Адреналінове кохання у стилі 1980-х. Рецензія на «Любов, брехню та кровопролиття» Роуз Ґласс

кінокритик Ігор Кромф - 18.04.2024 в Кіно

«Любов, брехня та кровопролиття» (англ. Love Lies Bleeding) — друга повнометражна робота режисерки Роуз Ґласс, яка продовжує працювати під крилом студії А24. Фільм показували в основній конкурсній програмі цьогорічного кінофестивалю «Санденс», а 18 квітня стрічка виходить у широкий український прокат. 

На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 94% «свіжості» на основі 206 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Любов, брехню та кровопролиття» на 76 зі 100 на основі 49 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на 17 квітня — 7,3 з 10.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, як епоха 1980-х чудово поєднується з дослідженням тілесності та дисфункційності у цьому трагічно-жорстоко-смішному трилері. 

Кінець 1980-х. Десь на задньому дворі штату Нью-Мексико живе Лу (Крістен Стюарт, яку або обожнюють, або ненавидять за її роль у франшизі «Сутінки» (англ. Twilight), що тепер важкою тінню падає на решту фільмів), яка працює в дешевому тренажерному залі. Життя Лу — це намагання знайти спокій у безкінечній похмурості: весь день вона має справу з перекачаними довбнями і вичищає забиті унітази, з батьком не спілкується відтоді, як той убив матір, сестру намагається врятувати від смертоносного аб’юзу чоловіка — спільника її батька. А ще в неї обридлі стосунки з єдиною, крім неї, лесбійкою в місті, яка явно страждає на розлад дефіциту уваги та гіперактивності. 

Одного з таких самих похмурих днів Лу знайомиться з Джекі (Кеті О’Браян, яку глядач може пам’ятати хіба за роллю в серіалі «Мандалорець» (англ. The Mandalorian)). Джекі — молода та нещасна сирітка, яка має велику мрію — стати переможницею національного турніру з бодібілдингу. Між Лу та Джекі, наче адреналіновий ривок, вибухає пристрасний роман. Однак зовсім скоро дівчата втрапляють у прикру пригоду, яка зводить їх із батьком Лу — Лу-старшим (магнетично моторошний Ед Гарріс, якого можете знати за ролями в «Шоу Трумана» (англ. The Truman Show) та «Іграх розуму» (англ. A Beautiful Mind)). 

«Любов, брехня та кровопролиття» — це суміш романтичного та кримінального у жанрі трилеру. Ґласс уміло створює цікаву компіляцію кримінального кіно 1980-х і поєднує його з естетикою бодігорору та авантюрного кіно тієї самої епохи президентства Рейгана. 

Цей фільм видається не стрічкою з 2024-го, а кіно, яке привезли на один з перших фестивалів «Санденс», коли той відкривав світу імена братів Коенів, Квентіна Тарантіно та Стівена Содерберга.

Єдине, звісно, непорозуміння викликає те, що оригінальну назву, яка звучить як «Любов, що стікає кров’ю», прокатники адаптували як «Любов, брехня та кровопролиття», втративши досить емоційне посилання на пісню Елтона Джона Funeral for a friend.

Через весь фільм Ґласс впевнено тягне одну важливу лінію — дисфункційні стосунки. До того ж це не лише про головних героїв, режисерка показує, що простір навколо — це ідеальний біом для сімейного насилля та аб’юзивного симбіозу.

Дешевий спортзал із забитим сортиром, розкиданими шприцами та мотивувальними цитатками в дусі «Слабкість із тіла виходить із болем». А також стрілковий полігон Лу-старшого з його гільзами, які тріскають під ногами, та тераріумами з жуками. Все це простір, у якому можливі лише дисфункційні стосунки. Ґласс досліджує південь США як терен, де питання вирішуються лише правом сили і, відповідно, чим більші ти маєш біцепси та калібр пістолета — тим більше тобі дозволено в цьому світі. 

Кохання Лу і Джекі Ґласс режисерка передає через тілесну близькість. Воно постійно блює, кровоточить, стогне, пітніє та проривається новим об’ємом м’язів. Саме через тілесність та натуралізм режисерка показує складну дисфункціональність цього кохання. Що Лу, яка виросла серед мутного криміналу на кордоні з Мексикою, що Джекі, яка втекла з неблагополучної родини, — обидві не вміють виражати почуття вербально, — просто поговорити про те, що тривожить, що подобається. Натомість завжди це висловлюють невербальною комунікацією — чи то грюканням об дверний косяк, чи то пристрасним кунілінгусом.

Однак чим більше романтичний сюжет про лесбійське кохання та бодібілдинг поринає в кримінальний саспенс, тим менше у кадрі еротизму та вітальності. Натомість у фільмі розкриваються вже інші діалогові сторони, а тілесність постає в абсурдно-комедійній, а під фінал узагалі в сюрреалістично-гротескній формі, надаючи «Любові, брехні та кровопролиттю» певного елементу нестрашного горору. 

Сповнений південного колориту та вайбу американських 1980-х, “Любов, брехня та кровопролиття” стає осучасненою та значно радикальнішою версією “Тельми та Луїзи” (англ. Thelma & Louise) Рідлі Скотта, де героїні знаходять кривавий, але напрочуд дієвий спосіб вийти зі, здавалося б, безвихідної ситуації аб’юзу та свавілля і нестись на всіх парах американськими трасами в пошуку свободи та здійснення мрії.

«Любов, брехня та кровопролиття» — фільм, який не боїться бути собою. Місцями він занадто horny, іноді занадто тілесний, буває дуже кумедний, а буває напрочуд жорстокий. Але в певній юнацькій наївності та вітальності йому не відмовити — це, мабуть, найбільше й підкупає глядача у роботі Ґласс. 

кінокритик
Ігор Кромф

Позаконкурсна програма квір-кінофестивалю SUNNY BUNNY

З 19 по 26 квітня у Києві відбудеться квір-кінофестиваль SUNNY BUNNY, що представляє роботи українського і світового кінематографа з тематикою ЛҐБТКІА+.

У київському кінотеатрі «Жовтень» відбудеться показ повнометражних і короткометражних стрічок, ігрового й документального кіно, робіт позаконкурсних програм «Панорама» і «Нові барви» та програми для спільного сімейного перегляду «Квірчик». Ознайомитися з програмою можна на сайті SUNNY BUNNY.

Позаконкурсна програма фестивалю «Панорама» представляє фільми вже відомих режисерів і режисерок. До програми ввійшли 7 кінострічок із Франції, Бразилії, Великої Британії, США та Північної Македонії. 

Щоби розповісти більше про фільми цієї програми, підготували добірку відгуків від світових кінокритиків.

«Всі ми незнайомці» (All of Us Strangers), режисер — Ендрю Гейґ, Велика Британія, США, 2023

За сюжетом, сором’язливий письменник Адам випадково знайомиться з молодшим за себе чоловіком Гаррі. Спільна самотність зближує їх, згодом між Адамом та Гаррі зав’язуються стосунки. Під час однієї з їхніх нічних розмов Адам ділиться спогадами зі свого дитинства: у віці 12 років він втратив батьків в автомобільній катастрофі. Врешті Адам вирішує повернутися до дому, де він виріс. Однак там він натрапляє на своїх батьків — живих і таких молодих, якими вони були на момент аварії. 

Новий фільм Гейґа є вільною адаптацією роману Тайчі Ямади «Незнайомці» (1987), однак містичній історії про привидів він надає психологічний та особистісний характер.

Минулого року фільм «Всі ми незнайомці» здобув 7 нагород на Премії британського незалежного кіно (BIFA), зокрема приз за «Найкращий британський незалежний фільм». Також він отримав 6 номінацій на премію Британської академії телебачення та кіномистецтва (BAFTA).

На сайті-агрегаторі Rotten Tomatoes стрічка отримала 96% «свіжості». На платформі Metacritic — 90 балів зі 100 на основі 53 рецензій критиків, а на IMDb — 7,7 з 10.

