Виставки, які відбудуться в лютому

авторка Іванна Рубан - 08.02.2024 в Мистецтво, Події

Добірка об’єднала 80 виставкових проєктів з 13 міст України — Києва, Харкова, Львова, Одеси, Івано-Франківська, Луцька, Дніпра, Хмельницького, Тернополя, Вінниці, Збаража, Дрогобича. Виставки тривають зараз або відкриються для відвідувачів у лютому. Представлені експозиції є різноплановими: живопис, графіка, скульптура, фотографія, історичні артефакти, інтерактивні експонати, аудіовізуальні інсталяції.

Київ

«Земні шляхи Небесної Сотні»

Київ, Музей історії міста Києва
Графік роботи: з середи по неділю 12:00–19:00, понеділок-вівторок — вихідні
Дати виставки: 17 січня — 25 лютого

Виставка про людей, які стали героями, про те, ким вони були та що привело їх на Революцію Гідності. А також про їхні шляхи, які перетиналися в ключові для української історії моменти, та усвідомлені вибори, які вони робили.

Відвідувачі отримають змогу побачити велику кількість персональних речей Героїв Небесної Сотні, унікальних артефактів із різних куточків України, — речей, сповнених драматичних емоцій.

Детальніше про виставку в дописі музеїв-організаторів.

«Гранат. З рубінів і перлів» — Борис Єґіазарян

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: з середи по неділю 11:00–18:00, у вівторок — 11:00 до 19:00, понеділок і четвер — вихідні
Дати виставки: 23 січня — 25 лютого

Виставка сучасного українського художника Бориса Єґіазаряна — не тільки ретроспектива його творчості, а й ода поєднанню культур в одній душі, адже автор присвячує її вірменсько-українському режисерові — Сергію Параджанову.

Виставка побудована за принципом поетичного кіно: вона має свій сценарій. Кожна зала — сцена з фільму про творчість автора, а тематика сцен варіюється від розуміння символізму його творів до розуміння самого митця.

Читайте більше про виставку в інстаграмі музею.

«Зустрічі. Прощання» — Юрій Денисенков

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: з середи по неділю 11:00–18:00, у вівторок — 11:00 до 19:00, понеділок і четвер — вихідні
Дати виставки: 12 січня — 11 лютого

Виставка робіт, які метафорично розкривають дві теми воєнного буття українців: зустрічі (обійми) та прощання (прірви від вибухів). Так, простими засобами вираження митець досягає виняткової правдивості у змалюванні як людських взаємин, так і ран, спричинених війною.

Дізнавайтеся детальніше на сторінці галереї.

«Іван Марчук. Відомий невідомий»

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: з середи по неділю 11:00–18:00, у вівторок — 11:00 до 19:00, понеділок і четвер — вихідні
Дати виставки: 29 грудня — 30 квітня

Ретроспективна виставка майстра, де представлені твори, які розкривають різні аспекти і цикли творчості Івана Марчука. Вона — спроба поглянути на його внесок з іншого ракурсу. Саме тому концепція побудована на протилежностях: політичне — аполітичне, свобода — неволя, сприйняття — несприйняття, відоме — невідоме.

Деталі — на сторінці галереї.

«Шевченкіана» — Іван Марчук

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: з середи по неділю 11:00–18:00, у вівторок — 11:00 до 19:00, понеділок і четвер — вихідні
Дати виставки: 3 листопада — 25 лютого

Картини з презентованого циклу не лише ілюструють поетичні рядки Шевченкового «Кобзаря», а й відображають світобачення самого Івана Марчука, насамперед його історіософію. Роботи виконані митцем у техніці гризайлю, а тому їхній колорит дуже стриманий, майже монохромний і шляхетно-вишуканий.

Читайте більше на сторінці галереї.

«Дорога до слона» — Дмитро Молдованов

Київ, Артцентр Павла Гудімова «Я Галерея»
Графік роботи: з вівторка по неділю 11.00–20.00
Дати виставки: 20 січня — 25 лютого

Виставка, експонати якої переосмислюють міфологічні сюжети, розповідає про індивідуальний шлях до персонального Бога. Незалежно від віросповідання чи релігії, у складні часи ми шукаємо підтримки, що допомагає впоратися з випробуваннями, бо залишатися наодинці — страшно.

Більше — на сайті галереї.

«Бачити Сни»

Київ, Музейно-виставковий центр Музею історії міста Києва
Графік роботи: з середи по неділю 12:00–19:00, понеділок-вівторок — вихідні
Дати виставки: 25 січня — 18 лютого

Проєкт пропонує поринути в захопливі, а іноді жахливі світи снів та підсвідомості. Що сниться українцям щоночі в теперішній час? 

В експозиції представлені роботи 36 українських митців, які, використовуючи різні види мистецтва, а саме живопис, фотографію, інсталяцію, графіку, асамбляж, — покажуть тонку межу між реальністю та фантазією. 

Більше про виставку в інстаграмі музею.

«Переплетіння» — Олеся Ткаченко

Київ, Музейно-виставковий центр Музею історії міста Києва
Графік роботи: з середи по неділю 12:00–19:00, понеділок-вівторок — вихідні
Дати виставки: 19 січня — 11 лютого

Персональна виставка текстильного живопису художниці Олесі Ткаченко. 14 робіт великих форматів експонуються вперше. Вони розповідають про взаємозв’язок усього в житті людини й у житті самої авторки. В абстрактних композиціях Олесі переплітаються відчуття, події, долі людей із мріями, фантазіями, снами та реальністю. 

Читати про виставку в інстаграмі музею.

«Співіснування з темрявою»

Київ, Мистецький арсенал
Графік роботи: з середи по неділю 12:00–19:00.
Дати виставки: 9 листопада — 31 березня

У межах проєкту представлені мультимедійні та аудіовізуальні інсталяції, перформанси, живопис та інші художні роботи. У роботах митці й мисткині рефлексують про майбутнє, у якому пережитий досвід блекаутів стає точкою відліку для роздумів про технології, солідарність і взаємодопомогу. Майбутнє, у якому футуристичні мрії про автономний простір для переживання катастрофи несвідомо нагадують «пункти незламності». Кураторська група — Антон Усанов та Наташа Чичасова.

Більше про виставку читайте на сайті простору.

«Висвітлення» — Михайло Палінчак

Київ, Мала Галерея Мистецького арсеналу
Графік роботи: з середи по неділю 12:00–19:00.
Дати виставки: 18 січня — 25 лютого

Персональна виставка фотографа про незворотні наслідки війни, безпрецедентні воєнні злочини та нездоланний біль — як погляд у найтемніші кутки реальності. Висвітлювати — це також свідчити. А отже, фіксувати нестачу світла і зникомість подій. Михайло Палінчак фотографує зі спалахом, а отже, сповіщає про присутність фотографа там, де вже відбулося найстрашніше: у зруйнованих авіабомбами будинках, катівнях, місцях розстрілу, масових поховань.

Детальніше — в інстаграмі галереї.

«Очі квітів»

Київ, Музей декоративного мистецтва України
Графік роботи: з середи по неділю 10:00–18:00
Дати виставки: 15 січня — 31 березня

Виставка присвячена 140-річчю від дня народження видатної української художниці Ганни Собачко-Шостак. Зібрано близько 50 робіт, створених у період з 1911 до 1964 року. Окрім картин із фантастичними квітами, представлено вишивку художниці, зразки традиційного українського мистецтва з музейної колекції та твори сучасних митців і мисткинь: Ніни Федорової, Оксани Грудзинської, Ольги Рапай, Петра Бевзи, Володимира Лободи та інших

Про подію в інстаграмі музею.

«Віддзеркалення»

Київ, Музей декоративного мистецтва України
Графік роботи: з середи по неділю 10:00–18:00
Дати виставки: 1 грудня — 3 березня

Міжмузейний виставковий проєкт презентує понад 150 пам’яток з колекції Національного музею декоративного мистецтва України, 8 творів з Національного музею історії України та 4 предмети з колекції Національного заповідника «Києво-Печерська лавра».

Це старовинні вжиткові предмети — представлено форми з деревини, декоровані різьбою, та виконані за допомогою них самостійні художні твори: форми, вибійки, кахлі. 

Детальніше про виставку у фейсбуці.

«100 років авангардному музею»

Київ, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України
Графік роботи: щодня, окрім вівторка, з 10:00 до 17:00
Дати виставки: 24 січня — 7 березня

Виставка знайомить з історією музею, який заснували у 1923 році при мистецькому об’єднанні «Березіль», з його дослідженнями, першими надходженнями, міжнародними виставковими проєктами від кінця 1980-х до сьогодення. 

Про подію в інстаграмі музею.

«Європейська Україна. Доба Мазепи»

Київ, Скарбниця Національного музею історії України
Графік роботи: з вівторка по неділю 10:00–17։45
Дати виставки: 29 червня — 12 березня

Виставка доводить, що Україна здавна була частиною європейського культурного простору. У фокусі її уваги — культура, освіта та політичні погляди української еліти доби козацької держави — Гетьманщини.

Відвідувачі можуть побачити особисті речі Івана Мазепи, митрополита-реформатора Петра Могили та урядників київського магістрату, гетьманські скарби XVII століття та інші артефакти.

Читати про подію у фейсбуці.

«Імпульс самопізнання» — Тамара Сафарова, Рената Асанова

Київ, КультМотив
Графік роботи: з понеділка по четвер 12:00–22:00, з п’ятниці по неділю 12:00–23:00
Дати виставки: 29 січня — 11 лютого

Виставка-діалог двох мисткинь — Тамари Сафарової та Ренати Асанової. У своїх роботах авторки розмірковують про самовизначення та розуміння власних емоцій у контексті війни. Через експозицію мисткині прагнуть пробудити в глядача імпульс самопізнання, надихнути його на роздуми та дію.

Детальніше про подію.

Виставка пам’яті Миколи Стратілата

Київ, галерея «Митець»
Графік роботи: щодня 11:00–19:00
Дати виставки: 6 лютого — 14 лютого

В експозиції представлені роботи різних періодів творчості митця з 1972 до 2013 року. Для художника характерне лірико-поетичне бачення сторінок національної історії, відчуття того, що людина — це насамперед духовна особистість, а також ніжне, закохане ставлення до природи.

Деталі про подію у фейсбуці галереї.

«На теренах чужини» — виставка українських емігрантів

Київ, НЮ АРТ
Графік роботи: з понеділка по четвер 12:00–22:00, з п’ятниці по неділю 12:00–23:00
Дати виставки: 2 лютого — 2 березня

Експозиція представляє понад 20 видатних українських митців-емігрантів І половини ХХ століття. Усі експоновані митці покинули домівки та вже не повернулися, однак деякі з них зробили вагомий внесок у розвиток світової культури. Серед презентованих авторів — Олександр Архипенко, Соня Делоне, Василь Кричевський, Давид Бурлюк та інші. 

Деталі про виставку у фейсбуці.

«Просто ми» — Богдана Чілікіна, Антон Тарасюк

Київ, Imagine point
Графік роботи: із середи по суботу 12:00–18:00
Дати виставки: 2 лютого — 2 березня

Виставка є творчим діалогом з метою знайти спільну мову між тими, хто на війні й тими, хто в тилу, тими, хто поїхав і тими, хто залишився.

Своїми роботами Богдана розповідає власну історію в тиловому місті під час повномасштабного вторгнення, з повітряними тривогами, переживаннями за близьких, за власне життя та водночас з надією та заняттям творчістю. Антон, який захищає нас у Збройних Силах, знаходив час на творчу роботу в перервах між тренуваннями і бойовими завданнями. За допомогою своїх робіт автори прагнуть прокласти місточок між нами, людьми.

Читати про виставку. 

«Bus Stop» — etchingroom1

Київ, DYMCHUK GALLERY
Графік роботи: із середи по неділю 12:00–19:00
Дати виставки: 13 січня — 25 лютого

Виставка об’єднує серію графічних робіт та мозаїчне панно. Експозиція пропонує глядачеві аудіовізуальну подорож, де кожна графічна робота є умовною зупинкою на запропонованому маршруті. Автобусна зупинка в цьому контексті стає ефемерним місцем очікування, розчиняючись у звуках та фрагментах подорожі на створеному шляху.

Деталі на сторінці галереї. 

«Коли все добре стало добрим і пішло, а все зле звільнилось» — Кристина Мельник

Київ, The Naked Room
Графік роботи: щодня 12:00–21:00
Дати виставки: 10 січня — 28 лютого

Мисткиня прагне передати відчуття сакрального через ідею тіла в стражданні. Ніжність і навіть захоплення, з яким сприймається це тіло, попри його фатальну деформацію, — почуття, що охоплюють спостерігача творів художниці. Бо саме через досвід болю, страждання та відрази можна наблизитися до людяності. 

Про подію на сайті галереї.

«Інше життя» — Андрій Луцик

Київ, Науково-мистецька платформа «Острів»
Графік роботи: щодня 09:00–20:00
Дати виставки: 4 лютого — 18 лютого

Експозиція є результатом дослідження робіт із різних серій, що створювалися протягом 2023 року. Предметом дослідження є сам автор творів, що спостерігає процес самоусвідомлення себе як митця, темою — тіло моделі і процес позування, а засобом — графічне переосмислення академічного малюнка з натури.

Деталі в інстаграмі платформи.

«Територія свободи: Майдан»

Київ, Національний музей Тараса Шевченка
Графік роботи: із середи по неділю 10:00–18:00
Дати виставки: 21 лютого — 23 березня

Виставка приурочена до 210-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка та 10-ліття Революції Гідності й складається з трьох частин, що спонукають авдиторію поміркувати про власну «територію свободи».

Учасники й учасниці — представники різних поколінь — або долучалися до Революції Гідності й були безпосередніми свідками того, як стояв Майдан, або ж звернулись до цих подій у своїй художній практиці. Серед них і Тарас Шевченко — як автор декламованих на Майдані поезій і як інтерпретований у той чи інший спосіб образ натхненника спротиву імперським зазіханням Росії.

Деталі про виставку на сторінці музею.

«Кроковеє колесо» — Іван Сердюк

Київ, Музей Івана Гончара
Графік роботи: із середи по неділю 10:00–18:00
Дати виставки: 21 грудня — 11 лютого

Виставка малярських творів уманського художника присвячена українським народним святам річного обрядового кола та родинним звичаям, за якими впродовж віків вибудовували своє життя українці.

Виставку супроводжують авторські підписи та матеріали з етнографічних джерел — таким чином художник надає пояснення до дійств, зображених на його картинах.

Читати більше про виставку в інстаграмі музею.

«Горизонти. Спектр» — Ганна Криволап

Київ, Музей української діаспори
Графік роботи: із середи по неділю 11:00–18:00
Дати виставки: 1 лютого — 17 березня

На виставці представлені картини, підібрані в спектральній послідовності. Глядач може побачити, як змінюється простір під впливом кольору, а відтак трансформується сприйняття пейзажу.

Серія «Горизонти» є своєрідним мистецьким щоденником художниці, натхненним її рідним Києвом, а також подорожами до Стамбула, Нью-Йорка, Рима, Сараєва‚ Франкфурта, Дубровника та інших міст.

Більше про експозицію.

«Під небом Лондона» — Олександр Стахов-Шульдиженко

Київ, Музей української діаспори
Графік роботи: із середи по неділю 11:00–18:00
Дати виставки: 20 січня — 11 лютого

У проєкті представлено сім робіт митця, які він створив у Києві після репатріації з Англії в 1970-ті — 1980-ті роки. Ці твори є мистецькими спогадами Стахова-Шульдиженка про Лондон і мешканців, які його наповнювали.

Нове покоління художників британського повоєнного гуманізму відкидало сюрреалістичний пафос на користь піднесеної буденності. Цю філософію перейняв і Олександр Стахов-Шульдиженко.

Більше про виставку в інстаграмі музею.

Виставка до 160-річчя Івана Їжакевича

Київ, Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка
Графік роботи: із середи по неділю 10:00–18:00
Дати виставки: 18 січня — 31 березня

На ювілейній виставці представлено живописні твори Івана Їжакевича. За своє довге, майже столітнє життя митець залишив у спадок понад 20 тисяч робіт, із них майже 200 — шевченкіана. Митця вважають чи не найкращим ілюстратором творів Тараса Шевченка. Не одне покоління українців сприймало життя і творчість Кобзаря саме через призму творів художника. 

Більше про експозицію

Виставка віял з колекції Олександра Міловзорова

Київ, Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка
Графік роботи: із середи по неділю 10:00–18:00
Дати виставки: 20 січня — кінець квітня

Видатний художник сучасності Олександр Міловзоров представляє свою колекцію віял. Експоновано чотири десятки виняткових творів досконалості європейських і азіатських виробників віял XIX–XX століть.

Деталі про виставку в інстаграмі музею.

«За світлом» — Володимир Падун, Людмила Роздобудько-Падун

Київ, Vakulenko Art Consulting
Графік роботи: із середи по неділю 11:00–19:00
Дати виставки: 24 січня — 25 лютого

Спільний проєкт сімейної пари, що багато років створює картини у співавторстві, передаючи на полотнах спільні історії, спільні емоції та поєднуючи власні авторські фундаментальні техніки.

Виставка має на меті дослідити український феномен світла-духу. Він поєднав роботи, створені протягом 2023 року, — року, коли темрява стала фізично осяжною, а світло отримало свою нову ціну і нове значення.

Читати більше на сторінці галереї.

«Червоноград» — Юрій Болса

Київ, Центр Сучасного Мистецтва М17
Графік роботи: з вівторка по неділю 11:00–20:00
Дати виставки: 6 лютого — 18 лютого

Цей проєкт, як говорить сам митець, — про прославлення міста. Про його існування і тривання. Червоноград — одне із сотень невеликих індустріальних міст, про які не говорять, а можливо, навіть не знають. Мета художника — власне, сама філософія сказаного, озвученого. Ця інформація так чи інакше ненав’язливо існуватиме «на тлі» у глядача після перегляду експозиції. Це сама думка, що місто існує, воно є.

Деталі в інстаграмі центру.

«Ідентичність» — Ганна Богачук

Київ, Avangarden Gallery
Графік роботи: з неділі по четвер 10:00–22:00, у п’ятницю та суботу 10:00–23:00
Дати виставки: 31 січня — 5 березня.

У межах інтерактивної виставки авторка міркує над питанням «Що формує ідентичність українців?». Проєкт досліджує фактори, які впливають на формування нашої національної тожсамості. Це дослідження є мистецьким, адже його результатом стають не лише певні статистичні дані, а й арт-об’єкти, що розповідають історії героїнь проєкту. Через взаємодію з цими об’єктами глядач починає рефлексувати на тему власної ідентичності. 

Читати про виставку в інстаграмі закладу.

«Діалоги» — Микола Канєвський, Катерина Прудка

Київ, галерея «АВС-арт»
Графік роботи: з вівторка по суботу 12:00–18:00
Дати виставки: 6 лютого — 14 лютого

Натхненна грецькою культурою виставка презентує живопис і скульптуру Миколи Канєвського, що поєднує реалістичну манеру письма з експресивними пошуками. А графіка Катерини Прудкої — ілюстрації до творів грецьких письменників — демонструє сучасне мистецьке бачення текстового змісту, рефлексію навколо відомих міфів.

Деталі про виставку читайте на фесйбук-сторінці галереї. 

«Обрядові та оздоровчі традиції кримських татар кінця XIX — початку XX ст.»

Київ, Національний музей медицини України
Графік роботи: з вівторка по суботу 10:00–16:00
Дати виставки: 26 січня — 1 березня

Насичена яскравим колоритом кримської землі виставка відбувається в рамках Міжнародного освітнього культурно-мистецького проєкту «Кримськотатарські студії». Експоновано декоративно-вжиткові предмети, створені кримськотатарськими митцями й оздоблені орнаментом орьнек, кримські пейзажі, мотанки тощо. 

Більше про виставку в фейсбуці музею.

Львів

«З історії Львівського органного залу»

Львів, Львівський органний зал
Графік роботи: щодня 13:00–19:00
Дати виставки: 2 лютого — 1 березня.

