Місяць: Лютий 2024

Кінокритик Ігор Кромф подивився «Американське чтиво» й готовий розповісти, як цей фільм може одночасно викликати підтримку та обурення і в умовних лібералів, і в умовних консерваторів.

Головний герой фільму — Телоніус Еллісон, якого близькі називають Монк. Це темношкірий чоловік середнього віку. Монк викладає американську літературу Півдня в каліфорнійському університеті та пише складні, наповнені посиланнями до античної міфології і континентальної філософії романи, які не особливо користуються попитом у читачів. 

Розглядаючи на парі творчість американської письменниці та представниці південної готики Фланері О’Коннор, Монк вживає слово «ніґер», що ображає біле ліволіберальне студентське ком’юніті. Монка відсторонюють від викладання, і він їде у відпустку до своєї родини в Бостон. 

Дорогою він розмовляє з літературним агентом, який просить, щоб він писав «почорніше», адже видавці чекають від темношкірого автора книг про складність соціального середовища афроамериканців. Також на шляху до Бостона Монк відвідує книжковий ярмарок, де саме ось такий black exploitation-роман презентує темношкіра авторка, біографія якої складається з навчання в європейському виші та керівної посади в фешенебельному нью-йоркському видавничому домі. 

Діставшись Бостона, Монк розривається між сімейним проблемами (у матері діагностували синдром Альцгеймера, брат розлучається з дружиною через гомосексуальність, а сестра взагалі померла) та щирим обуренням, чому його — професора літературознавства — оцінюють виключно через кліше, пов’язані з кольором шкіри, і навіть не припускають, що афроамериканець не обов’язково має слухати реп, торгувати травою чи грати в баскетбол. 

Врешті-решт розлючений Монк пише вночі паскудний роман-пародію на всі ці «афроамериканські книги», запаковуючи його шаблонами до краю: вулична злочинність, ґанстареп, торгівля травичкою, сленгові словечка і мелодраматичні повороти. А далі історія набуває вже зовсім іншого темпу, адже до процесу підключаються видавничий бізнес, маркетинг та голлівудські продюсери. Написана за ніч посередня книжка під вигаданим ім’ям перетворюються на національний бестселлер, а її вигаданому автору придумають таку біографію, що ним починає цікавитись ФБР.

«Американське чтиво» — це дуже потужна сатира на суспільство у США, яке саме себе загнало у пастку постійними рефлексіями та маніпуляціями навколо теми політкоректності. 

Фільм, з одного боку, своєю сатирою підморгує американським консервативним колам, які безкінечно критикують ліву та ліберальну «воук-культуру» (підвищену увагу до питань соціальної, ґендерної чи культурної рівноправності), що у своїх намаганнях догодити всім навколо доходить до абсурду та радикалізму, як-от іронічно згаданий у фільмі «рух за скасування в’язниць». 

З другого, цей фільм однозначно критикує і консерваторів з їхнім стереотипним ставленням до представників інших культур, де темношкірий автор обов’язково пише щось під «афроамериканські студії». 

Безкінечно глузуючи з білих американців, які живуть у полярності двох світів: «вічного сорому» за пригнічення темношкірих у минулому чи повної стереотипізації афроамериканської культури, як суміші організованої злочинності та соціального маргінесу, — Джефферсон створює ще й велику сатиру про глибинну американську віру в мотивувальні історії. 

Назва «Американське чтиво» ідеально описує історію про те, що американці живуть із натхнення простими та ідеалізованими історіями, які можна придбати в кишеньковому форматі на найближчій заправці чи в залі очікування аеропорту. Однак підступність цієї віри в ідеалізовано-клішовані історії — в тому, що ними підміняють реальні соціальні проблеми.

Умовні консерватори просто говорять, що немає чого розбиратись із афроамериканською спільнотою, яка ледь не повністю складається з маргіналів, тоді коли умовні ліберали створюють систему «позитивної дискримінації» афроамериканців, що складається з грантових програм, квот у тих чи інших закладах та комісіях і навіть нагород, що присуджуються за принципом квотування. Однак уся ця мішура з пам’ятних днів жертв работоргівлі та постійних розшаркувань перед афроамериканцями — це велика ілюзія, якою умовна спільнота білих лібералів насправді відгороджується від згаданих соціальних проблем.

