Чим різняться комікс «Ворон» та його нова екранізація

авторка Анна Давидова - 23.08.2024 в Кіно

22 серпня в українських кінотеатрах стартує «Ворон» — нова екранізація однойменного готичного коміксу Джеймса О’Барра, який до прем’єри Manga Media вперше офіційно видасть українською мовою.

Графічний роман «Ворон», що вийшов у 1989 році, розійшовся тоді світом накладом у 750 тис. примірників і вже невдовзі став вважатися культовим, не втративши цей статус і досі.

Історія безсмертного кохання і помсти, сильнішої за смерть, раз у раз знаходить нові покоління шанувальників — і відповідно до них адаптується. «Сенсор» розповідає, чим новий фільм відрізняється від оригінального коміксу.

Особиста драма автора Джеймса О’Барра

Перше українське видання графічного роману «Ворон» починається з авторської передмови, яка в завуальованій формі розповідає особисту історію художника.

У 1978 році наречену О’Барра на смерть збив п’яний водій. Аби повністю змінити життя і відволіктися від самокатування (Джеймс звинувачував у нещасному випадку себе), він приєднався до морської піхоти та потрапив із місією у Берлін, де ілюстрував посібники для військових. Так, у 1981-му він почав роботу над «Вороном» — через власні переживання, а ще після прочитаної у газеті історії про вбивство молодої пари через каблучку за $20.

Ані перша екранізація «Ворона» 1994 року, ані нова адаптація 2024 року не згадують цю передісторію. А проте саме завдяки їй можна краще зрозуміти, звідки насправді прилетів Ворон.

сторінки з українського видання коміксу «Ворон» Джеймса О'Барра

Cторінки з українського видання коміксу «Ворон» Джеймса О’Барра

Перші сцени

Комікс починається безпосередньо з помсти: повсталий із мертвих Ворон — він же за життя музикант на ім’я Ерік Дрейвен — у темному провулку карає одного з покидьків, які рік тому ні за що вбили його наречену Шеллі Вебстер, а потім і самого Еріка.

Натомість найперша сцена фільму — це відсутній у коміксі флешбек у дитинство Еріка, котрий буквально за кілька секунд розповідає про те, як і чому герой став тим, ким глядачі бачать його на екрані.

Далі фільм розгортається лінійно: знайомить з історією кохання Еріка та Шеллі, переходить до містичної помсти й жорстокого екшену. Режисер Руперт Сандерс каже, що переструктурував оригінальну історію, бо хотів, аби його версія мала «більш виважений баланс між світлом і темрявою».

Кадр із фільму «Ворон», 2024

Kадр із фільму «Ворон», 2024

Відсутня одна з емоційно найжорстокіших сцен

Щоб віднайти баланс між світлом і темрявою, творці вирішили не включати в нову адаптацію одну з емоційно найскладніших сцен коміксу. В оригіналі Шеллі не просто вбивають: перед цим дівчина ще й зазнає жорстокої групової наруги, а Ерік змушений на це дивитися.

Сцени сексуального насильства в кіно можуть стати тригером, якщо введені невиправдано — тобто не впливають на розвиток сюжету чи персонажа. Тому творці екранізації «Ворона» не стали вдаватися до таких прийомів нагнітання.  

Забули котика

У коміксі однією з прив’язок, яка допомагає Ворону не перетворитися остаточно на темного духа помсти і все ж таки зберегти в собі щось людське, є котик на ім’я Габріель.

Ерік мешкає разом із тваринкою, піклується, розмовляє з нею, пригадуючи своє життя з Шеллі. Габріель — єдиний друг і джерело радості персонажа. Іноді цього світла стає настільки багато, що Ворон каже: «Геть з очей, коте, ти змушуєш так багато усміхатися».

У фільмі глядач цього котика не побачить. Та читачам коміксу Габріель точно сподобається — до речі, під кінець кіт неабияк здивує.

Ерік та Шеллі

Фільм вносить новизну у втілення головних героїв. У новій екранізації Еріка грає шведський актор Білл Скашґорд, відомий своїми ролями упиря Годфрі в серіалі «Гемлокова Штольня» й клоуна Пеннівайза у фільмі «Воно». А для британської співачки FKA Twigs, яка грає Шеллі, це стало дебютом у головній ролі у великому голлівудському проєкті.

Кадр із фільму «Ворон», 2024

Ерік (Білл Скашґорд) та Шеллі (FKA Twigs) у фільмі «Ворон», 2024

Вихід за межі чорно-білої парадигми

Ідеться не лише про візуалізацію історії — хоча й не без цього, адже комікс чорно-білий і лаконічний, а нова екранізація, звісно ж, кольорова, але до того ще й прокачана для кінотеатральних преміум-форматів IMAX, 4DX та Dolby Atmos.

Фільм також робить більш складними і багатогранними персонажів історії: як позитивних, так і негативних. І водночас розмиває чорно-білу парадигму поділу на хороших і поганих, тому що тут усі не без гріха…

У графічному романі Ерік мститься групі дрібних наркоділків — потворних дурнуватих покидьків, які роблять що хочуть і не думають про наслідки. Вбивство Шеллі саме такий випадок. 

У фільмі Шеллі й сама має темне минуле, і вбивають її сплановано, а причина цього несподівано містична. Так, у новій кіноадаптації не лише Ерік пов’язаний із потойбічними силами. Тож недарма дехто з критиків вже назвав фільм «Вороном» для покоління «Джона Віка» — певно, не лише через рівень екшену, а й через потужність сил, які в цьому екшені зіткнулися.

обкладинка до українського видання коміксу «Ворон» Джеймса О'Барра та постер до однойменної екранізації 2024 року

Обкладинка до українського видання коміксу «Ворон» Джеймса О'Барра та постер до однойменної екранізації 2024 року

авторка
Анна Давидова

7 фільмів до Європейського дня пам’яті жертв сталінізму і нацизму

авторка Олеся Лелека - 23.08.2024 в Кіно

23 серпня щорічно відзначається Європейський день пам’яті жертв сталінізму і нацизму, також відомий як День чорної стрічки. Цей день присвячений вшануванню пам’яті жертв тоталітарних режимів, коли по всій Європі проводять заходи, покликані зберегти пам’ять про трагічні події минулого та запобігти повторенню таких злочинів у майбутньому.

Дату Європейський парламент обрав не випадково. Саме 23 серпня 1939 року підписано Пакт Молотова-Ріббентропа між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною, який фактично розділив Східну Європу на сфери впливу між двома тоталітарними режимами. Цей договір став підґрунтям до Другої світової війни й призвів до численних трагедій та злочинів проти людства.

Відповідальність нацисти вперше понесли на Міжнародному військовому трибуналі у Нюрнберзі над політичною, військовою та економічною елітою Третього Рейху. Згодом поза Нюрнбергом відбулося понад 900 подібних процесів у Німеччині та Ізраїлі.

День чорної стрічки має на меті нагадувати про страшні наслідки тоталітарних ідеологій. Для вшанування пам’яті жертв сталінізму та нацизму ми підготували добірку з семи фільмів, що допоможуть краще зрозуміти історичний контекст, особисті трагедії та масштаби злочинів, скоєних за сталінського та нацистського режимів. 

«Список Шиндлера» (Schindler's List), режисер — Стівен Спілберг, 1993

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 98% свіжості на основі 137 рецензій, рейтинг на IMDb — 9 з 10.

Ця історична драма базується на реальних подіях і розповідає про життя Оскара Шиндлера, німецького бізнесмена, який врятував понад тисячу євреїв під час Голокосту, найнявши їх на роботу на своїх фабриках.

На початку фільму Шиндлер прибуває до Кракова, де використовує свої зв’язки в нацистській партії, щоб відкрити фабрику. Він наймає євреїв за мінімальну плату, що виявляється єдиною надією на виживання для багатьох із них.

Фільм вражає своєю візуальною естетикою, більшість сцен знято в чорно-білих тонах, що надає їм документальної автентичності. Водночас червона куртка маленької дівчинки, що виділяється серед сірих тонів, стає символом невинності, знищеної нацистським режимом. 

«Список Шиндлера» отримав сім статуеток «Оскар», включаючи нагороду за найкращий фільм і найкращого режисера. Він залишається одним із найпотужніших кінематографічних свідчень про жахи Голокосту.

«Життя прекрасне» (La vita è bella), режисер — Роберто Беніньї, 1997

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 81% свіжості на основі 91 рецензії, рейтинг на IMDb — 8,6 з 10.

Це зворушлива італійська стрічка, яка поєднує в собі гумор і трагедію, щоб розповісти історію про любов, мужність і надію. Події фільму розгортаються навколо Гвідо — веселого й добродушного чоловіка, який закохується в Дору і зрештою одружується з нею. Разом вони живуть щасливим життям, допоки все не змінюється з початком Другої світової війни. Гвідо з Дорою і їхній син Джозуе опиняються в концтаборі.

Щоб захистити Джозуе від жахливої реальності навколо них, Гвідо використовує свою уяву й почуття гумору. Він переконує сина, що їхнє перебування в таборі — це велика гра, у якій вони повинні заробляти очки, виконуючи різні завдання, а головний приз — справжній танк. 

Стрічка нагадує про те, що навіть у найтемніші часи людський дух може знайти спосіб зберегти світло й надію.

«Хлопчик у смугастій піжамі» (The Boy in the Striped Pajamas), режисер — Марк Герман, 2008

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 65% свіжості на основі 146 рецензій, рейтинг на IMDb — 7,7 з 10.

Це історія про дружбу між восьмирічним сином нацистського коменданта концентраційного табору й ув’язненим єврейським хлопчиком по той бік огорожі. Фільм заснований на однойменному романі Джона Бойна і представляє трагічну історію очима невинної дитини.

Син коменданта Бруно переїжджає з родиною до нового будинку поблизу табору й одного дня зустрічає Шмуеля, «хлопчика у смугастій піжамі». Між дітлахами зароджується дружба, попри їхні такі різні світи. Бруно не розуміє, що відбувається в таборі і чому його новий товариш живе за колючим дротом. 

Стрічка досліджує теми невинності, жорстокості й людяності, змушуючи глядачів замислитися про наслідки ненависті й війни. Фільм отримав схвальні відгуки за свої емоційно сильні сцени й глибоку історію, яка залишається в пам’яті надовго після перегляду.

«Пофарбоване пташеня» (The Painted Bird), режисер — Вацлав Маргул, 2019

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 82% свіжості на основі 111 рецензій, рейтинг на IMDb — 7,3 з 10.

Це глибоко зворушлива драма, знята за мотивами однойменного роману Єжи Косинського. Фільм розповідає історію маленького хлопчика, який подорожує через спустошену війною Східну Європу під час Другої світової війни. На своєму шляху він стикається з жорстокістю та насильством, але також знаходить людяність та співчуття. Подорож головного героя стає символом виживання й надії на фоні найтемніших часів, а кожна зустріч із новими людьми розкриває різні аспекти людської природи — від найнижчих проявів до найвищих чеснот. 

Це далеко не проста для перегляду стрічка, але художня майстерність і глибокий емоційний вплив роблять її важливим твором кіномистецтва.

