Література міжсоціального спрямування та транскультурного полілогу. Рецензія на сатиричне драмеді «Американське чтиво»

Кінокритик Ігор Кромф подивився «Американське чтиво» й готовий розповісти, як цей фільм може одночасно викликати підтримку та обурення і в умовних лібералів, і в умовних консерваторів.

Головний герой фільму — Телоніус Еллісон, якого близькі називають Монк. Це темношкірий чоловік середнього віку. Монк викладає американську літературу Півдня в каліфорнійському університеті та пише складні, наповнені посиланнями до античної міфології і континентальної філософії романи, які не особливо користуються попитом у читачів. 

Розглядаючи на парі творчість американської письменниці та представниці південної готики Фланері О’Коннор, Монк вживає слово «ніґер», що ображає біле ліволіберальне студентське ком’юніті. Монка відсторонюють від викладання, і він їде у відпустку до своєї родини в Бостон. 

Дорогою він розмовляє з літературним агентом, який просить, щоб він писав «почорніше», адже видавці чекають від темношкірого автора книг про складність соціального середовища афроамериканців. Також на шляху до Бостона Монк відвідує книжковий ярмарок, де саме ось такий black exploitation-роман презентує темношкіра авторка, біографія якої складається з навчання в європейському виші та керівної посади в фешенебельному нью-йоркському видавничому домі. 

Діставшись Бостона, Монк розривається між сімейним проблемами (у матері діагностували синдром Альцгеймера, брат розлучається з дружиною через гомосексуальність, а сестра взагалі померла) та щирим обуренням, чому його — професора літературознавства — оцінюють виключно через кліше, пов’язані з кольором шкіри, і навіть не припускають, що афроамериканець не обов’язково має слухати реп, торгувати травою чи грати в баскетбол. 

Врешті-решт розлючений Монк пише вночі паскудний роман-пародію на всі ці «афроамериканські книги», запаковуючи його шаблонами до краю: вулична злочинність, ґанстареп, торгівля травичкою, сленгові словечка і мелодраматичні повороти. А далі історія набуває вже зовсім іншого темпу, адже до процесу підключаються видавничий бізнес, маркетинг та голлівудські продюсери. Написана за ніч посередня книжка під вигаданим ім’ям перетворюються на національний бестселлер, а її вигаданому автору придумають таку біографію, що ним починає цікавитись ФБР.

«Американське чтиво» — це дуже потужна сатира на суспільство у США, яке саме себе загнало у пастку постійними рефлексіями та маніпуляціями навколо теми політкоректності. 

Фільм, з одного боку, своєю сатирою підморгує американським консервативним колам, які безкінечно критикують ліву та ліберальну «воук-культуру» (підвищену увагу до питань соціальної, ґендерної чи культурної рівноправності), що у своїх намаганнях догодити всім навколо доходить до абсурду та радикалізму, як-от іронічно згаданий у фільмі «рух за скасування в’язниць». 

З другого, цей фільм однозначно критикує і консерваторів з їхнім стереотипним ставленням до представників інших культур, де темношкірий автор обов’язково пише щось під «афроамериканські студії». 

Безкінечно глузуючи з білих американців, які живуть у полярності двох світів: «вічного сорому» за пригнічення темношкірих у минулому чи повної стереотипізації афроамериканської культури, як суміші організованої злочинності та соціального маргінесу, — Джефферсон створює ще й велику сатиру про глибинну американську віру в мотивувальні історії. 

Назва «Американське чтиво» ідеально описує історію про те, що американці живуть із натхнення простими та ідеалізованими історіями, які можна придбати в кишеньковому форматі на найближчій заправці чи в залі очікування аеропорту. Однак підступність цієї віри в ідеалізовано-клішовані історії — в тому, що ними підміняють реальні соціальні проблеми.

