«Нічний сеанс» — це збірка горор-оповідань українських авторів та авторок, яка вийшла друком восени 2024 року. Це вже друга книга короткої прози, присвячена жанру жахів, що виходить з ініціативи української платформи «Бабай» та концентрується на тематиці містичного та химерного.
«Нічний сеанс» складається з 15 оповідань, 14 з яких написані українськими авторами, а ще один твір — перекладна класика світової горор-літератури «Кармілла» ірландського письменника Джозефа Шерідана Ле Фаню. Ця повість була написана за майже 30 років до «Дракули» Брема Стокера та стала натхненням для створення роману про румунського вампіра. Наявність іноземного твору — це особливість збірок «Бабая», яку упорядники запровадили для підсилення книг та залучення більшої аудиторії до класичних горорних текстів.
Жах, вписаний у реальність
Метою багатьох оповідань збірки «Нічний сеанс» є експеримент із незбагненним та позаземним у спробі взяти те, що лежить на поверхні повсякденного досвіду, — і додати гучності. Авторам найбільш показових текстів вдається зосередитися на реальності, майже не вдаючись до її модифікацій монстрами чи духами, бо опису звичайного життя більш ніж достатньо, аби викликати щирий страх і хвилювання у читача.
Ната Гриценко в оповіданні «Зоя» описує ситуацію, що жахає навіть більше за деякі вигадані горори цієї збірки. Головний герой — чоловік середнього віку, що має улюблену доньку Зою — нерідну, але це ніяк не вадить йому любити її неймовірно сильно. І все б нічого, якби не те, ким (чи чим) насправді є дівчинка. Авторка вибудовує текст навколо таємниці та постійної недомовленості стосунків головного героя зі своєю донькою. Ми бачимо реальність його очима, чуємо його думки, які обертаються навколо бажання мати ще одну доньку та зберегти особливі взаємини із Зоєю.
Центральними темами тут є самотність і стосунки батьків та дітей, які авторка міцно звʼязує між собою, демонструючи, як пережите в минулому може стати трагедією майбутнього. Історія ця — коротка та стрімка, авторці вдається дослідити психологізм головного героя, не даючи його поглядам жодної моральної оцінки — читачі можуть зробити власні висновки.
«Юність прекрасна» Дімки Ужасного — це історія дорослішання батька та сина, які потрапляють у пастку жахливого випадку. Оповідання працює з дуже впізнаваними контекстами, свідками чи й учасниками яких може стати кожен: сварка з сусідами, ненависна робота, яку неможливо покинути, шкільні бійки й перші стосунки хлопчика та мертвої дівчинки, що можуть сприйматися як метафора першої жахливої та спотвореної закоханості.
Текст характеризується двоїстістю: для деяких найтиповіших подій та почуттів існують містичні передумови; якщо перша закоханість, то у труп, якщо шкільні бійки, то за наказом істоти з нічних кошмарів, — але вкупі з тим ідуть алкоголізм батька через втрату дружини та байдужість до життя через депресію. Потойбічність і незбагненність притаманна світові сина — саме з ним трапляються дивні події, у які не може повірити батько, саме йому загрожує небезпека. Батько ж ніби перебуває за межею надприродного — він більше не належить юності, яку автор означує як джерело всіх жахів та нещасть.
фото unsplash
У своєму оповіданні «Заборонена зона» Володимир Мінін використовує прийом ненадійного оповідача, аби розповісти таку саму ненадійну, але жахливу історію. У місті десятиліттями зникають діти, після кожного такого випадку поліція знаходить їхні одяг та взуття, акуратно складені у найнесподіваніших місцях, — жодних відбитків чи зачіпок, що вказали б на винуватця, немає. Але головний герой знає, чому це відбувається й обовʼязково розповість про все в деталях.
Форма оповіді, яку обрав автор, видовжує історію через спогади, марення та опис фізичних почуттів. Така гра з цікавістю читача тут добре працює, додаючи історії переконливості, — адже читаємо нотатки людини, яка була у самому центрі містики та смерті.
Побутова історія про хлопця зі специфічною роботою, який заселяється у девʼятиповерхівку, завершується допитом старенької та непроглядною темрявою у тексті Дмитра Деревянка «Колискова за стіною». Хоча майже всі події оповідання відбуваються у просторі однієї старої квартири, історія виходить за ці рамки й охоплює ширший контекст, додаючи деталей про героя, його роботу на чорному ринку та її можливі наслідки.
