Культурний спротив: ідентичність крізь призму сучасного мистецтва

21-ий фестиваль документального кіно Docudays UA був не тільки про документальні фільми з різних куточків світу на різну тематику, але й про мультидисциплінарність та діалог. Цьогоріч правозахисна програма «Rights Now!» дала нову оптику: український спротив крізь призму видів мистецтв та історії. 

За модерації журналіста Євгена Павлюковського, разом із мистецтвознавицею та співзасновницею ГО «Музей сучасного мистецтва» Ольгою Балашовою і художницею  Жанною Кадировою відбулася дискусія «Культурний спротив: ідентичність крізь призму сучасного мистецтва». 

Про переосмислення спадщини, мову мистецтва та культурні інституції — у конспекті.

Ольга Балашова: Для початку нам треба розділити ринкові процеси та власне сам художній процес. Якщо ми говоримо про ринок, то він зараз зупинився в Україні, бо ми майже все витрачаємо на донати, на допомогу армії. Але художній процес істотно пожвавився. Після початку повномасштабного вторгнення і якість, і кількість запитів на українське мистецтво збільшилися в рази. Хоча й музейного та класичного мистецтва ми зараз не бачимо, але музеї, як і виставкові майданчики, працюють. І, як правило, це забезпечують сучасні митці та куратори, які звертаються до всього цього не музеїфікованого мистецтва, мистецтва, що створюється тут і зараз. Також виросло зацікавлення від закордонних інституцій, які хочуть через доступну їм мову, мову мистецтва, зрозуміти Україну.

Ольга Балашова: Тенденція 2022 року полягала в тому, що було дуже багато проєктів, але далеко не всі вони були високої якості.

Це лишається більше маргінальною історією. У Європі вже є чітке розуміння, що Україна нікуди не дінеться. І якщо в 2022 році це була більше гуманітарна допомога, аби підтримати українських митців, то зараз є усвідомлення, що Україна — це країна з величезною історією, яку потрібно розмістити в ментальності європейців. 

Ольга Балашова: Ми постійно говорили про українське мистецтво. Але в нас досі відсутня державна стратегія руху і політики в цій сфері: як ми себе представляємо, через які явища говоримо. З іншого боку, з 2023 року стало зрозуміло, що Європа не зможе повернутися до business as usual і треба якось відділяти Україну від Росії. Тож хоч у нас і немає своєї правильної політики, але ми вже відповідаємо на сформований європейський запит.

Жанна Кадирова: Я почну зі своїх стосунків з міжнародними художніми інституціями. Я вже більше 12 років співпрацюю з відомою італійською масштабною галереєю і бачу, як змінюється ставлення європейців до України. Якщо на початку 2022 року це була беззаперечна підтримка, то зараз видно, що Росія провела плідну роботу зі своєю пропагандою — нині італійці звинувачують Україну навіть у тому, що в них подорожчав хліб. 

Але я не можу сказати, що взагалі зникла зацікавленість. Після цієї першої хвилі уваги пішли вже більш професійні контакти з українськими митцями. Почали показувати не тільки українське сучасне мистецтво, але й те, що було його базою.

Я погоджуюсь з Олею, що Україна вже зникає з новинних каналів у людей — тепер треба говорити про свої досвіди через мистецтво. Бо це чіпляє. Як приклад — проєкт «Паляниця», який я створила на Закарпатті, коли виїжджала туди через війну. Ми знайшли там річкове каміння і зрозуміли, що воно схоже на хліб. Нарізали скибочки, і так народився цей проєкт. Уже через місяць після початку повномасштабного вторгнення презентували виставку людям з тої громади, де ми жили. А за три тижні «Паляниця» була на Венеційському бієнале.

Завдяки цьому проєкту ми зібрали більше 10 мільйонів для гуманітарних цілей та для митців, що служать у лавах ЗСУ. Але тут важливо зазначити, наскільки в нас із європейцями відрізняється зараз ставлення до мистецтва: коли ми почали «Паляницю» у квітні 2022 року, то за одну з робіт австрійська інституція розраховувалася два роки поспіль. Тобто вони не розуміють, що допомога потрібна тут і зараз і цей проєкт — терміновий. Для них це просто купівля твору мистецтва. 

І ось це непорозуміння, звісно, турбує, але ми все одно продовжуємо пиляти каміння, схоже на паляницю, і виставляти його в різних країнах Європи, а віднедавна — в Азії.  

Жанна Кадирова: Якщо казати про «Паляницю», то цей проєкт настільки простий, що він подобається водночас і інституціям, і приватним колекціонерам. Але у моєму випадку більша рідкість, коли роботу купує інституція.  

Ольга Балашова: У інституцій зазвичай є чіткі плани та стратегія купівлі тих чи інших робіт. Але конкретно на початку вторгнення вони просто прискорили свій план — купували роботи Павла Макова. Але все одно це — стратегічна робота. 

Наприклад, наша громадська організація «Музей сучасного мистецтва» має мету створити колекцію сучасного мистецтва, але вона була прописана за кілька років до вторгнення. 

Зараз збираємо колекцію воєнного стану, і коли ми зверталися до різних художників по їхні роботи, то виявилося, що більшість картин, особливо березня-квітня 2022 року, уже купили приватні колекціонери. І ми зрозуміли, що потрібно опікуватися тим, щоб ключові твори цієї війни залишилися в Україні, а не осіли в колекціях західних споживачів культури.

