Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» запропонував відвідувачам подію за участі шеф-редакторки Reporters Марічки Паплаускайте й керівника з пасажирських комунікацій «Укрзалізниці» Олександра Шевченка. Модерував розмову культурний менеджер Тарас Малий.
Обговорили репортажну книжку Марічки «Потяг прибуває за розкладом» та історії працівників залізниці, воєнні виклики для залізничників та «Укрзалізницю» як державу в державі. А ще подивилися на залізницю крізь призму фокус-теми фестивалю «Зміна ролей» й обговорили нові ролі величезного штату працівників, які від початку вторгнення, окрім звичних обов’язків, тепер ще й мусять бути культурними дипломатами.
Законспектувала бесіду для «Сенсора» Наталія Колегіна.
Книжка про і для залізничників
За словами Тараса Малого, завдяки книжці «Потяг прибуває за розкладом» ми нарешті почули історії «Укрзалізниці», які колись були небаченими чи непомітними. На запитання модератора про те, як Марічка Паплаускайте розпочала роботу над книжкою, авторка відповіла, що на початку повномасштабного вторгнення вони з командою Reporters розуміли, що мусять розповідати історії, фіксувати й документувати дійсність. Так, воєнні історії перетворилися у випуск журналу репортажів та книжку «77 днів лютого». Марічка зауважила, що її вразила одна з історій у книжці — про провідниць поїзда із Сумщини, які працювали на евакуаційних рейсах 45 днів без зміни. А коли видавець Антон Мартинов із «Лабораторії» звернувся до неї з ідеєю написати таку книжку, вона погодилася. У сім’ї Паплаускайте були залізничники — дідусь і бабуся, а батьки часто подорожували, тож, як каже репортерка, потяг для неї з дитинства був знайомим і затишним місцем.
Олександр Шевченко, Марічка Паплаускайте, Тарас Малий
На запитання про те, як знайшли історії для книжки, Олександр Шевченко сказав, що шукати не довелося, бо історій про українську залізницю, які варто зафіксувати у книжці, було багато. На думку Шевченка, «Укрзалізниця» переживає зараз важливий історичний період, і якщо раніше наші люди їздили переймати досвід у німецьких залізничників Deutsche Bahn, то тепер по досвід приїздять в Україну. За словами залізничника, робота ускладнилася з війною: потяги перевозять військових і поранених, евакуюють із небезпечних територій дорослих і дітей; а є ще «залізна дипломатія» — перевезення перших осіб інших країн. Як зауважив спікер, робота залізничників залишалася за кадром, і саме книжка змогла її показати.
«Ми маємо підтримувати мотивацію своїх людей. Кожен на залізниці має відчувати свою дотичність до спільної справи. Книжка Марічки — це не калейдоскоп окремих історій чи персоналій. Кожна людина у ній — це уособлення певної категорії співробітників: вокзальників, які ночували ледь не місяцями у себе на посту; провідників, які по 40 днів проводили рейси, і так далі», — каже керівник із пасажирських комунікацій «Укрзалізниці» Олександр Шевченко.
Тарас Малий поцікавився про відгук команди «Укрзалізниці» на книжку «Потяг прибуває…», й Олександр Шевченко розповів, що кожен працівник отримав власний примірник книжки, провідники й вокзальники відгукуються схвально, а особливо задоволені диспетчери, чия робота відбувається за лаштунками. Спікер жартома каже, що кожен дещо ревнує, що його безпосередньо немає у книжці, але ж книжка підкреслює важливість ролі чи то провідника, чи то начальника поїзда через призму конкретних історій, тому в цілому ще й формує позитивне ставлення до пасажирів. За спостереженнями Шевченка, ставлення працівників залізниці до пасажира змінилося, а до працівників залізниці ставляться як до героїв, які евакуювали чотири мільйони людей та один мільйон дітей, а зараз ще й евакуюють поранених з фронту.