Кінострічка також здобула нагороду за «Найкращий музичний супровід». Неодноразово у ній з’являються поп-пісні 80-х років таких гуртів, як Pet Shop Boys та Frankie Goes To Hollywood. Кінокритик Марк Пейкерт у своїй рецензії для IndieWire пише, що музика готує глядачів до певної сцени чи розкриття персонажа. Наприклад, коли мати Адама наспівує одну з пісень Pet Shop Boys — «Можливо, я не тримав тебе всі ті самотні-самотні часи» — музика стає одним зі способів комунікації. Кінокритик також зауважує:

«Гейґ також використовує культурну історію пісні, аби підкреслити трагедію Адама, гея, що досяг повноліття у час кризи СНІДу, пережив смерть батьків в юному віці і знаходить поняття сталості недосяжним, хоча він і тужить за тим оперним, всеосяжним коханням, котре ця пісня передає. Для Адама, як і для багатьох глядачів, музика є одночасно бальзамом і воротами до пам’яті. В жодній сцені це не є таким очевидним, як коли він слухає музику разом із привидами своїх батьків».

Кінокритик Джастін Чанг пише для Los Angeles Times, що історія Адама нагадує «перетягування канату», в цьому випадку у спробі і прожити минулим, і залишитися в сьогоденні. Він повертається до батьків, відкривається їм і усвідомлює, що втратив час, проведений з ними. Від ран минулого він повертається до самотнього сьогодення:

«“Всі ми незнайомці” — це збалансований акт надзвичайно тонкої делікатності; квазі-надприродна драма перехідного віку, медитація про самотність, нестерпно ніжний і чуттєвий роман, що розгортаються в одному й тому ж мінорному ключі. Адам постійно перемикається між батьками та Гаррі, переходячи від теплих гірлянд різдвяної ялинки у батьківському домі до сталі і тіней багатоповерхівки, яка починає виявляти моторошну силу».

Кінокритикиня The New York Times Аліса Вілкінсон звертає увагу на те, що Адам видається не просто самотньою людиною, — а наче останньою на землі. Він вразливий і невинний, усюди чужий, а це додає сентиментальності кінострічці. Вілкінсон пише:

«Зрештою, гра Ендрю Скотта — те, що дає всьому рух. Він є надзвичайним сценічним актором, але на екрані, коли ви бачите його очі, він передає весь свій біль, пригнічення, а його гра не видається шаблонною… В одній зі сцен його персонаж одягнений у піжаму завеликого розміру, ніби восьмирічний хлопчик… І це не робить сцену кумедною, недоречною — так Скоттові вдається показати вразливість і невинність свого героя».

Пітер Дебрюдж у рецензії для Variety також описує стрічку як фільм, що дарує відчуття катарсису і слугує терапевтичним досвідом не тільки для автора роботи, але й для глядача. Наприклад, знову зустрівшись із батьками, Адам отримав і шанс розказати їм про свою орієнтацію. Він стережеться відторгнення, боїться не отримати визнання від батьків: 

«Це не типовий випадок “терапії через написання сценарію”, коли акт створення фільму служить для пом’якшення дитячих травм творця. Натомість “Всі ми незнайомці” — це терапія для авдиторії або принаймні для тієї конкретної частини нас, яка відчайдушно потребує почути, як наші батьки говорять: “Мені шкода, що я ніколи не заходив у твою кімнату, коли ти плакав”».

«І ось прийшла любов» (Along Came Love), режисерка — Катель Кіллевере, Франція, Бельгія, 2023

Події у фільмі розгортаються протягом двох десятиліть після завершення Другої світової війни. Готельна офіціантка Мадлен сама виховує малого сина. Одного разу вона знайомиться із заможним студентом Сорбонни Франсуа і між ними зав’язуються романтичні стосунки. Попри це, кожен із них має свої таємниці. Мадлен приховує те, що батьком її сина є німецький офіцер, через що її затаврували зрадницею та вигнали з дому. У свою чергу Франсуа приховує свою бісексуальність та попередні стосунки із чоловіком.

На сайті-агрегаторі Rotten Tomatoes стрічка отримала 80% «свіжості»; а на IMDb — 6,7 з 10.

Світова прем’єра кінострічки відбулася на Каннському кінофестивалі 2023, де отримала номінацію на Queer Palm.

Фаб’єн Лемерсьє відмічає «чутливий, контрольований підхід» кінорежисерки. На його думку, «І ось прийшла любов» може стати сучасною варіацією класичної мелодрами:

«Історія, в якій щастя ходить по канату над прірвою та керується бажанням, що нагадує слова Стефана Цвейґа у повісті “Амок”: “Лише через пристрасть можна пізнати світ навколо тебе! Тому що там, де рясніють таємниці — починається життя”».

У рецензії для Little White Lies Софі Монк Кауфман пише, що кінорежисерці вдалося вміло передати період в історії післявоєнної Франції:

«Деталі епохи представляються досить тонко не лише через костюми та художню постановку, але й через соціальний консерватизм, притаманний героям, що бояться визнавати головні істини. Медді та Франсуа поєднані інтимним розумінням, яке є більшим за слова, завдяки чому їхні сцени такі текстурні, сповнені поглядів та гармонійних рухів».

Натомість Джордан Мінцер у рецензії для The Hollywood Reporter радше негативно оцінює кінострічку. З одного боку, фільм звертає нашу увагу на Францію післявоєнного періоду, до жертовності, якої вимагали любов і шлюб у ці часи хаосу. З другого, пише Мінцер, кінострічка перетворюється на «переварену» та клішовану історію і втрачає ті риси тонкої драми, характерної для попередніх робіт Кіллевере. Крім цього, він підкреслює вплив Дуґласа Сірка на процес створення кінострічки:

«Французька назва фільму перекладається як “Час кохати”, що безумовно є відсилкою до післявоєнної саги Дуґласа Сірка “Час кохати і час вмирати” (1958). У своєму фільмі Кіллевере зберігає цей самий розмах та мелодраматичний тон: їй це не завжди вдається і, ймовірно, додає більше фальшивих нот, ніж би вона того хотіла, однак її амбіції похвальні, а її бачення післявоєнної “недуги” суспільства безумовно викликає довіру».

Мінцер також критикує й ідею любовного трикутника, що виникає в ході сюжету між Мадлен, Франсуа та їхнім другом, чорношкірим солдатом Джиммі (Морган Бейлі):

«Невдовзі ця дружба переростає в тристоронній роман, коли Джиммі є об’єктом пристрасті нереалізованої пари, в якій обидва мають свої фантазії щодо хлопця. Крім сумнівного нового партнера, що стає сексуальною іграшкою Мадлен та Франсуа, весь сценарій виглядає кітчево — особливо під час сцени “потрійної любові”, яка відчувається фальшивою вже з самого початку».

«Правило 34» (Rule 34), режисерка — Джулія Мурат, Бразилія, 2022

Сама назва нового фільму режисерки Джулії Мурат «Правило 34» відсилає до популярного в Інтернеті «правила 34», яке гарантує, що все, що ми можемо собі уявити, має свій відповідник у сфері фантазій (і порно) в Інтернеті.

Протягом фільму глядачі спостерігатимуть за подвійним життям студентки Симони.

Вдень вона навчається на юридичному факультеті та пристрасно захищає права жінок у справах про домашнє насильство. Вночі вона піддається спокусам своїх еротично-насильницьких фантазій та виступає перед веб-камерою в прямому ефірі.

Премʼєра стрічки «Правило 34» відбулася в серпні 2022 року на 75-му Міжнародному кінофестивалі, де стрічка отримала «Золотого Леопарда» за найкращий фільм. Також пізніше кінокартину показували в секції «Світове кіно» 27-го Пусанського міжнародного кінофестивалю в жовтні 2022-го та на 28-му Міжнародному кінофестивалі в Калькутті в грудні того ж року.

На платформі IMDb оцінка стрічки на основі 464 рецензій — 5,4 з 10.

У своїй рецензії для платформи Otros Cinema Club кінокритик Дієґо Батллє описує  фільм як сірий, з шокуючими моментами, та виділяє його здатність провокувати:

«Він не занурюється у зловтіху і не засуджує героїню за кожне рішення (і вчинок), яке вона робить. У роботі режисерка Мурат порушує різні етичні та моральні питання, які витають над історією, і часом незручний маятник між розширенням можливостей головної героїні та все більш ризикованими і небезпечними ситуаціями, а також зростаючі протиріччя між її публічним (пов'язаним з правовою роботою держави) та приватним життям».

