Танець розгублених душ: відгук на танцювальну виставу «Поле. Ранкова Леді»

авторка Анастасія Колісник - 05.02.2026 в Театр

Вистава «Поле. Ранкова Леді»

Режисер/хореограф — Райнер Бер 

Танцівники — Галина Щупак (Україна), Райнер Бер (Німеччина)

Музикантка — Марія Онещак

Відеопроєкція — Євген Василів

Нагороди: проєкт — переможець грантової програми Per Forma 2024–2025, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days.

Про що вистава?

«Поле. Ранкова Леді» — це не класична театральна постановка, тут немає провідної сюжетної лінії і сцени як такої, а лише простір для спільного з глядачами досвіду. Це танцювальна вистава, де центральними образами постають людські душі, які шукають спокою і розради. Проте, аби прийти до цього, вони проживають катарсис через танцювальні рухи.

У просторі, яке й нагадує порожнє поле, танці говорять більше за слова. Часом мова тіла танцівників то м’яка, то різка, а також крихка, і водночас сильна. Коли дві душі опиняються поруч, між ними відчувається прірва непорозумінь. Ти ніби і не сам, але у той же час самотній. Кожен з нас може впізнати це відчуття, ніби ти розгублена душа, але зранку просинаєшся та продовжуєш робити свої щоденні справи.

Чому варто подивитися?

Ця вистава варта уваги тому, що не дає розслабитись ані на мить. Від початку вона концентрує усю увагу глядачів.  Розпочинається з гучної та різкої музики, як і рухи самої танцівниці. Через певний час акторка взаємодіє з аудиторією: починає повільний танець із глядачами, робить фото з ними та ділиться цукерками. 

Протягом вистави можна прослідкувати, що настрій простору залежить від музики. Наприклад, звук дримби, який лунає наживо, створює медитативну атмосферу. Та потім вона різко змінюється, і пісня “Unsainted” метал-гурту Slipknot ніби відображає внутрішній конфлікт героїв.

Кому буде цікаво?

Ця вистава може зацікавити тих, хто у пошуку незвичної форми театру, де актори безпосередньо взаємодіють з глядачами. А також тих, хто цінує танцювальне мистецтво. Вистава має вікове обмеження 18+, через деякі відверті образи.

Наразі виставу можна переглянути онлайн на платформі Dramox.

Фото — сайт Dramox та сторінка танцівниця shchupak.halyna в інстаграмі.

Матеріал створений у межах студентської практики

Магічний реалізм у сімейній історії: відгук на фільм «Любов що не зникає»

авторка Ольга Кириленко - 04.02.2026 в Кіно

Фільм «Любов, що не зникає»

Режисер: Глінур Палмасон 

Країна: Ісландія, Данія, Франція, Швеція

Команда: продюсери Катрін Порс, Антон Мані Сванссон, Ремі Бюра

Рік виходу: 2025

Тривалість: 109 хвилин

Прем’єра фільму відбулась в основному конкурсі Каннського кінофестивалю 2025 року. Стрічка також представляла Ісландію у відборі на «Оскар — 2026» у категорії «Найкращий міжнародний фільм».

Про що фільм

Фільм змальовує головних героїв, розлучених Магнуса та Анни, які виховують трьох дітей та намагаються впоратися із труднощами. Глядач занурюється у життя сім’ї, сповнене комічних та буденних ситуацій. Рутина показана через контрасти та динамічний монтаж: переплітаються кадри буденності і сцени з магічними елементами.

Чому варто подивитися?

Стрічка нагадує фотоальбом, де випадкові кадри створюють цілісну картину життя однієї родини. Візуальна складова фільму дуже насичена: глядач бачить мальовничі гірські пейзажі, які раптово змінюються макрозйомкою грибів чи комашки. Через, здавалося б, звичні ситуації (вечеря, похід у гори, дитячі розваги) фільм порушує болючі теми: дорослішання, непорозуміння у сім’ї, пошуки себе.

Під час спільної вечері Магнус робить зауваження сину, на яке гостро реагують усі члени родини. Ми бачимо сцену, де батько намагається вкластися у виховання дітей, проте його методи створюють суперечку. Фільм наголошує, що погані ситуації можуть траплятися як і з головними персонажами, так і з другорядними, проте це не привід відступатися від власних цінностей та переконань. У стрічці Анна — сучасна художниця — не полишає своє захоплення попри складнощі з грошима та відсутністю визнання її мистецьких творів.

«Це фільм про повсякденне життя, про те, що є звичним і що є дивним, він просякнутий мрійливою атмосферою. Я хотів, щоб все текло і перебувало в постійному русі, як вода», ー коментує свою роботу режисер Глінур Палмасон.

Кому буде цікаво?

Ця стрічка для любителів сімейної драми, де все не може бути ідеально. Вона також підійде поціновувачам жанру магічного реалізму, а ще — прекрасних краєвидів та атмосфери маленького селища. Стрічка резонуватиме з батьками, які переживають або пережили розлучення, але продовжують спільно виховувати дітей.

«Любов, що не зникає» виходить в українських кінотеатрах 5 лютого. Перелік міст та кінотеатрів, де можна буде переглянути «Любов, що не зникає», за лінком.

Кадри з фільму, постер — kyivmusicfilm

Матеріал створений у межах студентської практики

Приватність під час війни. Конспект вебінару «Архіву війни»

авторка Софія Богуславець - 03.02.2026 в Культура

У грудні 2025 року відбувся онлайн-вебінар для документалістів, журналістів, фотокореспондентів, правозахисників та всіх, хто працює професійно або хоче знати більше про фото- й відеофіксацію російсько-української війни. «Межі приватності у часи війни: етика документування та фото- й відеозйомок» — це про відповідальність: за те, щоб задокументувати події, болючі, проте такі, про які слід пам’ятати і які надалі працюватимуть на захист потерпілих та на досягненні справедливості. А також відповідальність за те, щоб зберегти пам’ять про війну правильно — не нашкодити свідкам і постраждалим від трагічних подій.

Онлайн-вебінар став продовженням низки розмов про війну і фіксацію подій. Організував захід «Архів війни» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». До розмови запросили експертів: журналістку, голову Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ) (правозахисної організації, яка досліджує воєнні злочини і випадки порушення прав людини під час російсько-української війни. — Ред.) Тетяну Катриченко та фотографа, відеографа, фотожурналіста й воєнного кореспондента, засновника репортерського медіа про війну Frontliner Андрія Дубчака. Модератор події — журналіст й інтерв’юєр «Архіву війни» Євген Павлюковський. 

На вебінарі поговорили про роботу із сенситивним контентом і правильне документування подій. Спікери також поділилися тим, як зберігати етичний баланс, висвітлюючи сенситивний контент, і якою має бути підготовка, щоб зібрати матеріали на чутливі теми і працювати з ними.

Далі — конспект і ключові тези події.

Журналістика і війна

Тетяна Катриченко ділиться досвідом фіксування війни у межах роботи у МІЛП. Організація поєднує журналістику, адвокацію та документування воєнних злочинів і працює переважно у форматі журналістських розслідувань. Зокрема, згадують матеріал про вибух в Оленівській колонії влітку 2022 року. Організація на той час одна з перших назвала ім’я і прізвище начальника колонії, надала свідчення звільнених із полону, які перебували до цього в бараці. Матеріали стали основою для видання «Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система», над яким працювали також видавництво The Ukrainians Publishing і Платформа пам’яті «Меморіал».

«Кожен раз ми зважуємо, що ми можемо публікувати, а що треба відкласти на потім, але завжди керуємося тим, що якусь частину потрібно давати вже, тому що вона може вплинути на хід історії», — Тетяна Катриченко.

«Якщо говорити про Оленівку, то для всіх учасників цього розслідування — героїв і наших журналістів — головною була мотивація встановити причетних до вбивства військовополонених і знайти відповідальних. Це дуже складно, але і ми, журналісти та журналістки, хотіли дізнатися всі деталі і шукали найрізноманітніших свідків, і герої, українські військовослужбовці, зокрема бригади “Азов”, ішли з нами на контакт, щоб про все розказати. 

Тобто ми всі розуміли, що нам потрібно це зафіксувати для історії, передати нашим правоохоронним органам передусім, Службі безпеки України, також Офісу Генерального прокурора. Ми всі намагалися зібрати якомога більше фактів, які не загубляться протягом наступних років, для того, щоб якщо не сьогодні, то за кілька років, ми сподіваємося, назвали імена причетних до цього вбивства», — згадує Тетяна Катриченко.

Як працювати з подіями і форматами

«Робота журналіста, фотографа чи відеографа — це не натиснути на певну кнопку, не записати слово, не ввімкнути “Плей”. Насамперед це комунікація і розуміння інших людей. Тому вам слід мати великий комунікативний досвід і бути емпатичним», — каже Андрій Дубчак.

Серед форматів фоторепортажів Дубчак найперше виокремлює короткий — коли йдеться про приліт. Тоді потрібно багато фотографувати: деталі, ракурси, людей. Є безліч кейсів, коли фото прильотів викликають дискусії чи скандали. На думку Андрія Дубчака, фотографувати потрібно все:

«Ці кадри потім можуть бути доказовою базою для українських правоохоронних органів, матеріалом для міжнародних кримінальних проваджень, слідчих дій. І водночас це частина історії. Проте важливо: хоча фотографувати треба все, варто зважати на емоційний стан людей, із якими маєте справу, у яких берете інтерв’ю. Знову ж таки — бути емпатичним. Дуже простий приклад: бувають моменти, коли люди в стані афекту, не хочуть, щоб їх фотографували, вони махають руками або чітко кажуть про це».

Говорячи про швидкі й короткі репортажі, Дубчак також додає, що варто зосередитися на темі трагедії й публікувати загальні світлини, а не показувати кадри з кров’ю та обличчя людей. Якщо йдеться про звільнених із полону, то спікер пропонує робити загальні плани, а не зосереджуватися на конкретних обличчях і людях. Але після потрібно обов’язково повертатися до комунікації: запитати дозвіл на публікацію. Існує ризик, що у зазнімкованого на фото є родичі, які залишаються на окупованих територіях, і в такому випадку важливо не нашкодити.

Фотожурналіст і воєнний кореспондент, засновник Frontliner Андрій Дубчак

Другий формат — великий репортаж, який потребує підготовки. Часто йдеться про травмованих героїв, тому тут потрібна довга попередня комунікація. Андрій Дубчак каже, що всі наступні матеріали й фото з такого репортажу узгоджуються з героями. Якщо їх щось не влаштовує, то фото вирізають чи не публікують.

Тетяна Катриченко каже, що часто зміст репортажного матеріалу залежить саме від журналістів: по-перше, від того, наскільки вони готові глибоко зрозуміти суть події. З цього усвідомлення починається робота над запитаннями до героїв, наскільки ці запитання зможуть розкрити ситуацію. По-друге, багато залежить і від того, хто свідчить, оскільки найчастіше це люди з важким досвідом чи травмою, на які варто зважати, щоб не перейти межу в розмові.