Умовні консерватори просто говорять, що немає чого розбиратись із афроамериканською спільнотою, яка ледь не повністю складається з маргіналів, тоді коли умовні ліберали створюють систему «позитивної дискримінації» афроамериканців, що складається з грантових програм, квот у тих чи інших закладах та комісіях і навіть нагород, що присуджуються за принципом квотування. Однак уся ця мішура з пам’ятних днів жертв работоргівлі та постійних розшаркувань перед афроамериканцями — це велика ілюзія, якою умовна спільнота білих лібералів насправді відгороджується від згаданих соціальних проблем.

Ось серед цього всього стоїть герой Джефферсона — темношкірий чоловік середнього віку, який має блискучу освіту та соціально успішне життя. Однак для одних він досі «клятий ніґер», якого треба додатково перевірити через металодетектор. А для інших — представник національної меншини, пригніченої панівною білою культурою, якому доводиться боротись з цієї позитивною дискримінацією, щоб показати, що він насправді талановитий автор серйозних творів. Однак сам Монк — не той і не інший. Він — просто Телоніус «Монк» Еллісон, викладач американської літератури та автор філософсько-психологічних романів.

Тут, мабуть, варто відзначити неймовірну акторську гру Джеффрі Райта, який після головної ролі в байопіку Джуліана Шнабеля про художника Баскію (англ. Basquiat) майже не грав великих ролей. Актор регулярно з’являвся у крихітних ролях у своїх друзів Веса Андерсона та Джима Джармуша або ж отримував трішки більші (але все ж далеко не головні) ролі у блокбастерних франшизах про Джеймса Бонда та Бетмена. І раптом головна та дуже харизматична роль, яка насичена великою кількістю світоглядних діалогів і різних сортів комедії: від м’якого і щемкого гумору до чорної та навіть токсичної іронії. Однозначно, один із найкращих акторських перфомансів у 2023-му серед чоловіків.

Режисером фільму став Корд Джефферсон, який раніше зарекомендував себе талановитим телесценаристом, працюючи на такими серіальними проєктами, як «Вартові» (англ. Watchmen), який ігнорував екранізацію Зака Снайдера, а також задарована нагородами «Спадщина» (англ. Succession). 

«Американське чтиво» стало його режисерським дебютом. Спираючись на досить міцне літературне першоджерело — роман «Стирання» (англ. Erasure) Персіваля Еверетта, Джефферсон знімає драмеді, наповнене їдкої іронії, яка постійно перетікає в дошкульний сарказм і сатиру. 

У фільмі є дві великі площини. Перша — це історія Монка і його письменницької кар’єри. Тут розгортається ця складна тема про стереотипи й те, як їх експлуатує бізнес і сприймає суспільство. Друга площина, яка здається дещо фоновою, — це сімейна драма, яку проживає Монк. Він виріс татовим улюбленцем, а після смерті батька покинув родинне гніздо і мав дуже обмежені контакти з родиною. Ось він повертається в рідні краї і намагається якось відновити контакти з родиною. Джефферсон не вдається до демонстрації історії, сповненої сімейного відчуження, а працює значно тонше. Мати, сестра та брат радісно приймають Монка, але що більше вони спілкуються, то більше пасивної агресії та прихованої токсичності відчувається у їхніх розмовах. 

Паралельно з цим Монк намагається будувати стосунки з сусідкою, які теж сповнені певної «іронічної напруги». Таким чином, Джефферсон не просто знімає сатиру на американське суспільство, а вдало міксує її з сімейною драмою та історією про кризу середнього віку. Саме завдяки цьому «Американське чтиво» стає повноцінним кінороманом про одного з сучасних американських героїв — освіченого чоловіка середнього віку, який окрім того, що має характерні для цього періоду життя сімейні проблеми, ще й повинен щось робити зі світом навколо, котрий стрімко змінюється і часто не в кращий бік, підміняючи реальні підходи до вирішення соціальних проблем симулякром, який дає хіба особисте задоволення тим, хто найбільше голосить про необхідність змін. 

Тому не дивно, що цей фільм отримав аж п’ять оскарівських номінацій: за найкращий фільм, найкращий адаптований сценарій, найкращу чоловічу роль та найкращого актора другого плану, а також за найкращу музику до фільму. Але так само не дивно, чому він не дістався українського прокату: занадто вже «американське» це чтиво для українського глядача.