Рок-гурт O.Torvald випустив новий альбом

авторка Анастасія Клименко - 24.04.2024 в Музика

На початку квітня на всіх стрімінгових майданчиках вийшов перший за останні 5 років альбом O.Torvald «Втома» — з новим звучанням, піснями та сенсами. Рок-гурт записав платівку про переживання сучасних реалій війни, про особисті почуття фронтмена Жені Галича та його досвід боротьби з посттравматичним синдромом. 10 пісень, 30 хвилин та безліч акордів, у яких зашита нова історія O.Torvald.

Перші три пісні — «704», «У вікнах» та «Брудні» — одразу б’ють рифами та задають загальний настрій альбому. Остаточно переконуєшся, що «Втома» не запропонує сюжетів про щасливе безтурботне рок-н-рольне життя, про яке O.Torvald розповідавв альбомі Diller Kaifu чи «Ти є». Які часи — такі і настрої: тривожні та похмурі (хоч і загорнуті в якісне рокове звучання).

Пісня «Амстердам» — певно, єдина, що занурює не тільки в роздуми про теперішнє, але й про те, як було колись і як у цьому «колись» було добре. Це така собі луна безтурботного минулого, яке сьогодні сприймається лишень як тьмяний відблиск. Важка глиба сучасності тисне, але все одно хочеться пригадати цей «далекий Амстердам» і сподіватися на те, що «З часом ранок знову стане добрим».

Треки «Хейту на зло», «Я хворий» та «Немає мрій» знову повертають тебе на основну лінію альбому — чесна рефлексія на життя з гейтом, травмами війни, без мрій. Під кожну цю пісню на концертах точно будуть слемитись (перевірено на досвіді),  стрибатимуть, підспівуватимуть. Але в навушниках, коли ти знаходишся сам на сам, тебе накривають не тільки масштабний, гучний та повний звук, але й багато питань до себе:«Чи світ змінився, чи це вже звик я?».

Останні три пісні альбому, певно, найбільш болючі, тому що поступово від важких гітар та швидких барабанних перебивокO.Torvald сповільнюється, щоб дати останній ривок до піку. Пісня «Свідомість» — про зруйновані українські міста, проте зі спокійним виконанням Галича звучить дещо моторошно: беземоційність лякає.

«Дощ» — єдина, за словами фронтмена, лірична пісня про кохання в цьому альбомі, яка теж зачіпає тему любові під час важких обставин навколо: коли «повітря заповнює страх» та «від думок не залишається слідів».

«Втома», остання пісня в альбомі, — найстрашніше, чим можна було закінчити цю платівку. Починається помірним шепотом, а потім вибухає болючим криком вокалу, що перемішується з не менш болючим ревом гітар. Це кульмінація, яка справді діє як льодяний душ — на відміну від іншої, не менш моторошної, їхньої давнішньої композиції «Голосові», де крижана  вода поступово затікає тобі за комір та сіє сироти.  «Втома» робить це раптово — так, що ледь капіляри не лопаються від різкого перепаду температури. Ця пісня ставить останню крапку в цьому альбомі — страшну, але потрібну. Цей трек —  історія про військового, який мріє про повернення до мирного життя і котрий чітко усвідомлює: «Не страшно побачити пекло, бо бачив його на Землі»

Загалом новий альбом O.Torvald «Втома» — дуже важлива фіксація того, як змінився гурт після початку повномасштабного вторгнення — нові наративи,  думки, бажання та прагнення. Не безтурботність, як у «Приматі», а хистка схвильованість. Не мирне молоде життя, як у «Наші люди всюди», а буденність у воєнному стані. З-поміж безлічі нової рок-музики, що виходить щотижнево, альбом O.Torvald як хороше дзеркало: для самих себе чи світу навколо. Світу, де ми досі живемо у війні, але при цьому сподіваємось, що колись про «цей лютий нагадає тільки старий камуфльований рюкзак».

Текст створено в межах стажування.
Фото - пресслужба O.Torvald

10 думок дизайнерів Аліни та Дмитра Сердюків

авторка Ольга Трейтяк - 22.04.2024 в Мистецтво

Двоє  українських дизайнерів й за сумісництвом подружжя —  Дмитро та Аліна Сердюки — у 2018 році заснували бренд одягу byMe. Вони створюють  одяг та аксесуари, концептуально пов’язані з  українськими традиціями та мистецтвом. Раніше бренд випустив колекції за творчістю Тараса Шевченка, за мотивами косівської кераміки, а також за фільмом «Довбуш». Навесні 2024 команда презентувала колекцію «Березіль», натхненну творчістю Леся Курбаса. А вже невдовзі, у квітні, світ побачить колекція  «Капсула» — колаборація з Мистецьким Арсеналом про будівлю та її історію. Про це та інші пошуки творчої пари — у розмові.

Тандем у житті та роботі

Дмитро Сердюк: Ми з Аліною вже 18  років разом, а у шлюбі —  13. Саме з цього розпочався бренд byMe. Ми зрозуміли, що коли працюємо на різних роботах, то нам не вистачає часу, проведеного разом. Аліна була маркетологинею на СТБ, я працював у сфері безпеки, й ми вирішили створити щось своє, хендмейд byMe. Наші перші вироби —  шкіряні ремені та аксесуари, проте ми не виготовляли їх довго, бо швидко прийшов час, коли зрозуміли, що нам дуже мало цього обʼєму і потрібно створювати щось масштабніше —  одяг.

Хто такий дизайнер?

Аліна Сердюк: Треба пояснити, мабуть, процес, коли народжується продукт, від самого початку до кінця. Наша ідея починається не з одягу, а з сенсу, з теми, яку ми хочемо розкрити через свій одяг, тому що наш бренд — це тільки інструмент, щоб закохувати в українське. Найчастіше ця ідея виникає в нас обох із Дмитром. Щось видумую я у своїй голові, щось Дмитро, і потім ми, перемовляючись, дуже часто кажемо одне одному те ж саме. 

Потім ця ідея переростає в глибоке дослідження теми. Наведу приклад: косівська кераміка. Коли нам потрібно було створити колекцію осінь-зима, то ми з Дмитром поїхали на два тижні в Косів, в експедицію, де досліджували музеї, спілкувалися з провідними науковцями й науковицями, щоб дослідити історію косівської  кераміки. Знайомилися із сучасними майстрами, щоб зрозуміти, який вигляд вона має. Також були на косівському базарі — осередку всього традиційного, дивилися, яке воно було колись і яким є сьогодні, також знайомилися з викладачами інституту, де навчаються майстри кераміки. 

Фото з колекції за косівською керамікою

Отак повільно й різносторонньо ми досліджуємо цю тему. І потім уже працює наша графічна дизайнерка: створює одяг, в якого є той сенс. Ми презентуємо колекцію, щоб люди дізналися, що таке косівська кераміка, який вигляд вона має і що одяг, який вона обирає, не є абищицею — в ньому зашита ідея.

Інтуїція чи точне планування?

Аліна: Інтуїція.100%

Дмитро: Але ми зараз цю інтуїцію намагаємося підкріплювати точним плануванням і використовуємо інструменти, які нам показують цифри, й по цих цифрах орієнтуємося: що нам треба створювати, в якій кількості, на кого ми орієнтуємося, який сегмент, куди ми рухаємося, які кошти вкладаємо і так далі.

Аліна: Ну, якщо сказати, що бренду зараз 8 років, то 7 років ми працювали за інтуїцією, а останній рік намагалися працювати з цифрами.

Кумири й діячі, що надихають

Дмитро: У мене немає кумирів. Діалог ми зазвичай ведемо не з іншими дизайнерами, а з музеями, наприклад, або з митцями, які створюють щось цікаве українське,  тому саме в цьому напрямку ми дивимося як бренд.

Аліна: Я зараз зосереджена на всьому українському. Після повномасштабного вторгнення  ще більше зрозуміла, наскільки мало знаю про видатних українців, наші традиції та історію. Я настільки поглибила свої знання, що, мабуть, мої кумири — це всі важливі постаті з історії України.

Дмитро: Досліджуючи матеріал для кожної нашої колекції, ми бачимо скільки було і зараз є талановитих людей,  про яких не знають, і ми хочемо про них усіх більше розповідати, щоб це залишалося в пам’яті, щоб поціновувачі нашого бренду транслювали ці ідеї, так само як  ми.

Аліна: Можемо поділитися, що наша наступна велика колекція буде влітку. Вона присвячена «скрипниківці» — Харківському правопису. Там ми, звісно, будемо розповідати не тільки про «скрипниківці», а й про багатьох громадських діячів, повʼязаних з мовою, які нас надихають. 

Також можемо згадати про Сергія  Дудку, сучасного кераміста косівської кераміки. Спілкуючись з ним, я відчувала, що коли пройде ще сто років, то він точно увійде в історію. Так, як його попередники в ХV столітті. Мені здається, що їх (прикладів для натхнення) дуже багато.

Фото з колекції по Шевченку

Дмитро: Коли ми створювали колекцію, присвячену Тарасу Шевченку, то відкрили його для себе зовсім з іншої сторони — і це неймовірно! Також, читаючи сучасну літературу, бачимо дуже багато талановитих письменників, ідеї яких ми теж хочемо транслювати в майбутніх колекціях. Але це поки на етапі дослідження. Ми вишукуємо тих, хто нам сподобається й буде з нами на одній хвилі.

Колекція «Березіль»

Аліна: Ми гуляли, говорили про косівський орнамент,  подільські килими,  косівську кераміку і подумали, що, можливо, ми розкажемо про український театр. Хоча  розуміли, що самі майже нічого не знаємо про нього. І мені справді соромно казати, що до того, як почати колекцію, все, що я знала про Леся Курбаса — це тільки назву такого проспекту в Києві… Але тепер я щаслива, що зробила велике дослідження і знаю багато не тільки про Леся Курбаса, а й режисерів, акторів і акторок театру «Березіль», як цей театр розвивався і трагічно припинив своє існування.

Ідея виникла так: ми захотіли розказати про український театр. Коли почали шукати, про кого є сенс розказати на основі українського театру, звісно ж, натрапили на Леся Курбаса і «Березіль».

Аліна: Над розробкою працювала команда. Наша дослідниця, проєктна менеджерка Сніжана, відповідала за комплексне дослідження і подачу головної інформації, тобто величезну презентацію, щоб потім уся наша команда далі могла працювати з цією колекцією, адже йдеться  не просто про пошиття сорочки, яку варто продати, а про сенси. Щоб аудиторія, яка взаємодіє з колекцією, знала,  хто такий Лесь Курбас, хто такий Микола Куліш, які актори були залучені, які спектаклі ставили і взагалі — що це був за театр. Звісно, команда — це найперші, хто має знати більше.

Аліна: Ми поділили різні джерела інформації між командою. Ми з Дімою брали на себе читання всіх книжок із теми дослідження.

Дмитро: Ми знайшли багато літератури, яка залишилася в одиничних примірниках. У нас навіть є збірка Миколи Куліша, підготовлена його сином і видана в Штатах. 

Аліна: Всією командою ми також ішли до музею, брали екскурсію, додатково зустрічалися з науковцями й науковицями, тому що після екскурсії ще залишилася купа питань. Потім Дмитро знайшов, що останню виставу, яку ставив Лесь Курбас — «Маклена Ґраса» за пʼєсою Миколи Куліша, — сьогодні ставить Малий театр. Так ми познайомилися з акторами театру, пішли на цю останню, незавершену виставу Курбаса. Вона неймовірно потужна і важлива!

Дмитро: А ще в цьому театрі ми зробили презентацію колекції.

Сорочка «Березіль»; фото з презентації колекції «Березіль» в Малому театрі

Аліна: Так, гостям, які прийшли до нас на презентацію, розказали про театр «Березіль». А після презентації всі пішли на 3-годинну виставу «Маклена Ґраса».

Дмитро: Ми  ніби прожили цю виставу і пройнялися театром Курбаса загалом. Розуміли, як важко було творити в ті часи.  Можливо, багато питань є до творців того часу, оскільки чимало  з них на якомусь етапі підтримували радянську владу. Але ж потім приходило просвітлення й розуміння —- і за це вони часто розплачувалися власним життям.

Курбас — експериментатор

Дмитро: Мені дуже подобається підхід Леся Курбаса до створення чогось нового: не боятися, експериментувати і транслювати своїй команді, що це все реально. Ми саме тут, у цьому моменті життя, можемо впливати на велику кількість речей. Ми не  просто виконавці — ми творці. 

Лесь Курбас зібрав навколо себе такий сильний колектив що вистави й, зокрема, декорації запам’ятовувалися й викликали у всіх захват.. Команда театру Курбаса також експериментувала з анкетами, що їх роздавали глядачам після вистави. Це ті самі опитування, які зараз використовують великі компанії. Команда Курбаса застосовувала цей метод і знала, що десь недокрутили, що десь було не так показано… Вони були дуже мобільними, як на той час. 

«Березіль» як бізнес-стратегія

Аліна: Мені ще резонує, як Курбас організовував театр з комерційного погляду, як бізнес. Мені це дуже схоже з тим, як будуємо бізнес ми, byMe. Я читала в одній книжці, що коли Лесь Курбас приходив на роботу, вітався з усіма, вони спілкувалися на «ти». Звичайно, під час радянського режиму так було не заведено, усі спілкувалися віддалено — на «ви». А вони — на «ти», це була дружня команда, справжня сім’я, вони разом навіть їздили на відпочинки. Мені максимально імпонує такий родинний підхід, як і в нас. У часи Курбаса цей метод був сміливим, навіть революційним.. 

По-перше, як ці шалені ідеї спадали йому на думку, коли ніхто так не робив? По-друге, це ж не одна-дві ідеї, кожна вистава мала якусь особливість, підхід. Його актори й акторки мали бути настільки різнобічно обдарованими, що вони навіть фехтуванням займалися, щоб знати й уміти абсолютно все. Сто років тому це було справді революційно! Це зараз нам здається, що така практика очевидна, а тоді треба було бути справжнім сміливцем і дуже креативною людиною. Якби радянська влада не здійснила  злочин проти представників Розстріляного відродження, то Лесь Курбас, як і всі інші, міг би прожити своє життя повноцінно. Він міг би показати світові, наскільки передовим є український театр. Я не виключаю, що він міг би бути найвідомішим у Європі.

«Довбуш»

Це була тристороння колаборація з Film.UA, дистриб’ютором фільму  «Довбуш», та магазином «Всі.Свої». Наше завдання було багатовекторним: грубо кажучи, ми мали  створити колекцію до фільму «Довбуш»; але якщо все ж таки говорити в деталях, то ми мали ще раз нагадати, що Україна й українці — це ті, хто борються за свою свободу. 