Виставка про історію Львівського органного залу, що зібрала архівні документи, афіші, старі фотографії. Артефакти, які передають дух епохи, спогади про унікальні події, блиск славетних імен, миттєвості музичного життя, застиглі в історії.

Більше читайте у фейсбуці.

«Коли ми були тінями»

Львів, Центр архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа»
Графік роботи: з вівторка по неділю 12:00–20:00
Дати виставки: 9 лютого — 11 лютого

Історичні фото — це не лише про історію. Це про людей. Михайло Скоп aka #NEIVANMADE працює з історичними фото, перетворюючи їх на силуети, що зберегли самі лише емоції. Відвідувачі можуть ставати частиною інсталяції, доповнюючи твори власними тінями. Це пропонується сприймати як символічне окреслення власної присутності в глобальному історичному процесі.

Під час відкриття проєкту відбудеться музичне дійство із грою тіней у виконанні гурту NAZVA.

Дізнавайтеся більше на інстаграм-сторінці центру.

«ПІДСВІДОМЕ»

Львів, Центр архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа»
Графік роботи: з вівторка по неділю 12:00–20:00
Дати виставки: 27 січня —18 лютого

Фотовиставка від Школи концептуальної та артфотографії MYPH (Молода миколаївська фотографія) складається з двох частин: особистого та колективного. Усі грані підсвідомого фотографи і фотографки досліджуватимуть у своїх роботах, представлених у рамках експозиції, до якої увійшли фото 22 авторів та авторок. 

Деталі про виставку на сторінці центру.

«Ретроспектива» — Ольга Безпалків

Львів, Артцентр Павла Гудімова «Я Галерея»
Графік роботи: з вівторка по неділю 11.00–20.00.
Дати виставки: 30 листопада — 11 лютого

В експозиції представлені роботи з різних періодів творчості мисткині: від ранніх, легких за жанровим наповненням і відомих багатьом штофів, тарілок, гальб, зразки яких вона створювала, до свіжих авангардних творінь останніх років.

У просторовому діалозі ці роботи поєднаються із творами графіка Богдана Сороки та художника Романа Безпалківа, чоловіка Ольги Безпалків.

Деталі — на сайті артцентру.

«Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми»

Львів, Jam Factory Art Center
Графік роботи: з вівторка по п’ятницю 12:00–20:00, у суботу й неділю 11:00–20:00
Дати виставки: 18 листопада — 10 березня

У просторах експозиції через поєднання колективного та особистого митці говорять про те, як змінюються наші соціальні структури, як трансформується відчуття близькості, емпатії та любові; якими загалом є міжлюдські стосунки під час війни. Кураторська група — Наталія Маценко, Борис Філоненко та Катерина Яковленко.

Більше інформації шукайте на сайті центру.

«Крихкіші за скло»

Львів, Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького
Графік роботи: із середи по неділю 10:00–17:00
Дати виставки: 6 січня — 26 травня

Перша цілісна виставка народної ікони на склі з колекції Остапа Лозинського. Художник зібрав одну з найбагатших сучасних колекцій ікони з Покуття, Гуцульщини та Буковини.

Важливо, що виставка експонується в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького. В останні роки життя Остап багато взаємодіяв зі Львівським скансеном, планував після хвороби долучитися до його команди і працювати над його розвитком.

Деталі про подію на сторінці музею.

«Споглядаю» — Зоряна Гарбар

Львів, артцентр «Дзиґа»
Графік роботи: з понеділка по середу 11:00–22:00, у четвер та неділю 10:00–23:00
Дати виставки: 30 січня — 25 лютого

Виставка є калейдоскопом вражень художниці від численних мандрівок світом і рідним краєм. Споглядання й спостереження за всім навколишнім відтворює її бачення та відчуття світу на своїх полотнах. Малярство мисткині часто виливається в абстрактні композиції, досить різкі за подачею та формою, що заповнять експозицію виставки. 

Більше про виставку в інстаграмі артцентру.

«За горизонтом» — Андрій Саєнко

Львів, артцентр «Дзиґа»
Графік роботи: з понеділка по середу 11:00–22:00, у четвер та неділю 10:00–23:00
Дати виставки: 6 лютого — 25 лютого

У межах персональної виставки автор міркує про горизонтальну лінію, що розділяє та поєднує. Пейзаж, у якому лишилися дві площини та світло за горизонтом. Простір, у якому об’єкти розтерті стихією часу. Про горизонт і про те, що ховається за ним. 

Деталі на сторінці артцентру.

«Магістри 2023»

Львів, Львівська національна академія мистецтв
Графік роботи: з понеділка по п’ятницю 10:00–18:00
Дати виставки:10 січня — 10 лютого.

Експозиція дипломних робіт випускників магістерських освітніх програм ЛНАМ 2023 р. Серед експонатів — живопис, скульптури, художнє скло, кераміка, текстиль, метал, твори сакрального мистецтва та зразки дизайну костюма. У мультимедійному форматі представлено окремі дипломні проєкти випускників кафедр реставрації творів мистецтва, дизайну середовища, графічного дизайну а також процес захистів цих робіт. 

Про подію на сторінці академії.

«Обережно Крихке!» — виставка, присвячена зруйнованим вітражам Маріуполя

Львів, платформа «Mariupol Reborn» (вул. Ференца Ліста, 6)
Графік роботи: з понеділка по п’ятницю 15:00–17:00
Дати виставки: 10 лютого — 24 лютого

Фотопроєкт журналіста і дослідника Івана Станіславського про найефектніший жанр монументального мистецтва — вітражі. Це не лише фіксація крихкої краси, знищеної загарбниками, але й унікальна нагода познайомитися з різнобарв’ям маріупольських вітражів. Відкриття фотовиставки мало відбутися у березні 2022 року в Маріуполі, але вона стартує в зовсім інший час та в іншому місці.

Детальніше про виставку.

«Таємниці речей» — Наталія Пухінда

Львів, Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (Дім Франка)
Графік роботи: щодня, окрім вівторка, з 10:00 до 17:00
Дати виставки: 19 січня — 11 лютого

Виставка натюрмортів на гуцульську тематику про таємниці життя речей, разом з якими можна подорожувати в часі. 

Ужиткові речі часто існують як малі архітектурні форми — досконалі, вишукані. Їм надають національного значення, і вони часто стають нашим культурним надбанням. Речі часто живуть довше, ніж люди. А в час війни речі руйнуються, гинуть разом з людьми.

Деталі про експозицію в інстаграмі.

«Нація. Мистецтво. Наука» — виставка до 150-ліття Наукового товариства ім. Шевченка

Львів, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького
Графік роботи: з вівторка по неділю 10:00–18:00
Дати виставки: 13 грудня —18 лютого

1940 року радянська влада ліквідувала Наукове товариство ім. Шевченка, а музейну збірку розформувала, передавши до Національного музею у Львові, Музею етнографії та художнього промислу та інших установ. На ювілейній виставці представлені експонати, які зібрали ентузіасти Наукового товариства ім. Шевченка і зберегли львівські музейники. 

Деталі про подію у фейсбуці.

«АНГЕЛ-О-ТВОРЕННЯ»

Львів, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького
Графік роботи: з вівторка по неділю 10:00–18:00
Дати виставки: 13 грудня — 25 лютого

На виставці представлено твори живопису та скульптури авторства дев’яти українських митців. У проєкті йдеться про духовність через перцепцію образу ангела. Вона особиста для кожного митця, проте спільна у загальнолюдському вимірі. Назагал, ця експозиція — про реальність і символізм, складність і простоту буття. Кураторка проєкту — Оксана Романів-Тріска

Читати про подію у фейсбуці музею.

«Дорогами Сходу» — фотовиставка Лук’яна Турецького

Львів, Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (Дім Франка)
Графік роботи: щодня, окрім вівторка, з 10:00 до 17:00
Дати виставки: 2 лютого — 16 лютого

Представлені фотографії було відзнято з листопада 2022-го по лютий 2023 року в Донецькій області. Це виставка про лінію фронту, таку живу, брудну, поламану й смертоносну. Але ця лінія є лише миттю, що зникає, коли помічаєш на сцені вічність, лінію горизонту. Виставка — про те, як схід захопив уяву і помістив автора світлин усередину дивного кіно, жанр якого несила визначити. 

Читати більше про виставку.

«Крим: у діалозі століть»

Львів, Палац Лозинського
Графік роботи: у суботу та неділю 11:00–17:00
Дати виставки: 10 лютого — 10 березня

Виставка приурочена до 10-ї річниці окупації Криму й другої річниці героїчного опору українського народу повномасштабній агресії Росії.

Організатори запрошують пізнати наш Крим у діалозі минулого і сьогодення, єдності культур і традицій, а багатство кольорів, фактур, звуків та ароматів сприятиме зануренню в атмосферу півострова.

Деталі про виставку.

«Мистецтво таємничих сфер» — Яцек Мальчевський

Львів, Палац Потоцьких
Графік роботи: у суботу та неділю 11:00–17:00
Дати виставки: 4 листопада — 14 квітня

Цілковита свобода — основа творчості художника. Вона зросла на рафінованому інтелектуальному підґрунті, живилась егоїзмом, наповнювалась нарцисизмом. Проявилась в абсолютно непідробній творчій філософії, невпинних пошуках, ігноруванні модних тенденцій Заходу, сміливості зіставлень та осягненні народних традицій.

Деталі — на фейсбук-сторінці.

«Вхідний квиток до Галереї. Історія Візуального образу»

Львів, Палац Потоцьких
Графік роботи: у суботу та неділю 11:00–17:00
Дати виставки: 3 лютого — 29 грудня

Виставка пропонує простежити трансформацію візуального образу вхідних квитків до Галереї у часовому зрізі 2008‒2023 років за посередництвом шрифтів, кольорів, графічних елементів тощо. Адже вхідний квиток — це не лише документ, що гарантує право особи на отримання послуг, а й чудова пам’ятка про перебування в бажаному місці.

Детальніше читайте у фейсбуці.

«Скорботний Христос. Те, чого не видно»

Львів, Музей скульптури Івана Георгія Пінзеля
Графік роботи: у п’ятницю та суботу 11:00–17:00 (у лютому працюватиме 2, 3, 9, 10, 16, 17, 23, 24 лютого)
Дати виставки: 26 січня — 29 лютого

В експозиційному просторі сектору для огляду доступна відреставрована скульптура Скорботного Христа, що прикрашала лантерну купола пізньоренесансної Каплиці Боїмів.

Близько чотирьох століть вапнякова скульптура вагою 280 кг, розміщена на висоті 26 м, зазнавала руйнівного впливу часу. Над відновленням Христа працював колектив із 20 реставраторів, яким вдалося зберегти цілісність скульптурної композиції.

Деталі про подію на фейсбуці.

«Вільна музика: українські низові ініціативи від 1980-их до 2020-их»

Львів, Львівський муніципальний мистецький центр
Графік роботи: щодня 10:00–21:00
Дати виставки: 27 грудня — 27 лютого

Виставка є спробою пов’язати українські музичні феномени останніх 40 років у єдину історію. Автори пропонують розглянути історію незалежної музики через призму спільнот, низових ініціатив та дослідити, як музика впливала на громадянське суспільство, віддзеркалювала та супроводжувала суспільні зміни й настрої. 

Більше — в інстаграмі центру.

«Сила. Впевненість. Воля» — Оксана Одайник

Львів, Львівський палац мистецтв
Графік роботи: з вівторка по неділю 11:00–18:00

Виставка, що складається з 46 полотен, як зазначають організатори, символізує колір любові. Оксана Одайник — авторка численних пейзажів, жанрових полотен, натюрмортів та портретів — створила їх під час війни українців з росіянами у 2022–2024 роках.

Деталі на сайті.

Виставка від «Spilne_Art»

Львів, Tovarystvo_RPM
Графік роботи: щодня 09:00–21:00
Дата виставки: 11 січня — 12 лютого

Виставка складається з 16 робіт: вишиті роботи та тексти, акварелі, живопис на дошці, графіка — різні матеріали та техніки, різні голоси ходожників та художниць, але всі вони звучать однією мелодією переживань, сповнені світлом, тихої любові до життя попри сум і втрати.

Деталі на сторінці закладу.

«Присутність літа» — Павло Пономаренко

Львів, Кав’ярня-галерея «Штука»
Графік роботи: щодня 10:00–19:30
Дати виставки: 1 лютого — 29 лютого

Це третя персональна виставка маріупольського митця у Львові. Усі роботи намальовані тут, давніші згоріли у майстерні або залишились в окупації. З улюблених мистецьких напрямків художника — авангард, кубізм, абстракція, тож і власні його роботи у пропонованій збірці створені у цьому руслі.

Читати більше про виставку.

Відкриття Центру інтелектуального мистецтва «Меркурій»

Львів, Центр інтелектуального мистецтва «Меркурій»
Дати виставки: з 16 лютого

У межах нового виставкового простору буде показано ретроспективу інтелектуального мистецтва України від початку XX століття і до сьогодні. Для першої експозиції відібрано понад 500 найкращих зразків інтелектуального мистецтва за останні сто років. У чотирьох залах шляхом експонування малярських картин, скульптур та інсталяцій куратори прагнуть розкрити історію креативних зрушень в мисленні українців. 

Стежте за новинам простору в інстаграмі.

Харків

«Незавершений 2023-й» — Гамлет Зіньківський

Харків, ЄрміловЦентр
Графік роботи: з вівторка по неділю 12:00–19:00
Дати виставки: 28 січня — 3 березня

Це вже шостий річний щоденниковий проєкт, що виконується художником з дня у день протягом усього року. На виставці будуть представлені 365 нарисів, відтворених художником на папері впродовж 2023 року.

Більше — на сторінці простору.

«В якості звуку» — Саша Гладкий

Харків, Художня галерея імені Генріха Семиградського (північний корпус ХНУ ім. В.Н. Каразіна)
Графік роботи: з вівторка по суботу 12:00–18:00
Дати виставки: 22 грудня — 29 лютого

Митець Олександр Гладкий спробував зафіксувати та візуально відтворити звуки у полотнах. В експозиції представлено живопис, графіку та інтерактивну аудіовізуальну інсталяцію — рупорну акустичну систему, де відвідувачі зможуть слухати музику й порівнювати звук з різних носіїв. 

Організатори закликають відвідати виставку всіх, хто вважає, що музика прикрашає їхнє життя і додає позитивних емоцій.

Більше про виставку у фейсбуці.

«голуб фольга і синя гуаш» — Марго Рєзнік

Харків, Харківська муніципальна галерея
Графік роботи: із середи по неділю 13:00–18:00
Дати виставки: 27 січня — 24 лютого

Четверта виставка в межах програми OPEN CALL 2021 року. На виставці зібрано кілька відео-арт робіт, створених після початку повномасштабної війни. Авторка обігрує різні значення, рефлексує відчуття «патєряності» тимчасово переміщеної особи в іншій країні, неможливість повернення до колишнього життя і невиправдані очікування від самої себе. Також їй ідеться про усвідомлення вразливості тіла в контексті війни.

Читати більше про виставку.

Одеса

«Приходять і відходять» — виставка-ретроспектива франківського жіночого відеоарту

Одеса, Одеський національний художній музей
Графік роботи: із середи по неділю 11:00–17:00
Дати виставки: 14 січня — 11 лютого

Це проєкт, відправною точкою якого кураторки обирають втрачені роботи, втрачений архів та втрачені можливості. Неможливо відтворити втрачене мистецтво, але можна творити нове, спираюсь на (майже завжди міфологізовану) оповідь про втрачене. 

На виставці представлено дев’ять відеоробіт різного часу, знятих художницями з 2009 до 2023 року, а також один відеопереказ втраченої відеороботи 1993 року, створеної в змішаному колективі, але кураторки Анна Потьомкіна та Ксеня Погребенник обирають її умовною відправною точкою для виставки.

Деталі про виставку.

«Степ Мікі Маусів» — Даниїл Ревковський і Андрій Рачинський

Одеса, Одеський національний художній музей
Графік роботи: із середи по неділю 11:00–17:00
Дати виставки: 2 лютого — 5 травня

Художнє дослідження митців, засноване на факті, що саме на території України було знищено більше танків, ніж у будь-якій іншій країні світу. 

Митці відштовхнулися від назви, яку німецькі військові часів Другої світової війни дали радянським БТ-7 та Т-34-76 зразка 1942 року — «Мікі Мауси»: відкриті люки машин нагадували їм вуха диснеївського персонажа. 

Виставка складається з двох частин: архіву фотографій, доповнених химерними малюнками, та фільму, знятого у 2022 році в Харківській області. 

Деталі про виставку у фейсбуці.

«Чи промінь, чи ніч»

Одеса, Музей сучасного мистецтва Одеси
Графік роботи: щодня, окрім середи 12:00–17:00
Дати виставки: 2 лютого — 3 березня.

Виставка одеського відеоарту та акціонізму про вплив соціальних та культурних розломів на сучасне суспільство. В рамках експозиції представлять роботи художників Дмитра Ерліха, Миколи Карабіновича, Олександра Ройтбурда, Альони Токовенко, Надії Шошиної та інших. Подію реалізують спільно з Одеським музеєм західного і східного мистецтва під кураторством Анни Мороховської та Андрія Сігунцова.

Читати детальніше про виставку на сайті музею.

«Краса Бузького Гарду» — пам’ятна фотовиставка Дениса Кривого

Одеса, Одеський музей західного і східного мистецтва
Графік роботи: щодня, окрім середи 12:00–17:00
Дати виставки: 3 лютого — 29 лютого

Денис Кривий — український фотохудожник та військовослужбовець Сил спеціальних операцій ЗСУ, що загинув у Бахмуті в травні 2023 року. Виставка присвячена національному парку поблизу села Мигія Миколаївської області, що був одним з найулюбленіших місць Дениса. Саме там він сформувався як фотограф та як особистість.

Деталі у фейсбуці музею.

Івано-Франківськ

«Опалювальний сезон» — Вася Дмитрик

Івано-Франківськ, Асортиментна кімната
Графік роботи: з четверга по суботу 12:00–18:00
Дати виставки: 20 січня — 10 лютого

Кінетична інсталяція моделює умови лабораторного спостереження за соціальними емоціями в діапазоні «мобілізація — апатія». Примусовий рух цвяхів, які залишають на папері механічні сліди тертя, попіл та іржу, ніби фіксує згасання енергії соціальної мобілізації.

Митець працює з кінетичною скульптурою, знайденими обʼєктами, просторовими інсталяціями та ландшафтною скульптурою

Деталі на сторінці простору.

«Сліди» — Євген Самборський

Івано-Франківськ, Асортиментна кімната
Графік роботи: з четверга по суботу 12:00–18:00
Дати виставки: 20 січня — 10 лютого

Мінімалістична виставка демонструє міркування щодо сутності слідів. Як зникають сліди, які вже відкарбувались? Чи зникають вони безслідно? Якщо сліди зникають, то за яким механізмом?

Кураторка обрала кілька робіт художника з 1999 по 2015 роки, аби й згадати про ці роботи, й подумати про природу (зникнення) слідів — поки в сусідній з Асортиментною кімнаті об’єкт Васі Дмитрика гуде та вібрує, аби ці сліди продукувати.

Про виставку в інстаграмі.

«Donat & Донат» — поп-ап виставка Маргарити Болгар

Івано-Франківськ, Асортиментна кімната
Графік роботи: з четверга по суботу 12:00-18:00
Дати виставки: 20 січня — 10 лютого

Художниця з Херсонщини в межах виставки досліджує роль донатів у суспільстві та в житті окремої людини. Це серія про те, як цей народний спільнокошт може змінювати події, долі людей або характер суспільної взаємодії.

Деталі — в інстаграмі.

«Тіло» — Євгенія Григор’ян

Івано-Франківськ, Центр сучасного мистецтва
Графік роботи: з неділі по четвер 09:00–18:00, п’ятниця й субота — вихідні
Дати виставки: 7 лютого — 27 лютого

Виставка-дослідження різноманітних і складних вимірів тіла як посередницької форми, яка існує між зовнішнім і внутрішнім світом. 

