У першому епізоді нового сезону подкасту ведуча, артконсультантка, засновниця платформи українського сучасного мистецтва «Spilne Art» та громадської організації «Спільне мистецтво» Наташа Ткаченко поспілкувалася з гостем Гнатом Забродським про юридичний аспект колекціонування. Гнат Забродський — юрист у сфері культури й мистецтва України, куратор і менеджер проєктів у громадській організації «Музей Сучасного Мистецтва» (ГО МСМ). Ведуча та гість поговорили про документи, необхідні під час продажу й вивезення мистецьких робіт за кордон, особливості оподаткування художників, а також про власну колекцію Гната. Окрім того, ділилися враженнями від творчості сучасних митців і міркували про можливі рішення у сфері колекціонування та музейної справи.
Нижче — повна редагована версія розмови Наташі Ткаченко та Гната Забродського.
Коли ти почав своє перше колекціонування?
У дитинстві я завжди був дивакуватим хлопчиком, бо коли всі навколо просили подарувати їм велосипеди, я хотів нову книжку Руссо. І тато завжди лише стенав плечима: «Ну добре, книжка то книжка». А вже в мої шістнадцять, коли після відвідин однієї виставки я міг сам вибрати для себе подарунок, ним став альбом Григорія Смольського… Власне, вважаю, що моє перше колекціонування почалося з цієї події. Зараз я колекціонер-початківець, але дуже впевнений у собі.
Робота Григорія Смольського
Мені завжди подобалось мистецтво: я люблю музеї за те, що можна походити по виставках і все пороздивлятися. Саме так тоді, в шістнадцять, я вперше вибрав Смольського — не через те, що він відомий, і його картини, здається, виставляються в залах НАМУ (National Art Museum of Ukraine / Національний художній музей України — ред.). Це скоріше про мою гіперчутливість, про те, що справді сподобалося на той час.
«Поцілунок Іуди з Христом» Анатолія Бєлова
Наступна картина, яка з’явилася в моїй колекції, — робота Толіка Бєлова. Це «Поцілунок Іуди з Христом», виконаний в оригінальній інтерпретації Анатолія. Ці дві роботи можна вважати початком мого колекціонування. А потім уже понеслося. Це як із татуюваннями — складно зупинитися далі.
До речі, про татуювання й про твої руки в стилі арт-деко — розкажи, будь ласка, що на них зображено. Чому саме Федір Кричевський?
Насправді мені подобаються не всі роботи цього художника, але є дві картини, які я вважаю чудовими. На певному етапі свого життя, на початку ХХ століття, Кричевський надихнувся візантійською іконою й почав творити у схожому стилі. Він пише «Хлопчика з пташкою» — ця картина виставлена в НАМУ, її ж фрагмент тут на татуюванні. А ще «Беатріче», яка чорт його знає де, але мені дуже сподобалась. Я бачив лише її фотографії, і це дуже ніжна робота. От я не знаю, чи мій тату-майстер зміг передати це так добре, як і Кричевський, але це про ніжність, тендітність, про те, що можна бути вразливим. Навіть якщо в тебе на голові золотий вінок — бо в них на картинах усі вінці золоті, — це все одно не означає, що ти не можеш бути тонким і делікатним. Кричевський для мене саме про це.
Чи часто ти ходиш дивитися на роботи Кричевського в музей?
До вторгнення ходив часто, зараз рідше. Проте для мене це завжди наче медитація. Наче сидіти в затишку біля каміна й відпускати всі думки, що хвилюють. А дивлячись на картини Кричевського, я ніби можу зазирнути туди, куди не міг раніше.
Чи є у твоїй домашній колекції роботи, перед якими ти міг би роками сидіти й так само медитувати?
Робота Алевтини Кахідзе
Я дуже люблю Алевтину Кахідзе, а саме її «свіжу» роботу, яку мені подарували. Вона постійно якось мене зачіпає. Наприклад, у мене бувають періоди, коли починається плутанина в думках, і тоді я зазвичай — картина висить у мене навпроти кухонного острова — ось так спираючись на нього, довго дивлюся на цю роботу, й до мене обов’язково приходить щось нове.