Незалежний швейцарський журналіст Міхаель Сеннхаузер зазначив, що фільм виразно провокативний та водночас майстерно обґрунтований у своїх твердженнях. Кінострічка майстерно зіставляє особисту ідентифікацію із тим, як її обмежує чи дозволяє виявляти суспільство:

«Коли Симона гнівно вказує своїй подрузі, що вона вже доросла і тому може жити зі своєю сексуальністю так, як їй заманеться, це має сенс. Але додає, мовляв: “Вибач, якщо в моєму випадку це не достатньо феміністично для тебе”, і ця фраза проливає світло на справжній конфлікт у дискусії».

Критик Ніл Янг для Screen Dail у своїй рецензії зазначає, що фільм є чуттєвим інтимним дослідженням героїні Симони та хвалить сильний центральний перформанс Сол Міранди, яка зберігає інтерес і симпатію до себе протягом усього фільму:

«Останній кадр, 75-секундний, у якому Симона переживає і демонструє переконливу гаму емоцій, коли ``Містер Півень 2020`` нетерпляче стукає в її двері, є в певному сенсі найсильнішим моментом у фільмі. Міранда впоралася з цим непростим завданням у спосіб, що нагадує культові фінальні великі плани Гарбо у ``Королеві Крістіні``, Боба Хоскінса у ``Довгій страсній п'ятниці`` та Мії Ферроу у ``Пурпуровій троянді Каїру”».

«Гість» (The Visitor), режисер — Брюс ЛяБрюс, Велика Британія, 2024

У фільмі йдеться про родину з високим соціальним статусом та гостя. Герой із приємного відвідувача перетворюється на того, хто призводить до краху всіх членів сім’ї, — й урешті до їхнього духовного звільнення. Візит викликає сумніви в їхньому звичному сприйнятті реальності та власного статусу-кво, на який вони ретельно працювали, щоб зберегти своє розкішне, але в інших аспектах нудне життя.

Світова прем’єра фільму «Гість» відбулась в лютому 2024 року в рамках 74-го Берлінського Міжнародного кінофестивалю в кінотеатрі «Панорама».

На платформі IMDb оцінка стрічки 5,3 з 10 на основі 52 рецензій, а на Mubi оцінка 6 з 10 на основі 10 рецензій.

Кінокритикиня Variety Кетрін Брей у своїй рецензії описує фільм як відвертий «шведський стіл» неімітованих статевих актів та зазначає, що ЛяБрюс в своїй роботі віддає явну шану провокативному фільму П’єра Паоло Пазоліні «Теорема»: 

«Це все просто високохудожня порнографія? І так, і ні. Більшу частину хронометражу складають сцени сексу, але вони перемежовуються гаслами, які миготять на екрані під час і після дії майже як демонстраційні плакати на марші на підтримку сексуального і політичного визволення».

Мюріель Дель Дон для порталу Cineuropa пише про фільм як про потужну та жорстоку квір-роботу, яка не піддається класифікації, але бʼє в саму точку. Критик також не залишає без уваги те, як режисер висвітлює актуальні проблеми:

«Використовуючи порно як політичний інструмент і кидаючи виклик самому кінематографу, новий фільм ЛяБрюса без жодних фільтрів порушує низку суперечливих тем сьогодення: гніт британського колоніалізму, пуританізм, расизм, ксенофобію та гнітючу, задушливу вагу традиційної, білої та заможної родини. У фільмі “Гість” ці пекучі проблеми постають перед глядачем сублімованими через порнографічні сцени, які можна схарактеризувати як етичні та войовничі».

Кінокритик Метью Джозеф Дженнер захоплюється роботою ЛяБрюса. У своїй рецензії для International Cinephile Society він називає режисера амбітним, з особливою художньою чутливістю. Також Метью торкається теми сенсу квір-кіно та наголошує на його перевагах:

«Квір-кіно пройшло довгий шлях, і багато піонерських робіт існують у діалозі одна з одною. Можливо, це здається неочевидним, що марґінальний порнографічний проєкт несе в собі сенс, але, як ми бачили в багатьох найбільш відомих роботах режисера, у розширенні кордонів є своя перевага. Як і його мистецькі попередники та колеги, ЛяБрюс зробив кар'єру, використовуючи шокуючі сексуальні образи як спосіб коментувати та критикувати суспільство. Це те, чого прагне більша частина квір-мистецтва, а саме — систематична і поступова деконструкція статус-кво».

«Корінь зла» (The Origin of Evil), режисер — Себастьєн Марньє, Франція, Канада, 2022

У фільмі йдеться про Стефан, жінку, яка після смерті своєї мами кидає ненависну роботу на фабриці та приїздить до нової родини свого батька — заможного бізнесмена Сержа Дюмоне. Усе з однією метою — віднайти сім’ю, повернути батька. Вона намагається стати частиної нової сім’ї Дюмоне, паралельно підтримуючи стосунки зі своєю дівчиною, що сидить у в’язниці. Нова сім’я бізнесмена ставиться до головної героїні зневажливо, але дарма  — покинута донька Сержа Дюмоне не така проста, як здається.

Світова прем’єра відбулася у Венеції у 2022 році на фестивалі класу А в програмі Orizzonti Extra. Також стрічка була номінована на премію Saturn.

На Rotten Tomatoes фільм отримав 92% свіжості від критиків та 85% — від глядачів. На IMDb рейтинг становить 6,6 з 10 на основі 1 600 відгуків, а на Metacritic — 68 балів зі 100.

Американський журналіст Більге Ебірі визначає для Vulture «Корінь зла» як один із кращих фільмів за 2023 рік. Напруга та інтрига тримаються до кінця, а професійність акторського складу та режисера беззаперечна — вони знають, як тримати увагу та присутність глядача:

«У цьому фільмі всі ніби брешуть крізь зуби. У менш впевнених режисерських руках це могло б призвести до роздратування авдиторії. Але Марньє та його приголомшливий акторський склад знають, скільки і коли розкрити. Вони змушують нас відчувати розгубленість, нерозуміння. Втрачати контроль над реальністю».

Венді Айд для The Gardian пише, що хоч фільм і яскравий, а Лора Каламі відмінно передає складність своєї героїні, від характерів та мотивації інших головних героїв очікувалось щось більше:

«За винятком Стефан, головної героїні стрічки, яка стає все більш інтригуючою та менш симпатичною з кожною розкритою таємницею, головні герої виявились трохи схематичними та двовимірними. Тож пощастило, що завжди вражаюча Каламі перебуває у відмінній формі. Ми дізналися, що Стефан набагато складніша, ніж спочатку думали, а її безстрашна буденність працює їй на користь. Лише в ретроспективі ми починаємо оцінювати хитрість, яка ховається за всім цим, завдяки вмілій грі Каламі».

Оуен Глейберман для Variety окреслює велику кількість художніх референсів на різні сюжети: «Керрі», «Династія», «Малголланд Драйв». Нестандартність героїні Каламі, що перестає бути стереотипною femme fatale, та продуманість сюжету — все це чіпляє та робить цей фільм вартим уваги:

«На основі фільму “Корінь зла” я б назвав Себастьєна Марньє режисером, якого варто подивитися. Постановка фільму випромінює дух підступності (не лише через декор, а й гостру, як лезо ножа, драматургію). Бути сучасною femme fatale, означає продумувати кожен свій крок, але й також плисти за течією… Тридцять років тому “Корінь зла” міг би стати артхаусним гітом».

У рецензії для IndieWire Райан Латтанціо помічає ще одну особливість фільму — порушення теми класового конфлікту на тлі розвитку моторошних сімейних стосунків (з посиланнями на «Фаворитку» Лантімоса) та історії жінки, що втратила все і хоче собі повернути хоча б частку:

«“Корінь зла” — трилер про токсичні відходи патріархату. Хоча фільм у багатьох аспектах не приносить новизни, він розкриває емоційний багаж розбитої жінки та те, як вона витончено намагається розбити інших».

