Дайджест культурних подій (з 19 по 25 січня)

авторка Софія Богуславець - 19.01.2026 в Події

19 січня, понеділок

Конкурс есеїв «Читальня 2.0»

онлайн
Дедлайн для заявок — до 3 березня

Це освітньо-культурна ініціатива для школярів, що покликана розвивати культуру читання, письмову грамотність, критичне й креативне мислення, а також підтримати психоемоційний стан дітей через самовираження словом. До участі запрошують учнів і учениць 5–10 класів із Запорізької, Миколаївської, Харківської та Херсонської областей.

Щоб узяти участь, потрібно обрати одну з трьох запропонованих тем і написати есе, в якому можна вільно й чесно висловити власні думки про мрії, боротьбу, сміливість і життєві цінності. Серед тем: «Сміливі завжди мають щастя», «Лиш боротись — значить жить!» і «Тільки той, хто мріє, не знає меж».

Переможців визначатимуть у трьох вікових групах: 10 переможців отримають подарункові комплекти книжок за рекомендаціями експертів і членів журі. Серед тих, хто подасть роботу найшвидше, 2 лютого 2026 року буде додатково розіграно бонусний подарунок.

Організовує конкурс громадська організація «Форум видавців». Проєкт відбувається за підтримки Фонду RAZOM for Ukraine у співпраці з обласними військовими адміністраціями та культурно-освітніми партнерами.

Більше про умови участі на сайті. Щоб податися, потрібно заповнити анкету.

Персональна виставка «ПІСЛЯМОВА (або пейзаж з фіговим листом)»

Київ, The Naked Room
Графік роботи: щодня, 12:00–22:00
Виставка триває до 8 лютого

Виставка представить нові роботи митця Павла Макова з серії «Абракадабра». Проєкт є своєрідним епілогом до однойменної авторської книги художника, виданої у грудні минулого року видавництвом ist publishing, та фіксує стан після завершення великого творчого циклу, над яким митець працював протягом 11 років.

Експозицію складають чотири великі нові роботи. Центральний твір — «Дім біля дороги, або автопортрет» — підсумовує книгу та попередній етап роботи художника. Інші роботи, навпаки, говорять про невпевненість і початок нового, ще не окресленого руху. Наприклад «Кульбаба» — натуралістичний рисунок на основі фотографій автора, які фіксують рослини на дачі на Харківщині. А «Пейзаж з фіговим листом» та «Харківська квітка» стали продовженням розмови про мистецьку метафору: гербарій як життя, що сповнене власне не прожиттям подій, а радше спогадами про них. Окремим елементом виставки стане робочий зошит художника, який відкриє несподіваний автопортрет і рефлексію Макова про самого себе. Цей обʼєкт можна буде побачити лише впродовж першого вікенду з 16 січня.

Виставка передує великій музейній презентації Павла Макова у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького, що відкриється у квітні. Там художник разом із кураторками Марією Ланько та Лізаветою Герман представить серію «Абракадабра» повністю.

Більше в інстаграмі.

Колекція шовкових хустин «ЖИВІ»

Київ, ЦУМ (корнери бренду KHUSTYNA на першому і третьому поверхах)

Бренд шовкових подарунків KHUSTYNA у колаборації зі студією архітектури та дизайну MAKHNO презентує особливу колекцію з шести хустин. Колекція створена на основі архівних ескізів архітектора й дизайнера Сергія Махна. Кожен дизайн несе окремий символічний сенс і відсилає до української культурної спадщини, керамічних традицій та філософії «живої» недосконалості. 

Цікавим доповненням колекції стали візуальні елементи, що ґрунтуються на роботах художника-кераміста студії MAKHNO, заслуженого майстра народної творчості Сергія Денисенка.

Реліз треку та кліпу “Promin’”

онлайн на стримінгових платформах, на ютуб-каналі й інстаграмі виконавців

Відбулась премʼєра спільного треку та кліпу Promin’ від українського електронного артиста Cepasa (Павло Ленченко) та підприємця, засновника FRACTAL Артема Бородатюка. Композиція створена на основі семплу з ефіру Радіо «Промінь» 1993 року — періоду становлення незалежної України — та осмислює теми памʼяті, надії й міжпоколіннєвого звʼязку.

Трек поєднує електронне звучання з архівними радіоджинглами та голосом української радіоведучої Вероніки Маковій, знайомим кільком поколінням слухачів. Проєкт задуманий як музичний жест підтримки та внутрішнього світла в період однієї з найважчих зим для Києва та інших міст України. А кліп до Promin’, режисером якого став Михайло Волков, занурює глядача у реальність минулого, яка більше не існує фізично. Відео не реконструює минуле буквально, а передає відчуття тихої близькості, де час і простір переплітаються між собою.

Трек стане провідним синглом майбутнього мініальбому Promin’26, реліз якого запланований на січень цього року.

Більше в ютубі та інстаграмі.

20 січня, вівторок

Виставка «Коли я в Україні, мене питають про Польщу. Коли я в Польщі, мене питають про Україну»

Дніпро, галерея Артсвіт
Графік роботи: з вівторка по суботу, 12:00–19:00
Триває до 14 березня

Виставка польського художника й куратора Вальдемара Татарчука є першою великою презентацією його мистецької практики в Україні та важливим прикладом тривалої польсько-української культурної співпраці. Проєкт досліджує життя й мистецтво між двома соціокультурними та політичними контекстами — Україною та Польщею.

Окремими цікавим експонатом, який можна побачити в межах виставки — полотно «Номери», яке у співпраці з Татарчуком створив Павло Ковач. Це український художник і військовослужбовець, який працює зі справами зниклих безвісти на фронті. «Номери» — це якраз реєстраційні номери таких справ як спосіб говорити про людські трагедії, пам’ять і невизначену долю.

Проєкт співкурують Катерина Яковленко та Стах Шабловський. Організаторами виступили Fundacja Sztuki Performance та галерея Артсвіт за підтримки Польського інституту в Києві.

Більше в інстаграмі.

21 січня, середа

Відкриття персональної виставки «Уламки спогадів»

Київ, МВЦ Музею історії міста Києва
Початок о 17:00
Графік роботи: з середи по неділю, 12:00–19:00
Триває до 8 лютого

Виставковий проєкт українського художника Артура Солецького поєднує живопис і скульптуру в єдиному експозиційному просторі. Виставка зосереджується на темах пам’яті, внутрішньої незавершеності та фрагментованого людського досвіду, де особисте поступово переходить в універсальне. Артур Солецький відомий своїм авторським стилем, сформованим на перетині монументального живопису, інсталяції та відеоарту, та створює художні середовища, що впливають на спосіб сприйняття простору й власних відчуттів.

У проєкті зокрема чоловік і жінка постають як узагальнені образи позачасового людського буття, а повторювані символи — літак, дім, яблуко, меч — не мають фіксованих значень і відкриті до інтерпретацій глядача. Це своєрідний «щоденник без слів», у якому кожен відвідувач може знайти власні асоціації та сенси.

Більше в інстаграмі.

22 січня, четвер

Хода пам’яті — вшанування перших полеглих Майдану

Київ, починають із Лядських воріт
Учасників збирають з 18:00, хода почнеться о 18:30

22 січня у 2014 році на Майдані загинули перші протестувальники, і щороку родини полеглих, майданівці та небайдужі громадяни проходять символічним маршрутом, запалюючи лампадки та покладаючи квіти до меморіальних місць.

Хода завершиться спільною молитвою о 19:00 біля пам’ятного знаку на честь Сергія Нігояна — першої жертви Майдану. Подія є простором спільної пам’яті, тиші й солідарності та буде важливою для всіх, хто прагне вшанувати героїв, що віддали життя за свободу і гідність України.

Акцію започаткувала Третя сотня Самооборони Майдану, до якої належав Сергій Нігоян. Захід організовують ГО «3 Сотня Самооборони Майдану», Національний музей Революції Гідності, ГО «Родини Небесної Сотні» та Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ за участі родин Героїв Небесної Сотні й учасників Революції Гідності.

Щоб долучитися, потрібно зареєструватися.

Виставка «До, після і невідомо що далі»

Івано-Франківськ, Асортиментна кімната
Графік роботи: четвер, п’ятниця і субота, 12:00–18:00
Виставка триває до 7 лютого

Випускний проєкт майстерні Стаса Туріни та Юрія Кручака у Франківській школі сучасного мистецтва фра фра фра якраз і став експериментальною виставкою, яку можна буде побачити у просторі. У ній беруть участь 18 художниць і художників з Івано-Франківська, Києва, Львова та Чернівців, які протягом семестру осмислювали питання долі мистецтва та працювали з власними практиками. Виставка об’єднує роботи, різні за медіумами, стилями та художніми підходами, і фокусується на темі розмаїття та «розсипаних часів». 

До кураторської групи ввійшли Стас Туріна, Юлія Мартинів та Марія Агісян.

Більше в інстаграмі і фейсбуці.

Кінопремʼєра «Вічник» / The Eternity Man

у різних містах у кінотеатрах

Філософсько-історична драма створена за мотивами однойменного роману-бестселера Мирослава Дочинця. Стрічка розповідає про реальну постать карпатського мольфара Андрія Ворона — людину, чия доля проходить крізь зміну епох, кордонів і світоглядів, зберігаючи внутрішнє світло та духовну стійкість. Ворон постає як дзеркало для сучасного глядача — позачасовий герой, у якому поєднані тиша, мудрість і сила цілої нації. У центрі стрічки — теми любові, духовного вибору та здатність вистояти в буремні історичні періоди.

Режисером фільму став Іван Ніколайчук, який поєднав історичну правдивість із метафізичним відчуттям вічного. У стрічці звучить «Мелодія» Мирослава Скорика, записи хору ім. Верьовки та Національного президентського симфонічного оркестру. Звук створено у форматі Dolby Atmos у співпраці з фінською Matila Röhr Production — уперше в історії українського кіно.

Дивитися трейлер. Більше в інстаграмі.

Кінопрем’єра «Ну мам»

у різних містах у кінотеатрах

Ця українська сімейна комедія — тепла, зворушлива й водночас кумедна історія про матерів, дітей і родинні стосунки, знайомі кожному: від дитинства до дорослого життя. Фільм побудований як багатосюжетна оповідь, кілька ліній якої перетинаються. У центрі — ті самі життєві ситуації та фрази, які впізнає кожен глядач: дзвінки «Ти поїв?», турбота посеред важливих справ і ніжність, що поєднується з гумором.

Фільм створений студією «КиївФільм». Режисер — Олег Борщевський, відомий за роботами «Потяг у 31 грудня» і «Скажені сусіди». У ролях — Ада Роговцева, Олена Кравець, Олеся Жураківська, Остап Ступка, Катерина Кузнєцова, Наталія Сумська, Ганна Кузіна.

Більше на інстаграм-сторінці фільму.

Кінопрем’єра «Сайлент Гілл. Повернення»

у різних містах у кінотеатрах

Це екранізація культової гри Silent Hill 2, яка вважається одним із найкращих і наймоторошніших психологічних хорорів в історії відеоігор. Стрічка повертає глядачів до загадкового міста Сайлент Гілл, де матеріалізуються найглибші страхи та внутрішні травми головного героя.

Режисером фільму знову виступив Крістоф Ганс — автор попередньої частини «Сайлент Гілл» 2006 року. Саме другу частину гри режисер вважав найбільш емоційною та улюбленою серед фанатів. За сюжетом, головний герой Джеймс отримує таємничого листа і вирушає до Сайлент Гілла в пошуках втраченого кохання, але замість відповідей потрапляє у справжній лабіринт кошмарів і жахливих створінь. Сюжетна основа стрічки перегукується з міфом про Орфея, який спускається у підземний світ заради кохання.

Фільм зберігає візуальну та філософську спадкоємність оригінальної гри, натхненої роботами Девіда Кроненберга, Девіда Фінчера, Альфреда Гічкока та Девіда Лінча. Головні ролі виконали Джеремі Ірвін та Ханна Емілі Андресон.

Дивитися трейлер.

Реліз синглу Insomnia

онлайн на стримінгових платформах

Альт-поп виконавиця, сонграйтерка та саундпродюсерка Ann Kovtun презентує новий сингл Insomnia — дарк авант-поп трек про внутрішню боротьбу та життя всередині власного розуму. Це експериментальна композиція, в основі якого готична естетика світів режисера Тіма Бертона (відомий своїми похмурими візуальними образами у кінострічках та серіалах) і горор-манґаки Джюнджі-Іто.

Трек був написаний і записаний під час відключень світла на імпровізованому «сетапі-Франкенштейні» (ноутбуці, не призначеному для запису музики, та сингл виходить попри все) і став маніфестом креативної стійкості української альтернативної сцени.

Трек можна буде послухати на платформах. Більше — в інстаграмі виконавиці.

23 січня, п’ятниця

Можливості для спеціалістів: кастинг на головну чоловічу роль у постановці «Озерний вітер»

перший етап кастингу пройде онлайн
подати заявку на участь можна до 26 січня

Незалежний театр «Гармидер» розпочинає роботу над новою театральною постановкою за повістю Юрка Покальчука «Озерний вітер» і оголошує кастинг на головну чоловічу роль — Волина. Запрошують до участі молодих людей 18-23 років.

«Озерний вітер» — містична історія, яку часто називають волинським фентезі. Вона поєднує міфологію, тему кохання та вибору, а також роздуми про ціну, яку людина платить за справжні почуття. Постановка задумана як частина масштабного мистецького проєкту з метою актуалізувати творчість Юрка Покальчука — однієї з ключових постатей української культури періоду незалежності.

Прем’єру вистави планують на травень, а гастрольні покази у Києві, Львові, Полтаві та інших містах — у червні 2026 року. Режисеркою постановки стане Руслана Порицька, керівниця театру «Гармидер».

Щоб податися, потрібно заповнити анкету.