На прохання модератора Марічка Паплаускайте поділилася тим, якою побачила структуру залізниці, коли працювала над книжкою та їздила упродовж численних годин різними маршрутами:
«Мене вразило те, що залізниця — це буквально держава в державі. 200 тисяч співробітників — це населення обласного центру, величезна структура, в якій ми як пасажири зазвичай бачимо провідницю, стюарта в Інтерсіті, зрідка машиніста — останні скаржаться, що про них забувають. А насправді за усім стоїть величезна команда — диспетчери, колійники і дуже багато людей, які докладаються до того, щоби ви могли сісти в потяг й дістатися з точки А в точку Б. Другий момент — мене вразили люди та їхня самовідданість. Багато хто розповідав, як 24 лютого вони не мали виходити на роботу, але їхали, бо відчували, що потрібні».
Розповідаючи про те, як змінилася «Укрзалізниця» з початком повномасштабного вторгнення, Олександр Шевченко зауважив, що з приходом в Укрзалізницю разом з групою колег мав великі плани — повністю змінити рухомий склад, оновити розклад відправлень потягів, щоб не було прибуттів «дитячих» рейсів о 3 ночі, бо так у радянські часи було зручно для економіки бригади. На думку Шевченка, філософія «поїзд їде — пасажир йому заважає» віджила своє і багато речей у роботі залізниці потрібно було «зробити по-людськи». З початком вторгнення, як розповів Олександр, залізниця отримала 100 нових вагонів, які одразу ж пустили на евакуаційні рейси, зокрема ними евакуювали «Охматдит» та перинатальні центри. Відповідно, зміни, внесені до вторгнення, допомогли оперативно реагувати на виклики перших днів війни.
Олександр Шевченко
Шевченко запропонував викреслити з пам’яті залізницю, яка була до вторгнення, адже «Укрзалізниця» змінила ставлення до сервісу та реформувалася у багатьох напрямках, наприклад, модернізують рухомий склад, зокрема луганські електрички та вагони, виготовлені у 50-х роках минулого століття. Окремі потяги перебувають на військових цілях, забезпечують медичну евакуацію та дипломатичні перевезення. Спікер пишається, що «Укрзалізниця» — єдиний у світі перевізник всіх лідерів G7. Є також вагони-реанімації — абсолютне ноу-хау, як і єдиний у світі фуд-трейн, який годує людей на Харківщині, забезпечуючи до кількох тисяч порцій гарячої їжі на добу.
«Потяг прибуває за розкладом» і пам'ять
«Коли я розпочав читати, з перших сторінок зрозумів, що в цей момент я автоматично повертаюсь до версії себе до повномасштабного вторгнення, чого я вже давно не робив. Далі повертаюсь до себе в рамки 24 лютого 2022 року. Коли Марічка описує історію одного з працівників залізниці на Сумщині, як він зустрічає ранок вторгнення, дивиться на себе в дзеркало і не знає, що він бачить на цьому відображенні, я теж пригадую свій ранок: як дивився у дзеркало і не розумів, що робити далі. Це момент, який корисно пережити, щоб пригадати собі, якими ми були тоді. Ця книжка допомагає встановити зв’язок з пам’яттю і через історії про залізницю пригадати трішки власної історії», — враженням від читання ділиться модератор Тарас Малий.
На запитання про те, яка історія для Марічки була найскладнішою емоційно, авторка зізналася: їй прикро, що люди плачуть над книжкою, але якщо це сльози звільнення — вона радіє. За відчуттями Марічки, усі історії були по-своєму складними, але улюбленою для неї стала історія любові Анастасії та її чоловіка Богдана, військового. За словами Паплаускайте, та історія народилася випадково: поки Анастасія допомагала репортерці знайти героїв і домовитися про зустрічі, вони розмовляли й Марічка дізналася про драматичну історію рідних жінки, які залишилися в Маріуполі, і як вона рятувалася роботою в очікуванні на звістку, а в час війни зустріла свого коханого. Марічка розповіла, що дуже вдячна цій парі за те, що погодилися відкрити власну історію, а ще це було єдине інтерв’ю, де Паплаускайте не розплакалася, але опісля розмови пів години ридала від зворушення.