Для New York Times Беатріс Лоайза акцентує увагу на підлості та підступності не тільки головної героїні: не «усі жінки — відьми», але всі жінки прагнуть досягти своїх цілей, якими б меркантильними та аморальними ці цілі не були:

«Цих жінок `{`сім’ї Дюмоне`}` не обдурить, коли “сіра мишка” Стефан прибуває в сімейне помістя на острові, стверджуючи, що прагне лишень відновити спілкування з батьком. Можливо, Стефан і прагне отримати частину статку Сержа Дюмоне, але й інші `{`жіночі персонажі цього фільму`}` також. Марньє вловлює ці інтенції та вписує персонажів у грайливі розділені екрани в стилі Браяна Де Пальми».

Джонатан Ромні для Financial Times більше загострює увагу на сюжеті картини —  глибокій психологічності, елементах еротики та складності емоцій:

«Фільм Марньє нагадує психологічні трилери, які колись створив хічкокіанець і номер один у французькій “Новій хвилі” Клод Шаброль, — ці дві кінострічки насичені кислотним гумором. Зокрема, у фільмі є чудовий момент, коли Серж надто ніжно та надто грізно обіймає свою давно втрачену доньку і її усмішка перетворюється на гримасу жаху, коли вона чує, як виливається купорос. Варто уважно стежити за обличчям Каламі, оскільки її вирази не завжди означають те, що здається з першого погляду…. Наприкінці все стає трохи заплутаним, але загалом “Корінь зла” відчувається як кислуватий amuse-bouche і є однією з найцікавіших пропозицій французького кіно за всю його історію».

«Домогосподарство для початківців» (Housekeeping for Beginners), режисер — Ґоран Столєвскі, Північна Македонія, Польща, Хорватія, Сербія, Косово, Швеція, США, Австралія, 2023

Фільм розповідає про жінку, якій доводиться виховувати двох доньок своєї партнерки, незважаючи на те, що вона ніколи не хотіла бути матір’ю. І як би не було складно, їм треба триматися разом, щоб пережити негаразди: сварки, непорозуміння та інші сімейні перипетії.

Стрічка отримала головну нагороду для ЛҐБТКІА+ фільмів Queer Lion на Венеційському кінофестивалі минулого року, а також була серед номінантів на премію Європейської кіноакадемії.

На Rotten Tomatoes фільм отримав 93% свіжості від критиків, на IMDb — 7,4 з 10, а на Metacritic — 81 бал зі 100.

Ренді Майєрс для The Mercury News підкреслює повноцінність персонажів у їхній тотальній неповноцінності. Фільм пронизаний не тільки побутовим драматизмом, але й соціяльним — з посиланням на сучасні несправедливості Північної Македонії:

«Що таке сім’я в домі, наповненому друзями-диваками, які живуть у тіні ворожої культури? І що робить людина, яка не готова виконувати батьківські обов’язки, коли на неї їх поклали? Ці питання пронизують третій повнометражний фільм Горана Столевскі “Домогосподарство для початківців”: болісно чесне, надзвичайно прекрасне дослідження того, як кожен член стійкої, дуже людяної імпровізованої сім’ї в Північній Македонії справляється з болем та своїми проблемами».

Кайл Тернер у статті для Slant Magazine навпаки акцентує увагу на тому, що персонажі ніби підпорядковуються стандартним архетипам сімейних драм. У той же час соціяльні проблеми у фільмі показані чесно, щиро, без зайвої стереотипізації:

«Столевскі мудро розглядає наслідки зіткнення етнічних меншин (ромів) із сексуальними меншинами в репресивному суспільстві, додаючи більше структури та внутрішніх аспектів у розуміння почуттів ромів — відмінних від усіх елементів у цій безладно зібраній системі. При цьому усе ж важко втратити з поля зору, як ці персонажі стають класичними архетипами сімейної дисфункції — молодий чоловік, який неочікувано стає батьком; депресивна дівчина-підліток; молодша донька як втілення невинності; материнська фігура, якій потрібно вирішувати всі проблеми новоспеченої сім’ї».

Жаннет Катсуліс окреслює для The New York Times теплу та щиру атмосферу фільму, незважаючи на порушення складних та гострих тем. Сімейна драма «Домогосподарство для початківців» — складна та щемка, але розповідає не тільки про соціяльну напругу, але й про сімейні радощі:

«У своїй весело безладній манері “Домогосподарство для початківців” стверджує — сім’ї, як і страви, іноді створюють з будь-яких інгредієнтів, що є під рукою».

Емі Ніколсон для The Washington Post пише про хаотичність та напруженість сюжету, а також про висвітлення життя ЛҐБТКІА+ спільноти та викликів, з якими їм доводиться мати справу в Північній Македонії:

«Неможливо знайти мовчання або зберігати таємниці; сцена за сценою історія досягає кульмінації, коли на фоні герої лаються та втікають, гримаючи дверима. Фільм грається з конвенційністю. Якщо країна Столевського, Північна Македонія, стверджує, що цінує гетеросексуальну станандартну сімейну модель понад усе, режисер змусить своїх героїв створити її ідеальну копію — тільки з фальшивим шлюбом, фальшивою каблучкою, фальшивим щастям. А потім знову запитає себе та глядача: а чи правильний ми зробили вибір?».

«LIL NAS X: Нехай живе Монтеро» (Lil Nas X: Long Live Montero), режисери — Зак Мануель, Карлос Лопес Естрада, США 2022

Стрічка зображує перше турне по США музиканта Lil Nas X. Це своєрідний щоденник подорожі, в якому показано не тільки кар’єрний шлях виконавця, але і його роль у репрезентації чорношкірих квір-музикантів.

Режисери картини Карлос Лопес Естрада та Зак Мануель, які показують історію виконавця та його тур через три акти: «Відродження», «Трансформація» та «Становлення».

На Rotten Tomatoes фільм отримав 69% свіжості від критиків та 72% від глядачів, а оцінка стрічки на IMDb — 6,1 з 10.

Оглядач Брайан Бромбергер для Bay Area Reporter пише, що новий документальний фільм про Lil Nas X насичений відвертими інтерв’ю з репером, його командою та шанувальниками. Але, крім розмов віч-на-віч, у фільмі показана масштабна рок-опера — його перше турне Америкою:

«Найкращі частини цього документального фільму – концертні пісні, аранжовані для складних театральних виступів. Це глем-рок із приголомшливою хореографією та костюмами, що привертають увагу. Це нагадує ранні артистичні відео каналу MTV. Завдяки своїй енергії Lil Nas на порозі стати гей-дівою/іконою хіп-хопу. Немає причин сумніватися в його вигуку: “Я тільки починаю”».

У той же час Андре Герефорд для видання Metro Weekly зазначає, що хоч репер і прагне до величі та грандіозності у своєму фільмі, йому не вдається їх досягти — фільм створює простір, але Lil Nas X не вдається наповнити його масштабом:

«Це як Madonna: Truth or Dare з новим ритмом. Але революційний документальний фільм Мадонни та Алека Кешишяна розкривав пікантні мінісюжети та драми, тоді як “LIL NAS X: Нехай живе Монтеро” просто переміщує нас крізь тур у хронологічному порядку, без особливої драми чи саспенсу».

Кінооглядачка Ловія Г’ярк’є для Hollywood Reporters навпаки пише, що Lil Nas X показує цю велич, просто її не виходить задокументувати цілковито. Зв’язок між історією становлення виконавця, одного з найепатажніших реперів епохи, та історією його впливу на квір-культуру, виходить побіжним та опосередкованим:

«За допомогою інтерв’ю та архівних відео режисери Естрада та Мануель вказують на важливі точки в історії Lil Nas X, але не підкреслюють їх унікальність. Вони повертають нас за три роки до туру Montero, показуючи запаморочливого виконавця, який розповідає про свою першу пісню. Хочеться, щоб сполучна тканина між цією ниткою та рештою документального фільму, який справедливо зосереджується на впливі Lil Nas X як квір-ікони, була міцнішою».

Мурджані Роулз для Substream Magazine звертається до недостатності розкриття особистісної сторони репера: у той час як деталі туру показані дуже детально, з максимальним залученням авдиторії, особистісні аспекти цього фільму заплутані та незрозумілі:

«Також трапляються моменти, коли глядач може зазирнути на бекстейдж і відчути себе унікальною частиною подорожі Lil Nas X. Більш особисті аспекти подорожі виконавця — це місце, де “Хай живе Монтеро” стає більш заплутаним. Частково це передбачено в нарації на початку фільму: “Це лише початок, і є ще багато історій, які потрібно написати”».