«Проєкт був створений завдяки сміливим і красивим жінкам, які довірилися мені й узяли участь у ньому», — зазначає авторка. 

Сторінка центру.

Черкаси

«Колискова для Суламіт» — Марина Афанасьєва

Черкаси, артгалерея «Склад №5»
Графік роботи: у четвер та п’ятницю 10:00–18:00, у суботу 12:00–17:00
Дати виставки: 27 січня — 17 лютого

Персональна виставка левкасу присвячена жертвам геноцидів, які відбувалися у минулому і, що найстрашніше, відбуваються зараз на нашій рідній землі. Присвячена загиблим — і тим, що вижили, але втратили близьких, коханих, рідну домівку, щастя спокій і сон…

Про виставку в інстаграмі галереї.

Луцьк

«Естамп» — роботи випускників кафедри графічного дизайну

Луцьк, Музей сучасного українського мистецтва Корсаків
Графік роботи: з понеділка по п’ятницю 12:00-20:00, у вихідні 11:00–20:00
Дати виставки: 26 січня — 25 лютого

Ця виставка є надбанням графічного мистецтва, що охоплює роботи, створені у львівській майстерні естампу впродовж 25 років. Тут можна побачити традиційні графічні техніки, такі як лінорит, монотипія, та техніка «сухої голки», а також їх злиття з інноваційними підходами.

Читати про експозицію

«Декілька кінців світу по тому» — Somari (Марина Сорокіна)

Луцьк, Музей сучасного українського мистецтва Корсаків
Графік роботи: з понеділка по п’ятницю 12:00–20:00, у вихідні 11:00–20:00
Дата відкриття: 27 січня

У межах молодіжної артплатформи «ENTER» у приміщенні музею мисткиня родом з Сєвєродонецька створювала стінопис-тетраптих щодня протягом тижня. На полотнах графіті-артистки зображено фантастичний світ, який настане після декількох кінців світу. 

Більше про триптих в інстаграмі.

Дніпро

«Навіть якщо»

Дніпро, Центр сучасної культури у Дніпрі
Графік роботи: з вівторка по суботу 12:00–19:00
Дати виставки: 10 листопада — 10 лютого

На виставці представлено роботи 11 художників, художниць та мистецьких колективів, об’єднаних роздвоєним практичним і творчим досвідом. Назва експозиції — це сподівання на краще майбутнє та водночас безнадійне примирення з навколишньою дійсністю. Ці слова свідчать про стійкість і вірність обраному шляху, навіть якщо цей шлях буде важким і довгим. Куратори: Клеменс Пул та Катерина Русецька.

Про виставку в інстаграмі центру.

Поп-ап виставка резиденції для молодих митців

Дніпро, Центр сучасної культури у Дніпрі
Графік роботи: з вівторка по суботу 12:00–19:00
Дати виставки: 10 листопада — 10 лютого

У межах виставки представлено художні роботи, фотографії й постери, які є частиною спільного самвидаву тих, хто долучилися до резиденції для молодих митців та мисткинь, яку минулого літа організовував Центр сучасної культури в Дніпрі. Це роздуми учасників та учасниць про освітній контекст резиденції, локальне середовище та власну творчу діяльність.

Деталі на сторінці центру

«World Press Photo 2023»

Дніпро, галерея «Артсвіт»
Графік роботи: з вівторка по суботу 12:00–19:00
Дати виставки: 3 лютого — 17 лютого.

На виставці представлені найкращі зразки фотожурналістики та документальної фотографії за 2022 рік. Експоновано роботи всіх 24 регіональних переможців та переможниць з 23 країн світу. Вони відображають головні новини 2022 року, а також важливі події.

Деталі за посиланням на сайті галереї.

«Космічні блукання» — Антон Козлов

Дніпро, Дніпровський будинок мистецтв
Графік роботи: щодня з 10:00 по 19:00
Дати виставки: 8 лютого — 29 лютого

Це перша персональна виставка молодого дніпрянина, який працює в різних напрямках сучасного мистецтва, зокрема digital-art, аерографії, street-art, aніме тощо. Він прагне передати своє бачення буття міста в його повсякденних змінах. Символи, абстракції, реалістичні зображення, персонажі земного й космічного світу — те, чим послуговується художник.

Більше — на сторінці в інстаграмі.

Хмельницький

«Випромінювання» — Стас Жалобнюк

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей
Графік роботи: щодня, окрім понеділка, з 10:00 до 18:00
Дати виставки: 26 січня — 3 березня

У межах цієї виставки мистецтво постає як зброя масового ураження проти людського безпам’ятства та байдужості. Водночас з обстрілами росіян частина людей і досі відтворює нав’язані радянською владою наративи. Зокрема про цю дихотомію митець роздумує в експонованих серіях.

Деталі про виставку.

«РОБОТА З ПАМ’ЯТТЮ»

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей
Графік роботи: з вівторка по неділю 10:00–18:00
Дати виставки: 19 січня — 18 лютого

Цією експозицією організатори спробували дослідити один із аспектів збереження пам’яті, а саме − унаочнення важливості формування «місць пам’яті», в яких, за визначенням французького дослідника П’єра Нора, «пам’ять кристалізується і знаходить свій притулок».

Більше про виставку на фейсбук-сторінці музею.

Тернопіль

«Окупована спадщина півдня України: кам’яні вишиванки Нової Каховки»

Тернопіль, Музей національно-визвольної боротьби Тернопільщини
Графік роботи: з понеділка по п’ятницю 09:00–17:00
Дати виставки: 2 лютого — 16 лютого

Метою виставки є привернення уваги до культурної спадщини півдня України та мистецького спадку Нової Каховки, нині тимчасово окупованої. Проєкт присвятили українським художникам та архітекторам, що 70 років тому в складний повоєнний час натхненно творили місто для щасливого і мирного життя. 

Читати про подію на сторінці музею.

Вінниця

Персональна виставка Олександра Рожкова

Вінниця, культурний простір «Піч»
Графік роботи: з вівторка по неділю 14:00–20:00
Дати виставки: 2 лютого —16 лютого

Виставка-прогулянка Вінницею поміж знайомих закутків та будівель, які в буденній метушні можуть залишатися непоміченими. Сам автор наголошує на тому, що практично ніхто не пише картин із зображенням вечірньої Вінниці. Картини Олександра Рожкова врешті заповнюють цю нішу.

Дізнатися більше на сторінці простору.

Збараж

«Нью-Йорк — Іловайськ: Вибір» — пам’яті Маркіяна Паславського

Збараж, Музей російсько-української війни
Графік роботи: з понеділка по четвер 8:00–17:00, у п’ятницю 8:00–16:00
Дати виставки: 7 лютого — 8 квітня

Виставка-життєпис етнічного українця з американським паспортом Маркіяна Паславського, відомого під позивним «Франко». Експозиція розповідає про дитинство, життя та боротьбу Маркіяна за свободу під час Революції Гідності й у перші місяці російсько-української війни 2014 року.

Деталі про виставку у фейсбуці музею.

Дрогобич

«Під землею» — Євген Коршунов

vДрогобич, Дрогобицький краєзнавчий музей
Графік роботи: з вівторка по неділю 10:00–17:00
Дати виставки: 4 лютого — 18 лютого

Виставка графічних робіт-ілюстрацій, фантазій митця про життя в сутеринах (цокольних поверхах) як рефлексія на минуле та сучасне міського життя в умовах небезпеки. Автор працює з міфотворчістю, локальною історією, абсурдом, а також надихається доробком дрогобицького митця Бруно Шульца.

Більше — в інстарамі музею.

«Коловорот» — Петро Сипняк

Дрогобич, Дрогобицький краєзнавчий музей
Графік роботи: з вівторка по неділю 10:00–17:00
Дати виставки: 17 грудня — 15 лютого

Виставка з понад 30 творів митця різних жанрів і серій відкривають гостям музею «Чумацький цикл» — одну із основних тем творчості художника. Можна побачити зокрема образи вертепу та зимові пейзажі — живописну візитівку Петра Сипняка.

Деталі — на сайті музею.

Текст створено в межах студентського стажування.

авторка
Іванна Рубан

Девʼятий епізод подкасту «Висока полиця»: Букерівська премія — нагорода, що підсвічує добрі тексти для книжкових клубів

авторка Марина Губіна - 08.02.2024 в Книжки, Культура

У 9 епізоді подкасту «Висока полиця» ведуча, літературознавиця Богдана Романцова поговорила з перекладачкою Ярославою Стріхою про Букерівську премію — найбільшу британську літературну нагороду. 

Ярослава Стріха розповіла про історію Букерівської премії, її темне минуле, пертурбації та розвиток попри все. Богдана Романцова розпитала про статус нагороди зараз, роботу членів журі, їхню обʼєктивність та тенденції, які формуються свідомо, чи мимоволі. Літературознавиці поміркували, який текст-лауреат за останні роки був найнеочікуванішим, що таке «букерівський формат», чому після 1990-го сталася навала історичних романів, та у чому секрет премії, яка, на тлі недовіри до інших нагород, не втрачає у впливовості та популярності. 

Букерівська премія була заснована у 1969 році з інтенцією створити конкуренцію французькому Гонкуру. Спочатку нагороду мали вручати лише авторам з країн Співдружності націй (56 країн, більшість з яких раніше належала до Британської імперії), Ірландії та Південної Африки. З 2014 року премія присуджується за будь-який англомовний текст. Така зміна викликала певні незадоволення, зокрема через можливу участь американських текстів, оскільки книжковий ринок США дуже потужний і здатний відвернути частину увагу журі від письменників та письменниць інших країн. До того ж американські премії, як то Пулітцер, не розширюють свої рамки на тексти, видані за межами США, принаймні станом на сьогодні.

Спочатку призовий фонд премії складав 5 000 фунтів, у 1978 році він подвоївся, а згодом, у 2002 році збільшився до 50 000 фунтів, коли титульним спонсором нагороди стала інвестиційна компанія Man Group. Це зробило Букерівську премію однією з найбагатших літературних нагород у світі. Тоді ж на логотип премії додали слово «man», а офіційна назва премії стала The Man Booker Prize.

Щороку обирають пʼятеро нових членів журі. Цим займається виконавчий комітет, який складається з представників британської видавничої сфери на чолі з чинною виконавчою директоркою Букерівської премії Габі Вуд. Журі обирають з-поміж літературних критиків, літературознавців, письменників та письменниці, а також лауреатів минулих років. Вони мають прочитати усі номіновані тексти та сформували довгі списки — «Букерівську дюжину». Після другого читання складаються короткі списки з 6 позицій, з яких вже обирають текст-переможець.

Улюбленицею журі премії є письменниця Айріс Мердок, її тексти потрапляли у короткі списки аж 6 разів, проте лише один з них став лауреатом — роман «Море, море» (1978). Першим автором, який отримав Букерівську премію двічі став південноафриканський прозаїк Джон Максвелл Кутзее за тексти «Життя і час Міхаеля К.» (1983) та «Безчестя» (1999). За кілька років після отримання другої нагороди письменник став ще й лауреатом Нобелівської премії (2003). Окрім нього найпрестижнішу літературну премію у світі також отримували Вільям Ґолдінґ, Кадзуо Ішіґуро, Надін Гордімер та Відьядхар Сураджпрасад Найпол. А лауреатом спеціальної нагороди Букер Букерів у 1993 році став Салман Рушді за свій текст «Опівнічні діти».  

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom.

авторка
Марина Губіна

У Києві показали сучасний балет «Д.І.М.» про вимушену міграцію

авторка Марина Губіна - 07.02.2024 в Театр

30 січня 2024 року на сцені Міжнародного Центру Культури та Мистецтв (МЦКМ, колишній Жовтневий палац) відбулася премʼєра сучасного балету «Д.І.М.» від театру INSHA Dance Company.

Сучасний балет на дві дії «Д.І.М.» на музику Віктора Рекало у виконанні артистів Insha Dance Company — це постановка, створена танцівником, хореографом, суперфіналістом 8 сезону шоу «Танцюють всі!», артистом балету Іллею Мірошніченком, а також Катериною Кузнецовою і винятково українськими митцями за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини та Стабілізаційного фонду культури від Goethe-Institut. 

Вистава використовує матеріал та європейський досвід творчих резиденцій, які дали можливість для масштабування ідеї до повноцінної великої вистави. Проєкт «Д.І.М.» виріс з вистави «М.H.O.T.F., або мій Дім на Двох Ногах» (2022, проєкт реалізовано в рамках програми резиденцій для митців з України за підтримки TanzHaus «TanzFaktur» та Kunststiftung NRW, Кельн, Німеччина). 

«Д.І.М.» фокусується на тілесній рефлексії про дім, його фізичне та духовне значення, що він має для людей, вимушених покинути свою землю. Виставу створена людьми, які особисто пережили евакуацію з рідних домівок у воєнний час і вирішили втілити власний досвід на сцені так, як вміють це найкраще — танцем.

«Це історія про дорогу. Про тих, хто вимушено опинився в одному вагоні евакуаційного поїзда і, прийнявши нові правила життя, залишився нескореним. Це присвята кожному з нас, кожному, хто пережив біль втрати і тому, що було втрачено. Дім — це процес, шлях, а отже ми всі на шляху додому… І поки стукіт залізниці невпинно супроводжує цю подорож, дозвольте їм поділитися своїми історіями», — коментують творці вистави.

Композитор і віолончеліст Віктор Рекало створив музичний твір на межі академічності та урбанізму для струнного квінтету спеціально для вистави. Музика гралася наживо. 

Insha Dance Company розпочала своє існування у 2019 році (Київ, Україна) як молодий творчий дует двох українських танцівників — Іллі Мірошніченка та Катерини Кузнецової. У 2022 році дует трансформувався в Insha Dance Company, метою якої є розвиток та популяризація танцювального театру в Україні через призму європейського досвіду. Глобально метою є створення умов для повернення професійних танцівників з-за кордону на українську сцену та створення конкурентоспроможного осередку для розвитку та роботи українських танцівників та хореографів вдома.

Зараз репертуар Insha Dance Company складається з чотирьох різних за формою хореографічних вистав: «Дерево не Може Втекти»  (2018), «1984. ІНША» (2020), «СТІНА» (2021, проєкт реалізовано за підтримки Українського Культурного Фонду, партнер — «Київ-Модерн Балет»), «М.H.O.T.F., або мій Дім на Двох Ногах» (2022, проєкт реалізовано в рамках програми резиденцій для митців з України за підтримки TanzHaus «TanzFaktur» та Kunststiftung NRW, Кельн, Німеччина).

авторка
Марина Губіна

Євротвітер: як у соцмережах дивилися Нацвідбір

авторка Яна Опалєва - 06.02.2024 в Культура, Музика

Хоча трансляція відбору відбувалася в суботу 3-го лютого, це був запис шоу, знятого напередодні у п’ятницю. Ведучі — Юлія Саніна, Тімур Мірошниченко та Василь Байдак — від початку й упродовж усього запису нагадували про те, що це не черговий спосіб додати скандалу, а необхідний, у зв’язку з російськими атаками, захід безпеки. (Нагадуємо, що минулого року Нацвідбір відбувався на одній із станцій метро). Трансляція мала завершитися прямим ефіром з укриття, в якому були б озвучені бали журі та глядачів, проте з’явилися непередбачувані обставини. 

Як і минулого року, голосування за учасників вирішили провести шляхом опитування в Дії. І хоча повідомлялося, що застосунок підготували до такого активного одномоментного навантаження, до того, що одночасних спроб проголосувати буде аж так багато, ніхто готовий не був. За інформацією, котру в прямому ефірі озвучив представник Дії, Мстислав Банік, систему зробили у 5 разів потужнішою, але навантаження вийшло аж у 30 разів більшим, це було 24 тисячі запитів на секунду. Різниця в кількості глядачів, котру не вдалося врахувати, оглядаючись на попередній відбір, частково зумовлена минулорічними відключеннями світла: тоді чимало єврофанів фізично не мали змоги взяти участь у голосуванні. Отже, поки в записі ведучі нагнітали щодо наближення фіналу голосування, у соцмережах відбувався бунт. Зокрема, глядацьким центром судочинства із власним голосом на трансляції (ним вирішив бути Байдак) стали користувачі мережі X, вона ж «Твітер». Які ж розслідування встигли провести «твітерські» за ті кілька годин, що Дію намагалися реанімувати?

Насамперед найбільше похвали, а потім найшвидшого осуду встигла отримати спроба цьогорічного шоу стати більш доступним. Це був перший рік, коли Нацвідбір спробували транслювати на більшу аудиторію. Трансляцію з перекладом англійською мовою можна було подивитися на ютубі, тож заклик Сергія Притули та ведучих донатити на підтримку ЗСУ прозвучав не лише на українську, але й на іноземну публіку.

Ідея була гарною, проте за тегом #Vidbir можна було побачити скарги на непрофесійність перекладу. Піком розчарування стало дублювання прямого ефіру, адже за імпровізаціями розгублених ведучих, такій самій розгубленій коментаторці було просто несила встигнути. Тому чимало іноземних глядачів зрештою обрали перемкнутися на оригінальну доріжку.

Багато уваги привернула і спроба шоу стати більш інклюзивним. Перекладачки жестової мови стали зірками цього відбору, колективний захват дійшов до того, що більшість глядачів напівжартома пропонувала відправити на Євробачення одну з них. Проте і тут не без проблем. Виявилося, що експресивність, якою захопилися єврофани, заважала виконувати Катерині Заботкіній її основну функцію. Так, у соцмережах з’явилися коментарі від цільової аудиторії цього перекладу, які скаржилися на те, що увага до «артистичності» знову виявилася сильнішою, ніж уважність до професійності.

На цьому скарги не припинились, адже колега Катерини Заботкіної, перекладачка жестової мови Ольга Буназів, виявилася прихильницею московського патріархату та поціновувачкою Крістофера Міллера. Тож це були найвище сходження зірки та найшвидше її падіння, яке бачили у соцмережі.

Василь Байдак (як і Юлія Саніна) не є професійним ведучим, але його гумористичні вміння частково стали рятівним кругом для того хаосу, в який перетворилася трансляція. «Давай ти підводочку, бо я посипався» та інші цитати єврофани зібрали у довжелезну підбірку. 

А поки укртві цитував Байдака, Байдак цитував Твітер: «Макс Щербина пише: від України може поїхати “на жаль сталася помилка”».

Хоча всіх учасників трансляції глядачі критикували дуже прискіпливо та серйозно, все ж самі конкурсанти були головною темою розмови. Це дещо компенсувало часом розмиті коментарі від журі, критика яких виявилася настільки абстрактною, що з’ясувалося, що це перший відбір, де Джамала жодного разу не прокоментувала неточності в живому виконанні конкурсантів. Підбірки цитат удостоїлась і головна зірка в історії України на Євробаченні — Андрій Данилко. Він, як і його колеги, цього разу обрав шлях невтручання: «Я не придурок, я няшка». 

Проблеми костюмів та сценічного оформлення теж не оминули. Якщо Джамала щедро порівняла Drevo з Даміано, вокалістом гурту-переможця Måneskin, Сергій Танчинець акуратно підмітив, що образ SKYLERR не пасує її пісні, а Андрій Данилко віджартувався, що на результати всі чекали у чорній формі, наче в католицькій семінарії, то глядачі були менш чутливими. MELOVIN у костюмі диско-кулі нагадав про представника Північної Македонії у 2021-му році, SKYLERR назвали послідовницею «архетипу “жінка з ногами”», а візуальний супровід Teresa & Maria багатьом нагадував роботу штучного інтелекту (ANKA отримала такі ж закиди щодо обкладинки своєї пісні). 

Поки Тімур Мірошниченко «непомітно» натякав своїм співведучим, щоб ті попереджували телеглядачів про рекламні паузи, раптові обірвані заставкою шоу інтерв’ю гостей та реплік журі ніхто не пропустив. А фразою вечора, яка ще довго переслідуватиме кожного, стала «музика — ДНК нації». Її повторювали настільки часто і в таких абсурдних контекстах, що замість того, щоб стати гаслом відбору, вона стала одним з найбільших мемів.