Автор добре працює з атмосферою: постійні кроки та відчуття чужої присутності хоча й можуть видаватися очевидними у горорі, створюють напругу, яка постійно зростає із розвитком сюжету. Головне у цій розповіді — відчуття надії, яке то згасає, то зʼявляється, залишаючи читача у постійній непевності в тому, чи станеться щось справді жахливе.
Повернення давніх страхів
Дослідження вірувань та фольклору в українському горорі — це звична основа для надбудови історій: вона дає ґрунт під ногами, заземлюючи текст у історичній перспективі. Міфологічні жахи працюють на переконанні, що обʼєкт страху існує давно — настільки давно, що складно як підтвердити його реальність, так і заперечити. Саме той простір, який утворюється поміж «цього ніколи не траплялося» та «у минулого багато замовчаних сторінок» вдало використали автори оповідань «Нічного сеансу».
Кадр із фільму «Мавка»
Оксана Ковальчук в оповіданні «Медоїди» провадить для читачів поступове занурення в український фольклор: з відьмами, лісовими духами та божками. Головний герой тексту — Йохім Броєв — роками досліджує фольклор Полісся, шукаючи інформацію про свого прадіда. Через кілька років пошуків герой натрапляє на першу зачіпку про свого предка і йде у селище Медоїди, аби дізнатися більше.
У короткій формі складно вмістити обʼєм історії, яка б торкалася багатьох локацій і залишалася переконливою, але авторці це вдається: розповідь наповнена просторами та героями — двома селищами, лісом і несхожими між собою місцевими. Хоча мовний темп, закладений у текст, досить повільний, сама історія — жвава, а деталей у ній саме стільки, скільки потрібно, аби вона жила й дихала, розгортаючись природно. Такі дрібниці, як старі приказки, історії, що переповідалися з вуст в уста, багатозначні репліки, що мають вагу хіба що для місцевих, але аж ніяк не для Йохіма, — нашаровують життя звичайного українського селища, маскуючи обрядовість і магічність того, що відбувається насправді.
В оповіданні «Дім у степу» Світлана Тараторіна описує невеликий постсвіт на теренах українського півдня та Кримського острова (в цій історії). Авторка давно працює із темою Криму, досліджуючи минуле, міфологію та легенди півострова, й написала роман «Дім солі», тематику якого і бачимо у оповіданні.
Місцеві — кримські татари, які повернулися додому після переселень і терору з боку режиму Двох братів — повільно помирають від хімічного отруєння. Головний герой страждає від постійних марень, у яких його навідує тутешня божевільна, яку живою не бачили вже багато років.
Оповідання складається із тематичних фрагментів, які не завжди щільно прилягають одне до одного: історично-політичного, наукового і релігійного. Найбільша концентрація жаху тут — у детальних описах хвороб і старості, в усвідомленні того, що ж насправді сталося в цих краях багато років тому, та у думках про майже неможливу втечу до майбутнього, яке існує віддалено та примарно.
«Місто» Володимира Кузнєцова сприймається як частина давнього епосу, в якому бракує хіба що розширення та надбудови. Сюжет розгортається навколо старого селища, яке зазнає нападу ззовні. Гинуть усі, крім молодих незайманих дівчат і батька однієї з них.
Це — одне з найбільших за обсягом оповідань збірки, у центрі якого — кілька сюжетних ліній. Окремою показовою рисою тексту є детальні, натуралістичні описи поранень, яких зазнають герої, та рутинного існування поселень у часи до нашої ери. Цю історію краще читати дозовано, аби не загубитися в брутальних, а водночас строгих описах навколишньої та людської природи, внутрішніх діалогах та усвідомленнях персонажів.
Горор тут — це настрій історії, майже фізично важкої та грізної, де відоме й звичне для героїв лякає навіть більше, аніж містичні персонажі, що вважаються смертельними ворогами людства.
Поза канонами горору
Збірка також містить оповідання, які не поєднуються жодними тематичними чи формальними ознаками як між собою так і з іншими текстами збірки. Вони відрізняються стратегіями, які обрали автори для їх створення, а також природою змальованого жаху: тут немає класичного страху, що обмежується межами життя героя чи його близьких, ставки тут або абсурдно низькі, або ж світового масштабу, а завершення й трактування неоднозначно тривожні.
«Ближче всіх до полюса» Макса Кідрука — одне з двох оповідань, які стали першими публікаціями автора після початку повномасштабного вторгнення. Це історія про майбутнє, у якому Марс — звичне для людей місце, а герої беруть участь у перегонах, аби досягти полюса планети першими. Автор працює із темою космосу загалом та Марсу зокрема не вперше — у 2023 році вийшла його «Колонія», роман про поселення землян на цій планеті.