Прем’єра вистави «Лимони»

Київ, Театр Драматургів
Початок о 19:00
Показ відбудеться також 24 січня

«Лимони» — прем’єрна вистава соціально-мистецького проєкту Театру Ветеранів. Це історія дорослішання й внутрішньої трансформації трьох братів, які опиняються на передовій: двоє з них — добровольці з перших днів війни, третій — людина з борговим тягарем і страхом зробити ще одну фатальну помилку. Режисер і драматург Максим Девізоров, а в ролях: Максим Девізоров, Дмитро Вінницький, Петро Кавун.

Театр Ветеранів виник у співпраці Служби зв’язків із громадськістю командування Сил ТрО ЗСУ (ТРО Медіа) та Театру Драматургів. Тож ця вистава стає втіленням кількох досвідів — сучасна чесна розмова про війну, ветеранський досвід і сила мистецтва як способу проговорення травми. Проєкт отримав підтримку Resilience Fund від Goethe-Institut в Україні.

Більше в інстаграмі. Про квитки на сайті.

Прем’єра вистави «Картотека»

Київ, Молодий театр
Початок о 18:00
Показ також відбудеться 24 січня

Постановка «Картотека» за однойменною п’єсою польського драматурга Тадеуша Ружевича — це сучасна сценічна інтерпретація, яка звучить особливо актуально в умовах сьогодення. У центрі сюжету чоловік, чия пам’ять розпалася на фрагменти. Його життя постає як хаотичний набір «карток»: спогадів, голосів, образів і зустрічей, з яких він намагається зібрати власну ідентичність. «Картотека» тут працює як метафора колективної пам’яті та понівеченого історичного досвіду, розмірковує про втрату цінностей, наслідки війни й те, як минуле формує наше теперішнє.

Режисером постановки став Андрій Бакіров. Над сценографією працював Володимир Карашевський, пластичне рішення створила Ніна Змерзла, художниця з костюмів — Таїсія Карась.

Більше про подію на сайті театру.

Виставка «Гаврило Пустовійт (1900–1947)»

Київ, галерея Portal 11
Графік роботи: з п’ятниці по неділю, 11:00–19:00
Триває до 22 лютого

Виставка присвячена одному з найвідоміших українських художників-графіків ХХ століття, учню Михайла Бойчука та представнику українського авангардного мистецтва, репресованого радянським режимом. Експозиція знайомить із багатогранною творчою спадщиною митця, який працював у станковій графіці, книжковому дизайні, плакаті, екслібрисі та різних графічних техніках. Це роботи різних періодів: від ранніх творів початку 1920-х років до майже останніх робіт художника, створених у складних життєвих і фізичних обставинах. До експозиції увійшли як добре знані твори, так і роботи, які раніше не демонструвалися широкій аудиторії.

Більше в інстаграмі.

24 січня, субота

Презентація книжки «Непохитні. Історія українського правозахисту в інтервʼю»

Київ, «Сенс на Хрещатику»
Початок о 16:00
Вхід за реєстрацією

«Непохитні. Історія українського правозахисту в інтервʼю» соціологині та дослідниці Тамари Марценюк — друга книжка в серії «Своє. Український фемінізм», яка присвячена історії та розвитку феміністичних і жіночих рухів в Україні.

Видання об’єднує 31 інтерв’ю з українськими правозахисницями — юристками, журналістками, активістками, адвокатками, суддями та дослідницями з різних регіонів країни. Серед героїнь: Катерина Левченко, Олександра Матвійчук, Лариса Денисенко, Юлія Нузбан, Христина Кіт, Оксана Покальчук, Земфіра Кондур. Вони говорять про захист прав жінок і ЛБГТК+ людей, ромських громад, переселенців, військовополонених і зниклих безвісти, протидію домашньому насильству, документування воєнних злочинів та допомогу постраждалим від війни.

У презентації візьмуть участь авторка Тамара Марценюк та модераторка Ірина Ніколайчук — літературознавиця, критикиня і головна редакторка Creative Women Publishing. На події обговорять ідею створення книжки, часову дистанцію між інтерв’ю 2017–2020 років і сьогоднішнім контекстом війни, видимість жінок у правозахисному русі нині, а також майбутні проєкти серії «Своє. Український фемінізм».

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі, а ознайомитися з виданням — на сайті видавництва.

Презентація книжи «Як це дивитися: українське кіно незалежності» і кінопоказ тематичного короткого метру

Київ, кінотеатр «Планета Кіно»
Початок о 15:00
Вхід за реєстрацією

Відбудеться розмова про книжку кінокритика Юрія Самусенка та ексклюзивний показ ранніх короткометражних фільмів відомих українських режисерів: Ірини Цілик, Романа Бондарчука, Марисі Нікітюк і Володимира Тихого. Це нагода поговорити про розвиток українського кіно за роки незалежності, ключові фільми цього періоду. А ще — ідею створення книги-путівника «Як це дивитися: українське кіно незалежності».

Подію модерує засновниця та головна редакторка видавництва Stretovych Світлана Стретович. Захід відбувається за підтримки мережі кінотеатрів «Планета Кіно».

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Відкриття персональної виставки «Час не потрібен»

Харків, ЄрміловЦентр
Початок: з 12:00
Графік роботи: з вівторка по неділю, 12:00–19:00
Триває до 15 березня

Виставка «Час не потрібен» Гамлета Зіньківського продовжує щоденниковий проєкт 365 —осмислення того, що було і що планується далі. Так і тут автор міркує про життя, яке немов відкладене на завтра: екзистенційні пошуки тривають щодня, а ключове питання не коли припинити їх, а чи варто починати. І для цього час як чіткоокреслений вимір для починань не потрібен.

Більше на сайті та в інстаграмі.

25 січня, неділя

Проєкт КульTour

онлайн, ютуб-канал Суспільне Культура
щонеділі з 12:30

З 11 січня стартував проєкт-подорож українською культурою, який показує її багатогранність через архітектуру, одяг, театр, кіно, музику та гастрономію. Усього планується 8 епізодів, доступно вже два.

У кожному випуску глядачі разом із ведучою Катериною Оникійчук мандрують регіонами України, досліджуючи культурні коди, локальні історії та сучасні інтерпретації традицій. Планують поговорити про архітектуру, одяг, театр, кіно та музику, а осередками для розмов стануть Львів, Закарпаття, Тернопільщина, Черкащина. А зокрема у Києві можна буде дізнатися про кримськотатарські осередки та кухню Донеччини.

Шеф-редакторка проєкту — Олена Нужна, а режисерка — Людмила Кривомаз.

Більше про проєкт на сайті та ютуб-каналі Суспільне Культура.

Презентація альбому “LATE” гурту HYPHEN DASH

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 19:00

Дебютний повноформатний альбом LATE — це підсумок шести років творчих пошуків гурту. Альбом складається з 14 композицій, у яких джаз поєднується з електронікою, імпровізацією та енергією сучасного міського звучання. Це музичний щоденник покоління, що формувалося в умовах війни, криз і постійного відчуття запізнення. Живе виконання гурту HYPHEN DASH обіцяє оновлену концертну програму та особливо драйвову атмосферу.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Розмовно-музичний вечір «Говорить Харків»

Київ, Atlas
Початок о 18:00
Вхід за реєстрацією

Сергій Жадан і команда «Радіо Хартія» вирушають у всеукраїнський радіотур під гаслом «Країна поєднується мостами». Формат вечора відтворює атмосферу авторської програми Жадана «Говорить Харків»: живі розмови про війну, культуру, новітні міфи, історичну пам’ять, спільний досвід і майбутнє країни. Важливою частиною події є розмова про нову українську військову культуру та спільні ініціативи військових і цивільних.

Ведучі вечора — Сергій Жадан та Олена Гусейнова. Музичний настрій створюватимуть Саша Кольцова («Крихітка») та гурт «Вхід у Змінному Взутті». Глядачі зможуть зазирнути за лаштунки роботи Радіо Хартія й стати безпосередніми учасниками живого діалогу. Вдень у Києві також працюватиме пересувна студія Радіо Хартія — місце оголошується в соціальних мережах з міркувань безпеки.

Щоб долучитися, потрібно зареєструватися.

Хроніки офісних баталій на перехресті життя. Відгук на роман Кирила Половінка «Планктон»

авторка Яна Столяр - 16.01.2026 в Книжки

Кирило Половінко — сучасний український автор, має у своєму доробку три книги: соціальний трилер «Таксі» (2021), нуарний роман «Лімб. Місце загублених душ» (2024) та офісну драму «Планктон» (2025).

Діяльність Кирила, однак, не обмежується лише письменництвом: вже понад чотирнадцять років він працює менеджером у FMCG-ритейлі. І власне цей досвід наштовхнув його до написання книги «Планктон», в якій розповідає про офісну реальність зсередини, без прикрас і романтизації. Це сатирична трагікомедія, що відбувається на зламі десятиліть — у 2009–2011 роках, коли український бізнес переживав постфінансово-кризовий період, а суспільство балансувало між надією на стабільність і розчаруванням у системі. Саме з неї чотирнадцять років тому автор розпочав письменницьку кар’єру, проте фінальну версію книги було опубліковано лише минулого року у видавництві «Лабораторія».

«Щастя — моє друге ім’я. Перше — Не», — саме так описує себе головний персонаж Максим Єфіменко, і не безпідставно. Йому 24 роки, живе з мамою, має старенький ланос і немаленьку заборгованість перед місцевим криміналом. Йому не таланить ані у професійному, ані в романтичному плані: друг, у якого попросив роботу, кидає на платню, дівчина весь час зраджує і врешті йде до коханця. Відчувається справді кепсько, тож запрошення від знайомого на п’ятничну вечірку, де можна «на халяву» випити, не залишає місця для роздумів. Але без пригод не обходиться: Максим втрапляє у бійку, захищаючи дівчину від її хамовитого бойфренда, а ще отримує довгоочікуваний дзвінок із запрошенням на стажування за результатами співбесіди в елітну компанію.

Офісні будні, або Як не зійти з розуму

Напівсонні працівники, яких засмоктує похмура будівля, скляні «акваріуми» з численними проходами й турнікетами, великі кабінети, заповнені компактними острівцями офісного планктону. 

Маржа, специфікація, дебіторка, планограма — усе це, раніше невідоме Максиму, відтепер стає його рутиною. Ранні підйоми, нереальні дедлайни, понаднормова робота, приниження й постійний тиск від керівника-козла — те, що готовий терпіти хлопець заради цифр у зарплатній відомості й життя, яке він тепер може собі дозволити. Але чи вартує воно коханої жінки, друзів, сім’ї, свят у родинному колі? Постійних переживань через чужі «факапи», що скидають тобі на голову, чи недоспаних ночей через звіти, в яких помилка може обійтися в кругленьку суму? Ця дилема супроводжує Максима Єфіменка впродовж усієї історії.

Між «тасками» й почуттями

Та п’ятнична вечірка подарувала Максиму не лише величезну ґулю, а й знайомство з чарівною дівчиною Катею, яка повернула йому віру в любов. Окрилений почуттями, він лише й чекає на закінчення робочого дня, аби зустрітися з нею і провести бодай кілька годин разом. Здавалося б, життя йде на покращення: з’явилася пристойна робота, почалися стосунки з коханою красунею. Але як віднайти той такий необхідний work-life balance?  

Коли робота аж надто просочується в особисте життя, її варто вчасно зупинити, допоки вона не поглинула його цілком, не залишивши шансу повернути втрачене. Однак це не те, що вдається зробити Максиму, який задля вихвалянь й нарахування додаткових бонусів ставить на кін власні моральні принципи й розставляє пріоритети не в тому порядку, про що йому неодмінно доводиться пошкодувати.

Біологія офісного виживання

Назва роману — «Планктон» — є ключовою метафорою твору. Планктон у біології — це дрібні організми, які живуть у товщі води у завислому стані й не можуть протистояти течії. Вони дрейфують туди, куди їх несе, не маючи сили чи можливості змінити свій курс. Саме таким є життя офісного працівника в інтерпретації Половінка: людина стає частиною системи, яка диктує їй правила, напрямок руху, цінності й навіть спосіб мислення.

Офіс у романі постає як акваріум — замкнений, штучний простір із власним мікрокліматом, де панують особливі закони. Тут важливо не те, що ти робиш, а те, як ти виглядаєш в очах керівництва. Тут цінується не чесність, а лояльність. Тут можна втратити все за одну помилку — або за те, що хтось над тобою вирішив зробити тебе жертвою корпоративних інтриг.

Половінко майстерно показує, як система знеособлює людину. Герой поступово втрачає свою індивідуальність, перетворюючись на функцію менеджера, який існує лише для досягнення показників KPI. Його особисте життя, мрії, почуття відходять на другий план. Навіть стосунки з Катею руйнуються під тиском офісної рутини: постійна втома, стрес, відсутність часу й емоційних ресурсів унеможливлюють збереження близькості.

Міжнародна спільнота офісних в'язнів

«Планктон» розвиває тему офісного життя й корпоративного світу, яка стала популярною у світовій культурі початку 2000-х. Найочевидніша асоціація у процесі читання — з культовим американським серіалом The Office (2005–2013), який також показував абсурдність офісної рутини через призму трагікомедії. Але якщо The Office робив акцент на гуморі й ексцентричних персонажах, то Половінко пише жорсткіше й безкомпромісніше — його офіс не місце для добрих усмішок і щасливих фіналів.

Ближчим за духом є роман американського письменника Джошуа Феріса Then We Came to the End (2007), де описано життя рекламного агентства під час економічної кризи. Там також показано, як страх втратити роботу руйнує людські стосунки, перетворює колег на параноїків і підлабузників. Половінко працює в схожій парадигмі, але адаптує її до українського контексту — зі специфічною пострадянською ментальністю, де залишки радянського колективізму дивним чином поєднуються з диким капіталізмом 2000-х.