Окрім віджартовувань, що українця не можна залякати падінням Дії від хакерських атак росіян, бо українець і сам непогано справляється, інші розмови в укритті в очікуванні відновлення голосування теж не минули без пригод. Так, попри те, що завбачливі обмеження в часі, про які повсякчас нагадували ведучі, підганяючи журі та їхні рефлексії, не залишали місця учасникам, щоб відповісти на критику, їм усе ж таки вдалося висловитися.

SKYLERR після обмовки Юлії Саніної, яка запитувала як вона почувається через низькі бали журі (оцінки на той час були невідомі, але попередня критика теж була досить суворою) вирішила детально відгукнутися щодо всіх озвучених до неї претензій. Поки Андрій з дуету NAHABA розповідав про народження їхнього номеру, а YAGODY співали народні пісні, жарт NAZVA про те, що MELOVIN не признався, що додому їм їхати в один бік, фанбаза співака розцінила як зайве панібратство. 

Оскільки голосування продовжили ще на добу, у єврофанів було вдосталь часу пригадати всі гріхи учасників. Зокрема, серед таких стали інста-сториз INGRET, на яких співачка говорить про раніші плани запису російських пісень; те, що дистриб’ютором Ziferblat є Believe, який співпрацює з Росією; а також скарги alyona alyona в інтерв’ю Маші Єфросиніній на те, що репости зборів знижують охоплення в мережах. Хоча останнє викликало страшенно велике обурення, виконавиця продовжує говорити про підтримку ЗСУ, як і решта конкурсантів.

Після відтермінування результатів ще на день SKYLERR спробувала відмовитися від участі у відборі, оскільки таке тривале голосування через Дію прикликало чималу кількість людей, яких не цікавить Євробачення, але які знайшли в переліку учасників знайомі їм імена. Проте Суспільне відмовило їй у цьому проханні, адже у такому ж становищі опинилися всі конкурсанти, а зняти кандидатуру вона зможе пізніше, якщо переможе. Однак ця спроба, попри розчарування тих, хто віддав свій унікальний голос саме за цю співачку, все ж викликала певну хвилю підтримки.

Тож недільний вечір увінчався кількома історичними подіями. Дія — на відміну від застосунку, яким користувалися для шведського Melodifestivalen, що теж впав у той суботній вечір, — так повністю і не оговталася. Проте свій голос змогли віддати понад мільйон українців, а переможниці отримали підтримку від більше ніж 700 000 глядачів.

Поки меловінатори з жахом усвідомлювали, що їх кількісно перемогла фанбаза YAKTAK, розрив між першим та другим місцем, хоч і був в один бал, проте його еквівалентом стали аж 600 000 голосів.

Перемога alyona alyona та Jerry Heil, попри абсолютну очікуваність і величезну підтримку іноземців, усе ще викликала обурення. Окрім параної щодо підтасованих голосів та скарг на залученість людей, що не є єврофанами, частка незадоволення дісталася й суддям. Зокрема тому, що вони розкритикували номер, але опісля віддали переможницям 10 балів. Додатковою причиною для обурення стало й те, що гурт NAZVA отримав критику від журі за узагальнену іронію над англійською українців, але всі помилки в тексті пісні-переможця залишили без уваги.

До кінця трансляції дійшло навіть до того, що падіння Дії почали вважати «знаком, до якого не прислухалися», адже тоді за балами суддів можна було б відправити Ziferblat. 

Оскільки від України на головну європейську квір-подію поїде «церковний хор», твітеряни спробували нарешті примиритися з піснею та почали шукати вже не скандальний, але  мемний потенціал українських представниць на Євробаченні 2024-го року. 

авторка
Яна Опалєва

Тотальна творча свобода! Чому зіни стають популярними і хто створює їх в Україні

авторка культурна журналістка Ольга Дуденко - 06.02.2024 в Мистецтво

Попри свою нішевість і малотиражність зіни стають дедалі популярнішим форматом в українських мистецьких колах. Вони функціонують на перетині літератури, візуального мистецтва й журналістики, пропонуючи читачам текстові матеріали, фотографії, малюнки чи поєднання цих медіумів.

Що таке зін?

Зіни невеликі самвидавні роботи, в яких тексти перемежовуються із зображеннями (світлинами чи малюнками). Вони можуть торкатися абсолютно різноманітних тем: фотографії, політики, психології, екології, сексуальності, моди. Їхня структура обумовлюється лише бажанням і баченням автора. Як говорить американська ілюстраторка Аланна Степлтон: «Єдине правило зінів у тому, що правил немає». 

Сама назва зіну походить від скороченого magazine — «журнал» англійською. Кожен зін створюють по-різному: якийсь міститиме лише візуальні матеріали, інший — лише тексти; один друкуватимуть на фотопапері, другий — скріплять чи зшиють власноруч, тому чітко визначених вимог до нього немає. До створення їх можуть долучатись як професійні митці, так і аматори, висловлюючи в такому форматі цікаві думки стосовно різних життєвих явищ, які турбують. Зін також може стати рефлексією на вагомі для автора життєві досвіди й нагадувати особистий щоденник. 

Зіни не є масовими виданнями й здебільшого призначені для вузького кола людей, які цікавляться певними темами. Наклад зінів зазвичай сягає щонайбільше 200 примірників. 

У зінів також немає ISBN — універсального ідентифікаційного номера, — як в інших книжках чи журналах. Саме така ідентифікація дає можливість зробити видання унікальним, відрізнити його серед інших видань і обʼєднати в єдину систему книгорозповсюдження й інформаційне обслуговування. Не використовуючи ISBN, творці зінів наголошують на тому, що основна мета зіну — це творчість або артикуляція важливих тем, а не комерція. 

Як відбувався розвиток зінів у світі та в Україні

Розвиток зінів відбувався паралельно зі зростаннями можливостей у поліграфії та знаковими суспільними зрушеннями. 

1930-ий рік вважають часом, коли в Америці виходить перший в історії зін — науково-фантастичне видання «Комета» (The Comet). Його випускало Наукове товариство кореспонденції в Чикаго на чолі з редактором Реймондом Артуром Палмером. Однією з особливостей «Комети» був окремий розділ для листування, де читачі могли обговорювати питання науки, наукової фантастики та літератури.

Такі самвидави скорочено називали «фанзінами», оскільки теми, охоплені в них, були цікавими для окремих фанатських спільнот — нечисленних, але зосереджених на питаннях за своїми інтересами. 

До 1950-их років зіни друкували з допомогою мімеографа — копіювального приладу, що працював шляхом натискання чорнила на папір через трафарет. Він був особливо зручним для розповсюдження зінів, адже призначався саме для видань із невеликими накладами. Надалі ксерокс витіснив мімеограф. Виробництво та розповсюдження зінів стали інтенсивнішими, а їхній стиль формувався як частина DIY-культури — «зроби сам» (do-it-yourself).

Зіни ставали дедалі популярнішими, оскільки давали можливість висловитися маргінальним групам суспільства. Наприклад, у 1947-му році зʼявився перший квір-зін — це був проєкт американської редакторки Лізи Бен під назвою Vice Versa. Насамперед вона хотіла подати зін як платформу, де представники ЛГБТ-спільноти мали можливість ділитися власними не проговореними на широкий загал досвідами через есе, поезію або ж читацькі листи.  

У 70-их роках зіни стають головним майданчиком для панк-спільноти. Панк- і рок-гурти використовують їх як можливість розповісти про власну діяльність і оприявнити імена андеграундних, маловідомих музикантів. На першому номері зіну Bondage була обкладинка із зображенням гурту Sex Pistols, а в третьому випуску 48 Thrills! розказували про панк-рок-колективи: The Adverts, The Cortinas і Chelsea.

У 90-их і на початку 2000-их зіни артикулюють важливі політико-соціальні питання. Якщо в попередні роки автори знайомилися з форматом, досліджували, як на сторінках зіну можна висловити те, що їх турбує, то зараз вони усвідомили, наскільки потужним інструментом може бути зін. Так, наприклад, зʼявляються зіни Eyesore про урбанізм, який шкодить соціальному добробуту жителів міста, або лондонський Consented, на сторінках якого можна почитати тексти й роздуми про ментальне здоровʼя, травму біженця, расизм, деколонізацію тощо.

Українська дослідниця Вікторія Приставка влучно наголошує, що в Америці зіни виникли як творчий фан-об’єкт, що перетворився на інструмент соціальної та політичної боротьби. В Україні ж самвидав першопочатково транслював важливі політико-соціальні питання, а з часом трансформувався у творчі некомерційні видання.

І справді, ми можемо спостерігати відлуння зін-формату в захалявній книжечці Шевченка, яку він писав у засланні, або ж у брошурах політичних угруповань українських громадських діячів на початку ХХ століття. Під час дискусії «Культура зінів: розмова з художниками та видавцями» редактор Назар Шешуряк відзначає, що в українському контексті витоки зіну — це доробки письменника ХVІІ століття Івана Величковського, зокрема його збірки поезій «Млеко» та «Зеґар з полузеґарком», де поряд із зображеннями друкували курйозні вірші.

В України зіни стрімко випускали на початку 2000-их, серед яких переважали видання про музику. Зокрема, протягом чотирьох років функціонував зін «Аутсайдер» про різні явища світової музичної культури; Farfor, у якому були інтервʼю з панк-гуртами та іронічні діалоги про самвидав; електронний зін Music Wall про жанри музики від блюзу до металу. 

Однак справжнього попиту український зін набирає лише зараз, коли самвидав зʼявляється на поличках книгарень і кавʼярень (Readellion, UTOPIA 8, First Point, The Crown), у галереях і мистецьких просторах («Асортиментна кімната», The Naked Books, бібліотека «Довженко-Центру»). На книжковому фестивалі Book Champions Weekend у 2021-му році відбувалася дискусія про зіни та їх можливий розвиток в Україні, а в червні 2023-го року в межах ХІ Книжкового Арсеналу Лабораторія сучасного мистецтва «Мала Галерея Мистецького арсеналу» відкрила виставку «(про)мови» у співпраці з Українською зін-спільнотою.

Засновниця Української зін-спільноти Саша Мураха коментує: «Хоч за кордоном зін-сцена довша й різноманітніша, проте в Україні, на відміну від європейських країн, дешевший друк, і виробництво зіну буде легшим. Окрім цього, ми ще можемо відстежувати й архівувати ті зіни, які в нас випускають, і починати відлік розвитку цього процесу».

У чому переваги зінів?

Через відсутність чітко окреслених вимог до зіну його можна створювати на будь-які теми, не обмежуючи себе у формах висловлення цих тем. Це можуть бути есе, поетичні твори, добірки фото, анекдоти, малюнки з підписами, колажі тощо. 

Зазвичай митцям, аби брати участь у виставках і презентувати власні роботи, бажано мати попередній досвід експонування своїх творів, чого часто не вистачає початківцям. Зін дає простір для розвитку як професіоналам, так і людям, які тільки входять у мистецьку сферу. Будь-хто може стати дотичним до його створення й висловити специфічний, непроговорений чи цікавий досвід. Через це зін певною мірою є медіумом, що стимулює креативність і дозволяє кожному охочому відчути себе творцем чи співтворцем.

Якщо в митця є ідея щодо певного висловлювання, але він не знає, як його втілити, формату зіну — одне з рішень. У такій ситуації перевагою знову стає те, що автор може створити зін будь-якого розміру, з будь-якою кількістю сторінок, на різноманітні теми.

Художник Мітя Фєнєчкін називає зін «багатофункціональною річчю»: «Після багаторазового перегляду зін можна залишити собі й повернутися до нього через декілька років. Його можна покласти на столі у вітальні, щоб гості мали можливість заповнити незручні паузи між бесідами. Можна вішати на стіну як календар і гортати сторінки кожен місяць. Це крутий подарунок, а ще — рідкісна, красива, колекційна річ».

Митці можуть вибирати створення паперового зіну на противагу онлайн-виданням. Наприклад, співзасновниця зіну про поезію «Листок» (2017-2019) Тася Шпіль розповідає, що спочатку проєкт задумували як онлайн-платформу сучасної української поезії, де автори могли б реєструватися й публікувати свої тексти. «…Виявилося, що створення такого сайту займе понад рік. Тому ми вирішили зробити перший крок з кінця — почали видавати «Листок», поки сайт у розробці». У цьому перевага зіну як відносно легкого у виробництві формату порівняно з сайтами чи книжками.

Це також можливість швидкої, оперативної рефлексії стосовно якоїсь проблеми: ти можеш зробити зін із підручних матеріалів (паперу, олівців, кольорового скотчу, ниток тощо), самостійно склеїти чи зшити його, не витрачаючи час та інші ресурси на співпрацю з типографією або друк. 

В умовах повномасштабної війни, коли фінансових ресурсів на видавництво чи друк обмаль, зін стає допоміжним варіантом, що не потребує значних затрат і дозволяє висловитися на важливі теми. Зокрема, й стосовно російсько-української війни, людських втрат чи окупації.

Хто створює зіни в Україні?

Зін: «ПДЄ» (персональний досвід єдності)

Єдина в Україні ініціатива, яка архівує, видає, презентує зіни та комплексно займається популяризацією такого формату. Ідея створити спільноту виникла восени 2022 року в засновниці Саші Мурахи: «Мій друг подарував мені самвидавний журнал Kyiv is Kyiv. Я тоді пройнялась ідеєю робити щось своє, бо не стикалася з таким форматом у попередній діяльності. Мені хотілося більше читати й досліджувати зіни, які видають в Україні, бо це не репрезентована в нас культура».

Найцінніше в проєкті — це спільнота, основна діяльність якої базується в телеграм-чаті й телеграм-каналі. На цих платформах учасники можуть обговорювати новинки зін-сфери, ділитися власними напрацюваннями, порадити друкарню або ж познайомитися із зін-мейкерами свого міста й сформувати разом із ними локальну спільноту. 

«Зіни можна робити і без спільноти. Але вона закриває потреби обміну думками, валідації ідей, аудиторії, можливості долучитися до ініціатив інших, ідейної чи матеріальної підтримки, нетворкінгу, дослідження зінів», — говорять засновники Саша Мураха та Олександр П. Створюючи спільноту, вони керувалися уважністю до формату та людей, котрі вирішують працювати з ним: «Ми як суспільство цінуємо книги, цінуємо журнали та інші видання, і, думаю, маємо цінувати зіни. Голос автора в них набагато чіткіший. Така діяльність – це зазвичай низова ініціатива, яка показує, що бентежить людей. Над зінами автори працюють, виходячи з бажання щось створити, майже завжди без матеріального заохочення. Це робить їхні інтенції безкорисливими, і тому, можливо, більш щирими».

В Української зін-спільноти також є онлайн-архів, де вони збирають найменування виданих українських зінів, і план створити сайт як ще одну платформу взаємодії та комунікації між митцями. Візія спільноти звучить так: «Зін у кожен дім»: «Наш проєкт ніби проводитиме людину через світ зінів. Ми навчимо її читати зіни, робити зіни, знаходити їх. Певна регулярність, проте ненав’язливість, збереже з людиною контакт на довгий термін».

Спільнота є доволі відкритою, тому авторам, охочим до неї долучитися, не обовʼязково мати власний зін. Вони можуть підтримувати інших зіноробів і купувати їхні видання, долучатися до створення чиїхось зінів, надсилати свої ідеї чи PDF-версії зінів засновникам спільноти, які допоможуть у його реалізації чи презентації. «Час від часу в чаті пишуть: «я пишу тексти, мені потрібен ілюстратор» або «я ілюстратор, можу візуалізувати тексти». Так люди кооперуються, і в них починається спільний процес творчості», – коментує Саша Мураха.

Зараз у співпраці з Gareleya Neotodryosh Українська зін-спільнота організовує пілотний проєкт Zine beginning for makers. У його межах сім митців, котрі створюють зіни, зможуть отримати фінансову підтримку й видати власні примірники. 

Саша Мураха додає, що формат зіну набуває актуалізації у воєнних умовах: «Зараз люди так багато всього переживають, і всі їхні досвіди й голоси варто підсвічувати. Їх цікаво послухати як нам, так і іноземцям, а, з мого досвіду, зіни викликають значний емоційний відгук».  

Зіни: «Ммммм», «Видіння раю», «Таємниця», «Нижній світ», «Пригоди бджіл»

«Гіпертелія» була заснована Назаром Шешуряком у 2017-му році як домашнє мінівидавництво. У цьому проєкті було створено 20 різних видань це і збірники графіки, і персональні проєкти художників, оповідання з ілюстраціями, тематичні альманахи, зібрані методом опен-колу, коли кожен охочий міг подати свої роботи. 

У «Гіпертелії» також експериментують із презентаціями видань: були масштабні концерти авангардних музикантів, пікніки в лісі під класичну барокову музику з вінілових платівок, як-от під час презентації альманаху «Видіння раю». У  Голосіївському лісі організатори влаштували вечірку, де нічого не відбувалося: слухачі збиралися, слухали класичну музику, дивились одне на одного й розходилися. 

Засновник видавництва й редактор Назар коментує виробництво самвидаву: «Я завжди намагався робити всі видання максимально дешевими й простими. Підходи до зінів бувають різні: хтось робить повноцінні арт-буки з високим друком на дизайнерському папері, а от «Гіпертелія» — це щось швидке й просте, як рекламний буклет чи політична газетка для пенсіонерів»

Серед зінів, виданих у «Гіпертелії» є антиутопічні оповідання Катерини Лебедєвої «Пригоди бджіл» про «пересувну пасіку, пошуки дощу, секс і смерть»; зібрання робіт молодих українських художників і художниць «Видіння раю» рефлексія на тему райських кущів, видана в розпал пандемії; «Ммммм» — про недомовлене, несформульоване й невизначене. У 2023-му році в «Гіпертелії» вийшло лімітоване видання «Таємниця», накладом у 5 примірників, яке є ручною роботою. 

Зін: захалявна книжечка з улюбленими словами українською

Українська мисткиня Марія Матяшова зазвичай працює з відео, перформансами, інсталяціями, тож захалявна книжечка — її перший зін. Він створений як невеликий нотатник, до якого можна записувати свої улюблені слова українською мовою: «Письмо від руки дозволяє спробувати слово не лише на звук, але й, умовно, на дотик. Звернути увагу на його форму. Одні слова більше подобається чути та промовляти, а інші — писати», говорить Марія.

Спочатку мисткиня нотувала слова в телефоні, але потім усвідомила, що до них потрібно проявити «інше, більш чуйне ставлення»: «З паперу та ниток я зшила блокнот розміром 6х8 см. Зовсім малий, подібний до тих, що Тарас Шевченко робив у засланні, аби записувати туди вірші й ховати їх від наглядачів. Завдяки крихітному розміру його зручно скрізь носити із собою. Зустріли слово, уподобали його, дістали з кишені книжечку, узяли олівець і записали слово».

Сама захалявна книжечка можливість акумулювати милозвучні українські слова й таким чином помічати та фіксувати красу мови. Наразі існує три захалявні книжечки: одну авторка створила до одеської виставки «Що можна втратити, що можна зберегти» в рамках фестивалю «Поруч» (березень 2023), де запрошувала глядачів експозиції записувати до книжечки улюблені українські слова; другу виграла її подруга за донат на ЗСУ, а третя мандрує Німеччиною, де разом з низкою інших українських зінів експонувалася на виставці в Боні. 

У зіну, окрім можливості інтеракції, є перспектива поширення мисткиня заохочує українців створювати свої захалявні книжечки й фіксувати туди улюблені слова. Марія також ділиться, що вже розпочала роботу над двома наступними зінами: в одному розповідатиме про себе, а в іншому досліджуватиме дитячі ігри.  

Зіни: «Мої МАФи», «Нова Каховка окупована», «Воєнний щоденник»

Художниця Вікторія Розенцвейг зазвичай працює в графічних техніках, тому деякі її зіни виникали з серій графічних робіт. Так сталося й із «Нова Каховка окупована» — зіном-щоденником, у якому авторка послідовно фіксує знакові для себе переживання в просторі окупованого росіянами міста. «25 лютого. Залишки снаряду в центрі міста». «19 березня. Пусті полиці АТБ». «29 травня. Якийсь дідусь працює на дачі, а над головою летять ворожі вертольоти»

Зін виник із однойменної серії графічних робіт, яку хотіли експонувати на одному з фестивалів у Києві. На той час Вікторія перебувала за кордоном разом із серією, тому для зручності транспортації зібрання картин перетворилися на зін. Один із меседжів зіну показати зворотну сторону новин, за якими ми постійно спостерігаємо, адже за статистикою обстрілів, втрат і знищених міст ховаються численні людські історії, переживання. 