«Професійний журналіст часто розуміє, де ця межа, яку не треба переходити, і де можна за найменших зусиль зуміти зловити емоцію, яка стане важливою деталлю матеріалу. А ось якщо ми говоримо про глибинні інтерв’ю, то важливі попередні перемовини з людиною. Ми пояснюємо, для чого це потрібно, обов’язково говоримо про те, як будемо використовувати цю інформацію: повідомляємо, що є певні рівні доступу до цієї інформації, і встановлюємо разом із героєм чи героїнею ці рівні. Тобто що ми можемо використовувати інформацію з мінімальною ідентифікацією чи взагалі без неї, можемо передавати чи ні правоохоронним органам, міжнародним організаціям, архівам.

Ще важливо: після інтерв’ю документатор або журналіст не має втрачати зв’язок із людиною. Це допомагає зберігати свідчення й отримати їх максимально повно. Адже завжди може бути так, що в моменті не хочеться говорити про певні ситуації, але до них можемо повернутися пізніше», — каже Тетяна Катриченко.

Ставлення до сенситивного контенту

Порівняно з 2022 роком, початком повномасштабного вторгнення, сьогодні підходи до документування і спілкування зі свідками зазнають змін. Тетяна Катриченко згадує, що після деокупації Київської та Сумської областей можна було знайти більше очевидців, готових розповідати про те, що відбувалося.

«Якщо ви зараз поїдете у Тростянець Сумської області, який був окупований, і захочете зібрати там додаткові свідчення, частіше почуєте відмови. Те саме в Харківській області, зараз там активні бойові дії. З іншого боку, у 2022 році дуже багато правозахисників — організацій і журналістів — взялися документувати воєнні злочини. Тоді це був великий потік інформації, свідчень, які не були належним чином систематизовані і, можливо, збережені. Зараз ми набули досвіду, це видно по текстах: якщо порівнювати тодішні матеріали і тексти сьогодення, то це різні рівні глибини», — каже спікерка.

«У 2025 році більший відсоток відмов дати свідчення, але документатори більш професійно записують такі свідчення», — Тетяна Катриченко.

Андрій Дубчак зауважує: якщо раніше публікувалося більше сенситивного матеріалу, з великою кількістю жертв і постраждалих, зараз із цим варто бути обережним. Сьогодні складно окреслити чітку межу, оскільки це «територія постійної дискусії, балансу і дисбалансу». Дубчак говорить про те, що всі кадри варто зберігати й архівувати як частину історії, а про публікацію вирішувати відповідно до їхнього значення, власних почуттів та згоди тих, хто на фото. Не всі фото з події потім варто висвітлювати публічно.

«Ви можете фотографувати і, в принципі, публікувати сенситивний контент, якщо такий матеріал допоможе якось вплинути на загальну ситуацію», — каже Андрій Дубчак.

Фотожурналіст і воєнний кореспондент, засновник Frontliner Андрій Дубчак

Спікер згадує про 6 березня 2022 року — мінометний удар російської армії по мосту до Ірпеня, унаслідок якого загинула родина, що намагалася евакуюватися. Андрій Дубчак та фотографка The New York Times Ліндсі Аддаріо стали свідками події й опублікували відео та світлину. У той час, поки світ ще не розумів, що відбувається і як ставитися до війни, ці кадри стали доказом, що Росія стріляє по цивільних.

«Я самостійно вирішив опублікувати кадри з розбитого мосту і насправді дуже боявся, бо це суперечило всім кодексам, які я знав і вивчав. Але маємо розуміти, що ми живемо не в ті часи, коли ці кодекси писалися. Тоді це збурило світову спільноту, і ця тема була чи не два тижні на слуху.

Я не скажу, що не слід дотримуватися правил, але ви маєте розуміти: треба фіксувати все, що відбувається навколо вас. Згоду на фото і відеозйомку можна отримати усно, а коли є змога, зафіксувати це на камеру. Остаточне рішення про публікацію кадрів також може залежати від редакторів видань, у яких ви працюєте. Якщо ж ви сумніваєтеся, запитайте поради в досвідченої людини або в друзів. Зробіть фокус-групу, це не так складно. Покажіть цей кадр у якомусь чаті своїм друзям, запитайте, публікувати чи ні, і вони вам, можливо, підкажуть», — міркує Андрій Дубчак.

«Кодекс журналістської етики і редакційна політика — це ті два документи, якими керуємося в роботі, — ділиться Тетяна Катриченко. — Згодна з Андрієм, що нині такі  часи і ситуації, на які кодекс не завжди може дати чітку відповідь, але ми обговорюємо всередині колективу, що доречно, що можливо, а що неможливо, що безпечно, що етично, а що неетично».

Андрій Дудчак говорить також про медійну громадську організацію Інститут масової інформації (ІМІ), яка на своїх сторінках публікує багато рекомендацій і укладає посібники: про те, як говорити з постраждалими, з людьми, які були в полоні, або як поводитися під час прильотів.

Головне правило: не нашкодь

Тетяна Катриченко розповідає, що можна і що не можна робити, спілкуючись із людиною, яка перебуває у шоковому чи вразливому емоційному стані. Вона пояснює на прикладі обміну військовополоненими, коли журналісти, прибувши на місце, ставлять не завжди коректні запитання — такі, які тригерять звільнених.

«Насправді самовиховання журналістів — це про те, наскільки журналісти обізнані з темою, з якою працюють, і відповідно можуть вибудувати запитання чи перевести розмову на теми, які не нашкодять. Також це про роботу редакції й організацій, які працюють з темою воєнних злочинів, міжнародних злочинів і можуть визначити правила такої роботи.

Крім самоорганізації, треба врахувати ще один аспект: безпеку людини. Якщо бачимо чи розуміємо, що людина на момент розмови в такому стані, в якому вона надалі не хотіла би бачити себе на фотографії, або це рідні військовослужбовців чи самі військовослужбовці, чиї рідні перебувають на окупованих територіях, то тут краще ухвалити рішення не публікувати матеріал і фото. Це не про обмеження, а про те, що близьким у Донецькій, Луганській областях чи інших окупованих містах можуть загрожувати судові процеси Російської Федерації».

«Ми завжди намагаємось керуватися принципом “не нашкодь”», — Тетяна Катриченко.

Спікерка каже, що свідки й потерпілі в моменті можуть не думати про власну безпеку й дають згоду на все. Тоді журналісти, редакція чи організація, зважаючи на весь наш досвід висвітлення воєнних подій, мають обмежити публічність цієї людини, щоб не нашкодити. Інколи герої самі беруть на себе ризик бути публічними, і це для них виклик Росії, тож у таких випадках героїв потрібно підтримувати. Один із прикладів, який наводить Катриченко, — полонений азовець, який під час судового засідання у грудні 2024 року публічно перед російськими журналістами розповів про катування і знущання, яких він зазнав. У цих обставинах свідок розуміє, для чого він це робить.

Журналістка, голова Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко

«Коли ми записуємо інтерв’ю, ми одразу говоримо, для кого цей матеріал, а також про авторитетність організації чи медіа, яке ми представляємо, щоб показати свою експертність, розуміння глибини теми. Наприклад, із військовополоненими складно інколи говорити. Мені здається, що і не всі підготовлені зможуть, адже були випадки, коли військові після полону самі говорили, як їм складно спілкуватися з лікарями: вони їх не розуміють. Тоді що казати про нас.

Але коли бачать людину, яка знає свою справу, розуміє, наскільки це важливо, коли вибудовується комунікація, в якій можна робити паузи, дозволяти співрозмовнику не говорити певні речі зараз, а згодом, — це про рівень довіри. Коли все це буде випрацювано, мені здається, тоді людина скаже те, що має сказати», — міркує Тетяна Катриченко.

Андрій Дудчак також ділиться досвідом роботи зі свідченнями. До нього звернувся правоохоронець, родич одного з військовополонених, і дружина цього військовополоненого. Вони хотіли опублікувати аудіозапис товариша, який був у полоні з постраждалим і якого зараз обміняли. Редакція й Дудчак вирішили не публікувати, оскільки за певними фактами в аудіозаписі можна було здогадатися про особу військовополоненого, тож не були певні, чи це йому не нашкодить.

Є варіанти, коли можна випустити запис із видозміненим голосом чи в текстовому форматі:

«Ви можете за згодою дещо змінювати, якщо свідок, ваш контакт, не хоче давати справжнє ім’я. Наприклад, позивні допомагають зберегти анонімність. Це цілком нормально. Конкретно в нашому випадку йшлося про одну колонію, тож існував ризик, що швидко з’ясували б, про яку людину згадують в аудіозаписі. 

Завжди треба зберігати в себе джерела, sources. Ви маєте право не називати ваші джерела інформації як журналіст і зберігати їх у таємниці, але вони потрібні як доказова база, тим паче якщо йдеться про судові справи».

Кожне медіа, що висвітлює війну, моє власний архів, де зберігає матеріали без цензурування. Відповідно до встановлених рівнів доступу інформацію можуть передавати на безпосереднє прохання міжнародних органів або в межах співпраці зі спеціальними комітетами й органами, які розслідують злочини Росії. Наприклад, «Архів війни» діє як ініціатива, що за відповідними юридичними процедурами збирає матеріали, які згодом можна буде використати в національному і міжнародному правосудді.

Фото надали спікери для «Архіву війни»

Як відкрити для себе Валер’яна Підмогильного

авторка Яна Столяр - 02.02.2026 в Книжки

2 лютого — день народження Валер’яна Підмогильного. Цьогоріч видатному українському письменнику, перекладачеві, одному із провідних представників Розстріляного Відродження виповнюється 125 років. За своє досить коротке життя, обірване радянською владою, він залишив чимало творів. Усі вони вирізняються глибоким психологізмом, а найбільш відомий роман письменника, «Місто», став новаторським твором про життя і пошук себе в урбаністичному світі. 

У матеріалі ділимося ресурсами, завдяки яким можна відкрити для себе постать Валер’яна Підмогильного.

«Валер’ян Підмогильний: великий письменник, якого у нас забрали у розквіті»

ютуб-канал «Телебачення Торонто»

У легкому й цікавому форматі ведуча Саша Гонтар та літературознавиця Богдана Романцова розповідають про Валер’яна Підмогильного як одного з найпомітніших письменників-інтелектуалів українського модернізму. Йдеться про його місце в літературі 1920-х, уміння працювати з формою й сюжетом та позачасовість текстів. Окрему увагу приділяють біографії письменника, київському літературному середовищу, перекладацькій роботі та його вписаності в європейський контекст без нав’язаних порівнянь. Відео також окреслює трагедію Розстріляного відродження і показує Підмогильного як самодостатнього автора, якого неможливо звести до одного означення.

«Валер'ян Підмогильний — розстріляний прозаїк українського відродження»

випуск у межах програми «Велич особистості»

У цьому відео Валер’ян Підмогильний постає не лише як письменник Розстріляного відродження, а як суворий мислитель і аналітик епохи. У розмові з професоркою та докторкою філологічних наук Іриною Фаріон ідеться про його скептичне ставлення до революції, недовіру до масових ілюзій і послідовну увагу до ролі особистості. Окрема частина присвячена перекладацькій роботі Підмогильного, його мовній точності та участі у формуванні української інтелектуальної та ділової мови. Це погляд на автора, який мислив холодно, писав відповідально й не підлаштовувався під ідеологію.