«Піаніст» (The Pianist), режисер — Роман Поланскі, 2002

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 95% свіжості на основі 190 рецензій, рейтинг на IMDb — 8,5 з 10.

Це біографічна драма, що розповідає історію Владислава Шпільмана, талановитого польського піаніста єврейського походження, який пережив жахи Другої світової війни та Голокосту. Стрічку розпочинає зображення життя Шпільмана у Варшаві, коли він працює на радіо і живе щасливим життям зі своєю родиною. Однак із початком війни сім’ю Шпільмана виселяють у Варшавське гетто, де вони стикаються з голодом, насильством і страхом.

Головному герою вдається уникнути депортації завдяки допомозі друзів, а глядачі впродовж фільму бачать, як важко він бореться за виживання, спостерігаючи за руйнуванням Варшави і страждаючи від самотності та відчаю. Його музика стає символом надії та людського духу, який не можна зламати.

Роман Полянський, який сам пережив Голокост, створив глибоко особистий фільм, що вражає своєю реалістичністю й емоційною силою. «Піаніст» — потужне свідчення стійкості людського духу перед лицем неймовірних труднощів.

«Радянська історія» (The Soviet Story), режисер — Едвінс Шноре, 2008

Рейтинг на IMDb — 8 з 10.

Це латвійський документальний фільм про історичні події в Радянському Союзі перед початком, під час та після Другої світової війни. А також про Голодомор, злочинну суть комунізму та жорстокість нацизму. Автори фільму зосередилися на злочинах радянського режиму і співпраці СРСР із нацистською Німеччиною. За допомогою низки документальних кадрів проводиться паралель між двома режимами. У фільмі підкреслено спланований характер голоду в Україні.

Фільм спонсоровано Європейським парламентом, він вийшов англійською мовою, його також переклали на півтора десятка мов. Як стверджують автори, у фільмі навіть представлено оригінал меморандуму про співпрацю між радянськими та німецькими спецслужбами щодо «розв’язання єврейського питання». 

«У темряві» (In Darkness), режисерка — Аґнешка Голланд, 2011

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 88% свіжості на основі 114 рецензій, рейтинг на IMDb — 7,3 з 10.

Це драматичний фільм, що базується на книзі Роберта Маршала «В каналізаціях Львова. Героїчна історія про часи Голокосту». Події фільму відбуваються у Львові під час Другої світової війни. Стрічка відображає спогади Іґнація Хігера, батька Крістіни Хігер, однієї з героїнь фільму. Вціліла після Голокосту Крістіна Хігер у дитинстві протягом 14 місяців переховувалася разом із родиною у львівській каналізації. Їм допомагав Леопольд Соха, головний персонаж фільму. 

Стрічку номінували на премію «Оскар» як найкращий фільм іноземною мовою.

авторка
Олеся Лелека

6 способів відпочити, якщо немає відпустки

авторка Софія Богуславець - 22.08.2024 в Культура

Ви помічали, як ми іноді штучно притуплюємо своє відчуття втоми? Соромимось, недооцінюємо та ігноруємо, допоки не настане той самий момент, у якому тіло дає збій. Але як дозволити собі відпочинок, якщо навколо стільки людей, яким точно «важче за мене»?

Навіть якщо відпустка під мирним небом — лише мрія. Добірка із 6 порад допоможе зрозуміти, як відновити свої сили. Про тему здорового балансу життя для медіа «Сенсор» міркує команда мережі фітнес-клубів Smartass.

Системність

Співзасновниця та візіонерка мережі Smartass Катерина Кузьменко говорить: «Якщо відпочинку немає в моєму Google-календарі, він так і не відбудеться». Тож для початку потрібно дозволити собі відпочинок і робити це систематично.

Турбота про себе

Інтенсивність життя в кожного різна, тому не порівнюйте себе з іншими — орієнтуйтесь на власне самопочуття і вчасно робіть чекап організму. Втома може відчуватись не лише через вплив зовнішніх факторів. 

Свідоме сповільнення

Інколи варто ухвалити вольове рішення й зізнатися собі та колегам, що потребуєте позапланових вихідних. Мінімум гаджетів і більше сну, час наодинці з собою та розмірене планування завдань за пріоритетністю точно допоможуть.

Маленькі зміни

«Якщо взяти вихідний немає можливості, спробуйте піти на роботу іншою дорогою, випити вранці чай замість кави, відвідати парк, у якому ніколи не були. Якщо тренуєтесь, спробуйте змінити звичний формат на абсолютно протилежний.  І знайдіть час на масаж — це чудово перезавантажує мозок», — радить тренерка мережі Smartass Оксана Альмяшева. 

Відкрийте для себе щось нове

Сходіть на виставу, виставку чи концерт.  Подивіться на вітчизняний текстиль в Українському Домі у Києві чи на виставу в Арт-сховищі Культура у Харкові, на сучасне мистецтво у львівській «Я Галереї», концерт органної музики в Одесі. Зрештою, знайдіть цікаву подію онлайн. Доторкніться до нових знань і мистецтва. 

Фрагмент панно «Купальська ніч» Панченко Любові (1973)

Звички й ритуали

Про звички вже написано багато. А от про ритуали — менше. Ці терміни інколи використовують як синоніми, що не зовсім правильно. Деякі ритуали мають значно більше значення, ніж може здаватись. Агата Крісті, наприклад, написала свої найкращі романи за поїданням яблук у ванній. Бетховен, коли зранку готував каву, відраховував рівно 60 зерняток на чашку. Давні римляни часів Цезаря мали церемонію першого гоління — так звана depositio barbae. Усі ці процеси здаються дурними. Але завдяки ним ми повертаємось у стан невимушеності. Часто у спосіб, зрозумілий тільки нам.

Яким вийшов фільм «Конотопська відьма»?

авторка Єлизавета Безкоравайна - 21.08.2024 в Кіно

«Конотопську відьму» український глядач не чекав дуже довго — трішки більше року, коли FILM.UA Group повідомили, що розпочинають роботу над лінійкою горорів.

Режисер — дебютант Андрій Колесник, а сценарист — Ярослав Войцешек, відомий завдяки анімаційним проєктам «Мавка» та «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила», пригодницькому «Захар Беркут» і байопіку «Пульс». 

постер фільму Конотопська відьма

Постер до фільму «Конотопська відьма», 2024

Войцешек повторював, що ідея створення «Конотопської відьми» спала йому на думку через реальну історію конотопчанки, яка прокльонами зустріла російських окупантів у рідному місті. Вже у 2024 році на кіноринку під час Каннського кінофестивалю продюсерка Ірина Костюк та гендиректорка FILM.UA Group Вікторія Ярмощук підтвердили, що працюють над розширенням історії і прагнуть створити власний усесвіт горорів. 

Здавалося б, зацікавлена команда серйозно взялася за роботу і «Конотопська відьма» мала би стати головним українським фільмом 2024 року, оскільки до цього були такі сильні українські проєкти як «Уроки толерантності» чи «Ля Палісіада». Але не все так просто — про те, якою вийшла стрічка, авторка каналу «фінчер кубриком» і медіа «Сенсор» розповідають у матеріалі.

Сюжет стрічки

Сюжет зосереджується на парі Олени та Андрія, що живуть, насолоджуючись кожною миттю. Однак починається вторгнення російських військ. Намагаючись виїхати із зони бойових дій, пара натрапляє на росіян і Андрій — хлопець головної героїні — гине. Колись давно дівчина відмовилася від свого відьомського дару заради кохання, але тепер лють досягла нових масштабів. Тепер Олена не шкодуватиме сил та не полінується вигадувати щоразу жорстокішу розправу.

Якими є персонажі

Андрій (у виконанні Тараса Цимбалюка) — сильний хлопець і мрія головної героїні, він може лише з пістолетом відволікти групу російських солдат, озброєних гвинтівками. Олена (Тетяна Малкова) — красуня, котра, вочевидь, має таємниці, які глядачеві ніколи так і не розкриють. А акторці Олені Хохлаткіній дістався невловимий образ чи то чаклунки, чи то відлюдькуватої аскетки наче з «Битви екстрасенсів». Саме тому протагоністи — це ніщо інше, як філери, розкидані сюжетом. 

Кадри фільму «Конотопська відьма» з фейсбук-сторінки FILM.UA Group

Що (не) так з антагоністами

Актори, які втілили образи росіян, зробили їх не лише переконливими, а й харизматичними, глядач їм легко вірить. Кожен російський солдат у фільмі постає максимально правдивим з їхнім бажанням влади, вбивствами цивільного населення, жорстокістю. Наприклад, актор Іван Шаран змусив глядача прикипіти до образу його героя. 

Навряд чи варто було «олюднювати» ворога, вплітаючи тези про «матір з Конотопа», або ж давати шанс на розуміння башкира, якого булить колега, погрожуючи смертю.

кадр з фільму Конотопська відьма

Іван Шаран у фільмі «Конотопська відьма»

Недоречна передісторія

Вдамося до спойлерів: стрічка складається з трьох частин — це наречені, початок повномасштабного вторгнення та результат історії помсти. Кліпові сексуальні сцени між Оленою й Андрієм видаються недоречними й безглуздими, адже вже в наступній частині фільму починається повномасштабне вторгнення й глядач стає свідком усіх жорстокостей, що приносять росіяни, зокрема йдеться про зґвалтування.

На жаль, «Конотопській відьмі» не вистачає якісних сценаріїв із діалогами, і саме це привносить величезний дисбаланс у черговий гучний проєкт.

Мова

В оригінальній версії фільму російські солдати спілкуються російською, але за чинним законодавством у офіційному прокаті їхні репліки продублюють. Протагоністи майже не мають екранного часу, тому в іншому випадку стрічка була б позбавлена української. Можливо, у цій ситуації варто було зробити виняток, адже не всі хочуть чути ворога українською.

Звук та музика

Тут є і скрімери, і якісні відбиття у хореографії близького бою, і вибухи з гвинтівками. Питання лише до музики. «Конотопська відьма», маючи бонусом зацікавлення з боку глядача, залишає його з нічим і використовує музику, як це було у «Смаку свободи», — це окремі замальовки, кліпи під спів Христини Соловій та Злати Огнєвіч, які можна вирізати й залити на офіційні канали виконавиць. 

кадр з фільму Конотопська відьма

Кадр із фільму «Конотопська відьма» з фейсбук-сторінки FILM.UA Group

Висновки

«Конотопська відьма» дала погану драматургію, але і пропрацьованих антагоністів із якісними горор-сценами. Перехід від відьмового чаклування до висміювання росіян у дивний спосіб у фінальній сцені є ніби риторикою про те, що ворог недолугий, і через це він не несе загрози. Це все ж шкодить і військовим, і цивільним.

FILM.UA Group варто зростати у якості, чути глядача, якому зі свого боку варто бути вибагливим та критичним.

Ілюстрації — кадри з фільму з фейсбук-сторінки FILM.UA Group

Проєкт «Сноби»: менеджерка проєктів Яна Барінова про свою колекцію мистецьких творів

авторка Софія Богуславець - 21.08.2024 в Мистецтво

Тема колекціонування цікава й актуальна з різних поглядів, саме це досліджує проєкт про культуру «Сноби» у рубриці «Колекціонери» разом із запрошеною ведучою, артконсультанткою та засновницею платформи сучасного мистецтва Spilne Art Наталією Ткаченко.