Нашим завданням було розкрити суть боротьби опришків, їхню натуру та характер війни тих часів.  У процесі підготовки колекції ми також трошки досліджували зброю. До речі, тут  позитивно вплинуло дослідження косівської кераміки, тому що це майже один і той самий регіон, де жив Довбуш. Наприклад, у фільмі є такий момент, коли Довбуш каже, що «треба йти на Кути», а Кути  — це один із трьох головних регіонів косівської кераміки. Тож ми відвідували музей у Косові, знайомилися зі зброєю опришків. Ми бачили, як ці історичні бартки (топірці) по-різному виглядали.

Фото з колекції за фільмом «Довбуш»

Дмитро:  Після презентації колекції в палаці Довбуша ми їздили в Косів на майстерклас до кераміста Сергія Дудки і там познайомилися з актором, який грав Івана Довбуша, — Олексієм Гнатковським. Ми почали спілкуватися, і так класно в нас усе заметчилося, що подарували йому речі з цієї колекції.

Найцікавіше, що колекція була суперспонтанною. Ми її вигадали за 6 днів, але виготовляли набагато довше. Побачили фільм «Довбуш» за кілька тижнів до прем’єри, нам дуже сподобалося, після цього пішли генерувати ідеї.

Аліна: Так швидко ми ще ніколи не створювали колекції.

«Закохувати в українське»

Дмитро: У нашому випадку  «Закохувати в українське» — це не місія нашої роботи, а місія нашого життя, бо в нас цю фразу навіть закладено в ДНК компанії. 

Ми позиціюємо себе як бренд, який закохує в українське, тож максимально докладаємо зусиль для того, щоб люди закохувалися. Навіть наша бізнес-стратегія побудована саме на цьому фундаменті.

Всі інструменти, дотики з клієнтами ми приводимо до того, щоб закохати в українське, щоб люди транслювали разом із нами наші ідеї. Можливо, спад інтересу до українського буде, але якщо дивитися з перспективи byMe, то нас це не торкнеться, бо ми будемо продовжувати робити свою справу. 

Аліна: База бренду — це в будь-якому разі наші з Дмитром життєві цінності та позиції. Я настільки фанатично ставлюся до всього українського, що не уявляю, як настане момент десь через 10, 20, 50 років, коли мене перестане це цікавити. Конкретно в наших головах не виникає спад — тільки зростання. Настільки цікаво все більше й більше дізнаватися, що іноді в мене одночасно лежить 10 книжок і мені хочеться одночасно читати 10 в одну й ту саму хвилину. Я не можу обрати, яка краща, тому що всі автори й авторки дуже цікаві.                                                                                                 

Дмитро: Найцікавіше, що велика кількість людей зараз не супердотична до українського, і нам треба щось із цим робити. Треба змінювати, шукати підходи, щоб їх спонукати до вивчення, ознайомлення, щоб ми не втратили нашу національність, державність, щоб ми були українцями до кінця й ніхто в нас не міг це забрати. Тому зі своєї сторони ми намагаємося показувати не тільки словом, але й ділом: допомогою Збройним Силам України та творчими ініціативами. 

Чи мають українці смак?

Дмитро: Українці дуже талановиті й дуже стильні. Вийти на вулицю й подивитися, як люди вдягаються, як вони себе поводять, як спілкуються, то більшість  —  стильні індивідуальності.

Аліна: Ми, очевидно, продовжуємо боротися з проблемою меншовартості (на фоні шароварщини, звісно). І прогрес відбувається з кожним днем, тому що все більше українців та українок хочуть додати у свій гардероб щось із традиційного одягу або прикрас. Ми всі вдягаємося за сучасними трендами, але припасовуємо, наприклад, на шию  або силянку, або якийсь гердан. Щось усе одно додаємо до свого гардероба, і нам це подобається. Так само відбувається і в інтер’єрі. Наприклад, у нас — та я думаю, що і в багатьох українців — є ліжники. У кожного, мені здається, вони лежать замість стандартного килима  на підлозі.

Фото надані Аліною та Дмитром Сердюками

авторка
Ольга Трейтяк

Дайджест культурних подій (з 22 до 28 квітня)

авторка Софія Богуславець - 22.04.2024 в Події

22 квітня, понеділок

Wartime Documentation: Literature, Memoirs and Testimonies

Київ, простір за адресою: вулиця Волоська, 12/4
Графік подій: з 22 до 24 квітня о 18:00

«Документування воєнного часу: література, спогади та свідчення» — це серія публічних дискусій, що відбуватимуться англійською мовою. На подіях протягом трьох днів запрошені гості — українські й зарубіжні літературознавці, журналісти, письменники й правозахисники — обговорять літературний і документальний текст як спосіб фіксування реалій російсько-української війни з 2014 року.

Читати про подію у фейсбуці.

Ніч у Музеї старожитностей

Київ, Національний художній музей України (НАМУ)
Початок реєстрації: 22 квітня о 19:00
Графік зустрічей: 24, 25 і 27 квітня з 18:00 до 21:00

До 125-річчя Національного художнього музею України відбудеться вечірня театралізована екскурсія від творчого об’єднання «Ніч в Університеті». Програму подій присвятять музейному просторові, а саме: розповідь про побут музею перші 20 років від заснування у 1899, виставки Вікентія Хвойки, перша експозиція художніх творів Тараса Шевченка і доля музею у радянські часи. 

Вхід за реєстрацією та вхідним квитком — напередодні, 22 квітня о 19:00 на фейсбук- і телеграм-сторінках творчого об’єднання опублікують ґуґл-форми.

Театралізовані екскурсії відбудуться 24, 25 і 27 квітня з 18:00.

Читати про концепцію програми та деталі участі в інстаграмі, фейсбуці та телеграмі «Ніч в Університеті».

Фестиваль взаємності

Київ, Театр на Печерську, Центр Леся Курбаса, Театр на Солом’янці
Графік подій: з 22 до 24 квітня

Чесько-український театральний фестиваль. У межах проєкту відбуватимуться театральні події в різних жанрах, зокрема театр тіней, перформанс, творчі майстерні для дітей і дорослих — усе це про взаємодію і взаємодію між акторами й глядачами, представниками різних країн і культур.

Детальніше про події у фейсбуці

Ознайомитися з програмою заходів.

…брате, друже, сестро, продовжуй палати…

Львів, Дім Франка
Графік роботи: щодня крім вівторка з 10:00 до 17:00

Фотовиставка Юрка Костишина з позивним «Кіт Характерник». Знімки фіксують третю весну повномасштабної війни і зроблені на передовій.

Відвідати виставку можна до 6 травня.

Детальніше про експозицію у фейсбуці простору.

Лінія зіткнення

Київ, ВДНГ, павільйон №4
Графік роботи: щодня з 11:00 до 21:00

Виставка від фотографів Костянтина і Влади Ліберових. На експозиції зібрали понад 150 документальних фотографій і відео, що зображують прифронтові міста й передову за останні два роки. 

Виставка триває до 28 квітня.

Більше читати в інстаграмі.

Тисяча тривог

Черкаси, Sklad №5 Gallery
Графік роботи: з понеділка до п’ятниці з 10:00 до 18:00, у суботу з 12:00 до 17:00

Персональна виставка сучасного українського художника й графіка Олексія Ревіки.

Митець працює над серією плакатів, тож «Тисяча тривог» — це роботи, виконані у 2023–2024 роках, і якими він продовжує свою попередню серію «Червона лінія».

Відвідати виставку можна до 11 травня.

Про подію в інстаграмі й фейсбуці галереї. 

Графіка Дмитра Парути

Івано-Франківськ, Центр сучасного мистецтва
Початок: щодня крім п’ятниці й суботи з 9:00 до 18:00

Персональна виставка робіт українського художника-графіка Дмитра Парути. Відвідати експозицію можна до 24 квітня.

Анонс виставки в інстаграмі й фейсбуці центру.

23 квітня, вівторок

Всесвітній день книги й авторського права. Усе почалося у 1922 з Вінсенте Клавеля. Він був директором видавництва Сервантенса, тож хотів вшанувати письменника й водночас збільшити продажі книжок. Після певних вагань він вибрав 23 квітня, а не 7 жовтня, коли народився класик іспанської літератури.

Цікаво, що 23 квітня — це дата смерті Мігеля де Сервантеса, перуанського історика Ґарсіласо де ла Вега, а ще й Вільяма Шекспіра. З 1995 року ЮНЕСКО запропонувала цю дату для щорічно відзначення свята книги. У цей день відбуваються заходи до промоції культури читання.

Ювілей небайдужості. Українському Дому — 30

Київ, національний центр «Український дім»
Початок: о 18:00

Презентація альбому за виставковим проєктом.

Торік у просторі відбулася експозиція «Ювілей небайдужості». Це проєкт-дослідження й висвітлення ролі національного центру «Український дім» у контексті новітньої історії України.

У 2024 році просторові виповнюється 30 років, тож альбом об’єднає всі матеріали про події, що були представлені в Українському домі протягом цього тривалого часу. 

Більше про подію й концепцію читати в інстаграмі і фейсбуці.

Що ви знаєте про писанку?

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей
Графік роботи: щодня крім понеділка з 10:00 до 18:00

Великодня виставка колекції писанок вихованців народного художнього гуртка «Писанка» та його керівниці й мисткині Валентини Войткової. На експозиції представлено понад 300 експонатів. Писанки виконані як у традиційних, так і сучасних техніках оздоблення — це й орнаменти різних регіонів України, а зокрема і Поділля.

Також у межах експозиції можна буде побачити писанкові намиста, ляльку «писанка-мотанка», хатні писанкові прикраси та тематичні композиції.

Відвідати виставку можна до 12 травня.

Про подію в інстаграмі й фейсбуці музею.

24 квітня, середа

Борифест. Натхненні Аллою Горською

Київ, національний центр «Український дім»
Графік роботи: з 24 до 28 квітня з 16:00

У межах виставки «Алла Горська. Боривітер» в Українському домі анонсують програму фестивальних подій «Борифест. Натхненні Аллою Горською». Протягом 5 днів, з 24 до 28 квітня, можна відвідати тематичні кураторські екскурсії, публічні інтерв’ю, перформанси та концерти.  

Ознайомитися з програмою можна на інстаграм– та фейсбук-платформах простору.

Надіюсь...Мрію...Люблю…

Івано-Франківськ, Центр сучасного мистецтва
Початок: о 17:00

Відкриття персональної виставки сучасної української художниці Наталії Вовчук. Через свої роботи мисткиня рефлексує події, що відбуваються з нею зараз, та внутрішні переживання.

Анонс події в інстаграмі й фейсбуці.

Марія Стюарт

Київ, Київський національний академічний театр імені Івана Франка
Початок: о 18:00

Прем’єра постановки Івана Уривського за мотивами однойменної п’єси Фрідріха Шиллера. Німецький драматург створив її, опираючись на документальні матеріали про життя королеви Шотландії. Уривський у своїй версії витворює позачасовий простір протистояння та внутрішньоособистісних конфліктів.

Показ вистави відбудеться також 25 квітня

Читати про виставу на сторінці театру.

Григорій Сковорода: Мандрівка за щастям

Харків, Харківський ЛітМузей
Графік роботи: з середи до неділі з 10:30 до 17:30

Виставковий проєкт, що знайомить відвідувачів із життям і філософією Григорія Сковороди. Це експозиція його робіт і творів, завдяки яким автор і ділиться про своє бачення щастя.

Більше про концепцію виставки у фейсбуці.

25 квітня, четвер

Книжкова країна

Київ, ВДНГ
Початок: 25 і 26 квітня з 12:00 до 21:00, 27 і 28 квітня з 10:00 до 21:00

З 25 до 28 квітня відбудеться книжковий фестиваль, у межах якого можна буде відвідати книжковий ярмарок, панельні лекції, дискусії з представниками українських видавництв, а також із письменниками, критиками та букблогерами. Для сімейного дозвілля облаштовані ігрові зони.

Читати про фестиваль на сторінці, а також стежити в інстаграмі й фейсбуці.

Ознайомитися з програмою заходів.

Розмова про дім. Луганщина

Київ, книгарня-кав’ярня Старого Лева на Михайлівській
Початок: о 19:00

«Розмова про Дім» — це цикл подій про Схід і Південь України, започаткований «Видавництвом Старого Лева». У межах проєкту разом із модератором запрошені гості розмовлятимуть про рідні міста й регіони, які зараз тимчасово окуповані.

На події зокрема поетка, сценаристка, драматургиня Любов Якимчук поговорить про Луганщину. Зустріч модерує письменник, музикант, комунікаційник, волонтер Павло Коробчук.

Більше про подію на сторінці.

Крізь потаємні дверцята

Київ, Музей Ханенків
Початок: експонування твору з 12:00 до 19:30

У межах проєкту відвідувачі зможуть дізнатися більше про один із предметів музейної колекції французьких фаянсів — блюдо у стилі видатного кераміста Бернара Паліссі.

На події розкажуть про оздоблення й можливий задум митця, особливості форми блюда.

Більше про подію у фейсбуці музею.

ЕПІЗОДИ. Україна на Мундіалі

Львів, Планета Кіно
Графік: з 25 до 28 квітня о 20:15

«ЕПІЗОДИ» — серія документальних стрічок про історії незалежної України від кіностудії Knife! Films. Це трилогія, до якої ввійшли: «Україна на Мундіалі», «Не перемикайтесь!» та «Тінь Чорнобиля».

25 квітня відбудеться прем’єра першого фільму «ЕПІЗОДИ: Україна на Мундіалі», який присвячений легендарному матчу між Україною та Швейцарією на Чемпіонаті світу 2006 року.

Читати про фільм.

РеГЕНерація

Київ, Pochayna Event Hall, зала Лаунж
Початок: о 19:00

РеГЕНерація — це про зв’язок із попередніми поколіннями, а місточком між двома часовими епохами стане саме музика. 25 квітня відбудеться концерт, який присвячений історії інструментальної української музики. 

На події виступлять скрипаль Ігор Чернявський та піаніст й органіст Станіслав Калінін. У програмі заходу — твори українських композиторів Миколи Лисенка, Максима Березовського, Мирослава Скорика, Леоніда Борткевича, Валентина Сильвестрова та інших. 

Більше про подію на сторінці.

Майстер-клас із писанкарства

Львів, Дім Франка
Початок: о 15:00

Писанки — один із найважливіших атрибутів не тільки Великодніх свят, а й ідентичності українського народу. Тож простір Дім Франка запрошує на майстер-клас із виготовлення власної писанки разом зі студентом іконописної школи «Радруж», дослідником Львова Миколою Кремсою.

