Цеглинки для вибудовування свого дому: яким постає «Дім постійного вигнання»

До 7 вересня в Києві у Garage33 Gallery-Shelter триває виставка «Дім постійного вигнання», яка стала підсумком однойменної резиденції. Відвідувачі зможуть познайомитися з роботами п’яти митців і мисткинь кримськотатарського походження: Ренати Асанової, Еміне Зіятдін, Севілі Наріман-кизи, Ельміри Шемседінової, Юсуфа Абібулаєва. Їхні роботи — це висловлювання: про бачення Криму і кримських татар, про власний досвід, історії. Це мова, якою можна висловитися, цеглинка до створення дому, яким вони його пам’ятають.

Як і для учасників та учасниць міждисциплінарного проєкту, для організаторів і всіх дотичних до ініціативи ця резиденція стала способом дослідити теми вигнання, травми, деколонізації, пам’яті, а також поглибити свої знання про кримськотатарську спадщину і так перевідкрити і самих себе через дотичні досвіди та переживання.

У матеріалі організатори й куратори міждисциплінарного проєкту, учасники резиденції і лектори паралельної програми, яка відбулася в межах проєкту, діляться враженнями про те, яким для них став «Дім постійного вигнання», що вони почерпнули для себе і як такі проєкти сприяють розкриттю теми Криму і кримськотатарської культури.

На кураторському рівні я була не тільки ініціаторкою теми, а радше свідком, медіаторкою того, що вже існує: щільного, глибокого, болісного. Дуже болісного. Водночас я відчула власну силу там, де потрібно: мій власний внутрішній конфлікт трансформувався в дію, в мистецьку кураторську роботу і для мене цінно й потрібно ділитися цим, бути присутньою, бути корисною. Я відчувала, як перетворююсь на простір довіри, на ту бабусю-шаманку, яка віддає щиро, щоб зцілювати і зцілюватися.

Усі мистецькі рішення в проєкті народжувались не як реакція на зовнішній запит, а як внутрішня потреба й глибока робота учасників. Це проявлялось в моєму обережному спостереженні, супроводі, навігації, у спробі відчути й підтримати, дослідити, почути їхню глибину.

З самого початку програма резиденції не будувалася виключно як «освітня» і тим паче не під парасолькою «правильної», вже стигматизованої політизації  «кримськотатарськості». Ні. Це жест виведення на поверхню того, що роками залишалося маргіналізованим або замовчуваним, — особистого, високохудожнього, персонального, чуттєвого, вразливого, але сильного і конкурентного в міжнародному художньому просторі. А виставка, яка стала підсумком резиденції, — це про проживання досвіду, а не про фасадну візуалізацію вразливості. Робота художників і художниць звертається до свого глядача не через жаль, не через квоту, не через політичну коректність, а своєю художньою силою.

Ідея проєкту полягає в тому, щоб дати кримськотатарським митцям час і ресурс для роботи, а також відчуття спільноти — середовище, в якому вони можуть поділитися своїми історіями одне з одним і відчути, що вони не самі в цьому досвіді. Також, формулюючи запит на програму резиденції для Віти Котик, я прагнув посилити голоси учасників у ширшому контексті — серед мистецької спільноти й не тільки. Було важливо створити для них можливості для розвитку: нові контакти, професійні перспективи, діалог.

На мою думку, сучасна кримськотатарська культура та мистецтво досі недостатньо представлені в українському культурному полі або представлені більш традиційно. Це стосується як інституційної уваги, так і глибшого розуміння контексту, в якому живуть і працюють кримськотатарські митці.

Уже після початку резиденції я почав звертати більше уваги на окремі твори, в яких порушують теми вигнання, депортації, втрати й повернення національних спільнот, — і справді, деякі художники рефлексують цей біль. Але я не можу назвати це системним чи сталим представленням. У цьому, як мені здається, і полягає унікальність нашого проєкту — «Дім постійного вигнання» майже не має аналогів. 

Мені б дуже хотілося, щоб цей проєкт став основою для нових ініціатив — кураторських, мистецьких, дослідницьких, — які здатні говорити про втрату і глибше її усвідомлювати, зберігати памʼять і будувати мости між спільнотами.

Цей проєкт із самого початку був і лишається для мене про створення мережі зв’язків, людей, історій, де можна рефлексувати разом і поодинці; про створення безпечного простору, де можна бути почутими, побаченими, сприйнятими. Нетворкінг —  дуже важливий елемент програми резиденції. Хотілося залучити більшу кількість експертів, дослідників теми кримськотатарської культури та історії, деколоніальних студій, створити умови для роботи з архівами.

Під час підготовки програми резиденції та вже на самій резиденції я ще глибше зрозуміла, наскільки порушені теми чутливі та актуальні. Участь у цьому проєкті значно розширила мої межі емпатії і змусила подивитися на багато питань під іншим кутом. Я поки не втратила свій дім, своє місто (Ромни, Сумська область), але щодня живу з думкою про ризики неповернення через можливість окупації, адже лінія фронту близько. Варто пам’ятати, скільки такого, на жаль, уже відбулося, і вчитися комунікувати про це.