У випусках подкасту уже поговорили про юридичний бік колекціонування з юристом у сфері культури Гнатом Забродським, поміркували про роль колекціонування та його вплив на громадську діяльність із філантропом Адамом Харламповичем та розглянули з політологом Миколою Давидюком те, як колекціонування допомагає українській культурі розвиватися.

У новому епізоді менеджерка проєктів ERSTE Foundation з питань європейських політик та відносин з Україною, докторка наук університету Сорбонни Яна Барінова поділилася враженнями про картини у своїй колекції, а саме про роботи українських художників і художниці Анни Звягінцевої, Данила Ковача й Олександра Сухоліта. 

«Роботу Ані Звягінцевої я придбала у київській галереї Naked Room прямо з виставки, — розповідає Яна Барінова. — Подобається, що мисткиня ловить звичайні моменти буденності і фіксує їх. Коли я дивлюсь на цю картину Ані — це наче вікно. Аня фантастично працює з простором. 

Анна Звягінцева; робота Анни Звягінцевої

Графіка Сухоліта — це досить рідкісна річ, адже він скульптор. Цікаво поглянути на творчість митця: хоч графіка не головний медіум, із яким він працює, але через неї йому вдається передати задумане. Графіка Сухоліта — це єдина картина, яка в нас у склі достатньо товстому і має вигляд саме такого музейного експоната.

Графіка Олександр Сухоліт

Робота Олександра Сухоліта

Мені дуже подобається робота Дані Ковача, і це улюблена картина мого чоловіка. На ній арабською написано: “Скоро зійде сонце”. Даня зробив обмежену кількість таких робіт, написаних різними мовами. І ми придбали саме арабською, тому що арабська і берберська — це рідні мови мого чоловіка.

Данило Ковач «Скоро зійде сонце»

Робота Данила Ковача «Скоро зійде сонце»

У нас удома не тільки картина Дані Ковача. Він також працював із нашими меблями: розмальовував нам велику дерев’яну шафу. Ми обговорювали, що там хочемо бачити, узгоджували кольори — обрали кольорову палітру, яка використовувалася в XIII—XIV сторіччях для розпису фресок. Ми взаємодіємо з різних питань, іноді я до нього звертаюся, коли мені потрібна порада щодо мистецтва.

Яна Барінова

Яна Барінова, фото вдома

За можливості я залишаюся з усіма митцями на зв’язку і раджуся з ними, як краще представити їхні роботи. Аня намалювала мені навіть референс, який я показала в майстерні, де готують рами, і за її ескізом і референсом зроблять для цієї картини рами. Ми дбаємо про всі витвори, думаємо, де їх правильно розмістити. Якщо на них попадає сонце, беремо їх під скло».

Конспект розмови Марічки Паплаускайте та Олександра Шевченка

авторка журналістка, книжкова оглядачка Наталія Колегіна - 20.08.2024 в Культура

Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» запропонував відвідувачам подію за участі шеф-редакторки Reporters Марічки Паплаускайте й керівника з пасажирських комунікацій «Укрзалізниці» Олександра Шевченка. Модерував розмову культурний менеджер Тарас Малий.

Обговорили репортажну книжку Марічки «Потяг прибуває за розкладом» та історії працівників залізниці, воєнні виклики для залізничників та «Укрзалізницю» як державу в державі. А ще подивилися на залізницю крізь призму фокус-теми фестивалю «Зміна ролей» й обговорили нові ролі величезного штату працівників, які від початку вторгнення, окрім звичних обов’язків, тепер ще й мусять бути культурними дипломатами.

Законспектувала бесіду для «Сенсора» Наталія Колегіна.

Книжка про і для залізничників

За словами Тараса Малого, завдяки книжці «Потяг прибуває за розкладом» ми нарешті почули історії «Укрзалізниці», які колись були небаченими чи непомітними. На запитання модератора про те, як Марічка Паплаускайте розпочала роботу над книжкою, авторка відповіла, що на початку повномасштабного вторгнення вони з командою Reporters розуміли, що мусять розповідати історії, фіксувати й документувати дійсність. Так, воєнні історії перетворилися у випуск журналу репортажів та книжку «77 днів лютого». Марічка зауважила, що її вразила одна з історій у книжці — про провідниць поїзда із Сумщини, які працювали на евакуаційних рейсах 45 днів без зміни. А коли видавець Антон Мартинов із «Лабораторії» звернувся до неї з ідеєю написати таку книжку, вона погодилася. У сім’ї Паплаускайте були залізничники — дідусь і бабуся, а батьки часто подорожували, тож, як каже репортерка, потяг для неї з дитинства був знайомим і затишним місцем.

Репортерка Марічка Паплаускайте

Олександр Шевченко, Марічка Паплаускайте, Тарас Малий

На запитання про те, як знайшли історії для книжки, Олександр Шевченко сказав, що шукати не довелося, бо історій про українську залізницю, які варто зафіксувати у книжці, було багато. На думку Шевченка, «Укрзалізниця» переживає зараз важливий історичний період, і якщо раніше наші люди їздили переймати досвід у німецьких залізничників Deutsche Bahn, то тепер по досвід приїздять в Україну. За словами залізничника, робота ускладнилася з війною: потяги перевозять військових і поранених, евакуюють із небезпечних територій дорослих і дітей; а є ще «залізна дипломатія» — перевезення перших осіб інших країн. Як зауважив спікер, робота залізничників залишалася за кадром, і саме книжка змогла її показати.

«Ми маємо підтримувати мотивацію своїх людей. Кожен на залізниці має відчувати свою дотичність до спільної справи. Книжка Марічки — це не калейдоскоп окремих історій чи персоналій. Кожна людина у ній — це уособлення певної категорії співробітників: вокзальників, які ночували ледь не місяцями у себе на посту; провідників, які по 40 днів проводили рейси, і так далі», — каже керівник із пасажирських комунікацій «Укрзалізниці» Олександр Шевченко.

Тарас Малий поцікавився про відгук  команди «Укрзалізниці» на книжку «Потяг прибуває…», й Олександр Шевченко розповів, що кожен працівник отримав власний примірник книжки, провідники й вокзальники відгукуються схвально, а особливо задоволені диспетчери, чия робота відбувається за лаштунками. Спікер жартома каже, що кожен дещо ревнує, що його безпосередньо немає у книжці, але ж книжка підкреслює важливість ролі чи то провідника, чи то начальника поїзда через призму конкретних історій, тому в цілому ще й формує позитивне ставлення до пасажирів. За спостереженнями Шевченка, ставлення працівників залізниці до пасажира змінилося, а до працівників залізниці ставляться як до героїв, які евакуювали чотири мільйони людей та один мільйон дітей, а зараз ще й евакуюють поранених з фронту.

На прохання модератора Марічка Паплаускайте поділилася тим, якою побачила структуру залізниці, коли працювала над книжкою та їздила упродовж численних годин різними маршрутами:

«Мене вразило те, що залізниця — це буквально держава в державі. 200 тисяч співробітників — це населення обласного центру, величезна структура, в якій ми як пасажири зазвичай бачимо провідницю, стюарта в Інтерсіті, зрідка машиніста — останні скаржаться, що про них забувають. А насправді за усім стоїть величезна команда — диспетчери, колійники і дуже багато людей, які докладаються до того, щоби ви могли сісти в потяг й дістатися з точки А в точку Б. Другий момент — мене вразили люди та їхня самовідданість. Багато хто розповідав, як 24 лютого вони не мали виходити на роботу, але їхали, бо відчували, що потрібні».

Розповідаючи про те, як змінилася «Укрзалізниця» з початком повномасштабного вторгнення, Олександр Шевченко зауважив, що з приходом в Укрзалізницю разом з групою колег мав великі плани — повністю змінити рухомий склад, оновити розклад відправлень потягів, щоб не було прибуттів «дитячих» рейсів о 3 ночі, бо так у радянські часи було зручно для економіки бригади. На думку Шевченка, філософія «поїзд їде — пасажир йому заважає» віджила своє і багато речей у роботі залізниці потрібно було «зробити по-людськи». З початком вторгнення, як розповів Олександр, залізниця отримала 100 нових вагонів, які одразу ж пустили на евакуаційні рейси, зокрема ними евакуювали «Охматдит» та перинатальні центри. Відповідно, зміни, внесені до вторгнення, допомогли оперативно реагувати на виклики перших днів війни.

керівник із пасажирських комунікацій «Укрзалізниці» Олександр Шевченко

Олександр Шевченко

Шевченко запропонував викреслити з пам’яті залізницю, яка була до вторгнення, адже «Укрзалізниця» змінила ставлення до сервісу та реформувалася у багатьох напрямках, наприклад, модернізують рухомий склад, зокрема луганські електрички та вагони, виготовлені у 50-х роках минулого століття. Окремі потяги перебувають на військових цілях, забезпечують медичну евакуацію та дипломатичні перевезення. Спікер пишається, що «Укрзалізниця» — єдиний у світі перевізник всіх лідерів G7.  Є також вагони-реанімації — абсолютне ноу-хау, як і єдиний у світі фуд-трейн, який годує людей на Харківщині, забезпечуючи до кількох тисяч порцій гарячої їжі на добу.

«Потяг прибуває за розкладом» і пам'ять

«Коли я розпочав читати, з перших сторінок зрозумів, що в цей момент я автоматично повертаюсь до версії себе до повномасштабного вторгнення, чого я вже давно не робив. Далі повертаюсь до себе в рамки 24 лютого 2022 року. Коли Марічка описує історію одного з працівників залізниці на Сумщині, як він зустрічає ранок вторгнення, дивиться на себе в дзеркало і не знає, що він бачить на цьому відображенні, я теж пригадую свій ранок: як дивився у дзеркало і не розумів, що робити далі. Це момент, який корисно пережити, щоб пригадати собі, якими ми були тоді. Ця книжка допомагає встановити зв’язок з пам’яттю і через історії про залізницю пригадати трішки власної історії», — враженням від читання ділиться модератор Тарас Малий.

На запитання про те, яка історія для Марічки була найскладнішою емоційно, авторка зізналася: їй прикро, що люди плачуть над книжкою, але якщо це сльози звільнення — вона радіє. За відчуттями Марічки, усі історії були по-своєму складними, але улюбленою для неї стала історія любові Анастасії та її чоловіка Богдана, військового. За словами Паплаускайте, та історія народилася випадково: поки Анастасія допомагала репортерці знайти героїв і домовитися про зустрічі, вони розмовляли й Марічка дізналася про драматичну історію рідних жінки, які залишилися в Маріуполі, і як вона рятувалася роботою в очікуванні на звістку, а в час війни зустріла свого коханого. Марічка розповіла, що дуже вдячна цій парі за те, що погодилися відкрити власну історію, а ще це було єдине інтерв’ю, де Паплаускайте не розплакалася, але опісля розмови пів години ридала від зворушення.

«Укрзалізниця» — спадок імперії?