Про подію у фейсбуці.

26 квітня, п’ятниця

Святі

Київ, The Naked Room
Початок: о 19:00

Персональна виставка українського й американського фотографа Саші Маслова. Роботи експозиції — це також презентація його однойменного проєкту — книжки, що присвячена всім, хто боровся і бореться за свободу України.

Виставка триватиме до 29 травня.

Читати про подію в інстаграмі простору.

Відлуння часу

Луцьк, Музей Сучасного українського мистецтва Корсаків
Початок: о 18:00

Відкриття виставки робіт українського вітражиста, графіка й живописця Валерія Шаленка.

Анонс події в інстаграмі простору.

27 квітня, субота

Check-in Dnipro

Дніпро, Dnipro Center for Contemporary Culture
Графік: 27 та 28 квітня з 12:00

Це другий фестиваль релокованих бізнесів. У програмі подій на вихідні: ярмарок, серія воркшопів та лекцій від запрошених гостей та представників бізнесу, музичні виступи та тематичні лекції про інновації, розбудову спільнота та використання штучного інтелекту у підприємницькій діяльності.

Подію організовують команди ГО SHIFT, Module та SHUM.rave за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Зміцнення громадської довіри» UCBI.

Читати про подію у фейсбуці.

Традиційні пісні про любов і звитягу

Львів, Дім Франка
Початок: о 19:00

Концерт дуо «Солом’яник» — Андрія Сілецького та Вікторії Тітарова. Дует розпочинав із виконання українських духовних кантів та згодом розширив свій репертуар до українських народних пісень. Цьогоріч гуртові виповнюється 10 років.

На події відвідувачі зможуть почути українські народні пісні з регіонів Центральної та Східної України.

Читати про подію на фейсбук-сторінці простору.

Отелло

Київ, Національний академічний театр імені Лесі Українки
Початок: о 17:00

Прем’єра постановки театрального режисера Давида Петросяна за мотивами відомої п’єси Вільяма Шекспіра «Отелло». Показ вистави відбудеться також 28 квітня.

Про подію на сторінці театру.

Котики

Тернопіль, культурний простір «ПІЧ»
Початок: о 14:00

Майстер-клас з фактурного живопису. На події разом із Наталією Сомою відвідувачі навчаться створювати мініатюри з зображенням котів. Також на воркшопі можна буде попрацювати з різними матеріалами: акрилом, фактурною пастою.

Про подію в інстаграмі й фейсбуці простору.

Що подивитися нового на українському ютубі?

авторка Марина Губіна - 19.04.2024 в Культура

Цього тижня пропонуємо вирушити в експедицію Донеччиною, почути історії людей, які повернулися додому в деокуповані міста, додати до списку «почитати пізніше» кілька історичних романів, подивитися, як виглядала Національна опера України 1.5 століття тому, дізнатися більше про проблеми, з якими стикають ветерани, громадський активізм та кримську операцію 1944 року.

Відео з експедиції Донеччиною на каналі «Хащі»

Команда документального проєкту провела 4 днів у Покровському районі Донецької області, поспілкувалася з місцевими жителями, дізналася історії заснування населених пунктів, шахтарський фольклор та впливи міст на села довкола. Що таке Донбас та чим він відрізняється від Донеччини? Яка історія цього краю? Чим регіон живе зараз та яке майбутнє на нього чекає?

Історії людей, які повернулися в деокуповані міста на каналі «Ukraїner»

Розмова з українцями та українками, які через війну залишили свої домівки в Бучі, Святогірську й Чернігові, а після їхнього звільнення повернулися, щоб відновлювати життя у рідних містах, волонтерити, відкривати бізнеси, організовувати освітні проєкти. Чому вони вирішили повертатися додому? Як сприйняли рідне місто після його деокупації? Та чим займають зараз?

Випуск про українські історичні романи на каналі «Шалені авторки»

Віра Агеєва та Ростислав Семків поговорили про жанр історичної прози, яскравих його представників та специфіку текстів різних поколінь письменників та письменниць. З чого починався український історичний роман? Як у 1920-ті змінилася модель бачення історії? Які історичні питання особливо турбували шістдесятників? Та чи був розквіт історичного роману в пізньорадянські часи передвістям близької незалежності?

Історія Національної опери України на каналі «Київське Слово»

Відео про історію київського театру опери та балету, передумови його побудови, реакцію тодішніх киян на нову будівлю, пертурбації, яких зазнав репертуар у XX столітті, та реконструкцію у 1980-ті. Чим ця, тоді ще нова, споруда була особливою? Чому в 1911 році театр зазнав сумної слави? Як будівлі двічі пощастило в часи Другої світової війни? Та які труднощі виникають у Національної опери України зараз?

Відео про Павла Петриченка на каналі «НОТЕВСЬКИЙ»

Розмова про громадського активіста та сержанта 59-ї ОМПБр Павла Петриченка, який 15 квітня загинув у бою на Донеччині, а також про активне суспільство, яке стало запорукою змін на краще в Україні. Олександр Нотевський згадав ситуації, коли громадський тиск допоміг відстояти людей, освітні заклади, свободу слова й інтереси суспільства, та інших активістів, які організовували акції та протести, викривали свавілля і рухали країну до змін.

Розмова про адаптацію та перспективи для воїнів-ветеранів на каналі «Володимир Багненко»

Психолог Володимир Багненко поспілкувався з менеджеркою служби підтримки у Veteran Hub Вікторією Івановою про потреби ветеранів, їхні складнощі в адаптації до цивільного життя, інклюзивність простору та стратегію доречної комунікації. Скільки компаній станом на зараз готові брати ветеранів до себе на роботу? Які кроки потрібні військовому-ветерану для адаптації? Та які слова потрібно говорити військовим?

Відео про Кримську операцію 1944 року на каналі «Історія без міфів»

Ведучий Владлен Мараєв розповідає перебіг подій квітня-травня 1944 року, коли радянські війська здійснювали наступальну операцію на Кримський півострів. На чиєму боці була перевага в озброєнні? Якій зі сторін завдали більше втрат? Чому наступ на більшості території Криму просувався дуже швидко? Та якими були наслідки успішного наступу для жителів півострова?

авторка
Марина Губіна

Конспект презентації есею «Спостереження за болем інших» С’юзен Зонтаґ

авторка літературознавиця Вікторія Беркут - 19.04.2024 в Книжки

У книжковому просторі «Сенс» на Хрещатику відбулася презентація перекладу есею «Спостереження за болем інших» С’юзен Зонтаґ. Книжка вийшла у видавництві ist publishing у серії warning books — це твори, що торкаються питань культури і війни.

У презентації взяли участь перекладачка есею Ярослава Стріха, письменник і журналіст Девід Ріфф, син С’юзен Зонтаґ, який став й автором передмови до видання. Перекладачка розмови — Тетяна Водяницька. Модератор події — головний редактор ist publishing Борис Філоненко. Поговорили про те, як фотографія впливає на наше сприйняття реальності та болю інших, а також про пошук відповідей на питання, чи можна бути етичними, солідарними до страждань.

Далі — текстова версія події.

Борис Філоненко: Я хотів би одразу привітати з відкриттям книгарню «Сенс на Хрещатику». Дякую, що ми робимо цю презентацію разом. Вдячний усій команді книжки, які зробили її можливою, і тим, хто підтримували її вихід — «Міжвухами», Vidnova Fellowship

Ми сплануємо розмову так, щоби спершу поговорити про наш досвід роботи над есеєм і перечитування його в доволі новому контексті. Водночас це контекст, який, як пише Девід у передмові, був передбачений Зонтаґ, тому що страждання не закінчуються. Тож наша розмова буде про текст і як ми читаємо його тепер. Також закладаємо час, щоби ви могли поставити свої питання.

Учасники презентації Девід Ріфф, Тетяна Водяницька, Ярослава Стріха, Борис Філоненко

Я почну із запитання до Ярослави. Насправді цьогоріч виходять одразу два переклади С’юзен Зонтаґ, дві книжки, пов’язані між собою. Це збірка «Про фотографію» 1977-го та есей, на презентації якого ми зібралися. Ярослава переклала обидві книжки, і друга незабаром має вийти в іншому видавництві — Харківської школи фотографії. Ми чекаємо на неї.

Розкажи про твій досвід перекладу й діалогу між текстами, який з’являвся в процесі.

Ярослава Стріха: По-перше, я дуже вдячна видавництву ist publishing за можливість попрацювати з цим текстом і всім, хто в цей холодний будній день прийшли поговорити про нього.

Я хочу почати з нібито нудного технічного перекладацького питання, яке насправді досить-таки центральне для цієї книжки. Як ми перекладаємо цей “pain of others”? Англійське “others” — ніби ширше й усеохопніше, а от в українській у нас постає питання: чи це ми спостерігаємо за чужими стражданнями — чи ми спостерігаємо за стражданнями інших?

Тому що «чужі» — це все, що не твоє власне, не твоєї групи. А натомість зі стражданням «інших» ми можемо легко сказати, що це інший етнічно, інший географічно, інший релігійно, з яким можуть ставатися різні страшні речі, але це може нам не боліти. Це те, що ми можемо розглядати естетично.

Оця колізія, як долати межу між стражданнями чужими і стражданнями інших, — з одного боку лежить у центрі цієї книжки, з іншого боку — вона в центрі ситуації, у якій ми живемо нині, коли намагаємося донести інформацію про наші, свої страждання до чужої чи іншої публіки.

Намагаючись пробитися за межі своїх, ми дуже часто хочемо достукатися найбільш шокуючими зображеннями, які тільки маємо. І це такий аргумент… Ясно, що наші страждання для людей поза Україною — це чужі страждання, так? Ракети прилітають у Київ, Харків та Одесу, а не в Брюссель, Вашинґтон чи Берлін. Це чужі страждання. Але водночас ми намагаємося сказати, що це не страждання інших. І це такий момент, що й у шекспірівського Шейлока з «Венеційського купця». Він неоднозначний персонаж, єврейський лихвар, що висловлює одне з найраніших аргументів на користь рівноправності всіх громадян. І це якраз та теза, яка звертається до нас. Ну хіба ж ми інші? Якщо нас хтось питатиме, так само сміємося. Якщо нас поранити, ми так само кривавимо. Якщо нас труїти — ми так само помираємо.

Але тут є пастка, на яку звертає увагу С’юзен Зонтаґ. У яких випадках ми бачимо графічні зображення страждань? Вона стверджує, що ми зазвичай не бачимо зображення страждань у всій жахливості, ми не бачимо мертвих тіл, коли йдеться про тіла, наближені до нас, тіла з нашої країни. Натомість зазвичай у медіаландшафті, якщо є дуже графічні зображення страждань, ідеться про постколоніальні країни. Ідеться про ті етнічні чи ще якось марковані інші тіла, які можна було виставляти на огляд у кунсткамерах ХVIII–XIX століть, а зараз так само на огляд виставляють їхні страждання в репортажах із воєн, про голод, епідемії. Так ці дуже шокуючі зображення можуть викликати симпатію, але водночас перенасичення ними рано чи пізно створює ефект «ну, це жахливо, ну, вони інші, у тих землях так буває».

Колізія різниці між чужим та іншим, те, як медіазображення страждань допомагають нам маневрувати між цими категоріями, були важливі для мене при перекладі, і я вважаю, що це важливо й для нас у нашій ситуації.

Ярослава Стріха

Борис Філоненко: Я продовжу цей роздум питанням до тебе, Девіде. «Спостереження за болем інших» — це книжка про воєнну фотографію, фотографію циклів воєнних страждань. У ній також через текст Вірджинії Вулф ставиться питання про те, як ми можемо зупинити війну і яку роль у цьому відіграє фотографія. Нині, працюючи над видавничою серією книжок про війну та культуру warning books, ми ставимося до текстів, з якими взаємодіємо, трошки інакше, бо перебуваємо всередині війни. Цей пошук зв’язку між нашим контекстом, тобто контекстом, у якому з’являється книжка, завжди дає нову оптику, крізь яку ми наче перевіряємо попередні досвіди читання цієї книжки, наскільки автор чи авторка солідарні з нами й нашою ситуацією, наскільки солідарними вони могли би бути. І наші очікування, коли ми показуємо фотографії назовні широкому світу, — це співчуття, солідарність, підтримка.

У передмові Девід пише, що цей текст Зонтаґ є вироком поняттю співчуття. Співчуття — це не те, що нам допоможе у війні.

Девід Ріфф: Дякую за запрошення, дякую за публікацію цієї книжки. Ми в чудовій книгарні, вона виглядає більше як місце для рейвів, де можна проводити книжкові вечірки. Так що треба зробити кілька фото, щоб усім показати, яка це чудова місцина.

Насправді в нас може бути дві різні розмови. Одна — про що ця книжка, що вона говорить. А друга — про те, що ви всі відчуваєте, і ми можемо просто використати цей есей Зонтаґ, щоб про це поговорити. І щоби ще ускладнити, скажу, що насправді ви відчуваєте кілька речей одночасно. Одне з цих відчуттів, яке у вас, певно, є, — це те, що ви очікуєте, сподіваєтеся, розраховуєте на співчуття від зовнішнього стосовно України світу. Даруйте, я не буду вживати слово «співчуття», авторка книжки його використовує, та я не певен, що зможу відтворити цей контекст і звернутися саме до цього слова. Тому поговорімо про солідарність. Я розумію, що ви хочете солідарності від зовнішнього стосовно України світу.

Девід Ріфф

Це притаманно не тільки вам. Ми завжди хочемо, щоб нас врятували, нам допомогли. Але є й такий момент, що ця агресія абсолютно жорстока та невиправдана. І війна, яку ви ведете, абсолютно справедлива. Це одна з причин, чому я приїжджаю сюди що три місяці. Насправді я не дуже люблю зони бойових дій, хоча й провів у них 30 років, проте ця війна є абсолютно обґрунтованою та справедливою з боку України. Почнімо з цього.

Та водночас ви знаєте й розумієте самі, що не так уже й переймалися стражданнями інших людей поза Україною. Уточнюю, що я не кажу про теперішній час. Ви як люди, що живете в Україні, чий сусід намагається її знищити, намагається знищити вас як націю, не зобов’язані весь час думати про Судан. Але якщо повернутися років на десять назад, більшість людей у цій країні, окрім певної меншості, не мали цього відчуття, що вони зараз знаходяться в стані війни. І ви дуже добре знаєте, що більшість із вас не думали особливо ні про Судан, ні про Бірму, ні про Гаїті. І в цьому проблема.