Також промальовується паралель із японською літературою про «сараріманів» — офісних працівників, які присвячують своє життя компанії. Цей феномен став окремим жанром у японській манзі, що розвинувся в 1980-х на хвилі економічного буму. Класичні серії манґи «Косаку Шіма» (1983) Кенші Хірокане та «Сараріман Кінтаро» (1994) Хіроші Мотомії показували життя офісників — їхню рутину, інтриги в компаніях, боротьбу між відданістю корпорації й бажанням залишитися собою. У «Планктоні» також є ця тема — герої відчувають себе чужими в системі, яку самі підтримують.

Цікаво, що Половінко використовує й елементи детективного жанру — загадкове зникнення працівника, розслідування, підозри, — що додає напруження й дозволяє уникнути монотонності офісного наративу. Утаємничена постать Толі Кириченка (того, чиє ім’я не можна називати) — професійного, але непередбачуваного співробітника, тінь якого ходить слідом за Максимом, постійно виринаючи в документаціях, електронних листах і дзвінках партнерів, розкривається наприкінці історії за дивних обставин.

Мова корпоративної реальності

Окремо варто відзначити стилістику роману. Половінко майстерно відтворює корпоративну новомову — з її канцеляризмами, англіцизмами й евфемізмами. «Оптимізація» замість звільнення, «синергія» замість співпраці, «досягнення KPI» замість звичайного виконання завдань.

Але водночас автор не перевантажує текст професійним жаргоном. Діалоги в романі звучать природно, герої говорять так, як говорили б реальні офісні працівники — зі двозначними жартами, лайливими словами, без яких, погодьтесь, інколи важко обійтись на роботі, молодіжним сленгом. Особливе місце займають описи офісної рутини — нескінченних поїздок у маршрутках, перекурів біля входу в офіс, ланчів у найближчому кафе, — що забезпечують ефект занурення. Читач не просто спостерігає за героями, а ніби проживає разом із ними цей сірий, монотонний досвід.

Ілюстрації і фото — фото автора з інстаграм-сторінки krpolovinko, laboratory.ua, m.media-amazon.com, manga-mon.com

авторка
Яна Столяр

Лінгвістична імперія і перекладацька революція: відгук на роман «Вавилон» Ребекки Кван

авторка Марина Біліченко - 15.01.2026 в Книжки

«Акт перекладу — це завжди й неодмінно акт обману»

Ребекка Кван. «Вавилон»

Після шаленого успіху дебютної трилогії «Макова війна» у 2018, через чотири роки Ребекка Кван повертається на наші полиці з новим амбітним твором — історичним, постколоніальним фентезі «Вавилон, або необхідність насильства: прихована історія революції перекладачів в Оксфорді», де вона продовжує досліджувати теми імперіалізму, ідентичності та історії Китаю, тепер на тлі Британської імперії XIX століття.

Роман виник на тлі дискусій про культурну апропріацію, расову нерівність та постколоніальні процеси. При створенні тексту Ребекка Кван поєднала власний академічний досвід (вона має ступінь з класичної літератури та китайської історії) з глибоким зацікавленням у політичних та соціальних процесах в сучасному світі. В Україні «Вавилон» вийшов у видавництві Жорж у 2023 році у перекладі Ганни Литвиненко.

Дія книги розгортається в Англії 1830-х років в альтернативній реальності, де глобальне економічне та колоніальне панування Британської імперії підживлюється використанням чарівних срібних злитків. Їхня сила полягає в тому, що вони вловлюють елементи значення, «втрачені в перекладі» між парами слів в різних мовах. Срібні злитки, заживлені перекладацькими парадоксами, можуть, наприклад, збільшити промислове та сільськогосподарське виробництво, підвищити точність куль, загоювати поранення. Щоб приборкати цю силу, Оксфордський університет створив Королівський інститут перекладу, Вавилон, де вчені працюють над пошуком відповідних пар слів.

Роман виховання і романтизація навчання

Роман «Вавилон» — це чудовий приклад сучасного роману виховання. Сюжет побудовано навколо Робіна Свіфта, кантонського сироти, якого англійський аристократ Річард Ловелл забирає до Оксфорда, аби перетворити на ідеального слугу імперії. Ловелл навчає Робіна латинської, грецької та мандаринської мов, щоб підготувати його до вступу у Вавилон. Разом із Робіном читач проходить шлях від юнацького захоплення прекрасною Англією і старанної відданості навчанню до усвідомлення: знання і мова в його руках перетворюються на інструмент влади й експлуатації.

Кван перетворює основний жанр Вікторіанської епохи на жорстоку критику імперії, коли перевертає догори дриґом знайомі сюжетні патерни. Замість кохання Робін знаходить трагедію, замість дружби — зраду, замість покликання — знищення. Авторка дуже точно вловлює магнетизм навчання: атмосферу нічного читання віршів мертвими мовами, інтелектуальних суперечок, дружби, що народжується зі спільної одержимості. Згодом вона сама ж і розвінчує цей романтизм, показуючи, як академія може слугувати інструментом колоніальної експансії.

Кван використовує у своєму романі пастиш — художній засіб імітації стилю одного чи кількох авторів, певного літературного періоду. Вона навмисно звертається до ритму і лексики, які характерні для великих англійських романів — Чарльза Дікенса, Вільяма Текерея, Джорджа Еліота. Розлогі описи, дидактичні роздуми, персонажі-архетипи, що ведуть головного героя до його життєвої мети — усе це створює ілюзію тексту XIX століття, але з підривним сучасним змістом. Вавилон грає на розбіжності між формою та змістом — постколоніальна критика у формі літератури, що історично була частиною імперського проєкту. Тож роман виховання стає, а історією про те, як освіта може відкривати світ і водночас ховати правду про те, хто цим світом керує.

Мова як зброя, Оксфорд як Вавилон

У серці історії «Вавилона» лежить ідея мови як сили. Кван створює систему магії, що працює на «розриві значень» між словами різних мов. Цей розрив, закодований у срібних злитках, змушує перекладача постійно блукати між культурами. 

Ребекка Кван майстерно описує досвід відчуження, втрати звʼязку з власною культурою. Найкращими перекладачами стають білінгвали, емігранти — люди які існують в просторі між ідентичностями, між двома домівками. Головні герої Робін, Рамі та Віктуар походять з різних колоній і протягом роману балансують між своєю ідентичністю та бажаннями імперії, що використовує їх. Летті, єдина англійка серед студентів Вавилону відображає досвід найбільш експлуатованого класу Вікторіанської епохи — жінок. Всі четверо персонажів цінні для імперії виключно як ресурс і цей дисбаланс сил стає причиною багатьох трагічних подій роману.

Вавилон — елітна інституція, куди потрапляють обрані студенти, кращі з кращих, — перетворюється на алегорію імперії. Авторка деконструює образ романтичного Оксфорда, який так часто фігурує в популярному зараз жанрі dark academia (темна академія): за ідеалістичними намірами амбітних студентів і блиском готичної архітектури стоїть імперіалістична система, що привласнює чужі знання, висмоктує ресурси колоній і перетворює багатомовність на форму експлуатації.

Міф про Вавилон стає цікавою наскрізною метафорою. Імперський інститут перекладу — це башта, де зібрані усі мови світу, усі античні тексти, де прокляття Вавилонської башти знято. Однак, у тих темних коридорах і запилених бібліотеках мова перетворюється на філософську зброю: хто визначає значення, той визначає реальність. Кван постійно грає зі значеннями, етимологіями, мовними контрастами, додає лінгвістичні примітки, щоб продемонструвати роль мови  у політичних процесах імперії. У постколоніальному ключі роман звучить як попередження: гуманітарні науки ніколи не були й не будуть нейтральні. Вони можуть слугувати мостом між культурами, або ж частиною воєнної машини.

Необхідність насильства

Друга назва роману — це жорсткий, але послідовний висновок: у колоніальному порядку не існує безкровних шляхів визволення. Кван ставить незручне запитання: чи може спільнота досягти свободи без насильства у жорстокому світовому порядку. Так, Робін, головний герой роману приходить до висновку, що «силу можна збурити лише актом непокори, яку не можна ігнорувати. Грубим, неприкритим насильством».

Ребекка Кван не з тих авторів, хто пропонує прості відповіді. Поступова радикалізація героїв не намагається романтизувати революцію, лише показує, як люди, виховані в середині системи, поступово приходять до розуміння, що компромісу немає. «Вавилон» гостро грає з почуттями читача і моральними дилемами, змушуючи думати, аналізувати, сприймати світ по-новому.

Для українського читача, який зараз, як ніколи, змушений опиратись імперії, «Вавилон» допоможе зрозуміти деякі механізми колоніального минулого і нагадає, що ми ніколи не залишаємось одні на шляху до свободи.

Ілюстрації і фото — today.advancement.georgetown.edu, unplash.com

Чому нам потрібні культурні події: конспект з публічної дискусії «Події, що тримають: як культура зміцнює громади під час війни»

автор Анастасія Никифорова - 13.01.2026 в Культура

П’ятого грудня у рамках XIV Форуму громадянського суспільства відбулася публічна дискусія «Події, що тримають: як культура зміцнює громади під час війни». Випускниці програм House of Europe й організаторки культурних заходів обговорювали, які є виклики для сфери креативних індустрій під час війни і чому важливо проводити культурні події.

Модераторкою дискусії була Анна Карнаух, співзасновниця громадської організації Lanka.pro. Спікерками — директорка Літературно-перекладацького фестивалю Translatorium Таня Родіонова, операційна директорка медіа «Цукр» Альона Сергієнко, організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю ОКО Тетяна Станєва, директорка театру «Нафта» Тетяна Голубова і комунікаційниця та менеджерка спільноти випускників House of Europe Дар’я Костюк. Вони розповіли про зміни в організації культурних подій від початку повномасштабного вторгнення, розмірковували, як вони тримають громади і про тонкощі цього «тримання».

Далі — конспект події.

Зміни у роботі з початком повномасштабного вторгнення

Сумське медіа «Цукр», за словами операційної директорки Альони Сергієнко, перестало проводити гучні події і фестивалі через безпековий фактор і банальну відсутність просторів з укриттям. Проте з початком вторгнення потреба в офлайн-заходах тільки зросла. Раніше медіа прагнуло консолідовувати, знайомити активних громадян із представниками й представницями бізнесу та влади. Повномасштабна війна ще більше об’єднала людей, дворик, де проводились нетворкінги, став двориком, де роблять коктейлі Молотова. Тож події відновили.

«Був величезний запит дізнатися, у якому місті ми живемо. Ми впроваджували багато лекційних форматів про історію Сум, Слобожанщини. Людям хотілося намацати свою ідентичність. Вони багато місяців ховалися, хтось виїжджав, а тут з’явилася можливість просто прийти і пожити годинку-дві нормальне життя, побачити таких самих людей, як вони».

Альона Сергієнко

Таня Родіонова розповіла, що хмельницький фестиваль Translatorium обрав важливим напрямком діяльності міжнародну співпрацю, що дало їм змогу вийти на закордонну авдиторію і брати участь у міжнародних фестивалях. Для Translatorium — це ще одна можливість говорити про Україну і все, що в нас сьогодні відбувається. Бо через культуру, літературу це часом дієвіше, ніж через новини та інформаційні повідомлення.

Також з 2022 року команда фестивалю почала організовувати резиденції для українських перекладачів і перекладачок. Оскільки з’явилася потреба в спокійному просторі для роботи, вони давали можливість на місяць приїхати у відносно тихе місто й зануритися в переклад. Для організаторів й організаторок це про людиноцентричність і підтримку спільноти навіть через маленькі дії.

Тетяна Голубова розповіла про зміни й пріоритети харківського незалежного театру «Нафта». Після відновлення роботи в 2023 році вони почали свідоміше формувати внутрішню політику, звертати увагу на етичність того, що кажуть і показують — чи не можуть певні вислови, дії, звуки ретравматизувати й зробити гірше глядачу й глядачці.

Водночас орієнтири змінилися на запити й болі авдиторії. Наприклад, у виставі «Веселка на Салтівці» — про локальну ідентичність і конкретну географічну прив’язку. Мовляв: «Ми тут, ми живі, у нас є такі райони, такі топоніми, Харків працює». Вистава про Розстріляне відродження «ХАРТЕДЕ 20» вийшла на хвилі збільшення зацікавленості цим періодом, приблизно в один час із першою виставою МУР і фільмом «Будинок “Слово”». Тетяна поділилася, що в ній вони показують культурних діячів і діячок 1920-х не з точки зору, що їх розстріляли, а насамперед через їхній внесок.

«Дуже часто українська шкільна програма просуває цю тему з наголосом на те, що вони щось робили, а потім їх розстріляли. І ти пам’ятаєш зі школи про Курбаса й Сандармох, а не те, що він робив. Ми і зараз переживаємо складний період, тому хочеться говорити не про смерть, а про життя, бо це тримає зозулю».

Тетяна Голубова

Тетяна з командою зійшлися на тому, що театр для них — це інструмент змін, інструмент комунікації, мистецький продукт, який надихає суспільство на дії. Вони помітили, що мешканкам і мешканцям їхнього міста не вистачає відчуття «ми разом, ми харків’яни». З прифронтових міст виїхало багато людей, утворилися ніби порожнечі, мережа з людей у якийсь момент розвалилася. Треба було створювати нову, команда й досі це робить. «Нафта» творять театр, зокрема як простір, де людина може відчути, що вона не сама, що поряд є хтось інший і вони мають такі самі цінності. 

Постійні обстріли, новини, відчуття ізольованості й самотності можуть загнати в «помиральну яму». Театр показує, що в нас є опори, на які можна спиратися. Це про досвіди, в яких можна впізнати одне одного. Спікерка зазначає, що в Харкові немає офлайн-освіти, а «Нафта» організовує події, де можна наживо поспілкуватися, відчути себе частиною спільноти. І після цього люди виходять із новими знаннями й організовують свої театри, фестивалі, події, які продовжують підтримувати громаду разом, об’єднаною, незламною.

