На що дивитися в Києві? Відгуки на твори Ройтбурда, Горської та Петлюка

Ці картини я побачила в PinchukArtCentre на виставці «Олександр Ройтбурд. Теорема влади», яка триває до 14 липня. У картин цієї серії назв немає, вони лише пронумеровані. На мою думку, назви їм і не потрібні, бо найменування самої серії «Життя короля (Людвиг)» достатньо промовисте. Картини датуються 1992 роком і написані в Мюнхені (Баварія).

Людвиг ІІ був королем Баварії з 1864 до 1886 року. Його пам’ятають як мецената композитора Ріхарда Вагнера та прихильника гігантоманії в архітектурі. Схильність до подібної архітектури притаманна авторитарним режимам. Велетенські будівлі демонструють силу та велич правителя, людина ж на цьому тлі знеособлена. Монархію Людвига ІІ можна вважати абсолютистською. У часи правління він намагався звести копію Версалю в баварських горах і побудував замок Нойшванштайн. Зараз замок — одне з найприбутковіших туристичних місць Баварії. Сучасники критикували Людвига за величезні витрати на будівництво. Коли гроші закінчувалися, він брав позики і кидав виклик усім міністрам, які намагалися його стримати. За це король отримав прізвисько Божевільний Людвиг.

Тож, зважаючи на всі ці факти, я можу припустити, чому під час свого перебування в Мюнхені Олександр Ройтбурд присвятив цілу серію саме королю. Щойно побачила полотна — одразу на думку спав вислів «риба гниє з голови». На жодному ми не бачимо обличчя короля, натомість його зображено деформованим: замість голови клубок, який різко контрастує з тулубом короля. Але деформації стосуються не тільки обличчя: від картини до картини ситуація погіршується і тіло короля гниє за головою. Художник намагається викликати почуття огиди та тривожності у глядачів через спотворення анатомічних форм людини. Хоч картини присвячені певній особистості, насамперед вони викривають авторитарні режими. Деформації тіла Людвига можна сприйняти за пухлини, і тоді абсолютна монархія — пухлина на тілі суспільства. Важливо зазначити, що в цій серії художник не написав звичайного портрета Людвига, на кожному присутні ці «пухлини». 

Мені видається цікавим подивитися на картину не тільки крізь призму політичного явища, а й з погляду особистості монарха, вождя або диктатора. На цю думку мене наштовхнуло те, що останні роки свого життя Людвиг ІІ провів в ізоляції. У серії Ройтбурда деформовані частини тіла Людвига видаються важкими та заплутаними. Їх можна інтерпретувати не тільки як пухлини, а й як тягар постійної тривоги та параної. Якщо дивитися на психічний стан лідерів будь-яких тоталітарних режимів протягом історії, ми можемо побачити одну спільну рису: вони всі дуже бояться за власне життя і використовують усі можливі ресурси, аби захистити себе. 

Авторка — Юлія Сидорова.

Олександр Ройтбурд за допомогою мистецтва коментував політичні рішення.

Глядач бачить портрет колишнього президента України. На перший погляд нічого незвичайного, проте ця робота наповнена смислами, які можна розкрити через інтерпретацію кольорів та елементів портрету.

Кожна деталь на картині Олександра Ройтбурда має своє значення: кінь як символ сили та влади, атрибути президентської влади, що підкреслюють статус та вагу цієї посади, і контрастні кольори, які створюють глибину та напругу у творі. Для мене ця художня робота — про вибір, який робить одна людина, але від якого залежить доля усієї держави. 

Портрет вражає своєю реалістичністю та виразністю. Олександр Ройтбурд вдало передав у своїй картині вираз обличчя Віктора Ющенка, його емоції та характер. Кожна деталь допомагає вникнути в суть портретованої особи і сприйняти її в новому світлі. Ця робота не лише мистецька, вона також історична, адже фіксує образ видатної постаті української політики.

Кожна робота митця існує в просторі поруч з іншими, утворюючи унікальну мозаїку мистецтва. Колекція творів відображає розвиток та різноманіття мистецтва, дозволяючи глядачеві заглибитися в різні теми, стилі та техніки. Така взаємодія між творами допомагає збагачувати наше сприйняття та розуміння мистецтва.

Авторка — Олена Саф’янік.

У Національному центрі «Український дім» на виставці «Алла Горська. Боривітер», що триває до 28 квітня, представлено ескіз мозаїчного панно «Прапор перемоги», створений для музею «Молода гвардія» у Краснодоні на Луганщині (нині Сорокине), відомої української художниці-шістдесятниці та дисидентки Алли Горської.