Звичайно, ви не думали про Судан достатньо, щоби намагатися якось мобілізувати український уряд, аби надати допомогу Судану, наприклад. І тут мені пригадується, як у нью-йоркському метро побачив плакат про безпеку на дорогах. Там було написано, що для іншого чувака — ви інший чувак.

Думаю, у книжці йдеться якраз про те, як можна відчути солідарність незалежно від того, які зображення транслюються назовні. Тому що зрештою настане ця мить, коли навіть найбільш графічні, найбільш жорстокі фотографії не матимуть такого шокуючого ефекту просто тому, що глядач до них звикає. Ми знаємо, і всі дослідження медіа нам кажуть, що неможливо довго втримувати увагу на одній темі, тому що читач або глядач втомлюється, вичерпується та увага, яка є і яку ми можемо приділяти чомусь. Переключатися легше, ніж втримувати концентрацію на одній і тій самій темі. І ті, хто слідкують за міжнародними виданнями, помітили, що після 7 жовтня, коли почалася війна в Газі, увага до українського питання відчутно зменшилася.

Я думаю, що «Спостереження за болем інших» насправді про те, аби спробувати з'ясувати, знайти більш етичний спосіб дивитися або принаймні зрозуміти, чи такий етичний спосіб узагалі існує.

І це те, що есей намагається зробити. Я не говорю, що в ньому є відповідь, я взагалі не кажу, що відповідь є. Також жодним чином не думаю, що ця відповідь буде однаковою в різні часи та в різних місцях. Коли ви дивитеся на знімки, що транслюються через медіа на екрані (не важливо, який він, але зазвичай це мобільний), спочатку якісь жахливі зображення повністю захоплюють вашу увагу, і ви повністю занурюєтеся в цю тему. З часом увага до теми вже не така велика, і це власне про те, якими є люди. У цьому немає нічого, так би мовити, особистого стосовно України, чи Судану, чи Вашинґтона, чи Брюсселя, чи Токіо, — це те, як працює медіа, що передає нам ці жахливі зображення. І в книжці робиться спроба говорити про те, що в цьому світі, де є ЗМІ та соцмережі, які забезпечують водночас і моментальний зв’язок між людьми, і певну дистанцію, є більш етичний спосіб дивитися. Порушується питання, що з цим робити, як можна було би по-іншому дивитися на те, що нам показують, щоби бути більш етичними.

Борис Філоненко: Продовжу цю думку. С’юзен Зонтаґ говорить про багато різних зображень, вона вписує фотографію в довгу іконографію страждань, звертаючись, наприклад, до Ґої. У «Спостереженні за болем інших» ідеться особливо про фотографії, що створені в документальному напрямку та інсценовані, але які мають статус документальних. Дивлячись на різні зображення, Зонтаґ пише про погляд глядача, спроби етичного погляду, розмірковує, чи часто ми запитуємо про те, з якої позиції пише той чи інший автор. І тут важливо пам’ятати, що С’юзен Зонтаґ — інтелектуалка, яка в 1994 році їде в оточене Сараєво. Я думаю, не так відомо, що Девід і С’юзен пробули в Сараєво певний період. Про це я й хотів би дізнатися — про Зонтаґ як глядачку, яка була в Сараєво 1994-го.

Борис Філоненко

Девід Ріфф: Я не дуже люблю розповідати факти своєї біографії. Але якщо говорити про це, то я працював кореспондентом у Боснії та Хорватії з кінця 1991-го — і до кінця хорватської війни, на початку боснійської. Ви народилися приблизно в ті роки, та, думаю, знаєте, що фактично тоді розпалася Югославія.

У моєї матері був значний досвід війни. Вона була в Північному В’єтнамі під бомбардуванням американців, на Близькому Сході в 1983-му, і я також був частиною цієї історії. Маючи досвід перебування в таких ситуаціях, вона поїхала в 1993-му в Сараєво та вирішила поставити там п’єсу Беккета «Очікуючи на Ґодо». Власне я не знаю, що тут ще додати. Це була річ, варта поваги, варта захоплення, — те, що вона вирішила поставити цю п’єсу.

Ви пам’ятаєте, що Боснія дуже маленька, а все Сараєво можна було би «вмістити» на лівий берег Києва, і там би ще залишилося місце для пари сотень тисяч людей. Сам факт, що міжнародно відома культурна діячка приїхала до Боснії, — це викликало резонанс. У випадку з Україною, великою державою з розвиненою та відомою культурою, історією культури, такого резонансу не було б, напевно.

Борис Філоненко: Переадресую це питання до Ярослави, посилаючись на попередню розмову про книжки Зебальда та Слотердайка з серії warning books. З цих трьох текстів Зонтаґ до тебе ближча, її позиція як авторки для тебе більш зрозуміла, ніж, наприклад, пошук філософської мови, який здійснює у своїх текстах Слотердайк. Можеш розповісти, що в цьому тексті для тебе важливо?

Ярослава Стріха: Так, напевно, варто розрізняти, що написано в книжці — і як ми це читаємо. Бо в нашій ситуації будемо трішки перегинати з тим, щоб читати цю книжку з думкою про неї «як виживати під час війни з нинішнім медіаландшафтом, шостий пункт вас здивує». Книжка, звичайно, написана не в такому ключі, інакше б вона називалася «10 простих уроків».

А проте є майже нездоланна спокуса читати її саме так. І в цьому полягає відмінність між її ранішим текстом «Про фотографію» (на жаль, він вийде в іншому видавництві пізніше, хоча перекладала я його раніше). Я не готова складати екзамен на знання, бо пам’ятаю його гірше, але цей текст теоретичніший, і він значно безнадійніший. Мовляв, чи є етичне споживання за пізнього капіталізму? Ні, немає. Чи можна бути етичним зі світом, якщо в тебе в руках фотографія? Ні, не можна, каже Зонтаґ.

Існування в нас у руках фотографії — а я бачу, як народ знімає під час цієї презентації, — нав'язує нам принципово інший зв'язок з реальністю. Це власницький зв'язок: фотографуючи, ми привласнюємо, фрагментуємо — це така насильницька дія. Ми вже не на рівних з реальністю, ми її об’єктивуємо.

Якщо раніший текст «Про фотографію» — це такі теоретичні роздуми, як ми існуємо, то «Спостереження за болем інших» — більше спроба вивести реальність на парковку й там з нею розібратися; є надія, що есей може зробити нас кращими й уважнішими читачами новин, показати свідомішу інтенцію з використання фотографій і зробити менш наївно налаштованими на документальність фотографії. Так, ми схильні думати, що фотографія — це дуже об’єктивно, що от там світло падало на якийсь об’єкт перед безживною камерою, отже, вона все документує об’єктивно. Ні-ні, каже Зонтаґ, розбираючи на багатьох прикладах з різних воєн від В’єтнаму до Кримської війни ХІХ століття — першої війни, з якої є фоторепортажі, — явище, яке вона називає спеціалізованими туристами, воєнкорами. Вона аналізує, як відбувається маніпулювання з різними фотографічними та медіастратегіями.

Водночас дуже важливе, на чому наголошує Зонтаґ, — це пам’ятати, що є страждання недокументовані й чому так. Скажімо, у центрі Вашинґтона, каже вона, є великий важливий музей Голокосту, і ми вважаємо, що про це потрібно пам’ятати. Так, про це треба пам’ятати, проте важливо також пам’ятати, яких музеїв у центрі Вашинґтона немає. А немає музею рабовласництва. Власне музею рабовласництва немає ніде в Штатах, якщо не говорити про якісь окремі випадки на кшталт «Підземної залізниці», бо це епізоди, які дають надію.

Натомість ситуації, коли країна була на стороні злочину, — це досі роз'ятрена рана, яку не запам'ятовують і не меморіалізують, не наголошують на фотосвідченнях, не подають у музеях довгої хронологічної візії. Це те, чого намагаються не чіпати. І це те, що ми як споживачі страшної інформації теж мусимо пам’ятати.

Тому важливо, що Зонтаґ на цьому наголошує: є те, що ми бачимо, але також те, чого ми не бачимо, і чому.

*** 

Борис Філоненко: Напевно, зараз проанонсую четверту книжку серії, і ви зрозумієте, що ця траєкторія не є очевидною. Наступна книжка — це «The Mushroom at the End of the World» антропологині Анни Цзин, у ній авторка пише про перший живий організм, що з’явився після бомбардування Хіросіми та Нагасакі. Зокрема ця книжка про дуже багато зв’язків, механізмів, що виникають у взаємодії з цим грибом, який у багатьох асоціюється з поверненням до життя після трагедії. Але загалом між усіма цими текстами є зв’язки, виразні для всіх, хто працює над серією. У кожній передмові я нагадую про ці зв’язки та акцентую на них.

Нині я пишу текст про дві роботи — два художні твори, два документальні твори. Перший — це фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», другий — стрічка художників Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського «Цивільні. Вторгнення». Перший фільм знятий Мстиславом у Маріуполі, а другий — це front footages, зняті людьми, які були в центрі дій, зняли все на свої телефони й виклали у вільний доступ. Художники зібрали ці матеріали та зробили з них фільм. Це дві дуже різні стрічки, і вони показують, наскільки оптика, мова авторів, їхня позиція в просторі впливають на те, як ми можемо говорити про війну, про вторгнення та про те, як ми, глядачі, дивимося на зображення.

Ті антропологічні патерни, про які говорив Девід, з'являються в цих настільки різних фільмах: люди, що займають не однакові позиції, мають дуже різні професії, поводяться в подібний спосіб, звертаються до оператора схожим чином.

Наприклад, у фільмі Мстислава Чернова хірург, який керує порятунком дитини, бачить оператора й каже йому: «Продовжуй знімати, це мають бачити». У фільмі Ревковського та Рачинського ми бачимо випадкову людину, що біжить і кричить прокльони на адресу ворога, якого не бачить, але бачить оператора з усього-на-всього телефоном, він не професійний журналіст. Людина біжить і каже йому: «Знімай, братан, знімай, вони мають це побачити».

Коли я дивлюся ці фільми, можу сказати, що й Зонтаґ, і Зебальд, і навіть трошечки Слотердайк є моїми текстами, поруч з якими я думаю. І насправді це те, що об’єднує всю серію: ці тексти з’являються в потрібний момент, коли ми можемо подумати про це в радикальній ситуації.

Презентація есею «Спостереження за болем інших» С’юзен Зонтаґ

Із залу: Моє питання складається з двох частин. Перше: ми говорили про звикання до жорстоких зображень, то чи стаємо ми менш людяними, менш людьми, коли дивимося на все це та звикаємо? Друге: війни продовжуються, і продовжуються по всьому світу, історія повторюється. Чи є спосіб, як би ми могли уникнути постання нової диктатури, виховання нового диктатора?

Девід Ріфф: На перше питання відповіді не буде: воно занадто глибоке. Що ж до другої частини питання… Ми говоримо про людей, і відповідь залежить від того, що ви думаєте про людство, яка ваша думка загалом про людей. У цьому питанні я займаю римо-католицьку позицію: усі ми вже впали з раю на землю. І я навпаки дивуюся, коли люди поводяться добре, а не коли вони поводяться погано. Тут справді, перепрошую за мій тон, немає ніякої іронії. Хоча я можу зрозуміти, що в цих словах ви зараз чуєте іронію. Навіть якщо ж повернутися до неоліту, то саме війна, а не мир завжди була нормою в історії людства.

Дійсно, у Європі після 1945 року була ця чи то надія, чи то мрія, що ми відійшли від воєн і історія матиме тепер інший хід. Однак останні 25 років, початок ХХІ століття, показує, що насправді ми повернулися до історично середнього стану.

І тут уже завдання для кожної країни: збудувати такий шлях, який був би бажаний для неї, наприклад, шлях без війни. Якщо взяти Україну, то, обережно висловлюючись, за останні 33 роки найновішої незалежності ви мали досить складну політичну траєкторію, тож маєте будувати таку країну, де місця для поганих людей буде менше, ніж місця для хороших людей.

Якщо ми говоримо про сучасну Росію, то якими б не були так звані звичайні росіяни, Росія — це держава, де багато місця для поганих людей і мало місця для хороших.

Ярослава Стріха

Ярослава Стріха: Ну, я можу порадити іншу книжку про спротив тиранії — це 20 простих уроків, як їй опиратися. Вибудовуйте горизонтальні зв’язки; будьте отією міською божевільною, яку ви хочете зустріти на своєму шляху; наодинці з тиранією не поборешся. Розташовуйте своє тіло там, де ваші переконання. Ви в чомусь переконані? Уперед на протест (пункт про горизонтальні зв’язки). Не коріться заздалегідь. Якщо відбувається якась фігня, яка вас обурює, навіть якщо фігня насаджувана згори, — не коріться, намагайтеся чинити спротив (дивіться пункт про горизонтальні зв’язки). «Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття» Тімоті Снайдера.

Із залу: Я повернуся до способу етично дивитися на чужі страждання. Девід сказав, що, можливо, відповіді на це питання немає. У книжці Зонтаґ немає жодного зображення, але є 30 000 слів. Напевно, вона найбільше довіряє слову, тож це може бути більш коректним способом дивитися на чужі страждання.

Девід Ріфф: Думаю, чи слова були для неї важливіші, і тут ви якраз ігноруєте очевидне: Зонтаґ не була фотографкою — вона була письменницею. І, звичайно, використовувала слова, коли хотіла щось сказати. Якби вона не використовували слова, то була би фотографкою та говорила через зображення. Це питання: чим вона займалася професійно? І кожен митець обирає свій спосіб, свій медіум, з допомогою якого йому добре та можливо виразити те, що їй або йому хочеться та потрібно. Мені здається, так само й у книжці про фотографію. Ми всі давно знаємо, що зображення та обман співіснують. Питання тільки в тому, як у цьому ландшафті знаходити свій шлях. Як жити, розуміючи, що є правда та неправда в тому, що зображене.

Із залу: Дякую спікерам за презентацію. Моє питання натхненне тим, що розповідав Борис, і воно до всіх спікерів, бо вони працюють із зображеннями на воєнну тематику. Наскільки відрізняється те, як ми в нашому контексті намагаємося візуально фіксувати свій воєнний досвід, з тим, як люди, що приїжджають з інших країн і, відповідно, трактують нас як інших, намагаються зафіксувати наш досвід та певні ситуації, що відбуваються з нами. Тобто в чому полягає концептуальна різниця між зовнішньою воєнною оптикою — і внутрішньою воєнною оптикою?