Схожим тематично стає наступний зін художниці «Воєнний щоденник», де вона обʼєднала всі свої нотатки, замальовки й фотографії, створені весною 2022 року, на початку повномасштабної війни. 

У виробництві «Воєнного щоденника» виникали труднощі: «За ідеєю, на фото мала накладатися напівпрозора сторінка, і це можливо було реалізувати тільки скріплюючи листи спеціальною скобою. Кожна сторінка ставала окремим листком, а не розворотом, як зазвичай. Не всі друкарні бралися за це, не у всіх були скоби, які мені підходили. Але врешті, усе вдалося реалізувати».

Щоденникові зіни є важливими форматами в повномасштабній війні, оскільки дозволяють працювати з фіксацією подій і памʼяттю. Хоч це особисті рефлексії авторки, проте переживання спільного травматичного воєнного досвіду дає читачам знайти релевантні для себе емоції. Чи стане цей щоденник фіксацією життя рідного для нас міста: здається, у війну немає чужих? А можливо, він чітко висловить те, чого ми самостійно не змогли сформулювати, перебуваючи в таких же умовах, затиснуті в російській окупації? 

«Мої МАФи» пропонують уже іншу оптику стосовно взаємодії з міським простором. Це зображення різних МАФів у Новій Каховці та Києві. Така тема надає певного відчуття затишності й чогось знайомого, адже це МАФи, які можна зустріти по дорозі на роботу, біля зупинок громадського транспорту, навпроти своєї школи чи університету. 

Наступний зін Вікторія планує реалізувати, також орієнтуючись на серію графічних робіт. Він стане осмисленням різних атрибутів і спогадів із дитинства.

Зіни: «Святе Сакральне Святкове», «Зін 2021»

Художниця Оля Єрємєєва працює з темами тілесності, травми й часу. Найяскравіше цю проблематику можна простежити в «Зіні 2021», де її автопортрети комбінуються з фотографіями мертвих тварин і птахів, а також із поезією.

«Це зін про мій депресивний епізод. Дуже емоційна та сентиментальна робота, яка загалом торкається переживання депресії, бажання смерті, що візуалізується в зображених птахах і тваринах, трансформація краси під час смерті», – каже художниця. Спроба вмістити власне тіло та тіла тварин в один контекст підкреслює субʼєктивність сприйняття теми, її наочне втілення в навколишньому середовищі, поза рамками своєї тілесності. 

У роботі з зінами Олю Єрємєєву певною мірою надихала співпраця з «Гіпертелією», куди вона надсилала свої малюнки та фотографії.

У грудні в Малій Галереї Мистецького арсеналу Оля презентувала новий зін «Святе Сакральне Святкове» — збірку світлин українських фотографів, які зображують проведення українських традиційних і сакральних свят різних сезонів. Формат зіну стає можливістю архівувати прояви цих свят і показати, як у кожному з них поєднуються традиційні та сучасні елементи.

Надалі у форматі зіну художниця хотіла б порефлексувати на тему сексу під час війни: «Хоч я постійно кажу собі, що більше не збираюся нічого верстати [сміється], останнє, про що я думала, що було б прикольно зібрати історії людей про секс під час війни. Іншого формату, окрім зіну, я для цього поки не уявляю, бо він дуже інтимний і компактний».

Зін: «Гостинець»

Ідея створення «Гостинця» виникла в художниць весною, на початку повномасштабного вторгнення, коли Лада Вербіна перебувала на Закарпатті, а Тамара Турлюн у Києві. Мисткині хотіли створити спільний проєкт, який би підтримав їх емоційний стан і водночас відгукувався іншим, був близьким українському суспільству. І Тамара, і Лада раніше працювали з темою їжі, тому й вирішили вибрати її для подальшого опрацювання.

«Гостинець» досліджує українську культуру за допомогою пошуку й архівації сімейних рецептів, фотографій страв та історій про їжу з різних регіонів України. Зін показує розмаїття української гастрономії, завдяки чому можна простежити тяглість наших традицій. Процеси приготування їжі ставали не лише способом зібрати сімʼю за столом, щоб насититися фізично, але й провести час разом, передати родинні звичаї, поговорити про побут і міжособистісні стосунки.

Зін містить рецепти, які Тамара й Лада отримали від рідних і близьких. Для авторок кожен опис страви зберігає значення дому та родинної спільності: «Рецепти записані слово в слово з розповідей людей, які готували за ними, тобто з усією їхньою розмовною лексикою й інтонаціями, щоб залишалося враження занотованої оповіді. На нашу думку, це створює ближчий досвід взаємодії із зіном. І рецепти не є якимись дуже далекими й складними, а просто сімейними, особливими для кожного». Тут можна знайти, як приготувати різдвяні імбирні пряники, помідорний салат із цибулею, пиріг «Бандерівський», паску з пташками…

Тамара створювала оформлення для зінів — пакети для випічки, на кожному з яких вирізала невелику витинанку, а Лада зшивала весь наклад «Гостинця». Останнє оформлення зіну допомагала створювати дизайнерка Галя Вергелес з видавництва «Буця». Презентували зін у галереї thesteinstudio.

Зін: «Колективні фантазії та восточные ресурсы»

Зін кураторки Наташі Чичасової та художниці Катерини Алійник органічно зʼявився під впливом непроговорених досвідів, викликаних російською окупацією їхніх рідних міст 2014-го року. Наташа родом із Донецька, Катерина — з Луганська, і діалоги двох мисткинь — це намагання не знайти відповіді, а оприявнити питання, які їх хвилюють: «Наші досвіди схожі і дуже різні водночас, але ми вдвох через фантазії та уяву намагаємося продертися до міст, близьких і далеких…» 

Тексти зіну осмислюють питання дому, його втрату, готовність повернутися до міста свого дитинства. Авторки запитують: «Чому ми постійно ніби вибачаємося за те, що родом з Донбасу?», «А ти готова повернутися додому, в Луганськ?», «Як ти думаєш, якщо ми не встигнемо розповісти про наш досвід, повʼязаний з окупацією, до визволення територій, то він стане outdated?» Катя Алійник говорить, що таких питань без конкретних відповідей у тексті буде багато: «Та ми й не намагаємося знайти відповідь, а більше зосередилися на своїх почуттях». Розповіді доповнюються фотографіями, знятими Наташею та Катериною. 

Сам зін мисткині створювали під час резиденції «Коли оповідь було перервано?» у Карпатах та вперше експонували на виставці «За деревом дерево» в «Асортиментній кімнаті». Попри те, що це осмислення індивідуального досвіду авторок, чимало переживань відгукнеться читачам, особливо в умовах повномасштабної війни, коли кожне українське місто відчувається рідним. 

Зін: Blueprints 

Читачі можуть знати Мітю Фєнєчкіна як ілюстратора книжки Олександра Михеда «Позивний для Йова: Хроніки вторгнення» від «Видавництва Старого Лева». Митець також працює з форматом зінів: спочатку він створив серію малюнків для зіна з віршами харківського поета й музиканта Олега Каданова, згодом випустив власний зін Blueprints.  

Історія роботи над Blueprints почалася випадково: Мітя замовив не той колір олівців, і йому приїхала коробка з олівцями іншого, синього, кольору. Тоді за допомогою них митець вирішив спробувати намалювати щось поза контекстом повномасштабної війни: «Я намагався її уникнути, але, урешті-решт, зʼясувалося, що це неможливо і реальність пробивається звідусіль».

Blueprints — невеликий за розміром восьмисторінковий зін із сюрреалістичними ілюстраціями, де малюнки перемежовуються з лаконічними нотатками. Саме підписи дозволили обʼєднати створені Фєнєчкіним роботи, які спочатку не були повʼязані між собою. 

Хоч ілюстрації і сюрреалістичні, вони відгукуються на повсякденну реальність війни: бачимо на тлі багатоповерхівок підняті в небо машини й піаніно — символи динамічного руху міста, яке пульсує, у якому розгортається життя, попри обстріли й втрати; а ось старенькі бабуся й дідусь тримають у руках годинники з піском, і біля них напис: «Ми не звертали уваги / Ми перетворювалися на каміння».  

Зін: «смт суржик»

Стосовно «легітимності» суржику досі сперечаються чимало українців, тому «смт суржик» відгукнувся багатьом читачам. У ньому різні автори й авторки, знайдені в процесі опен-колу, рефлексують на тему суржику в їхньому житті: наскільки часто вони використовували його в дитинстві, які асоціації він викликає, до яких кумедних або щемких ситуацій він призводив.

Редакторки Женя Степко й Марина Я та дизайнерка Саша Чорна давно задумували створити спільний проєкт. Дівчата навчалися разом у Києві на факультеті видавничої справи та редагування й нерідко потрапляли у випадки, коли їх соромили за суржик: «Це заставило нас спочатку протестувать — навмисно приносить на пари художні твори суржиком, досліджувать суржик в курсових роботах. A пізніше ми почали рефлексірувать». 

Так у Львові під час посиденьок на кухні й тригодинного брейншторму народилася ідея щодо зіну про суржик. На етапі опен-колу команді надіслали чимало текстів і фотографій, завдяки чому засновниці побачили шалену зацікавленість тематикою видання. Найважчим був етап виробництва, оскільки треба було вибрати типографію і доречний до настрою зіну тип друку. 

Команда «смт суржику» встигла отримати чимало відгуків від тих, хто встиг прочитати зін. Деякі з них були ніжними й дружніми, деякі — критичними: «Люди, особливо ті, хто теж родом з регіонів, говорили, що, як і ми колись, начинали рефлєксірувать своє походження, роздумувать, як його можна в собі тримати і не дати розсипатися під давлєнієм єжеднєвності. Були й ті, хто зін політизували і говорили про діскурс навколо суржика, як про роботу з “мовою пригнічених”. Рожденіє додаткових культурних і політичних пластів над зіном про значіму соціальну проблєму чи феномен — одна з самих важних задач для создательніц чи создателей такої публіцистичної форми».

Зін: «Грішниця»

«Грішниця» — це перший еротичний арт-зін в Україні, який порушує питання сексуальності, гендерної ідентичності, інтимності і те, як їх можуть репрезентувати в сучасному світі. На його сторінках у різних випусках містилися картини, фотопроєкти, арт-перформанси й навіть роботи тату-майстрів. Видавати зін українська художниця Julie Poly почала в червні 2020-го року.

«Ми починаємо пізнавати себе та свою тілесність, коли вперше бачимо своє зображення у дзеркалі. Розуміємо, що це ми, досліджуємо свою сексуальність спогляданням. У підлітковому віці ми досліджували власну сексуальність, наприклад, через ігри: карти на роздягання чи «пляшечку» на поцілунки. Це цікаво. Тому зробити журнал чи проєкт, повністю присвячений еротиці, стало логічним продовженням моєї зацікавленості цією темою», – говорить мисткиня.

Третій, крайній, випуск зіну зосереджувався довкола теми інтимного спілкування під час війни: які його прояви, етичні рамки та як умови постійної небезпеки трансформують його.

Зін: «Містер Травчик»

Тема зіну видається особливо актуальною на тлі дискусії стосовно легалізації медичного канабісу. «Містер Травчик» розповідає про канабіс, руйнуючи стереотипи про цю речовину та знайомлячи читачів з історією його заборони й використання. Розповідь поступово представляє намальованих авторкою персонажів і їх історії у 20-ти випусках, кожен із яких має свою обкладинку. 

Тамара ділиться: «Мене тривожить той факт, що речовини з відомими шкідливими властивостями, такі як нікотин та алкоголь, залишаються широкодоступними, тоді як канабіс — поза законом».

На створення зіну Тамару Сафарову надихнув і особистий досвід: «Як жінка, що має синдром полікістозу яєчників, я відкрила для себе канабіс як терапевтичний засіб. З огляду на обмежену наукову дискусію на цю тему, мій підхід, заснований на власному досвіді та самоосвіті, став ключовим у розробці зіну».

«Містер Травчик» створений у форматі коміксу, що дозволяє в легкій, грайливій формі говорити про складні, важливі речі. Для цього Тамара прописувала діалоги, створювала сценарій і промальовувала персонажів. 

Реалізації зіну сприяла підтримка берлінської дизайн-студії DTAN, якій сподобалась ідея, і їх співробітники запропонували безкоштовно надрукувати зіни. Так вийшов наклад англійською мовою. Український наклад побачив світ завдяки київській студії Risodentsia. 

Майбутнє зінів

Це далеко не повний перелік українських митців і мисткинь, які працюють із зінами. Чимало творів зін-митців ще належить презентувати, дослідити й акумулювати. Попри можливість створити зін самостійно, українські митці нерідко потребують фінансової підтримки для друку, необхідного обладнання, а також місць, де можна презентувати чи обговорювати власні роботи. 

Неабиякий потенціал цього формату доводить і те, що видані зіни змусили читачів відрефлексувати певні питання, оприявнити їх у суспільному дискурсі. Цінно, що будь-хто може долучитися до створення чи популяризації зінів, незалежно від власної освіти, знань, попереднього професійного досвіду. 

Як говорить засновник «Гіпертелії» Назар Шешуряк: «Зіни видаються тиражами, а отже, мають радувати не тільки автора; вони потребують читачів, їхніх очей і рук. Тому найкраще, що можна зробити для підтримки зіноробства — це купувати зіни, читати їх і передавати далі. Підтримуймо зінообіг у природі!»

авторка культурна журналістка
Ольга Дуденко

Проєкт «Сноби»: розмова про колекціонування з Гнатом Забродським

авторка Софія Богуславець - 06.02.2024 в Культура, Мистецтво

У першому епізоді нового сезону подкасту ведуча, артконсультантка, засновниця платформи українського сучасного мистецтва «Spilne Art» та громадської організації «Спільне мистецтво» Наташа Ткаченко поспілкувалася з гостем Гнатом Забродським про юридичний аспект колекціонування. Гнат Забродський — юрист у сфері культури й мистецтва України, куратор і менеджер проєктів у громадській організації «Музей Сучасного Мистецтва» (ГО МСМ). Ведуча та гість поговорили про документи, необхідні під час продажу й вивезення мистецьких робіт за кордон, особливості оподаткування художників, а також про власну колекцію Гната. Окрім того, ділилися враженнями від творчості сучасних митців і міркували про можливі рішення у сфері колекціонування та музейної справи. 

Нижче — повна редагована версія розмови Наташі Ткаченко та Гната Забродського.

Коли ти почав своє перше колекціонування?

У дитинстві я завжди був дивакуватим хлопчиком, бо коли всі навколо просили подарувати їм велосипеди, я хотів нову книжку Руссо. І тато завжди лише стенав плечима: «Ну добре, книжка то книжка». А вже в мої шістнадцять, коли після відвідин однієї виставки я міг сам вибрати для себе подарунок, ним став альбом Григорія Смольського… Власне, вважаю, що моє перше колекціонування почалося з цієї події. Зараз я колекціонер-початківець, але дуже впевнений у собі.

Робота Григорія Смольського

Мені завжди подобалось мистецтво: я люблю музеї за те, що можна походити по виставках і все пороздивлятися. Саме так тоді, в шістнадцять, я вперше вибрав Смольського — не через те, що він відомий, і його картини, здається, виставляються в залах НАМУ (National Art Museum of Ukraine / Національний художній музей України — ред.). Це скоріше про мою гіперчутливість, про те, що справді сподобалося на той час.

«Поцілунок Іуди з Христом» Анатолія Бєлова

Наступна картина, яка з’явилася в моїй колекції, — робота Толіка Бєлова. Це «Поцілунок Іуди з Христом», виконаний в оригінальній інтерпретації Анатолія. Ці дві роботи можна вважати початком мого колекціонування. А потім уже понеслося. Це як із татуюваннями — складно зупинитися далі.

До речі, про татуювання й про твої руки в стилі арт-деко — розкажи, будь ласка, що на них зображено. Чому саме Федір Кричевський?

Насправді мені подобаються не всі роботи цього художника, але є дві картини, які я вважаю чудовими. На певному етапі свого життя, на початку ХХ століття, Кричевський надихнувся візантійською іконою й почав творити у схожому стилі. Він пише «Хлопчика з пташкою» — ця картина виставлена в НАМУ, її ж фрагмент тут на татуюванні. А ще «Беатріче», яка чорт його знає де, але мені дуже сподобалась. Я бачив лише її фотографії, і це дуже ніжна робота. От я не знаю, чи мій тату-майстер зміг передати це так добре, як і Кричевський, але це про ніжність, тендітність, про те, що можна бути вразливим. Навіть якщо в тебе на голові золотий вінок — бо в них на картинах усі вінці золоті, — це все одно не означає, що ти не можеш бути тонким і делікатним. Кричевський для мене саме про це.

Чи часто ти ходиш дивитися на роботи Кричевського в музей?

До вторгнення ходив часто, зараз рідше. Проте для мене це завжди наче медитація. Наче сидіти в затишку біля каміна й відпускати всі думки, що хвилюють. А дивлячись на картини Кричевського, я ніби можу зазирнути туди, куди не міг раніше.

Чи є у твоїй домашній колекції роботи, перед якими ти міг би роками сидіти й так само медитувати?

Робота Алевтини Кахідзе

Я дуже люблю Алевтину Кахідзе, а саме її «свіжу» роботу, яку мені подарували. Вона постійно якось мене зачіпає. Наприклад, у мене бувають періоди, коли починається плутанина в думках, і тоді я зазвичай — картина висить у мене навпроти кухонного острова — ось так спираючись на нього, довго дивлюся на цю роботу, й до мене обов’язково приходить щось нове.

Якщо ми говоримо про сучасних митців — чи тобі важливо знати художника чи художницю особисто, щоби вибрати їхню роботу, повісити в себе вдома і жити разом з нею? Ну, чи принаймні знати історію цієї людини, особливо якщо її вже з нами немає. Чи це не обов’язкова умова?

Думаю, я можу вибирати суто за візуальним критерієм. Але у випадку з Алевтиною для мене дуже важливо, що я знаю цю людину. У мене є найніжніший момент, пов’язаний з нею та моєю мамою: якось я захотів подарувати мамі картину цієї художниці. У відповідь на моє прохання Алевтина сказала: «Приїжджайте, виберете». І це «виберете» перетворилося на дві з половиною години прогулянки в саду й складання шапочок із газет. То був неймовірний досвід, який ми розділили втрьох. Для мене це важливо.

Звичайно ж, знання про людину додає контексту її роботам. Я уявляю, як цей художник чи художниця мислять.

Наприклад, Алевтина за характером дуже структурована, вона майже хронометражистка, і коли дивитися на її роботи, можна краще розуміти, що вона закладала. 

Проте навіть якщо я нічого не знаю про автора чи авторку, але робота мені сподобалася, то я можу повісити її вдома. Наприклад, за таким критерієм я вибрав картину львівського художника початку XX століття — Станіслав Матцке. Його роботи саме як живописця мене не зацікавили, а от архітектурні ескізи дуже сподобалися. Коли я купив їх, то ще нічого не знав про нього, але опісля вже шукав інформацію. Як митець і автор робіт він дуже тендітний, ніжний.

Гнате, що ще є в твоїй колекції? Розкажи, поділися.

Зовсім випадково в мене опинились роботи Роми Мініна — це такий маленький Шахтар, схвильований і насуплений.

Рома взагалі часто звертається до шахтарської теми.