За спостереженнями Тараса Малого, книжка Марічки Паплаускайте фіксує історію, а це те, за що ми цінуємо жанр репортажу, однак вона водночас порушує проблему імперії та колонії у час, коли ми переживаємо деколонізацію. На питання, чому важливо було проговорити історію «Укрзалізниці», Марічка розповіла, що окремий розділ у книжці про історію з’явився завдяки її інтересу: авторка прагнула з’ясувати, чому залізниця така, як вона є, чи чому, наприклад, ширина українських колій відрізняється від європейських.

Репортерка Марічка Паплаускайте

Марічка Паплаускайте

Марічка зауважила, що українська залізниця була збудована на вимогу імперії, а це зумовило те, якою вона є і де з’являлася, однак репортерка зосередилася на впливі Російської імперії та не встигла дослідити Австрійську імперію. Марічка згадала слова дослідниці Тетяни Водотики, з якою консультувалася під час роботи над книжкою, мовляв, щоб пройти процес деколонізації, нам важливо прийняти колоніальне в собі.

Олександр Шевченко зауважив, що команда «Укрзалізниці» добре попрацювала над тим, щоб перервати фізичні зв’язки з росією: на кордонах до колій приварені цілі вагони, а самі колії вигнуті баранячим рогом, щоб ніхто і ніяк не дістався до нас. А ще представник «Укрзалізниці» наголосив, що вони переходитимуть на європейську колію повільно й поступово, адже це потребує великих грошей та часу. Найпершою, як розповів Шевченко, доведуть євроколію до Львова, а в довгостроковій перспективі планують зробити колії європейського зразка на ключових пасажирських і вантажних напрямках.

«Щоденно бачимо повідомлення про влучання в інфраструктуру: у три з чотирьох випадків б’ють по залізниці. Наше завдання: за 5-6 годин усе полагодити, щоб ми могли відрапортувати, що 94% поїздів прибувають за розкладом, і щоб назва книжки не була гротеском. Тобто живі люди мають вийти на колії та відремонтувати їх швидко: іноді вночі, іноді під обстрілом, іноді без світла, іноді під снігопадом», — розповідає Олександр Шевченко.

Відповідно, як каже представник «Укрзалізниці», коли Україна розпочне перехід на іншу колію, завдяки інформації про наші колії родом з імперії ворог чітко знатиме, куди бити, щоб призупинити процес будівництва.

На запитання модератора про те, чи була логістика української залізниці видима для росії на момент початку вторгнення, Олександр Шевченко розповів, що росіяни знають про всі наші вузлові станції та ключові точки перетину колій, крім допоміжних колій. Як розказав спікер, у першу добу вторгнення росія зруйнувала всі бункерні пункти, позначені на карті, які за радянськими протоколами мали слугувати укриттям для працівників. За словами Шевченка, попри те, що ворог знає нашу мапу, він не знає, як командування залізниці буде діяти, а це — великий козир.

Залізничники як культурні дипломати

Розповідаючи про те, як працювалося із зірковими пасажирами «Укрзалізниці», Марічка Паплаускайте зауважила, що розповісти про них було важливо, бо це — частина історії залізниці, а з великою війною «Укрзалізниця» стала єдиним безпечним способом перевозити західних політиків та зірок, які підтримують Україну. За словами Марічки, залізничникам довелося вивчати протоколи і ставати дипломатами: провідники чудово розуміли, що у них є лише одна можливість справити перше враження. А ще Марічка каже, що знамениті політики, які приїжджають потягом, часто проводять у ньому значно більше часу, ніж на офіційних зустрічах з президентом чи іншими українськими посадовими особами.

Олександр підкреслив, що, з емоційного погляду, якісна робота залізничників під час візитів важливих людей — це спосіб подякувати світові за надану підтримку й вплинути на подальші кроки інших держав — тут спікер згадав кейс із леопардовим купе й костюмами провідниць, який допоміг отримати танки Leopard від Фінляндії. 

«З професійного погляду, перевезення важливих для України людей — це виклик; з цим не можна зазирнути в підручник чи спитати умовного Deutsche Bahn, як це робиться. Не існує протоколу з перевезення, наприклад, Говарда Баффетта, який інвестував в Україну більше ресурсів, ніж десяток держав. Відповідно, кожна така подорож впливає на обороноздатність, відновлення, ресурси та їхню наповнюваність. Перед нами постійно є виклик, як все організувати, щоб не збилися регулярні пасажирські рейси, перевезення поранених, евакуація дітей тощо», — підсумовує Шевченко.

Історії спротиву зрозумілі світові

На питання про те, чи планується переклад книжки іноземними мовами як частина культурної дипломатії, Марічка Паплаускайте поділилася, що зі старту книжку планували зробити зрозумілою закордонному читачеві.

«Історія української залізниці — це та історія, якою ми можемо знову звернути увагу світу на Україну й розраховувати на розуміння і підтримку. На жаль, смертей так багато навколо, що вони більше не вражають, — це прикро і страшно, але це так. І якщо ми можемо зачепити іноземців за живе, то якраз історіями — неочікуваними чи нібито нереальними історіями з нашого життя, які вражають», — переконана Паплаускайте.

Олександр Шевченко додав: для постійної підтримки світу в нас є дві точки опори — трагічність і героїзм. За спостереженнями спікера, постійні втрати чи смерті стають нормою, а тому краще працюють історії незламності, які об’єднують українців і привертають увагу закордоння.

«Поїзд обстріляли, у нього згорів вагон, його замінили новим, прибрали бите скло, зробили зупинку, щоб знайти ліки для пасажирки з епілепсією, вирушили знову, і приїхали хвилина в хвилину за розкладом. Після цього ми отримали фактично таку ж підтримку, як після страшного обстрілу  Краматорського вокзалу», — наголошує Шевченко.

За заувагою Тараса Малого, ще 12 років тому подорож українською залізницею була випробуванням, а тепер українці свідомо купують мерч «Укрзалізниці». Відповідаючи на питання модератора про щоденні професійні та емоційні виклики, Олександр Шевченко наголошує: попри виклики війни «Укрзалізниця» прагне відповідати стандартам якісного сервісу, де є правильна кава чи прибуття за розкладом. А ще представник національної залізниці розповів, що раніше не підсвічували медичну евакуацію військових, бо боялися, що по тих вагонах будуть бити цілеспрямовано. Та коли зрештою показали, то це дало полегшення Збройним Силам, які побачили: у нас є навіть  повноцінні шпиталі у вагонах. Шевченко висловив також впевненість у тому, що зараз у залізниці все під контролем: залізничники знають, що роблять, і продовжують працювати, як усі ми, а тому «Укрзалізниця» ще дивуватиме.

Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера»

На локації фестивалю «Фронтера»

Зміна ролей: журналістика

Марічка Паплаускайте зізналася, що в останні роки з’явилося більше сенсу в роботі. Головна редакторка Reporters переконана, що робота редакції журналу — це документування історичних подій.

«Коли у червні 2022-го вийшов перший воєнний випуск Reporters, ми ще не були певні, чи ми все правильно робимо. Одна з читачок написала нам, що вона хоче зберегти цей випуск для своїх дітей, щоб пізніше вони вивчали події цих днів не з двох абзаців у підручнику з історії, а з реальних історій людей, щоб вони могли співпережити той досвід, який мали їхні батьки, дідусі й бабусі. Для мене це дуже цінно», — ділиться Паплаускайте.

На питання про те, які історії нам ще треба почути, Марічка Паплаускайте зауважила, що історія кожної людини варта того, щоб її розповісти.

Фотограф - Микола Цимбалюк

авторка журналістка, книжкова оглядачка
Наталія Колегіна

Дайджест культурних подій (з 19 до 25 серпня)

авторка Софія Богуславець - 19.08.2024 в Без категорії

19 серпня, понеділок

Українське сонце Криму не погасне, ні…

Київ, Національний заповідник «Софія Київська»
Графік роботи: щодня з 10:00 до 18:00

Виставковий проєкт через мистецькі твори досліджує тему «самоповернення» кримських татар до українського Криму, ідеться також і про культурне повернення. У центрі експозиції — дослідження історичних та архітектурних пам’яток краю, проєкти, що реалізувалися в українському Криму. 

Виставка триває до кінця жовтня

Детальніше про концепцію на сайті, а також в інстаграмі й фейсбуці.

Поезія наших дітей

Київ, Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України
Графік роботи: у будні з 9:00 до 18:00

Виставка канадської мисткині українського походження Лесі Марущак. Роботи експозиції досліджують складну тему дітей у ХХ столітті — які під час війни чи у період Голодомору 1932–1933 стали свідками-жертвами насильницького переміщення, викрадення, дискримінації геноциду. У центрі виставки — 12 дитячих портретів, а також роботи в різних мистецьких техніках та жанрах. 

Детальніше в інстаграмі і фейсбуці.

20 серпня, вівторок

Л І Т О. Мандри шістдесятників

Київ, Музей шістдесятництва
Графік роботи: щодня крім вівторка з 10:00 до 18:00

Виставка, яка розповідає більше про подорожі митців та мисткинь ХХ століття. У межах експозиції відвідувачі зможуть побачити фотоколажі місцевостей, де відпочивали культурні діячі й діячки, а також ознайомитися з художніми творами, написаними під час таких мандрівок. Покажуть також сувеніри, придбані в поїздках, з приватних колекцій шістдесятників.

Відвідати виставку можна до 31 серпня.

Більше про концепцію на сайті, а також в інстаграмі і фейсбуці.

Не/випадкові пари

Хмельницький, Обласний художній музей
Графік роботи: щодня крім понеділка з 10:00 до 18:00

Виставка робіт Олександра Гнилицького — це своєрідний мистецький шлях автора, водночас діалог між його ранніми задумами й творами та пізніми. Саме через такий міжособистісний діалог відвідувачі зможуть більше дізнатися про художника. 

Виставка триває до 8 вересня.

Детальніше в інстаграмі і фейсбуці.

21 серпня, середа

Благодійний стрім Сенсу та Підпільного Стендапу

Київ, Сенс на Хрещатику
Початок: о 18:00

У просторі офлайн та в онлайн-форматі на ютуб-каналі книжкового простору Сенсу відбудеться стрім від коміків та комікес Підпільного Стендапу. Запрошені гості —  Свят Загайкевич, Настя Зухвала, Ганна Кочегура, Олександр Качура, Сергій Степанисько та Юра Коломієць — разом із засновником Сенсу Олексієм Ерінчаком поговорять про літературу та проведуть книжковий аукціон.

Подія в інстаграмі Сенсу.

Екстремальне фантазування

Київ, Voitok Gallery
Графік роботи: з середи до п’ятниці з 14:00 до 20:00
на вихідних з 11:00 до 20:00

Персональна виставка Стефана Стойкова. Це експозиція сюрреалістичних робіт, така собі варіація на сучасні й класичні традиції, теми, що у своєму поєднанні породжують гру з реальністю та провокують глядача на власні інтерпретації та фантазування.

Відвідати виставку можна до 29 вересня.

Про подію в інстаграмі галереї.

Київ Багряний

Київ, Музейно-виставковий центр Музею історії міста Києва
Графік роботи: з середи до неділі з 12:00 до 19:00

Виставка робіт українських митців і мисткинь ХХ–ХХІ століття, що у своїх творах змальовували осінні краєвиди столиці. Серед експонатів роботи, наприклад, Віктора Зарецького, Олександра Дубовика, Ганни Криволап, Антона Логова.