Борис Філоненко: Це стосується того, про що ми вже встигли поговорити: Зонтаґ добре показує, що фотографія сама собою може мати дуже різні інтерпретації. І той текст, який з’являється поруч з фотографією, визначає це. Зонтаґ пише про те, що автору не належить його знімок до кінця, він більше належить тому, хто буде його інтерпретувати.

Цю тему також розвиває Девід у передмові, говорячи, що так, ми можемо уявити, як по-різному дивимося на фотографії війни Росії проти України; що є світлини, які інколи потрапляють в ефіри міжнародних телеканалів, коли увага до України інша. І є погляд людини, що дивиться із зовсім іншого контексту. Тому це зображення сприймається інакше. Це досить загальні речі, але вони важливі для кожного з нас: це про те, якими глядачами ми є і як конструюють наш погляд і наша оптика.

Важливо, щоби це питання ставив кожен із нас. Тобто звертатися до налаштування нашої оптики, нашого способу письма про те, що ми бачимо, називання цього, зв'язок між тим, як ми інтерпретуємо і які зображення постають перед нами.

Із залу: Говорять про тягар білої людини, тягар людини з камерою, оператора, який документує та знімає щось, — і згадували про надію, про світ без війни. Девіде, що для цього може зробити людина з камерою? Наявність фотоапарата передбачає нерівність можливостей впливати на щось — це те, про що згадувала Ярослава. Чи вважаєте ви, що можливість впливати на світ розподілена по-іншому, а тому по-різному розподілена й відповідальність?

Девід Ріфф: Думаю, це не новина, що світ — місце, де існує нерівність, несправедливість і жорстокість. Будь-яка людина, яка з двох років уважно спостерігає за тим, що її оточує, уже це помітила.

А якщо ви запитуєте про силу, яку має іноземний журналіст впливового видання, то, звісно, можна говорити про видання із Західної Європи, Північної Америки, Японії, які мають незрівнянно більшу силу. І є редактор, який вирішує, що буде на першій сторінці найбільшим шрифтом, що ви одразу побачите, коли зайдете на сайт цих відомих ЗМІ. Це теж дуже важливо, бо це сила, про яку говорять протягом останніх 50 років. Проте чи можна сказати, що такий розподіл влади призводить до більшої нерівності, ніж нерівність у будь-якій іншій сфері? Ні, я так не думаю, адже можна було би почати з нерівного розподілу багатств. Це була би краща тема для розмови про нерівність. А вплив медіа не такий великий, як про нього говорять, напевно, його трохи перебільшують.

Я не знаю вас, не знаю ваших політичних поглядів, але якщо ви дійсно хочете поговорити про тягар білої людини, то будь-де на Глобальному Півдні люди могли би сказати: «А чому ви взагалі приділяєте так багато уваги Україні? Звичайно, тому що українці — білі люди. Інакше настільки багато про Україну ви б не писали й не говорили». Я не думаю, що це так, окрім тих ситуацій, коли йдеться про глобальне страждання.

Девід Ріфф

Чому я так обережно підбираю слова, говорячи про це? Якщо ми будемо гратися й підходити до питання суто кількісно, вимірюючи кількості людей, яких піддають тортурам, убивають, які страждають, тоді варто говорити про Судан, а не про Україну. У такому разі всі міжнародні журналісти, про яких ви говорите та запитуєте, мають бути в Судані, а не в Україні, тому що там страждає більше людей.

Я був у Судані та Руанді під час геноциду. Якщо ви хочете, то міг би провести якісь паралелі, але не буду.

Головна причина, чому Україна справді така важлива й варта того, аби їй приділяли увагу більше, ніж іншим країнам, — моральна та політична. Вона полягає в тому, що у світі дуже мало справедливих воєн.

У більшості воєн, можна сказати, ми підтримуємо жертв з обох сторін. А воюють, починають і продовжують ці війни групи одних гівнюків проти інших гівнюків, і жертви є тут і там. Україна — це якраз виняток із цього правила. Ви ведете справедливу війну, немає жодного аргументу, який би підтримав російську сторону, обґрунтував те, що робить Росія.

Якщо ви хочете, щоби я відповів як гуманітарій, то важко знайти пояснення, чому Україна більш важлива чи так само важлива, як деякі інші місця. Але якщо мислити так, як я власне думаю, зважати на моральну сторону питання, то Україна є надзвичайно й найбільш важливою саме тому, що є винятком із загального правила. І саме через справедливість війни, яку ведуть українці.

Фотографії — Каміла Янар

авторка літературознавиця
Вікторія Беркут

На що дивитися в Києві? Відгуки на твори Ройтбурда, Горської та Петлюка

авторка Софія Богуславець - 19.04.2024 в Мистецтво

Студентки навчального курсу «Українська та зарубіжна культура» докторки філософських наук Наталії Кривди поміркували про твори, представлені в експозиційних просторах Києва — PinchukArtCentre, Українського дому, Мистецького Арсеналу.

Олександр Ройтбурд. Серія «Життя короля (Людвиг)»

Ці картини я побачила в PinchukArtCentre на виставці «Олександр Ройтбурд. Теорема влади», яка триває до 14 липня. У картин цієї серії назв немає, вони лише пронумеровані. На мою думку, назви їм і не потрібні, бо найменування самої серії «Життя короля (Людвиг)» достатньо промовисте. Картини датуються 1992 роком і написані в Мюнхені (Баварія).

Людвиг ІІ був королем Баварії з 1864 до 1886 року. Його пам’ятають як мецената композитора Ріхарда Вагнера та прихильника гігантоманії в архітектурі. Схильність до подібної архітектури притаманна авторитарним режимам. Велетенські будівлі демонструють силу та велич правителя, людина ж на цьому тлі знеособлена. Монархію Людвига ІІ можна вважати абсолютистською. У часи правління він намагався звести копію Версалю в баварських горах і побудував замок Нойшванштайн. Зараз замок — одне з найприбутковіших туристичних місць Баварії. Сучасники критикували Людвига за величезні витрати на будівництво. Коли гроші закінчувалися, він брав позики і кидав виклик усім міністрам, які намагалися його стримати. За це король отримав прізвисько Божевільний Людвиг.

Тож, зважаючи на всі ці факти, я можу припустити, чому під час свого перебування в Мюнхені Олександр Ройтбурд присвятив цілу серію саме королю. Щойно побачила полотна — одразу на думку спав вислів «риба гниє з голови». На жодному ми не бачимо обличчя короля, натомість його зображено деформованим: замість голови клубок, який різко контрастує з тулубом короля. Але деформації стосуються не тільки обличчя: від картини до картини ситуація погіршується і тіло короля гниє за головою. Художник намагається викликати почуття огиди та тривожності у глядачів через спотворення анатомічних форм людини. Хоч картини присвячені певній особистості, насамперед вони викривають авторитарні режими. Деформації тіла Людвига можна сприйняти за пухлини, і тоді абсолютна монархія — пухлина на тілі суспільства. Важливо зазначити, що в цій серії художник не написав звичайного портрета Людвига, на кожному присутні ці «пухлини». 

Мені видається цікавим подивитися на картину не тільки крізь призму політичного явища, а й з погляду особистості монарха, вождя або диктатора. На цю думку мене наштовхнуло те, що останні роки свого життя Людвиг ІІ провів в ізоляції. У серії Ройтбурда деформовані частини тіла Людвига видаються важкими та заплутаними. Їх можна інтерпретувати не тільки як пухлини, а й як тягар постійної тривоги та параної. Якщо дивитися на психічний стан лідерів будь-яких тоталітарних режимів протягом історії, ми можемо побачити одну спільну рису: вони всі дуже бояться за власне життя і використовують усі можливі ресурси, аби захистити себе. 

Авторка — Юлія Сидорова.

Ілюстрації — PinchukArtCentre.

Олександр Ройтбурд. Кінний портрет Віктора Ющенка

Олександр Ройтбурд за допомогою мистецтва коментував політичні рішення.

Глядач бачить портрет колишнього президента України. На перший погляд нічого незвичайного, проте ця робота наповнена смислами, які можна розкрити через інтерпретацію кольорів та елементів портрету.

Кожна деталь на картині Олександра Ройтбурда має своє значення: кінь як символ сили та влади, атрибути президентської влади, що підкреслюють статус та вагу цієї посади, і контрастні кольори, які створюють глибину та напругу у творі. Для мене ця художня робота — про вибір, який робить одна людина, але від якого залежить доля усієї держави. 

Портрет вражає своєю реалістичністю та виразністю. Олександр Ройтбурд вдало передав у своїй картині вираз обличчя Віктора Ющенка, його емоції та характер. Кожна деталь допомагає вникнути в суть портретованої особи і сприйняти її в новому світлі. Ця робота не лише мистецька, вона також історична, адже фіксує образ видатної постаті української політики.

Кожна робота митця існує в просторі поруч з іншими, утворюючи унікальну мозаїку мистецтва. Колекція творів відображає розвиток та різноманіття мистецтва, дозволяючи глядачеві заглибитися в різні теми, стилі та техніки. Така взаємодія між творами допомагає збагачувати наше сприйняття та розуміння мистецтва.

Авторка — Олена Саф’янік.

Ілюстрація — PinchukArtCentre, фотограф Сергій Іллін.

Алла Горська. Прапор перемоги

У Національному центрі «Український дім» на виставці «Алла Горська. Боривітер», що триває до 28 квітня, представлено ескіз мозаїчного панно «Прапор перемоги», створений для музею «Молода гвардія» у Краснодоні на Луганщині (нині Сорокине), відомої української художниці-шістдесятниці та дисидентки Алли Горської.

Роботу створено 1968 року, це спільний проєкт Алли Горської, художників Віктора Зарецького та Володимира Смирнова, до якого частково були залучені живописці Борис Плаксій і Анатолій Лимарєв. Ескіз належить до приватного зібрання. Виготовлений із картону, техніка виконання — аплікація. 

На цю роботу авторів надихнув радянський роман Олександра Фадєєва «Молода гвардія», що розповідає про життя та діяльність підпільної організації юних комуністів на Луганщині під час Другої світової війни. 

Візуальна сила і символізм ескіза вселили в мене надію на щасливе майбутнє. У мене виникло благоговіння перед дивовижною майстерністю, експресивністю аплікації, її яскравими кольорами та деталями. На мою думку, плавні лінії представляють успішні моменти, коли все йшло за планом і без проблем. Гострі кути натомість вказують на випробування, конфлікти або складні обставини, що викликали напругу й несли ризик. Насамперед увагу привертають три людини у центрі ескізу. У їхніх обличчях рішучість, сталева витримка та ненависть до ворогів. Підняті догори кулаки відображають потужність патріотичного духу і начебто закликають усіх приєднатися до їхньої важливої місії та нових звершень. Прямі постаті символізують стрімке просування вперед, до перемоги. Посередині жінка тримає над головою сонце, його промені розсіюють непроглядну пітьму навколо. Позаду людей яріє величезний парус, праворуч від них він схожий на червону хмару вибуху, а ліворуч — на криваве полотнище й означає политий кров’ю шлях.

Ця художня композиція не тільки про боротьбу проти фашизму. Як на мене, вона символізує важку долю й опір українців у радянські часи, нагадує про тих, хто загинув, героїчно відстоюючи свої переконання. Попри всі емоції, що болем роздаються в серці, ескіз викликав відчуття вдячності до цих людей, гордості за тих, хто мужньо, твердо стояв на своєму, не зраджував себе.

Авторка — Олена Слободяник.

Ілюстрація — UkrainianUnofficial.

Сергій Петлюк. Я не можу звідси вибратися

Найбільше мене зацікавила робота «Я не можу звідси вибратися». Інсталяція Сергія Петлюка нагадує про проблеми, які спіткали людей ХХІ століття. Я побачила її на виставці «Співіснування з темрявою» у Мистецькому Арсеналі. Ця різножанрова виставка дозволила нам краще зрозуміти емоції, які пережили українці під час блекаутів. Частину робіт створено ще до атак на критичну інфраструктуру, але в період відключень електроенергії їхня актуальність тільки зросла.

Мультимедійну інсталяцію «Я не можу звідси вибратися» створено 2021 року. Сергій Петлюк використовує LED-панелі, якими безперервно біжить текст, замкнений у двох кільцях. Автор спонукає нас побачити проблему глобального переходу людства до цифрової ери, коли ми втрачаємо зв’язок із реальністю. Рухомий текст також нагадує нам стрічку новин чи рекламу, коли інформацію, потрібна вона нам чи ні, ніби вбивають у мозок. 

Цифрові технології давно є невіддільною частиною сучасного світу й продовжують укорінюватися в житті людей. Вони стали буденністю, ми зовсім не помічаємо, як цифровий світ усе сильніше поглинає реальний. Нові пристрої, інструменти та ресурси зробили життя суспільства значно легшим, але, перебуваючи в зоні комфорту, люди не хочуть бачити побічні ефекти цих корисних винаходів. Ми перекладаємо відповідальність на технології, втрачаючи навички розв’язувати проблеми природними способами. Це стається через лінь чи бажання зберегти час — причин активної диджиталізації чимало. Але коли зникають новонабуті речі, відразу видно, наскільки ця залежність зробила людей вразливими.

Наприкінці 2022 року країна-агресор Росія почала інтенсивно обстрілювати критичну інфраструктуру України. Мільйони жителів залишилися без електроенергії, що унеможливило використання цифрових технологій та електричних приладів. Без нормального зв’язку, інтернету, з пристроями, яким перекрили джерело живлення, українці побачили, наскільки вони стали залежні від цифрового світу та електрики. У перші дні відключень людей охопили паніка та тривога, вони не могли працювати, спілкуватися з близькими, робити буденні справи; забезпечувати базові потреби стало важче. Нам довелося вчитися по-новому облаштовувати свій побут і звикати до труднощів. Люди почали частіше спілкуватися в реальному житті, а не через месенджери чи телефонні дзвінки. Спільна проблема об’єднала українців, нагадавши, що перешкоди легше долати разом.

Із цих кіл немає виходу, речення «Я не можу звідси вибратися» та I can’t get out of here нескінченно рухаються по своїх траєкторіях. Людство щоденно ув’язнює себе в полон цифрового світу. Ми втрачаємо зв’язок із реальністю. Якщо так триватиме й надалі — дороги назад уже не буде. Робота Сергія Петлюка показує найближче майбутнє, яке загрожує суспільству, якщо ми не почнемо розв’язувати це питання. Цифрові технології, безперечно, приносять багато користі, але не варто забувати про наслідки. Під час блекаутів ми відчули найдужче, що не треба відмовлятися від природних речей, які дозволяють нам лишатися людьми. Якщо є можливість поговорити з близькими сидячи в кав’ярні, не варто замінювати це на дзвінок у телеграмі. Важливо тримати зв’язок із реальним світом.