Історія повниться атмосферою позаземного, з усіма технічними й науковими поясненнями та врізами про особливості виживання на іншій планеті, функціонування спеціального спорядження та деталей суспільного устрою людських поселень на Марсі. До певного моменту текст майже повністю зосереджується на взаєминах і бажаннях героїв: перемогти у перегонах, аби дістатися полюсу й отримати грошовий приз, згладити дещо неприязне ставлення одне до одного, впоратися з труднощами під час подорожі. Усе це разом переводить горор на другий план, (у певний момент і зовсім забувається, до якої збірки належить текст).
Майстерно виписана психологічна напруга між учасниками команди, яка виникає після ухвалених рішень, і неоднозначна кінцівка тексту, що натякає на ймовірне продовження, залишає читача десь посередині між безнадією і страхом, усе ж натякаючи на те, що життя триває і це головне.
фото із сайту openaccessgovernment.org
У тексті Олексія Жупанського «Пацюк» дівчинка-підліток помічає дивні зміни, що відбуваються з пацюком, який живе у дворі її будинку: спочатку той стає схожим на собаку, а вже за кілька тижнів заселяється квартирантом до її сусіда. Поступові метаморфози, про які ми дізнаємося з точки зору головної героїні, спочатку сприймаються як щось дивне, але віддалене (можливо, навіть вигадане), через умовні звʼязки, які вона приписала подіям, що насправді не повʼязані між собою. Автор вибудовує добру метафору чиновництва нижчих рівнів, що більше нагадує магічне перетворення щура на людину, ніж реальний процес оновлення владних органів в Україні.
Абсурдність подій, які стаються й супроводжуються не надто переконливими реакціями людей, ніби натякають на відносну комічність ситуації, яка, проте, лякає, а не змушує сміятись. Що далі ми заглиблюємося у твір, то більше сумнівів закрадається: це викривлена реальність із елементом фантастики та жаху, фантазія дівчинки, яка вимислює те, чого насправді немає, чи гіперболізована рефлексія на реальність? А можливо, усе разом?
Якщо орієнтуватися за сюжетом, то оповідання «Табір» Євгена Товстонога — це історія про радянський концентраційний табір, де видобувають вугілля. Проте ця лінія оповіді є радше обрамленням для непоборного жаху, який насувається та стирає на попіл усе та усіх на своєму шляху. Історичний обʼєкт рефлексії, який обирає автор для свого жаху, може видаватися штучним, адже сам факт існування таборів уже є достатньо жахливим для осмислення. Заперечити чи обґрунтувати необхідність такого тексту складно, проте автор точно додає принаймні частково нову оптику сприйняття жаху у цьому контексті.
Саспенс пронизує кожне речення оповідання, а відчуття реалістичності подій увесь час тримає напругу десь на периферії зору читача, доки той рухається від сторінки до сторінки. Герої видаються випадковими жертвами (більшості з яких, проте, співчуваєш), що потрібні оповіді для ілюстрації прийдешнього світу. Майбутнього, що може настати кожної наступної секунди.
«Нічний сеанс» не має на меті стати вичерпним джерелом найкращого українського жаху, а радше створити пропозицію жанрової короткої прози, якої на ринку порівняно небагато. Горор у збірці тематично несхожий між собою і працює із багатьма шаблонами та формулами жахів, при цьому оминаючи тему війни, яка у текстах не напряму не згадується. Це дозволяє читачеві протестувати для себе різні способи та можливості пережити страх, відразу чи занепокоєння в межах єдиної книги.
«Бабай» разом із іншими ініціативами від видавництва, як-от «Страшні казки для своїх. Антологія українського горору нової доби» чи «Фіолетова тінь. Добірка української містичної прози», продовжує послідовно відкривати й оприявнювати присутність питомо українського горору для ширшого кола читачів, залучаючи до проєктів молодих авторів та авторок. Разом із цим, ніша, повʼязана із горором, у художній та нонфікшн літературі, має велику кількість білих плям, які можна і треба заповнювати: піджанри жахів, такі як релігійний чи бодігорор, винайдення нових монстрів, укорінених у сучасність, великі романи жахів чи дослідження українського жаху часів незалежності. Адже, як зазначають творці та упорядники збірки, «саме горор підготував багатьох з нас до всіх аспектів реального життя… горор продовжує слугувати щепленням від паніки та шоку».