Виставка триває до 20 жовтня.

Читати про експозицію на сайті та на інстаграм– і фейсбук-платформах.

Космічна містерія життя

Київ, Музейно-виставковий центр Музею історії міста Києва
Графік роботи: з середи до неділі з 12:00 до 19:00

Ретроспективна виставка творчості Івана Марчука, що демонструє його шлях як митця. Зокрема можна простежити трансформації стилю до створення робіт унікальною авторською технікою «пльонтанізмом» — манера через штрихи й переплетення тонких ліній передавати той чи той образ. На експозиції представлені твори з 7 українських музеїв та понад 20 приватних колекцій.

Відвідати виставку можна до 29 вересня.

Більше про концепцію на сайті, а також в інстаграмі й фейсбуці.

Дотик…

Львів, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького
Відкриття виставки: о 16:00
Графік роботи: щодня крім понеділка з 10:00 до 18:00

Персональна виставка митця Ярослава Костка, у межах якої відвідувачі побачать 8 скульптурних композицій автора. Твори виконані з різних матеріалів і втілюють 5 основних відчуттів, якими людина пізнає світ навколо. А в центрі експозиції — дотик до внутрішнього світу та внутрішньоособистих процесів.

Відвідати виставку можна до 3 вересня.

Детальніше на сайті та на інстаграм– і фейсбук-платформах.

22 серпня, четвер

Про Українське

Київ, Національний центр Український дім
Тривалість: з 22 до 25 серпня
Початок: відкриття фестивалю о 18:00
Протягом фестивалю простір працюватиме до 21:00

До Дня Незалежності в просторі відбудеться міждисциплінарний фестиваль про українську культуру та історію українського мистецтва. Всі охочі зможуть відвідати довколалітературні лекції від українських письменників, наприклад, Олександр Михед розповідатиме про тему свободи в літературній традиції; кінопокази зокрема короткого метру від KISFF; концерти, перформанси та музична вистава «Тичина: феномен доби» від DakhTrio і Гогольfest.

Про фестиваль в інстаграмі й фейсбуці.

Ознайомитися з програмою на сайті.  

Крізь потаємні дверцята. Європейський мініатюрний портрет

Київ, Музей Ханенків
Тривалість: протягом дня з 12:00 до 19:30
Кураторські екскурсії: о 14:00 та 18:00

Цього разу в межах проєкту відвідувачі побачать чотири мініатюрні портрети ХVIII століття та дізнаються більше про їхню роль як у розвитку живопису, так і для статусу власників цих творів у суспільстві та навіть у політичному житті.

Детальніше у фейсбуці.

Софія Караффа-Корбут. Повернення

Львів, Дім Франка
Початок: о 17:00
Графік роботи: щодня з 10:00 до 17:00

Виставка графіки Софії Караффи-Корбут до 100-річчя мисткині. У центрі експозиції — її ілюстрації до поеми Івана Франка «Іван Вишенський».

Виставка триває до 3 вересня.

Більше про подію в інстаграмі і фейсбуці.

Живиця

Львів, артцентр «Дзиґа»
Початок: о 18:00
Графік роботи простору: з понеділка до середи з 12:00 до 22:00
у четвер і п’ятницю з 12:00 до 23:00
на вихідних з 10:00 до 23:00

Відкриття виставки Влодка Кауфмана. Цей проєкт продовжує низку виставок, які митець презентував раніше — метафорично відбувається своєрідне нашарування: ідеться як про розвиток творчих ідей, коли автор переходить від одного образу до наступного, поглиблюючи його, так і про порівняння з деревами та річними кільцями. 

Відвідати виставку можна до 15 вересня.

Детальніше про концепцію у фейсбуці.

Ми — цілі

Тернопіль, креативний кластерн Nа пошті
Початок: о 19:00

Прем’єра поетично-пластичної вистави, у якій беруть участь непрофесійні актори й акторки. У цьому й полягає задум: разом із глядачами персонажі на сцені разом відкриватимуть і досліджуватимуть творчість культурних діячів Розстріляного Відродження. Також звучатимуть вірші сучасних українських поетів і поетес.

Більше про подію в інстаграмі. Анонс у фейсбуці.

23 серпня, п’ятниця

Groove Syndicate

Львів, артцентр «Дзиґа»
Початок: о 20:00
Графік роботи простору: з понеділка до середи з 12:00 до 22:00
у четвер і п’ятницю з 12:00 до 23:00
на вихідних з 10:00 до 23:00

Джазовий концерт від виконавців гурту Петра Балога (саксофон), Богдан Лимар (клавішні), мирослав Веретельник (бас) і Тараса Майчика (барабани).

Подія у фейсбуці.

CounTERculture

Тернопіль, креативний кластерн Nа пошті
Відкриття триватиме 23 серпня з 19:00 і 24 серпня з 19:00
Графік роботи простору: щодня крім понеділка з 16:00 до 22:00

Відкриття виставки, що висвітлює середовище локальних неформальних спільнот: розповідає про терміни, що пов’язані з явищем та міркує про роль, яку такі осередки відіграли для розвитку української культури загалом.

На відкриттях виступатимуть гурти «Хвилі» (23 серпня) та «Лелека і папороть» (24 серпня).

Відвідати виставку можна буде до 13 вересня.

Подія в інстаграмі.

24 серпня, субота

Те, заради чого: Україна як цінність

Львів, Дім Франка
Початок: о 12:00

Це публічна розмова про цінності України, їхню роль та трансформацію, яка пройде у форматі філософського сніданку до Дня Незалежності України. Захід модерує директор Дому Франка Богдан Тихолоз

Більше про подію у фейсбуці.

Майстер-клас «Солом’яна пташка»

Київ, Музей історії міста Києва
Початок: 12:30

Подія для сім’ї, дорослих і дітей з 6 років, на якій охочі створять традиційну українську іграшку. Захід проведе майстриня соломоплетіння, членкиня Спілки майстрів народного мистецтва України Ірина Білай. 

Подія в інстаграмі й фейсбуці.

Майстерклас «Традиційний розпис на склі»

Київ, Музей історії міста Києва
Початок: 14:30

Подія до Дня Незалежності України й розповість про популярне колись українське мистецтво — розпис на склі. Захід проведе художниця Богдана Пислар.

Більше в інстаграмі й фейсбуці.

Знайомство з Червоною Бородою

Одеса, Музей сучасного мистецтва
Початок: о 15:00

Екскурсія-бесіда одеського митця Сергія Ануфрієва про виставку «Олександр Ройтбурд. Теорема влади», яку можна відвідати в просторі до 22 вересня.

Про подію в інстаграмі і фейсбуці.

25 серпня, неділя

День незалежності

Львів, Муніципальний мистецький центр
Початок: о 18:30

Кінопоказ документального фільму Володимира Тихого, який також відомий завдяки своїм стрічкам «Наші котики», «Брама», «День українського добровольця». Цього разу відвідувачі зможуть дізнатися, як один День Незалежності сприймають та бачать працівники різних професій та державних структур.

Подія відбувається в межах Кіноклубного фестивалю українського кіно від Arthouse Traffic.

Jazz Family Trio ShekBand

Львів, Jam Factory Art Center
Початок: о 19:00

Концерт від київського юнацького гурту ShekBand, які познайомлять слухачів зі своїм унікальним баченням сучасного джазу. Виступатиме сімейне тріо Артем (контрабас), Анна (фортепіано й арфа) та Максим (барабани і флейта) Шекери.

Читати про подію в інстаграмі та фейсбуці. 

Яким Леся Українка чула Крим

авторка Марина Губіна - 16.08.2024 в Культура

Крим є одною з точок на карті, без якої розмова про життя та творчість Лесі Українки буде неповною. І навпаки, важко говорити про культурну історію півострова і не згадати, яким він зафіксований у текстах та листуванні драматургині.

Згадки про Лесю Українку є й у міському просторі Криму: у Балаклаві стоїть памʼятник авторці, а у Ялті — монумент та музей. Принаймні так було раніше, бо з російською окупацією все змінюється. Так, на початку тижня інформаційна агенція «Голос Криму» повідомила, що музей Лесі Українки остаточно припинив існування. Спершу, ще у 2015 році, його було перейменовано у «Ялтинський історичний музей», а потім його зачинили на тривалу реконструкцію. Після відкриття в ньому вже не було експозиції, повʼязаної з Лесею Українкою, тільки декілька загальних фото та письмовий стіл, за яким вона працювала.

Попри спроби фізично знищити памʼять про Лесю Українку на півострові, Кримські ландшафти та культура лишаються закарбованими у текстах драматургині. Зокрема, і звуки, які зараз можуть почути далеко не всі охочі. 

У співпраці з проєктом «Шум» розповідаємо, як звучить Крим у поезіях Лесі Українки.

Хоч не зруйнована — руїна ся будова,
З усіх кутків тут пустка вигляда.
Здається, тільки що промчалась тут біда,
Мов хуртовина грізная, раптова.
(«Бахчисарайський дворець»,  1891 р.)

Ханський палац в Бахчисараї

Ханський палац (крим. Han Saray), Бахчисарай

Та навіть цей нерадісний сюжет звучить для Лесі Українки шумом води у невеликому фонтані, який розташований у Ханському палаці. Тендітне крапання і справді нагадує сльози, особливо у тиші внутрішнього дворика Хан-сараю.

Тут водограїв ледве чутна мова, —
Журливо, тихо гомонить вода, —
Немов сльозами, краплями спада;
Себе оплакує оселя ся чудова.
(«Бахчисарайський дворець», 1891 р.)

Тихе хлюпотіння води у фонтані пануватиме недовго, бо незабаром місто наповниться звуками азанів, якими муедзини кликатимуть кримців до обовʼязкової молити. А поки мінарети завмерли у тиші, є шанс почути навіть порухи виноградного листя.

Скрізь мінарети й дерева сріблисті
Мов стережуть сей тихий сонний рай;
У темряві та в винограднім листі
Таємно плеще тихий водограй.
(«Бахчисарай», 1891 р.)

Фонтан в Ханському палаці в Бахчисараї

«Фонта́н слі́з» (крим. Közyaş Çeşmesi) в Ханському палаці, Бахчисарай

Часом вітер набирає чималої сили, підкорює гомін міста, перетворює поодинокий шурхіт листя та гілочок на величезну симфонію дерев. Фінальним її акордом стає гудіння дзвону, який теж не встояв проти стихії. Непохитними лишаються тільки гори, але й вони відлунюють буйні пориви вітру, зіштовхують його з морем.

Гомону з міста не чутно гучного,
З бору соснового шум тут іде;
Гори лунають од вітру буйного,
Часом де дзвін загуде…
(«Надсонова домівка в Ялті», 1891 р.)

Та найбільше в поезіях Лесі Українки чутне Чорне море: у сонячний безвітряний день та у нічну негоду, делікатний шум прибою та голосні ляскання хвиль об камʼянисті береги, почуте звіддалік або ж на самому узбережжі.

Думки навіває мені тепер Чорнеє море –
Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону не знає,
Вчора грало-шуміло воно
При ясній, спокійній годині,
Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилі,
Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари.
(«Уривки з листа», Ялта, 1897 р.)

