10 думок про «Дім Пако» Анни Єкименко-Поліщук та Аліни Гончаренко

Літературна платформа «Фронтера», платформа «Алгоритм дій» та урбаністична програма Urban Vision Lutsk представили проєкт «Дім Пако» — концепцію відновлення будинку родини Юрка Покальчука в Луцьку. Цей креативний простір у родинному будинку Покальчуків включає міжнародну резиденцію для письменників, перекладачів, музикантів і культурних менеджерів, майстерню, екскурсійний простір, подієвий майданчик у саду. Садиба перебуває у процесі ревіталізації, але простір уже відкритий для культурного життя.

Експозицію «Дім Пако» можна переглянути до 16 листопада у виставковому циклі «Подорож», що проходить в Українському Домі. Ми скористалися нагодою, щоб поспілкуватися з Анною Єкименко‑Поліщук, кураторкою проєкту, та Аліною  Гончаренко, урбаністкою та комунікаційницею Urban Vision Lutsk. Розмова охоплює витоки ідеї, етапи дослідження, особливості роботи з родиною Покальчуків, інтеграцію проєкту з районом Кічкарівка та очікувані ефекти від ревіталізації простору.

Анна Єкименко-Поліщук: Проєкт був задуманий ще у 2019 році, але через ковід команда не могла працювати офлайн. Тоді ми вирішили попрацювати з пам’яттю в Луцьку й актуалізувати забуті імена. У нас був відеопроєкт «Говорить Волинь», одним із героїв якого став Юрко Покальчук. Засновниця Літературної платформи «Фронтера» (а тепер вже й CEO платформи «Алгоритм дій») Елла Яцута поїхала на територію будинку в Кічкарівці, що зараз перебуває у межах Луцька, а раніше було селом під містом, та поспілкувалася з братом Юрка — Олегом Покальчуком, який теж має круту бекґраунд-історію і зараз працює соціальним та військовим психологом. Був задум, але пошук формату, можливостей і ресурсів потребували часу, а потім почалось повномасштабне вторгнення.

У 2025 році ми повернулися до ідеї, погодили концепцію з Олегом, власником родинного будинку.

Батько Юрка, наприклад, був аспірантом Миколи Зерова, а дідусь по мамі був членом Української Центральної Ради. Це була інтелігенція, що йшла з покоління в покоління. Вони зазнавали репресій, але вижили, і в них є нащадки. Нам це було важливо, і ми захотіли піти вглиб дослідження.

Анна: Ми спершу думали про літературну резиденцію, але Юрко був не тільки перекладачем, що приніс у нашу культуру Борхеса, Кортасара і багатьох інших, а й культурним менеджером, який дав імпульс Жадану, Карпі, Дерешу. Останній, до речі, досі називає його своїм «літературним батьком». Обмеження літературою обрізало б Юркові іпостасі, тож ми вирішили зробити культурну резиденцію, націлену на підтримку різних сфер: як культурного менеджменту, так і музичного, перекладацького та художнього напрямів.

Анна: Зараз ми проводимо серію глибинних інтерв’ю з людьми, які знали Юрка в Луцьку, Києві, Львові та Парижі, бо він фактично жив на дві країни. Оцифровуємо дані, працюємо з родиною, замапували будинок і сад, починаємо дослідження генеалогічного дерева роду. Є дизайн-проєкт будинку, створений bureau++, що включає резиденцію, майстерню, подієвий майданчик і виставковий простір. Тільки це не буде музеєм!

Також плануємо краудфандингову кампанію, залучення донорів та бізнесів, бо дуже хочемо, щоб цей проєкт був спільнотворенням. Паралельно з нами працюють урбаністи, і, думаю, Аліна розкаже, як ми працюємо з районом.

Аліна Гончаренко: Кічкарівка — приватний сектор близько до центру Луцька, куди вже потрохи втручається «велике місто» з новобудовами. Ми дивимось на макрорівень: аналізуємо просторові характеристики району, його історію, потреби й ресурси громади та появу креативного простору «Дім Пако» як потенційної точки тяжіння району. Це дослідження ми робили разом зі студентами Харківської школи архітектури й програми «Урбаністика та повоєнна відбудова» Київської школи економіки, а також із залученням місцевих спільнот. Були воркшопи, глибинні інтерв’ю з місцевими жителями. 

