10 думок фотографа Євгена Нікіфорова

Євген Нікіфоров — український документальний фотограф, автор масштабних фотокниг «Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics» та «Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90». Уже понад десятиліття він документує архітектурну спадщину, яка поступово зникає з українського ландшафту — мозаїки, зупинки, фасади, що колись формували впізнаваний образ наших міст і сіл.

Його новий проєкт «Зупинки» — не просто колекція знімків, а мандрівка Україною крізь призму «малих архітектурних світів», де кожна зупинка — фрагмент часу, культури і творчості. Частину фотографій можна побачити до 16 листопада в експозиції виставкового циклу «Подорож» в Українському Домі.

У розмові з Євгеном Нікіфоровим говоримо про його експедиції і дослідження, зупинки як феномен радянської спадщини, зміни публічного простору та про те, як звичайні придорожні споруди перетворюються на об’єкти пам’яті.

Я займаюсь довготривалими документальними фотопроєктами. Один із них — Ukrainian Soviet Mosaics, присвячений мозаїчним творам по всій країні. Мозаїками також оформлювали автопавільйони. Так я й почав документувати зупинки. Не думав, що це стане окремим проєктом, але поступово це переросло в системне дослідження.

Проїхавши більше півтисячі населених пунктів, я побачив широке різноманіття зупинок: за формою, матеріалами, кольором. Двох однакових не знайти.

Для архітекторів-початківців ці об’єкти були простором творчості — можливістю експериментувати з формою і матеріалом.

Є багато способів знаходити обʼєкти. Те, що називається OSINTом: інформація з відкритих джерел, пошук за ключовими словами, фото в пошукових системах, радянська періодика, спеціалізовані форуми, блоги веломандрівників, моніторинг соцмереж. Часто траплялося, що одна зупинка приводила до десятків інших. Наприклад, між Луцьком і Рівним кожні два-три кілометри стояла нова зупинка. Це своєрідний азарт — відшукати нову зупинку, якої ще ніхто не бачив, і встигнути її зняти, поки вона не зникла.

Для цього фотопроєкту я використовую так звану пряму фотографію — реалістичну документальну манеру, максимально об’єктивну. Головний акцент, звісно, на архітектурі. Але якщо трапляється момент, коли навколо зупинки відбувається життя чи вона використовується не за призначенням (як склад, майстерня чи місце для реклами) — я намагаюсь це включити. Це додає контексту часу.

Для мене майбутня книжка від видавництва «Основи» «Зупинки. Архітектура край дороги» — це особиста історія про пройдений шлях, подорож, дослідження, про певний період розвитку доріг, який уже не повториться. У післявоєнні роки держава приділяла велику увагу відбудові та облаштуванню автомобільних доріг: розвиток інфраструктури і якість доріг мали б слугувати ефективній логістиці й функціонування промисловості. У радянські часи існували норми, що передбачали зміну та оновлення вражень пасажирів під час руху. Це мали б забезпечувати різноманітні архітектурні форми, що змінюються щодекілька хвилин. Невіддільною частиною книги стали абсолютно фантастичні тексти Артема Чеха, що напрочуд органічно співзвучні фотографіям, переплітаються з ними, підсилюють їх.

Мене тішить, коли об’єкти впізнають. Хтось дивується, що можна спеціально звідкись приїхати, щоб сфотографувати заклеєну рекламою зупинку, інший каже: «Це ж така краса! Вона унікальна. Давайте відновимо її!». Цікаво, що в іншій культурі, як-от у комп’ютерній грі S.T.A.L.K.E.R. 2, теж можна побачити ці зупинки. Будучи перенесеними в цифровий світ, вони отримують нове життя. Але більшість місцевих ставляться до зупинок як до буденної даності: їх не помічають, і для людей це звична частина краєвиду, а не «пам’ятка».

Мої проєкти органічно переходять з одного в інший. Зазвичай вони народжуються завдяки постійному «польовому дослідженню», у процесі зйомок. Довготривале дослідження відчувається як гра, у якій ти дійшов до фінальних рівнів і просто хочеться не полишати цей процес, а навпаки — заглиблюватися ще більше. Нерідко шкодуєш, що щось не вдалося, щось не встиг, бо це постійні перегони з часом.

Я бачу ці об’єкти не просто як «спадок радянської доби», а як спадок художників і архітекторів, які працювали над оформленням зупинок. Це їхні емоції, пошуки, частина життя. Архітектурні форми створені з 1960-х до 1990-х є унікальним явищем — прикладом того, як навіть дрібні інфраструктурні об’єкти можуть мати художню та культурну цінність. Попри свою утилітарну функцію, вони стали простором для локальної творчості, де архітектори, інженери й майстри експериментували з формами, матеріалами та орнаментом.

Під час роботи інтерес до теми не згасає. Мені завжди важко поставити крапку під час роботи над фотопроєктом, тому що об’єкти дослідження та простір видозмінюються. Не хочеться зупинятись, коли відчуваєш, що тема ще не вичерпана. Я обираю теми, у яких закладений потенціал тривалого спостереження. Те, з чим можна працювати протягом довгого часу, і документувати, як змінюється простір.