Паризька богема, творча спільнота і життя селян: цікаві факти про Михайла Бойчука

Якби Михайло Бойчук жив у наші часи, він став би головним персонажем якогось даркакадемічного роману. Викладач зі своєю малою спільнотою «бойчукістів», як вони самі себе називали, замикався у власній майстерні і створював фарби з яєчного жовтка і невимовне диво: картини. Попри заборони та протести.

«Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє», — казав один із найбільш відомих українських художників-монументалістів і, як виявилося, мав рацію: окрім постійного вкладу у своїх учнів та учениць, він створив щось більше, ніж спадок, про який й досі згадують, який й досі досліджують. Бо творчі люди часом цікаві не лише своєю творчістю, а й тим, що дало початок цій творчості і як вона була виплекана.

Якщо зараз шукають спеціалістів через сторизи в інстаграмі, то Михайло Бойчук шукав через оголошення в газетах.

На його оголошення про пошук «майстра», як заведено мовити в культурному світі, відгукнувся відомий на той час художник Юліан Панькевич. Так молодий шістнадцятилітній Бойчук опинився у Львові в майстерні Панькевича, а згодом — отримав фінансову підтримку від Андрія Шептицького, на яку й поїхав навчатися у Краківській та Віденській академіях мистецтв.

Париж — місце юних і закоханих, осередок мистецького божевілля та бунту. Михайло Бойчук під час свого навчання в європейській столиці живопису обростає новими друзями та знайомими, які почнуть називати себе «бойчукістами» — вже тими, хто буде наслідувати самого художника і переймати його майстерність.

Михайло Бойчук вирізнявся — тяжів до візантійської культури і монументалізму, а не до популярних на той час імпресіоністичних полотен. Мав велику прихильність жінок — багато з них ще й навчалися в нього. Був митцем, схильним до скандалу, — той випадок, коли геніальність здатна не лише приваблювати, а й завдавати болю. 

Так він і опинився у любовному багатокутнику, де обирав між чотирма жінками, граючи з почуттями то однієї, то іншої. Зрештою саме Софія Налепинська повернулася з ним в Україну, де й стала його дружиною. А сам Михайло Бойчук написав картину «Чотири жінки й кіт», де зобразив усі муки свого вибору — коли потрібно нарешті визначитися, хто піде з тобою далі по життю, якщо насправді все твоє життя — це пензель, картина та муза.

Повернувшись в Україну, художник продовжив збирати навколо себе відданих учнів, яких навчав усього — від створення фарб за давніми традиціями до писання спільних картин, гобеленів, муралів. Бойчук вважав, що саме колективність є запорукою успіху, тому й усі роботи учні створювали разом — під чітким керівництвом майстра. Іноді це керівництво було дещо деспотичним: художники працювали по сім-вісім годин, їм було заборонено одружуватися та й узагалі мати бодай якесь особисте життя. Але водночас учні Бойчука ніби потрапляли в сім’ю: здебільшого до себе на навчання він брав селян і робітників із малозабезпечених родин (яким і сам колись був український монументаліст), забезпечував їх житлом та їжею.

«Бойчукісти» ходили по музеях, обговорювали нові тенденції в європейському живописі і вірили, що їхня праця недаремна. А найбільше вірили у свого вчителя — ідола, який, здавалося, показав їм весь світ.

Михайло Бойчук — виходець із села поблизу містечка Теребовлі, тож із самого дитинства спостерігав тяжку працю селян, і наратив про «ницість українських селян», що побутував у Радянському Союзі, був для нього радше дотепною вигадкою, аніж правдою.

Бойчук свідомо відмовлявся від участі у виставках: вважав, що мистецтво має не капсулюватися виключно в закритих академічних просторах, а бути повсюди — там, де його головні герої, люди, матимуть до нього доступ. Так, його розписи можна було побачити і на Луцькій казармі, і на селянському санаторії під Одесою, і на стінах одного з театрів у Харкові. 

У своїх роботах художник звертався до візантійської традиції: ніби малював фрески та ікони, а проте робив центральними фігурами селян та робітників. Взяти хоча б його картину «Українка», де зображена жінка у виразно українському вбранні ніби в образі Оранти, що дивиться на тебе, з якого боку на неї не глянь. Чи то картина «Під яблунею», де зображені герої збирають яблука, наче у своєму власному Едемі, але тут яблуко — не символ першого гріха, а джерело життя та доходу.

Для сталінського режиму свобода — заразний вірус. Якщо вона заразила одного, то пошириться далі — на найближчі майстерні, квартири, провулки та міста.

Після чергової поїздки за кордон, де Михайло Бойчук часто давав лекції, радянська влада звинувачує його у шпигунстві. 13 липня 1937 року його розстрілюють разом із найталановитішими учнями: Іваном Липківським, Іваном Падалкою, Василем Седлярем. Згодом стратять і його дружину — Софію Налепинську-Бойчук за те, що не видала жодних відомостей про свого чоловіка чи про його діяльність. Останнє кохання Бойчука Аллу Гербурт, дружину ще одного представника Розстріляного відродження Майка Йогансена, звільнять з роботи та змусять переїхати в іншу країну. У ті часи залишалося тільки «не висовуватися». 

А згодом і більшість його розписів замажуть штукатуркою, ніби митця і не існувало.

Тож реабілітація пам’яті про Михайла Бойчука — це свого роду реставрація. Відновлення того, що зруйнував не час, а реальні люди. Бо «про митців мушу знати — хто вони, хто в дорозі якій народивсь», як писав поет Станіслав Вишенський.

Більше про постать Михайла Бойчука можна дізнатися у книзі Ірини Магдиш із серії «Історії українських митців», яку створюють і втілюють спільно команди Projector Publishing, Projector Foundation та Фундації ЗМІН.