Кріс Азопарді для New York Times акцентує увагу не тільки на яскравості образу LIL NAS X, але і на порушенні теми ЛҐБТКІА+ спільноти у фільмі:

«Коли музикант Літтл Річард, відомий своїм яскравим одягом і складним минулим, з’являється в інтерв’ю 1972 року, яке Lil Nas X коротко коментує, у фільмі згадується про чорношкірих квір-артистів, які намагалися захищати свою видимість. Потім фільм сповільнюється, узагальнюючи історію, яка з деякими додатковими деталями могла б краще підкреслити поточний вплив Lil Nas X на культуру. “Говорити справжні слова — це реальноі важко”, — зрештою визнає Lil Nas X. Проте найкращі частини цього документального фільму відбуваються на сцені, де його свобода бути самим собою розповідає власну захопливу історію».

Текст створено в межах стажування.


Warning: Undefined array key 0 in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 144

Warning: Attempt to read property "ID" on null in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 144

Warning: Undefined array key 0 in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 149

Warning: Attempt to read property "ID" on null in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 149

Відгук на фільм «Я і Фелікс». Наші травми, Тимофій, Фелікс і я

авторка журналістка, книжкова оглядачка Наталія Колегіна - 16.04.2024 в Кіно

11 квітня на великі екрани вийшов фільм «Я і Фелікс» режисерки Ірини Цілик, знятий за романом її чоловіка Артема Чеха «Хто ти такий?». Його вже встигли побачити окремі допитливці й допитливиці на Київському тижні критики восени 2022-го, а тепер зможуть відкрити кожен і кожна. Який вайб несе фільм і кому варто дивитися — у відгуку.

«Масове, легке, усім зрозуміле кіно», — випадкова глядачка.

Фотошпалери з розкішними пальмами, пошитий мамою костюм мушкетера, радість від перших білих кросівок, смак імпортних бананів й ананасів, гучні дискотеки й перше кохання, — з одного боку. З іншого — недоброзичливі пацани, які чатують темними вулицями та відбирають усі цінне; нещасні жінки, які тягнуть на тендітних плечах усю сім’ю: і лампочку вкрутять, і гвіздка заб’ють; «відсутні» чоловіки — їх або немає зовсім, або вічно немає вдома, а ті, що є, не те щоб допомагають і не те щоби нормальні; і поодинокі пошрамовані душі. Разом це — лихі 90-ті, які давно стали мемом, фішкою українських стрічок кількох останніх років, певним історичним кодом чи уособленням найважчих днів. Невипадково, 1990-ті досі викликають ностальгію у дорослих, які тоді були дітьми. Фільм «Я і Фелікс» — про це.

У залі не протиснутись, глядачі розсідаються по місцях. Цілик бере вступне слово. Каже, що знімала кіно для українських глядачів. Буремні 90-ті — це ще й час відновлення незалежности, коли крізь дефіцит і безгрошів’я формувалася гаряча воля до життя. Де ж вона у цьому сумному фільмі? У музичному супроводі! 

Бешкетний «Вхід У Змінному Взутті» з треком «Час, що минає», настроєвий реп від C-Block та музика для дискотек від Ice MC. Музика у фільмі задає настрій та динаміку емоцій головного героя Тимофія — хлопчика, що дорослішає.

Тимофій: Ви вбивали людей?
Фелікс: Вбивав. А ти?

«Я і Фелікс» — це ще й фільм про ПТСР. Фелікс у тільнику, якого вправно зіграв письменник Юрко Іздрик, безбожно п’є, час од часу впадає у ступор чи навісніє, знову переживаючи тяжкі фрагменти війни. Він стає єдиним досяжним дорослим чоловіком для Тимофія і частково — такою собі рольовою моделлю. Фелікс — людина, травмована війною в Афганістані. Скільки таких було в радянській Україні? Скільки таких з’являється щодня серед нас у російсько-українській війні?

До сліз розчулив фінал, коли художній світ зустрівся з реальним, (далі — спойлер!) і на екрані показали справжнього Тимофія зараз, себто Артема Чеха у військовій формі. Історія про 90-ті розвіялася, а я пригадала реальність, у якій ми живемо.

Наприкінці обговорення у холі кінотеатру Цілик зізналася, що осмислила автобіографічну історію дорослішання Чеха у власному фільмі, щоб таким чином поговорити з його рідними й близькими, зокрема й тими, кого вже немає поруч. Під кінець творчому подружжю адресували питання: «А що змінилося з часу знімання фільму?», бо ж пройшло вже кілька років, та й фільмували історію ще до повномасштабної війни. Хай як напружуюся, пригадати відповідь не можу, але натомість пропоную свою. Очевидячки, стрімко змінилися усі ми, та чи встигли пропрацювати свої дитячі травми? А травми попередніх поколінь?

авторка журналістка, книжкова оглядачка
Наталія Колегіна

Дайджест культурних подій (з 15 по 21 квітня)

авторка Софія Богуславець - 15.04.2024 в Події

15 квітня, понеділок

У цей день 1874 року на бульварі Капуцинок в Парижі відкрилася виставка тридцяти художників-новаторів — згодом їх назвали імпресіоністами. Це був перший публічний захід від творців нової мистецької течії зокрема в живописі.

Цікаво, що назва «імпресіоністи» тоді вживалася в негативному ключі. Журналіст Луї Леруа так назвав митців і їхні роботи у своїй рецензії на виставку: мовляв, шпалери й ті виглядають більш завершеними, ніж твори художників, особливо його критика стосувалася картини Клода Моне «Враження» (impression). Згодом термін утратив своє первинне значення.

Жінка в синіх тонах

Львів, артцентр «Дзиґа»
Графік роботи: щодня з 11:00 до 22:00

Персональна виставка художниці Анастасії Бонішко. Мисткиня переважно працює з графікою, проте її серія «Жінка в синіх тонах» — це експеримент зі стилем (живописом) та грою з кольорами.

Відвідати виставку можна до 7 травня.

Читати про концепцію серії в інстаграм– і фейсбук-платформах.

В гостях у Флори

Львів, Дім Франка
Графік роботи: щодня крім вівторка з 10:00 до 17:00

Персональна виставка художниці Ірини Фартух. Ключовими в її експозиції є рослинний світ, зокрема.

Виставка триватиме до 7 травня.

Детальніше про подію у фейсбуці простору.

16 квітня, вівторок

Вбити не можна розлучитися

Київ, Театр на Подолі
Початок: о 18:00

Прем’єра вистави. Чи може існувати палке кохання протягом багатьох років? Можливо, воно просто приховане за низкою повсякденних справ, але все ще жевріє, чи все ж таки не обійтися без допомоги від експерта?

Персонажі цієї історії спробують для себе з’ясувати, що ж це за почуття і як продовжити термін його дії.

Читати про виставу на сайті театру.

Деструктивізм

Київ, Я Галерея
Графік роботи: щодня крім понеділка з 10:00 до 19:00

Це виставка робіт митця Rubae — анонімного графітера, дизайнера та художника. У межах експозиції досліджуватимуть питання: що таке деструктивізм, як руйнація стає основою певної парадигми стріт-арт спільноти та чим урбан-полотно відрізняється від акту вандалізму.

Відвідати виставку можна до 28 квітня.

Детальніше про концепцію читати на сайті галерейного простору.

Artist Talk з Анатолієм Криволапом

Київ, М17
Початок: о 18:00

У межах виставки «Першообрази» Анатолія Криволапа відбудеться зустріч із автором і презентація каталогу виставки від мистецтвознавця Валерія Сахарука.

Читати про захід у фейсбуці.

17 квітня, середа

Донеччина — симфонія життя

Київ, Будинок Архітектора
Початок: о 19:00

Концерт до 35-річчя оркестру «Ренесанс» Маріупольської камерної філармонії. До цієї події реалізують проєкт «Донеччина» — симфонія життя», у межах якої спільно з колективом «Лик домер» виконають знакові твори донецьких композиторів. 

Більше про подію у фейсбуці.

Знати більше одне про одного

Київ, простір PEN Ukraine
Початок: 19:00

Публічна розмова, пов’язана із розвінчанням популярних кліше про представників різних культур. У межах програми Українського ПЕН In Solidarity With Ukraine подію відвідають письменники й журналісти з Індії, щоби разом заповнити білі плями, які ми маємо одне щодо одного. Розмову модерує письменник і президент PEN Ukraine Володимир Єрмоленко.

