Знаходження сили одне в одному. Репортаж із 32 Львівського міжнародного BookForum

Здатність українців тривати, знаходити стійкість у повсякденних досвідах сприймається як звичка, якої уже неможливо позбутися. Звичка прокидатися вранці після нічних обстрілів, планувати спільні сніданки та купівлі книг на фестивалях, участь у панельних дискусіях, нові знайомства — усе заради того, аби підтримувати українську культуру, підсилювати її видимість як одне для одного, так і на світовий загал. Саме цю властивість української культури й обрали як центральну ідею 32 BookForum. 

«Тривкість і тривалість» — фокусна тема, навколо якої розгорнули понад 350 подій цьогорічного форуму, що проходив у Львові 3–5 жовтня. Літературна програма складалася з трьох тематичних кластерів: «Бути поруч» із кураторами Катериною Міхаліциною та Остапом Сливинським, «Жива памʼять» з Олесею Яремчук та Олександрою Довжик, а також «Вивих часу» з Ольгою Мухою та Юрком Прохаськом. Фізичним простором фестивалю було місто як таке — дискусії, презентації, спільні читання та виставки відбувалися в музеях, культурних хабах, мистецьких центрах та бібліотеках Львова, який на кілька днів став декорацією зустрічі читачів та видавців з України, Хорватії, Німеччини, Польщі та інших країн.

Куратори тематичних кластерів «Бути поруч», «Жива памʼять» та «Вивих часу» створили десятки точок тяжіння через пропоновані культурні події: комбатантська література, переклад українських творів іноземними мовами, розвиток жанрових текстів, документування реальності, діджиталізація. Єднальним елементом цього різноманіття залишалася відповідальність будувати порозуміння, як зазначали на фінальній дискусії Форуму «Тривкість і тривалість: література як свідчення і форма памʼяті» Юрко Прохасько та Олександра Довжик. Попри те, наскільки відмінними або подібними були розмови в межах подій, усі вони були спрямовані на означення спільності, закладеної культурою, навіть тоді, коли досвіди, повʼязані з нею, можуть не збігатися.

Однією із перших подій фестивалю всередині кластера «Бути поруч» стала розмова про переклад українських книг іноземними мовами: «Переклад, емпатія, солідарність. Розмова про роль перекладу і перекладача у непрості часи». Остап Сливинський, Александр Кратовіц, Марцін Ґачковський та Дарія Павлешен досліджували зміни, які відбулися всередині їхніх професій з початку повномасштабного вторгнення. 

Протягом події поверталися до переконання про те, що переклад українських сучасних («Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Амадока» Софії Андрухович) чи класичних творів («Місто» Валер’яна Підмогильного) виходить за межі виключно роботи з текстом. Тепер переклад стає дією, про що зауважила Дарія Павлешен —  перекладачка українських текстів хорватською. Ця дія активує формування колективної памʼяті народів — українського, частина якого зараз рятується від війни, та, з її власного досвіду, — хорватського, який робив це кілька десятиліть тому. Містками стають звичайні речі, наприклад, парасолька, яку хорватка принесла для українських переселенців, бо памʼятала, як сильно промокла під зливою, коли роками раніше змушена була тікати від війни. З таких «парасольок» і формується спільний простір порозуміння між націями. А перекладачам поза межами України випадає бути присутніми та допомагати з їх творенням.

Якщо у Хорватії комунікувати та пояснювати важливість українських текстів простіше через подібний досвід боротьби, то у Польщі переклад українських творів має іншу мету — показати, наскільки близьким є розташування цих країн як географічно, так і в суспільному контексті, зазначає Марцін Ґачковський. Він відверто говорить про те, що не здатен перекласти український досвід для поляків, для нього суть емпатії саме у цьому — визнанні неможливості дублювання українського пережиття для іноземців. Проте він може наголосити на необхідності стояти поруч, коли триває війна — як за допомогою роботи перекладачем, так і за допомогою власного прикладу підтримки України в боротьбі.  

Завдання перекладачів більше не має рамки обмеження — окрім безпосередньої роботи з літературними творами, перекладач має постійно брати на себе відповідальність залишатися залученим у поширення українського за кордоном. З 2022 року ця професія полягає не лише у вмінні дошукувати правильних слів, але й зберігати баланс поміж стійкістю у бажанні просувати українське та пристосованості комунікувати це так, аби його помічали.