Ось серед цього всього стоїть герой Джефферсона — темношкірий чоловік середнього віку, який має блискучу освіту та соціально успішне життя. Однак для одних він досі «клятий ніґер», якого треба додатково перевірити через металодетектор. А для інших — представник національної меншини, пригніченої панівною білою культурою, якому доводиться боротись з цієї позитивною дискримінацією, щоб показати, що він насправді талановитий автор серйозних творів. Однак сам Монк — не той і не інший. Він — просто Телоніус «Монк» Еллісон, викладач американської літератури та автор філософсько-психологічних романів.

Тут, мабуть, варто відзначити неймовірну акторську гру Джеффрі Райта, який після головної ролі в байопіку Джуліана Шнабеля про художника Баскію (англ. Basquiat) майже не грав великих ролей. Актор регулярно з’являвся у крихітних ролях у своїх друзів Веса Андерсона та Джима Джармуша або ж отримував трішки більші (але все ж далеко не головні) ролі у блокбастерних франшизах про Джеймса Бонда та Бетмена. І раптом головна та дуже харизматична роль, яка насичена великою кількістю світоглядних діалогів і різних сортів комедії: від м’якого і щемкого гумору до чорної та навіть токсичної іронії. Однозначно, один із найкращих акторських перфомансів у 2023-му серед чоловіків.

Режисером фільму став Корд Джефферсон, який раніше зарекомендував себе талановитим телесценаристом, працюючи на такими серіальними проєктами, як «Вартові» (англ. Watchmen), який ігнорував екранізацію Зака Снайдера, а також задарована нагородами «Спадщина» (англ. Succession). 

«Американське чтиво» стало його режисерським дебютом. Спираючись на досить міцне літературне першоджерело — роман «Стирання» (англ. Erasure) Персіваля Еверетта, Джефферсон знімає драмеді, наповнене їдкої іронії, яка постійно перетікає в дошкульний сарказм і сатиру. 

У фільмі є дві великі площини. Перша — це історія Монка і його письменницької кар’єри. Тут розгортається ця складна тема про стереотипи й те, як їх експлуатує бізнес і сприймає суспільство. Друга площина, яка здається дещо фоновою, — це сімейна драма, яку проживає Монк. Він виріс татовим улюбленцем, а після смерті батька покинув родинне гніздо і мав дуже обмежені контакти з родиною. Ось він повертається в рідні краї і намагається якось відновити контакти з родиною. Джефферсон не вдається до демонстрації історії, сповненої сімейного відчуження, а працює значно тонше. Мати, сестра та брат радісно приймають Монка, але що більше вони спілкуються, то більше пасивної агресії та прихованої токсичності відчувається у їхніх розмовах. 

Паралельно з цим Монк намагається будувати стосунки з сусідкою, які теж сповнені певної «іронічної напруги». Таким чином, Джефферсон не просто знімає сатиру на американське суспільство, а вдало міксує її з сімейною драмою та історією про кризу середнього віку. Саме завдяки цьому «Американське чтиво» стає повноцінним кінороманом про одного з сучасних американських героїв — освіченого чоловіка середнього віку, який окрім того, що має характерні для цього періоду життя сімейні проблеми, ще й повинен щось робити зі світом навколо, котрий стрімко змінюється і часто не в кращий бік, підміняючи реальні підходи до вирішення соціальних проблем симулякром, який дає хіба особисте задоволення тим, хто найбільше голосить про необхідність змін. 

Тому не дивно, що цей фільм отримав аж п’ять оскарівських номінацій: за найкращий фільм, найкращий адаптований сценарій, найкращу чоловічу роль та найкращого актора другого плану, а також за найкращу музику до фільму. Але так само не дивно, чому він не дістався українського прокату: занадто вже «американське» це чтиво для українського глядача. 

8 лютого в український прокат виходить кінострічка «Учительська» від німецького режисера турецького походження Ілкера Чатака та його співсценариста Йоханнеса Дункера. 