Якщо ми говоримо про сучасних митців — чи тобі важливо знати художника чи художницю особисто, щоби вибрати їхню роботу, повісити в себе вдома і жити разом з нею? Ну, чи принаймні знати історію цієї людини, особливо якщо її вже з нами немає. Чи це не обов’язкова умова?
Думаю, я можу вибирати суто за візуальним критерієм. Але у випадку з Алевтиною для мене дуже важливо, що я знаю цю людину. У мене є найніжніший момент, пов’язаний з нею та моєю мамою: якось я захотів подарувати мамі картину цієї художниці. У відповідь на моє прохання Алевтина сказала: «Приїжджайте, виберете». І це «виберете» перетворилося на дві з половиною години прогулянки в саду й складання шапочок із газет. То був неймовірний досвід, який ми розділили втрьох. Для мене це важливо.
Наприклад, Алевтина за характером дуже структурована, вона майже хронометражистка, і коли дивитися на її роботи, можна краще розуміти, що вона закладала.
Проте навіть якщо я нічого не знаю про автора чи авторку, але робота мені сподобалася, то я можу повісити її вдома. Наприклад, за таким критерієм я вибрав картину львівського художника початку XX століття — Станіслав Матцке. Його роботи саме як живописця мене не зацікавили, а от архітектурні ескізи дуже сподобалися. Коли я купив їх, то ще нічого не знав про нього, але опісля вже шукав інформацію. Як митець і автор робіт він дуже тендітний, ніжний.
Гнате, що ще є в твоїй колекції? Розкажи, поділися.
Зовсім випадково в мене опинились роботи Роми Мініна — це такий маленький Шахтар, схвильований і насуплений.
Рома взагалі часто звертається до шахтарської теми.
І використовує її там, де вміє й де в нього добре виходить. Цікаво, що я бачив роботи десятилітнього Мініна — і це велика увага до деталей! Я думаю, якби я писав таку роботу, це забрало би місяці три, напевне. Тобто Мінін сам дуже скрупульозний художник і дуже тонко відчуває. Насправді, мені здається, саме тому всі шахтарі й усе це нагромадження зачіпають, вони — наче геометричний візерунок. І це все про Донбас, який Мінін зображує, про те, що це середовище не треба й не можна спрощувати, адже в нього є своя історія, невіддільна від історії всієї України й водночас унікальна. Це в роботах Мініна мені дуже подобається. Власне, свою роботу він подарував мені сам, тому вона вдвічі цінніша для мене. То був дуже холодний день у Брюсселі, й ми з друзями прийшли до Романа в галерею. Він запропонував нам чаю, і ми ось так зі стаканчиками, трясучись у десятьох куртках, ходили по простору й дивилися ці роботи. Сам Мінін відгукувався про кожну дуже тепло — видно було, що людина закохана у свою справу. Про кожну картину він пам’ятав усе: де й коли створив, де на той час була його дружина, про що він тоді думав. Пригадую, я зігрівся не так від чаю, як саме від таких історій і від того, як цікаво Роман їх оповідав.
Ти дуже влучно сказав, що саме ця шахтарська серія візуально зрозуміла, тому що яскрава й водночас складна, з багатьма геометричними елементами. І все це надзвичайно класно. Гнате, а якої роботи з своєї колекції ти хотів би позбутися?
Мамо, якщо ти це читаєш, то, розумієш, твої ранні роботи подобаються мені значно менше, ніж пізні (сміється). А якщо серйозно, то таких у мене нема. Уся моя колекція — це про емоції. Все, що мені не потрібно, я викидаю одразу. Я хотів би тільки поповнювати колекцію.
Чи простежуєш ти певну тенденцію, концепцію, ідею, якою поєднані всі картини у твоїй колекції, чи все ж таки кожна робота — це і унікальна причина придбання, і унікальне місце на твоїй стіні?
Насправді я не вважаю, що в мене колекція. Бо колекція, на мою думку, — це те, що має структуру, об’єднане певною логікою й послідовністю. Вона може поповнюватися, але загалом її розглядають цілісно. От я не думаю, що маю щось цілісне. Я лише на початку свого шляху як колекціонера.