«Валер'ян Підмогильний: як стати класиком на старті»

ютуб-канал Мистецького арсеналу

Розлога лекція Олени Галети — літературознавиці, докторки філологічних наук і професорки ЛНУ ім. І. Франка для тих, хто хоче глибоко, ґрунтовно й різносторонньо осягнути постать Валер’яна Підмогильного та його творчий доробок. Тут багато про логіку його письма, світогляд, літературне середовище й обставини, в яких формувалася його проза. Лекція розширює розуміння творчості Підмогильного поза загальновживаними шаблонами, занурює в історичні, культурні й літературознавчі виміри й допомагає осягнути велич і складність його спадщини в національному та європейському контекстах.

«Валер'ян Підмогильний»

Документальний фільм, режисерка — Наталія Огородня, 2011

Кінострічка про українського прозаїка й перекладача створений у Дніпрі в рамках кіноциклу «Розстріляне відродження». У фільмі розповідають про основні етапи життя Підмогильного: від дитинства на Катеринославщині до активної участі в літературному житті 1920-х — важливі факти біографії та пошуки несправедливо загублених сторінок його життєпису. Стрічка також торкається долі родини письменника та культурних і психологічних вимірів його творчості. Документальний фільм для тих, хто хоче побачити за іменем людину, зрозуміти, чому Підмогильний був небезпечним для системи, й чому його тексти досі звучать гостро й актуально.

«Підмогильний і київські 1920-ті»

Подкаст «Запах слова» від hromadske

У випуску літературознавець Євген Стасіневич та комік Сергій Чирков у форматі живої розмови обговорюють маловідомі деталі з життя Валер’яна Підмогильного та особливості персонажів його творів. Що ми не знаємо про «Місто»? Хто такий Степан Радченко? В чому полягало парі Підмогильного та Плужника? Чиї портрети висіли над столом Валер’яна? І яку книгу він планував написати перед арештом? Про все це й трохи більше цікаво та захопливо дискутують ведучі.

«Валер’ян Підмогильний — майстер мудацьких образів, тонкого психологізму і менеджменту»

Подкаст «Шева, Леся і Франко»

Ведучі Дарина Романська й Андрій Богданович детально говорять про Валер’яна Підмогильного як про живу людину й хронікера свого часу. Про те, як у 1920-х він заробляв перекладами, працював у літературних об’єднаннях й буквально рятував друзів від голоду. Обговорюють його богемне київське середовище, самоосвіту і шлях у літературу без «правильного» академічного бекґраунду. Автори розбирають, як у прозі Підмогильного вимальовується українське Місто, як він фіксує досвід Визвольних змагань зсередини та чому його переклади європейських модерністів були важливими не менше, ніж власна проза.

«Валер’ян Підмогильний. Між голодом і Декартом»

Подкаст «Станція 451» від The Village Україна

Епізод присвячений осмисленню постаті Валер’яна Підмогильного через тексти й уважне читання. Це розмова письменника Олександра Михеда та його батька, літературознавця Павла Михеда, доповнена особистими спогадами й читацькими рекомендаціями.

Вони обговорюють ранні оповідання, шлях від перших публікацій до «Міста», як у текстах формуються ключові теми — тілесність, сумнів, об’єктивація, внутрішній конфлікт людини. Окрема частина розмови приурочена психоаналітичному читанню Підмогильного й дивовижній актуальності його прози сьогодні.

«36 зі 120: парадокси Валер’яна Підмогильного»

матеріал Ярини Цимбал, Локальна історія

Стаття детально розкриває життя та творчість Валер’яна Підмогильного через низку парадоксів його долі. Народившись у степовому селі під Катеринославом, він самостійно опанував французьку, став блискучим перекладачем Бальзака та Мопассана, не маючи навіть вищої освіти. У 19 років видав першу книжку, а у 27 створив роман «Місто», який став літературною сенсацією ХХ століття. Дослідниця Ярина Цимбал через основні етапи життя ґрунтовно висвітлює інтелектуальну глибину письменника й фатальний вплив радянської системи, яка позбавила нас чималого творчого доробку цілого покоління митців.

авторка
Яна Столяр

Дайджест культурних подій (з 2 по 7 лютого)

авторка Софія Богуславець - 02.02.2026 в Події

2 лютого, понеділок

Можливості для авторів-початківців: фестиваль-воркшоп «Прописи»

дедлайн для заявки — до 28 лютого
фестиваль відбудеться з 31 березня по 4 квітня в Івано-Франківську

Подія для тих, хто цікавиться письмом і хоче вдосконалитися у цій сфері. Тема цьогорічного фестивалю-воркшопу — літературна документалістика, зокрема художній репортаж і наративний нонфікшн. Тож до участі запрошують учасників, які вже мали досвід роботи з текстами жанру, а також тих, хто працює з поезією, художньою прозою чи драматургією, адже це теж форми, в яких можна розповідати про реальність.

Протягом фестивалю прописанти працюватимуть з українськими й міжнародними письменниками, критиками, журналістами та літературними менеджерами, відвідуватимуть лекції відкритої й закритої програм, а також матимуть індивідуальні менторські сесії. За підсумками фестивалю-воркшопу учасники опублікують власні тексти в альманасі проєкту, а також матимуть можливість публікацій своїх матеріалів-рефлексій про «Прописи-2026» у медіа про культуру «Сенсор».

Організовують подію Український ПЕН спільно з програмою промоції читання «Текстура». Куратор проєкту — поет, перекладач і член Українського ПЕН Остап Сливинський, координаторка — проєктна менеджерка Українського ПЕН Аліса Бондаренко. 

Подати заявку на участь можна за посиланням, а результати відбору оголосять 10 березня. 

Більше на сайті.

Реєстрація на відкриту онлайн-лекцію «OpenAI для державного сектору»

дедлайн реєстрації до 2 лютого

подія відбудеться 4 лютого
онлайн
Початок о 18:00

Проєкт, який займається просвітництвом у сфері цифровізації CDTO Campus організовує лекцію про роль штучного інтелекту. Лекцію проведе лідер із впровадження та масштабування штучного інтелекту в OpenAI Джек Лонг. Відвідувачі більше дізнаються про практичне застосування ШІ в роботі державних інституцій: від аналітики та документообігу до комунікацій і навчання. На прикладі кейсу OpenAI for Government розберуть підхід до безпечного і відповідального використання технології в державних установах.

Лекція відбудеться англійською мовою із синхронним перекладом українською.

Зареєструватися за посиланням.

Більше в інстаграмі.

Виставка української тиражної графіки AVANGARDEN Editions

Київ, галерея Avangarden
Графік роботи: щодня, 10:00–22:00, у п’ятницю і суботу, 10:00–23:00
Триває до 1 березня

В експозиції зібрано роботи, виконані у ключових техніках естампа: офорті, літографії, ліногравюрі, ксилографії, шовкодруці та різографії. Проєкт поєднує графіку класиків і сучасних представників українського мистецтва та демонструє широту й різноманіття української графічної сцени. Зокрема, представлені митці: Анатолій Базилевич, Георгій Якутович, Олександр Гребенюк, Лада Вербіна, Аліса Гоц, Юлія Беляєва.

Більше в інстаграмі.

Реліз альбому «Шостий Псалом» Сергія Жадана та Юрія Гуржи

онлайн на стримінгових платформах

Це четверта спільна робота двох митців і водночас — діалог між епохами, мовами та історичними досвідами. У центрі альбому — п’ять текстів Бертольта Брехта в українських перекладах Жадана та один авторський вірш Сергія. Музика поєднує сінті свінг, танго, хардбоп і духовний джаз, створюючи атмосферу джаз-кабаре 1920-х років.

У записі також узяли участь відомі українські виконавці й виконавиці: Мар’яна Садовська, Юрій Андрухович, Альберт Цукренко, Tember Blanche, Pianoбой і Мар’ян Пиріг, а ще німецькі музиканти Ян Мюллер (Tocotronic) та Рюдігер Лінхоф (Sportfreunde Stiller).

У майбутньому планується випуск альбому на вінілі та створення перформативної частини проєкту в Харківському театрі імені Тараса Шевченка «Березіль», де пісні з альбому стануть обов’язковими складниками постановки.

Слухати прев’ю за посиланням.

Реліз синглу «Ой у лісі під ялинов» гурту «МОВА»

онлайн на стримінгових платформах

Це вже другий сингл гурту, який переосмислює і виконує український музичний доробок 1960–1980-х. Зокрема «Ой у лісі під ялинов» гурт «МОВА» представили у стилі диско. Надихалися аранжуванням Віктора Морозова однойменної композиції для гурту «Смерічка»: музиканти зберегли мелодію та ключові стилістичні риси пісні, водночас осучаснили її виконання, створивши динамічну, танцювальну версію. 

Слухати на платформах.

Про реліз в інстаграмі гурту.

3 лютого, вівторок

Відкриття виставки «Adamianebi / Люди / People»

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Початок о 17:00
Графік роботи: щодня крім понеділка і четверга, 11:00–18:00, у вівторок, 11:00–19:00
Триває до 8 березня

Проєкт представляє роботи грузинсько-українського художника Темо Свірелі та об’єднує 15 творів різних періодів його життя: від робіт, створених у 1990-х роках після війни в Грузії до серії «Люди», над якою митець працював в останній рік життя, на початку російсько-української війни у 2014 році.

Темо Свірелі понад 20 років жив і працював у Києві. Досвід втрати дому, вимушеного переселення та життя між культурами став однією з ключових тем його мистецтва. Образи людей у його роботах — це глибока рефлексія про людяність, внутрішню стійкість і здатність зберігати мрію в часи історичних катастроф. Сьогодні ці твори особливо резонують з українським глядачем.

Творчість Свірелі поєднує абстрактні та фігуративні практики: живопис, графіку, колаж, друк і фотоінсталяції. Окремою подією в межах проєкту стане передача однієї з робіт художника до фондів Національного музею «Київська картинна галерея» — перший твір митця в музейній колекції.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Фотовиставка «Окуповані / Неокуповані. Occupied/Unoccupied» Ірини Созанської

Борнмут (Велика Британія), музей та галерея Рассел Коутс
Графік роботи: кожного дня крім понеділка, 10:00–17:00
Триває до 8 березня

У проєкті української фотографині представлені знімки, які авторка зробила під час перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це і про діалог у різних культурних площинах — про те, як важливо розповідати світу правду, — і особиста історія: на момент роботи родина Созанської перебувала в окупації та евакуювалася. Також на виставці будуть кадри з їхнього життя у Великій Британії, що створює сильний контраст між війною і миром, страхом і спокоєм, втратою та відновленням.

Окрім фотографій відвідувачі побачать фрагмент російського снаряда та відео з лютого 2022 року, що додає виставці фізичної та емоційної присутності.

Більше на сайті.

4 лютого, середа

Концерт гурту «МОВА» із солістом Зіновієм Карачем

Київ, Pepper's Club
Початок о 18:30

Зіновій Карач — вокаліст, актор та теле- і радіоведучий, який з 2010 року досліджує та реставрує українську музику; гурт «МОВА» досліджує і виконує пісні золотого фонду української естради 1960–80-х років, пропонуючи власні аранжування. Тож на концерті звучатимуть знайомі мелодії, водночас представленні зовсім по-новому. Відвідувачі почують джазові твори 60-х років та зимові пісні.