Цього року фільм потрапив до шортлиста премії «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний фільм», а минулоріч переміг відразу в п’яти номінаціях на Німецькій кінопремії, а саме: за найкращий фільм, режисерську роботу, монтаж, сценарій та жіночу головну роль.

Це драматична історія про вчительку-ідеалістку Карлу Новак, учня якої підозрюють у крадіжці. Карла, котру грає німецька акторка Леоні Бенеш, прагне докопатися до правди, однак опиняється посеред психологічної війни — між своїми принципами та шкільною системою, а наслідки її дій загрожують зламати її саму. 

Світова прем’єра стрічки відбулася на 73-му Берлінському міжнародному кінофестивалі 2023 року в секції «Панорама». Українська — 11 листопада на 29-му кінофестивалі «Нове німецьке кіно».

Що говорить  міжнародна преса про стрічку? Зібрали добірку відгуків про фільм. 

Оглядачка Ліза Ламан у відгуці для Collider звертає увагу на відповідність операторської роботи до суті фільму. Операторка Джудіт Кауфман створює щільний кадр та знімає у форматі 1,37:1. Це вдало підкреслює ключову тему — обмежений рівень «добра», який можна створити, якщо обіймати владну позицію у вроджено пошкодженій системі: 

Кінооглядачка Джесіка Кіанґ у матеріалі для Variety підкреслює переконливе занурення в шкільну атмосферу, у спогади про крейдяний пил та вовтузіння за партою. Указує також на те, як паралельно з почуттями героїв змінюється й колір у кадрі:

Кінокритикиня Аліса Вілкінсон у рецензії для The New York Times пише, що попри свою реалістичність, найсильнішою є саме алегорична сторона «Учительської». Школа, у якій працює Карла, пишається своєю демократичною справедливістю, свободою слова й преси, своїм ставленням до самоврядування і т.д. Однак, звісно, насправді там керують вчителі:

Водночас Девід Ерліх на ресурсі Indie Wire, коментуючи сенс фільму, зауважує, що ця невелика, але захоплива драма не пропонує вчителям просто опустити руки й пустити все на самоплив. Небагато фільмів може точніше визнати хибність маркування шкіл як виключно «безпечних просторів»: 

Кінокритик Пітер Бредшоу у відгуці для The Guardian зазначає, що «Учительській» вдається зачепити за живе, порушивши при цьому незручні теми. Однак на його думку, фільм усе ж не до кінця використав свій драматичний потенціал:

Кінооглядач Метт Цоллер Зайц у рецензії на ресурсі RogerEbert.com називає фільм «параноїдальним трилером», адже глядач постійно сумнівається у своїх оцінках до персонажів, причому так само часто, як це робить головна героїня:

З 8 лютого в український прокат виходить соціальна драма Ілкера Чатака «Учительська» (нім. Das Lehrerzimmer). Стрічка номінована на премію «Оскар» від Німеччини як найкращий міжнародний фільм. Минулоріч фільм здобув п’ять нагород Німецької кінопремії — головної нагороди країни у сфері кінематографу.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, як камерна стрічка про шкільне середовище стала соціальною драмою, що говорить про значно ширші суспільні виклики, ніж заявлено в описі сюжету. 

Звичайна середня школа в Німеччині. Тиху рутину освітнього процесу сколихує серія крадіжок у вчителів. Підозрюють учнів шостого класу, зокрема одного — турецького походження. Зрештою підзори не підтверджуються, але зерна недовіри вже посіяні. Тоді класна керівниця шостого класу Карла Новак вирішує розпочати власне розслідування і влаштовує провокацію, внаслідок якої підзора падає на шкільну адміністраторку Фредеріку Кун, чий син вчиться в класі Карли Новак. Бажання розкрити справу призводить до неочікуваних наслідків та до фактично руйнування колективу у школі. 

«Учительська» — четверта повнометражна робота німецького режисера турецького походження Ілкера Чатака. Фільм виріс із розмов із його однокласником та співсценаристом Йоганнесом Дункером про шкільні роки. Чатак у восьмому класі навчався в Туреччині. Там він став свідком схожої історії зі шкільними крадіжками та авторитарними методами пошуку злодія, коли в учнів перевіряли гаманці та змушували жити у підозрі одне до одного. 