Якщо говорити про якусь об’єднавчу характеристику, то всі роботи, котрі я вибираю, мають промовляти до мене якось дуже ніжно. Також я намагаюся «триматися» ХХ і ХХІ століть, проте наріжним принципом для мене є ніжність картини. Вона не обов’язково мусить бути промовистою, але для мене залишається такою. Наприклад, я дуже хочу мати роботи Микити Кадана — власне, де Кадан, а де ніжність? Проте особисто для мене вони про щось таке говорять.
Також у моєму «шортлісті» — Олекса Новаківський і Яків Гніздовський.
Що має статися, аби роботи Олекси Новаківського або Микити Кадана з’явилися в твоїй колекції? Це фінансове чи емоційне питання?
Якраз хотів сказати, що для цього я маю пограбувати банк (сміється). Але насправді все простіше. Грошей умовно можна заробити ще. Питання полягає в наявності цих робіт на ринку — наприклад, така ситуація з Новаківським. Що ж до Гніздовського, то я досліджував це питання в Україні, і його роботи коштують супердорого, тому намагатимусь «виловити» його деінде. Загалом, щоб та чи та робота з’явилася в моїй колекції, мені потрібно мати достатньо ресурсу, а ще картина має мені відгукуватися.
Ти кажеш, що у тебе не колекція, тому що немає цілісності, але загалом готовий називати себе колекціонером. Я спілкуюся з багатьма колекціонерами, які не вважають себе колекціонерами або не хочуть себе так називати саме через формальні юридичні питання. Я хотіла б зосередитися на цій темі. Скажи, чому існують такі бар’єри у сфері мистецтва й колекціонування? З якими викликами можна зіткнутися і як тоді діяти?
У нас взагалі існує проблема з тим, що в Україні немає культури договорів такого формату. Тобто мистецькі твори з аукціонних домів, часом і від хороших продавців мистецтва, продаються лише з сертифікатом. Проте це не є правом чи документом, адже і художникові, й покупцеві потрібен саме договір.
Зрозуміло, чому такий договір необхідний тому, хто купує, — він підтверджує право власності: «Цей твір мистецтва мій, він належить мені». А для чого договір художникові? Здавалося б, авторам простіше: покупець кидає вам гроші на картку, й ви не паритеся. Але часто ми не замислюємося, чому умовний Художник Ікс коштує стільки — «бо я так вирішив».
Насправді є хороша європейська практика, коли публічно трекрекордом можна показати, за яку ціну продаються твої роботи як автора чи авторки. У сертифікаті це зазначають не завжди. У Європі художники часто ще за життя створюють свої фундації, куди передають усі твори. Тож потім чітко, легко й прозоро можна простежити, хто що продає і де це тепер перебуває.
Чи достатньо тоді мати рахунок, наприклад інвойс, чи це не замінить договір?
Ні, на мою думку, не замінить. У нас усе ж таки підставою для передачі майнових прав на твір є договір.
У нас ще з дев’яностих тягнеться проблема «картини за пляшку горілки», як це тоді називалося. Ця практика стала дуже популярною, й в такому форматі багато хто встиг нахапати мистецьких робіт ледь не стосами. Та окремі нащадки деяких художників активно моніторять і намагаються витягувати цю культурну спадщину. А оскільки звісно ж ніяких договір на ці роботи немає — суд, у разі подання позову, стане на сторону спадкоємців.
Але існує такий процес, як амністія.
Так, мистецька амністія — це період, упродовж якого можна легалізувати певну мистецьку роботу. Є кілька умов для цієї процедури, наприклад, коли йдеться про оподаткування чи виплату спадкоємцям — усе залежить від різних ситуацій. Проте це справді хороший процес, оскільки виводить значну частку мистецтва з тіні.
У нас тільки-тільки запускається єдиний реєстр культурних цінностей, у якому все має бути зафіксовано на державному рівні. Адже візьмімо до прикладу донецькі музеї, котрі перебувають в окупації ще з 2014 року: ми взагалі не знаємо, що там залишилося, а чого вже немає. Схожа ситуація і з роботами Айвазовського в Маріуполі.
А чи стосуватиметься цей реєстр колекціонерів?