«Укрзалізниця» — спадок імперії?
За спостереженнями Тараса Малого, книжка Марічки Паплаускайте фіксує історію, а це те, за що ми цінуємо жанр репортажу, однак вона водночас порушує проблему імперії та колонії у час, коли ми переживаємо деколонізацію. На питання, чому важливо було проговорити історію «Укрзалізниці», Марічка розповіла, що окремий розділ у книжці про історію з’явився завдяки її інтересу: авторка прагнула з’ясувати, чому залізниця така, як вона є, чи чому, наприклад, ширина українських колій відрізняється від європейських.
Марічка Паплаускайте
Марічка зауважила, що українська залізниця була збудована на вимогу імперії, а це зумовило те, якою вона є і де з’являлася, однак репортерка зосередилася на впливі Російської імперії та не встигла дослідити Австрійську імперію. Марічка згадала слова дослідниці Тетяни Водотики, з якою консультувалася під час роботи над книжкою, мовляв, щоб пройти процес деколонізації, нам важливо прийняти колоніальне в собі.
Олександр Шевченко зауважив, що команда «Укрзалізниці» добре попрацювала над тим, щоб перервати фізичні зв’язки з росією: на кордонах до колій приварені цілі вагони, а самі колії вигнуті баранячим рогом, щоб ніхто і ніяк не дістався до нас. А ще представник «Укрзалізниці» наголосив, що вони переходитимуть на європейську колію повільно й поступово, адже це потребує великих грошей та часу. Найпершою, як розповів Шевченко, доведуть євроколію до Львова, а в довгостроковій перспективі планують зробити колії європейського зразка на ключових пасажирських і вантажних напрямках.
«Щоденно бачимо повідомлення про влучання в інфраструктуру: у три з чотирьох випадків б’ють по залізниці. Наше завдання: за 5-6 годин усе полагодити, щоб ми могли відрапортувати, що 94% поїздів прибувають за розкладом, і щоб назва книжки не була гротеском. Тобто живі люди мають вийти на колії та відремонтувати їх швидко: іноді вночі, іноді під обстрілом, іноді без світла, іноді під снігопадом», — розповідає Олександр Шевченко.
Відповідно, як каже представник «Укрзалізниці», коли Україна розпочне перехід на іншу колію, завдяки інформації про наші колії родом з імперії ворог чітко знатиме, куди бити, щоб призупинити процес будівництва.
На запитання модератора про те, чи була логістика української залізниці видима для росії на момент початку вторгнення, Олександр Шевченко розповів, що росіяни знають про всі наші вузлові станції та ключові точки перетину колій, крім допоміжних колій. Як розказав спікер, у першу добу вторгнення росія зруйнувала всі бункерні пункти, позначені на карті, які за радянськими протоколами мали слугувати укриттям для працівників. За словами Шевченка, попри те, що ворог знає нашу мапу, він не знає, як командування залізниці буде діяти, а це — великий козир.
Залізничники як культурні дипломати
Розповідаючи про те, як працювалося із зірковими пасажирами «Укрзалізниці», Марічка Паплаускайте зауважила, що розповісти про них було важливо, бо це — частина історії залізниці, а з великою війною «Укрзалізниця» стала єдиним безпечним способом перевозити західних політиків та зірок, які підтримують Україну. За словами Марічки, залізничникам довелося вивчати протоколи і ставати дипломатами: провідники чудово розуміли, що у них є лише одна можливість справити перше враження. А ще Марічка каже, що знамениті політики, які приїжджають потягом, часто проводять у ньому значно більше часу, ніж на офіційних зустрічах з президентом чи іншими українськими посадовими особами.