Своєю чергою у Дункера сестра працювала вчителькою математики в Берліні, де в школі також була схожа історія. Після намагання Чатака поговорити з нею в процесі роботи над сценарієм вчителька зіткнулася з тиском з боку адміністрації, яка не хотіла, щоб виносили сміття з хати. Так шкільна драма про недовіру переросла в ідею соціальної драми про тоталітаризм освітнього середовища.

Візуально, естетично та ідейно «Учительська» нагадує трилер про шкільне середовище. Головна емоція цього фільму — тривожність. Чатак майстерно працює спершу з простором, який формує з довгих планів порожніх коридорів та замкнутих класних кімнат, створюючи кольорокорекцію в холодно-нейтральних тонах. На додачу до клаустрафобного простору Чатак постійно використовує насторожену музику, яка лише посилює параноїдальний тон фільму.

Атмосферно ця школа ніби випромінює відстороненість, замкнутість, недовіру. Це чудово працює на саспенс, що постійно передає тривожність і тиск на учнів, серед яких спершу шукають злодія. А згодом — і на вчителів, що, наче зміїне кодло, починають плюватись отрутою та підозрювати одне одного. Протягом 90 хвилин хронометражу Чатак не знижує градусу напруги та все більше й більше розмиває коло підозрюваних, залишаючи фінальну відповідь на запитання «Так хто ж злодій?» на розсуд глядача. 

Однак за цим доладно складним саспенсом стоїть не просто трилер про те, як хтось украв гроші й усі через це отримали психологічні травми.

«Учительська» наближається у своїй спробі розкрити суспільство через призму шкільного середовища до роботи «Полювання» (дан. Jagten) Томаса Вінтерберґа, у якій головний герой — вихователь дитячого садка Лукас, на якого звели наклеп за педофілію — стає жертвою суспільного осуду без можливості захисту. 

Французький філософ і соціолог Мішель Фуко у своїй фундаментальній праці «Наглядати й карати: народження в’язниці» (фр. Surveiller et punir: Naissance de la pris) показує, як у процесі трансформації у модерну добу західні суспільства стали застосовувати все різноманітніші методи контролю, нагляду та забезпечення суспільної дисципліни у в’язницях та інших закладах: лікарнях, монастирях, військових казармах та школах. Нагляд і покарання перетворились на унікальну техніку реалізації влади. 

Школа як ієрархічна державна структура однозначно має свій апарат нагляду, покарання та примусу, інакше її існування просто було б неможливим. Адже школа —  це простір реалізації влади вчителя над учнем.

Головна героїня фільму — Клара Новак у виконанні німецької акторки Леоні Бенеш, за спиною якої вже є робота у екзистенційній драмі Міхаеля Ганеке «Біла стрічка» (нім. Das weiße Band) — це ідеалістка, яка вірить, що світ завжди повинен бути справедливим і правильним. Школа, в якій вона працює, так само постійно транслює, що головні принципи її роботи — «нульова толерантність» та «створення комфортного середовища для всіх», але ламається об першу ж зустріч із реальністю у вигляді дрібної крадіжки. Найпростіша ситуація, коли не можна бути толерантним до злочину, але при цьому потрібно проявляти толерантність у пошуку злочинця, ламає встановлену самою адміністрацією етичну рамку, що складається з беззаперечної поваги до прав і свобод іншого.

Таким чином, «Учительська» — це не лише шкільний трилер про крадіжку чи соціальна драма, що намагається репрезентувати суспільні проблеми на прикладі шкільного середовища як проєкції суспільства. 

«Учительська» — історія про те, що існування злагоджених механізмів ієрархічних структур потребує елементу примусу та покарання для створення системи суспільної дисципліни та громадської безпеки, а, здавалось би, прогресивні ідеї гуманного та ліберального ставлення змушують цю систему надламуватись і ставати неефективною. Фактично те, що у своєму фільм Чатак починав як історію про зло та добро в широких сенсах, переростає в постійну дискусію про те, наскільки потрібна шкільна освіта у тій системі координат, у якій вона існує сьогодні та чи можлива вона взагалі в іншому вигляді.