Хорошою практикою є можливість для колекціонера добровільно внести свою колекцію до реєстру: він її легітимізує й цим підвищує її вартість. Це також фінансовий інструмент. Наприклад, у Європі частою є ситуація, коли ти береш кредит у банку й лишаєш мистецьку колекцію під заставу.
Я спілкуюся з багатьма художниками й коли кажу, наприклад: «Вистав рахунок і давай підпишемо договір», — бачу здивовані погляди, мовляв: «Ні-ні-ні, будь ласка, зроби це замість мене». Часто художники бояться будь-яких папірців із цифрами і словами. Як цьому зарадити? Чи існує якийсь шаблон або система, що спростить це завдання або зніме страх художників перед договорами?
Насправді у нас у МСМ був проєкт UALR — Ukrainian art ecosystem legal research, в рамках якого ми досліджували правове поле всього українського мистецького середовища. І ось один із наших висновків — однозначно необхідна якісна бібліотека шаблонів договорів. Це моя ідея для наступного проєкту, ми вже співпрацюємо з кількома партнерами-донорами, плануємо реалізувати бібліотеку таких шаблонів ще й у форматі чат-боту, де здійснювати такі процедури було би зручно й безпечно.
В епізодах попереднього сезону «Снобів» ледь не кожен другий художник згадував, що найбільша проблема — це вивезти картину за кордон: продати її, експонувати на виставку, відправити колекціонерові. Як людина, котра також організовує такі процеси для колекціонерів, я пояснюю для себе: так, ми стикаємося з труднощами, але ж загалом усе працює, просто нам потрібно краще розуміти певні правила. Проте чи так це насправді?
Не зовсім. В Україні часто на рівні закону все може бути гаразд, але на практиці це не працює. У випадку ж з переміщенням мистецтва через кордон навіть на рівні закону працює так собі. Наприклад, Закон визначає культурну цінність як «об’єкт матеріальної та духовної культури, що має художнє, історичне, етнографічне та наукове значення» — це абсолютно оцінне поняття. Переміщення культурних цінностей потребує одержання дозволу. Але звідки у митного експерта знання, щоб сказати чи має, наприклад, картина моєї мами художнє значення? І тому вимагають щодо всього висновок експертизи.
А є ще профільна Інструкція, яка стверджує: все створене після 1950 року — це вже не культурна цінність, тобто висновку не потрібно. Разом з цим, очевидно, що картина сучасного художника (створена після 1950 року) цілком може мати художню цінність. Та і як визначити, що картина створена в межах цього періоду. Тобто під час вивезення творів мистецтва наші митні інспектори завжди зупиняють. Те саме стосується робіт сучасних художників, які теоретично можуть «проходити», але їх завертають на експертизу.
Гірші ситуації з музеями: їм узагалі складно вивезти свої колекції, тому що вони потребують спеціального дозволу від Міністерства культури, котре видає його на разову виставку. Якщо потрібно, наприклад, провезти роботи кількома музеями Європи, то теоретично їх доведеться щоразу возити в Україну і назад, аби дотримуватися умов цього дозволу. В Європі таку проблему вирішили ліцензією на вивезення: музеям вона зазвичай видається терміном на п’ять років і є відкритою, тобто на всю колекцію для колекціонерів або для митців. Просто треба отримати право на дозвіл на вивезення.
А де в Україні можна його отримати?
У нас дозволи для музеїв видає Мінкульт, а експертизу роблять вісім установ: наприклад, це можна зробити при Лаврі чи в Музеї декоративного мистецтва. Процедура недорога, але часом буває клопіткою. Можливим рішенням було би створити нормальний інститут приватної експертизи, котру надавали б швидко. Також так вирішилося б питання підвищення компетенції митних працівників: наприклад, шляхом створення спеціальних підрозділів на умовно найбільш популярних постах. Плюсом було би проведення тематичних тренінгів з мистецтвознавчої експертизи спільно з музеями, до яких буде залучене більш широке коло митних фахівців.
Я колись збирала документи в Музеї декоративного мистецтва й говорила з директоркою. Вона казала, що зовсім недавно на митниці були музейні експерти.
Таке було, наприклад, у Борисполі, але працівників скоротили десь у 2018-му чи 2019-му.