Головним викликом для проведення Міжнародного етнографічного кінофестивалю International Ethnographic Film Festival є розташування Болграда. Це невелике місто в Одеській області. Українці й українки мало що знають про нього, режисерка й організаторка фестивалю Тетяна Станєва зазначила, що в цьому і була мета — розвивати культурне життя Бессарабії. Задум не найпростіший, адже українського культурного контексту в Болграді було обмаль. «Це просто пустеля щодо українського культурного продукту», — так спікерка прокоментувала складність проведення фестивалю саме там. У місті навіть немає кінотеатру, найближчий — в Ізмаїлі, всього на один екран. Також фактор, який ускладнював — Одещина багатокультурний край, у якому мовою міжетнічного спілкування є переважно російська. Чи буде затребуваний українськомовний етнографічний продукт про війну?

Тетяна зазначила, що люди стереотипно сприймають поняття «етнографічний». Це про життя та побут певного народу, синонімом до нього в нашому контексті може бути «антропологічний». Звідси — невичерпність тем і важливості, навіть попри втому від війни. Для проєкту це також можливість розповідати про Україну за кордоном, бо з 2023 року це україно-болгарський проєкт, який перекладає та транслює стрічки про війну для болгарської авдиторії.

Тетяна Станєва

На локальності наголосила і Дар’я Костюк, комунікаційниця та менеджерка спільноти випускників House of Europe. Ще до повномасштабного вторгнення вони ставили за мету, щоб культура виходила за межі великих міст й обласних центрів.   Мандрували містами з мобільним павільйоном, організовували фестиваль креативності та запускали поп-ап хаби спільно з культурними просторами по всій Україні. Зараз же вони продовжують надавати й створювати можливості, щоб культура розвивалася й далі. House of Europe почали адаптовуватися до викликів і нових запитів. Так з’явилася програма грантів на локальні події.

«Попит на культуру не впав, він просто змінив свій фокус. До повномасштабного вторгнення вона мала більш розважальний характер, навіть злегка гедоністичний: куди піти, як розважитися. Але з 2022 року все змінилося. Культура перестала бути фоном, а стала тим місцем, яке допомагає триматися, відшуковувати власні сенси та просто продовжувати жити».

Дар’я помітила тенденцію повернення фестивалів. Попри ризики, безпекові фактори і втому самих організацій, які це роблять, ми повертаємо навіть те, що ще до повномасштабки поставили на павзу. Тут війна стала поштовхом до відродження, тим, що повертає до життя, а не знищує. Це спонукає до змін, а фестивалі — нагадують, що життя ще може відчуватися таким же насиченим, яскравим та безтурботним, як раніше. Наприклад, фестиваль «Detaliзація» в Івано-Франківську, Koza Music Battle чи «Гамселить» у Тернополі відновили свою роботу вже під час повномасштабного вторгнення.

Деякі теми, які були актуальними ще до 2022-го, з початком повномасштабного вторгнення тільки загострилися. Скажімо, деколонізація та інклюзивність. Більшість суспільства почала усвідомлювати своє колоніальне минуле. А інклюзивність перестала обмежуватися поодинокими ініціативами, зараз це про системність і сталість, бо, на жаль, воєнні дії тільки збільшують масштаби питання. 

Як приклад безбар’єрності Дар’я навела фестиваль «Фронтера» в Луцьку. Інклюзивність зараз у начебто незначних деталях, які можуть стати тригером, як-от повітряні кульки й звук вибуху, коли вони лускають, — це про нові виклики, а також про багато кутів зору, з яких треба дивитися на організацію культурних подій у наші часи. В Україні, за даними Міністерства соціальної політики, близько 3,4 млн людей з інвалідністю. Через воєнні дії відсоток тільки зростає — це те, на що зараз не можна не звертати увагу.

House of Europe разом із культурними організаторами вчиться формувати нову етику культурних подій у час війни — зокрема, через практики вільних донатів на підтримку армії під час безкоштовних заходів. Водночас програма системно працює з темою національних спільнот, що є важливим пріоритетом у контексті євроінтеграції України та вимог Європейської комісії.

«Культурні події — це не просто фестивалі, вистави, виставки чи концерти. Це публічні простори, куди ти можеш прийти і знайти людей, з якими розділяєш цінності, дискутуєш, будуєш зв’язки і відчуваєш себе спільністю з кимось. Саме це формує спільноту, яка далі будує громадянське суспільство», — підсумувала Дар’я.

Дар’я Костюк

Культурні події стають острівками нормальності для людей. Зараз усі виснажені, втомлені, а такі заходи дають змогу переключитися, відволіктися та просто відпочити. Але водночас це глибокий пошук сенсів. Прозвучало багато про запити на локальні ідентичності й приналежності до території, міста, області. Не тільки до людей, але й до місця. 

Робота попри емоційну втому та вигорання

Альона Сергієнко зауважила, що у неї виникали сумніви, чи варті заходи тих зусиль. Але відвідувачі й відвідувачки повертаються із запитаннями, коли наступна подія — саме це стало вирішальним. Вона розповідає, що коли до них приходять і говорять, що «Цукр» — причина, чому люди не виїжджають з міста, вона та команда відчувають відповідальність, але це підживлює продовжувати діяльність.

Таня Родіонова розповіла, що, з одного боку, є потреба в подіях про війну, деколонізацію, важливі для країни процеси. Але з іншого — люди втомлені від цього, від новин, від обстрілів. Тому Translatorium намагаються тримати баланс через різні формати: поєднувати лекції про мови, які під загрозою зникнення, з вечірками, танцями й музикою. Але навіть від європейських колег чують про виснаження, це свідчить про загальну тенденцію інформаційного перевантаження (і не тільки через війну), тож формати, що певною мірою розслабляють, теж необхідні, щоб продовжувати споживати більш «важливі».

Також продовжує існувати запит на умовно «своє». На фестивалі Translatorium була лекція Віри Агеєвої про Максима Рильського як перекладача, що може здатися не таким актуальним для молоді, як події від іноземних спікерів, але ця подія зібрала повний зал.

Таня Родіонова

Тетяна Голубова зазначила, що в «Нафті» працюють не тільки з сенсами й потребами авдиторії, а й із враженнями і станом, з якими люди покидають зал. Важливо, щоб вони були позитивними, або хоча б чимось новим, але не деструктивним.

Окремим аспектом обговорення було вигорання в команді. Усі спікерки з ним стикалися, особливо через обстріли, недосип і стрес. І це проблема для всіх, хто живе і працює в Україні, багато хто тримається тільки на власній мотивації і на голому ентузіазмі. Різні організації по-різному з цим борються: тренінги й гранти для ментального відновлення, робота над тайменеджментом і вмінням розділяти час на проєкти й відпочинок, робота з командою та її загальним настроєм і станом.

Наприкінці дискусії Дар’я Костюк закликала не боятися своїх ідей, шукати гранти й можливості для їх реалізації, бо культурні події — це те, що підтримує країну під час війни, а також те, що живить і вселяє сили боротися далі.

Матеріал підготовано за підтримки House of Europe
Фото надані House of Europe

Дайджест культурних подій (з 12 по 18 січня)

авторка Софія Богуславець - 12.01.2026 в Події

12 січня, понеділок

Можливості для спеціалістів: пресконференція до Національного конкурсу народного мистецтва «Поліська Казка»

Київ, інформаційне агентство «Інтерфакс-Україна»
також відбудеться онлайн-трансляція на сторінках Всеукраїнської культурної платформи «Поліська Казка»
Початок о 13:30

12 січня — 117-та річниця з дня народження народної мисткині Марії Примаченко. Представники Всеукраїнської культурної платформи «Поліська Казка» та Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури підіб’ють підсумки першого етапу конкурсу, розкажуть про подані роботи та поділяться враженнями про творчість молодих художників. Під час події також говоритимуть про роль народного мистецтва, культурну спадщину та можливості розвитку творчої молоді в умовах війни.

Пресконференцію модеруватиме Маргарита Бондарєва, засновниця Всеукраїнської культурної платформи «Поліська Казка». Серед спікерів — представники музейної та мистецької спільноти, зокрема Оксана Повякель, Олександр Цугорка, Олесь Санін та Ахтем Сеітаблаєв.

Цей захід також для журналістів, які працюють з темами культури, народного мистецтва й зокрема готують матеріал про Марію Примаченко, культурної дипломатії та підтримки творчої молоді. 

Більше на сторінках Всеукраїнської культурної платформи «Поліська Казка» в інстаграмі та фейсбуці, а трансляція також відбудеться на ютуб-каналі інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна».

13 січня, вівторок

Публічний запис п’ятого епізоду подкасту «Українські художниці: бачити і чути»

Львів, Львівський Культурний Хаб
Початок о 18:30
Вхід за реєстрацією

«Українські художниці: бачити і чути» — серія подкастів із запрошеними гостями: кураторками, дослідницями, мисткинями — які разом із ведучою Олександрою Кущенко міркують про українське мистецтво, зосередившись на жіночих голосах. Мета — підсвітити діяльність сучасниць. П’ятий епізод — «Мистецтво та підтримка в часі війни» зосередиться на мистецьких практиках у час війни, досвіді військової служби, а також на взаємній підтримці та солідарності в художньому середовищі. Головні героїні зустрічі — художниці Олександра Сиса та Марія Пляцко. Ведуча подкасту — Олександра Кущенко.

Під час зустрічі йтиметься також про творчість Олександри Сиси до 2022 року та її шлях у війську, а ще — про ініціативи Марії Пляцко: графічні воркшопи й виставки-продажі, організовані для підтримки підрозділу, де служить Олександра. Окрему увагу звернуть на те, як війна вплинула на авторську манеру та художню мову Марії Пляцко. 

Проєкт «Українські художниці: бачити і чути» реалізується ГО «Львівський культурний центр» та ЛКП «Львівське Радіо» у партнерстві з Львівським культурним хабом та ЮНЕСКО за фінансової підтримки AECID. 

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

14 січня, середа

Показ добірки короткого метру «Я прокинусь, коли висплюсь»

Львів, Львівський палац мистецтв
Початок о 18:30

Львівський міжнародний кінофестиваль Wiz-Art покаже кураторську добірку, що об’єднує 8 анімаційних та ігрових стрічок із Філіппін, Німеччини, України, Японії та інших країн. «Я прокинусь, коли висплюсь» — фільми, які досліджують перехідний стан між сном і реальністю. Це про момент розгубленості, напівпробудження та внутрішнього зсуву, знайомий багатьом на початку року. 

Добірку створили учасники кінокураторської майстерні Wiz-Art «У пошуках вибраного» — освітньої програми, у межах якої початківці пройшли повний шлях фестивального селектора: від формування концепції до публічного показу. Проєкт реалізовано за підтримки Resilience Fund від Goethe-Institut в Україні. Фільми демонструються з українськими та англійськими субтитрами.

Більше в інстаграмі.

Музичний фестиваль Liatoshynsky Space 2026

Київ, Національна філармонія України
спеціальна подія — екскурсія київськими маршрутами Бориса Лятошинського
Подія триває до 18 січня включно

Фестиваль присвячений життю та музиці Бориса Лятошинського і пропонує сучасне переосмислення його спадщини у ширшому європейському контексті. Музична програма поєднує відомі твори композитора з маловиконуваними й рідкісними композиціями, які тривалий час залишалися поза увагою слухачів. 

Кожен день фестивалю має власну тематичну рамку — від «Міфів» до «Кабінету», а крім концертів, фестиваль включає публічні дискусії за участі музикантів, філософів і культурних діячів, також — спеціальну екскурсію містом. Наприклад, у середу 14 січня відбудеться презентація книги «Часи задзеркалля: вибір Бориса Лятошинського» музикознавиць Ірини Тукової та Олени Корчової. 16 січня і 17 січня, у п’ятницю та суботу, будуть дискусії про мистецтво і зокрема музику, а 18 січня в неділю — подорож київськими локаціями, де часто бував Лятошинський.

Більше на інстаграм-сторінках Національної філармонії та Міністерства культури України.

15 січня, четвер

Тур презентацій перевидання роману «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича

Львів, Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Романа Іваничука
Початок о 19:00

17 січня, субота
Івано-Франківськ, Книгарня «Сенс»
Початок о 15:00

28 січня, середа
Київ, Книгарня «Сенс на Хрещатику»
Початок о 19:00

29 січня, четвер
Харків, Art Area ДК
Початок о 19:00

Вхід на всі події за реєстрацією

Подія «“Дванадцять обручів”: мандрівка лабіринтами буття» познайомить із перевиданням роману Юрія Андруховича. Текст вийшов у видавництві Vivat наприкінці 2025 року і поєднує теми пам’яті, ідентичності, дуалізму життя і смерті, містики й пострадянського хаосу. Це роман-лабіринт, у якому Карпати постають простором екзистенційного пошуку, а страх пізнати себе стає ключовим випробуванням. Важливе місце в тексті займає образ українського поета Богдана-Ігоря Антонича.

У презентації візьме участь автор, письменник Юрій Андрухович, а також: літературознавець, есеїст, викладач УКУ Данило Ільницький і журналіст, телеведучий Андрій Сайчук у Львові; автор телеграм-каналу «Перехресні стежки» Олексій Рафалович в Івано-Франківську; книжкова оглядачка й літературна критикиня Олена Лисенко у Києві; координаторка українських проєктів видавництва Vivat Олена Рибка у Харкові.

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

Відкриття персональної виставки «Зворотній рух. Щоденники»

Київ, Мала Галерея Мистецького арсеналу
Початок о 17:00
Графік роботи: з середи по неділю, 12:00–19:00
Виставка триває до 15 лютого

Персональна виставка сучасної художниці та фотографки Руслани Ключко про досвід не/повернення в умовах війни. Через фотографію, графіку та відео мисткиня досліджує рух між пам’яттю та реальністю, фізичним місцем і тим, що існує в спогадах та особистих архівах. Значна частина робіт є емоційним зверненням до рідного міста авторки — Хутора-Михайлівського на Сумщині, прикордонного простору крихкої рівноваги між присутністю та зникненням.