У лютому в обмежений прокат містами України виходить кінодобірка «Любов варта всього». До неї ввійшли чотири короткометражні фільми, які осмислюють війну крізь оптику любові, приватних історій та стосунків між людьми. Поки велика форма вимушено чекає бюджетів, вимагає більше часу та залученості учасників знімального процесу, короткий метр став способом оперативно зафіксувати нову реальність. У кожній стрічці глядач стикатиметься з досвідами цивільних людей у перший рік повномасштабного вторгнення, які шукали прихисток від війни в любові. 

Серед фільмів альманаху: «Як це було» (реж. Анастасія Солоневич, Дам’ян Коцур), «Поки тут тихо» (реж. Олена Подолянко, Новруз Хікмет), «Войси з Бахмута» (реж. Ігор Бабаєв) та «Лелеки завжди повертаються додому» (реж. Ґала Козютинська). Деякі з них суто художні, звернені до досвідів, які переживало чимало українців на початку повномасштабного вторгнення, в деяких — документальні кадри або й фрагменти сімейного архіву розповідають історії конкретних людей, хоч часом і не називаючи їхні імена.

Час фільмування: друга половина березня 2022

Тривалість: 12 хвилин

«Поки тут тихо» Олени Подолянко та Новруза Хікмета працює з найпершими досвідами, які випало пережити українцям на початку повномасштабного вторгнення: переїздом у віддалені від лінії фронту міста, постійним читанням новин і перші моменти «видиху» на умовно безпечній території. Головні та й загалом єдині персонажі історії — молода пара, яка зупиняється на ніч у готелі, який точно бачив кращі часи. На один вечір вони прагнуть відʼєднатися від постійного потоку новин про обстріли та просування російського наступу і побути у тиші. Тому, замість пошуків відповіді: «навіщо вони поцілили у торговельний центр», пара зʼясовує, що спільного в Ужгорода з Кельном чи як перекладається слово «одеколон».

У стрічці зафіксований той нетривалий час та стан, де до всього довкола пасує додати слово «поки». У місті поки тихо, люди поки безцільно гуляють, не тому, що це личить обставинам, а — бо їм поки немає ще що робити на новому місці, нікому поки не зрозуміло, що буде завтра, а тим паче за кілька тижнів. Це заціпеніння швидко минуло і замінилося діяльністю, яка вже була у кожного своя: рішення вступити до лав ЗСУ, долучення до волонтерства, пошуки нової роботи та житла, повернення до навчання.

Імовірно, піймати цей скороминучий період допоміг час знімання фільму: стрічка створювалась протягом другої половини березня 2022-го року. У команди не було часу на вихід з шокового стану та рефлексії щодо власного досвіду, тому вони працювали зі спільною для багатьох цивільних історією перших тижнів великої війни. Для режисерів було важливо, щоб головні актори були парою в реальному житті, щоб разом з ними до стрічки долучився їхній емоційний досвід. Так на кастингу обрали кіножурналістку Людмилу Чиркову та культурного менеджера Максима Шленчака. Їхній реальний досвід був дещо подібний до історії, яку розповідає стрічка, але все ж не повністю документальний. Вибір справжньої пари не лише додав у фільм бажану реалістичність, але й дав змогу акторам зафіксувати самих себе у той період. 

Стрічка взяла першу нагороду за «Найкращий короткометражний фільм» у міжнародному конкурсі на Batumi Art-House Film Festival у 2022-му році. А також брала участь у короткометражній програмі кінофестивалю в Сараєво та в межах програми «Одеса — Варшава: український конкурс» на Варшавському міжнародному кінофестивалі.

Час фільмування: літо 2022-го року
Тривалість: 15 хвилин

Фільм Ігоря Бабаєва «Войси з Бахмута» конструює історію з документальних фрагментів різних епізодів повномасштабної війни. Візуальна складова стрічки — це відео з Бахмута, які режисер разом з операторкою Світланою Долбишевою знімав у місті влітку 2022-го року. Також у фільмі використані світлини та відео пресофіцерки 93-ої бригади Ірини Рибакової та художниці Маші Вишедської. 