Часто буває, що роботи, котрі виглядають відверто дивно чи незрозуміло, я провожу як картини, створені дітьми, й це завжди працює. Складніше, звичайно, з великими полотнами або роботами, коли очевидно, що це не змогли б намалювати діти. Я агентка цього ринку і спрощую всім життя, кажучи неправду на митниці. Проте я розумію, що так не має бути.
Монополія на експорт стосується не тільки мистецтва. Насправді виникає багато проблем і з привезеними в Україну картинами. Навіть якщо ти повертаєшся, від тебе хочуть 20% ПДВ. Є особливий режим тимчасового ввезення, коли сплачується гарантія, яка також становить 20%, а є режим, коли потрібно імпортувати й теоретично це задекларувати. І навіть якщо ти хочеш сплатити ці 20%, тут теж починається окрема історія, цього разу з інвойсом. Наприклад, у Європі треба показати інвойс, мистецьку роботу, й цього достатньо. Наші ж митні інспектори не вважають інвойс підставою для ввезення і вимагають також висновок експертизи, підтвердження вартості й так далі. Це, знову ж таки, займає багато часу, ускладнює процес і фактично ринок мистецтва — тобто те, що можна вільно переміщати, де мистецтво є товаром, але при цьому ми не знецінюємо культурну вартість творів. Просто все це мало би працювати за всіма тими самими правилами, що й із рештою товарів. Адже це нормальне явище: митці заробляють на цьому, колекціонери отримують задоволення.
У нас, на жаль, досі поширене пострадянське ставлення до «прекрасного»: «своє треба берегти, наше не віддамо». Постають питання про художників, яких не можна вивозити, бо, мовляв, культурна спадщина має залишатися в межах країни. Проте чому не можна визначити конкретне число робіт із загального доробку митця, які не будуть вивозити? А решту можна було би експортувати, й тоді це було б чесно, прозоро, популяризувало б Україну у світі, виставлялося б відкрито. Натомість твори мистецтва й так постійно перетинають кордон — просто на дні валіз.
Ти згадав про приватні інституції, які можуть зробити цю експертизу й замістити державні. Наприклад, папірець від агенції з видачі документів вважався б валідним? Чи держава передбачає такі механізми визнання тієї чи тієї роботи, її цінності?
Станом на зараз цього немає. Потрібні зміни в законодавстві. Наприклад, Оля Сагайдак (співвласниця аукціонного дому «Корнерс», культурна менеджерка й продюсерка — ред.) зараз в Українському інституті у Франції. Вона також колекціонерка й продавала багато творів мистецтва, а певний період опікувалася цією темою: збирала робочі групи, спілкувалася з департаментом, щоби створити такий інститут приватної експертизи. Проте це нічим не закінчилося. Можливо, цю тему потрібно підняти знову. Ми з командою МСМ насправді говоримо про це. У нас є UALR Project, і ми хотіли б зосередитися на ньому. Проте таке питання слід вирішувати системно. Так, можливо, колись документ від недержавних інституцій стане валідним, це робитимуть за три дні дешево або за один день дорого, митники все одно щоразу відправлятимуть по «папірчик», і це створить комусь хороший ринок. Я за те, щоби всі заробляли. Але такий підхід не вирішить проблеми системно.
Розмова Наташі Ткаченко й Гната Забродського
Ще одна зі складностей для художників саме з юридичної точки зору — податки. Якщо ми говоримо про колекціонерів, то йдеться про декларування, бо деякі колекціонери, знову ж таки, не хочуть називати себе колекціонерами. Чи існує процедура, яка регулює цей процес, і чи є взагалі інструкція, як поводитися колекціонерові з колекцією, котра може коштувати чималих грошей?
Тут є об’єктивні факти і моя суб’єктивна думка — варто розмежовувати ці речі. Об’єктивно є НАЗК (Національне агентство з питань запобігання корупції — ред.), є спецзакон, за яким обов’язково треба декларувати всі рухомі речі, котрі можна оцінити сумою, більшою за 100 мінімальних заробітних плат. А як визначити, скільки коштує мистецтво? Якщо у тебе є договір, ти можеш сказати, що ця робота коштує стільки-то і не підлягає декларуванню. НАЗК може оскаржити документ і віддати твір на незалежну експертизу. Коли ж договорів немає, тоді це все — на мою суб’єктивну думку — стає «оцінним». Будь-що можна оцінити по-різному, будь-яку експертизу можна провести так, як комусь потрібно. І тоді таке декларування, навіть якщо стосується мистецтва, може взагалі стати інструментом цієї дискредитації. Тому я цілком розумію колекціонерів.