Читати про подію у фейсбуці.

18 квітня, четвер

Юліан Захарієвич — архітектор-інтелектуал доби історизму

Львів, Львівський муніципальний мистецький центр
Початок: о 18:00

Лекція від доцента кафедри історії УКУ, кандидата мистецтвознавства Ігоря Жука. Перша подія присвячена засновникові архітектурної школи у Львові Юліанові Захаревичу.

Захід відбуватиметься в межах циклу лекцій «Історія в дзеркалі архітектури», що присвячений історичній спадщині львівської архітектури кінця ХІХ – початку ХХ століття та розповіді про видатних постатей та їхню діяльність.

Читати про подію в інстаграмі простору.

Більше про концепцію та розклад лекцій у фейсбуці.

19 квітня, п’ятниця

Sunny Bunny

Київ, кінотеатр «Жовтень»
Урочиста церемонія відкриття: о 18:30

Український квір-кінофестиваль, що відбудеться з 19 квітня по 26 квітня. Це майданчик, що представляє й говорить про роботи українського й світового кінематографа з тематикою ЛҐБТКІА+. 

У межах фестивалю відбудеться показ повнометражних і короткометражних стрічок, ігрового й документального кіно, позаконкурсних програм фестивалю «Панорама», яка представить роботи вже відомих режисерів і режисерок, та «Нові барви», що присвячена дебютному кіно, а також програма для дітей, підлітків і для спільного сімейного перегляду «Квірчик».

Більше про фестиваль на сайті.

Ознайомитися з програмою та розкладом показів.

Друзі

Київ, Київська опера на Подолі
Початок: о 18:00

Прем’єра постановки хореографа Раду Поклітару за мотивами інструментального концерту латвійського композитора Петеріса Васкса. «Друзі» — це балет на одну дію про миттєвості, з яких складається життя кожного з нас сьогодні.

Більше про подію на сайті.

20 квітня, субота

Because

Київ, КультМотив
Початок: з 17:30

Це серія мультидисциплінарних подій і своєрідний майданчик для взаємодії експериментальної музики та візуального мистецтва. На заході запрошені митці, що своєю творчістю представлять електронну музику як таку, що існує поза межами конкретних дисциплін і жанрів.

Також на події можна буде відвідати фотовиставку «Інституалізація» від UPI (Ukrainian Photography Institute).

Детальніше про подію на сайті.

Картини на дрони

Львів, Дім Франка
Початок: о 16:00

Аукціон-концерт. На події представлять творчі роботи дітей художньої студії «Іванчина майстерня» та їхньої керівниці Іванки Димид. Картини були створені під час концерту Соломії Чубай «Колискові для Олекси». 

Цей захід присвячений збору 28 ОМБПр ім. Лицарів Зимового походу.

Більше про подію у фейсбуці Дому.

Олена Теліга. Повернення

Київ, Pochayna Event Hall
Початок: о 15:00 та о 18:00

Вистава, що розповідає про Олену Телігу, яка зробила вагомий внесок як у літературне, так і громадське життя України початку ХХ століття. Вимушена еміграція, перебування в німецькій окупації, а ще культурна діяльність та поезія — про це йтиметься на сцені. 

Більше про подію на сайті.

21 квітня, неділя

Майстер-клас із писанкарства з Оленою Паньків

Львів, Дім Франка
Початок: о 12:00

На події відвідувачі зможуть більше дізнатися про народну писанку та її символи, а також спробувати себе в писанкарстві.

Про подію в фейсбуці.

Концерт електронної музики

Львів, Jam Factory Art Centre
Початок: о 18:00

Виступ співачки й композиторки Ганни Гринів. У своїй творчості вона поєднує автентичний традиційний український спів із сучасною композицією та електронною музикою.

Більше про захід в інстаграмі та фейсбуці простору.

Кураторська екскурсія виставкою «Українці на Монмартрі»

Київ, Музей української діаспори
Початок: о 15:00

«Українці на Монмартрі» — це проєкт про українських художників-емігрантів, представників Паризької школи, котрі зробили вагомий внесок у розвиток українського і світового мистецтва, творячи у Франції.

Кураторські екскурсії проводить мистецтвознавиця Ганна Лексіна.

Детальніше про подію на інстаграм– і фейсбук-платформах простору.

Що подивитися нового на українському ютубі?

авторка Марина Губіна - 13.04.2024 в Культура

Весна вже повноцінно вступила у свої права на вулицях та почала діставатися й українського ютубу: ведучі виходять на вулиці міста, щоб перевірити його інклюзивність, блогери — на свої подвір’я, щоб спростувати стереотипи про села, а традиційний травневий сезон євробачення вже зовсім близько. Тож цього тижня позбавляємося упереджень, досліджуємо вулиці Дніпра і дізнаємося більше про український фольк, що підкорив європейську сцену.

Епізод проєкту «Відвал ніг» у Дніпрі на каналі «ТЕРЕН» 

Олександр Терен із Володимиром Дантесом вийшли на вулиці Дніпра, щоб перевірити чи справді місто можна назвати інклюзивним, у які ресторани може зайти людина у кріслі колісному, що роблять для безбарʼєрності простру місцеві ентузіасти та як це — кататися на справжньому всюдиході. Також ведучі відвідали виробництво, на якому люди з Українського товариства сліпих виробляють тактильну плитку і чимало інших, важливих елементів щоденного життя українців, та протестували електричне крісло колісне.

Випуск про український фольк на каналі «Суспільне культура»

Юлія Ткачук поспілкувалася з солісткою Go_A Катериною Павленко та вокалісткою гурту «Щукариба» Яриною Сізик про український фольк, його успіх на Євробаченні й популярність, що продовжує наростати, зловживання етномотивами та авторські права у народній музиці. Де межа між цікавим змішуванням фольку з іншими жанрами та «крінжем»? Як ставитися до першоджерела з повагою? Чому українські фолькгурти стають популярними за кордоном? Та яке майбутнє чекає на фолькмузику?

Підважування стереотипів про село на каналі «Іванка Дячук»

Стереотипів про село чимало і не всі вони створювалися на порожньому місці. Іванна Дячук розповідає про їхнє походження, реалії сучасних сіл та чим вони відрізняються від «життя за містом». А тим часом розчищає хащі малини, реставрує стару лаву батьківськими інструментами, підважує сприйняття городу як чогось, що треба заводити лише «на старість», та випікає домашній хліб.

авторка
Марина Губіна

Обговорюємо фільм «Повстання Штатів»

кінокритик Ігор Кромф - 12.04.2024 в Кіно

Цього тижня відбулася прем’єра нового фільму режисера і сценариста Алекса Ґарленда «Повстання Штатів» (Civil War). Стрічка оповідає про недалеке антиутопічне майбутнє Сполучених Штатів Америки, коли після політичної кризи у країні, де панує диктаторський режим, починається всеохопна громадянська війна. Події фіксує група журналістів на чолі з відомою фотокореспонденткою Лі (Кірстен Данст, яку знаємо за ролями у фільмах «Незайманки-самогубиці», «Меланхолія», «Марія Антуанетта», «Маестро»), журналістом Джоелом (Вагнер Моура), юною репортеркою Джессі (Кейлі Спейні), старшим досвідченим автором The New York Times Семмі (Стівен Гендерсон). 

Алекса Ґарленда читачі знають за романом «Пляж» або його екранізацією з юним Ді Капріо, а глядачі — за фільмами Ex Machina (2014), «Анігіляція» (2018), «Чоловічий рід» (2022).  

Головна редакторка «Сенсора» Анастасія Євдокимова та кінокритик Ігор Кромф подивилися цей фільм та діляться враженнями.

Обережно, обговорення зі СПОЙЛЕРАМИ!

 

Настя: Думаю, треба починати із самого початку: спроби коротко сказати, про що цей фільм. 

Ігор: У США відбувається громадянська війна: Техас із Каліфорнією об’єдналися в Західні сили і просуваються до Вашингтону. Й от територіями, що підконтрольні сепаратистам, рухаються чотири нью-йоркські журналісти, які хочуть взяти останнє інтерв’ю в президента США перед тим, як його скинуть. Поки вони їдуть (таке собі road movie), вони стикаються з цілою низкою воєнних злочинів.