Я подалася на резиденцію, сподіваючись, що це дасть мені простір і час для оформлення проєкту та думок. Резиденція була унікальною: з одного боку, дуже сильна, насичена освітня програма, з іншого — така собі синергія думок, бачення та голосів шести (зі мною й кураторкою Машею) надзвичайно талановитих художниць та художників із Криму. Мені здається ми всі якимось чином вплинули одне на одного, що допомогло вирости. Дуже рідко трапляється нагода бути з однодумцями не тільки в інтелектуальному плані, а ще й у креативному.

Я йшла на резиденцію із внутрішньою потребою. Хотілося доторкнутися до теми Криму не як місця на карті, а як пам’яті, що живе в мені. У моїй практиці вже довго була тема Криму й родової пам’яті, але я не знала, як доторкнутися до неї без страху і буквальності. Мені хотілося знайти мову для пам’яті, яка існує не в архівах, а в тілі, у тиші, у чомусь несказаному.

Резиденція дала мені змогу не відновлювати образи минулого, а створювати свій внутрішній простір пам’яті. Щось у моїй практиці змінилося: глина перестала бути просто матеріалом і стала архівом, тілом землі, яку я не бачила. Я відчула, що моє мистецтво може бути не реконструкцією, а способом оживити пам’ять і дати їй голос. Воно стало більш тілесним, інтуїтивним і чесним.

Доєднуючись до резиденції, я очікувала зустріти нових людей, чиї роздуми і присутність захоплюють, відкривають інші траєкторії. І це сталося. Ще до початку я ознайомилася з освітньою програмою, вона вразила своєю щільністю й продуманістю, здавалося, можливо намацати відповіді на деякі власні запитання. Але згодом виявилось, що відповіді не з’явилися. Навпаки, самі питання почали розгортатися, нашаровуватися, міняти обриси, обростати нюансами.

На рівні знань резиденція відкрила теми, які хочеться осмислювати далі, не лише інтелектуально, а через досвід, через нові матеріали, які маю намір використовувати у практиці. Перебування в спільному кримськотатарському просторі дало змогу побачити певні патерни — ті, що ми несвідомо поділяємо, ті, що звучать між нами. Ті, що я розпізнала в собі самій. Це важливе впізнавання, яке відкриває їх переосмислення. 

Одне з найсильніших вражень після резиденції — розуміння, що ностальгія часто оманлива. Минуле не повертається в тому вигляді, якого ми іноді прагнемо. Але осмислення минулого, окреслення його контурів навіть у розмитості допомагає шукати істину, а не ілюзію. Не про памʼять як архів, а про памʼять як рух, як роботу над баченням, яку хочеться продовжити в майбутніх проєктах.

Я розглядаю участь у резиденції «Дім постійного вигнання» як справу честі. Цей проєкт — важлива ініціатива, покликана підсвітити те, що представники кримськотатарського народу в мистецькій сфері нині не тільки існують, а й видимі і переосмислюють важливі питання, спадщину та надбання в контексті сучасного мистецтва. Вдячна організаторам за можливість висловитися і бути почутою не тільки в Україні, а й за кордоном.

Протягом резиденції я відвідувала лекції і почула багато нової і цікавої інформації від науковців та дослідників про історію Криму та коріння культури. Особливо хочу відзначити лекцію Мартіна-Олександра Кислого і відвідини архіву та запасників НАМУ. Саме під час цих заходів і сформувалося остаточно візуальне бачення мого фінального проєкту. Також вдячна за участь та взаємодію Марії Куликівській, яка надихнула на свободу вираження і додала моєму проєкту довершеності.

Образ кримських татар мені видається амбівалентним. З одного боку — це народ, що пережив і переживає безпрецедентні випробування, носій культури, яка потребує негайного захисту. Але з іншого боку — це спільнота надзвичайної стійкості й сили, приклад гідности та боротьби за справедливість і свободу як для Криму, так і для України загалом. 

Ця резиденція та подібні ініціативи посилюють голос кримських татар у сучасному світі і розвивають культурну емпатію, таку потрібну сьогодні.

Кримські татари та кримськотатарська культура стають дедалі помітнішими. Але все ще недостатньо. Мені особливо йдеться про сучасне мистецтво і дослідження історії мистецтва, музейних памʼяток, надто того, що стосується Криму. Тому я підтримую усіляко такі резиденції, різні освітні та мистецькі ініціативи, які допомагають формувати коло дослідників. 

Вважаю, що такі практики мають бути регулярними. Можливо, варто зробити щось на кшталт щорічної мультидисциплінарної лабораторії з кримськотатарськими і українськими учасниками.

Резиденції, подібні до цієї, надають митцям і культурним діячам змогу об’єднуватись, обмінюватися досвідом, розширювати світогляд і шукати нові способи самовираження. Це не лише сприяє збереженню культури, а й стимулює її розвиток.