А щодо податків — хто має їх сплачувати і що це має бути за податок для художника? Якщо художник продає свою роботу, чи має він платити податок?
Художник може працювати як ФОП і в цьому статусі продавати майнові права на свою роботу. Це працює й сьогодні. Якщо художник реєструється як ФОП, він сплачує єдиний податок — 5% від доходу. Видається, наче все просто. Чому багато художників цього не роблять? Тому що їхні продажі несистемні. Якщо ти ФОП, то повинен щомісяця сплачувати ЄСВ. Це означає певні обов’язки, а також те, що треба мати справу з папірцями, на яких багато цифр і слів, і все це потрібно регулярно подавати в податкову. Таке не може не бентежити. Художник може продавати мистецькі твори просто як фізична особа, але тоді той, хто купує — покупець — має сплатити всі податки. Це ЄСВ, військовий збір.
Усі мають платити податки, включно з художниками, і я переконаний, що це той необхідний мінімум, який ми можемо робити для країни, особливо зараз, під час повномасштабної війни. Маємо ставитися до цього серйозно.
Звучить так, наче в нас існує простий механізм, який забезпечує прозорий продаж й оподаткування через ФОП, а не навантажує художника чи колекціонера, якщо справа стосується вартості — просто реєструйся й працюй. Ти кажеш, проблема в тому, що вони можуть продавати несистемно, але насправді вартість реєстрації і ведення ФОПа доступна більшості.
Це питання, мабуть, філософського характеру: все-таки ФОП не зовсім відповідає тому, ким художник є насправді. «Митець» — більше про творчу діяльність, і я не певен, що конструкт ФОП — це те, до чого ми маємо прийти в заключному етапі діяльності художників. Проте це непоганий спосіб перестрахуватися, і більшість художників так працює. Інша модель — укладати з агентами або галереями договори під реалізацію. Це теж різні документи: наприклад, художник передає всі роботи певній особі чи просторові, котрі вже їх реалізовують і сплачують певний відсоток. Це можуть бути також ФОП, ТОВ, певна агенція, галерея. Така собі модель роялті. Умови, за якими сторони співпрацюватимуть, прописуються в договорі.
Зараз я багато часу проводжу за кордоном і цікавлюсь, як там усе організовано у сферах мистецтва, колекціонування, музейних справ. Зазвичай у більшості країн художник має право оподатковуватись за найнижчим відсотком, встановленим у тій чи тій державі, — звичайно, не 5%. Але таку тенденцію все ж можна простежити, й це таки нормальна практика. Тому не треба боятися занурюватися в цю тему, реєструватися офіційно, ставати агентом ринку, навіть якщо ти народився або народилась виключно для створення чогось прекрасного на полотні. Це спростить життя не тільки художникам, а й усім довкола й налагодить систему.
Я як юрист завжди намагаюся думати не просто законом, а й загалом правом і системою. Логічно, що той, хто створює мистецтво, є Творцем, мусить мати найменше податкове навантаження. Але твір, який надалі проходить ці операції другий, третій, четвертий, п’ятий раз, оподатковується — і це окей. Бо саме в цьому полягає продаж: ми робимо це в межах певної юрисдикції.
Постають питання, як нам із цим працювати. Ми не можемо говорити про художників ізольовано, бо, наприклад, форма ФОП стосується більшості. Ми зачіпаємо широкий господарський кодекс, цивільний кодекс і впираємося в те, що наше законодавство у сфері культури наче перекочувало з дев’яностих, а то й із вісімдесятих. У приватній ніші це ще може спрацювати. Але розгляньмо державні — наприклад, Мистецький Арсенал.