Ми робимо висновки не лише для мистецького простору, а й для локальних бізнесів, ініціатив. Проведення таких досліджень — це усталена практика для «Алгоритму дій» та Urban Vision Lutsk. Наш головний посібник із рекомендаціями зараз на етапі верстки.

Аліна: Люди асоціюють район із запахом хліба з місцевого хлібозаводу, повільним ритмом життя, яблуками на дорозі, котами, що сплять поруч. Це куточок, відгороджений від міського шуму, але водночас сполучений із містом. Тут усі всіх знають — тяглість поколінь дуже яскраво відчутна.

Анна: До слів Аліни я б ще додала зелень та сади. Там просто величезні сади, де співають пташки, ростуть неймовірні рослини, бігають сполохані їжаки. До речі, родина Покальчуків використовувала сад як бар’єр для чужих, адже постійно перебувала під наглядом спецслужб. Їхня мати, Оксана, вирощувала ще й квітник, тож коли заходив хтось чужий, розпитуючи про діяльність батьків, Юрко й Олег відповідали: «Розводять квіти». Одна сусідка розповідала, що її батько був місцевим священником, який ночами часто зустрічався з батьками хлопців, і на тих зустрічах вона бачила тризуби та іншу українську символіку.

Анна: Юрко був людиною міжпоколіннєвості й міжчасся. Для контексту: він був боярином у Стуса на весіллі й водночас був на перших зустрічах Жадана, де вчив його декламувати вірші, дивлячись в зал. Крім того, він був і «поза простором»: у поїздках Юрко постійно заїжджав додому, але рідко запрошував туди навіть найближчих друзів, залишаючи цей дім для себе і родини. Ми підозрюємо, що родина жила доволі скромно, знову ж таки через нагляд КДБ. Наша команда прагне показати і частину дому, і літературну творчість, переклади, наукові роботи, зв’язки з культурними діячами  — усе, що дозволяє зрозуміти умови, в яких він жив і творив.

Анна: Можливо, книжка з присвятою мамі.

Аліна: Ми не намагалися будувати історію навколо одного об’єкта. Ми хотіли, щоб відчувалися три рівні наближення: загальний (район), ближчий (дім) та інтимний (сім’я). Мені здається, у цьому поєднанні і є основний стрижень.

Анна: Наш дизайн-проєкт передбачає окремий вхід для резидентів, щоб у них збереглася приватна територія без контакту з людьми, які приходитимуть до майстерні чи виставкової частини. Увесь простір ми будували навколо наявного саду, бо хочемо, щоб він жив і давав імпульс молоді. Для нас важливо, щоб він був публічним, але, звісно ж, маємо певні обмеження в шумовому режимі. Крім того, ми намагаємось, щоб сусіди будинку теж відчували причетність до цього місця і спільнотворення. Це має стати «магнітом» району, тож зробити його повністю закритим і приватним буде неправильно.

Анна: Те, чого бракує багатьом: відчуття дому, а в ширшому контексті — спокою, стабільності, майбутнього. І, напевне, гордості за те, що в країні було і є багато культурних діячів та людей, що творять живу історію. 

Аліна: Для мене це, можливо, про важливість дивитися вглиб себе, країни, міст і районів, що приховують безліч нерозкритих історій, і передати безперервність: від історій з минулого через теперішнє — до майбутнього життя простору.

Анна: Я скористаюсь можливістю і процитую Богдана Тихолоза, директора «Дому Франка» у Львові: «Мені здається, що зараз Луцьк проростає назовні зі старих підвалів і будівель». Як мешканка міста, я бачу, що воно активно розвивається у всіх сферах, ростуть креативні індустрії, з’являється великий вибір культурних подій.

Аліна: Мені насправді мало що додати. Темпи розвитку дуже швидкі й, думаю, буквально за пару років таке питання не стоятиме, бо всім буде зрозуміло, що це за місто і яка його роль.