Колектив «МОВА» виступить також у розширеному складі: до Ольги Стеценко (вокал, гітара), Мар’яна Карпінського (бас-гітара), Івана Коропа (гітара) та Андрія Юськевича (барабани) долучаться запрошені музиканти: Євгеній Дубовик (клавішні), Ігор Бойчук (труба) та Назар Вачевський (саксофон). 

Більше на сайті.

5 лютого, четвер

Кінопрем’єра «Любов, що не зникає»

у різних містах у кінотеатрі

Драма ісландського режисера Глінура Палмасона, розповідає про пару, яка переживає розрив, але продовжує жити разом заради виховання дітей. На тлі суворої і водночас поетичної природи порушують теми ціни любові, втрати, самореалізації та сімейних зв’язків. Цікава й оповідь стрічки: «Любов, що не зникає» поєднує тонкий гумор й елементи магічного реалізму. 

Прем’єра фільму вперше відбулася минулого року на основному конкурсі Каннського кінофестивалю, а зараз представлятиме Ісландію на «Оскарі 2026» у категорії «Найкращий міжнародний фільм». Прокат в Україні здійснює ТОВ «КІСФФ ФІЛМС» за підтримки програми Creative Europe MEDIA Європейського Союзу.

Дивитися трейлер.

Більше про графік показів у різних містах на сайті.

Прем’єра вистави «Shitдевр»

Київ, Київський академічний театр на Печерську
Початок о 18:30
Показ відбудеться також 6 лютого

Це постановка за мотивами п’єси Кокі Мітані «Академія сміху». В оригінальному тексті йдеться про вічний сюжет протистояння двох ключових сил, у цьому випадку — Автора і Цензора. В українській постановці глядачі простежать, які зв’язки поєднують двох ключових персонажів і як вони впливають на долі одне одного: Учень, який продовжує продукувати «розважальне мистецтво», та Вчитель, який вимагає від текстів більшої глибини.

А в межах постановки «ShitДевр» стає і способом переосмислити поняття творчості, і висвітлити історію, граючись із театральними засобами і жанровими кліше. Режисер постановки — Денис Мартинов.

Вистава має вікове обмеження: 18+.

Більше на сайті.

6 лютого, п’ятниця

Презентація платівки Swing Live

Київ, Vinyla
Вхід за реєстрацією

Спільний проєкт музичної спільноти FUSION JAMS, їхнього лейбла No Time For Swing та бренду Monkey Shoulder

Swing Live — збірка 13 лайв-версій треків і реміксів із представниками сучасної української альтернативної сцени, серед яких: ЩукаРиба, FIGURAT, Hyphen Dash, BITLO, Lucas Bird, 19.99. Платівка об’єднує різні жанри — від фольк-джазу до інді, року й альтернативи. А на події можна буде послухати платівку та живий джем за участі музикантів зі збірки та резидентів спільноти. Також буде dj-сет від Pringlz (Бориса Ткачука), співзасновника FUSION JAMS.

Відвідати за реєстрацією.

Більше в інстаграмі.

Відкриття виставки Behind the Smile

Орхус (Данія), Dokk1
Графік роботи: будні, 8:00–22:00, вихідні, 10:00–16:00
Триває до 25 лютого

Це проєкт про українських військових медиків і медикинь команди благодійного фонду Repower та banda. Експозиція — портретна інсталяція: глядачі бачать портрет бойової медикині Ірини «Чеки» Цибух, а поруч — чотири його “шари”, які пропонують окремі історії: наприклад, про Зелене Поле й усвідомлення Ірини наслідків екоциду. Другий шар — про Михайлівський собор і рішення медикині вирушити на фронт. Третій шар — про Серебрянський ліс, а четвертий — про місто Селидове. Ірина “Чека” загинула навесні 2024 року, за місяць до офіційної презентації виставки на Almedalen Week у Швеції.

Цей проєкт — мистецьке висловлювання, що кожна особистість за усмішкою має власні шари болю та пережитий досвід втрати. Чотири шари створив художник Максим Скалацький, а роздивитися їх надалі можна буде за допомогою професійного обладнання — рентгенівського апарату, який є частиною інсталяції та розташований поруч із портретом.

Більше на сайті.

7 лютого, субота

Презентація книжки «Театр, ютуб, секс» Ярослави Кравченко

Луцьк, Луцький бізнес-простір
Початок о 14:00

У форматі публічної розмови з авторкою — театральною менеджеркою, продюсеркою, теле- і радіоведучою та громадською діячкою Ярославою Кравченко — міркуватимуть як про видання, так і про особистий шлях спікерки. Модераторка зустрічі — засновниця Літературної платформи «Фронтера» Елла Яцута. 

Сама книжка «Театр, ютуб, секс» — відверта історія про самоприйняття, вразливість, право на помилку та пошук власного голосу в суспільстві нав’язаних моделей успіху. На події також поспілкуються про сучасну українську культуру, незалежний театр, медійні проєкти на прикладі діяльності Ярослави та теми громадської діяльності в умовах війни. 

Організовують захід Літературна платформа «Фронтера» і видавництво Stretovych. Подія відбудеться за підтримки платформи «Алгоритм дій».

Більше на сайті та в інстаграмі.

Відкриття виставки «У ядрі»

Львів, артцентр «Меркурій»
Графік роботи: з вівторка по неділю, 12:00–20:00
Триває до 29 березня

Виставковий проєкт досліджує, як трансформується роль мистецтва під впливом сучасності та подій у світі й Україні. Тепер мистецтво — це форма присутності, те, що допомагає зрозуміти, як ми можемо зберегти чи віднайти внутрішню стійкість, нашу опору. Воно не допомагає швидко зцілити рани і травми, проте може вказати шлях навіть у найтемніші часи.

У виставці взяли участь 26 українських сучасних митців і мисткинь. Серед них: Влада Ралко, Марія Куліковська, Артем Волокітін, Kinder Album, Поліна Щербина, Данило Мовчан, Сергій Кондратюк, Ольга Дрозд. Кураторка проєкту Вікторія Бурлака.

Більше в інстаграмі.

Музична подія It’s My Life — Pre-Party

Київ, Origin Stage
Початок о 18:00

На відвідувачів чекатиме спеціальна клубна програма — це вечірка у форматі музичної ностальгії з хітами 80-х, 90-х та 2000-х. Pre-Party стане можливістю відчути атмосферу масштабної події й зібратися разом. Також ця подія — анонс майбутнього великого шоу, яке відбудеться 14 березня у Палаці Спорту.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Всеукраїнський турнір зі спортивних бальних танців Freedom to People

Київ, КВЦ Parkovy
Початок з 9:00
Подія триватиме також 8 лютого

У турнірі візьмуть участь професійні танцівники з усієї України, а всі охочі глядачі зможуть відвідати захід та насолодитися видовищними виступами. Першого дня відбудуться змагання в межах європейської програми (повільний вальс, танго, віденський вальс, фокстрот та квікстеп), а другий день присвячений латиноамериканській програмі (ча-ча-ча, самба, румба, пасодобль та джайв). Судитиме конкурс міжнародне журі з Великої Британії, Польщі, Словенії та Німеччини.

Подія спрямована на підтримку українських дітей та молодих танцівників, які попри складні умови продовжують займатися танцями та розвивати свої навички.

Більше інформації та розклад подій на сайті.

8 лютого, неділя

Публічна лекція «“І ти колись боролась, мов Ізраїль”: Повоєнна діаспора в долях підрадянської України»

Київ, Мистецький арсенал
Початок о 14:00

Під час лекції йтиметься про зв’язки між українцями за кордоном і співвітчизниками в УРСР, інтелектуальний обмін між цими спільнотами та його значення для суспільно-політичних процесів до розпаду Радянського Союзу. Спікерка події — письменниця, дослідниця та громадська діячка Оксана Забужко. Особливу увагу приділять контексту українського дисидентського руху, зокрема постаті Василя Стуса, адже лекція відбувається в межах освітньої програми виставки «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд», яка триває якраз до 8 лютого включно.

Вхід на лекцію за квитком на виставку.

Більше в інстаграмі.

Концерт Alina Zalozna Quintet із програмою Ukrainian Melodies

Львів, Jam Factory Art Center, зал «Авдиторія»
Початок о 19:00

Ukrainian Melodies — джазовий проєкт, натхненний українськими народними піснями та творчістю провідних виконавиць і колективів: Ніни Матвієнко, Квітки Цісик і Тріо Маренич. Концерт поєднає українські мелодії з сучасною імпровізаційною музикою від Alina Zalozna Quintet. У складі ансамблю: Аліна Залозна (вокал), Олександр Малишев (клавіші, вокал), Борис Могилевський (саксофон), Антон Голінко (бас), Артур Фролов (барабани). 

У 2022 році колектив записав дебютний альбом Ukrainian Melodies, а тепер музика лунатиме наживо у Львові.

Більше на сайті.

Дайджест культурних подій (з 26 січня по 1 лютого)

авторка Вероніка Кобзар - 26.01.2026 в Події

26 січня, понеділок

Фільм «Пісні землі, що повільно горить»

онлайн, Takflix

Це документальний фільм режисерки Ольги Журби, який є аудіовізуальним щоденником перших двох років повномасштабної війни в Україні. Через образи, простори, звуки та рідкісні діалоги стрічка показує, як суспільство звикає до життя у стані війни.

У 2024 році фільм мав світову премʼєру на Венеційському кінофестивалі та був номінований на Премію Європейської кіноакадемії у двох категоріях. В Україні у 2025 році стрічка отримала головну нагороду конкурсу DOCU/УКРАЇНА на Docudays UA.

Наразі фільм доступний для перегляду онлайн на Takflix з англійськими та італійськими субтитрами. Частина коштів з кожного перегляду буде передана творцям фільму та фонду «Повернись живим».

Більше на сторінці онлайн-кінотеатру.

Танцювальна вистава «Поле. Ранкова Леді»

онлайн, DRAMOX

Це сильна й чуттєва сценічна історія про простір вибору, де стикаються любов і страх, надія і насильство, життя і смерть. У центрі — образ вільного духу, що шукає своє місце між крихкістю та потребою зцілення.

Постановку створили танцівниця Галина Щупак та хореограф Райнер Бером. Вистава — переможець грантової програми Per Forma, прем’єра якої відбулася у Львові в Театрі Курбаса у жовтні 2024 року. У 2025-му «Поле. Ранкова Леді» увійшла до лонглисту премії ГРА як одна з найпомітніших театральних рефлексій на події війни.

Дивитися трейлер. Більше на сайті.

Реліз треку «Ніч»

онлайн на стримінгових платформах

«Хартія», гурт «Жадан і Собаки» та Тіна Кароль спільно створили композицію і кліп про Харків і людей, які зараз проживають війну та чекають своїх близьких із фронту. «Ніч» — нагадування про те, що кожен із нас, об’єднавшись із іншими, зможе здолати все і пройти навіть через найтемніші часи. Ключовий образ у кліпі до пісні — Харківський метрополітен. З одного боку, це укриття, де рятуються від обстрілів, з другого боку, — це місце, де є рух, який триває попри все. 