Кураторка виставки — незалежна кураторка і дослідниця Віта Котик. Менеджерка проєкту — Анастасія Гаразд.

Більше в інстаграмі.

Премʼєра серіалу «Тиха Нава»

онлайн, платформа Київстар ТБ

Ексклюзивний для платформи серіал у жанрі детективного трилера з елементами true crime. У центрі сюжету — молодий юрист Адам Юшкевич. Він береться розслідувати серію жорстоких злочинів у провінційному місті, що роками приховувало свої темні таємниці під маскою спокою. Серіал порушує теми колективної травми, страху, мовчання та відповідальності, створюючи напружену атмосферу, де кожен персонаж має що приховувати.

Серіал створено у співпраці платформи Київстар ТБ з продакшном SFERA FILM. Режисер проєкту — Дмитро Андріянов, продюсери — Анна Гончар та Дмитро Сафановський. Головну роль виконав Олександр Рудинський, також у серіалі знялися Анастасія Пустовіт, Сергій Кисіль, Михайло Жонін та інші відомі українські актори.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Кінопрем’єра «Марті Супрім. Геній комбінацій»

у різних містах у кінотеатрах

Спортивна драма студії A24, зрежисована Джошем Сафді. Фільм розповідає іронічну й водночас глибоку історію про одержимість мрією й ціну, яку доводиться платити за її здійснення — йдеться про легендарного гравця в настільний теніс Марті Райзмана. Стрічка вже увійшла до топ-10 фільмів року за версіями провідних американських інституцій, отримала номінації на «Золотий глобус» та потрапила до шорт-листів «Оскара».

Більше на сайті та в інстаграмі.

Культурна подія «Кіно навиворіт»

Київ, Будинок кіно, Синя зала
Початок о 17:00

Захід має стати простором для обговорення можливостей для молоді у сфері кіно. Спершу відбудеться показ короткометражного фільму, який створили студенти та професіональні митці кіноспільноти Aspire. Опісля на лекції обговорять про виклики під час війни: які можуть бути складнощі у процесі фільмування, як їх уникнути; про жанр мок’юментарі; ключові точки на шляху виробництва, який має пройти проєкт від створення й до реалізації.

Далі для всіх охочих відбудеться благодійний музичний вечір о 19:00, виступатимуть київські музиканти й виконавці, а опісля — спідфрендінг та нетворкінг.

Більше на сайті та в інстаграмі.

16 січня, пʼятниця

Виставковий проєкт «Світло Традиції – Виставка витинанок Дар'ї Альошкіної»

Краків (Польща), Galeria Podbrzezie (UKEN)
Виставка триває до 26 лютого

Проєкт презентує творчість української мисткині Дар’ї Альошкіної. Вона трансформує традиційну витинанку у формат сучасних монументальних інсталяцій, тож в експозиції можна буде побачити великоформатні ажурні панно, часто заввишки понад 2–3 метри. У цих творах Дар’я поєднує давню українську символіку та сучасну візуальну мову.

Після успішних презентацій на міжнародних майданчиках у Парижі, Сеулі та Мюнхені проєкт уперше буде показаний в академічному просторі Галереї Podbrzezie у Кракові. Виставка має важливе значення для культурної дипломатії та демонструє українську традицію як живий, актуальний і модерний процес. Організовують Fundacja Aktywna Integracja за фінансової підтримки Європейського Союзу в межах програми KPO.

Більше у фейсбуці.

Кіноподія KINOTAGEN

Київ, Поділ (локацію оголосять за два дні до події)
Захід триває з 16 по 18 січня

У програмі події — покази молодого німецького й українського експериментального кіно, тематичні дискусії та нетворкінг. Це певний кінообмін, а в центрі — роль документального й архівного кіно в часи великих трансформацій. 

Програма включає тематичні блоки: Kino in Bewegung Showcase (дослівно «кіно в русі») — про колективи і незалежні ініціативи в кіновиробництві; KHM Showcase — огляд прикладів міждисциплінарних експериментів на перетині кіно, перформансу і візуального мистецтва загалом. А головна програма «What holds us together?/Що нас тримає разом?» і «Fault lines/Лінії розлому» — це про нові стрічки студентів і студенток німецьких кіношкіл, фільми присвячені розмові про колективну пам’ять та атрибути сучасності.

Проєкт реалізують у співпраці з Goethe-Institut в Україні за підтримки Kino in Bewegung (Лейпциг), студентів і студенток Кельнської академії медіамистецтв (KHM), НаУКМА, КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого та Культурного центру «Спаська 13».

Більше новин на інстаграм-сторінці.

Публічна дискусія «Прифронтові та переміщені музеї: життя в “особливих умовах”»

Київ, Національний музей історії України
Початок о 15:00
Вхід за реєстрацією

Всеукраїнська публічна дискусія присвячена досвіду прифронтових та переміщених музеїв із тимчасово окупованих і прифронтових територій. Подія об’єднає представників музейних інституцій, краєзнавців, дослідників, громадськість і медіа, яким небайдужа доля музейної справи в умовах війни. Захід організовують Національний музей історії України, Маріупольський краєзнавчий музей та Маріупольський державний університет.

Учасники говоритимуть про виклики, з якими щодня стикаються музеї в «особливих умовах»: відсутність належної матеріально-технічної бази, експозиційних площ і сховищ, обмежений доступ до колекцій, постійні ризики та законодавчі прогалини. Окрему увагу приділять переосмисленню ролі музеїв у суспільстві, роботі з нематеріальною культурною спадщиною, меморіалізації війни, документуванню злочинів проти культури та пошуку нових форматів взаємодії з аудиторіями.

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

17 січня, субота

Виставка «Кривий ландшафт. Укорінення»

Кривий Ріг, укриття університету ДУЕТ
Початок о 15:00

Виставка «Кривий ландшафт. Укорінення» є художнім дослідженням індустріального ландшафту Кривого Рогу як простору пам’яті, травми та тривалих трансформацій. Проєкт зосереджується на темі фізичного та символічного «укорінення» людини в постіндустріальному середовищі через роботу з матеріалом, землею, тілом, історією та досвідом життя поруч із промисловими зонами.

Виставка проходить у межах проєкту Post-Industrial Memory Lab: Деколонізація Кривого Рогу та об’єднує роботи, створені під час мистецької резиденції у грудні 2025 року. Зі своїми роботами беруть участь художниці та художники Єва Алвор із Запоріжжя, Віталій Кравець із Києва та Ася Яковлєва з Дніпра. На відкритті можна буде поспілкуватися з митцями.

Організовують Криворізький Центр Сучасної Культури / KRCC. Куратор проєкту — Костянтин Дорошенко.

Більше в інстаграмі та фейсбуці.

18 січня, неділя

Концерт Yevhenii Dubovyk & Kyryllch (FUSION JAMS)

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 19:00

Після концерту відбудеться джем, участь у якому за реєстрацією та відбором

Київська спільнота сучасного джазу FUSION JAMS організовує фірмовий джем і виступ резидентів проєкту — дуету Yevhenii Dubovyk & Kyryllch. На концерті звучатимуть авторські акустичні композиції та довільні імпровізації. Цікаво, що частина матеріалу першочергово виконувалася у квартетному або квінтетному складі, тож камерний дуетний формат — Євгеній Дубовик на піаніно і Кирило Черкашин на саксофоні — відкриває музику з нового боку.

Щоб узяти участь у джемі як музикант чи музикантка, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

Презентація книжки «Йонас Мекас. Розмови з кінорежисерами»

Київ, кінотеатр «Жовтень»
Початок о 16:00
Вхід за реєстрацією

Подія поєднає кінопоказ і публічну дискусію, присвячену незалежному кінематографу та постаті литовсько-американського режисера Йонаса Мекаса. Це один із ключових діячів американського авангарду, якого називають «батьком авангардного кіно». 

Книга «Йонас Мекас. Розмови з кінорежисерами» в українському перекладі від видавництва ist publishing розкаже більше про творчий метод режисера та познайомить із друзями та знайомими Мекаса зі сфери кіно через формат інтерв’ю. Зокрема, це розмови з Енді Ворголом, С’юзен Зонтаґ, Аньєс Вардою, Джоном Кассаветісом, Стеном Брекеджем.

У межах презентації покажуть документальний фільм Fragments of Paradise режисерки К. Д. Девісон про життя й творчість Мекаса. Опісля — дискусія про його спадщину та вплив на незалежне кіно й мистецтво ХХ століття.

Проєкт реалізують за підтримки Resilience Fund від Goethe-Institut в Україні.

Більше в інстаграмі.

Паризька богема, творча спільнота і життя селян: цікаві факти про Михайла Бойчука

авторка Анастасія Клименко - 08.01.2026 в Мистецтво

Якби Михайло Бойчук жив у наші часи, він став би головним персонажем якогось даркакадемічного роману. Викладач зі своєю малою спільнотою «бойчукістів», як вони самі себе називали, замикався у власній майстерні і створював фарби з яєчного жовтка і невимовне диво: картини. Попри заборони та протести.

«Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє», — казав один із найбільш відомих українських художників-монументалістів і, як виявилося, мав рацію: окрім постійного вкладу у своїх учнів та учениць, він створив щось більше, ніж спадок, про який й досі згадують, який й досі досліджують. Бо творчі люди часом цікаві не лише своєю творчістю, а й тим, що дало початок цій творчості і як вона була виплекана.

Тільки б розгледіти талант

Якщо зараз шукають спеціалістів через сторизи в інстаграмі, то Михайло Бойчук шукав через оголошення в газетах.

На його оголошення про пошук «майстра», як заведено мовити в культурному світі, відгукнувся відомий на той час художник Юліан Панькевич. Так молодий шістнадцятилітній Бойчук опинився у Львові в майстерні Панькевича, а згодом — отримав фінансову підтримку від Андрія Шептицького, на яку й поїхав навчатися у Краківській та Віденській академіях мистецтв.

Юліан Панькевич

«Ми були молоді. Ми були божевільні»

Париж — місце юних і закоханих, осередок мистецького божевілля та бунту. Михайло Бойчук під час свого навчання в європейській столиці живопису обростає новими друзями та знайомими, які почнуть називати себе «бойчукістами» — вже тими, хто буде наслідувати самого художника і переймати його майстерність.

Михайло Бойчук вирізнявся — тяжів до візантійської культури і монументалізму, а не до популярних на той час імпресіоністичних полотен. Мав велику прихильність жінок — багато з них ще й навчалися в нього. Був митцем, схильним до скандалу, — той випадок, коли геніальність здатна не лише приваблювати, а й завдавати болю. 

Так він і опинився у любовному багатокутнику, де обирав між чотирма жінками, граючи з почуттями то однієї, то іншої. Зрештою саме Софія Налепинська повернулася з ним в Україну, де й стала його дружиною. А сам Михайло Бойчук написав картину «Чотири жінки й кіт», де зобразив усі муки свого вибору — коли потрібно нарешті визначитися, хто піде з тобою далі по життю, якщо насправді все твоє життя — це пензель, картина та муза.

Михайло Бойчук. Чотири жінки й кіт

«Доля всіх — обростати учнями»

Група Renovation Byzantine. Михайло Бойчук сидить у центрі.
Також на фото: Хелен Шрамм, Микола Касперович, Т. Налепінський, Софія Бодуен–де–Куртене, майбутня дружина Софія Налепинська, Софія Сеґно, Яніна Леваковська. Париж, 1910 р.

Повернувшись в Україну, художник продовжив збирати навколо себе відданих учнів, яких навчав усього — від створення фарб за давніми традиціями до писання спільних картин, гобеленів, муралів. Бойчук вважав, що саме колективність є запорукою успіху, тому й усі роботи учні створювали разом — під чітким керівництвом майстра. Іноді це керівництво було дещо деспотичним: художники працювали по сім-вісім годин, їм було заборонено одружуватися та й узагалі мати бодай якесь особисте життя. Але водночас учні Бойчука ніби потрапляли в сім’ю: здебільшого до себе на навчання він брав селян і робітників із малозабезпечених родин (яким і сам колись був український монументаліст), забезпечував їх житлом та їжею.

«Бойчукісти» ходили по музеях, обговорювали нові тенденції в європейському живописі і вірили, що їхня праця недаремна. А найбільше вірили у свого вчителя — ідола, який, здавалося, показав їм весь світ.

«Тоді в тиші мапи за столом писав свою повість про людей»

Михайло Бойчук — виходець із села поблизу містечка Теребовлі, тож із самого дитинства спостерігав тяжку працю селян, і наратив про «ницість українських селян», що побутував у Радянському Союзі, був для нього радше дотепною вигадкою, аніж правдою.

Бойчук свідомо відмовлявся від участі у виставках: вважав, що мистецтво має не капсулюватися виключно в закритих академічних просторах, а бути повсюди — там, де його головні герої, люди, матимуть до нього доступ. Так, його розписи можна було побачити і на Луцькій казармі, і на селянському санаторії під Одесою, і на стінах одного з театрів у Харкові. 

У своїх роботах художник звертався до візантійської традиції: ніби малював фрески та ікони, а проте робив центральними фігурами селян та робітників. Взяти хоча б його картину «Українка», де зображена жінка у виразно українському вбранні ніби в образі Оранти, що дивиться на тебе, з якого боку на неї не глянь. Чи то картина «Під яблунею», де зображені герої збирають яблука, наче у своєму власному Едемі, але тут яблуко — не символ першого гріха, а джерело життя та доходу.

Михайло Бойчук. Українка. Під яблунею

Репресії і страта

Для сталінського режиму свобода — заразний вірус. Якщо вона заразила одного, то пошириться далі — на найближчі майстерні, квартири, провулки та міста.