Олександр підкреслив, що, з емоційного погляду, якісна робота залізничників під час візитів важливих людей — це спосіб подякувати світові за надану підтримку й вплинути на подальші кроки інших держав — тут спікер згадав кейс із леопардовим купе й костюмами провідниць, який допоміг отримати танки Leopard від Фінляндії.
«З професійного погляду, перевезення важливих для України людей — це виклик; з цим не можна зазирнути в підручник чи спитати умовного Deutsche Bahn, як це робиться. Не існує протоколу з перевезення, наприклад, Говарда Баффетта, який інвестував в Україну більше ресурсів, ніж десяток держав. Відповідно, кожна така подорож впливає на обороноздатність, відновлення, ресурси та їхню наповнюваність. Перед нами постійно є виклик, як все організувати, щоб не збилися регулярні пасажирські рейси, перевезення поранених, евакуація дітей тощо», — підсумовує Шевченко.
Історії спротиву зрозумілі світові
На питання про те, чи планується переклад книжки іноземними мовами як частина культурної дипломатії, Марічка Паплаускайте поділилася, що зі старту книжку планували зробити зрозумілою закордонному читачеві.
«Історія української залізниці — це та історія, якою ми можемо знову звернути увагу світу на Україну й розраховувати на розуміння і підтримку. На жаль, смертей так багато навколо, що вони більше не вражають, — це прикро і страшно, але це так. І якщо ми можемо зачепити іноземців за живе, то якраз історіями — неочікуваними чи нібито нереальними історіями з нашого життя, які вражають», — переконана Паплаускайте.
Олександр Шевченко додав: для постійної підтримки світу в нас є дві точки опори — трагічність і героїзм. За спостереженнями спікера, постійні втрати чи смерті стають нормою, а тому краще працюють історії незламності, які об’єднують українців і привертають увагу закордоння.
«Поїзд обстріляли, у нього згорів вагон, його замінили новим, прибрали бите скло, зробили зупинку, щоб знайти ліки для пасажирки з епілепсією, вирушили знову, і приїхали хвилина в хвилину за розкладом. Після цього ми отримали фактично таку ж підтримку, як після страшного обстрілу Краматорського вокзалу», — наголошує Шевченко.
За заувагою Тараса Малого, ще 12 років тому подорож українською залізницею була випробуванням, а тепер українці свідомо купують мерч «Укрзалізниці». Відповідаючи на питання модератора про щоденні професійні та емоційні виклики, Олександр Шевченко наголошує: попри виклики війни «Укрзалізниця» прагне відповідати стандартам якісного сервісу, де є правильна кава чи прибуття за розкладом. А ще представник національної залізниці розповів, що раніше не підсвічували медичну евакуацію військових, бо боялися, що по тих вагонах будуть бити цілеспрямовано. Та коли зрештою показали, то це дало полегшення Збройним Силам, які побачили: у нас є навіть повноцінні шпиталі у вагонах. Шевченко висловив також впевненість у тому, що зараз у залізниці все під контролем: залізничники знають, що роблять, і продовжують працювати, як усі ми, а тому «Укрзалізниця» ще дивуватиме.
На локації фестивалю «Фронтера»
Зміна ролей: журналістика
Марічка Паплаускайте зізналася, що в останні роки з’явилося більше сенсу в роботі. Головна редакторка Reporters переконана, що робота редакції журналу — це документування історичних подій.
«Коли у червні 2022-го вийшов перший воєнний випуск Reporters, ми ще не були певні, чи ми все правильно робимо. Одна з читачок написала нам, що вона хоче зберегти цей випуск для своїх дітей, щоб пізніше вони вивчали події цих днів не з двох абзаців у підручнику з історії, а з реальних історій людей, щоб вони могли співпережити той досвід, який мали їхні батьки, дідусі й бабусі. Для мене це дуже цінно», — ділиться Паплаускайте.
На питання про те, які історії нам ще треба почути, Марічка Паплаускайте зауважила, що історія кожної людини варта того, щоб її розповісти.