Документування української реальності не обмежувалося короткими публікаціями на новинних ресурсах з початку війни у 2014 році. Уже тоді художній репортаж ставав центральною формою та способом передання дійсності, відтворюючи почуттєву глибину подій без втрати фактів. Власні спостереження про те, наскільки змінилися якісні вимоги до художньої репортажистики, обговорювали Марічка Паплаускайте та Ігор Балинський із модераторкою Олександрою Довжик на панельній дискусії «Літературний репортаж: десятиліття зростання» кластера «Жива памʼять».

Зміни у тому, як ми пишемо про війну, зокрема у репортажистиці, тісно повʼязані з мірою усвідомлення відповідальності перед читачами. Хороший репортаж стає результатом пошуку автора чи авторки, про що говорить Марічка Паплаускайте — головна редакторка журналу художніх репортажів Reporters. Тут ідеться про пошук форми, стилістичних прийомів, цікавої історії чи героя, бо саме з цього будується кінематографічність тексту, який спрацює при читанні з погляду драматургії. І читачам потрібно саме це — чути правду таким чином, аби вона не губилася у потоці сухих фактів, а була такою ж щемкою й вартою довіри, як досвіди, що переживають вони самі. 

Ігор Балинський, співзасновник видавництва «Човен», додає, що для нього певна міра субʼєктивного зображення дійсності, яка виникає через глибше занурення в історію героя, є перевагою. Адже навіть подібні досвіди двох людей ніколи не збігатимуться повністю, а можливість розглядати реальність під унікальною оптикою — це завжди про отримання чогось ще — більшої емпатійності, більшого розуміння, більшого відгуку. І навіть ця оптика не є сталою через зміни, що відбуваються навколо авторів, авторок та їхніх читачів. Текст, написаний та прочитаний два роки тому, переглянутий зараз, може залишити кардинально інші враження. Саме тому важливим є відтворення не лише фактажу, а й емоційна рефлексія над текстом у момент його написання.

За останнє десятиліття рамки визначення того, що може вважатися репортажем, а що ні, стали набагато більш гнучкими. Про таку транскордонність жанру свідчить і те, що дедалі частіше у текстах зустрічаємо есеїстику чи навіть шматки інтервʼю з героями, які органічно входять в оповідь, роблячи її багатшою та різноманітнішою, говорять Ігор Балинський та Марічка Паплаускайте. Формальна трансформація жанру стала наступним кроком його розвитку в Україні, адже ціль репортажистики насамперед у тому, аби оприявнювати голоси, які варто чути, та робити це таким способом, що найкраще та найчесніше працює у певний момент часу. 

Формування літературного канону — це спроба дійти згоди та обрати тексти, які якісно відображають реальність та культуру певної національної або ж наднаціональної групи людей. Чи має він залишатися сталим постійно, за якими принципами та хто може чи повинен обирати тексти, які буде «канонізовано» — ці та багато інших питань виникали в Остапа Українця, Тараса Пастуха та Ірини Білоцерковської під час панельної дискусії «Кілька слів про новий канон», яка відбулася в межах тематичного кластера «Вивих часу».

Питання канону — це завжди питання культурного впливу, зазначає на початку дискусії Тарас Пастух, викладач української літератури у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Бо говорячи про канон, спрощено кажучи про звичайну підбірку книжок, ми завжди говоримо про естетичні вподобання певної групи людей. Саме чисельністю, впливовістю та здатністю адвокувати власні літературні смаки й визначається популярність їх бачення канону в суспільстві. 

Зараз головним критерієм формування канону, на думку Остапа Українця, має стати актуальність тексту конкретно у тому часі та тих обставинах, коли його читають — незалежно від того, коли він був написаний. Адже з часом саме ці твори залишаться основою першого, або принаймні найбільш повного літературного досвіду дітей та підлітків, які у майбутньому формуватимуть суспільство.

Для України, яка активно намагається комунікувати власну культуру на міжнародному рівні, вагомим є питання про єдність цього канону в межах держави та за кордоном. Чи можливо сформувати канон, який однаково добре віддзеркалюватиме внутрішні процеси та переживання нації, а разом із тим ефективно репрезентуватиме її серед іноземців, створюючи привабливий, а головне зрозумілий образ української культури? Тарас Пастух вважає, що однозначної відповіді на це питання не існує. Ми маємо послідовно наголошувати на тому, що вся українська літературна традиція у своїй суті — це розповідь про свободу та діяльні прояви людської гідності, що і може стати основою універсальних цінностей принаймні частини світової спільноти.

32 BookForum став майданчиком комфортної зустрічі та мережування людей, які люблять створювати, купувати та читати книги. Досвід минулого, теперішнього та прогнози того, що станеться далі, які спостерігаємо в літературі чи навкололітературних дискусіях на фестивалі, знаходять поле для того, аби бути озвученими та почутими.