Чорне море

Нічні зітхання моря наслідують нерівномірним ударам серця темної безсонної ночі, коли все, здається, завмерло в очікування ранку і чутно тільки шум води та власне полохливе дихання.

Цілу ніч до зорі я не спала,
Прислухалась, як море шуміло,
Як таємная хвиля зітхала —
І як серце моє стукотіло.
(«Безсонна ніч», Євпаторія, 1891 р.)

А бувають і геть не тихі епізоди, коли море показує всю свою силу, шалено стогне та б’ється об берег. В такі вечори шум хвиль затуляє звуки пташок, які відчайдушно змагають з негодою, буває, тільки чути тріск поодиноких човнів, яким не пощастило опинитися у воді.

В темний вечер сижу я в хатині;
Буря грає на Чорному морі…
Гомін, стогін, квиління пташині,
Б’ється хвиля, як в лютому горі.
(«Негода», Євпаторія, 1891 р.)

Серед чистого моря хвилі та вітер об’єднуються у тоншу симфонію, ніж на узбережжі. Тепер їх не відлунюють гори, а гомін міста не заважає вслухатися у безкраї простори й творити свою пісню.  

Грай, моя пісне, як вітер сей грає!
Шуми, як той шум, що круг човна вирує!
Дарма, що відгуку вітер не має,
А шум на хвилиночку погляд чарує!..
(«Грай, моя пісне!», 1890 р. 17 серпня)

Леся Українка і Олена Пчілка, Ялта, 1898 рік.

авторка
Марина Губіна

10 думок тернопільських поетів та засновників бренду «Сумна Вівця» Івана Поливоди та Романа Воробйова

авторка Олеся Василюк - 16.08.2024 в Книжки

Тернопільський  бренд «Сумна Вівця» існує з 2018 року і виготовляє листівки, закладинки, планівники, унікальні мальовки й екоторби з оригінальними підписами та дизайном. За ці роки «Сумна Вівця» сильно виросла: збільшила кількість закладинок із десятка до понад сто, кілька разів перевидала удосконалений «Суперпланівник», створила «Серйозний планівник» та продовжує вигадувати нові і нові мальовки для знайомства зі світовим та українським мистецтвом. Віднедавна «Сумна Вівця» ще й видавництво, яке спеціалізується на поезії. Заснували бренд Роман Воробйов, Іван Поливода та Костянтин Ковалок.  

Ми поговорили із Іваном та Романом про Тернопіль та його митців, їхню творчість та розвиток бренду.

Усе починається з Тернополя

Іван Поливода

Іван Поливода

Іван Поливода: Я з Золотого Потоку Бучацького району, приїхав до Тернополя на навчання у 2012 році, й відтоді я тут — знайшов свою тусовку, почав з ними ходити, розважатися. Це була дуже дивна історія, тому що я подавався в кілька універів, бо хотів потрапити на бюджет. І в останній момент, коли вже подав документи до Тернопільського ТНЕУ, бо я ніде більше не проходив, мені зателефонували з «Львівської політехніки» і сказали, що все нормально, ти проходиш до нас. Але я відмовився і залишився в Тернополі. Дуже радий, що так вийшло, бо, можливо, «Сумна Вівця» тоді і не існувала б. Або існувала… І ось, 12 років я тут, нічого собі.

Роман Воробйов: Я переїхав у Тернопіль у 2000 році з батьками з Волині. Тобто й досі перебуваю в межах Галицько-Волинського князівства. Також вступив в педагогічний в Тернополі, хоча насправді планував навчатися в КНУ імені Шевченка. Але у 2010 році була підстава, що зарахування в Тернополі відбувалося швидше, аніж у Києві. От я і думаю: «дідько, зараз тут пропущу, не підтверджу, а там не пройду — опинюся в скрутному становищі. Піду в Тернопільський на філологію — там читати треба, а я читати люблю, тож, вважай, половину зроблено». Пізніше дізнався, що проходив і в Шевченка, але документи вже були в педагогічному. І це добре, Тернопіль — хороше місто. 

Мені було нудно просто вчитися, тому шукав якісь креативні тусовки і так втрапив до збіговиська поетів і поеток. Вони сказали, що я нормальний і буду тепер з ними. Одного разу, коли організовували читання, мій друг Юрко Матевощук познайомив нас з Іваном. Виходить, нас обʼєднала література та вірші. Костя сам з Тернополя, він корінний, ми познайомилися з ним приблизно в той самий період.

Місто творчості

Іван: У Тернополі доволі спокійно і всі одне одного знають, утворюється тісна тусовка, в якій тебе приймають. Для мене в Тернополі дуже важать люди: у комфортному середовищі хочеться створювати щось нове і долучатися до класних ініціатив. Але саме в творчості Тернопіль як місто не має значення для мене.

Якщо говорити про створення бренду, то невелике місто дає тобі безліч можливостей. Тому що тут мало що є. І ти можеш починати з чистого аркуша, а все, що ти зробиш, у моменті буде хорошим і прикольним.

Роман Воробйов

Роман Воробйов

Роман: Особисто я дуже люблю Тернопіль, і це проявляється у моїй творчості. У певний момент мені навіть хотілося працювати над створенням бренду Тернополя: це ідея озерності, стихійності. Прикро, що великою мірою епіцентри культурних подій залишаються у Львові та інших містах. Тернопіль жив і продовжує жити в тіні «львівського культурного центру». Хоч насправді тут доволі просто щось організовувати, а люди майже напевне відвідають ці події. 

Тут комфортно та затишно жити. Можна було поїхати, наприклад, у Львів і там вливатися в тусовки, комусь доводити, що ти новий львівський поет тощо. Але навіщо? У Тернополі і так все було: своя школа, літературні студії. Тут ти вже маєш місто за спиною, тож просто залишайся і роби, як любить казати Костя. Однодумців також не бракує, хоча й залишається все менше.

Про озерну ідеологію

Роман: У 2010–—2015 роках я та кілька друзів із тусовки намагалися впроваджувати озерну ідеологію, де б тернополяни були озерними жителями. На ідею надихнув Станіславський феномен, бо центр тодішнього літературного процесу був у Києві, а потім з Івано-Франківська прийшли Юрій Андрухович, Тарас Прохасько… Всі казали: ой, прямо з провінції. 

Це показує, що не потрібно бути в епіцентрі, аби творити, а Тернопіль —  чудове місце для творчості: озеро (завжди дратувало, коли його називали ставом, бо для мене став — це невелике болото десь в селі), спокій, природа. 

Костя, наш друг і ще один співзасновник «Сумної Вівці», завжди казав, що Львів став столицею української кави чи шоколаду тому, що вони так вирішили. Адже там немає плантацій, на яких би цю каву чи какао-боби вирощували і збирали. Вони імпортують і роблять хорошу рекламу та маркетинг, який працює. А Тернопіль — столиця чого? Озера!

Озеро обʼєднує людей і їхню творчість, принаймні серед наших друзів, породжує спокій і дає натхнення та велику кількість тем, навколо яких можна крутитися і крутитися.

Культурні постаті, з якими асоціюється Тернопіль

Іван: Для мене Тернопіль асоціюється з поетом Юрком Завадським. Хотілося б, аби кожен знав про нього, адже як автор він неймовірний. На мою думку, він зараз націлений на Польщу: перекладає й популяризує її літературу в нас. Його остання збірка «Вільна людина не народилася» українською вийшла вперше вже після польського видання. 

Крім цього, Юрко як видавець зробив доволі багато для популяризації літератури інших країн: австралійських, норвезьких, шведських авторів, а фахових перекладачів із цих мов у нас не так багато. До того ж Юрко налагоджує культурний діалог між цими країнами, адже під час перекладів та видання книг у власному видавництві «Крок» підтримує особистий контакт з авторами, що дуже цінно для України зараз.

Роман: Я б сказав про іншого поета — Матевощука Юрка, тому що він робить дуже багато для Тернополя, Мистецький фестиваль «Ї» зокрема. Він запрошував і привозив всіх учасників, збирав команду, складав програми. Дбав за це і розвивав фестиваль роками.

Мистецький фестиваль «Ї» в Тернополі

Роман: Я потрапив до команди пʼятого фестивалю «Ї» через Юру Матевощука, який сказав, що треба допомогти з дизайном, щось красиве намалювати, може, з організацією допомогти. А я така людина: без проблем, робимо, а розбиратися, що і як, уже потім. Костя Ковалок також долучився до організації на наступних фестивалях.

Час перед фестивалем «Ї» — це завжди найбільш стресові тижні року. Наприкінці кожного фестивалю я думав: «Нащо мені це все? Нащо?» Була історія, коли на шостому чи на сьомому фестивалі повертався додому котрогось дня, сів на лавку і заснув. Я тоді просто не дійшов додому. 

Ми завжди хотіли зробити найбільший літературний фестиваль України. У нас це рідкість: люди найчастіше приходять на фестиваль не для того, щоб послухати поезію чи презентацію книги, — вони хочуть потанцювати під пивко. Але нам вдавалося це змінити.

Чому зараз «Ї» на стопі? Зараз фестиваль не проводиться насамперед через те, що Юрко Матевощук пішов, а він був головним ініціатором та директором і штовхав все і всіх. Команда нині дуже розпорошена, у ній не залишилося лідера, а без нього можемо говорити лише про стан паузи, у якому «Ї» останні кілька років

Іван: Так, поки що ідея зберігається. Але без Юрка, який прийде і скаже: «Давайте робити», нічого не відбудеться, мені здається. Ми самі вже думали про те, щоб зробити фестиваль «Для Сумної» від нашого бренду, але поки ця ідея радше минуща і нереалістична.

Про творчість

Іван: Я досі вважаю себе фотографом, хоча фотографую мало: переважно предметку і переважно для «Сумної Вівці». Я прийшов до цього ще в дитинстві, коли мені показали першу плівкову камеру. Малим ходив у походи, а чоловік, який водив нас, фотографував і потім роздавав знімки на згадку. І я подумав: «Вау, клас! Що це таке?» Мені подобалися картки, зображення, яка на вигляд камера, обʼєктив. Раніше я багато знімав, переважно чоловічі портрети у проєкті «100 чоловіків»: Ігоря Калинця, Тараса Прохаська, Раяна Ван Вінкла. 

Мені подобається розповідати історії. Роблячи фото, я не відчуваю тут жодних обмежень ні в темі, ні в тому, як можна це реалізувати.

І я поет. Писати складніше, ніж фотографувати, бо для того, аби написати щось, потрібно хотіти щось сказати. Зараз не маю що сказати: війна виснажує, злить і спустошує.

Чи я художник — не знаю. Тому що почав малювати не тому, що хотів. Це був радше компроміс між тим, що ти не можеш фотографувати на вулиці людей чи будівлі, бо це викликає багато запитань, а відповіді «просто для себе» недостатньо, і писати також не можеш, бо сказати нічого. Тобто малювання — це компроміс для вираження емоцій і почуттів, які зараз переживаю. Тепер я думаю на картинах. 

Та все ж вважаю себе більше фотографом, поетом і видавцем: я люблю папір, вибирати його, створювати нові цікаві речі з якісного паперу, якого приємно торкатися. 