Стрічка фіксує місто напередодні боїв безпосередньо на околицях, коли у ньому ще є люди, але вже немає місця для дітей, тому у візочку, замість немовляти, гуманітарка. Коли троянди, яких зазвичай у Бахмуті неймовірна кількість, ще є на міських клумбах, але вони вже посохли без відповідного догляду. Режисер тричі за літо був у місті й щоразу бачив інший ландшафт: як візуальний, так і аудіальний. Звуки у фільмі записані у липні 2022-го року, бо серпень вже звучав автоматними чергами. 

Із самого початку цей проєкт планувався як аудіотвір про українське місто, яке проживає війну, у рамках співпраці «Міського театру», членом якого є Ігор Бабаєв, та двох литовських інституцій:  Kaunas Artists’ House та Matters. Platform for Industrial Culture. Це пояснює, чому стрічка озвучена англійською, а відеоряд радше фіксує умови життя у тогочасному Бахмуті, аніж візуально супроводжують сюжетну лінію фільму. Головну героїню — іноземну військову журналістку — глядач також не побачить у кадрі, лише почує, як вона записує голосові повідомлення про свої дні у прифронтовому місті. Візуальну складову режисер спершу додав для презентації проєкту в Литві, а протягом наступного року він дещо перероблював її наповнення, тоді як звукова частина лишилася незмінною.

Ігор Бабаєв поділився, що ідея створити цю історію розпочалася з почутої розмови його друга Дмитра з батьком-військовослужбовцем. Це сталося навесні 2022-го року у Києві, у квартирі, в якій тоді жив режисер. До нього зайшов друг, якому вдалося вибратися з Маріуполя, і за той недовгий час, поки він був у помешканні, йому зателефонував батько, який лишався в окупованому місті й так само не знав, чи жива його родина, чи ні. Пізніше батько Дмитра відійде до Азовсталі та потрапить у російський полон, а наприкінці 2022-го року після обміну повернеться до сімʼї в Київ.

Так зародився формат, у якому створений весь фільм, та історія для однієї з сюжетних гілок. А також сформувалася мотивація головної героїні записувати голосові повідомлення людині, яка  з різних причин (це вже відведено на інтерпретацію глядача) на них не відповість. Ця форма дає глядачам привід та змогу максимально повірити оповідачці, яка говорить водночас про стан міста, його жителів, своє самопочуття та думки, які мимоволі виникають на тлі життя поблизу лінії фронту. Наприклад, чому місцеві не їдуть зі своїх домівок попри загрозу смерті, якими людей робить війна довкола та скільки з них (чи з нас) збожеволіє за цей час. Таким чином режисер переплітає документальні фрагменти життя міста із власною та почутою особистою історією й досвідом та створює з них оригінальний сценарій.

Презентація аудіопроєкту відбулася ще 16-го вересня 2022-го року у Литві. У 2023-му році фільм отримав спеціальні відзнаки журі на київському кінофестивалі «Молодість» та львівському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів Wiz-Art. У цьому ж році Ігор Бабаєв взяв гран-прі журі Спілки кінокритиків України на Київському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів.

Час фільмування: листопад-грудень 2022-го року
Тривалість: 15 хвилин

Фільм «Як це було?» Анастасії Солоневич та Дамʼяна Коцура осмислює досвід еміграції за кордон та складнощі, з якими стикають люди, розірвані між двома реальностями. Головна героїня стрічки не почувається у Берліні комфортно, тому спонтанно вирішує поїхати до Києва вперше з початку повномасштабного вторгнення. Проте, цілющого повернення додому не сталося: спершу виявляється, що родина святкує Різдво не в місті, спілкування з другом вже не таке, яким воно було раніше, а потім і розмова з сестрою розвалюється через незбіг реалій. Так само як і за кордоном, вдома дівчина почувається самотньою і чужою. 

Сетинг фільму (7 січня 2023 року) лише додає персонажці причин відчути себе чужою у власному домі. Всі довкола, від її родини до випадкових киянок, які разом з Лєрою ховаються в укритті під час тривоги, відзначають Різдво. Свято, здавалось би, точно мало обʼєднувати навіть незнайомців, але і це не працює. Головна героїня не знаходить бажаний спокій навіть у церкві, не може зібратися і прочитати молитву. За цим дискомфортом від браку близькості губляться побутові незручності через блекаути. Відсутність води у квартирі бентежить персонажку значно менше за відсутність відчуття дому.