І використовує її там, де вміє й де в нього добре виходить. Цікаво, що я бачив роботи десятилітнього Мініна — і це велика увага до деталей! Я думаю, якби я писав таку роботу, це забрало би місяці три, напевне. Тобто Мінін сам дуже скрупульозний художник і дуже тонко відчуває. Насправді, мені здається, саме тому всі шахтарі й усе це нагромадження зачіпають, вони — наче геометричний візерунок. І це все про Донбас, який Мінін зображує, про те, що це середовище не треба й не можна спрощувати, адже в нього є своя історія, невіддільна від історії всієї України й водночас унікальна. Це в роботах Мініна мені дуже подобається. Власне, свою роботу він подарував мені сам, тому вона вдвічі цінніша для мене. То був дуже холодний день у Брюсселі, й ми з друзями прийшли до Романа в галерею. Він запропонував нам чаю, і ми ось так зі стаканчиками, трясучись у десятьох куртках, ходили по простору й дивилися ці роботи. Сам Мінін відгукувався про кожну дуже тепло — видно було, що людина закохана у свою справу. Про кожну картину він пам’ятав усе: де й коли створив, де на той час була його дружина, про що він тоді думав. Пригадую, я зігрівся не так від чаю, як саме від таких історій і від того, як цікаво Роман їх оповідав. 

Ти дуже влучно сказав, що саме ця шахтарська серія візуально зрозуміла, тому що яскрава й водночас складна, з багатьма геометричними елементами. І все це надзвичайно класно. Гнате, а якої роботи з своєї колекції ти хотів би позбутися?

Мамо, якщо ти це читаєш, то, розумієш, твої ранні роботи подобаються мені значно менше, ніж пізні (сміється). А якщо серйозно, то таких у мене нема. Уся моя колекція — це про емоції. Все, що мені не потрібно, я викидаю одразу. Я хотів би тільки поповнювати колекцію.

Чи простежуєш ти певну тенденцію, концепцію, ідею, якою поєднані всі картини у твоїй колекції, чи все ж таки кожна робота — це і унікальна причина придбання, і унікальне місце на твоїй стіні?

Насправді я не вважаю, що в мене колекція. Бо колекція, на мою думку, — це те, що має структуру, об’єднане певною логікою й послідовністю. Вона може поповнюватися, але загалом її розглядають цілісно. От я не думаю, що маю щось цілісне. Я лише на початку свого шляху як колекціонера. 

Якщо говорити про якусь об’єднавчу характеристику, то всі роботи, котрі я вибираю, мають промовляти до мене якось дуже ніжно. Також я намагаюся «триматися» ХХ і ХХІ століть, проте наріжним принципом для мене є ніжність картини. Вона не обов’язково мусить бути промовистою, але для мене залишається такою. Наприклад, я дуже хочу мати роботи Микити Кадана — власне, де Кадан, а де ніжність? Проте особисто для мене вони про щось таке говорять.

Також у моєму «шортлісті» — Олекса Новаківський і Яків Гніздовський.

Що має статися, аби роботи Олекси Новаківського або Микити Кадана з’явилися в твоїй колекції? Це фінансове чи емоційне питання?

Якраз хотів сказати, що для цього я маю пограбувати банк (сміється). Але насправді все простіше. Грошей умовно можна заробити ще. Питання полягає в наявності цих робіт на ринку — наприклад, така ситуація з Новаківським. Що ж до Гніздовського, то я досліджував це питання в Україні, і його роботи коштують супердорого, тому намагатимусь «виловити» його деінде. Загалом, щоб та чи та робота з’явилася в моїй колекції, мені потрібно мати достатньо ресурсу, а ще картина має мені відгукуватися.

Ти кажеш, що у тебе не колекція, тому що немає цілісності, але загалом готовий називати себе колекціонером. Я спілкуюся з багатьма колекціонерами, які не вважають себе колекціонерами або не хочуть себе так називати саме через формальні юридичні питання. Я хотіла б зосередитися на цій темі. Скажи, чому існують такі бар’єри у сфері мистецтва й колекціонування? З якими викликами можна зіткнутися і як тоді діяти?

У нас взагалі існує проблема з тим, що в Україні немає культури договорів такого формату. Тобто мистецькі твори з аукціонних домів, часом і від хороших продавців мистецтва, продаються лише з сертифікатом. Проте це не є правом чи документом, адже і художникові, й покупцеві потрібен саме договір. 

Зрозуміло, чому такий договір необхідний тому, хто купує, — він підтверджує право власності: «Цей твір мистецтва мій, він належить мені». А для чого договір художникові? Здавалося б, авторам простіше: покупець кидає вам гроші на картку, й ви не паритеся. Але часто ми не замислюємося, чому умовний Художник Ікс коштує стільки — «бо я так вирішив».

Насправді є хороша європейська практика, коли публічно трекрекордом можна показати, за яку ціну продаються твої роботи як автора чи авторки. У сертифікаті це зазначають не завжди. У Європі художники часто ще за життя створюють свої фундації, куди передають усі твори. Тож потім чітко, легко й прозоро можна простежити, хто що продає і де це тепер перебуває.

Чи достатньо тоді мати рахунок, наприклад інвойс, чи це не замінить договір?

Ні, на мою думку, не замінить. У нас усе ж таки підставою для передачі майнових прав на твір є договір. 

У нас ще з дев’яностих тягнеться проблема «картини за пляшку горілки», як це тоді називалося. Ця практика стала дуже популярною, й в такому форматі багато хто встиг нахапати мистецьких робіт ледь не стосами. Та окремі нащадки деяких художників активно моніторять і намагаються витягувати цю культурну спадщину. А оскільки звісно ж ніяких договір на ці роботи немає — суд, у разі подання позову, стане на сторону спадкоємців.

Я не берусь казати, хто має рацію, а хто ні, важливий контекст кожної окремої ситуації. Але факт залишається фактом: саме через відсутність договору багато робіт просто опинилися в тіні, а світ може їх і не побачити. Колекціонери намагаються не показувати таких картин, щоб не мати додаткових проблем, адже не зможуть підтвердити походження цих робіт.

Але існує такий процес, як амністія.

Так, мистецька амністія — це період, упродовж якого можна легалізувати певну мистецьку роботу. Є кілька умов для цієї процедури, наприклад, коли йдеться про оподаткування чи виплату спадкоємцям — усе залежить від різних ситуацій. Проте це справді хороший процес, оскільки виводить значну частку мистецтва з тіні.

У нас тільки-тільки запускається єдиний реєстр культурних цінностей, у якому все має бути зафіксовано на державному рівні. Адже візьмімо до прикладу донецькі музеї, котрі перебувають в окупації ще з 2014 року: ми взагалі не знаємо, що там залишилося, а чого вже немає. Схожа ситуація і з роботами Айвазовського в Маріуполі.

А чи стосуватиметься цей реєстр колекціонерів?

Хорошою практикою є можливість для колекціонера добровільно внести свою колекцію до реєстру: він її легітимізує й цим підвищує її вартість. Це також фінансовий інструмент. Наприклад, у Європі частою є ситуація, коли ти береш кредит у банку й лишаєш мистецьку колекцію під заставу.

Я спілкуюся з багатьма художниками й коли кажу, наприклад: «Вистав рахунок і давай підпишемо договір», — бачу здивовані погляди, мовляв: «Ні-ні-ні, будь ласка, зроби це замість мене». Часто художники бояться будь-яких папірців із цифрами і словами. Як цьому зарадити? Чи існує якийсь шаблон або система, що спростить це завдання або зніме страх художників перед договорами?

Насправді у нас у МСМ був проєкт UALR — Ukrainian art ecosystem legal research, в рамках якого ми досліджували правове поле всього українського мистецького середовища. І ось один із наших висновків — однозначно необхідна якісна бібліотека шаблонів договорів. Це моя ідея для наступного проєкту, ми вже співпрацюємо з кількома партнерами-донорами, плануємо реалізувати бібліотеку таких шаблонів ще й у форматі чат-боту, де здійснювати такі процедури було би зручно й безпечно.

В епізодах попереднього сезону «Снобів» ледь не кожен другий художник згадував, що найбільша проблема — це вивезти картину за кордон: продати її, експонувати на виставку, відправити колекціонерові. Як людина, котра також організовує такі процеси для колекціонерів, я пояснюю для себе: так, ми стикаємося з труднощами, але ж загалом усе працює, просто нам потрібно краще розуміти певні правила. Проте чи так це насправді?

Не зовсім. В Україні часто на рівні закону все може бути гаразд, але на практиці це не працює. У випадку ж з переміщенням мистецтва через кордон навіть на рівні закону працює так собі. Наприклад, Закон визначає культурну цінність як «об’єкт матеріальної та духовної культури, що має художнє, історичне, етнографічне та наукове значення» — це абсолютно оцінне поняття. Переміщення культурних цінностей потребує одержання дозволу. Але звідки у митного експерта знання, щоб сказати чи має, наприклад, картина моєї мами художнє значення? І тому вимагають щодо всього висновок експертизи.

А є ще профільна Інструкція, яка стверджує: все створене після 1950 року — це вже не культурна цінність, тобто висновку не потрібно. Разом з цим, очевидно, що картина сучасного художника (створена після 1950 року) цілком може мати художню цінність. Та і як визначити, що картина створена в межах цього періоду. Тобто під час вивезення творів мистецтва наші митні інспектори завжди зупиняють. Те саме стосується робіт сучасних художників, які теоретично можуть «проходити», але їх завертають на експертизу. 

Гірші ситуації з музеями: їм узагалі складно вивезти свої колекції, тому що вони потребують спеціального дозволу від Міністерства культури, котре видає його на разову виставку. Якщо потрібно, наприклад, провезти роботи кількома музеями Європи, то теоретично їх доведеться щоразу возити в Україну і назад, аби дотримуватися умов цього дозволу. В Європі таку проблему вирішили ліцензією на вивезення: музеям вона зазвичай видається терміном на п’ять років і є відкритою, тобто на всю колекцію для колекціонерів або для митців. Просто треба отримати право на дозвіл на вивезення.

А де в Україні можна його отримати?

У нас дозволи для музеїв видає Мінкульт, а експертизу роблять вісім установ: наприклад, це можна зробити при Лаврі чи в Музеї декоративного мистецтва. Процедура недорога, але часом буває клопіткою. Можливим рішенням було би створити нормальний інститут приватної експертизи, котру надавали б швидко. Також так вирішилося б питання підвищення компетенції митних працівників: наприклад, шляхом створення спеціальних підрозділів на умовно найбільш популярних постах. Плюсом було би проведення тематичних тренінгів з мистецтвознавчої експертизи спільно з музеями, до яких буде залучене більш широке коло митних фахівців.

Я колись збирала документи в Музеї декоративного мистецтва й говорила з директоркою. Вона казала, що зовсім недавно на митниці були музейні експерти.

Таке було, наприклад, у Борисполі, але працівників скоротили десь у 2018-му чи 2019-му.

Часто буває, що роботи, котрі виглядають відверто дивно чи незрозуміло, я провожу як картини, створені дітьми, й це завжди працює. Складніше, звичайно, з великими полотнами або роботами, коли очевидно, що це не змогли б намалювати діти. Я агентка цього ринку і спрощую всім життя, кажучи неправду на митниці. Проте я розумію, що так не має бути.

Монополія на експорт стосується не тільки мистецтва. Насправді виникає багато проблем і з привезеними в Україну картинами. Навіть якщо ти повертаєшся, від тебе хочуть 20% ПДВ. Є особливий режим тимчасового ввезення, коли сплачується гарантія, яка також становить 20%, а є режим, коли потрібно імпортувати й теоретично це задекларувати. І навіть якщо ти хочеш сплатити ці 20%, тут теж починається окрема історія, цього разу з інвойсом. Наприклад, у Європі треба показати інвойс, мистецьку роботу, й цього достатньо. Наші ж митні інспектори не вважають інвойс підставою для ввезення і вимагають також висновок експертизи, підтвердження вартості й так далі. Це, знову ж таки, займає багато часу, ускладнює процес і фактично ринок мистецтва — тобто те, що можна вільно переміщати, де мистецтво є товаром, але при цьому ми не знецінюємо культурну вартість творів. Просто все це мало би працювати за всіма тими самими правилами, що й із рештою товарів. Адже це нормальне явище: митці заробляють на цьому, колекціонери отримують задоволення.

У нас, на жаль, досі поширене пострадянське ставлення до «прекрасного»: «своє треба берегти, наше не віддамо». Постають питання про художників, яких не можна вивозити, бо, мовляв, культурна спадщина має залишатися в межах країни. Проте чому не можна визначити конкретне число робіт із загального доробку митця, які не будуть вивозити? А решту можна було би експортувати, й тоді це було б чесно, прозоро, популяризувало б Україну у світі, виставлялося б відкрито. Натомість твори мистецтва й так постійно перетинають кордон — просто на дні валіз.

Ти згадав про приватні інституції, які можуть зробити цю експертизу й замістити державні. Наприклад, папірець від агенції з видачі документів вважався б валідним? Чи держава передбачає такі механізми визнання тієї чи тієї роботи, її цінності?

Станом на зараз цього немає. Потрібні зміни в законодавстві. Наприклад, Оля Сагайдак (співвласниця аукціонного дому «Корнерс», культурна менеджерка й продюсерка — ред.) зараз в Українському інституті у Франції. Вона також колекціонерка й продавала багато творів мистецтва, а певний період опікувалася цією темою: збирала робочі групи, спілкувалася з департаментом, щоби створити такий інститут приватної експертизи. Проте це нічим не закінчилося. Можливо, цю тему потрібно підняти знову. Ми з командою МСМ насправді говоримо про це. У нас є UALR Project, і ми хотіли б зосередитися на ньому. Проте таке питання слід вирішувати системно. Так, можливо, колись документ від недержавних інституцій стане валідним, це робитимуть за три дні дешево або за один день дорого, митники все одно щоразу відправлятимуть по «папірчик», і це створить комусь хороший ринок. Я за те, щоби всі заробляли. Але такий підхід не вирішить проблеми системно.

Розмова Наташі Ткаченко й Гната Забродського

Ще одна зі складностей для художників саме з юридичної точки зору — податки. Якщо ми говоримо про колекціонерів, то йдеться про декларування, бо деякі колекціонери, знову ж таки, не хочуть називати себе колекціонерами. Чи існує процедура, яка регулює цей процес, і чи є взагалі інструкція, як поводитися колекціонерові з колекцією, котра може коштувати чималих грошей?

Тут є об’єктивні факти і моя суб’єктивна думка — варто розмежовувати ці речі. Об’єктивно є НАЗК (Національне агентство з питань запобігання корупції — ред.), є спецзакон, за яким обов’язково треба декларувати всі рухомі речі, котрі можна оцінити сумою, більшою за 100 мінімальних заробітних плат. А як визначити, скільки коштує мистецтво? Якщо у тебе є договір, ти можеш сказати, що ця робота коштує стільки-то і не підлягає декларуванню. НАЗК може оскаржити документ і віддати твір на незалежну експертизу. Коли ж договорів немає, тоді це все — на мою суб’єктивну думку — стає «оцінним». Будь-що можна оцінити по-різному, будь-яку експертизу можна провести так, як комусь потрібно. І тоді таке декларування, навіть якщо стосується мистецтва, може взагалі стати інструментом цієї дискредитації. Тому я цілком розумію колекціонерів.

Мені здається, що коли в нас є договори, є чітко прописана вартість, є інвойс чи акти про покупку робіт, то варто працювати відповідно до них. У нас має бути прозоре ціноутворення, прозорий шлях роботи від художника, прозорий провенанс і так далі.

А щодо податків — хто має їх сплачувати і що це має бути за податок для художника? Якщо художник продає свою роботу, чи має він платити податок?

Художник може працювати як ФОП і в цьому статусі продавати майнові права на свою роботу. Це працює й сьогодні. Якщо художник реєструється як ФОП, він сплачує єдиний податок — 5% від доходу. Видається, наче все просто. Чому багато художників цього не роблять? Тому що їхні продажі несистемні. Якщо ти ФОП, то повинен щомісяця сплачувати ЄСВ. Це означає певні обов’язки, а також те, що треба мати справу з папірцями, на яких багато цифр і слів, і все це потрібно регулярно подавати в податкову. Таке не може не бентежити. Художник може продавати мистецькі твори просто як фізична особа, але тоді той, хто купує — покупець — має сплатити всі податки. Це ЄСВ, військовий збір.

Усі мають платити податки, включно з художниками, і я переконаний, що це той необхідний мінімум, який ми можемо робити для країни, особливо зараз, під час повномасштабної війни. Маємо ставитися до цього серйозно.

Звучить так, наче в нас існує простий механізм, який забезпечує прозорий продаж й оподаткування через ФОП, а не навантажує художника чи колекціонера, якщо справа стосується вартості — просто реєструйся й працюй. Ти кажеш, проблема в тому, що вони можуть продавати несистемно, але насправді вартість реєстрації і ведення ФОПа доступна більшості.

Це питання, мабуть, філософського характеру: все-таки ФОП не зовсім відповідає тому, ким художник є насправді. «Митець» — більше про творчу діяльність, і я не певен, що конструкт ФОП — це те, до чого ми маємо прийти в заключному етапі діяльності художників. Проте це непоганий спосіб перестрахуватися, і більшість художників так працює. Інша модель — укладати з агентами або галереями договори під реалізацію. Це теж різні документи: наприклад, художник передає всі роботи певній особі чи просторові, котрі вже їх реалізовують і сплачують певний відсоток. Це можуть бути також ФОП, ТОВ, певна агенція, галерея. Така собі модель роялті. Умови, за якими сторони співпрацюватимуть, прописуються в договорі. 

Зараз я багато часу проводжу за кордоном і цікавлюсь, як там усе організовано у сферах мистецтва, колекціонування, музейних справ. Зазвичай у більшості країн художник має право оподатковуватись за найнижчим відсотком, встановленим у тій чи тій державі, — звичайно, не 5%. Але таку тенденцію все ж можна простежити, й це таки нормальна практика. Тому не треба боятися занурюватися в цю тему, реєструватися офіційно, ставати агентом ринку, навіть якщо ти народився або народилась виключно для створення чогось прекрасного на полотні. Це спростить життя не тільки художникам, а й усім довкола й налагодить систему.

Я як юрист завжди намагаюся думати не просто законом, а й загалом правом і системою. Логічно, що той, хто створює мистецтво, є Творцем, мусить мати найменше податкове навантаження. Але твір, який надалі проходить ці операції другий, третій, четвертий, п’ятий раз, оподатковується — і це окей. Бо саме в цьому полягає продаж: ми робимо це в межах певної юрисдикції. 

Постають питання, як нам із цим працювати. Ми не можемо говорити про художників ізольовано, бо, наприклад, форма ФОП стосується більшості. Ми зачіпаємо широкий господарський кодекс, цивільний кодекс і впираємося в те, що наше законодавство у сфері культури наче перекочувало з дев’яностих, а то й із вісімдесятих. У приватній ніші це ще може спрацювати. Але розгляньмо державні — наприклад, Мистецький Арсенал.

Його директорка Олеся Островська-Люта здійснює геніальну роботу. При цьому я знаю, скільки часу в неї забирає боротьба з вітряками й бюрократія, бо форма державного підприємства не відповідає тому, чим має бути провідна культурна інституція. Мистецький Арсенал не має бути державним підприємством, бо підприємство — це те, що приносить кошти, а мистецька інституція не може мати такого завдання. Вона має споживати кошти, витрачати їх, вкладати у розвиток. Ось тому це питання законодавства, воно потребує ширшого погляду. Зрозуміло, що зараз війна й це питання не актуальне. Але ми не зупиняємось, і війна скоро закінчиться, ми переможемо й повернемося до цього питання. Тому, власне, ми вже готуємо певні пропозиції до законодавства, аби коли це буде на часі, могти відразу порушити тему й швидко рухатись далі. Адже в нас ще й вимога гармонізації з нормами ЄС. У культурній сфері це багато в чому стосується митної процедури, наприклад.

Дякую за те, що ви працюєте над цим, і дякую тобі, що витримав серію нудних запитань про юридичні аспекти колекціонування й існування мистецтва — завдяки тому, як ти про це розповідаєш, ці речі звучать зовсім не нудно.
Тож повернімося до ще однієї цікавої теми: якою ти бачиш свою колекцію за 200-300 років?