Після чергової поїздки за кордон, де Михайло Бойчук часто давав лекції, радянська влада звинувачує його у шпигунстві. 13 липня 1937 року його розстрілюють разом із найталановитішими учнями: Іваном Липківським, Іваном Падалкою, Василем Седлярем. Згодом стратять і його дружину — Софію Налепинську-Бойчук за те, що не видала жодних відомостей про свого чоловіка чи про його діяльність. Останнє кохання Бойчука Аллу Гербурт, дружину ще одного представника Розстріляного відродження Майка Йогансена, звільнять з роботи та змусять переїхати в іншу країну. У ті часи залишалося тільки «не висовуватися»

А згодом і більшість його розписів замажуть штукатуркою, ніби митця і не існувало.

Михайло Бойчук. Свято врожаю. Розпис Харківського Червонозаводського театру

Тож реабілітація пам’яті про Михайла Бойчука — це свого роду реставрація. Відновлення того, що зруйнував не час, а реальні люди. Бо «про митців мушу знати — хто вони, хто в дорозі якій народивсь», як писав поет Станіслав Вишенський.

Більше про постать Михайла Бойчука можна дізнатися у книзі Ірини Магдиш із серії «Історії українських митців», яку створюють і втілюють спільно команди Projector Publishing, Projector Foundation та Фундації ЗМІН.

Ілюстрації та фото — localhistory.org.ua, wikimedia.org, фейсбук-сторінка Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького, wikiart.org, viknaodessa.od.ua

Дайджест культурних подій (з 5 по 11 січня)

авторка Софія Богуславець - 05.01.2026 в Події

5 січня, понеділок

Вистава-аудіоквест «Це – зайве»

онлайн, сайт «Дикого театру»

Проєкт побудований як емоційне занурення й особистий ритуал підбиття підсумків року, очищення від зайвих спогадів, емоційних і соціальних прив’язок. Для того щоб зануритися в експериментальний формат, глядачеві потрібні лише навушники, близько 40 хвилин часу та простір для руханки.

Вистава працює з голосом, атмосферою та тілесними й емоційними практиками, використовуючи елементи театральних тренінгів, технік зосередження та розслаблення. Проєкт створила режисерка Наталка Сиваненко, а курує проєкт директорка «Дикого театру» Ярослава Кравченко.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Подкаст «Мовне питання»

онлайн, ютуб-канал Ukraїner

Подкаст, який говорить про загрожені мови. У кожному випуску ведуча — літературознавиця Богдана Романцова разом із запрошеними експертами: перекладачами, представниками громад та лінгвістами — розкриває тему мови як частину національної спадщини, яка також потребує захисту від нас.  

Поки вийшло три епізоди: можна дізнатися більше про роль мови з лінгвістом, мовознавцем й автором книжки «Лінгвістика на карті світу» Рустамом Гаджієвим, дослідити про гагаузів та гагаузьку мову з українською гагаузкою, кандидаткою філологічних наук, перекладачкою на турецьку й гагаузьку мови Тудорою Арнаут та почути також про білоруську мову через міркування білоруського поета, лідера музично-поетичних проєктів Sož та Baisan Алеся Плотка.

Подкаст створює Ukraïner спільно з програмою House of Europe за підтримки Європейського Союзу.

Дивитися і слухати подкаст на ютуб-каналі.

Креативний проєкт до кінопрем’єри «Випробувальний термін»

онлайн
прем’єра фільму відбудеться з 8 січня в різних містах України в кінотеатрах

До виходу романтичної комедії «Випробувальний термін» robota.ua та 1+1 media об’єдналися у креативному проєкті, що переосмислює сам формат вакансії як інструменту спілкування з аудиторією. У межах ініціативи вакансія стає не способом відбору, а точкою старту діалогу — живого, відкритого та позбавленого жорстких вимог.

Проєкт ґрунтується на ідеї, що перший крок до роботи не завжди починається з резюме, а з цікавості й готовності спробувати новий досвід. Учасники можуть долучитися до креативної взаємодії з брендом, взяти участь у розіграші 10 квитків на фільм, відчути ігровий формат занурення в тему роботи та стати частиною культурної події. Дедлайн для участі в розіграші — 7 січня.

Більше за посиланням.

Документальний фільм «Репресована Коляда»

онлайн, ютуб-канал

Різдвяна документальна історія про українських дисидентів, для яких коляда стала формою культурного спротиву радянській тоталітарній системі. У центрі фільму: Іван і Надія Світличні, Стефанія Шабатура, Ірина та Ігор Калинці — представники покоління шістдесятників, які зберігали свободу думки та ідентичність попри переслідування КДБ. Стрічка поєднує документальні матеріали з художніми реконструкціями та анімацією. А структура нагадує вертеп: провідник історії — анімований Вертепний Чорт. Це метафоричний персонаж, який веде глядача крізь цензуру, арешти та памʼять покоління. Історії дисидентів втілили Ірма Вітовська, Наталка Галаневич (Dakh Daughters), Владислав Михальчук (Schmalgauzen), Віталій Ажнов, а роль Вертепного Чорта виконав Василь Байдак.

Проєкт реалізували Суспільне Мовлення та MIR AND CO PRODUCTION. Режисерка фільму — Станіслава Доронченко.

Дивитися на ютуб-каналі «Суспільне Документалістика».

Більше в інстаграмі.

Відеопроєкт — новорічний вечірник «Згадати дитинство»

онлайн на ютубі

Креативний проєкт від онлайн-сервісу замовлення авто Uklon у співпраці з комунікаційною агенцією Senate та музичним лейблом Pomitni. У форматі вечірника переосмислюють знайомі з дитинства новорічні свята — з кумедними костюмами, сценічними номерами та легкою ностальгією. 

Українські артисти OTOY, KLER, Ліза Бібікова, Пилип Коляденко, Курган & Агрегат і Андрій Бармалій відтворюють атмосферу дитячого ранку: готуються до виступів дорогою в авто, жартують, перевдягаються, а на сцені виконують власні номери та спільну композицію, граючи з впізнаваними інсайтами дитячих свят. Режисер — Слава Кедр.

Дивитися в ютубі.

6 січня, вівторок

Відкриття артпроєкту «Дочекатися Різдва: Історії незнищенного Свята»

Львів, артцентр «Меркурій»
Початок о 16:00
Графік роботи: з вівторка по неділю, 12:00–20:00
Триває до 1 лютого

Артпроєкт про різдвяну традицію як символ світла, пам’яті та віри, що зберігалася попри заборони, репресії, війни та історичні злами. Це дослідження незнищенності Різдва і його здатності залишатися опорою для людей у найтемніші періоди історії.

Експозиція складається з двох часових блоків. Перший охоплює період від 1920-х років до здобуття Незалежності України. Через свідчення жертв терору, артефакти, фотографії святкувань у засланні, родинні реліквії та твори митців — Якова Гніздовського, Олени Кульчицької, Богдана Сороки, Михайла Дзиндри — показують різдвяну традицію, що жевріла в умовах радянських переслідувань. Другий блок — від Незалежності до сьогодення і розкриває повернення Різдва в публічний простір. Представлені матеріали про перші міські вертепи, святкування Різдва під час революцій і на фронті, а також сучасні мистецькі інтерпретації, зокрема Тіберія Сільваші, Ольги Кузюри. Частина робіт створена спеціально для цього проєкту.

Більше на сайті та в дописах інстаграм-сторінки простору.

Виставка «Мистецький родовід. Спадковість і новаторство»

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: щодня крім понеділка і четверга, 11:00–18:00, у вівторок, 11:00–19:00
Виставка триває до 1 березня

Масштабна виставка з музейних фондів об’єднує 170 творів представників 35 відомих українських художніх родин. Проєкт досліджує феномен мистецької спадковості: як передається художня мова, світогляд і професійна майстерність від покоління до покоління, а також як традиція поєднується з новаторством. В експозиції представлені роботи від 1930-х років до сьогодення, переважно київської мистецької школи, а також митців Одеси й Закарпаття.

Керівниця проєкту — Оксана Підсуха, а кураторки виставки — Олена Боримська та Мар’яна Кружкова.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Коляда «Вільний вертеп»

Київ, Мистецька бібліотека
Початок о 19:00

Ватага друзів «Вільний вертеп» уже сьомий рік поспіль створюють власні дійства, поєднуючи традиційні коляди з авторськими сценаріями та живою театральною формою. Ідеться про символічну мандрівку до Різдва з образами мудреців, тварин з печери, Ірода, Ангела та Смерті. Дійство пропонує глядачам замислитися над шляхом світла й темряви, вибором і зустрічами, які формують людину. 

Частина зібраних під час коляди коштів буде передана на підтримку Збройних Сил України.

Більше в інстаграмі.

8 січня, четвер

Виставка «Випускники Європи»

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей
Початок відкриття о 17:00
Графік роботи: з вівторка по неділю, 10:00–18:00

Мета проєкту — спростувати стереотип про те, що Україна лише нещодавно почала свій шлях до Європи. На прикладі колекції Хмельницького обласного художнього музею виставка демонструє, що вже у ХІХ–ХХ століттях українські митці активно навчалися за кордоном, були залучені до європейських мистецьких процесів і робили вагомий внесок у розвиток світової культури. Зокрема українські художники досліджували і творили імпресіонізм, постімпресіонізм, кубізм, фовізм, футуризм (стиль, що зародився серед французьких митців, які зосереджувалися у своїх роботах на декоративних аспектах, ніж на сюжеті — ред.), дадаїзм. А повертаючись в Україну, вони поєднували європейські новації з національною традицією та локальними особливостями, формуючи унікальні авторські стилі.

В експозиції представлені твори з колекції ХОХМ авторства Володимира Орловського, Олександра Мурашка, Миколи Бурачека, Сергія Васильківського, Федора Манайла, Леопольда Левицького, Романа Сельського, Йосипа Бокшая, Олени Кульчицької.

Більше в інстаграмі.

Камерний концерт авторської музики «Я – Співун»

Вінниця, культурний простір ПІЧ
Початок о 19:00
Вхід за донат

Вечір авторської музики з виконавцем Співун (Роман Власюк). Музикант представить власні композиції, у яких поєднуються джазові інтонації, андерграундне звучання та мотиви, натхненні класичною музикою.

Концерт має важливу волонтерський складник: під час події збирають кошти на інструменти, запчастини та матеріали для ремонту автівок 110-ї окремої механізованої бригади, у складі якої на Запорізькому напрямку служить батько музиканта.

Більше в інстаграмі.

Реліз “Moonage Dream” (David Bowie cover) гурту The Sonic Temple

онлайн на стримінгових платформах

У березні 2025 року відбувся тематичний вечір музики Девіда Боуї, на якому київський гурт The Sonic Temple презентував кавер-версію культової композиції виконавця — “Moonage Daydream”. Пісню вибрали тому, що вона перегукується з творчими пошуками самого гурту. 

Символічно в день народження Девіда Боуї — 8 січня — композиція у виконанні The Sonic Temple доступна онлайн.

Більше в інстаграмі, фейсбуці, а також в Apple Podcasts, Spotify, YouTube Music.

9 січня, п’ятниця

Відкриття виставки «люди-коти»

Луцьк, Музей сучасного українського мистецтва Корсаків
Початок о 17:00
Графік роботи: щодня, 11:00–20:00; вихідні, 12:00–20:00

Виставковий проєкт французької художниці Caroline Dahyot, яка працює з текстилем, інсталяціями та об’єктами. У цій серії художниця осмислює події в Україні та Лівані, розглядаючи трагедії сучасного світу як спільний людський досвід. Через образи людей-тварин вона говорить про емпатію, вразливість і відповідальність, що об’єднує всіх живих істот. Ключовою для прочитання експозиції стає фраза «це могли бути ми».

Окремою частиною виставки є дует, створений у співпраці з українською керамісткою Надією Ла Ганза. Це художнє «листування» між французькою та українською мисткинями, яке перетворює мистецтво на простір діалогу, підтримки та співпереживання.

Відкриття виставки відбудеться у межах мультипростірного проєкту «Інший поруч», який зосереджується на взаєминах між людиною і твариною.

Більше в інстаграмі.

Відкриття виставкового проєкту «Крізь морок. Світло пам’яті»

Київ, Національний музей історії України у Другій світовій війні
Початок о 15:00
Графік роботи: у будні крім понеділка, 10:00–16:00, вихідні, 10:00–17:30
Виставка триває до 9 лютого

Проєкт присвячений воєнним злочинам Росії, які скоїли під час окупації Харківщини. Водночас це про збереження пам’яті про ці події: виставка розповідає про зруйновані міста, десятки катівень і тисячі свідчень, що не дозволяють цим злочинам зникнути в небутті.

Проєкт поєднує документальні матеріали із сучасними технологіями фіксації, і так створює ефект присутності та дозволяє побачити цілісну картину воєнних злочинів. Це історія болю та втрат, але й історія української стійкості, яка народжує світло навіть у найтемніші часи.

Реалізували команда Skeiron у співпраці з Головним управлінням Національної поліції Харківської області, Платформою памʼяті «Меморіал» та Національним музеєм історії України у Другій світовій війні за фінансової підтримки Фонду Говарда Баффета.

Більше в інстаграмі.

Показ відреставрованої версії «Колір граната»

Київ, кінотеатр «Жовтень»
Початок о 20:00

До дня народження режисера Сергія Параджанова можна буде побачити одну з найвідоміших стрічок митця. «Колір граната» можна назвати представником поетичного кіно, а точніше — поетичною кінопритчею. Ідеться про життя вірменського поета Саят-Нова, а кожен алегоричний епізод поступово розкриває його дитинство, юність, зрілість і старість та врешті смерть митця. У стрічці також міркують про духовний шлях, напрацювання та внутрішні конфлікти поета, що зробили його майстром любовної лірики.  

Реставрацією стрічки опікувався фонд Мартіна Скорсезе спільно з Cineteca di Bologna.  

Більше в інстаграмі.