Крім загального звернення до знайомого багатьом досвіду вимушеної еміграції, фільм використовує й інші невеличкі фрагменти спільної памʼяті, в яких можна впізнати самих себе, як-от буденні розмови про деталі перебігу боїв за Київ чи святкові тости за круглі числа у «кількості вбитої русні». Анастасія Солоневич обрала саме цю тему, бо вона на собі відчула це невпізнання рідних вулиць, коли поверталася додому з-за кордону. 

Премʼєра стрічки відбулася на Каннському кінофестивалі, де фільм був представлений в основній програмі для короткого метру. Західні глядачі, попри відсутність схожого досвіду, схвально та емпатійного прийняли «Як це було?», відзначали ненавʼязливий і разом з тим зворушливий спосіб говоріння про складні речі. Режисерка ділиться, що команда і досі отримує подяки за цей фільм. Українська премʼєра стрічки була на кінофестивалі «Молодість» у Києві.

Час створення фільму: протягом кінорезиденції Wiz-Art у листопаді 2023-го року
Тривалість: 29 хвилин

«Лелеки повертаються додому» Ґали Козютинської — найбільш автобіографічна історія, серед чотирьох фільмів альманаху. Стрічка змонтована з відеофрагментів, на яких молода пара відновлює для себе старий будиночок у Карпатах. Головні герої історії — це сама режисерка, її коханий Віктор Петров та їхній котик. Вони власними силами будують собі куточок спокою та злагоди, сміються, пʼють каву з видом на гори та гніздо лелек. Проте і в їхній маленький прихисток приходить війна. 

Віктор Петров як офіцер запасу мобілізувався до лав ЗСУ, служив у 54-ій окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи. А 26-го травня 2023-го року загинув під час бойового завдання в районі Часового Яру під Бахмутом. Тому спочатку, замість «Лелеки завжди повертаються додому», мала б бути зовсім інша стрічка, лише з одним головним героєм. Ґала Козютинська збиралася створювати проєкт, де рідні та близькі Віктору люди ділитимуться про нього спогадами, проте на додаткові знімання не вистачило часу.

Фільм Ґали Козютинської — це фіксація часу та місця, в якому пара була щаслива попри війну, блекаути та щоразу нові побутові пригоди. Здавалось би, буденні та медитативні кадри покрокового відновлення будиночка в горах стають крихкими у сучасних контекстах. Режисерка ділиться направду дуже особистим досвідом, без ширми охудожнення, якою можна було б прикрити справжні емоції, заховати їх від глядачів. Тому головний прикметник, який пасує стрічці — це слово «щирий», яке поширюється на кожен фрагмент відео, емоцію людей у кадрі та врешті-решт режисерське бажання ділитися цими спогадами. 

Фільм уже кілька разів бачила публіка: на фінальному показі усіх учасників та на фестивалі Wiz-Art у Львові, де стрічка стала переможницею за версією глядачів. А також відбувся показ в альма-матер режисерки  — у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв у Києві. 

***

Попри значні відмінності у форматі фільмів і способах режисерів та режисерок осмислювати досвіди війни, усі стрічки обʼєднує щирість у роботі з тими фрагментами війни, які вони обрали. Творці проговорюють ті спогади, до яких вони тою чи іншою мірою були дотичні. У кожній історії її герої прагнуть заховатися від реалій війни у любові: родинній, романтичній, дружній. На жаль, знайти прихисток вдається не всім, принаймні в межах фільму, але це зовсім не означає, що війна перемогла любов.

***

Добірку короткого метру підготував Takflix за підтримки ГО «Музей сучасного мистецтва», UEAFу партнерстві з UNESCO. Із 7-го лютого в містах України відбуватимуться допремʼєрні покази стрічки за участі творців та кураторок проєкту. 8-го лютого добірку можна буде побачити на великих екранах київських кінотеатрів, а з 14-го лютого — у мережі «Планета кіно». З 22-го лютого кіноальманах стане доступним на сайті Takflix.