І це от історія про те, як журналістика фіксує воєнні злочини.

Настя: Але чому його в Україні переклали як «Повстання Штатів» і чи не бентежить тебе це? Тому що оригінальна назва Civil War перекладається як громадянська війна й це звучить значно сильніше.

Ігор: Взагалі, це цікава історія, бо назва Civil War збереглася лише в англомовній версії. Скрізь її по-різному адаптували, ну окрім, мабуть, Росії, тому що в Росії цей фільм теж показують (до речі, компанія А24 продає права по всьому світу, їм на все байдуже). Так от у Росії фільм хотіли назвати «Падіння США», але їм сказали, що це вже занадто, тому зійшлися на назві «Падіння імперії». Яка саме імперія падає — незрозуміло.

Але якщо загалом міркувати щодо назви, то тут не потрібно закладати якихось глибинних сенсів. «Громадянська війна» не звучить як назва для блокбастера, на який ти підеш в неділю. Інша справа — «Повстання Штатів». Тому ці інтерпретації пов’язані не з новими сенсами чи відсиланнями, вони скоріше маркетингові. 

Настя: Але водночас ти ж насправді протягом фільму не розумієш остаточно: про кого й про що йдеться, хто проти кого повстав.

Ігор: Божечки, це так протягом усього фільму мене дратувало!

Настя: А мене — навпаки, бо це ж так майстерно завернуто! Дивись: ми не знаємо, хто президент, ми не знаємо його імені, не маємо натяку — він республіканець чи демократ, ми лише знаємо про його третій термін. Водночас ці два штати, які повстають і стають сепаратистськими й від’єднуються — Техас і Каліфорнія, а вони традиційно республіканці й демократи відповідно. 

Ігор: При чому штати максимально різнополярні. У стрічці є ще різні дивні згадки-натяки, наприклад, про портлендських маоїстів, чи про те, що президент розпустив ФБР — і це найбільше заплутує. В якийсь момент ти думаєш: гаразд, Каліфорнія з Техасом об’єдналися. Але от хто такі портлендські маоїсти? Для чого їх взагалі згадали в фільмі, куди це нас рухає? Нікуди. 

Коли самого Ґарленда спитали: «Чуваче, а що взагалі відбувається?» — він сказав, що в Америці все дуже погано, тому Каліфорнія з Техасом об’єдналися, щоби скинути президента, бо він фашистський диктатор. І спойлер — президент у цьому фільмі з’являється на півтори хвилини й ми не розуміємо, як він став фашистським диктатором та що зробив, аби його вважали таким.

Настя: Це також те, чого нам не договорюють. Укінці, коли президент отримує право на своє останнє слово, бо журналіст Джоел просить про коментар, він не висловлює жодного політичного лозунгу, який би нам підказав, лівий він чи правий, він каже лише: «Не дайте мене вбити». І теж, знову ж таки, про сірість: хто свій, хто чужий? Невідомо.

Ігор: Мені здається, якраз у ситуації, коли він це каже, це цілком нормально. Вони показують, як виглядають диктатори, котрих скидають. Тобто є схожі чи навіть ідентичні відео чи фото в останні миті перед стратою із, наприклад, Каддафі чи Хусейном — ніхто з них не поводить себе героїчно.

Настя: Таких фотографій багато: щасливі вояки фотографуються з тілом мертвого диктатора. Й у «Повстанні Штатів» теж є таке фото, воно зʼявляється вкінці, коли починаються титри, це плівкова фотографія, що поступово проявляється.

Ігор: У фільмі є персонаж, снайпер, який описує ситуацію: що ось у будинку навпроти є чоловік, у якого йому треба вистрілити, бо водночас цей же чоловік стріляє в снайпера. 

І це наче така квінтесенція того, що загалом відбувається в цьому фільмі: «Ми стріляємо в них, а вони стріляють у нас».

І в мене тоді виникає питання: якщо в Ґарленда була така творча мета — показати абсурдність війни, то для чого йому було вигадувати війну? Існує ж десяток реальних війн, які були абсолютно безглузді й абсурдні для обох сторін. Можна було зобразити щось реальне, а не вигадку, котру він не допрацьовує до кінця.

Настя: Моя версія: бо Штати позиціюють себе як країну сильну і виняткову. А ще ми пам’ятаємо, що це федеративна республіка і кожен штат існує окремішньо, як країна в країні. І, прошу зауважити, мілітаризована країна в країні, бо у кожного є зброя. І таке повстання точно можливе, бо кожен штат має власні запаси зброї.

Ігор: Але чому досі нічого такого не відбулося? На мою думку, система зважень і противаг, яка вибудована в США ще з часів батьків-засновників, працює так, що просто неможливо почати таке велике повстання. У них уже була громадянська війна у 1865 році — вони зробили висновки.

Тому мені здалося, що війна вигадана не до кінця. Мені цей фільм нагадує ефект Мандели: усі говорять, що це алюзія на Трампа, але в самому фільмі насправді такого немає. Тому що навіть Нік Офферман, який зіграв у фільмі президента, не схожий на Трампа. Західні критики у своїх рецензіях часто проводять алюзію на президентство Трампа. Але в чому вона проявляється? 

Настя: У штурмі Капітолію, коли прихильники Трампа вийшли на протест і захопили будівлю. Це натяк на те, що така спроба повстання була, й от і Ґарленд її докручує та масштабує. 

Ігор: Історія штурму Капітолію справді стала для всіх шоком, тому система їхніх правоохоронних органів відразу закрила цю справу, а винних покарали. Тому мені й складно уявити громадянську війну з північними Штатами чи те, що якийсь штат раптом захоче від’єднатись. Цьому фільму не вистачає таких довгих вступних титрів на кшталт «в одній далекій-далекій галактиці», які би пояснювали, що відбувається у цьому всесвіті.

Настя: Натомість напочатку є попередження, що у фільмі багато вибухів й вони можуть зачепити чутливих глядачів.

Ігор: Робота зі звуком у фільмі шикарна. Умовно за якістю звуки пострілів можуть дорівнятися до «Сутички» Майкла Манна. Усе звучить і відбувається так, наче всі вибухи і постріли справжні.

Настя: Але водночас іноді ці шуми війни відсутні, бо їх замінюють тишею чи якоюсь мелодією. І єдиний звук, який в цей момент проривається — це клацання фотоапарата.

Ігор: Так, і теж цікавий прийом — він про те, як журналісти бачать війну. Хоча задум не новий: є «Сальвадор» Олівера Стоуна (до того, як він став путінським пропагандистом), де також про журналіста й антиурядові заворушення, є «Поле смерті» Ролана Жоффе — прекрасна стрічка про Камбоджу. Або, наприклад, «20 днів Маріуполі», який отримав «Оскара» та запропонував переоцінку того, як журналісти дивляться на війну. Й те, як автори фільму про Маріуполь дивились на війну в документальній площині реальності резонує з тим, як ці вигадані журналісти з «Повстання Штатів» дивляться на війну у вигаданому світі. 

Настя: Що саме ти бачиш спільного? 

Ігор: Фіксацію воєнних злочинів. Це історія, коли ти лише свідок воєнних злочинів, війна ведеться на твоїй території, де вбивають твоїх співгромадян. При цьому ти не комбатант і не можеш вбивати у відповідь. Ти маєш лише фіксувати факти, а інші — даватимуть оцінку.

Настя: Так, бо Лі каже малій Джессі: «ми знімаємо, щоб інші могли спитати». А ще в обох фільмах журналісти, які доти працювали в гарячих точках по всьому світу для того, щоб розповісти про війну у своїй державі й ніби як вберегти її від такого. Але їм не вдається, тому вони опиняються в цих умовах тепер на своїй землі.

Також цей фільм нагадує, що журналісти не мисляться як люди, які можуть переживати посттравматичний розлад.

Тобто є військові, є медики — учасники бойових дій, але ми не думаємо про ПТСР у журналістів, які також можуть бути травмованими.

Ігор: У Сполучених Штатах, наприклад, існують програми реабілітації для журналістів. Але однозначно, коли говорять ПТСР, то переважно йдеться про військових і медиків.