"Сумна вівця", листівка

Листівка, «Сумна Вівця»

Роман: Нам великою мірою пощастило працювати в креативній індустрії. І заробляти на творчості у її найширшому розумінні, а потім ці ж гроші вкладати у творчість, аби множити її й далі. 

Я, як людина, яка попрацювала достатньо років в корпоративних ієрархіях та індустріях, розумію наскільки цінно насолоджуватися роботою, з усіма мінусами, з усіма виснажливими подіями, водночас розуміючи, що вона є цеглинкою загального пласта української культури.

Ми із «Сумною Вівцею» вплуталися в культурний процес і намагаємося рухати його тими мінімальними потугами, які нам доступні. Не лише пишучи вірші, а й видаючи поезію тих авторів, чиї голоси заслуговують на гучніше звучання. І цього, в принципі, достатньо. Це дозволяє рухатись далі, не зупиняючись.

Щодо поезії, то для мене це певний терапевтичний процес, коли автор намагається трансформувати, відтворити, усвідомити, засвоїти свої враження від реальності й зрозуміти себе у ній. І це розуміння відтворюється в поетичній формі. Ти усвідомлюєш, що це найкращий спосіб поділитися власним баченням із людьми. Поезія для мене — це комунікація в широкому розумінні.

Бренд «Сумна Вівця»

Іван: На певному етапі свого життя я працював в книгарні «Є» — мені подобалося працювати з книгами, але відчувався застій, хотілося рухатися і рости далі. Прийшла ідея, що можна виготовляти листівки: бюджет невеликий та й загалом для них не потрібно особливе обладнання чи щось подібне. Я прийшов із цим до Романа — він саме працював у якійсь IT-компанії, ми про це поговорили, але ні до чого не дійшли.

Повернулися до ідеї з листівками пізніше. Разом із Костею, працюючи над фестивалем «Ї», зробили для продажу на локації, де він відбувався, з десяток різних дизайнів листівок по 10 штук кожен. І зрозуміли, що можемо з цим рухатися далі.

Чому саме така назва? Загалом ми з Романом доволі сумні. Не знаю за Костю, він часом веселий. Сум — це така емоція, яку неможливо заперечити, ти мусиш його прожити, аби згодом відчути радість. Ми думали про це. А «Вівця», тому що вони доволі емоційні й милі, тут усе просто.

"Сумна вівця"

Роман: Ми починали з листівок — хотіли робити їх незвичайними і якісними, бо тоді на ринку було багато поганих. Концепт листівки — сумний, тому що ти ведеш односторонню комунікацію на відстані з людиною, якій не можеш сказати про свої почуття особисто. Але водночас це весело, тому що можливість сказати щось, хай навіть на папері, залишається. Листівка — це інтимний жест, який вимагає  зусиль і цінується через це значно більше за смайлик, надісланий у месенджері. Ми хотіли і створили листівки, що знають відстані.

Видання поезії

Роман: Ми видаємо поезію, а в Україні немає прибуткових історій з поезією, мені здається. Хто заробляє на поезії? Іздрик, Сергій Жадан, можливо ще Іван Малкович та його видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Можливо, це трішки голослівно, може, хтось і заробляє, але, пишучи вірші, рано чи пізно ти усвідомлюєш, що у нас не звикли платити за поезію, купувати її. Тому наше рішення видавати поезію через «Сумну Вівцю» залишається творчістю заради творчості. Ми робимо це для себе, без комерційних претензій: для нас кожна книжка поезії — це не прибуткова історія. 

Кожного разу на одному з етапів підготовки книги я починаю думати, чи справді воно того варте. Наприклад, якщо подивитися книжку будь-якого видавництва, в ній є перелік людей, що працювали над нею: редактор, технічний редактор, дизайнер, верстальник, коректор… А в нас це троє людей і хтось зі знайомих, кого просимо відредагувати текст. Але нам це подобається — подобається бути видавництвом. 

Іван: Ми видали Юрка Завадського «Вільна людина не народилася». Спершу він не дуже хотів її видавати, але після того, як ми озвучили ідею оформлення та верстки, погодився. Найважливішим було те, що кожна книга унікальна: із відбитком його руки, кожного разу проставленим особисто. 

Так само видавали поезію Ростика Кузика — бо вона хороша і нам сподобалася. Його поезія дуже схожа на мою: досить похмура і сентиментальна. 

Видавати суто поезію просто. Чому? Тому що пропозицій дуже багато: кожен поет хоче видатись і мати книжку. Тому в цілому, якщо ти хочеш видавати поезію, то можеш видавати швидко і багато, проте складність у тому, аби робити ці книги красивими і привабливими для читачів.

Ми маємо змогу витратити на це гроші і видати книжку, але залишаємося доволі прискіпливими до текстів. Якщо нам не подобається, то не видаватимемо, якщо суперечить нашим цінностям — теж.

"Сумна вівця", книжки Вільна людина, Наприкінці світла

Збірки поезій: Юрій Завадський. «Вільна людина не народилася»; Ростислав Кузик. «Наприкінці світла».

А надходить неймовірна кількість рукописів та синопсисів. Ми все перечитуємо: спочатку я, тоді, якщо мені сподобалося, передаю Роману та Кості, тоді разом ухвалюємо фінальне рішення.

Ми хочемо видавати більше, але нам дуже важить враження від текстів, які отримуємо: «Сумна Вівця» хоче видавати те, що їй подобається передусім. Адже процес видання книги складний і багаторівневий: реклама, презентація, книги, банери — і це лише те, що не стосується друку безпосередньо.

Літературна студія «87»

Іван: Я знаю дуже багатьох людей, які раніше входили до літературної студії «87», зараз про них нічого не чутно. Наразі в Тернополі є літературний клуб «Акація» — це молоді люди, які пишуть вірші, читають їх на сцені й дуже один одного підтримують.

Роман: Складно аналізувати літературний процес, перебуваючи всередині, складно сказати, куди він рухається, коли ти дотичний до цього процесу. 

«87» — це була віха, яка більше не повернеться. Люди, які там були, долучалися до літературного процесу, бо їм це подобалося, вони хотіли вдосконалюватися і ставати кращими, не думаючи про популярність чи гонорари. Нас цікавила думка одне одного про те, що ми писали. Читання, які організовувалися, були більше для того, аби навчитися декламувати краще, ділитися творчістю з людьми. 

Можливо, єдиною помилкою, яку ми тоді зробили, і усвідомив я це вже після участі в організації фестивалю «Ї», було нехтування можливістю заробляти. Це завжди повторює Костя Ковалок, він наше раціональне зерно в цьому творчому безладі. Адже коли дорослість починає вибивати двері, люди жертвують своїми хобі та зацікавленнями, які не монетизуються. 

Чи лишився спадок студії «87»? Мабуть, так, він зберігся через тих людей, які ходили на читання і чули, що там відбувалося. Зараз студії виникають і розпадаються, вони є чимось проміжним і непостійним, але вони існують, в тому числі завдяки традиції, яку продовжила свого часу «87».

Поки можемо — робимо

Іван: У цілому все не так погано, як люди розповідають. Часто розмови про початок повномасштабного вторгнення дуже емоційні, бо люди пригадують, як усе було до війни: бізнес, продажі, працівники, настрій на виробництві і проблеми, які виникали. А людська природа бажає більшого, хоче розвиватися та примножувати здобутки, і це абсолютно нормально.

Реалістично — адаптація відбувається постійно. Ти навчаєшся шукати вихід із ситуацій, у які потрапляєш, і, як правило, все вдається.

«Сумній Вівці» пощастило: з приміщенням, яке ми зараз винаймаємо як офіс, розташуванням у відносно безпечному місті, витратами на виробництво, які зросли не так сильно. 

Звісно, продажі скоротилися, дуже багато людей виїхало, а ті, хто залишився, формують власний бюджет таким чином, аби забезпечувати свої потреби і підтримувати армію насамперед. Проте ми їх розуміємо, бо теж залишаємося тут. Ми розуміємо, що по-іншому зараз не буде. Буде складно ще протягом тривалого часу, але треба продовжувати. Ми не можемо залишити бренд і просто сказати: «Ну все, нічого не виходить, я не працюватиму». Поки можемо щось робити — ми робимо.

Фото: надані героями розмови та з сайту «Сумна Вівця».

Текст створено в межах практики.

авторка
Олеся Василюк

Конспект розмови Богдани Романцової з Євгенією Кузнєцовою

авторка журналістка, книжкова оглядачка Наталія Колегіна - 16.08.2024 в Книжки

У межах міжнародного літературного фестивалю «Фронтера» відбулася розмова літкритикині й редакторки Богдани Романцової та письменниці Євгенії Кузнєцової. Її нонфікшн-книжка «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» резонує з фокус-темою цьогорічного фестивалю: зміна ролей. Розмовляли про концепт дому у книжках Євгенії, роботу з художньою літературою, трансформацію української мови та способи пояснити ситуацію в Україні іноземцям.

Конспект розмови для «Сенсора» зробила Наталія Колегіна.

Що таке дім і яким він постає у текстах

Першою темою обговорення стало питання дому — дім як люди, які поділяють спільні цінності; дім як місце, де нам добре, та мова як дім буття. Богдана Романцова запитала, що таке дім сьогодні для Євгенії Кузнєцової, і поділилася власною історією про трансформацію дому з початком великої війни. Критикиня розповіла, як у перші дні вторгнення виїхала з Києва до Львова і взяла тільки непотрібні речі, серед яких була оксамитова довга чорна сукня. Пізніше, обдумуючи такий вчинок, як каже Богдана, вона зрозуміла, що такі непотрібні, але естетично привабливі речі для неї й були домом.

Євгенія Кузнєцова

Євгенія Кузнєцова

Роздумуючи про те, як поняття дому змінювалося для неї, Євгенія Кузнєцова зауважила, що не має певного метафоричного уявлення про дім. Для письменниці дім — це будинок у селі, із цегли, зі знайомими дверима і вікнами, у якому вона виросла і до якого часто повертається. Євгенія поділилася спогадом про те, як на початку повномасштабної війни, щоб зберегти ментальне здоров’я, часто проговорювала собі вголос: «Ти можеш втратити цей дім і від цього ти не втратиш себе». Як каже авторка, в українській історії люди часто втрачали дім, але у неї сталося навпаки: війна забрала трагічність і неймовірний страх втратити свій дім.

На запитання Богдани Романцової про те, як жилося у рідному домі в Калинівському районі на Вінниччині, Євгенія Кузнєцова каже, що він найбільше вплинув на неї та сформував її як особистість:

«Найцікавіші речі з нами трапляються в дитинстві. Маркес недарма казав, що з ним нічого цікавого не сталося з того часу, як йому було 9 років. А далі упродовж життя ми якось набираємося нових шарів особистості. Те саме я можу сказати про себе. Найцікавіші роки дитинства, коли ми формуємося як люди, я провела в тому будинку».

Письменниця зізналася, що сприймала свій дім як такий собі острів — подалі від усіх. Оскільки її дід був великим фанатом кущів і дерев, то забороняв вирубувати дерева і корчувати кущі, отож, у тих заростях ще малою Євгенія провела багато прекрасних годин зі своєю сестрою, котами й кузенами.