10 січня, субота

Відкриття фотопроєкту «Вартові Незламних»

Львів, Театр Леся Курбаса, глядацька зала
Початок відкриття о 15:00

Після відкриття виставка переміститься у фоє театру

Виставка мисткині Дарії Бедернічек розповідає про дружин і партнерок військовослужбовців, які зараз на реабілітації. Це про шлях, який проходять разом, про підтримку, а також про історії кожної жінки, яку висвітлюють через побутові сюжети або символічні елементи.

Проєкт реалізують у співпраці з Національним реабілітаційним центром UNBROKEN / НЕЗЛАМНІ. До створення образів також долучилися дизайнерка календаря Ася Кравчук і художниця костюмів Ярина Андрушко. До створення костюмів також доклалися Театр Леся Курбаса, Микола Макогон із Клуб середньовічного бою та фехтування Айна Бера та Олексію Вишневський із Військово-історичного клубу «Ротсі».

Більше в інстаграмі.

Онлайн-лекція «Там, де колись була робота…»

посилання на платформу трансляції зареєстровані учасники отримають електронним листом, а також опублікують заздалегідь у телеграм-каналі KRCC
Початок о 12:00
Участь за попередньою реєстрацією

Подія відбудеться в межах проєкту Post-Industrial Memory Lab: Деколонізація Кривого Рогу, який реалізує Криворізький Центр Сучасної Культури / KRCC. Лекторка — культурна дослідниця, мисткиня та кураторка з Берліна Стелла Крістофоліні, яка багато років працює з темами індустріальної спадщини, трансформації регіонів і ролі культури у суспільних змінах.

У фокусі розмови — процеси трансформації індустріальних зон, роль місцевих спільнот і громадянського суспільства, зміна ідентичності регіонів після деіндустріалізації, джерела ресурсів для сталих змін, а також значення культури та мистецтва в цих процесах. Під час лекції спікерка представить приклади з Ессена та Рурського регіону — індустріальних територій, що втратили своє первинне виробниче призначення та були переосмислені як простори культури, соціальної взаємодії й нових форм економіки. 

Подія відбудеться англійською мовою з послідовним перекладом і стане простором для спільного аналізу та відкритої дискусії, зокрема в контексті українських постіндустріальних міст і процесів деколонізації пам’яті. Проєкт реалізується у співпраці з Goethe-Institut в Україні.

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі та в телеграмі.

Міжнародна музично-драматична вистава «Кавказьке крейдяне коло»

Київ, Театр на Лівому березі
Початок о 18:00
Показ відбудеться також 11 січня

Сучасне сценічне прочитання класичної притчі Бертольта Брехта у постановці одного з найвідоміших режисерів Сакартвело Дати Тавадзе. Вистава поєднує епічну драму, живу музику, спів і потужну акторську гру, розмірковуючи про війну, вибір, людяність і свободу в часи руйнування звичного світу. У центрі сюжету — героїня, чий особистий вибір змінює не лише її долю, а й простір довкола.

Прем’єра в Києві має особливу культурну й політичну вагу, адже вистава звучить у воєнному контексті та стає діалогом між Україною та Сакартвело — країнами, що протистоять імперському тиску. Київська версія відрізняється гострим сучасним резонансом, живою іронією та особливою емоційною інтонацією.

Більше на сайті.

11 січня, неділя

Коляда «Різдвяний скарб Олеського замку»

село Олесько (Львівська область), Олеський замок
Початок з 11:00
Подія триває до 16:30

Подія для всієї родини, яка стане певним підсумком різдвяних свят. У просторі звучатимуть традиційні давні колядки, а ще можна побачити експозицію стародавніх ікон. Також діятиме різдвяний ярмарок.

Більше в інстаграмі.

Діалог зі поетом наяву. Огляд виставки «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд» у Мистецькому арсеналі

авторка Ольга Новосад - 02.01.2026 в Книжки, Мистецтво

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Василь Стус, як би банально це не звучало, унікальна постать в українській культурі. Тоді зрадник, а зараз герой, який у своїх віршах залишив вічні постулати для гідного життя у сьогоденні. Здається, ми знаємо вже чимало. Проте з кожним новим фактом, фразою, історією відкривається ще один шар болю, ще одна грань незламності, ще один прояв внутрішнього духу.

Фото виставки. Фотографка Дана Верстак

Про проєкт

Виставка «Поки ми тут, усе буде гаразд» у Мистецькому арсеналі з 13 листопада до 8 лютого 2026 року дозволяє випробувати на власній шкірі життя дисидента у ритмі тюремних камер, у зламі офіційної історії, у сповнених любові листів до сина та теплих родинних і юнацьких фото. Вона не апелює фактами, а створює діалог між тобою і Василем, у якому він розповідає, як жив: чесно, стримано, відповідально. Мистецький арсенал зробив важливе: оживив Стуса у кожному із нас.

Вона не апелює фактами, вона створює діалог між тобою і Василем, у якому він розповідає, як жив: чесно, стримано, відповідально.

Експозиція займає шість залів Старого Арсеналу, у межах яких розгортаються дванадцять тематичних сюжетів із життя Василя Стуса та його оточення, створюючи цілісні смислові сцени. Важливим акцентом концепції виставки є переплетення мистецького і політичного, особистого і суспільного вимірів, що відображають складність і багатогранність творчості та життєвого досвіду Стуса. Виставка поєднує кілька пластів: документальні матеріали, особисті речі, таборові артефакти, фотоархіви.

Стус як внутрішній вимір країни

Центральна ідея експозиції — свобода як вибір і відповідальність. Стус на власному прикладі показує, як фізичне обмеження волі не означає духовне зубожіння.

В архівних документах КҐБ відчувається абсурд радянської системи: держава, яка наголошувала на праві на свободу, найбільше боялася поезії, а точніше мови, якою вона написана. Відвідувачі зможуть прочитати вирок і що стало підставою для нього. Наказ про відрахування Стуса з аспірантури після його відкритої підтримки репресованих, кримінальні справи та протоколи переслідувань… Усвідомлення, як безжалісно система ламала кар’єру й життя людини, яка насмілилася говорити, ятрить душу кожного українця.

Фотографка Дарʼя Ланова

Не лише поет

Окрема частина експозиції присвячена листам: до сина Дмитра, до дружини, до батьків. Тут Стус найбільш людяний та близький: чоловік, який прагне вберегти родину словом, навіть коли не поруч. Ці листи про особисте, про найпотаємніші закутки, якими так хотілося ділитися з рідними. Водночас почерком поета написані мудрі настанови для сина Дмитра: творити із себе людину, зберігати внутрішнє світло навіть у темряві.

Речі, які творять історію

Цілий блок виставки присвячений таборовому побуту поета. На вітринах — ключі від карцеру, де Стус провів останні дні; шматки металу від праски, яку робили в’язні; табірний одяг; зразки робіт політв’язнів — вишивки Надії Світличної та Ірини Сеник за ескізами Стефанії Шабатури.

А також — сторінки із зошитів і блокнотів Стуса. Вони показують процес, хід думок у закресленнях, додаткових надписах у пошуках необхідного слова. Саме тут стає зрозуміло, що поезія не просто писалася — вона викристалізовувалася. Почерк митця присутній у всіх залах, що створює відчуття присутності поета поруч.

Голоси сьогодення: поезія, яку повернули людям

Окрема частина експозиції — відеочитання віршів Стуса відомими українцями: Сергієм Жаданом, Катериною Калитко, Володимиром Єрмоленком, Ахтемом Сеітаблаєвим, Яриною Чорногуз. І що важливо: ці відео розміщені не на стіні, а в шухлядах столів, старих, «понівечених життям» столів.

Фото експозиції. Фотографка Дана Верстак

Ідея надто точно відтворює творчість українця. За життя Стус не мав можливості друкуватися у своїй країні. Його вірші існували в столах, у самвидаві, в пам’яті. Тому щоб почути поета, потрібно присісти, увімкнути лампу, відкрити шухляду.

Книжки, які говорили про свободу

Експозиція містить рідкісні самвидавні видання: мініатюрні примірники часопису «Сучасність», книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», «Український вісник». Їх розмір ілюструє бажання бути непоміченими та рівень поціновування тогочасною верхівкою. Цей розділ про те, що українська культура виживала не завдяки, а всупереч державі.

На виставці окремо виділено твори, що формували Стуса як мислителя: Довженко, Хвильовий, Рильський, Тичина, а також Лорка, Ніцше, Гейне. Бачимо, як під час періоду кшталтування Василь шукав власну Долю, яка покликала його бути вільним поетом і обстоювати особисті переконання заради народу, зади людей України. Він був не лише майстром слова, а й інтелектуалом світового масштабу, який говорив висловлював провідні європейські ідеї. Але зарано…

Голоси шепочуть й обличчя не мовчать

У другому залі представлено магнітофон і касети Івана Світличного, на яких записували вечори читання шістдесятників у напівпідпільних квартирах. Звук лунає крізь стіни експозиції, створюючи ефект живої історії: голоси поетів, які в ті роки держава намагалася придушити, сьогодні звучать життєствердно, відкрито, повноправно.

Магнітофон Івана Світличного та касети до нього. З колекції Музею шістдесятництва. Фото Анни Зурової

Фотографії показують Стуса в різні періоди життя: студентом, чоловіком, батьком, товаришем Алли Горської й Євгена Сверстюка, заарештованим. Ці світлини, в тому числі й кадри перепоховання 1989 року, мають не лише історичну цінність. Вони показують масштаб людини, яка прожила достойне життя до того, як її простір почав обмежуватися тюремною камерою. Проте навіть завдяки (не всупереч) 13 рокам за ґратами поет реалізував ідею самособоюнаповнення, і подарував світу звірку «Палімпсести».

Стус як наш побратим

Виставка ставить найважливіше, але таке болюче запитання: чи навчились ми жити так, щоб смерть поета не була даремною?

Україна у 2025 році знову воює з імперією, знову платить ціну за свободу. Напевно, таки ні. Ми потребуємо Стуса всередині кожного громадянина. Адже Василь Стус — це не поет, а свідома позиція, це обов’язок і відданість, це концепт і вічний приклад. Це реальний доказ того, що зло могутнє, воно не спить, чатує, щоб забрати найкращих. Але воно безсиле проти Людини, якою і був наш земляк.

Фото з експозиції. Фотографка Дарʼя Ланова

Мистецький арсенал зробив важливе: оживив Стуса у кожному із нас. Після виставки виходиш зі слізьми і внутрішнім світлом, якого уже не сховати в шухляду.

Фото Мистецького арсеналу

авторка
Ольга Новосад

Інтрига, напруга і сила буктоку: в чому секрет популярності Фріди Мак-Фадден

авторка Анна Давидова - 30.12.2025 в Книжки

1 січня в кінотеатрах стартує трилер «Служниця» — екранізація однойменного роману Фріди Мак-Фадден, який 130 тижнів тримається у списку бестселерів The New York Times і перекладений понад 45 мовами.

Україна — також частина цієї «Мак-Фадден-манії»: за даними видавництва Vivat, тираж «Служниці» та двох її продовжень, «Секрет служниці» і «Служниця спостерігає», перевищив 160 тисяч примірників. До прем’єри фільму перша частина серії нещодавно була перевидана із кінообкладинкою, а також восени вийшла українською фінальна частина — «Весілля служниці». Окрім того, видані й інші романи авторки: приміром, «Ніколи не бреши», «Вчитель».

Топи книжкових продажів у десятках країн, голлівудська екранізація з зірками першої величини Амандою Сейфрід і Сідні Свіні в головних ролях — такий шалений успіх буквально за кілька років, адже світ дізнався про Фріду Мак-Фадден лише 2022-го, коли, власне, вийшла «Служниця». Хоча до того письменниця плідно працювала майже десять років. То в чому ж полягає секрет її популярності, і чим був зумовлений такий раптовий злет?

З лікарки у письменниці

Насамперед зауважимо, що Фріда Мак-Фадден — це псевдонім, і справжнє ім’я авторки досі не оприлюднене. Утім, відома її біографія — принаймні офіційна версія видавців.

Фріда народилася 1 травня 1980 року в Нью-Йорку в сім’ї лікарів: її батько був психіатром, а мати — подіатром (фахівчинею з лікування стоп). Не дивно, що дівчина з родини лікарів зрештою і сама обрала цю професію (хоча спочатку встигла повчитися математиці в Гарварді). Вступивши до медичної школи, Мак-Фадден зіштовхнулася з величезним навантаженням і виснаженням, і саме тоді почала шукати розраду в письменництві. Будуючи кар’єру в медицині як спеціалістка з лікування травм головного мозку, Фріда паралельно почала писати художню прозу й надсилати рукописи видавцям і літературним агентам, але безуспішно. Тож зрештою Мак-Фаден вирішила самостійно публікувати свої романи — і почала з книги «Диявол носить медичний халат» (The Devil Wears Scrubs, 2013), значною мірою заснованої на її досвіді інтернатури та спостереженнях під час клінічної практики. Цей роман не привернув багато уваги, але саме він офіційно поклав початок письменницькій кар’єрі Фріди Мак-Фадден.

Згадуючи ті часи, авторка підкреслює, що саме успішна медична практика на початку письменницького шляху забезпечила їй фінансову стабільність і дала змогу інвестувати в маркетинг власних книг. І навіть коли письменницькі справи нарешті пішли вгору, Мак-Фадден, хоч і скоротила клінічну практику до одного-двох робочих днів на тиждень, але зовсім від неї не відмовилася. Адже ніколи не знаєш, як далі повернеться життя…

Так чи інакше, зрештою Фріда Мак-Фадден зробила немислиме: раптово з’явившись із «Служницею» на літературному небосхилі, у віці 40+ вона почала конкурувати і навіть скидати з п’єдесталів гігантів американського трилера. Після десяти років наполегливого самвидаву Мак-Фадден очолила літературні рейтинги, випередивши навіть таких ікон жанру, як Джеймс Паттерсон та Джон Грішем.