Авторка — Ірина Рубанка.

Ілюстрація — сайт художника.

Потік компліментів Крістен Стюарт та її екранній партнерці: критики про фільм «Любов, брехня та кровопролиття»

автор Сергій Греков - 18.04.2024 в Кіно

18 квітня в український прокат виходить екшн-трилер «Любов, брехня та кровопролиття» режисерки Роуз Ґласс. Головні ролі у стрічці виконали  номінантка на «Оскар» за фільм «Спенсер» Крістен Стюарт, та колишня бодибілдерка Кеті М. О’Браєн, яку впізнають прихильники серіалу «Мандалорець» і фільму «Людина-мураха та Оса: Квантоманія».

Картина занурює глядача в кримінальну історію, що розгортається у 1980-х у невеликому містечку штату Нью-Мексико. Відправною точкою сюжету стає знайомство менеджерки тренажерного залу (Стюарт) та культуристки-новачка, яка прагне досягти висот у бодибілдингу (М. О’Браєн). Героїні швидко стають близькі, але невдовзі темне минуле однієї з них спливає на поверхню, і подруги опиняються у вирі кривавих злочинів.

«Любов, брехня та кровопролиття» привернула до себе увагу ще на стадії виробництва. Це другий повнометражний фільм британки Роуз Ґласс, яка гучно дебютувала містичним трилером «Свята Мод». Також чимало інтересу викликав зірковий акторський склад: компанію Стюарт та М. О’Браєн склали Ед Гарріс («Світ Дикого заходу», «Шоу Трумена»), Дейв Франко («Ілюзія обману»), Джена Мелоун («Неоновий демон», «Голодні ігри»). Прем’єра відбулася в січні на кінофестивалі «Санденс», а вже в лютому картину демонстрували на Берлінале.

На Rotten Tomatoes фільм сягнув рейтингу 94%, здобувши статус «Сертифікована свіжість», що присуджується стрічкам із найкращими рецензіями. За версією цієї платформи, «Любов, брехня та кровопролиття» — найкраща робота у фільмографії Крістен Стюарт. Відгуки критиків сповнені епітетів на кшталт «вибуховий» чи «дикий». Здається, саме таку реакцію і прагнула викликати режисерка Ґласс.

З відгуків у авторитетних медіа стає зрозуміло, що головна принада фільму — це акторська гра. Девід Фіар із журналу про популярну культуру Rolling Stone пише:

«Сам фільм — потужна суміш сексу, насильства, сюрреалізму та випаленої дотла американіани… Стюарт і М. О’Браян додали своїх персонажів до списку чудових екранних кримінальних пар: Бонні та Клайда, П’єро та Маріанни, Кіта й Холлі, Вайолет і Коркі».

З культовими Тельмою та Луїзою порівнює двох головних героїнь і Лора Веннінґ з британського журналу Empire. У своїй рецензії вона пише про стрічку як таку, що легко руйнує гіпермаскулінні тропи. Зокрема режисерка Ґласс аж ніяк не бажає задобрювати або дражнити гетеросексуальну аудиторію. Веннінґ відзначає сміливість фільму в зображенні квір-стосунків, тілесність і чуттєвість історії:

«Без сумніву, цей фільм трохи безладний, переходячи від нуару до трилера про помсту, до боді-горора, до чорної комедії через моменти магічного реалізму. Але нудьгувати точно не вийде. ``Любов, брехня та кровопролиття`` пульсує нестримною енергією та потужною еротикою».

Девід Сімс із The Atlantic високо оцінює, акторську гру Крістен Стюарт: її втілення Лу стало ще одним яскравим образом у каноні жорстких, складних головних персонажок. Не менш талановитою критик вважає і Кеті М. О’Браєн, яка стала справжнім відкриттям:

«Це вже другий фільм поспіль Ґласс тримає оповідь просто на лезі ножа — між фантазією та реальністю, постійно змушуючи аудиторію здогадуватися, що в головах її персонажів, а що відбувається насправді».

Девід Руні з The Hollywood Reporter відзначає яскраву гру не лише центрального дуету, але й решти акторів, завдяки яким оповідь і набирає таких похмурих барв. Торкають і історії персонажів, наприклад сестра головної героїні (Мелоун) — жінка, яка перебуває в токсичних стосунках із чоловіком і регулярно піддається домашньому насильству:

«Ед Гарріс перетворюється на справді монструозного злодія, Дейв Франко — уособлення паскудства, а платинова білявка Джена Мелоун дивовижно зображує дружину, не готову зректися свого кохання попри небезпечні для життя травми».

Ханна Стронґ у своїй рецензії для британського кіножурналу Little White Lies наголошує на тому, що чимало для успіху фільму зробили музика та постановка кадру в кожній сцені цієї історії. Композитором став Клінт Менселл, відомий завдяки своїм роботам до кінострічок «Реквієм за мрією», «Чорний лебідь» Даррена Аронофскі. Оператор фільму «Любов, брехня та кровопролиття» — Бен Фордсман. Він також працював із кількома епізодами Netflix-серіалу «Кінець ї***ого світу» і попередньої стрічки режисерки «Свята Мод»:

«Приголомшлива партитура Менселла та насичена, соковита операторська робота Фордесмана чудово передають дух американського містечка 1989 року. Грандіозності додає й падіння Берлінської стіни, що транслюють на екранах телевізорів. Завдяки цьому всьому зростає відчуття, що кохання Джекі та Лу може мати таку ж карколомну силу».

«Приголомшливою» картинку називає і Росс Бонайме, автор розважального вебсайту Collider. Критик вважає, що у фільмі Ґласс вдало поєднує такі, здавалося б, різні стилі — романтику, трилер і навіть елементи жахів. З кожним наступним епізодом вона підвищує планку в усіх аспектах, щоби досягти кульмінації:

«Спільна робота Ґласс з оператором Беном Фордесманом дає чудовий результат, навіть якщо йдеться і про брутальність. Від темних кадрів, залитих червоним світлом, брудних паркувальних майданчиків і до епізодів, що межують уже з магічним реалізмом, — завдяки цьому фільм “Любов, брехня і кровопролиття” приголомшливий. Режисура Ґласс точна, вона блискуче обрамляє кожну сцену і точно знає, коли треба зупинитися чи як завдяки своїм персонажам у тому чи тому епізоді досягти максимального ефекту».

Адреналінове кохання у стилі 1980-х. Рецензія на «Любов, брехню та кровопролиття» Роуз Ґласс

кінокритик Ігор Кромф - 18.04.2024 в Кіно

«Любов, брехня та кровопролиття» (англ. Love Lies Bleeding) друга повнометражна робота режисерки Роуз Ґласс, яка продовжує працювати під крилом студії А24. Фільм показували в основній конкурсній програмі цьогорічного кінофестивалю «Санденс», а 18 квітня стрічка виходить у широкий український прокат. 

На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 94% «свіжості» на основі 206 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Любов, брехню та кровопролиття» на 76 зі 100 на основі 49 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на 17 квітня — 7,3 з 10.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, як епоха 1980-х чудово поєднується з дослідженням тілесності та дисфункційності у цьому трагічно-жорстоко-смішному трилері. 

Кінець 1980-х. Десь на задньому дворі штату Нью-Мексико живе Лу (Крістен Стюарт, яку або обожнюють, або ненавидять за її роль у франшизі «Сутінки» (англ. Twilight), що тепер важкою тінню падає на решту фільмів), яка працює в дешевому тренажерному залі. Життя Лу — це намагання знайти спокій у безкінечній похмурості: весь день вона має справу з перекачаними довбнями і вичищає забиті унітази, з батьком не спілкується відтоді, як той убив матір, сестру намагається врятувати від смертоносного аб’юзу чоловіка спільника її батька. А ще в неї обридлі стосунки з єдиною, крім неї, лесбійкою в місті, яка явно страждає на розлад дефіциту уваги та гіперактивності. 

Одного з таких самих похмурих днів Лу знайомиться з Джекі (Кеті О’Браян, яку глядач може пам’ятати хіба за роллю в серіалі «Мандалорець» (англ. The Mandalorian)). Джекі молода та нещасна сирітка, яка має велику мрію стати переможницею національного турніру з бодібілдингу. Між Лу та Джекі, наче адреналіновий ривок, вибухає пристрасний роман. Однак зовсім скоро дівчата втрапляють у прикру пригоду, яка зводить їх із батьком Лу — Лу-старшим (магнетично моторошний Ед Гарріс, якого можете знати за ролями в «Шоу Трумана» (англ. The Truman Show) та «Іграх розуму» (англ. A Beautiful Mind)). 

«Любов, брехня та кровопролиття» це суміш романтичного та кримінального у жанрі трилеру. Ґласс уміло створює цікаву компіляцію кримінального кіно 1980-х і поєднує його з естетикою бодігорору та авантюрного кіно тієї самої епохи президентства Рейгана. 

Цей фільм видається не стрічкою з 2024-го, а кіно, яке привезли на один з перших фестивалів «Санденс», коли той відкривав світу імена братів Коенів, Квентіна Тарантіно та Стівена Содерберга.

Єдине, звісно, непорозуміння викликає те, що оригінальну назву, яка звучить як «Любов, що стікає кров’ю», прокатники адаптували як «Любов, брехня та кровопролиття», втративши досить емоційне посилання на пісню Елтона Джона Funeral for a friend.

Через весь фільм Ґласс впевнено тягне одну важливу лінію — дисфункційні стосунки. До того ж це не лише про головних героїв, режисерка показує, що простір навколо — це ідеальний біом для сімейного насилля та аб’юзивного симбіозу.

Дешевий спортзал із забитим сортиром, розкиданими шприцами та мотивувальними цитатками в дусі «Слабкість із тіла виходить із болем». А також стрілковий полігон Лу-старшого з його гільзами, які тріскають під ногами, та тераріумами з жуками. Все це простір, у якому можливі лише дисфункційні стосунки. Ґласс досліджує південь США як терен, де питання вирішуються лише правом сили і, відповідно, чим більші ти маєш біцепси та калібр пістолета тим більше тобі дозволено в цьому світі. 

Кохання Лу і Джекі Ґласс режисерка передає через тілесну близькість. Воно постійно блює, кровоточить, стогне, пітніє та проривається новим об’ємом м’язів. Саме через тілесність та натуралізм режисерка показує складну дисфункціональність цього кохання. Що Лу, яка виросла серед мутного криміналу на кордоні з Мексикою, що Джекі, яка втекла з неблагополучної родини, обидві не вміють виражати почуття вербально, просто поговорити про те, що тривожить, що подобається. Натомість завжди це висловлюють невербальною комунікацією чи то грюканням об дверний косяк, чи то пристрасним кунілінгусом.

Однак чим більше романтичний сюжет про лесбійське кохання та бодібілдинг поринає в кримінальний саспенс, тим менше у кадрі еротизму та вітальності. Натомість у фільмі розкриваються вже інші діалогові сторони, а тілесність постає в абсурдно-комедійній, а під фінал узагалі в сюрреалістично-гротескній формі, надаючи «Любові, брехні та кровопролиттю» певного елементу нестрашного горору. 

Сповнений південного колориту та вайбу американських 1980-х, “Любов, брехня та кровопролиття” стає осучасненою та значно радикальнішою версією “Тельми та Луїзи” (англ. Thelma & Louise) Рідлі Скотта, де героїні знаходять кривавий, але напрочуд дієвий спосіб вийти зі, здавалося б, безвихідної ситуації аб’юзу та свавілля і нестись на всіх парах американськими трасами в пошуку свободи та здійснення мрії.

«Любов, брехня та кровопролиття» фільм, який не боїться бути собою. Місцями він занадто horny, іноді занадто тілесний, буває дуже кумедний, а буває напрочуд жорстокий. Але в певній юнацькій наївності та вітальності йому не відмовити — це, мабуть, найбільше й підкупає глядача у роботі Ґласс. 

кінокритик
Ігор Кромф

Позаконкурсна програма квір-кінофестивалю SUNNY BUNNY

З 19 по 26 квітня у Києві відбудеться квір-кінофестиваль SUNNY BUNNY, що представляє роботи українського і світового кінематографа з тематикою ЛҐБТКІА+.

У київському кінотеатрі «Жовтень» відбудеться показ повнометражних і короткометражних стрічок, ігрового й документального кіно, робіт позаконкурсних програм «Панорама» і «Нові барви» та програми для спільного сімейного перегляду «Квірчик». Ознайомитися з програмою можна на сайті SUNNY BUNNY.

Позаконкурсна програма фестивалю «Панорама» представляє фільми вже відомих режисерів і режисерок. До програми ввійшли 7 кінострічок із Франції, Бразилії, Великої Британії, США та Північної Македонії. 

Щоби розповісти більше про фільми цієї програми, підготували добірку відгуків від світових кінокритиків.

«Всі ми незнайомці» (All of Us Strangers), режисер — Ендрю Гейґ, Велика Британія, США, 2023

За сюжетом, сором’язливий письменник Адам випадково знайомиться з молодшим за себе чоловіком Гаррі. Спільна самотність зближує їх, згодом між Адамом та Гаррі зав’язуються стосунки. Під час однієї з їхніх нічних розмов Адам ділиться спогадами зі свого дитинства: у віці 12 років він втратив батьків в автомобільній катастрофі. Врешті Адам вирішує повернутися до дому, де він виріс. Однак там він натрапляє на своїх батьків — живих і таких молодих, якими вони були на момент аварії. 

Новий фільм Гейґа є вільною адаптацією роману Тайчі Ямади «Незнайомці» (1987), однак містичній історії про привидів він надає психологічний та особистісний характер.

Минулого року фільм «Всі ми незнайомці» здобув 7 нагород на Премії британського незалежного кіно (BIFA), зокрема приз за «Найкращий британський незалежний фільм». Також він отримав 6 номінацій на премію Британської академії телебачення та кіномистецтва (BAFTA).

На сайті-агрегаторі Rotten Tomatoes стрічка отримала 96% «свіжості». На платформі Metacritic — 90 балів зі 100 на основі 53 рецензій критиків, а на IMDb — 7,7 з 10.