Прем’єра композиції відбулася вперше у грудні 2025 року під час благодійного концерту «Жадан, Собаки і друзі» в Києві. 

Послухати можна на платформах, а також побачити кліп.

27 січня, вівторок

Радіотур «Говорить Харків»

Львів, !FESTrepublic
Початок спілкування у форматі радіопрограми о 12:00
Початок розмовно-музичної частини о 19:00
Вхід на подію за реєстрацією

У межах радіотуру Україною під гаслом «Країна поєднується мостами» Сергій Жадан і «Радіо Хартія» привозять до Львова розмовно-музичну подію «Говорить Харків» — сценічну версію авторської радіопрограми Жадана. Вдень у місті можна буде побачити пересувну студію Радіо Хартія, яку команда називає «піратською шхуною», та поспілкуватися з Сергієм Жаданом і командою (локацію повідомляють у соціальних мережах з міркувань безпеки). 

А вже ввечері львів’ян і гостей міста запрошують на живу зустріч у форматі розмовно-музичного шоу: експерти й експертки іронічно говоритимуть про новітні міфи, поділяться власними переживаннями війни, згадають минуле, розбиратимуть культурні явища та спробують разом уявити майбутнє. Окрема та важлива частина зустрічі — розмова про нову українську військову культуру та співпрацю між військовими й цивільними. Ведучі події — Сергій Жадан та Олена Гусейнова. Музичну частину створюватимуть Андрій Жолоб («Бетон») і гурт «Мертвий півень». Серед гостей — Михайло Лундін («Брати Гадюкіни»), Юрко Назарук.

Вхід на подію — за реєстрацією. Проєкт реалізують за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні.

Більше про радіотур.

Виставка «Час не потрібен» Гамлета Зіньківського

Харків, ЄрміловЦентр
Графік роботи: з вівторка по неділю, 12:00–19:00
Триває до 15 березня

Гамлет Зіньківський працює з графікою та стріт-артом, у своїх роботах досліджує вибір, спостереження за людьми та місто, яке змінюється під впливом подій. У 2013 році він представляв Україну на 53-й Венеційській бієнале разом із Миколою Рідним та Жанною Кадировою. Його роботи з’являються на руїнах будинків та забитих фанерою вікнах Харкова, перетворюючи сьогоднішній хаос на мистецтво та створюючи діалог із глядачем.

Ця виставка — продовження щоденникового «Проєкту 365» Гамлета Зіньківського, де художник досліджував життя через щоденні миттєвості, як через маленькі завершені малюнки. Вже в роботах проєкту «Час не потрібен» він показує, що ми часто відкладаємо життя на завтра, забуваючи проживати сьогодні. 

Більше на сторінці в інстаграмі.

Відкриття виставки «Перехідний стан» Костянтина Гузенка

Київ, Сенс на Хрещатику, другий поверх
Початок о 19:00
Триватиме до 3 лютого

Костянтин Гузенко залишив неповторний слід у документальній фотографії, його роботи публікували The Village Україна та Український PEN, а сам він активно волонтерив і продовжував творити навіть на фронті. У його день народження близькі та рідні відкривають виставку його робіт «Перехідний стан» — це особистий і водночас універсальний погляд на війну та трансформацію людини. 

Фотографії розповідають про шлях Кості від цивільного документаліста, який досліджував життя українців у воєнних реаліях, до морського піхотинця, що сам став частиною фронту. Експозиція об’єднує роботи, створені до та після мобілізації: перші поїздки у деокуповані громади, будні морпіхів на різних напрямках фронту. Через ці кадри глядач бачить, як війна змінює простір, людей і самого автора, як він фіксує повсякденність, хоробрість і втрати.

Більше в інстаграмі.

28 січня, середа

Виставка «Старий топчик та його море»

Київ, Музей-майстерня АРВМ
Графік роботи: з середи по неділю, 12:00–19:00
Виставка триває до 10 червня

Виставка присвячена одній з найпоетичніших тем у творчості легендарного дуету Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Це історія про Крайню Північ 1950–60-х років — світ до великих індустріальних змін очима українських художників.

У центрі експозиції — постать старого на ім’я Топчик, реальної людини з непростою долею, який став для митців символом крихкості людського життя, памʼяті та звʼязку людини з природою. На виставці можна побачити великоформатний живопис, камʼяні скульптури та дереворити, створені під час північних подорожей дуету. Ще один експонат — просторова композиція Тані Бакум «Хвилі тундри». Куратори виставки: Ксенія Кравцова, Інга Леві, Олександр Галинський.

Більше в інстаграмі.

Вечір майстер-класів

Київ, Майстерня 17
Початок о 18:00

Кожен учасник може обрати собі заняття до смаку: ліпка з глини, малювання акрилом на холсті, вітражний розпис, створення колажу чи текстурної картини, плетіння прикрас або павука з соломи. Для участі не потрібні жодні попередні навички, всі матеріали, інструменти та одноразові фартухи надають на місці, а наставниця допомагатиме на кожному етапі.

Особливістю вечора стане майстер-клас ліпки з глини, який відбувається у два етапи: спочатку учасники створюють фігурку, а через тиждень її розмальовують. Під час заходу гостей пригощатимуть вином та закусками, які входять у вартість квитка. 

Більше на сторінці інстаграму.

Відкриття виставки «В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг»

Київ, Український дім
Початок о 11:00
Графік роботи: з вівторка по неділю, 11:00–19:00
Триває до 15 лютого

Виставка досліджує пам’ять про Голокост, трагедію Бабиного Яру та сучасні прояви насильства, показуючи це як спільний виклик для людяності. Проєкт створили Національний центр «Український Дім» та Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», об’єднавши мистецтво, архівні матеріали, тексти свідків і навіть першу у світі симфонію про Голокост Дмитра Клебанова. Все це працює як простір для тихої, але важливої розмови про пам’ять, вразливість і відповідальність.

Матвій Вайсберг — один із найталановитіших сучасних українських художників, роботи якого експонувалися у Нью-Йорку, Лондоні, Берліні та багатьох інших містах. Тема Голокосту та втрат завжди була присутня у його творчості: через мистецтво він досліджує пам’ять, історію власної родини, людяність і сенс життя. Саме тому на виставці експонуються ключові серії Вайсберга: «Чужі доми», «Слабкий антропний принцип», «Місто Брейгеля», «Майдан», «Дорожній щоденник», «Тонка червона лінія» — і понад 200 інших робіт, створених протягом останніх десятиліть.

Центральна робота «Сім днів» постає як візуальна метафора руху від темряви до світла, від втрати до пам’яті. Через ці твори художник відповідає на одне з головних питань виставки: як людина знаходить сенс там, де світ розбитий?

Ця виставка важлива як нагадування, що пам’ять і мистецтво допомагають нам відчути історію, осмислити її і зрозуміти власну роль у сучасному світі.

Більше на сайті.

Презентація перевидання роману «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича

Київ, Сенс на Хрещатику
Початок о 19:00
Вхід за реєстрацією

Роман «Дванадцять обручів» — складна, але захоплива історія про пам’ять, пошук себе і життя між страхом і сміливістю. Карпати стають у книзі простором для внутрішніх пошуків героїв, а образ поета Богдана-Ігоря Антонича надає тексту особливої сили.

Нещодавно видавництво Vivat передало твір, тож це привід перевідкрити для себе роман і його контексти. Зокрема на події автор Юрій Андрухович поділиться думками про твір, а модераторка, книжкова оглядачка Олена Лисенко, допоможе відвідувачам зануритися в його теми та сенси. 

Щоб відвідати подію, потрібно зареєструватися. Більше в інстаграмі.

29 січня, четвер

Прем’єра документального фільму «Королеви радості»

у різних містах у кінотеатрах

«Королеви радості» — повнометражний документальний фільм про дреґ-культуру в Україні, самопізнання, свободу та силу спільноти в умовах повномасштабної війни. Стрічка розповідає історії трьох українських квір-персон — Монро, Артура Озерова (Aura) та Олександра Даніліна (Marlen Scandal), які через мистецтво, благодійні дреґ-шоу та взаємну підтримку демонструють опір, солідарність і право бути собою.

Режисерка фільму — Ольга Гібелінда, для якої «Королеви радості» є дебютом у повнометражному документальному кіно.

Більше на сайті.

Кінопрем’єра «Самотник»

у різних містах у кінотеатрах

Екшн-трилер режисера Ріка Романа Во. Фільм розповідає історію Майкла Мейсона, який живе на віддаленому шотландському острові, намагаючись залишити минуле позаду. Усе змінюється, коли він рятує дівчинку Джессі — і на них починають полювання озброєні агенти. Тепер Мейсону доведеться захищати дитину й зустрітися з тінями свого минулого, що досі переслідують його. Адреналін, небезпечні пригоди та несподівані повороти тримають глядача в напрузі від початку до кінця.

Дивитися трейлер. Більше в інстаграмі.

30 січня, п’ятниця

Прем’єра музичного проєкту: «Лисенко. Перезавантаження»

онлайн в ефірі Радіо Культура
прем’єри відбуватимуться до 27 лютого

Щоп’ятниці буде можливість долучитися до музичних відкриттів: прем’єри сучасних українських композиторів, рідкісні записи класики та концерти з філармоній у програмі  «Радіоконцерт». Серед ексклюзивних прем’єр цього тижня — «Лисенко. Перезавантаження»: антологія фортепіанної музики Миколи Лисенка у виконанні заслуженої артистки України Марії Пухлянко та студентів Національної музичної академії. 

Раніше в межах програми вже звучали записи зі Львівського органного залу з прем’єрами симфонії Сергія Пілютікова «Та, що танцює з вітром» і концерту Борислава Стронька «Печера Платона», а також концерт «Я — віртуоз!», у якому юні українські музиканти грали разом із Симфонічним оркестром Українського Радіо. Чудова можливість відчути атмосферу сцени, відкрити нові імена і зануритися в українську музичну культуру.

Більше на сайті.

Прем'єра опери Maria de Buenos Aires

Львів, Театр імені Леся Курбаса
Початок о 18:00
Покази відбудуться 31 січня і 1 лютого

Покази також відбудуться:
31 січня в Івано-Франківську, ККЗ Арена-центр
1 лютого в Тернополі, Палац культури «Березіль»

Maria de Buenos Aires — одна з перших tango operita (маленька опера) в історії сучасної музики і переплітає в собі сюрреалізм, мелодраму й філософську притчевість. Оригінальний твір написали композитор Астор П’яццолла й поет-символіст Орасіо Феррер Сьогодні оперу можна буде побачити в постановці режисера Євгена Лавренчука за участі симфонічного оркестру INSO-Lviv, диригує Юрій Бервецький.

Це алегорична історія Танго й духу Буенос-Айреса, а сюжет зосереджується на персонажці Марії, яка торує свій шлях від убогих передмість до сяйливих вулиць. І тут не без перешкод та дивовижних і містичних перевтілень героїні.

Більше в інстаграмі.