Я бачу, що є ті, кому вона приносить щастя в будь-якому форматі. Просто ці роботи дуже ніжні, тонкі, і я хочу, щоб вони жили далі. Власне, я намагаюсь цьому сприяти: особливо радію, коли хтось просить мене позичити ці роботи, наприклад, друзі захотіли для своєї вечірки. І це для мене велика радість, тому що я хотів би, щоб ця колекція була доступною, публічною, щоб усі могли її дивитися. Також у мене є ідея умовно здавати мистецтво в оренду, аби роботи з моєї колекції хтось міг на місяць безкоштовно брати до себе додому.

Тоді «замахнімося» на ширшу аудиторію й віддаймо твою колекцію, наприклад, у музей, щоби більше людей побачило ніжність Алевтини Кахідзе.

Мій юридичний мозок відразу бачить мільйон проблем у тому, що в нас музеї — це окрема форма, фактично дуже захована за бюрократизм. Щоб прийняти річ у подарунок, потрібно мати на це правову причину. Також постає питання, чи це буде придбано, чи це буде спецфонд, а гроші зі спецфонду неможливо буде витягнути — і так далі. Але чи віддав би я свою колекцію в музей після своєї смерті? З радістю.

Ось я зараз працюю з одним іноземним колекціонером, який викуповує деякі дуже цінні українські роботи. Й ми домовляємося, що після перемоги він передасть їх в Український музей сучасного мистецтва, на що він погоджується. І що ж, фактично він не зможе цього зробити?

Зі схожими питаннями ми працюємо в ГО МСМ із Юлією Гнат, Ольгою Балашовою й маємо програму Музею-мережі. Тобто наш музей має свою колекцію, і ця колекція має хорошу, чітку, кінцеву мету.

Це те, що має опинитися у майбутньому, якщо йдеться про державний прозорий музей сучасного мистецтва. За нашим планом, це має бути кураторська рада, де передбачені певні зони відповідальності, можливість планування.

Якщо повернутися до ситуації, про яку ти говориш, то цей колекціонер зможе безпечно передати ці роботи. Але постає питання, в який саме музей він її передасть, чи зможе потім контролювати їхню долю, адже роботи можуть заховати в архів, і на цьому все. Ми працюємо над тим, щоби такі колекції були публічними й видимими в новому сучасному українському музеї — новому не тільки за форматом, а й за якістю управління. 

Як ти думаєш, через скільки років цю ідею вже можна буде втілити?

Я переконаний, що все це існуватиме. Юля Гнат, Оля Балашова, Ілля Заболотний, Гнат Забродський, Оксана Долгополова, Катя Семенюк і ще безліч людей якраз працюють, щоби це реалізувати. Ми поки думаємо над формою такої ідеї: наприклад, у нас немає приватного музею, тож як нам це зробити? Тоді в нас може бути інша версія державного і приватного партнерства. Тобто тут можна вигадати ще безліч усього — головне, щоби залишалося бажання й бачення мети, а саме прозорість, чесність і розгалуженість в управлінні. 

Слухати подкаст «Сноби» на платформах:

YouTube, Apple Podcasts, Spotify, Google Podcasts, Podcast Addict, NV Подкасти, Pocket Casts, Castbox, Stitcher, PodBean, Player FM, Podcast Republic

Ілюстрації — фото надані командою подкасту «Сноби» та гостем випуску Гнатом Забродськом

Дайджест подій (з 5 по 11 лютого)

авторка Софія Богуславець - 05.02.2024 в Події

5 лютого

«Зустрічі. Прощання»

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: щодня крім понеділка й четверга, 11:00-17:00

Виставка митця Юрія Денисенкова. У своїх роботах через метафори він представляє своє бачення воєнного буття українців: зустрічі — обійми, прощання — прірви від вибухів. 

Експозиція триває до 11 лютого.

Читати про виставку.

6 лютого

«Червоноград»

Київ, Центр Сучасного Мистецтва М17
Початок: о 19:00

Відкриття нової змінної експозиції Юрія Болси у межах проєкту «Схема збірки». Через свої роботи автор розповідає про свої стосунки з містом, де народився, через цей простір осмислює самого себе.

Виставку можна відвідати до 18 лютого.

Більше про експозицію на інстаграм-сторінці простору.

«За горизонтом»

Львів, артцентр «Дзиґа»
Початок: о 17:00

Відкриття виставки Антона Саєнка, у якій він представляє творче переосмислення поняття «горизонту» й протилежностей, котрі ми зазвичай розмежовуємо умовною лінією — горизонтом.

Відвідати експозицію можна до 25 лютого.

Більше про виставку на інстаграм-сторінці простору.

7 лютого

«Горизонти. Спектр»

Київ, Музей української діаспори
Графік роботи: з середи по неділю, 11:00-18:00

Виставка художниці Ганни Криволап. Це пейзажі-фантазії з висоти пташиного польоту. Серія робіт створена під враженням від подорожей, зокрема до Києва, Стамбула, Нью-Йорка, Рима, Сараєво‚ Франкфурта, Дубровника.

Експозиція триватиме до 17 березня.

Читати про виставку на фейсбук-сторінці музею.

«Bus stop»

Київ, Dymchuk Gallery
Графік роботи: з середи по неділю, 12:00-19:00

Виставковий проєкт мистецької групи «etchingroom1». Це серія графічних робіт і мозаїчних панно, що пропонують глядачеві новий погляд на зупинку — як метафоричним місцем очікування під час подорожі, точкою відліку для продовження чи витворення власного шляху. Або ж простором відчуження, почуттям, що виникає під час прогулянок безлюдними околицями й містом.

Експозиція діє до 25 лютого.

Читати про виставку в інстаграмі галереї.

«В чому унікальність українського традиційного мистецтва»

Київ, галерея Avangarden
Початок: о 18:00

Лекція від старшої наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Ярослави Музиченко.

Про подію на інстаграм-сторінці простору.

8 лютого

Презентація видання «Мистецтво Азії та ісламського світу»

Київ, Музей Ханенків
Початок: о 18:00

Книжка «Мистецтво Азії та ісламського світу» від сходознавчого видавництва Safran Book присвячена історії азійської колекції музею. На презентації відвідувачі зможуть дізнатися більше про процес роботи над виданням й особливості дослідження творів азійського мистецтва.

Більше про захід на фейсбук-сторінці музею.

Презентація книжки Олександра Скрипника «Спецоперація “Некро”. Розсекречені історії з архіву розвідки»

Київ, Музей української діаспори
Початок: о 17:00

На події журналіст та письменник Олександр Скрипник представлятиме свою книжку. Це збірка, що містить 52 розповіді про дії радянських спецслужб протягом 1920–1980-х років проти визначних діячів українського національно-визвольного руху.

Читати про подію на фейсбук-сторінці музею.

9 лютого

«Уроки музики»

Львів, Jam Factory Art Centre
Початок: о 19:00

Танцювально-перформативна вистава, що оповідає історію трьох головних героїнь. Глядачі зможуть спостерігати за тим, як персонажки розкриваються, досліджують і розмірковують на зв’язком, котрий єднає їх між собою та суспільством загалом. 

Покази відбудуться також 10 і 11 лютого.

Більше про виставу у фейсбуці простору.

«37 листівок»

Київ, Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра
Початок: о 18:00

Під час вистави глядач познайомиться з родиною Саттон, котра воліє піддаватися ілюзіям уявного світу, аніж жити в реальності. Й ось, коли з мандрів повертається їхній син Айвері зі своєю нареченою, комфортний куточок сімейства починає тріщати.

Читати про подію на сторінці театру.

10 лютого

«Вовчиха»

Чернівці, Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської
Початок: о 18:00

Постановка за мотивами повісті Ольги Кобилянської. 

Зоя Жмут прагне, щоб у її дітей було все найкраще, й задля цього вона не гребує жодними засобами. Чи не призведе це до фатальних наслідків?

Детальніше про виставу на сторінці театру.

Artist Talk

Київ, Мистецький арсенал
Початок: о 15:00

Розмова з автором виставки «Висвітлення», фотографом Михайлом Палінчаком. Відвідувачі зможуть дізнатися більше про концепцію експозиції та досвід роботи фотографа під час війни. Розмову модерує письменниця, радіоведуча й радіопродюсерка Олена Гусейнова.

Більше про подію на сторінці простору.

11 лютого

«Hypogonadism»

Київ, Мистецький арсенал
Початок: о 14:00

Аудіовізуальний лайв-виступ «Hypogonadism» від Ujif_notfound: у режимі реального часу генеруватимуть звукові та візуальні потоки. Подія відбудеться у межах виставки «Співіснування з темрявою».

Читати про подію.

Що подивитися нового на українському ютубі?

авторка Марина Губіна - 03.02.2024 в Культура

Цього разу пропонуємо порівняти Київ 1927–1930 років із сучасною панорамою міста, розібратися, який вигляд насправді мав Пьотр I, а яким його часто зображали у живописі, додати кілька нових фільмів до свого вочліста з топу найкращих стрічок 2023 року, дізнатися, як триває відбудова Миколаївщини, послухати пʼєсу сучасного українського композитора та подивитися, які скіфські артефакти зовсім нещодавно повернулися в Україну.

Київ у кінохроніках 1920-х років на каналі «Дмитро Горбатюк»

Яким був Київ у хроніках 1927–1930 років? До того, як місто стало столицею УРСР,  його вигляд мало чим змінився з дореволюційних часів: старий Хрещатик, поселення на Трухановому острові, Контрактовий ярмарок, парк на Володимирській гірці. Чи можна впізнати сучасний Київ на тих кадрах? Та які будівлі не збереглися до нашого часу?

Книжковий клуб по Томасу Манну на каналі «Палає»

Емма Антонюк та Яна Брензей поговорили про перший том вибраної новелістики Томаса Манна: тексти «Ніч у Венеції», «Трістан», «Тоні Крегер» та «Маріо і чарівник». Яким було життя письменника? Як Томас Манн працює з деталями, вибудовує персонажів, закладає символічність? Чи справді його тексти такі складні для читання? Та які новели є улюбленими у ведучих книжкового клубу?

Випуск про зображення Петра I у живописі на каналі «Культуртригер»

Богдан-Олег Горобчук розповідає про незбіги у зображення Петра I на картинах, намальованих за життя, та після його смерті. Чи справді цар виглядав так, як на тих портретах, які переважно тиражуються? Яке зображення тривалий час атрибутувалося як правдиве навіть російськими мистецтвознавцями? Чи справді Пьотр I був «замухрижиним дикуном», яким його малювали на деяких портретах? Та як зображення царя характеризує художників, які створювали ті картини?

Підбірка найкращих фільмів 2023 року на каналі «Vertigo»

Юрій Поворозник та Микита Тищенко діляться своїми улюбленими фільмами за минулий рік. Які місця у їхніх топах посіли гучні «Оппенгеймер», «Барбі» та «Людина-павук: Крізь Всесвіт»? Які фільми зайняли найвищі позиції у їхніх списках? Та яку підбірку найкращих фільмів сформували патрони проєкту?

Лекція Остапа Українця про культуру під час війни на каналі «Varosh»

В межах проєкту «Varosh Talks» письменник і перекладач поговорив про розвиток культури в умовах війни. Чому вона на часі, і важливо не зупинятися, а підтримувати, зберігати та розвивати традиційну українську культуру, не чекаючи на «після перемоги». Що таке взагалі традиційна культура? У чому цінність народних колективів? Та як саме варто берегти культурну спадщину?

Випуск про відбудову Миколаєва на каналі «Ukraїner»

Третій епізод документального проєкту «Відновлення» команда Ukraїner розповідає про співпрацю Миколаєва з українськими та міжнародними партнерами, щоб оцінити збитки та спланувати майбутню відбудову. Бої за місто тривали з лютого по листопад 2022 року: житлова інфраструктура, лікарні, заклади освіти та комунікації сильно потерпіли від артилерійських обстрілів. Як Шевченківська громада стала щитом для Миколаєва? За яким принципом триває відбудова деокупованих територій? Та на які перспективи чекає місто?

Інтервʼю з Денисом Квебеком на каналі «Армія TV»

Денис Квебек — військовий та інструктор, який після поранення у 2017 році навчає вогневій підготовці. У розмові він поділився, чим займається зараз, що таке система вогневої підготовки, як проходить адаптація нових військових та як ці процеси можна покращити. Що має вміти кожен у державі, яка воює? Які є больові точки, над якими треба працювати збройним силам? Та чого в першу чергу треба навчитися у ворога?

Запис пʼєси Олексія Шмурака «Відповідь риб святому Антонію» на каналі «Alexey Shmurak»

Композитор, піаніст та один з ведучих музичного подкасту «АШОШ» опублікував запис премʼєри своєї пʼєси у виконанні ансамблю Latenz під керівництвом диригентки Фредеріке Шойнхен.

Зустріч з Павлом Маковим на каналі «cowo guru – середовище мислення та дії»

Філософ Олександр Філоненко поговорив із художником, членом Академії мистецтв України Павлом Маковим про українську культуру, мистецтво та українськість як таку. Що робить людину, яка вміє малювати, писати чи створювати музику, митцем? Які три головні вороги заважають українському суспільству розвиватися? Та що має робити держава і громадська спільнота, щоб їх подолати?

Випуск про «скіфське золото», яке було повернуто з Нідерландів, на каналі «Реальна історія»

Ведучий Акім Галімов та провідна наукова співробітниця “Скарбниці Національного музею історії України” Оксана Ліфантій показують та розповідають про «скіфське золото» — скарби, за які росіяни судилися з Україною протягом 9 років. А до того вони століттями полювали на скіфські артефакти, що були знайдені на українській території. Хто такі скіфи? Чому їхні скарби такі цінні для росіян? Які справді цінності ховаються за умовною назвою «скіфське золото»? Та чому повернення скарбів до Києва є радше винятком з правила на тлі історії привласнення артефактів?

Розмова з Анастасією Зухвалою на каналі «Центр протидії дезінформації»

Ведуча Анастасія Іванцова поспілкувалася зі стендаперкою про самотабуювання в гуморі під час війни, пошуки натхнення для жартів у російській пропаганді та виступи для військових близько лінії фронту. Чому наша нова реальність сповнена парадоксів? Як росіяни вкрали абсурд не лише у Василя Байдака, а й в решти коміків? Та чим відрізняється досвід виступів перед цивільними глядачами й перед військовими?

авторка
Марина Губіна

Притча про людину на тлі хмародерів. Рецензія на «Ідеальні дні» Віма Вендерса

кінокритик Ігор Кромф - 03.02.2024 в Кіно

Лютий в українському прокаті починається з нової роботи живого класика німецького кіно Віма Вендерса «Ідеальні дні»(англ. Perfect Day), який здобув Приз екуменічного журі Каннського фестивалю та приніс фестивальну нагороду за найкращу акторську роботу виконавцеві головної ролі — японському актору Коджі Якушьо. Також «Ідеальні дні» номіновані від Японії на «Оскар» за найкращий міжнародний фільм. Велика рідкість, коли ця країна номінує режисера-іноземця.

На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 93% «свіжості» на основі 76 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Ідеальні дні» на 76 зі 100 на основі 15 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на ранок 1 лютого — 7,9 з 10.

Кінокритик Ігор Кромф подивився «Ідеальні дні» ще минулоріч і тепер пояснює, чому вважає цей фільм однією з найкращих стрічок 2023 року.

Komorebi як стиль життя

Зовсім сивий ранок. Ледь чутний звук мітли перериває чорно-білі сни Хіраями — японця, трохи старшого за умовний середній вік. Після чого запускається звичний режим дня чоловіка. Він чистить зуби та голиться. Поливає свій мініатюрний сад. Вдягає робочу уніформу, з якої стає зрозуміло, що працює він прибиральником громадських вбиралень у Токіо. Потім він п’є каву з алюмінієвої бляшанки та їде на роботу у маленькому фургончику. 

Дорогою Хіраяма слухає рок-музику 1970-х: Патті Сміт, Лу Рід, The Animals та The Rolling Stones. Вендерс неймовірно поетично римує музику з краєвидами за вікном: переломненням сонячних променів, людьми, що кудись поспішають, чи урбаністичними та мовчазними видами Токіо.

До своєї роботи Хіраяма ставиться із дзенською медитативністю. Прибирання туалетів (які вражають своєю футуристичністю) допомагає і прибиранню зайвих думок із голови.

Після роботи життя Хіраями теж обертається навколо ритуалів: громадська лазня, вечеря в локшичній та читання перед сном. Причому читає він переважно західних класиків — на кшталт Вільяма Фолкнера.

І так — день у день. Здавалось би, такий «механістичний» стиль життя мав призвести до емоційної відчуженості та ескапізму, — однак не для Хіраями. Його вивірений мехінізм життя наповнений рефлексіями, емоціями та — головне — дослідженням світу. Його хобі — фотографування на плівковий фотоапарат крон могутніх кленів у парку, де він обідає. Однак суть не в кронах, а в сонячних променях, які проходять крізь листя та гілля. В японські мові існує окремий термін — Komorebi (яп. 木漏れ日), який перекладається як «сонячне світло, що пробивається крізь листя дерев». Komorebi стає своєрідним позначенням стилю життя Хіраями, який так само крізь непроглядну крону буденності та урбанізму просочує своє інше, духовне життя. 

Документалка про громадські вбиральні

Події фільму відбуваються переважно в одному районі Токіо Шібуї. Вендерса запросили до Токіо зняти документальний фільм про реновації в цьому районі. Режисер спостерігав за «туалетною службою» міста, яка прибирала 17 громадських вбиралень Шібуї, які оновили 16 дизайнерів. Початково Вендерс планував зняти короткий документальний метр, але згодом проєкт почав переростати в серію коротких метрів, але врешті гер Вендерс зупинився на ідеї окремого повнометражного художнього фільму про прибиральника з цієї комунальної служби. 

Японія і японський кінематограф дуже важливі для творчості Вендерса явища. Режисер не приховує, що саме «Токійська повість» (яп. 東京物語 То:кьо: моноґатарі) Ясуджіро Одзу вплинула на його рішення знімати кіно. У 1983 році Вендерс уже відвідував Токіо і зняв документальний фільм «Токіо-Ґа» (англ. Tokyo-Ga), в якому порівнював власне бачення міста з образами свого духовного наставника Одзу. Пізніше Вендерс також зняв документальну стрічку «Записки про одяг та місто» (нім. Aufzeichnungen zu Kleidern und Städten), присвячений творчості японського дизайнера Йоджі Ямамото. 

Духовний наставник Вендерса Ясуджіро Одзу знімав поетичне кіно, в якому життя героїв нагадувало тонку витинанку з простих, але чуттєвих моментів. В «Ідеальних днях» Вендерс намагається робити те ж саме. Кожен день Хіраями це механістичний процес чергування буденних ритуалів, але щоразу в ньому знаходиться місце для чого ніжного, дивного, іноді навіть певною мірою авантюрного. 

Кадр з фільму «Ідеальні дні»

Ігровий фільм Вендерса виріс із ідеї документального кіно про реновацію району Токіо. Споглядальницький підхід Вендерса-документаліста перетворив ту ідею на медитативну історію, сповнену урбаністичної поетики Вендерса-художника. Ця дуже лаконічна стрічка недарма отримала приз екуменічного журі Каннського кінофестивалю, адже нею відзначають фільми за видатну соціальну чи гуманістичну тематику. Фільм Вендерса сповнений цього гуманізму до пересічної людини, якою і є Хіраяма.

Особливо звісно варто відзначити, що номінація на «Оскар» від Японії німецького режисера це унікальне явище, яке свідчить про те, що Вендерс зумів створити таку історію, яка не займається орієнталізмом та не екзотизує японську дійсність, як, наприклад, «Труднощі перекладу» (англ. Lost in Translation) Софії Копполи. Натомість вона  змальовує соціальну картину японської дійсності такою, якою вона є насправді.

Чому так цікаво дивитись за цих механістичним життям японського комунальника? Можливо тому, що в його тихому та рутинному ритмі глядач може побачити особливу сердечність та теплоту, уміння не втрачати себе в потоці марудних і щоденних справ та зобов’язань. «Ідеальні дні» стають прекрасною елегією життя людини у метушні великого міста.