Ольга Балашова: Ви дуже точно обрали саме цю роботу Яни. Ці фото — це не просто документалістика, яка показує страшну трагедію. Це твір мистецтва, який змушує дивитися на зло не відводячи очей. Що робить Яна? Вона переводить фотографії з Ізюму в чорно-білу картинку, через що плащі працівників ДСНС стають білими — рятувальники перетворюються на таких собі «янголів». Ми не бачимо тіл, але відчуваємо, що відбувається щось страшне. Тож це не та робота, яка лякає. Це робота, яка переконує.

Жанна Кадирова: Насправді фокус інституцій дуже відрізняється від фокусу комерційних галерей. Якщо комерційна галерея хоче щось нейтральне, то інституції готові працювати з чимось більш складним та серйозним. 

Ольга Балашова: Але, з іншого боку, існують «Калейдоскоп історій» (виставковий проєкт у дрезденському музеї Альбертінум про українське мистецтво ХХ–ХХІ ст., – ред.), «В епіцентрі бурі» (виставковий проєкт про український модернізм 1900-1930-х рр. у віденському Бельведері, – ред.), які показують українське мистецтво XX ст. в Європі. І це приклад того, як ми можемо звучати інакше для західної авдиторії.

Я думаю, наші художники, і зокрема Жанна, зараз із цим дуже добре справляються.

Жанна Кадирова: Russian Rocket — це стікери різних розмірів, які я наклеюю на громадський транспорт у містах різних країн, і таким чином над мирними містами нібито починає літати російська ракета. Люди купують за донати ці ракети, знімають на відео свої інтервенції і надсилають на інстаграм проєкту. Я хотіла зробити такий собі флешмоб, і в нас наче виходить. Тож люди реагують, людей це вражає.

Але насправді нюанс у тому, що європейцям дуже важко уявити реалії війни — я вже змирилися з тим, що нас усе одно ніхто не зможе зрозуміти повноцінно.

Жанна Кадирова: Та з самого початку вторгнення. Просто тоді я це сприймала більш емоційно. Мені здавалося, що війна — це наша спільна із Заходом проблема, проте виявилося, що це не так. Але я продовжую робити те, що роблю. Усе одно є дуже теплі фідбеки — до мене підходили люди з Норвегії, зі Швеції, переселенці з Чехії. Так, це не вплине на постачання нам зброї, але це все одно про діалог. Про те, що ми продовжуємо бути видимими.

Ольга Балашова: Я думаю, ми зараз у тій ситуації, коли мистецька спільнота допомагає державі, а не навпаки. І я, якщо чесно, боюся того, що державні інституції будуть втручатися, бо їхня ефективність наразі не дуже висока. Якби в нас була робоча система, у яку треба лише залити потрібний ресурс, то все було б легше. Але у нас немає розбудованої інфраструктури. А вкладати гроші та сили в рудиментарну пострадянську структуру теж немає сенсу — воно, по-доброму, вже має вимерти. Про що ми можемо говорити, коли весь бюджет Українського Культурного Фонду — це навіть не один F-16. Тому тут складно щось сказати про підтримку саме з боку держави.

Жанна Кадирова: Що ще важливо — Росія витрачає величезні кошти, щоб показати себе «культурною країною». А наша країна зараз не має чіткої стратегії вибудовування української ідентичності за кордоном. Звісно, це набагато більші бюджети. Але в нас навіть ніхто не дивиться в ту сторону. Так, у нас дуже й дуже багато талановитих людей. Але це має бути політичне рішення, закладене в державний бюджет. Бо зараз ми дякуємо Міністерству культури та інформаційної політики не за роботу, а за невтручання.

Жанна Кадирова: На жаль, були, і не один раз. Ще хочу додати, що в нас трохи не на тому фокус. Наприклад, ми обговорюємо, що треба знести арку Дружби Народів. Це — абстрактна модерністська структура. Люди, не намагаючись ні в чому розібратися, готові вкласти величезні гроші в її знесення.

Жанна Кадирова: Насамперед — переосмислення. Це, як мінімум, трохи дешевше.

Ольга Балашова: Але при цьому ми бачимо розсинхронізацію між громадою та владою. Володимир Кузнецов робить цю тріщину на арці Дружби Народів — його стейтмент про те, що ніякі ми з росіянами не «дружні народи». А потім КМДА перейменовує цю арку на «арку Свободи українського народу». І тепер у нас що, свобода з тріщиною? Складається якась абсурдна ситуація, де права рука не знає, що робить ліва. 

Тож дуже важливо працювати синхронізовано та працювати над переосмисленням. От нещодавно був Форум культурної спадщини, де багато говорили про мистецтво як джерело ідентичності.

Ольга Балашова: Це характерний російський підхід — знищити, а потім переосмислити. Потрібно мати ці архітектурні об’єкти перед очима, щоб працювати з ними, шукати різні підходи та різну опитку: деколоніальну, історичну, мистецтвознавчу. Ці контексти не можна забирати, бо це про виймання частини пам’яті.

Жанна Кадирова: Потрібно пояснювати людям, що від знищення того чи іншого об’єкту росіяни не підуть з України. Плюс, чому ми вважаємо, що все радянське — це тільки російське? Чому ми даємо право Росії привласнити собі нашу історію радянського часу?

Ольга Балашова: Нам не вистачає в нашому інституційному полі однієї частини пазлу: професійної інституції — «Музею сучасного мистецтва», — який може фахово профасилітувати цю дискусію про збереження пам’яток, дати їй експертну оцінку. Тобто проблема в тому, що поки що наше інституційне поле дуже бідне. І з цим треба працювати — аби суспільні запити опрацьовувалися професійно та з розумінням контекстів.