Мюзикл «Мамине намисто»

Львів, Центр Довженка
Початок о 18:00

Покази також відбудуться:
31 січня в Івано-Франківську, ККЗ Арена-центр
1 лютого в Тернополі, Палац культури «Березіль»

«Мамине намисто» — історія про те, що найбільша магія у світі — це любов і турбота, яку ми передаємо одне одному. Мюзикл запрошує дітей та дорослих у чарівну подорож: брат і сестра вирушають збирати розсипане мамине намисто, а їхній шлях пролягатиме через різні простори й дива. Країна Добра, Гора Дружби, Долина Радості — мандрівка завершиться у Таємній Печері, де темрява випробовує серця героїв. Лише завдяки доброті, сміливості та любові вони перемагають зло і відкривають справжню силу — світло, що живе всередині кожного.

Авторка й оповідачка — Світлана Тарабарова, музика якої додає виставі тепла, щирості та відчуття родинного дива. Подія рекомендована для перегляду з 6 років.

Більше на сайті.

31 січня, субота

Балет «На прекрасному блакитному Дунаї»

Київ, МЦКМ
Початок о 18:00

Академічний театр Kyiv Modern-Ballet запрошує глядачів у блискучий Відень XIX століття на двогодинну подорож у світ розкішних балів, маскарадів та невпинного свята. Прем’єра на музику Йоганна Штрауса у постановці Раду Поклітару — це витончена хореографічна комедія, де через танець розгортаються історії любові, ревнощів, перевдягань і флірту, сповнені іронії та вишуканості.

Сучасний пластичний театр органічно поєднується зі стилізацією бальних танців епохи ар-нуво, а оригінальні костюми Дмитра Куряти та відеопроєкції Ольги Нікітіної створюють незабутню естетику й атмосферу.

Більше інформації і квитки на сайті.

Літературно-музичний квартирник «Як звучить Волинь»

Київ, простір PEN Ukraine
Початок о 17:00
Вхід за реєстрацією і донатом

Подія, яку організовують платформа «Алгоритм дій» і Літературна платформа «Фронтера» за інформаційної підтримки медіа «Читомо», стане приводом поговорити про культурно-мистецькі середовища і згуртувати однодумців. Зокрема, відбудеться розмова про ідентичність Волині — як локацію представляють культурні дієвці. Візьмуть участь: співзасновниця і режисерка театру «Гармидер» Руслана Порицька, письменник, музикант, військовослужбовець Павло Коробчук, письменник, фронтмен гурту «Фіолет», військовослужбовець Сергій «Колос» Мартинюк, а модеруватиме CEO платформи «Алгоритм дій» і засновниця Літературної платформи «Фронтера» Елла Яцута.

Відбудуться також літературно-музичні читання й крім Павла Коробчука й Сергія «Колоса» Мартинюка відвідувачі зможуть послухати поеток та культурних менеджерок Ольгу Ольхову й Тетяну Власову. Акомпанувати їм джем-гурт Kyiv Philosophy Band

Щоб відвідати подію, потрібно зареєструватися і зробити вільний донат.

Більше в інстаграмі.

Музичний концерт виконавиці Ave Grate

Львів, артцентр «Дзиґа»
Початок о 20:00

Інді-фольк співачка, сонграйтерка Ave Gráte (Яна Кузнєцова) дає перший сольний концерт у Львові. Її музика — це емоційно насичені історії про дружбу, дороги, випадкові зустрічі та внутрішні конфлікти між страхом і рішучістю.

Проєкт Ave Gráte працює на перетині інді-фольку та альтернативної поп-сцени, де ніжність поєднується з внутрішньою силою, а камерність — із живою енергією сцени. Її пісні однаково легко тримають зал у тиші й зривають його в рух, перетворюючи особисті переживання на спільний досвід.

Більше про концерт та квитки.

1 лютого, неділя

Bridgerton. Вечір з королівським оркестром

Львів, Дзеркальна зала Львівського оперного театру
Початок о 20:00

Вечір при свічках у Львівській опері подарує справжню магію всім шанувальникам культового серіалу «Бріджертони». Струнний склад BIGSHOW ORCHESTRA виконає улюблені мелодії серіалу, переносячи слухачів у світ аристократичної розкоші, витонченості та романтики.

У дзеркальній залі, де кожен звук скрипок і віолончелей наповнює простір теплом і гармонією, можна відчути атмосферу справжнього балу минулого, що поєднується з сучасними музичними відтінками. Цей вечір стане неймовірною нагодою насолодитися музикою серця і, можливо, дізнатися, хто цього сезону отримає прихильність Королеви.

Більше про подію та квитки.

Показ вистави «Оргія кіборгів»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 19:00

«Оргія кіборгів» — саме так описує сучасну війну феміністка Донна Гаравей, порівнюючи катастрофічні наслідки від техніки, зброї, які впливають на людські тіла і середовище. Вистава харківського незалежного театру «Нафта» — спосіб через мистецтво показати, як війна, яку розв’язала Росія, впливає на навколишнє середовище. У фокусі зокрема — підрив Каховської ГЕС. Постановку також можна назвати осмисленням і свідченням про екологічну катастрофу, яка триває досі. 

Режисерка — переможниця премії Women in Arts 2025 у номінації «Жінки в перформативному мистецтві» Ніна Хижна, яка також бере участь у постановці. Перформерами є й Артем Вусик, Денис Ломакін, Олена Баженова. Музика до постановки за Nick Acorne, а художнє оформлення — Дашею Чечушковою. Виставу створили на пропозицію австрійської організації UniT і для проєкту Future Narratives for Planet Earth (Майбутні історії для планети Земля) за підтримки Creative Europe.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Матеріал створений у межах студентської практики

Юрко Покальчук: 9 фактів з життя та творчості

авторка Вероніка Новосад - 24.01.2026 в Книжки

24 січня Юрку «Пако» Покальчуку виповнилося б 85 років. Пако писав українську еротичну прозу, перекладав світових класиків, творив літературні та музичні проєкти. Був наставником для підлітків у колонії та ментором для молодого покоління авторів.

Чому Пако і досі надихає все нові і нові ґенерації? Як його тексти й переклади сформували культуру незалежної України? З нагоди ювілею розповідаємо про митця, який поєднав у собі одразу кілька іпостасей.

Чому Юрко Покальчук — Пако?

Це похідне від прізвища Покальчук, яким його називали друзі. Крім того, Пако — традиційне іспанське скорочення від імені Франциск, а Юрко найбільше перекладав саме з іспанської. Так його став називати Тарас Чубай, і це прижилося.

Покальчук не любив, коли до нього зверталися «Юрій»: «Юрій, — казав він, — це Змієборець. А я — Юрко». Юрко Покальчук — саме так він і зазначений як автор на обкладинках своїх численних книжок.

Автор еротичної прози кінця ХХ століття

Юрко Покальчук повернув українській прозі кінця ХХ століття право на тілесність, чуттєвість і свободу говорити про бажання без сорому й виправдань. Книга «Те, що на споді» спричинила бурхливі обговорення серед літературної спільноти. «Кама Cутра» стала найбільшою збіркою його еротичної прози, а сам Пако — «скандальним» письменником.

Пако говорив: «Заборонених тем в літературі не існує. Є книги добре написані і погано написані. Ото й усе». Попри критику, його твори перекладали багатьма мовами, і читали далеко за межами України.

Обкладинки книг Юрка Покальчука

Наставник для підлітків за ґратами

Юрко Покальчук понад 15 років працював із неповнолітніми вихованцями у Прилуцькій колонії на Чернігівщині. Він бачив не злочини, а причини — брак любові, насильство, соціальну порожнечу. У колонії Юрко видавав журнал «Горизонт». У ньому друкували свої поезії, життєписи та малюнки вихованці.

Пако — автор книги «Хулігани» та сценарію фільму «Зона особливої уваги» — про життя цих хлопців. Назва фільму є закликом суспільству —  приділіть більше уваги підліткам.

Коли Юрко занедужав, один із його вихованців залишив усі свої справи й приїхав до Києва. Протягом кількох тижнів хлопець жив у лікарні, доглядав за ним та чергував біля ліжка на зміну з донькою Юрка — Оксаною.

Юрко Покальчук з неповнолітніми вихованцями Прилуцької колонії, 2 грудня 2007 рік
Фото з особистого інтернет-блогу Юрка Покальчука

Співзасновник літературного об’єднання «Пси Святого Юра»

1994-й: міжнародний письменницький круїз на шестипалубному грецькому лайнері Word Renaissance. На ньому зібралися близько чотирьох сотень авторів. Юрко теж там був і міг порозумітися з багатьма, адже знав 13 мов. 

Наприкінці цієї подорожі народилося нове літературне об’єднання — «Пси Святого Юра». До його складу ввійшли Юрко Покальчук, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, В’ячеслав Медвідь, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, а також Олександр Ірванець. У 1995 році Ірванець вийшов з об’єднання, і того ж року до «Псів Святого Юра» приєднався Тарас Федюк. В афінському готелі «Святий Юрій Ликаветський» прозвучав маніфест об’єднання, написаний Юрком Покальчуком ще на лайнері. У номері письменники спільними зусиллями «дошліфували» його текст. Пізніше «Пси святого Юра» видали однойменний альманах.

Юрко Покальчук в одному з інтерв’ю сказав: «…є легенда, що вдосвіта Святий Юр з вовками, що є його псами, летить над світом, і оці пси будять природу від сну. Ми б хотіли будити від сну нашу літературу…».

Голос «Вогнів Великого Міста»

«Вогні Великого Міста» — це музично-поетичний проєкт, який з’явився у Львові наприкінці 1990-х. Його створили Юрко Покальчук, музиканти Юрко Дуда та Олег (Джон) Сук. Артпродюсером став Маркіян Іващишин. Покальчук читав власні тексти, а також переклади, наприклад, Федеріко Гарсія Лорки, Поля Елюара під музичний супровід. Сам Пако визначав цей жанр як мелодекламація. 

Юрко Покальчук придумав назву «Вогні Великого Міста» надихаючись однойменним фільмом Чарлі Чапліна. У межах проєкту вийшли два альбоми: «Вони кажуть» і «Тополі».

Є історія про те, що стало поштовхом до створення цього проєкту. Під час концерту гурту «Мертвий півень» Юрко Покальчук вийшов на сцену і почав під музику читати свій вірш. Поєднання поезії та мелодії спрацювало миттєво: публіка відреагувала захоплено. Повернувшись до Львова, учасники гурту зібралися у «Дзизі». Тоді Маркіян Іващишин запропонував перетворити спонтанний перформанс на окремий мистецький проєкт.

Обкладинки CD-альбомів «Вогні Великого Міста»

Натхненник проєкту «Дім Пако»

«Дім Пако» — це креативний простір у родинному будинку Покальчуків у Луцьку. Проєкт народився завдяки натхненню та енергії Юрка Покальчука.

А команда «Дому Пако» прагне, щоб креативний простір став середовищем культурного й громадського життя Луцька, простором спільнотворення для митців з України та романськомовних країн, а також місцем памʼяті про родину Покальчуків.