Кінострічка також здобула нагороду за «Найкращий музичний супровід». Неодноразово у ній з’являються поп-пісні 80-х років таких гуртів, як Pet Shop Boys та Frankie Goes To Hollywood. Кінокритик Марк Пейкерт у своїй рецензії для IndieWire пише, що музика готує глядачів до певної сцени чи розкриття персонажа. Наприклад, коли мати Адама наспівує одну з пісень Pet Shop Boys «Можливо, я не тримав тебе всі ті самотні-самотні часи» — музика стає одним зі способів комунікації. Кінокритик також зауважує:

«Гейґ також використовує культурну історію пісні, аби підкреслити трагедію Адама, гея, що досяг повноліття у час кризи СНІДу, пережив смерть батьків в юному віці і знаходить поняття сталості недосяжним, хоча він і тужить за тим оперним, всеосяжним коханням, котре ця пісня передає. Для Адама, як і для багатьох глядачів, музика є одночасно бальзамом і воротами до пам’яті. В жодній сцені це не є таким очевидним, як коли він слухає музику разом із привидами своїх батьків».

Кінокритик Джастін Чанг пише для Los Angeles Times, що історія Адама нагадує «перетягування канату», в цьому випадку у спробі і прожити минулим, і залишитися в сьогоденні. Він повертається до батьків, відкривається їм і усвідомлює, що втратив час, проведений з ними. Від ран минулого він повертається до самотнього сьогодення:

«“Всі ми незнайомці” — це збалансований акт надзвичайно тонкої делікатності; квазі-надприродна драма перехідного віку, медитація про самотність, нестерпно ніжний і чуттєвий роман, що розгортаються в одному й тому ж мінорному ключі. Адам постійно перемикається між батьками та Гаррі, переходячи від теплих гірлянд різдвяної ялинки у батьківському домі до сталі і тіней багатоповерхівки, яка починає виявляти моторошну силу».

Кінокритикиня The New York Times Аліса Вілкінсон звертає увагу на те, що Адам видається не просто самотньою людиною, — а наче останньою на землі. Він вразливий і невинний, усюди чужий, а це додає сентиментальності кінострічці. Вілкінсон пише:

«Зрештою, гра Ендрю Скотта — те, що дає всьому рух. Він є надзвичайним сценічним актором, але на екрані, коли ви бачите його очі, він передає весь свій біль, пригнічення, а його гра не видається шаблонною… В одній зі сцен його персонаж одягнений у піжаму завеликого розміру, ніби восьмирічний хлопчик… І це не робить сцену кумедною, недоречною — так Скоттові вдається показати вразливість і невинність свого героя».

Пітер Дебрюдж у рецензії для Variety також описує стрічку як фільм, що дарує відчуття катарсису і слугує терапевтичним досвідом не тільки для автора роботи, але й для глядача. Наприклад, знову зустрівшись із батьками, Адам отримав і шанс розказати їм про свою орієнтацію. Він стережеться відторгнення, боїться не отримати визнання від батьків: 

«Це не типовий випадок “терапії через написання сценарію”, коли акт створення фільму служить для пом’якшення дитячих травм творця. Натомість “Всі ми незнайомці” — це терапія для авдиторії або принаймні для тієї конкретної частини нас, яка відчайдушно потребує почути, як наші батьки говорять: “Мені шкода, що я ніколи не заходив у твою кімнату, коли ти плакав”».

«І ось прийшла любов» (Along Came Love), режисерка — Катель Кіллевере, Франція, Бельгія, 2023

Події у фільмі розгортаються протягом двох десятиліть після завершення Другої світової війни. Готельна офіціантка Мадлен сама виховує малого сина. Одного разу вона знайомиться із заможним студентом Сорбонни Франсуа і між ними зав’язуються романтичні стосунки. Попри це, кожен із них має свої таємниці. Мадлен приховує те, що батьком її сина є німецький офіцер, через що її затаврували зрадницею та вигнали з дому. У свою чергу Франсуа приховує свою бісексуальність та попередні стосунки із чоловіком.

На сайті-агрегаторі Rotten Tomatoes стрічка отримала 80% «свіжості»; а на IMDb — 6,7 з 10.

Світова прем’єра кінострічки відбулася на Каннському кінофестивалі 2023, де отримала номінацію на Queer Palm.

Фаб’єн Лемерсьє відмічає «чутливий, контрольований підхід» кінорежисерки. На його думку, «І ось прийшла любов» може стати сучасною варіацією класичної мелодрами:

«Історія, в якій щастя ходить по канату над прірвою та керується бажанням, що нагадує слова Стефана Цвейґа у повісті “Амок”: “Лише через пристрасть можна пізнати світ навколо тебе! Тому що там, де рясніють таємниці — починається життя”».

У рецензії для Little White Lies Софі Монк Кауфман пише, що кінорежисерці вдалося вміло передати період в історії післявоєнної Франції:

«Деталі епохи представляються досить тонко не лише через костюми та художню постановку, але й через соціальний консерватизм, притаманний героям, що бояться визнавати головні істини. Медді та Франсуа поєднані інтимним розумінням, яке є більшим за слова, завдяки чому їхні сцени такі текстурні, сповнені поглядів та гармонійних рухів».

Натомість Джордан Мінцер у рецензії для The Hollywood Reporter радше негативно оцінює кінострічку. З одного боку, фільм звертає нашу увагу на Францію післявоєнного періоду, до жертовності, якої вимагали любов і шлюб у ці часи хаосу. З другого, пише Мінцер, кінострічка перетворюється на «переварену» та клішовану історію і втрачає ті риси тонкої драми, характерної для попередніх робіт Кіллевере. Крім цього, він підкреслює вплив Дуґласа Сірка на процес створення кінострічки:

«Французька назва фільму перекладається як “Час кохати”, що безумовно є відсилкою до післявоєнної саги Дуґласа Сірка “Час кохати і час вмирати” (1958). У своєму фільмі Кіллевере зберігає цей самий розмах та мелодраматичний тон: їй це не завжди вдається і, ймовірно, додає більше фальшивих нот, ніж би вона того хотіла, однак її амбіції похвальні, а її бачення післявоєнної “недуги” суспільства безумовно викликає довіру».

Мінцер також критикує й ідею любовного трикутника, що виникає в ході сюжету між Мадлен, Франсуа та їхнім другом, чорношкірим солдатом Джиммі (Морган Бейлі):

«Невдовзі ця дружба переростає в тристоронній роман, коли Джиммі є об’єктом пристрасті нереалізованої пари, в якій обидва мають свої фантазії щодо хлопця. Крім сумнівного нового партнера, що стає сексуальною іграшкою Мадлен та Франсуа, весь сценарій виглядає кітчево — особливо під час сцени “потрійної любові”, яка відчувається фальшивою вже з самого початку».

«Правило 34» (Rule 34), режисерка — Джулія Мурат, Бразилія, 2022

Сама назва нового фільму режисерки Джулії Мурат «Правило 34» відсилає до популярного в Інтернеті «правила 34», яке гарантує, що все, що ми можемо собі уявити, має свій відповідник у сфері фантазій (і порно) в Інтернеті.

Протягом фільму глядачі спостерігатимуть за подвійним життям студентки Симони.

Вдень вона навчається на юридичному факультеті та пристрасно захищає права жінок у справах про домашнє насильство. Вночі вона піддається спокусам своїх еротично-насильницьких фантазій та виступає перед веб-камерою в прямому ефірі.

Премʼєра стрічки «Правило 34» відбулася в серпні 2022 року на 75-му Міжнародному кінофестивалі, де стрічка отримала «Золотого Леопарда» за найкращий фільм. Також пізніше кінокартину показували в секції «Світове кіно» 27-го Пусанського міжнародного кінофестивалю в жовтні 2022-го та на 28-му Міжнародному кінофестивалі в Калькутті в грудні того ж року.

На платформі IMDb оцінка стрічки на основі 464 рецензій — 5,4 з 10.

У своїй рецензії для платформи Otros Cinema Club кінокритик Дієґо Батллє описує  фільм як сірий, з шокуючими моментами, та виділяє його здатність провокувати:

«Він не занурюється у зловтіху і не засуджує героїню за кожне рішення (і вчинок), яке вона робить. У роботі режисерка Мурат порушує різні етичні та моральні питання, які витають над історією, і часом незручний маятник між розширенням можливостей головної героїні та все більш ризикованими і небезпечними ситуаціями, а також зростаючі протиріччя між її публічним (пов'язаним з правовою роботою держави) та приватним життям».

Незалежний швейцарський журналіст Міхаель Сеннхаузер зазначив, що фільм виразно провокативний та водночас майстерно обґрунтований у своїх твердженнях. Кінострічка майстерно зіставляє особисту ідентифікацію із тим, як її обмежує чи дозволяє виявляти суспільство:

«Коли Симона гнівно вказує своїй подрузі, що вона вже доросла і тому може жити зі своєю сексуальністю так, як їй заманеться, це має сенс. Але додає, мовляв: “Вибач, якщо в моєму випадку це не достатньо феміністично для тебе”, і ця фраза проливає світло на справжній конфлікт у дискусії».

Критик Ніл Янг для Screen Dail у своїй рецензії зазначає, що фільм є чуттєвим інтимним дослідженням героїні Симони та хвалить сильний центральний перформанс Сол Міранди, яка зберігає інтерес і симпатію до себе протягом усього фільму:

«Останній кадр, 75-секундний, у якому Симона переживає і демонструє переконливу гаму емоцій, коли ``Містер Півень 2020`` нетерпляче стукає в її двері, є в певному сенсі найсильнішим моментом у фільмі. Міранда впоралася з цим непростим завданням у спосіб, що нагадує культові фінальні великі плани Гарбо у ``Королеві Крістіні``, Боба Хоскінса у ``Довгій страсній п'ятниці`` та Мії Ферроу у ``Пурпуровій троянді Каїру”».

«Гість» (The Visitor), режисер — Брюс ЛяБрюс, Велика Британія, 2024

У фільмі йдеться про родину з високим соціальним статусом та гостя. Герой із приємного відвідувача перетворюється на того, хто призводить до краху всіх членів сім’ї, й урешті до їхнього духовного звільнення. Візит викликає сумніви в їхньому звичному сприйнятті реальності та власного статусу-кво, на який вони ретельно працювали, щоб зберегти своє розкішне, але в інших аспектах нудне життя.

Світова прем’єра фільму «Гість» відбулась в лютому 2024 року в рамках 74-го Берлінського Міжнародного кінофестивалю в кінотеатрі «Панорама».

На платформі IMDb оцінка стрічки 5,3 з 10 на основі 52 рецензій, а на Mubi оцінка 6 з 10 на основі 10 рецензій.

Кінокритикиня Variety Кетрін Брей у своїй рецензії описує фільм як відвертий «шведський стіл» неімітованих статевих актів та зазначає, що ЛяБрюс в своїй роботі віддає явну шану провокативному фільму П’єра Паоло Пазоліні «Теорема»

«Це все просто високохудожня порнографія? І так, і ні. Більшу частину хронометражу складають сцени сексу, але вони перемежовуються гаслами, які миготять на екрані під час і після дії майже як демонстраційні плакати на марші на підтримку сексуального і політичного визволення».

Мюріель Дель Дон для порталу Cineuropa пише про фільм як про потужну та жорстоку квір-роботу, яка не піддається класифікації, але бʼє в саму точку. Критик також не залишає без уваги те, як режисер висвітлює актуальні проблеми:

«Використовуючи порно як політичний інструмент і кидаючи виклик самому кінематографу, новий фільм ЛяБрюса без жодних фільтрів порушує низку суперечливих тем сьогодення: гніт британського колоніалізму, пуританізм, расизм, ксенофобію та гнітючу, задушливу вагу традиційної, білої та заможної родини. У фільмі “Гість” ці пекучі проблеми постають перед глядачем сублімованими через порнографічні сцени, які можна схарактеризувати як етичні та войовничі».

Кінокритик Метью Джозеф Дженнер захоплюється роботою ЛяБрюса. У своїй рецензії для International Cinephile Society він називає режисера амбітним, з особливою художньою чутливістю. Також Метью торкається теми сенсу квір-кіно та наголошує на його перевагах:

«Квір-кіно пройшло довгий шлях, і багато піонерських робіт існують у діалозі одна з одною. Можливо, це здається неочевидним, що марґінальний порнографічний проєкт несе в собі сенс, але, як ми бачили в багатьох найбільш відомих роботах режисера, у розширенні кордонів є своя перевага. Як і його мистецькі попередники та колеги, ЛяБрюс зробив кар'єру, використовуючи шокуючі сексуальні образи як спосіб коментувати та критикувати суспільство. Це те, чого прагне більша частина квір-мистецтва, а саме — систематична і поступова деконструкція статус-кво».

«Корінь зла» (The Origin of Evil), режисер — Себастьєн Марньє, Франція, Канада, 2022

У фільмі йдеться про Стефан, жінку, яка після смерті своєї мами кидає ненависну роботу на фабриці та приїздить до нової родини свого батька — заможного бізнесмена Сержа Дюмоне. Усе з однією метою — віднайти сім’ю, повернути батька. Вона намагається стати частиної нової сім’ї Дюмоне, паралельно підтримуючи стосунки зі своєю дівчиною, що сидить у в’язниці. Нова сім’я бізнесмена ставиться до головної героїні зневажливо, але дарма  — покинута донька Сержа Дюмоне не така проста, як здається.

Світова прем’єра відбулася у Венеції у 2022 році на фестивалі класу А в програмі Orizzonti Extra. Також стрічка була номінована на премію Saturn.

На Rotten Tomatoes фільм отримав 92% свіжості від критиків та 85% — від глядачів. На IMDb рейтинг становить 6,6 з 10 на основі 1 600 відгуків, а на Metacritic — 68 балів зі 100.

Американський журналіст Більге Ебірі визначає для Vulture «Корінь зла» як один із кращих фільмів за 2023 рік. Напруга та інтрига тримаються до кінця, а професійність акторського складу та режисера беззаперечна — вони знають, як тримати увагу та присутність глядача:

«У цьому фільмі всі ніби брешуть крізь зуби. У менш впевнених режисерських руках це могло б призвести до роздратування авдиторії. Але Марньє та його приголомшливий акторський склад знають, скільки і коли розкрити. Вони змушують нас відчувати розгубленість, нерозуміння. Втрачати контроль над реальністю».

Венді Айд для The Gardian пише, що хоч фільм і яскравий, а Лора Каламі відмінно передає складність своєї героїні, від характерів та мотивації інших головних героїв очікувалось щось більше:

«За винятком Стефан, головної героїні стрічки, яка стає все більш інтригуючою та менш симпатичною з кожною розкритою таємницею, головні герої виявились трохи схематичними та двовимірними. Тож пощастило, що завжди вражаюча Каламі перебуває у відмінній формі. Ми дізналися, що Стефан набагато складніша, ніж спочатку думали, а її безстрашна буденність працює їй на користь. Лише в ретроспективі ми починаємо оцінювати хитрість, яка ховається за всім цим, завдяки вмілій грі Каламі».