«Служниця» як візитівка Мак-Фадден

Фріда Мак-Фадден — чарівниця психологічного трилера, яка жонглює сюжетами так, що читачі ледве встигають за ними, і має дивовижний хист до створення напружених оповідей. Її роботи тримаються на омані: те, що спочатку здається істиною, майже завжди виявляється чимось геть іншим. Її манера письма змушує читачів постійно перебувати в напрузі, і «Служниця» — яскравий тому приклад.

У центрі історії — дівчина з темним минулим Міллі Келловей (в екранізації її втілила Сідні Свіні). Героїня, яка втомилася ночувати у власній машині і харчуватися сендвічами, радо погоджується на пропозицію роботи покоївкою з проживанням у розкішному маєтку подружжя Ніни та Ендрю Вінчестерів (Аманда Сейфрід і Брендон Скленар). Спочатку все йде непогано, але невдовзі Ніна розкриває свою темну сторону, починаючи безжально прискіпуватися до Міллі буквально за кожну дрібницю. Дівчина шукає порятунку в Ендрю, який видається справжнім янголом на тлі своєї скаженої дружини, але чи справді він такий хороший? І взагалі — хто тут насправді хто?

«Служниця» дозволяє якнайкраще виокремити фірмові стилістичні прийоми Мак-Фадден, які й забезпечили їй шалену популярність. А саме:

Екстремальні сюжетні повороти. Її сюжети славляться несподіваними розв’язками, від яких перехоплює подих, та чорним гумором. Справжня візитівка письменниці — це різкий поворот усередині або наприкінці книги, який повністю змінює сприйняття сюжету.

Золоте правило «екстремального письменницького водіння» від Мак-Фадден: кожен із сюжетних поворотів має бути абсолютно несподіваним, але в ретроспективі здаватися цілком логічним і неминучим. Саме це робить розв’язку такою приємною для читача. Водночас авторка завжди міцно тримає кермо, зберігаючи повний контроль над загальною історією. Темп її романів, включно зі «Служницею», вивірений до дрібниць. Книги не здаються затягнутими. Сюжети летять вперед, проте вона встигає розкрити персонажів настільки, що ти щиро переймаєшся їхніми таємницями й переживаннями.

Емоційність. Мак-Фадден знаходить ідеальний баланс між напругою, від якої стискаються кулаки, та глибоким емоційним резонансом. «Служницю» часто порівнювали із «Загубленою» Ґіліян Флінн та «Дівчиною у потягу» Поли Гоукінз: Мак-Фадден так само вміє зазирати у темні куточки людської душі, зберігаючи при цьому доступність стилю для широкої аудиторії. А головне — вона змушує читача відчувати.

Мак-Фадден — майстриня викликати емоції. Перша ж сцена «Служниці» — коли Міллі тільки заходить до будинку Вінчестерів — змушує вас тремтіти від передчуття біди ще до того, як ви перегорнете сторінку. Читачі можуть забути деталі сюжету через двадцять років, але вони завжди пам’ятатимуть, як ця книга змусила їх почуватися.

Постійне підживлення психологічної напруги для побудови саспенсу. Прибуття Міллі до будинку Вінчестерів — ідеальний момент, щоб роздивитися, як авторка поступово створює і підсилює напругу.

Класична зав’язка: грандіозний будинок із величезними мармуровими холами та ідеальним фасадом. Але за всім цим ти відчуваєш: щось назріває — напруга, яка витає в повітрі ще до того, як правда вийде назовні. Будинок наче стає окремим персонажем історії, який на початку навіть затьмарює самих Вінчестерів: бездоганний білий екстер’єр, доглянуті газони… все буквально кричить про досконалість. Але досконалість може бути по-своєму лячною. І Міллі одразу помічає в цій досконалості дивні, тривожні деталі. Наприклад, її кімната на горищі з крихітним вікном і дверима, які замикаються тільки ззовні. Складається враження, що будинок спроектований так, щоб контролювати її, заманюючи у пастку фізично і водночас постійно нагадуючи, наскільки вона чужа в цьому ідеальному світі. Створення цього відчуття — тонка авторська робота, і саме ці описи ще на початку закладають фундамент для подальшого зростання психологічної напруги.

Фріда Мак-Фадден дозволяє цій напрузі зростати, наче снігова куля. Ти спостерігаєш, як Міллі намагається адаптуватися, поки навколо неї раз у раз з’являються все нові й нові «червоні прапорці». Письменниця майстерно розставляє дрібні, на перший погляд невинні деталі, які згодом стають ключовими. Замкнені двері, дивні погляди Ніни, навіть загадковий садівник Енцо (у фільмі його зіграв зірка еротичного трилеру Netflix «365 днів» Мікеле Морроне) — все це зрештою складається в єдине почуття тривоги, що обступає. Це дуже розумний спосіб побудови саспенсу, який Мак-Фадден зробила фірмовим письменницьким прийомом: нарощувати напругу, розкриваючи таємниці рівно настільки, щоб тримати читачів на гачку, і приховуючи достатньо, щоб вони продовжували будувати теорії. Кожна деталь оповіді працює на те, щоб поглибити інтригу. І зрештою ти неминуче починаєш сумніватися в усьому. Хто ким маніпулює? Яка мета? А це і є ознакою майстерного психологічного трилера: здатність вибити читача з рівноваги, змушуючи постійно переглядати свої припущення.

Мистецтво маніпуляцій. У «Служниці» Фріда Мак-Фадден дає справжній майстер-клас із маніпуляцій. Найяскравіший приклад — Ніна, яка буквально живе психологічними іграми: випробовує Міллі, тисне на неї і маніпулює нею, поки та не починає сумніватися у власній адекватності. Такий собі газлайтинг на максималках: наочна демонстрація того, як саме аб’юзери використовують психологічні інструменти для встановлення контролю над жертвою.

Але коли ми говоримо про мистецтво маніпуляції Фріди Мак-Фадден, ідеться не лише про персонажів, а й про читачів, зі сприйняттям яких авторка витончено грає, змушуючи сумніватися буквально у всьому.

Універсальність історії і простий стиль письма. Романи Мак-Фадден резонують у всьому світі, тому що у неї є дар створювати універсальну інтригу. І справа не лише в сюжеті. Її персонажі — особливо головна героїня «Служниці» Міллі — цікаві передусім тим, що вони… недосконалі. Це реальні люди, на чиє місце легко можна поставити себе. І ти вболіваєш за них, навіть коли не впевнений, чи можна їм довіряти.

І ще одна очевидна причина масової популярності Мак-Фаден — простий і динамічний стиль письма. Короткі влучні речення та напружені сюжети роблять її книги легкими для сприйняття навіть для тих, хто не є завзятим читачем. Звісно, Мак-Фадден — це не висока література. Дехто з критиків зневажливо називає її книги «попкорн-трилерами». Але прості лаконічні речення, емоційність, постійний рух дії вперед, — це саме те, чого потребує аудиторія. А щоб зробити її ще більшою, письменниця уникає у своїх книжках надмірної жорстокості чи занадто відвертих сцен, що робить її книги придатними для найширшого кола читачів, включно з підлітками.

Маркетинг-сила буктоку

Ну і, власне, згадка про підлітків підводить нас до ключової маркетинг-складової успіху «Служниці» і подальших романів Фріди Мак-Фадден. Нагадаємо: майже десять років письменниця видавала твори самвидавом, але не могла здобути популярність. То що ж сталося 2022-го, коли вийшла «Служниця»? Все просто: відбувся вірусний успіх у букток-сегменті тіктоку й у величезній фейсбук-групі Freida McFadden’s McFans.

Не варто недооцінювати силу буктоку. Адже, згідно зі звітом видання The Telegraph 2022 року, саме букток спонукав підлітків та молодь масово штурмувати книгарні — з ажіотажем, який нагадував часи виходу нових частин про Гаррі Поттера. Завдяки інфлюенсерам у тіктоці нові книги та автори опинилися в центрі загальної уваги, і серед них була Фріда Мак-Фадден. Так само, як і, наприклад, Коллін Гувер, чия книга «Покинь, якщо кохаєш» (It Ends With Us) після релізу у 2016 році розійшлася тиражем лише у 21 000 примірників, однак наприкінці 2020-го саме завдяки буктоку раптово отримала друге життя і до літа 2021-го вже мала наклад у 450 000 копій і контракт на голлівудську екранізацію.

Особливість тіктоку полягає в тому, що, на відміну від інших соцмереж, його алгоритм віддає перевагу успішності конкретних нещодавніх відео, а не кількості підписників. Він аналізує поведінку користувачів, моделі взаємодії, нещодавно переглянуті відео та вподобання контенту, щоб сформувати персоналізовану стрічку для кожного. Букток дає голос усім, дозволяючи, якщо пощастить, засяяти і літературним блогерам-початківцям, і ще нікому невідомим авторам.

Фріді Мак-Фадден пощастило. Так само, як зрештою пощастило і мільйонам її читачів, які знайшли для себе ті самі ідеальні динамічні психологічні трилери, сповнені непередбачуваних, шокуючих сюжетних поворотів.

Фото й ілюстрації — thetimes.com, usatoday.com, vivat.com.ua, imdb.com
Кадри з фільму «Служниця» надає Adastra Cinema

авторка
Анна Давидова

Чому ми не співаємо про Новий Рік: міфи про новорічну українську музику

авторка Анастасія Клименко - 30.12.2025 в Музика

У когось Різдво та Новий рік асоціюються з переглядом фільмів на кшталт «Один вдома» та всіх частин про Гаррі Поттера, а в когось — з новорічним плейлистом, піснями Френка Сінатри та Mariah Carey. У цьому плейлисті можуть промайнути колядки — славнозвісний «Щедрик» та «Радуйся земле». Тоді як іноземні різдвяні треки б’ють усі рекорди на радіостанціях, нова українська новорічна музика не отримує достатнього відгуку від українського слухача, хоча й щороку молоді виконавці випускають як одноосібні релізи, так і цілі альбоми — взяти хоча б музичну платформу «На ЇЇ Основі» та їхню мінізбірку новорічних пісень «За її лаштунками 4.0», що вийшла 25 грудня. 

Чому Last Christmas лунає з усіх різдвяних реклам, а молоді виконавці здебільшого не користуються новорічним інфоприводом та не створюють під нього треки? Розберімося на прикладі міфів про українську новорічну музику за останні кілька років.

Новорічна музика — це тільки колядки

Так, справді, колядувальна традиція в українському культурному продукті — надважливий складник, що є рефлексією певного, вже пережитого попередніми поколіннями досвіду. Переосмислення фольклорної традиції та, зокрема, музичного доробку пращурів — важлива місія для багатьох сучасних українських музикантів.

Проте жанрове розмаїття сучасної новорічної музики набагато ширше й не обмежується сучасною обробкою відомих усім колядок. Для любителів спокійних треків з відчуттям передноворічного затишку підійдуть треки від інді-виконавців: «Антарктида» гурту postman чи «Як день посуне ніч» Tember Blanche, а якщо Новий рік асоціюється з танцями під світлом гірлянд — підійдуть електронні треки, як, до прикладу, «Зорепад» Ann Kovtun та cashalot: про кохання навіть у найхолодніші часи у відблисках від місячного сяйва.

Безтурботність — недоречна

У період війни та постійних трагедій, що переслідують життя українців щоденно, виникає відчуття, що слухати теплу та затишну музику про прихід свят є недоречним.

У пісні Колі Дудченка та Павла Врочинського «360» музиканти згадують про часи дитинства, коли все навколо здавалося безтурботним — по телевізору йшли новорічні комедії, за вікном запускали яскраві салюти, а Андрій Данилко (справжнє ім’я Вєрки Сєрдючки) виступав у новорічних мюзиклах («Данилко ще без кепки // запускаєм феєрверки»). І хоч усе вже давно змінилося, проте і згадувати про щасливі дитячі роки не тільки можна, але й необхідно.

У треці Anstay та потворного Еліса «На ЇЇ Різдво» артистка співає ніби про кохання, але насправді сподівається, що Санта принесе щось набагато цінніше та важливіше, ніж навіть маленький подарунок під ялинку: «Я хочу серце // Розміром з сонце // І хочу миру // В кожній долонці».

А в треці Макса Пташника та Dmytro Kod «Додому на свята» хоч і оспівується новорічна атмосфера, яка накриває тебе, коли повертаєшся до рідного дому, лейтмотивною лишається згадка — навіть якщо додому зараз потрапити неможливо, він усе одно залишається чимось більшим, аніж точкою на карті: «Навіть на відстані обіймаю // Навіть на відстані так нестримно люблю».

Уся новорічна музика — однакова

Хоч у більшості новорічної музики є певні схожі хуки (музичні та текстові мотиви, які одразу чіпляють увагу слухача) та загальний перелік образів (сніг, що падає; мандарини на столі, гірлянди навколо новорічної ялинки чи холод за вікном), українська новорічна музика таки виділяється тим, що застосовує ті образи, які зрезонують саме з українським слухачам.

До прикладу, у треці «Різдво» виконавиці Ляни та саундпродюсера Movetone описуються стосунки, що схожі на навколовідьомські обряди: «В це Різдво з тобою, милий, нагрішу // в темряві тебе знайду і не відпущу». Використання подібних символів зовсім не характерне для святкової іноземної музики — закордонний слухач їх, скоріш за все, не зчитає, бо має зовсім інший контекст.

Тож українська новорічна музика — це про знайому систему координат та присутність у контексті тут і зараз. Українська музика (і новорічна, як один з її піджанрів) уміє резонувати та відповідати запитам українського слухача, навіть якщо здається, що цей запит легко може закрити іноземна музика. 

Як би не здавалося з першого погляду, українською новорічною музикою дуже легко зачаруватися: тут тобі і різні жанри, і різні теми, і різна символіка. Якщо тільки трошки глибше зануритися, можна побачити, що й нова українська музика колись гратиме, поки їдеш у таксі чи купляєш продукти для новорічного столу. 

А щоб полегшити цей пошук — пропонуємо плейлист від команди музичної платформи «На ЇЇ Основі», що показує: новорічна музика не одноманітна й може неабияк здивувати.