«Дім Пако», жовтень 2025 рік

Той, хто відкрив українцям Борхеса, Кортасара і цілий континент

Юрко Покальчук подорожував країнами Латинської Америки. Він відкрив українцям плеяду відомих авторів. Першим переклав твори Хорхе Луїса Борхеса українською. Також перекладав Ернеста Гемінґвея, Артюра Рембо, Хуліо Кортасара (з ним спілкувався особисто), Жоржі Амаду, Маріо Варґаса Льйосу, Джерома Девіда Селінджера, Редьярда Кіплінга.

Сам Юрко казав, що брався тільки за те, що подобалося йому. А під час роботи з поезією Лорки його наставником був Василь Стус.

Юрко Покальчук в Нікарагуа, фото на фоні плакату з Сесаро Сандіно
Фото з родинного архіву

Культурний менеджер та міст між поколіннями

Юрко — перший артдиректор легендарного кнайп-клубу «Купідон» у Києві. У меню навіть були окремі пікантні позиції за рецептами Покальчука. Він був «своїм» серед молодих письменників. В останні роки Пако часто ініціював спільні зустрічі з Любком Дерешем, Сергієм Жаданом та Іреною Карпою. Павло Коробчук та Ірена Карпа досі згадують його тембр голосу та червоні сорочки. А Оксана Забужко назвала його «останнім рок-н-рольщиком Європи».

Юрко Покальчук з Іреною Карпою та Любком Дерешем у Луцьку.
Інтернет-джерело Волинь.online

Родина Покальчуків — кілька поколінь українських інтелектуалів

Бабуся і дідусь Юрка Покальчука належали до виразної української інтелігентської та визвольної традиції.

Юлія Платонівна Тушкан (у дівоцтві Бровко) походила зі старовинного козацького роду Бровків. Її чоловік Павло Тушкан був членом Центральної Ради від Катеринославщини та виховував дітей у шані до українських традицій і любові до рідного народу.

Їхня донька Оксана Тушкан — праправнучка сестри Миколи Гоголя та хрещениця історика Дмитра Яворницького — одружилася з Володимиром Покальчуком, мовознавцем, літературознавцем і дослідником творчості Лесі Українки, який воював у війську УНР. У цій родині народилися сини — Юрко, Ярослав та Олег. Сестра Ірина померла в дитячому віці. 

Наймолодший, Олег Покальчук, сьогодні письменник і військовий психолог.

Родина Покальчуків, початок 80-х років
Фото з родинного архіву

Головне фото — Юрко Покальчук на фестивалі «День Незалежності з Махном» у місті Гуляйполе, 2007 рік. Автор фото: Олександр Зубко

Фестиваль-воркшоп для молодих авторів й авторок «Прописи» приймає заявки

авторка Софія Богуславець - 23.01.2026 в Книжки

До 28 лютого можна заповнити анкету на участь у фестивалі-воркшопі «Прописи». Це проєкт Українського ПЕН, який пропонує авторам й авторкам-початківцям долучитися до низки лекцій та майстер-класів. Події відбуваються з запрошеними українськими і світовими письменниками, критиками, журналістами, літературними менеджерами. Разом з експертами-наставниками учасники й учасниці зможуть більше дізнатися про творче письмо і вдосконалити свої навички.

Курує проєкту поет, перекладач, член Українського ПЕН Остап Сливинський, а координаторка — проєктна менеджерка Українського ПЕН Аліса Бондаренко. Фестиваль-воркшоп організовують із програмою промоції читання «Текстура». Організаційні партнери — INDEX: Інститут документування та взаємодії і The Ukrainians Media, а партнери фестивалю — книгарня «Сенс».

Медіа про культуру «Сенсор» — один із інформаційних партнерів. Після завершення фестивалю-воркшопу на сайті медіа вийдуть конспекти вибраних подій, а для учасників «Прописів-2026» буде можливість публікацій власних матеріалів-рефлексій про подію.

Фестиваль-воркшоп «Прописи-2026»

«Прописи» — це подія для всіх охочих, що цікавляться письмом і хочуть навчитися правильно та якісно вибудовувати свою розмову зі світом і про світ через текст. Щороку фестиваль-воркшоп присвячений різним актуальним темам: у 2024 це були підходи роботи з різними формами тексту, у 2025 — література й театр як інструменти для самопрезентації й вираження.

Фокус «Прописів-2026» — літературна документалістика. Автори й авторки зможуть дізнатися більше про різні форми такого жанру: художній репортаж, наративний нонфікшн — та створити власні тексти на перетині різних медіумів. Це про те, як література може бути способом відтворювати факти нашої реальності, представляти нас самих та відстоювати справедливість і свободу слова.

Умови участі у фестивалі

«Прописи-2026» відбудуться з 31 березня по 4 квітня в Івано-Франківську. Подати заявку можна до 28 лютого включно — для цього потрібно заповнити анкету. Результати відбору оголосять 10 березня.

До участі запрошують молодих авторів й авторок, які ще не мають опублікованих текстів, але які цікавляться літературою і хочуть дізнаватися більше. Учасники зможуть відвідати лекції письменників публічної і закритої програми, а також матимуть індивідуальні заняття з менторами. За підсумками фестивалю-воркшопу прописанти опублікують свої тексти в альманасі проєкту. 

Долучитися можуть також дебютанти у сфері письменництва й літературної критики віком 18-35 років. Охочі податися на участі повинні мати щонайменше один художній твір або критичний текст, які публікувалися в онлайн-виданнях або у друкованому варіанті, проте апліканти ще не видали власної книжки.

Публікація в медіа

Учасники «Прописів» зможуть стати авторами й авторками медіа про культуру «Сенсор», запропонувавши власний текст-рефлексію про свій досвід на фестивалі-воркшопі.

У 2024 році «Сенсор» уже публікував матеріали прописантів. Серед таких текстів, зокрема «Спочатку була крапка» Анни Ютченко, в якому авторка міркує про письменницькі звички. У тексті «От, пуста мова любові, що торгується із надією» Анфіса Дорошенко розповідає про те, як сприймати і вибудовувати поетичну мову. У матеріалі «Як перебувати у двох місцях водночас» Юліана Лесняк ділиться досвідом роботи з перекладом поезії, а в тексті «Ракурс української реальності: між екзотикою та дегуманізацією» Вікторія Климчук-Длугач пише про способи висвітлення подій через слова.

Відеоігри vs. Голлівуд: статус «Усе складно». Але цікаво

авторка Анна Давидова - 21.01.2026 в Кіно

У відеоігор та Голлівуду складні стосунки. Протягом багатьох років студії намагалися адаптувати відеоігри для великого екрана, і хоча ці адаптації часто є прибутковими, вони, здається, ніколи повністю не задовольняють аудиторію. Але завдяки нещодавнім адаптаціям на стрімінгових сервісах, які отримали величезне визнання критиків і глядачів — таким, як «Останні з нас», «Фолаут» і «Аркейн», — ми, можливо, перебуваємо на порозі ренесансу ігрових екранізацій: і не лише в серіальному, але й у кіноформаті.

Відеоігри — дуже потужний сектор індустрії розваг. Кожна гра — це інтелектуальна власність (IP) з готовою базою фанатів, зацікавлених не лише в самому процесі гри, але й у її історії. Тож не дивно, що Голлівуд раз у раз звертається до цієї золотої жили вже понад тридцять років поспіль.

Мультфільми за мотивами ігор існують ще з 1980-х, а у 1990-х з’явилася перша партія ігрових кіноадаптацій — зокрема, «Супербрати Маріо» (1993), «Вуличний боєць» (1994) та «Смертельна битва» (1995). Ці екшн-комедії за іграми Super Mario Bros., Street Fighter і Mortal Kombat були переважно прибутковими, але отримали змішані відгуки, які на роки наперед визначили загальне ставлення до фільмів за відеоіграми: веселе, але прохідне кіно «під попкорн», яке може зацікавити широку аудиторію. Але в 2000-х ситуація почала змінюватися, коли з’явилися похмурі і якісні адаптації «дорослих» ігор — таких, до прикладу, як Resident Evil (її знаємо за серією екранізацій «Оселя зла») і, звісно ж, Silent Hill.

Перший фільм «Сайлент Гілл» вийшов ще 2006 року, а тепер, двадцять років потому, маємо сиквел — і водночас перезапуск франшизи — знятий тим самим режисером Крістофом Гансом фільм «Сайлент Гілл. Повернення», який стартує в кінотеатрах України 22 січня.

«Експеримент з унікальним і незалежним світом, який водночас є прекрасним і жахаючим»

Французький режисер Крістоф Ганс (найбільш відомий за історичним трилером «Братство вовка» (2001) із Самюелем Ле Б’яном, Венсаном Касселем, Монікою Белуччі та Марком Дакаскосом у головних ролях) грав у Silent Hill ще підлітком і назавжди залишився фанатом цієї моторошної гри про містичне місто, де оживають найгірші кошмари тих, хто мав необачність туди потрапити.

За словами Ганса, гра полонила його своїм неординарним сюжетом, який був гідний стати основою для справжнього фільму. Режисер пригадував, що багато його знайомих не вірили, що відеогра може когось налякати, а він на це відповідав, що Silent Hill був одним із найстрашніших вражень, які він узагалі мав, називаючи гру «експериментом з унікальним і незалежним світом, який водночас є прекрасним і жахаючим». Загорівшись ідеєю екранізувати Silent Hill, Крістоф Ганс буквально завалив листами правовласників гри, японську компанію KONAMI, але не отримав відповіді. Проте режисер не відступив — і записав 37-хвилинне відео із субтитрами японською про своє бачення майбутньої екранізації. Це відео було показане на засіданні ради директорів KONAMI — і ті зрештою здалися. За можливість екранізувати Silent Hill боролися багато великих студій, але KONAMI обрали саме Ганса, оскільки лише він правильно зрозумів суть гри — тож режисер отримав права з єдиною серйозною умовою: зберегти оригінальний сюжет і сеттінг.

«Сайлент Гілл» Крістофа Ганса вийшов 2006 року і мав шалений успіх у глядачів. За бюджету в $50 млн він зібрав у світовому прокаті понад $100,6 млн (плюс $22,1 млн від продажів DVD). 

Перший «Сайлент Гілл» і досі залишається у топ-20 найкасовіших екранізацій відеоігор за версією Box Office Mojo, наразі посідаючи 18-те місце зі зборами $47 млн у США (цей топ формується саме за американською, а не загальною світовою касою фільму). І хоча критики фільм безжально розгромили (на Rotten Tomatoes його рейтинг складає 33% «свіжості», на IMDb дещо краще — 6,5/10), серед глядачів — і геймерів, і просто любителів горорів — фільм з роками набув справді культового статусу. Тож що стало його запорукою?

На прикладі «Сайлент Гіллу» Крістофа Ганса можна визначити ключові фактори, зазвичай притаманні усім вдалим адаптаціям відеоігор.

Повага до першоджерела

Кінематографісти, які розуміють і поважають лор, персонажів та атмосферу оригінальної гри, мають більше шансів на успіх, адже саме це важливо для геймерів, які зазвичай складають початкову аудиторію екранізації. І Крістоф Ганс прекрасно це розуміє. Так, у фільмі він змінив деякі елементи гри (зокрема, замість батька, що шукає у Сайлент Гіллі загублену дочку, у фільмі ця місія випадає матері, а також режисер замінив головну антагоністку). Але при цьому незмінною залишилася сама гнітюча атмосфера Сайлент Гіллу й унікальна будова цього всесвіту, що включає різні виміри: місто в нашій реальності, місто в туманному Лімбі та місто в постіндустріальному Пеклі.