Роботу створено 1968 року, це спільний проєкт Алли Горської, художників Віктора Зарецького та Володимира Смирнова, до якого частково були залучені живописці Борис Плаксій і Анатолій Лимарєв. Ескіз належить до приватного зібрання. Виготовлений із картону, техніка виконання — аплікація. 

На цю роботу авторів надихнув радянський роман Олександра Фадєєва «Молода гвардія», що розповідає про життя та діяльність підпільної організації юних комуністів на Луганщині під час Другої світової війни. 

Візуальна сила і символізм ескіза вселили в мене надію на щасливе майбутнє. У мене виникло благоговіння перед дивовижною майстерністю, експресивністю аплікації, її яскравими кольорами та деталями. На мою думку, плавні лінії представляють успішні моменти, коли все йшло за планом і без проблем. Гострі кути натомість вказують на випробування, конфлікти або складні обставини, що викликали напругу й несли ризик. Насамперед увагу привертають три людини у центрі ескізу. У їхніх обличчях рішучість, сталева витримка та ненависть до ворогів. Підняті догори кулаки відображають потужність патріотичного духу і начебто закликають усіх приєднатися до їхньої важливої місії та нових звершень. Прямі постаті символізують стрімке просування вперед, до перемоги. Посередині жінка тримає над головою сонце, його промені розсіюють непроглядну пітьму навколо. Позаду людей яріє величезний парус, праворуч від них він схожий на червону хмару вибуху, а ліворуч — на криваве полотнище й означає политий кров’ю шлях.

Ця художня композиція не тільки про боротьбу проти фашизму. Як на мене, вона символізує важку долю й опір українців у радянські часи, нагадує про тих, хто загинув, героїчно відстоюючи свої переконання. Попри всі емоції, що болем роздаються в серці, ескіз викликав відчуття вдячності до цих людей, гордості за тих, хто мужньо, твердо стояв на своєму, не зраджував себе.

Авторка — Олена Слободяник.

Найбільше мене зацікавила робота «Я не можу звідси вибратися». Інсталяція Сергія Петлюка нагадує про проблеми, які спіткали людей ХХІ століття. Я побачила її на виставці «Співіснування з темрявою» у Мистецькому Арсеналі. Ця різножанрова виставка дозволила нам краще зрозуміти емоції, які пережили українці під час блекаутів. Частину робіт створено ще до атак на критичну інфраструктуру, але в період відключень електроенергії їхня актуальність тільки зросла.

Мультимедійну інсталяцію «Я не можу звідси вибратися» створено 2021 року. Сергій Петлюк використовує LED-панелі, якими безперервно біжить текст, замкнений у двох кільцях. Автор спонукає нас побачити проблему глобального переходу людства до цифрової ери, коли ми втрачаємо зв’язок із реальністю. Рухомий текст також нагадує нам стрічку новин чи рекламу, коли інформацію, потрібна вона нам чи ні, ніби вбивають у мозок. 

Цифрові технології давно є невіддільною частиною сучасного світу й продовжують укорінюватися в житті людей. Вони стали буденністю, ми зовсім не помічаємо, як цифровий світ усе сильніше поглинає реальний. Нові пристрої, інструменти та ресурси зробили життя суспільства значно легшим, але, перебуваючи в зоні комфорту, люди не хочуть бачити побічні ефекти цих корисних винаходів. Ми перекладаємо відповідальність на технології, втрачаючи навички розв’язувати проблеми природними способами. Це стається через лінь чи бажання зберегти час — причин активної диджиталізації чимало. Але коли зникають новонабуті речі, відразу видно, наскільки ця залежність зробила людей вразливими.

Із цих кіл немає виходу, речення «Я не можу звідси вибратися» та I can’t get out of here нескінченно рухаються по своїх траєкторіях. Людство щоденно ув’язнює себе в полон цифрового світу. Ми втрачаємо зв’язок із реальністю. Якщо так триватиме й надалі — дороги назад уже не буде. Робота Сергія Петлюка показує найближче майбутнє, яке загрожує суспільству, якщо ми не почнемо розв’язувати це питання. Цифрові технології, безперечно, приносять багато користі, але не варто забувати про наслідки. Під час блекаутів ми відчули найдужче, що не треба відмовлятися від природних речей, які дозволяють нам лишатися людьми. Якщо є можливість поговорити з близькими сидячи в кав’ярні, не варто замінювати це на дзвінок у телеграмі. Важливо тримати зв’язок із реальним світом.

Авторка — Ірина Рубанка.