Оуен Глейберман для Variety окреслює велику кількість художніх референсів на різні сюжети: «Керрі», «Династія», «Малголланд Драйв». Нестандартність героїні Каламі, що перестає бути стереотипною femme fatale, та продуманість сюжету — все це чіпляє та робить цей фільм вартим уваги:

«На основі фільму “Корінь зла” я б назвав Себастьєна Марньє режисером, якого варто подивитися. Постановка фільму випромінює дух підступності (не лише через декор, а й гостру, як лезо ножа, драматургію). Бути сучасною femme fatale, означає продумувати кожен свій крок, але й також плисти за течією… Тридцять років тому “Корінь зла” міг би стати артхаусним гітом».

У рецензії для IndieWire Райан Латтанціо помічає ще одну особливість фільму — порушення теми класового конфлікту на тлі розвитку моторошних сімейних стосунків (з посиланнями на «Фаворитку» Лантімоса) та історії жінки, що втратила все і хоче собі повернути хоча б частку:

«“Корінь зла” — трилер про токсичні відходи патріархату. Хоча фільм у багатьох аспектах не приносить новизни, він розкриває емоційний багаж розбитої жінки та те, як вона витончено намагається розбити інших».

Для New York Times Беатріс Лоайза акцентує увагу на підлості та підступності не тільки головної героїні: не «усі жінки — відьми», але всі жінки прагнуть досягти своїх цілей, якими б меркантильними та аморальними ці цілі не були:

«Цих жінок `{`сім’ї Дюмоне`}` не обдурить, коли “сіра мишка” Стефан прибуває в сімейне помістя на острові, стверджуючи, що прагне лишень відновити спілкування з батьком. Можливо, Стефан і прагне отримати частину статку Сержа Дюмоне, але й інші `{`жіночі персонажі цього фільму`}` також. Марньє вловлює ці інтенції та вписує персонажів у грайливі розділені екрани в стилі Браяна Де Пальми».

Джонатан Ромні для Financial Times більше загострює увагу на сюжеті картини —  глибокій психологічності, елементах еротики та складності емоцій:

«Фільм Марньє нагадує психологічні трилери, які колись створив хічкокіанець і номер один у французькій “Новій хвилі” Клод Шаброль, — ці дві кінострічки насичені кислотним гумором. Зокрема, у фільмі є чудовий момент, коли Серж надто ніжно та надто грізно обіймає свою давно втрачену доньку і її усмішка перетворюється на гримасу жаху, коли вона чує, як виливається купорос. Варто уважно стежити за обличчям Каламі, оскільки її вирази не завжди означають те, що здається з першого погляду…. Наприкінці все стає трохи заплутаним, але загалом “Корінь зла” відчувається як кислуватий amuse-bouche і є однією з найцікавіших пропозицій французького кіно за всю його історію».

«Домогосподарство для початківців» (Housekeeping for Beginners), режисер — Ґоран Столєвскі, Північна Македонія, Польща, Хорватія, Сербія, Косово, Швеція, США, Австралія, 2023

Фільм розповідає про жінку, якій доводиться виховувати двох доньок своєї партнерки, незважаючи на те, що вона ніколи не хотіла бути матір’ю. І як би не було складно, їм треба триматися разом, щоб пережити негаразди: сварки, непорозуміння та інші сімейні перипетії.

Стрічка отримала головну нагороду для ЛҐБТКІА+ фільмів Queer Lion на Венеційському кінофестивалі минулого року, а також була серед номінантів на премію Європейської кіноакадемії.

На Rotten Tomatoes фільм отримав 93% свіжості від критиків, на IMDb — 7,4 з 10, а на Metacritic — 81 бал зі 100.

Ренді Майєрс для The Mercury News підкреслює повноцінність персонажів у їхній тотальній неповноцінності. Фільм пронизаний не тільки побутовим драматизмом, але й соціяльним — з посиланням на сучасні несправедливості Північної Македонії:

«Що таке сім’я в домі, наповненому друзями-диваками, які живуть у тіні ворожої культури? І що робить людина, яка не готова виконувати батьківські обов’язки, коли на неї їх поклали? Ці питання пронизують третій повнометражний фільм Горана Столевскі “Домогосподарство для початківців”: болісно чесне, надзвичайно прекрасне дослідження того, як кожен член стійкої, дуже людяної імпровізованої сім’ї в Північній Македонії справляється з болем та своїми проблемами».

Кайл Тернер у статті для Slant Magazine навпаки акцентує увагу на тому, що персонажі ніби підпорядковуються стандартним архетипам сімейних драм. У той же час соціяльні проблеми у фільмі показані чесно, щиро, без зайвої стереотипізації:

«Столевскі мудро розглядає наслідки зіткнення етнічних меншин (ромів) із сексуальними меншинами в репресивному суспільстві, додаючи більше структури та внутрішніх аспектів у розуміння почуттів ромів — відмінних від усіх елементів у цій безладно зібраній системі. При цьому усе ж важко втратити з поля зору, як ці персонажі стають класичними архетипами сімейної дисфункції — молодий чоловік, який неочікувано стає батьком; депресивна дівчина-підліток; молодша донька як втілення невинності; материнська фігура, якій потрібно вирішувати всі проблеми новоспеченої сім’ї».

Жаннет Катсуліс окреслює для The New York Times теплу та щиру атмосферу фільму, незважаючи на порушення складних та гострих тем. Сімейна драма «Домогосподарство для початківців» — складна та щемка, але розповідає не тільки про соціяльну напругу, але й про сімейні радощі:

«У своїй весело безладній манері “Домогосподарство для початківців” стверджує — сім’ї, як і страви, іноді створюють з будь-яких інгредієнтів, що є під рукою».

Емі Ніколсон для The Washington Post пише про хаотичність та напруженість сюжету, а також про висвітлення життя ЛҐБТКІА+ спільноти та викликів, з якими їм доводиться мати справу в Північній Македонії:

«Неможливо знайти мовчання або зберігати таємниці; сцена за сценою історія досягає кульмінації, коли на фоні герої лаються та втікають, гримаючи дверима. Фільм грається з конвенційністю. Якщо країна Столевського, Північна Македонія, стверджує, що цінує гетеросексуальну станандартну сімейну модель понад усе, режисер змусить своїх героїв створити її ідеальну копію — тільки з фальшивим шлюбом, фальшивою каблучкою, фальшивим щастям. А потім знову запитає себе та глядача: а чи правильний ми зробили вибір?».

«LIL NAS X: Нехай живе Монтеро» (Lil Nas X: Long Live Montero), режисери — Зак Мануель, Карлос Лопес Естрада, США 2022

Стрічка зображує перше турне по США музиканта Lil Nas X. Це своєрідний щоденник подорожі, в якому показано не тільки кар’єрний шлях виконавця, але і його роль у репрезентації чорношкірих квір-музикантів.

Режисери картини Карлос Лопес Естрада та Зак Мануель, які показують історію виконавця та його тур через три акти: «Відродження», «Трансформація» та «Становлення».

На Rotten Tomatoes фільм отримав 69% свіжості від критиків та 72% від глядачів, а оцінка стрічки на IMDb — 6,1 з 10.

Оглядач Брайан Бромбергер для Bay Area Reporter пише, що новий документальний фільм про Lil Nas X насичений відвертими інтерв’ю з репером, його командою та шанувальниками. Але, крім розмов віч-на-віч, у фільмі показана масштабна рок-опера — його перше турне Америкою:

«Найкращі частини цього документального фільму – концертні пісні, аранжовані для складних театральних виступів. Це глем-рок із приголомшливою хореографією та костюмами, що привертають увагу. Це нагадує ранні артистичні відео каналу MTV. Завдяки своїй енергії Lil Nas на порозі стати гей-дівою/іконою хіп-хопу. Немає причин сумніватися в його вигуку: “Я тільки починаю”».

У той же час Андре Герефорд для видання Metro Weekly зазначає, що хоч репер і прагне до величі та грандіозності у своєму фільмі, йому не вдається їх досягти — фільм створює простір, але Lil Nas X не вдається наповнити його масштабом:

«Це як Madonna: Truth or Dare з новим ритмом. Але революційний документальний фільм Мадонни та Алека Кешишяна розкривав пікантні мінісюжети та драми, тоді як “LIL NAS X: Нехай живе Монтеро” просто переміщує нас крізь тур у хронологічному порядку, без особливої драми чи саспенсу».

Кінооглядачка Ловія Г’ярк’є для Hollywood Reporters навпаки пише, що Lil Nas X показує цю велич, просто її не виходить задокументувати цілковито. Зв’язок між історією становлення виконавця, одного з найепатажніших реперів епохи, та історією його впливу на квір-культуру, виходить побіжним та опосередкованим:

«За допомогою інтерв’ю та архівних відео режисери Естрада та Мануель вказують на важливі точки в історії Lil Nas X, але не підкреслюють їх унікальність. Вони повертають нас за три роки до туру Montero, показуючи запаморочливого виконавця, який розповідає про свою першу пісню. Хочеться, щоб сполучна тканина між цією ниткою та рештою документального фільму, який справедливо зосереджується на впливі Lil Nas X як квір-ікони, була міцнішою».

Мурджані Роулз для Substream Magazine звертається до недостатності розкриття особистісної сторони репера: у той час як деталі туру показані дуже детально, з максимальним залученням авдиторії, особистісні аспекти цього фільму заплутані та незрозумілі:

«Також трапляються моменти, коли глядач може зазирнути на бекстейдж і відчути себе унікальною частиною подорожі Lil Nas X. Більш особисті аспекти подорожі виконавця — це місце, де “Хай живе Монтеро” стає більш заплутаним. Частково це передбачено в нарації на початку фільму: “Це лише початок, і є ще багато історій, які потрібно написати”».

Кріс Азопарді для New York Times акцентує увагу не тільки на яскравості образу LIL NAS X, але і на порушенні теми ЛҐБТКІА+ спільноти у фільмі:

«Коли музикант Літтл Річард, відомий своїм яскравим одягом і складним минулим, з’являється в інтерв’ю 1972 року, яке Lil Nas X коротко коментує, у фільмі згадується про чорношкірих квір-артистів, які намагалися захищати свою видимість. Потім фільм сповільнюється, узагальнюючи історію, яка з деякими додатковими деталями могла б краще підкреслити поточний вплив Lil Nas X на культуру. “Говорити справжні слова — це реальноі важко”, — зрештою визнає Lil Nas X. Проте найкращі частини цього документального фільму відбуваються на сцені, де його свобода бути самим собою розповідає власну захопливу історію».

Текст створено в межах стажування.


Warning: Undefined array key 0 in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 144

Warning: Attempt to read property "ID" on null in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 144

Warning: Undefined array key 0 in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 149

Warning: Attempt to read property "ID" on null in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 149

Відгук на фільм «Я і Фелікс». Наші травми, Тимофій, Фелікс і я

авторка журналістка, книжкова оглядачка Наталія Колегіна - 16.04.2024 в Кіно

11 квітня на великі екрани вийшов фільм «Я і Фелікс» режисерки Ірини Цілик, знятий за романом її чоловіка Артема Чеха «Хто ти такий?». Його вже встигли побачити окремі допитливці й допитливиці на Київському тижні критики восени 2022-го, а тепер зможуть відкрити кожен і кожна. Який вайб несе фільм і кому варто дивитися — у відгуку.

«Масове, легке, усім зрозуміле кіно», — випадкова глядачка.

Фотошпалери з розкішними пальмами, пошитий мамою костюм мушкетера, радість від перших білих кросівок, смак імпортних бананів й ананасів, гучні дискотеки й перше кохання, — з одного боку. З іншого — недоброзичливі пацани, які чатують темними вулицями та відбирають усі цінне; нещасні жінки, які тягнуть на тендітних плечах усю сім’ю: і лампочку вкрутять, і гвіздка заб’ють; «відсутні» чоловіки — їх або немає зовсім, або вічно немає вдома, а ті, що є, не те щоб допомагають і не те щоби нормальні; і поодинокі пошрамовані душі. Разом це — лихі 90-ті, які давно стали мемом, фішкою українських стрічок кількох останніх років, певним історичним кодом чи уособленням найважчих днів. Невипадково, 1990-ті досі викликають ностальгію у дорослих, які тоді були дітьми. Фільм «Я і Фелікс» — про це.

У залі не протиснутись, глядачі розсідаються по місцях. Цілик бере вступне слово. Каже, що знімала кіно для українських глядачів. Буремні 90-ті — це ще й час відновлення незалежности, коли крізь дефіцит і безгрошів’я формувалася гаряча воля до життя. Де ж вона у цьому сумному фільмі? У музичному супроводі! 

Бешкетний «Вхід У Змінному Взутті» з треком «Час, що минає», настроєвий реп від C-Block та музика для дискотек від Ice MC. Музика у фільмі задає настрій та динаміку емоцій головного героя Тимофія — хлопчика, що дорослішає.

Тимофій: Ви вбивали людей?
Фелікс: Вбивав. А ти?

«Я і Фелікс» — це ще й фільм про ПТСР. Фелікс у тільнику, якого вправно зіграв письменник Юрко Іздрик, безбожно п’є, час од часу впадає у ступор чи навісніє, знову переживаючи тяжкі фрагменти війни. Він стає єдиним досяжним дорослим чоловіком для Тимофія і частково — такою собі рольовою моделлю. Фелікс — людина, травмована війною в Афганістані. Скільки таких було в радянській Україні? Скільки таких з’являється щодня серед нас у російсько-українській війні?

До сліз розчулив фінал, коли художній світ зустрівся з реальним, (далі — спойлер!) і на екрані показали справжнього Тимофія зараз, себто Артема Чеха у військовій формі. Історія про 90-ті розвіялася, а я пригадала реальність, у якій ми живемо.

Наприкінці обговорення у холі кінотеатру Цілик зізналася, що осмислила автобіографічну історію дорослішання Чеха у власному фільмі, щоб таким чином поговорити з його рідними й близькими, зокрема й тими, кого вже немає поруч. Під кінець творчому подружжю адресували питання: «А що змінилося з часу знімання фільму?», бо ж пройшло вже кілька років, та й фільмували історію ще до повномасштабної війни. Хай як напружуюся, пригадати відповідь не можу, але натомість пропоную свою. Очевидячки, стрімко змінилися усі ми, та чи встигли пропрацювати свої дитячі травми? А травми попередніх поколінь?

авторка журналістка, книжкова оглядачка
Наталія Колегіна