Про читачів та цільову аудиторію книжок

За спостереженнями літературної критикині, книжки Євгенії Кузнєцової парадоксальні, тому що вони подобаються усім: і широкому колу читачів, і літературним критикам. Другий роман письменниці «Драбина» став книжкою року BBC у 2023 році, а відгуки та рецензії на її книжки здебільшого схвальні.

На питання про ідеального читача Євгенія Кузнєцова каже, що не прораховує заздалегідь, для кого саме та як пише. Так, книжку «Спитайте Мієчку» авторка написала як книжку для своїх, а вона вийшла за межі бульбашки і потрапила в певну нішу у літературі, якої, вочевидь, бракувало — легкої й не зовсім жанрової, яка зачіпає щось всередині читачів. На думку Євгенії, її читач — це людина, яка шукає відповіді на питання, хто ми є, а її погляд спрямований всередину, у власні спогади.

«Як виявилося, гратися з ностальгією, яку викликає книжка у читача, — це добра стратегія, бо тебе читають, і кожен читає про своє», — спостерегла Євгенія Кузнєцова.

Нонфікшн чи художня література?

Як зауважує Богдана Романцова, українські автори через війну часто звертаються водночас до обох напрямів: белетристики й нонфікшн. Мирослав Лаюк пише художні тексти і репортажистику, а Олександр Михед — фікшн, репортажистику й літературу свідчення. У Євгенії Кузнєцової теж є нонфікшн-книжка про мову — «Мова-меч. Як говорила радянська імперія».

Євгенія Кузнєцова зізналася, що тяжіє до художньої літератури, а книжка «Мова-меч» стала результатом роздратування і гострої внутрішньої потреби розібратися у дражливій і багатокомпонентній темі. За словами авторки, писати нонфікшн їй складніше, бо це потребує роботи з джерелами, читання та аналізу інформації, натомість  художня література виростає на базі того, що письменниця прочитала у період формування — до 20–25 років.

«Я цілком розумію мотивацію людей, які переходять в репортажистику чи документалістику, тому що зараз нібито не час для художньої літератури. І водночас я згадую слова Селіна, мовляв, не варто довгий час вистоювати спогади, тому що потім вони перетворюються на гниле яблуко, з якого капає марнославство, цинічність і людська самодостатність. Він казав: якщо є свіжі спогади, то варто писати про них тепер. Репортажистика, ймовірно, не може справитися з усім, є певні моменти у стосунках між людьми і переживаннях, за які відповідальна виключно художня література. Тому закликаю авторів: якщо ви можете писати художку, обов’язково пишіть», — наголошує Кузнєцова.

Фестиваль Фронтера 2024

Зміна статусу письменника в Україні

Богдана зауважила, що в Україні письменники ніколи не могли займатися виключно літературою чи культурою, працювати подалі від людських очей, як Томас Пінчон чи видавати книжку раз в десятиліття, як Донна Тартт. А ще критикиня каже: українські письменники завжди мусили бути абсолютними експертами в різних сферах. На це Євгенія поділилася, що, коли з’явилася увага публіки, вона начебто відчувала обов’язок висловлювати власну думку про все — від футбольного матчу до вишивання бісером. З часом, як розповіла письменниця, вона зрозуміла, що має фільтрувати, про що говорити, і висловлюватися лише у питаннях, де має певну експертність. Кузнєцова каже, що не в захваті, коли письменників вважають публічними інтелектуалами, а тому говорить і пише лише про те, що вважає за потрібне й у чому принесе певну користь.

Пояснити Україну іноземцям

Якщо інтелектуали, які належать до колишніх імперій, звикли до того, що мова — це їхня soft power, інструмент і нейтральна річ, то як комунікувати тему мови із закордонними друзями і знайомими, — запитала Богдана. Євгенія зізналася, що планувала написати статтю про мову, а вийшла книжка «Мова-меч» на 400 сторінок, яка виросла із дискусії з іноземцями й закордонням. Письменниця переконана, що простої відповіді чи способу пояснити мовну ситуацію в Україні не існує.

«Так, є таке дещо філософське твердження, що от мова — це така річ у собі, нейтральна за своєю природою. А це те саме, що казати, ніби людина сама по собі нейтральна. Людина народжується нейтральною, але з часом дорослішає, вбирає у себе оточення, стає людиною з певними характеристиками. Те саме відбувається з мовою», — впевнена Кузнєцова.

Богдана розмірковувала про те, що ми перебуваємо в процесі трансформації нашого бачення культури, літератури й місця у світі. На запитання критикині про те, чи можемо ми через воєнну реальність змінитися настільки, що наш діалог із рештою західного світу буде ускладненим або й неможливим, бо у нас бачитимуть глибоко  травмованих людей, Євгенія висловила сподівання, що цього не станеться. Письменниця вірить, що серед нас чи на Заході завжди знайдуться люди, які будуть оперувати аргументами, попри емоційну напругу наших реалій.

«Мені здається, що українське суспільство зараз не радикалізується, а, навпаки, стає відкритішим до глобальної західної культури», — підсумовує письменниця.

Українці та фейки

У минулому дослідниця фейків та інформаційних операцій,  Євгенія переконана, що у порівнянні з 2013–2014 роками українці стали менш сприйнятливими до фейків і російського контенту. Однак, письменниця застерігає, що ми мусимо бути пильні, бо росіяни придумують все нові й нові теми і фейкові історії.

За словами Кузнєцової, фейки — це перевірка людини на емоційну стабільність, а коли ми емоційно нестабільні, то легше віримо у них. Письменниця вірить, що ми все подолаємо, бо зараз ситуація більш втішна, ніж була у 2013–2014 роках, коли здавалося, що російська пропаганда іде, як цунамі, в якому захлинаються майже всі.

Мовне питання

За спостереженнями Богдани, стрімко змінилася й мовна ситуація: відбулася велика і потужна хвиля переходу людей з російської на українську. На питання про те, якою має бути мовна політика, щоб у переході між мовами не було відкату, Євгенія сказала, що це нормально, що відбувається певний відкат, тому що переходити на іншу мову дуже складно. На думку спікерки, разом з переходом на іншу мову змінюється й особистість мовця. Євгенія також висловила розуміння людям, які ще не перейшли.

«Якщо ви плануєте дітей або у вас є маленькі діти, зробіть над собою зусилля і подаруйте їм україномовність з народження. Це найбільший подарунок, який можна зробити своїм дітям, якщо ви розраховуєте, що Україна переможе і збережеться як держава. Щоб вони пишалися, що в сім’ї завжди говорили українською», — закликає Кузнєцова.

Письменниця розповіла, що з розумінням ставиться до того, що російська мова у транспорті чи деінде викликає травматичні реакції, та разом з тим переконана, що ми навряд чи збудуємо кращу країну, якщо змусимо кожну харківську пенсіонерку говорити українською мовою. Тому Євгенія радить спрямувати зусилля на молоде покоління і робити його більш українськомовним.

На питання Богдани, а як нам поводитися в публічному просторі, коли ми бачимо, що людина робить над собою зусилля, щоб перейти на українську, Євгенія відповідає, що найважливіше — не виправляти мовлення інших, коли вас не просять. Євгенія переконана, що звичка виправляти чужих людей походить із Радянського Союзу, де заохочували зауваження людей одне до одного. За словами письменниці, такі виправлення розповсюджувалися на весь стиль життя: закоротка спідниця у дівчини чи задовге волосся у хлопця — мовляв, куди дивиться міліція. Кузнєцова вірить, що ми будемо переймати більше західних цінностей й зрозуміємо, що таке приватний простір, і таких речей з часом буде менше.

Письменниця зауважила, що існує й інша категорія людей у переході: неофіти в українській культурі, які пристрасно навчають інших, як правильно говорити: не на протязі, а протягом; не канапка, а накладанець. Євгенія пропонує дати таким людям п’ять років терпіння — наговоритися й створили власну живу мову.

Богдана спостерегла, що мова нашого ворога трансформувалася до формульної, комбінаторної системи, де готові фрази міняють місцями й утворюють однотипні речення. Критикиня каже, що такі речення часто метонімічні, коли говоримо одне, маємо на увазі інше, і первинне значення стирається — абсолютно антиутопійна історія! Мовляв, а що з українською?

Євгенія розповіла, як кілька разів поривалася написати злу колонку про мову, але передумала — з поваги до людей, які переходять на українську. Письменниця зізналася, що їй боляче читати тексти, написані українськими буквами російською мовою із російськими мовними конструкціями і канвою тексту, однак вона приймає те, що мова змінюється, бо з’являються нові носії.

«Ймовірно, наша спільна мова буде дещо інакша — у своїй структурі вона звучатиме російськіше. Вона, як і раніше, буде мати регіональні відмінності, збережуться луцькі чи львівські словечка, але, можливо, не всі. Напевно, таким, як я, які збиралися написати злу колонку про мову, треба зупинитися і запитати себе: який у нас вибір, чи буде у нас мовна шизофренія, коли один ведучий говорить українською, інший — російською, як було колись. Чи у нас буде наша нова спільна, але все-таки українська мова?»

Взаємодія з іншими культурами

На питання Богдани Романцової про досвід взаємодії з різними культурами (Кузнєцова мешкає у німецькому місті Кобленц — Н.К.) Євгенія Кузнєцова поділилася думкою про те, що інша культура дає людині багато у період формування — до 25 років, а далі це вже не працює. Письменниця також наголосила, що через війну ми дещо замкнулися в собі, перестали бути відкриті до нових досвідів — так сталося у Євгенії з подорожами.

Розповідаючи про те, якими нас бачать іноземці, Євгенія зауважила: нас бачать, і це важливо. Бо ж раніше, як каже Євгенія, для більшості світу України як такої не існувало, за винятком людей, які по роботі чи за сімейними обставинами були пов’язані з Україною.

«Зараз нам не треба багато думати й рефлексувати про те, як ми виглядаємо. У нас є імідж звитяжного народу, який протистоїть величезній страшній росії, і це позитивний імідж. Це величезне досягнення, як на мене. Нам треба з цього користатися, як тільки можемо, і не боятися здатися емоційними чи травмованими», — каже Кузнєцова.

Роздумуючи про те, як вплинути на загальносвітовий дискурс та втримати увагу світу на війні в Україні, Євгенія Кузнєцова звернула увагу на той факт, що питання столітнього пригноблення одних народів іншими, хто кого кривдив і як пропрацювати ці травми — це топ-питання в західних університетах за останні десятиліття. Письменниця наголосила, що нам важливо, як ми будемо з цим справлятися: як змінимо владу в наших містах, рівень життя тощо.

Апелюючи до дослідження Кузнєцової спільно з університетом Осло (за ним понад 80% маріупольців були переконані, що Україною керують зовнішні сили, такі як організації Джорджа Сороса чи Біла Гейтса — Н.К.), Богдана Романцова запитала про те, як будувати комунікацію всередині країни, з окупованими територіями. Євгенія відповіла, що не варто перекладати  відповідальність за ситуацію на державу, адже усі міста й регіони України були однаково інформаційно закинуті. Євгенія переконана, що через безпосередню близькість до росії величезна машина пропаганди краще дотягувалася до Сходу, робила це через якісь локальні медіа чи активістів тощо.

Фото — Микола Цимбалюк.

авторка журналістка, книжкова оглядачка
Наталія Колегіна