Окрім того, величезну роль у створенні ігрового світу болю, агонії та тіней відігравала музика і саунд-дизайн, складений з фонового гулу, зернистого звуку, тривожного скреготіння, що раптово переходить у меланхолійний ембіент-потік. Саунд для ігор серії для Silent Hill незмінно створює японський композитор і саунд-дизайнер Акіра Ямаока. Саме його Ганс запросив стати композитором першого «Сайлент Гіллу» і з тією ж метою залучив його до команди нового фільму «Сайлент Гілл. Повернення».  

Готовність ризикувати

Може видатися, що цей пункт суперечить попередньому, але насправді він скоріше його доповнює. Дехто з творців екранізацій ризикує на повну і створює  нову історію у світі відеогри: ця стратегія може привабити фанатів без тиску та очікувань, що супроводжують адаптацію вже улюбленої існуючої сюжетної лінії. Прикладом вдалого застосування такого методу є гітовий анімаційний серіал Netflix «Аркейн», який розширив всесвіт League of Legends унікальними сюжетними лініями.

Але часто бажання творців адаптацій зробити щось відмінне від оригіналу натикається на різке несприйняття з боку геймерів. Так сталося і з першим «Сайлент Гіллом», до якого Крістоф Ганс додав… монстра із другої частини гри. Йдеться про Пірамідоголового: озброєного величезним тесаком лиходія, що носить масивний металевий головний убір у вигляді піраміди.

Деякі фанати не зраділи, побачивши його у першому фільмі, адже за сюжетом гри Пірамідоголовий може з’явитися лише у Silent Hill 2, оскільки він за своєю природою є ментальною маніфестацією головного героя цієї частини — уособленням його гніву і почуття вини. Крістоф Ганс прекрасно це знав, адже від початку хотів адаптувати саме другу частину Silent Hill — ту, яку нарешті екранізував зараз, за 20 років після виходу першого фільму. Утім, Ганс ризикнув, пішов проти канону і включив Пірамідоголового у перший фільм. І хоча це рішення розлютило частину геймерської спільноти, проте позитивно спрацювало на звичайних глядачів, котрі дивилися «Сайлент Гілл» поза контекстом гри. Адже Пірамідоголовий — це, безперечно, один з найкрутіших і візуально найзахопливіших монстрів у всесвіті Silent Hill.  

І, звісно ж, ми його побачимо і в новому фільмі. До речі, так само, як і в першому «Сайлент Гілл», у «Сайлент Гілл. Повернення» всіх культових монстрів — Пірамідоголового, Безруку, Медсестер — не створювали на комп’ютері: їх грають реальні й дуже гнучкі люди — сюрреалістично загримовані танцівники та акробати. А постановкою їхніх рухів займався хореограф Роберто Кампанелла, який сам грав Пірамідоголового у першому фільмі.

Сильний сторітелінг

Замість того, щоб «дослівно» відтворювати ігровий процес, успішні адаптації віддають пріоритет сильним аркам персонажів та емоційній складовій, які добре адаптуються для пасивного перегляду. Саме такою для Ганса була друга частина Silent Hill. «Ця частина — улюблена серед усіх фанатів; у неї найпрекрасніший світ, і вона найбільш емоційна з усіх. Кожен геймер, який пройшов її до кінця, розуміє, про що я: це дуже трагічна та романтична гра, прекрасна адаптація міфу про Орфея, який спускається в пекло, щоб повернути Еврідіку. Хоча це не був “справжній” Сайлент Гілл — місто слугує лише фоном для історії, і йдеться зовсім не про міфологію. Згодом, коли ми вирішили взятися за фільм, то зрозуміли, що неможливо розповідати про Сайлент Гілл і не згадати про те, чому це місто стало саме таким. Тому ми адаптовували все від початку», — казав режисер.

Тож перший «Сайлент Гілл» розповідає про те, як Сайлент Гілл перетворився на пекло на землі через страждання маленької дівчинки, замученої релігійними фанатиками. А «Сайлент Гілл. Повернення» у цьому ж всесвіті розкаже історію художника Джеймса Сандерленда (якого грає Джеремі Ірвін), згорьованого й невтішного через втрату своєї коханої Мері (Ганна Емілі Андерсон). Одного разу Джеймс отримує записку, написану почерком Мері, — жінка просить його про допомогу, і заради цього чоловік повертається туди, де колись був їхній дім, — у  містечко Сайлент Гілл. І так починається подорож Джеймса у потойбічний лабіринт його власного розуму, сповнений жахів і болю…

Співпраця з розробниками гри

Безумовно, ніхто не знає і не розуміє відеогру краще, ніж ті, хто її створив. KONAMI консультували Крістофа Ганса під час створення першого фільму. А із «Сайлент Гілл. Повернення» вийшло ще цікавіше: коли Ганс і продюсер Віктор Хадіда звернулися до KONAMI за правами на екранізацію Silent Hill 2, виявилося, що компанія в цей самий час працювала над римейком цієї ж частини для PS5. Тож чи не вперше в індустрії склалося так, що робота над екранізацією гри і її римейком велася паралельно двома командами, які постійно контактували й консультувалися одна з одною, щоб зробити «подвійне занурення» у всесвіт Silent Hill максимально повним і узгодженим.

Зрештою, KONAMI виявилися спритнішими: римейк Silent Hill 2 вийшов ще 2024 року — і прогнозовано мав шалений успіх. Перший мільйон копій гри продали вже за чотири дні після релізу, а згодом Silent Hill 2 отримала безліч нагород на провідних профільних ігрових церемоніях — таких, як The Horror Game Awards, The Game Awards, GameFest Game Awards.

Чи матиме «Сайлент Гілл. Повернення» такий самий успіх у кіно? Дізнаємося вже скоро. Але можна бути певними, що цей фільм однозначно долучиться до списку справді якісних ігрових екранізацій із сильною історією та візуалізацією, здатних рівною мірою зацікавити як фанбазу оригінальної гри, так і тих, хто жодного разу не тримав у руках геймпад.

авторка
Анна Давидова

244 дні мужності. Добірка матеріалів про оборону Донецького аеропорту

авторка Яна Столяр - 20.01.2026 в Культура

20 січня — День вшанування захисників Донецького аеропорту. Цього дня 11 років тому терористи підірвали бетонні перекриття нового термінала аеропорту, що призвело до загибелі десятків українських військових. Попри постійні обстріли ворожої артилерії та танків українські бійці обороняли летовище 244 дні. За неймовірну мужність та стійкість їх назвали «кіборгами». 

Щоб згадати, як відбувалися бої за Донецький аеропорт, пропонуємо переглянути, прочитати та прослухати матеріали з нашої добірки.

«Кіборги», режисер — Ахтем Сеітаблаєв, 2017

Найвідоміший художній фільм, що відтворює запеклі бої за летовище, яке стало символом незламності та опору. В основі сюжету — реальні події й прототипи: поряд із професійними акторами у фільмі знімаються безпосередні учасники боїв за аеропорт. Історія розгортається навколо шести військових, які вирушають на ротацію. Для країни вони — кіборги, але насамперед це звичайні українці різного віку, з різним життям і досвідом, об’єднані спільним вибором — боротися за право жити в новій Україні. Фільм не дає готових відповідей, натомість ставить складні й болісні питання про війну, відповідальність і ціну свободи.

Дивитися трейлер фільму.

«Добровольці Божої чоти», режисери — Леонід Кантер та Іван Ясній, 2015

Повнометражний документальний фільм зосереджується на захисниках Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», які свідомо стали на оборону стратегічного об’єкта, відмовившись прийняти його передачу ворогові. Зйомки велися безпосередньо під час боїв за аеропорт і селище Піски. Тут і фронтова хроніка, й особисті історії, поєднання гумору і трагедії — реальне життя воїнів, які попри нелюдські умови зробили надлюдський вибір.

Дивитися фільм.

«Три дні в аеропорту Донецька», режисер — Василь Гагарін, 2015

Документальна стрічка, знята прямо в ході оборони аеропорту. Камера фіксує три доби життя захисників у пеклі постійних обстрілів та штурмів. Це унікальне свідчення того, як виглядала буденність кіборгів: руїни терміналів, підземні переходи, де бійці ховалися від снарядів, скупі хвилини відпочинку між боями, напруження в очікуванні чергового штурму. Глядач бачить справжні обличчя героїв — втомлені, але непохитні. 

Дивитися фільм.

«Аеропорт. Неповернення», режисерка — Сніжана Потапчук, 2019

Це відеохроніка боїв за Донецький аеропорт. Водночас авторка, журналістка й режисерка, яка з 2014 року працювала на сході України в умовах бойових дій, поєднує фронтові кадри з особистими свідченнями військових, що тримали оборону всі 244 дні. У фільмі звучать голоси ключових учасників подій — тодішнього в. о. міністра оборони Михайла Коваля, Героя України танкіста Євгена Межевікіна та інших командирів, розвідників і добровольців. 

Дивитися документальну стрічку.

«Донецький аеропорт. Справжня історія», Ірина Вовк, видавництво «Фоліо», 2022

Це документальне видання розповідає про оборону аеропорту очима її безпосередніх учасників. Перша частина — ретельно задокументована хроніка подій від будівництва терміналів і до падіння. У другій частині йдеться про останні, найтрагічніші дні оборони. Авторка зібрала свідчення командирів й бійців української армії, добровольців, які брали участь у захисті. Вона присвячена насамперед пам’яті кіборгів, чий подвиг став символом незламності духу українських воїнів у російсько-українській війні.

«Аеропорт», Сергій Лойко, «Брайт Букс», 2017

Художній твір, створений на основі реальних подій оборони Донецького аеропорту та численних інтерв’ю з її учасниками. Автор, воєнний кореспондент The Los Angeles Times, зсередини фіксує останні дні протистояння за стратегічний об’єкт, який за 244 дні боїв перетворився з модерної будівлі на зруйнований каркас. Українські військові ведуть оборону під безперервними обстрілами, з пораненнями, нестачею їжі й води, коли навіть спроби евакуації поранених стають смертельно небезпечними. Попри це, вони залишаються вірними присязі та один одному. Саме за цю стійкість ворог називає їх кіборгами. Книга поєднує документалістику, художню напругу й авторські фотографії, що фіксують реальність війни та людську ціну спротиву.

«“Тримали оборону попри безвихідь”. Як “кіборги” захищали Донецький аеропорт». Подкаст «Мережа. Війна» від Суспільного Мовлення, 2025

Епізод подкасту аналізує оборону аеропорту з точки зору військової тактики та людської волі. Як 244 дні утримувати об’єкт, який повністю прострілюється ворогом? Чому це було важливо стратегічно і символічно? Про те, як тримали оборону й вчилися воювати в реальних умовах, розповідають кіборги — доброволець «Правого сектору» Олександр Ушинський та Герой України, легендарний танкіст Євген Межевікін.

Послухати подкаст можна на сайті Українського Радіо, а  також на платформах Spotify та Apple Podcasts.

авторка
Яна Столяр