Притча про людину на тлі хмародерів

Життя Хіраями в «Ідеальних днях» це елегійна ода побутовій простоті та дрібницям навколо. Дивовжим чином Вендерсу вдається створити естетику майже з нічого: бляшанкової кави, чорних сміттєвих пакетів, холодних кахлів, пророслих стеблин клена, книг, знайдених у маленькій крамничці серед стосів макулатури, плівкових касет та чорно-білих фото. 

Налагоджене життя Хіраями постійно сповнене якихось тихих пригод. То його напарник-роздовбай потрапив у халепу. То в нього закохується і цілує його в щоку значно молодша дівчина, якій він вмикає Лу Ріда та Патті Сміт. Раптом на порозі дому з’являється племінниця, яка проводить з ним багато часу, аж поки її не повертає додому матір, із якою в Хіраями вже давно тихий і «зарубцьований» конфлікт. Хіраяма спілкується з випадковими відвідувачами бару, продавчинею у книжковій крамничці та власником локшичної, що завжди пригощає його напоєм «за невтомну працю».

«Ідеальні дні» — це історія про маленьку людину у великому місті.

Але тут це не класичний сюжет про здійснення мрії, яка є одним із безлічі варіантів «місця під сонцем». І не драматична історія про свавільний бізнес чи глитайську бюрократію, що придушує свободи цієї «маленької людини». «Ідеальні дні» це камерна і тиха історія про людську самотність і радість від кожного дня та дрібниць навколо. 

Кадр з фільму «Ідеальні дні»

У самому фіналі картини Вендерс вводить любовну лінію. Але це не така пафосно-солодка історія, як у рандомному ромкомі, й не щось трагікомічне, як у Вуді Аллена чи Акі Каурісмякі. Це щось ледь вловиме, як сонячне проміння, що пробивається крізь крони паркових кленів. Щось дуже тонке і ледь дотичне, але від чого Хіраяма починає світитись, а йому резонує меланхолійно-ліричний Лу Рід і його Perfect Day

Джим Джармуш починав свою кар’єру як асистент Віма Вендерса. Його передостання стрічка «Патерсон» (англ. Paterson) сюжетно нагадує «Ідеальні дні». Щоправда, там події відбуваються не в Токіо, а в Нью-Джерсі, а головний герой це не самотній прибиральник туалетів, що фотографує дерева, а водій автобуса (у якого є кохана дружина і кумедний пес), що пише дуже красиві вірші. Однак тема того, що буденність не поглине тебе, якщо ти цього не захочеш сам, прослідковується і в Джармуша, й у Вендерса. Але якщо фільм Джармуша це сповнена любові стрічка про талант, то фільм Вендерса це камерна притча про людину на тлі хмародерів.

кінокритик
Ігор Кромф

5 років мистецькому об’єднанню PLAI з Вінниці: подорож гірською стежкою Апокаліпсису

Михайло Чорнопиский - 02.02.2024 в Культура

У січні мистецьке об’єднання PLAI з Вінниці відсвяткувало п’ятиріччя від дня створення. Громадській організації, заснованій групою ентузіастів, вдалося не лише розвинути культурний осередок у місті, але й наростити темп роботи у часи коронавірусної кризи та великої війни. 

Під час вечірки на честь ювілею серед привітань лунає жарт, який досить влучно описує пройдений командою шлях: «Вам сьогодні п’ять років, чотири з яких несеться Апокаліпсис». І це, на жаль, не перебільшення. На зміну карантинним обмеженням через COVID-19, які загальмували проведення мистецьких подій в Україні, прийшло руйнівне повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році. Але замість «спустити вітрила» команда продовжила «йти проти течії».

Початок

Поштовхом до створення PLAI стало проведення AIR Гогольfest, який у 2018 році вперше перебрався до Вінниці. Ініціативній групі, яка була місцевою проєктною командою, задіяною в організації, так припала до душі спільна робота, що учасники вирішили продовжити її у новому форматі. 

«Нам неймовірно сподобалося працювати разом. Саме тоді з’явилася ця думка. Ідеї були різні, розглядали навіть варіант приєднатися до якоїсь міської структури, щоби це робити, але в підсумку ми зійшлися на тому, що, напевно, нам слід організувати незалежну структуру. Ми чудово розуміли обмеження, які є, наприклад, у представників міського самоврядування, у державних органів. Їхні дії скуті, тому що є купа кодексів, статей, де прописані правила, витрати і таке інше. Саме тому й стався PLAI як громадська організація, а згодом і міський культурний простір ПІЧ як перший майданчик — не державний, не комунальний, а саме окремий осередок для незалежних проєктів», — пригадує один із засновників PLAI поет Богдан Куценко.

До першого складу громадської організації увійшли Даша Іванович, Марина Однорог, Владислав Кремінський, Богдан Куценко, Олександра Венславовська, Володимир Щерба, Олександр Щерба та Тетяна Щерба, а згодом приєдналися Володимир Подолян і Богдан Богрин. За час діяльності склад команди змінювався, деякі учасники вибули, а інші долучалися. Сьогодні організація налічує п’ятеро людей: Олександра Венславовська, Володимир Подолян, Олександр Щерба, Інна Сивак та піарниця Ірина Бабенко.

Члени громадської організації не мали профільної освіти з менеджменту культури чи ґрунтовного досвіду — все компенсували завзятістю та інтуїтивним рухом. Подібне створювало як переваги — можливість сприймати та навчатися новому, — так і проблеми, згадує голова об’єднання Олександра Венславовська.  

«Завжди було і залишається важко обґрунтовувати свою діяльність. Говорити про те, що культура — це важливо, — найскладніше, що може бути на цьому шляху. Культура — це невидимий процес, який триває, і часто ми не можемо його обчислити, перевести в економічні показники. Сьогодні ми працюємо над цим, але, коли в тебе немає досвіду і ти умовно “зелений”, маєш багато амбіцій, але мало знань  — через це, звичайно, набиваються “шишки”. Найголовніша проблема — це одержати підтримку, бути почутим, щоб тебе сприймали на рівних, як партнера. До цього теж потрібно дорости. Я вже не кажу про фінансування. Держава не може забезпечити стабільного фінансування громадських організацій, тому це такий шлях, коли ти сам собі директор, сам собі придумуєш проєкти, сам шукаєш під них кошти і реалізуєш, а успіх залежить від того, наскільки ти сміливий, впевнений і мотивований», — каже Олександра.

Назва

Складний шлях просування культури відображається й у назві організації. Одне з тлумачень слова «плай» — «гірська стежка», але воно не єдине. Цікаву історію про те, чому обрали саме таке «ім’я» для мистецького об’єднання, згадав один зі співзасновників Володимир Подолян:

«Спочатку таку назву мала ініціативна група, що існувала ще до створення громадської організації. А вигадали її так: команда займалася організацією концертів у Вінниці. Після одного з виступів музикант гурту “MORJ” Сергій Білозьоров, який приятелював з Олександрою Венславовською, а вона родом з Молдови, отримав від неї молдавські леї. Він прочитав на купюрі “plai” і попросив пояснити, що означає це слово. І Сашка каже, що це з румунської “світ”, “мир”, типу все хороше. І він порадив саме так назвати цю ініціативу. Ну, а українське тлумачення цього слова — “стежка в Карпатах”, і це дуже гарне пояснення того, що ми робимо і як живемо».

Щоб оцінити п’ятирічні старання команди, варто поглянути на статистику. З 2019 року менеджерам без профільного досвіду вдалося організувати 11 фестивалів, 70 концертів, створити у 2022 році документальний серіал «Ми з України», презентувати 23 виставки та 9 вистав та багато-багато іншого. 

Загалом ідеться про понад 300 подій. А перелік тих, кого привозили до міста, варіюється від Dakh Daughters та Latexfauna до Олега Сенцова та Alyona Alyona. Але наскільки це великі масштаби для Вінниці? Чи мали ці події вплив на культурне життя міста? Оцінку просимо дати людині, яка, власне, відповідає за промоцію обласного центру — директорові департаменту маркетингу міста та туризму Вінницької міської ради Олександрові Вешелені, який завітав привітати команду з ювілеєм створення.

«PLAI дуже вчасно інституціонувався. Раніше це були творчі люди, які збиралися десь на квартирниках і менеджерили якісь проєкти музикантів та, можливо, театралів, але рішення створити громадську організацію — це завжди розуміння певної міри відповідальності. Водночас PLAI не створював ГО, щоб монополізувати якусь нішу. З самого початку мені здалося, що ті люди, які склали ядро організації, думали про об’єднання ширшого кола, ніж лише однодумців. І через масштабні фестивалі, і через хороші ініціативи з року в рік сама команда дуже сильно виростала й підтягували за собою не лише глядачів, але й культурний сектор. PLAI урізноманітнив та масштабував усе те, що існувало у Вінниці вже не одне десятиліття хорошим потенціалом і зародково не тільки в творчому, але й у менеджерському плані», — ділиться Олександр Вешелені.

Посадовець міської ради розповідає про мистецьке об’єднання не з чуток. З 2019 року міська влада Вінниці спільно з PLAI проводить (попри коронавірус та повномасштабне вторгнення) фестиваль «Територія SUN». 

У межах нього занедбаний дитячий табір на березі річки Південний Буг щорічно перетворюють на місце вільного творчого вираження з майстер-класами, концертами, виставками та обміном досвідом. Цей досить нішевий захід знаходить свій відгуку серед тих, хто свого часу виріс на фестивалі «Артполе». Подію розглядають як один із магнітів для туристів, тому планують розвивати й надалі. Уже готують наступний крок завдяки залученню грантових коштів. 

З командою втілювалися й інші проєкти. Серед таких, наприклад — фестиваль-правонаступник Гогольfest, AIR Fest Vinnytsia. Мультидисциплінарному фестивалю сучасного мистецтва вдалося на три дні оживити будівлю колишнього кінотеатру «Росія», яка тривалий час пустує у центрі міста. 

Навіть під час повномасштабного вторгнення Росії члени громадської організації знайшли можливість безпечно провести благодійні мистецькі вихідні ON AIR. Для цього у липні 2023 року влаштували виступи музикантів у підземному бункері колишнього заводу «Кристал».

«Вплив саме менеджерів дуже відчутний, — продовжує Олександр з міської ради. — Промацування аудиторії споживачів креативного продукту Вінниці, міста з населенням у 400 тисяч… свого часу я назвав це “моделлю Ісландії”. У цій країні також мешкає 400 тисяч осіб, але там є все. Населення Вінниці також складає 400 тисяч, а це означає, що такі організації, як PLAI — важлива складова екосистеми з дуже різноманітних людей різних професій, поглядів, яких збирають докупи чимало об’єднавчих чинників. Цінно, що PLAI творить і допомагає творити продукт, придатний для експорту».

Вінниця, безумовно, має менші масштаби аудиторії, а культурне життя тут відбувається не так помітно, як у містах — визнаних мистецьких центрах країни Києві, Львові, Одесі чи Харкові, де календар заходів переповнений, удосталь майданчиків та уваги з боку закордонних артистів і діячів. Але всі учасники громадської організації, з якими вдалося поспілкуватися, говорять про це не як про недолік, а як про перевагу.

«Багато є проблем, питань, які вирішуємо тут. Ми залишаємося у Вінниці. Насправді, я вважаю, це теж дуже велика перевага і наш особистий пріоритет. Ми не їдемо в столицю, не їдемо у Львів. Хай яке місто могло би привабити нас своєю перспективою, ми залишаємося у Вінниці й бачимо тут дуже великий потенціал. А важливіше — маємо мотивацію змінювати щось саме тут», — говорить очільниця PLAI Олександра Венславовська.

«Якщо порівняти з великими містами — бо інколи такі розмови заходять: наприклад, от якби ми “Плаєм” поїхали в Київ, Харків, Львів тощо, — там ми будемо черговою ланкою у великому середовищі. З одного боку, можливо, там працюватиметься простіше, тому що аудиторія підготовлена, знає, куди їй іти. Але з іншого, самій організації складніше сформувати якесь своє ком’юніті. У Вінниці, де нас (організаторів культурних подій — М.Ч.) можна перерахувати на пальцях однієї руки, ніби все спрощується, але тут інші виклики. Та, незважаючи на них, ми все одно дуже любимо те, що робимо», — каже Володимир Подолян.

«Однією з складових будь-якої публічної діяльності є помітність. Якщо говорити про PLAI і про нашу спільну діяльність, то це однозначне зростання помітності міста Вінниця на культурній мапі. Культура об’єднує різні напрямки, а Вінниця на цій мапі точно є», — додає співзасновник громадської організації й учасник згаданої ініціативної групи, яка існувала на початку, Богдан Куценко.

Перепони

Головні перепони, з якими за п’ять років довелося стикатися команді, не можна назвати оригінальними для українських реалій. Серед них — відсутність сталого фінансування та достатнього досвіду для реалізації більш складних та масштабних культурних проєктів. Але й тут PLAI є чим пишатися. Якщо у перший рік існування культурним менеджерам-початківцям вдалося залучити на реалізацію своїх задумів 210 тисяч гривень, то до 2023 року ця цифра зросла в понад десять разів та склала 2 мільйони 520 тисяч гривень. Місцева ініціатива після навчання на власних помилках уже подорослішала, реалізує загальнонаціональні проєкти та не планує зупинятися.

«Все, чому ми навчилися за ці роки, — це робота “в полях”». Ніхто з нас не має профільної освіти культурних чи проєктних менеджерів, але всі ми вчилися від своїх партнерів. Завдяки тому, що це шлях навчання й водночас твоєї діяльності, він безперервний, і, хочеш того чи ні, але ти зростаєш, проєкти зростають, зв’язки розширюються. Сьогодні це дуже помітно, тому що ми почали співпрацювати з організаціями на всеукраїнському рівні, а далі я дуже сподіваюся, що це будуть партнерства на рівні світу, європейських організацій, які зараз теж дуже сильно підтримують Україну та українську культуру. Ми працюємо над цим, але не все так просто», — говорить президентка організації.

Іншою складністю стала відсутність у Вінниці підготовленої аудиторії з постійним інтересом до сучасного мистецтва та регулярних культурних заходів. Створення спільноти, яку цікавив би подібний продукт, — це один із викликів, з яким команда працює й досі. Для цього експериментують з форматами, підтримують зв’язок на рівні різних каналів, а також зацікавлюють творчими підходами. 

Водночас камерний формат — це своєрідна фішка Вінниці, зауважує Олександр Вешелені. За останні роки в обласному центрі так і не виникли власні масштабні локації на кшталт Faine Misto. Але розмах компенсують душевністю, і мистецьке об’єднання в цьому вправне, як ніхто інший, визнає директор департаменту, що безпосередньо відповідає за збільшення потоку туристів і гостей до міста. 

«Те, що вплітали формати PLAI, — це така дуже “вінницькість”, яка показує, що можна і в камерному вимірі залучити вдячну публіку з інших міст та регіонів і перетворити їх на амбасадорів Вінниці. Навіть музиканти, які беруть участь у таких заходах, потім їдуть і розповідають, що це улюблене місце, де їм доводилося виступати. Громадська організація є флагманом саме цього напрямку, але, безумовно, не вони єдині», — додає Вешелені.

Повертаючись до цифр статистики, яку озвучували на святкуванні, загальна кількість відвідувачів усіх заходів, організованих PLAI за п’ять років, склала 50 тисяч людей. Мало це чи багато? Залежить від того, з чим порівнювати, але для міста з менш ніж пів мільйонним населенням — помітно. 

Погляд збоку

Олександр Нікітюк — визнаний український художник, який часто очолює різні креативні події. З командою PLAI їх пов’язує не лише дружба та спільне мистецьке коло. Митець був куратором візуальної частини всіх Гогольfest, які відбувалися у Вінниці. 

Сучасний художник, якого часто запрошують до участі в різних культурних заходах та ініціативах як в Україні, так і за кордоном, маючи з чим порівняти, відверто говорить і про вінницьких організаторів.

«Їхня діяльність у Вінниці важлива. Формується мистецьке середовище, і не лише серед митців, бо митці у нас, на жаль, виїжджають у заможніші міста, більш придатні для реалізації амбіцій. Але з’явилося коло шанувальників мистецтва, і це мотиватор для діяльності художників. Для Вінниці це важливо, бо в нас якраз не вистачало такого. Знаю, що і міська влада підтримувала певні проєкти: ту-таки “Територію SUN”, фестиваль АIR Fest, залучали до якихось міських заходів. Сьогодні через війну фінансування на дозвілля суттєво скорочено, а в PLAI націлені саме на такий формат — дозвілля, концерти, — тому їм складно. Але навіть у таких умовах вони змогли організувати благодійні ініціативи, збирати й передавати кошти і робити це прозоро, що дуже важливо на тлі нещодавніх скандалів, наприклад, з Сонею Морозюк, коли через культуру відмивали кошти. Водночас PLAI — неприбуткова організація. Я працював з багатьма формами організації, наприклад, у Кейптауні, Німеччині чи навіть у Польщі, і тамтешні можливості не порівняти з нашими. Так, часто фінансування невеличке, але не раз ідеш навіть на те, що погоджуєшся на безкоштовне партнерство заради реалізації спільних цілей. Маємо допомагати одне одному», — говорить Нікітюк.

Поетка, письменниця та перекладачка, лауреатка Шевченківської премії 2023 року Катерина Калитко також часто бере участь у подіях вінницької команди й організовує за її допомогою власні. Наприклад, так відбулася презентація поетичної збірки «Люди з дієсловами» у березні минулого року. Цікавимося і в Катерини, чи помітила вона вплив діяльності PLAI на культурно-мистецьке життя Вінниці.

«Звісно. Мені завжди бракувало якогось сталого майданчика, де відбувалися б знакові культурні події, куди можна було б запросити гостей з інших міст. Раніше, коли я запрошувала колег-письменників — це були або виступи в книгарні, або незалежні майданчики, а тепер є ця точка збірки, де ці події відбуваються сталою кардіограмою, постійним пульсом, і це дуже добре для міста (йдеться про незалежний мистецький простір ПІЧ, який створила та яким опікується організація, — М.Ч.). Це та інституційність, якої нам бракує, щоби щось існувало роками й мало хороше реноме, — зауважує Калитко. — Вони створили середовище. Кожне місто мусить мати своє богемне середовище, і Вінниця в цьому сенсі була не те що обділеною, але дуже розпорошеною. А тепер є цей майданчик, цей енергетичний простір, де ми обмінюємося ідеями, проводимо щось разом і відразу ж плануємо нове. Так воно й має працювати — у постійному самовідтворенні».

Згаданий мистецький простір ПІЧ відкрили у 2020 році. Цокольне приміщення у центрі Вінниці, яке раніше належало обласній федерації альпінізму і скелелазіння, перетворили на локацію для різних заходів PLAI. Мистецький лофт обладнаний проекторною зоною, сценічним простором для музичних, поетичних виступів і моновистав, а стіни використовують для виставок картин.

Усі, з ким вдалося поговорити, так чи інакше сходяться в одному — незважаючи на пройдений шлях, команді точно не бракує ентузіазму, а набутий досвід дозволяє братися за проєкти нового, вищого рівня. Водночас співрозмовники визнають, що PLAI хоч і не став тією організацією, яка нанесла Вінницю на мистецьку мапу України, але однозначно увиразнив місто на ній.

Замість підсумку

За словами голови громадської організації Олександри Венславовської, серед нереалізованих за ці 5 років задумів досі залишається відкриття великого культурного центру у Вінниці, який справді міг би стати гоноровим осередком сучасного мистецтва. Проте команда пишається Гогольфестами, які дали старт платформі, а також втіленою цьогоріч Boost_4_Culture — резиденцією з теорії та практики проєктного менеджменту в культурній сфері. Команда почала ділитися з іншими власним досвідом, отриманим за пройдені роки, й це можна назвати новим рівнем. Громадська організація тепер не лише поширює культуру, але й дозволяє їй зростати через інших.

Ілюстрації — фото з офіційних сторінок PLAI, Територія SUN, AIR Fest Vinnytsia.