Його директорка Олеся Островська-Люта здійснює геніальну роботу. При цьому я знаю, скільки часу в неї забирає боротьба з вітряками й бюрократія, бо форма державного підприємства не відповідає тому, чим має бути провідна культурна інституція. Мистецький Арсенал не має бути державним підприємством, бо підприємство — це те, що приносить кошти, а мистецька інституція не може мати такого завдання. Вона має споживати кошти, витрачати їх, вкладати у розвиток. Ось тому це питання законодавства, воно потребує ширшого погляду. Зрозуміло, що зараз війна й це питання не актуальне. Але ми не зупиняємось, і війна скоро закінчиться, ми переможемо й повернемося до цього питання. Тому, власне, ми вже готуємо певні пропозиції до законодавства, аби коли це буде на часі, могти відразу порушити тему й швидко рухатись далі. Адже в нас ще й вимога гармонізації з нормами ЄС. У культурній сфері це багато в чому стосується митної процедури, наприклад.
Дякую за те, що ви працюєте над цим, і дякую тобі, що витримав серію нудних запитань про юридичні аспекти колекціонування й існування мистецтва — завдяки тому, як ти про це розповідаєш, ці речі звучать зовсім не нудно.
Тож повернімося до ще однієї цікавої теми: якою ти бачиш свою колекцію за 200-300 років?
Я бачу, що є ті, кому вона приносить щастя в будь-якому форматі. Просто ці роботи дуже ніжні, тонкі, і я хочу, щоб вони жили далі. Власне, я намагаюсь цьому сприяти: особливо радію, коли хтось просить мене позичити ці роботи, наприклад, друзі захотіли для своєї вечірки. І це для мене велика радість, тому що я хотів би, щоб ця колекція була доступною, публічною, щоб усі могли її дивитися. Також у мене є ідея умовно здавати мистецтво в оренду, аби роботи з моєї колекції хтось міг на місяць безкоштовно брати до себе додому.
Тоді «замахнімося» на ширшу аудиторію й віддаймо твою колекцію, наприклад, у музей, щоби більше людей побачило ніжність Алевтини Кахідзе.
Мій юридичний мозок відразу бачить мільйон проблем у тому, що в нас музеї — це окрема форма, фактично дуже захована за бюрократизм. Щоб прийняти річ у подарунок, потрібно мати на це правову причину. Також постає питання, чи це буде придбано, чи це буде спецфонд, а гроші зі спецфонду неможливо буде витягнути — і так далі. Але чи віддав би я свою колекцію в музей після своєї смерті? З радістю.
Ось я зараз працюю з одним іноземним колекціонером, який викуповує деякі дуже цінні українські роботи. Й ми домовляємося, що після перемоги він передасть їх в Український музей сучасного мистецтва, на що він погоджується. І що ж, фактично він не зможе цього зробити?
Зі схожими питаннями ми працюємо в ГО МСМ із Юлією Гнат, Ольгою Балашовою й маємо програму Музею-мережі. Тобто наш музей має свою колекцію, і ця колекція має хорошу, чітку, кінцеву мету.
Якщо повернутися до ситуації, про яку ти говориш, то цей колекціонер зможе безпечно передати ці роботи. Але постає питання, в який саме музей він її передасть, чи зможе потім контролювати їхню долю, адже роботи можуть заховати в архів, і на цьому все. Ми працюємо над тим, щоби такі колекції були публічними й видимими в новому сучасному українському музеї — новому не тільки за форматом, а й за якістю управління.
Як ти думаєш, через скільки років цю ідею вже можна буде втілити?
Я переконаний, що все це існуватиме. Юля Гнат, Оля Балашова, Ілля Заболотний, Гнат Забродський, Оксана Долгополова, Катя Семенюк і ще безліч людей якраз працюють, щоби це реалізувати. Ми поки думаємо над формою такої ідеї: наприклад, у нас немає приватного музею, тож як нам це зробити? Тоді в нас може бути інша версія державного і приватного партнерства. Тобто тут можна вигадати ще безліч усього — головне, щоби залишалося бажання й бачення мети, а саме прозорість, чесність і розгалуженість в управлінні.
Слухати подкаст «Сноби» на платформах:
YouTube, Apple Podcasts, Spotify, Google Podcasts, Podcast Addict, NV Подкасти, Pocket Casts, Castbox, Stitcher, PodBean, Player FM, Podcast Republic