Настя: І тут є ця спроба підкреслити, що журналіст — це майже учасник бойових дій. Я згадую кадр з «Повстання Штатів», коли юна Джессі вперше фіксує смерть: є поранений вояка та його побратими навколо, які намагаються затиснути артерію та його врятувати, а вона його фотографує. Згодом ми зʼясовуємо, що це суперкадр, який виявляється найкращим на цій плівці. Але на цьому фото, окрім бійців, є ще журналіст: Джоел стоїть позаду і щось пише в блокноті. Він теж є в цьому кадрі, хоча його ніби не мало би тут бути і треба було б, можливо, якось вирізати з фото. Але ні, він присутній, тому що кожен кадр, який ми бачимо із зони бойових дій, і кожен текст, який читаємо, — зроблений людиною, яка всередині цієї війни.

Ігор: Так-так, але вони не стільки учасники, скільки свідки бойових дій. Бо учасники — це ті, хто беруть безпосередню участь. Журналісти — свідки, які фіксують, умовно, в прямому ефірі ці події. Але цей момент із камерою справді цікавий.

Настя: Скажи, а як тобі здається, чи резонуватиме цей фільм українському глядачеві?

Ігор: У мене є дві думки щодо цього фільму. З одного боку, він може резонувати. Тому що у фільмі є багато чого схожого до нашої війни, наприклад, історія з вимкненнями світла. Звичайно ж, у нас різні конфлікти, але цікаво, що у стрічці особливо й не фокусуються на тому, що це громадянська війна. У центрі тут — воєнні злочини, котрі в будь-яких конфліктах однаково жахливі: яма з мерцями, засипаними вапном, — це яма з мерцями, засипаними вапном, і не щось інше. Тема воєнних злочинів резонує, бо в Україні також були масові поховання розстріляних громадян. 

Є ще сцена, де висіли побиті мародери, й це нагадало мені, як на початку лютого 2022 ловили тих, хто залишав мітки. З ними теж тоді іноді жорстоко розправлялися. І таких паралелей є багато.

А з другого боку, ця війна все ж таки голлівудська, дуже CGI. Бо навіть якщо у тебе немає реального досвіду бойових дій, а ти спостерігаєш за війною через інформаційні канали й документальне кіно, у цьому випадку розумієш, що дивишся ігрове кіно, а саме: великий голлівудський атракціон з бюджетом, здається, між 50 і 70 мільйонами доларів, але ти не дивишся війну. Це безпечний простір. 

Мене це не тригерить, тому що я розумію, як кінокритик, різницю між документальним і художнім кіно. Але я думаю, багатьох людей, які мають реальний досвід бойових дій, може тригерити, коли вони дивитимуться цю «карусель». Комусь може сподобатися або не сподобатися — це залежить від досвіду і сприйняття.

Настя: Знаєш, а я ще думаю про те, що мені хочеться порівнювати цей фільм з «Інтернатом» Сергія Жадана. Йдеться про певне внутрішнє відчуття, яке ти маєш після перегляду та після читання відповідно. От є цей вчитель Паша, який рухається якимись територіями сірої зони Донбасу, зустрічається з якимись дивними людьми, не знає, як правильно заговорити, щоб не сказати зайвого, як вигідніше сторгуватись. І тут же та частина російської пропаганди, яка була перші вісім років війни: про братовбивчу війну і про те, що Україна бомбить свій же Донбас. 

Ігор: У фільмі Емира Кустуриці «Чорна кішка, білий кіт» про війну в Югославії є цікавий момент про зупинки на блокпосту. Під час тієї війни був чіткий розподіл своїх–чужих через те, що воювали серби та босняки. І на блокпосту розрізняли за тим, чи ти обрізаний, бо босняки — мусульмани, і вони всі обрізані.

І режисер дуже комедійно це обігрує: теж запитують про те, звідки ви, «з землі балканської?» І звучить відповідь: «Так, з землі балканської, але масштаб, на який вона простягається, може бути різним».

Настя: Навіть у трейлери увійшов момент, коли герой-солдат запитує: «А ви які саме американці?» Із цим складно, бо хто такі американці? 

Ігор: Тому що американці — це збірна нація, вона складається з усіх у світі. І той хлопець, якого цей солдат застрелив, народився в Гонконзі, він, найімовірніше, такий самий американець, бо, хоча й не народився тут, його все життя склалося в Америці. І власне, а як визначити, хто американці?

Настя: Як тобі здається, цей фільм випадає з фільмографії Ґарленда? 

Ігор: У своїй фільмографії він абсолютно логічно рухається. Ґарленд займається розвитком нетривіальної наукової фантастики. Це його останній режисерський фільм, тому що він повертається до писання сценаріїв. Як режисер він працював з менш дорогим кіно, досяг у цьому успіху й рухався далі, до якраз-таки високобюджетних фільмів.

Настя: Поміркуймо також про те, що Голлівуд дуже любить руйнувати Америку. Я маю на увазі різні стихійні лиха, вибухи, руйнування. Чому їм так хочеться руйнувати своє ж: підривати будівлі, затоплювати чи заливати лавою міста? 

Ігор: Я думаю, це пов’язано з тим, що американці такий народ, який дуже зав’язаний на Америці. Є безліч жартів, що вони взагалі не розуміють, де Балкани, а де Балтійські країни. Для них абсолютно зрозумілі простори на кшталт Лос-Анджелеса, Флориди й Нью-Йорку, тому катастрофи вони вибудовують там. Хоча насправді таке ніколи не відбудеться в цих локаціях. Тобто це історія про те, що американці зацікавлені в собі, зацікавлені в Америці. Світ за Америкою їх цікавить значно менше.

Настя: І є ще одне, про що я думала протягом усього фільму: а що ми насправді знаємо про цих журналістів? Тобто двоє працюють в Reuters, один працює в залишках New York Times, є молода незалежна журналістка — невідомо, для кого вона знімає. Але вони живуть у світі без зв’язку, бо вони кажуть про те, що мобільного покриття немає. І у світі без новин. Вони не спілкуються зі своїми редакціями, вони їдуть, не знаючи, куди саме, по чиїй вони території рухаються.

Навколо — інформаційний вакуум. На кого насправді ці журналісти працюють? Куди вони потім передадуть це гіпотетичне інтерв’ю з президентом? Чи воно з’явиться? Для кого, якщо ніхто не слідкує за новинами?

Ігор: Це цікаве питання, але найпевніше воно стосується того, як працює весь цей усесвіт Ґарленда. Чому, наприклад, Вашингтон оточений сепаратистськими військами, а лінія фронту — під Шарлотсвіллом? Це питання, яке в мене виникало, адже від Шарлоттсвілля до Вашингтону — тисячі кілометрів.

Насправді, сюжет цього фільму схематичний, він погано прописаний. Тому й виникає ще питання: а як журналісти зв’язуються з редакцією чи хто їх послав у Вашингтон? Що будуть робити старший Семмі й молодша Джессі, яких вони взяли з собою і кинули під Шарлотсвіллом? Куди вони підуть, як працюватимуть далі? Згодом, коли група героїв приїжджає в табір сепаратистів і там є теж преса, то незрозуміло, хто це — незалежні медіа чи пресслужба цієї бригади?

Настя: Журналіст Джоел називає їх щурами, натякаючи що вони працюють на армію Західних сил. 

Ігор: Весь цей фільм у форматі «додумай сам». Я розумію, коли є відкритий фінал, який тобі треба для себе вже домислити, але не коли протягом фільму доводиться щось додумувати до кожного сюжетного ходу.

Настя: Можливо, відповідь дають персонажі? Чи відбувається їхній розвиток протягом фільму? 

Ігор: Мені здається, що принаймні Джоел достатньо розвивається в цьому фільмі. Ми бачимо, як війна його буквально змінює. На початку фільму Джоел веселий, самовпевнений хлопець, каже, що прорветься через Вашингтон, де журналістів стріляють, як кролів, що дійде до президента США, візьме в нього інтерв’ю і все буде супер. 

І поки Джоел їде, він бачить воєнні злочини, бачить, як його друзів просто розстрілюють, бо чоловікові з автоматом просто так захотілося. Це змінює персонажа. До кінця фільму Джоел починає усвідомлювати насправді, наскільки ж війна абсурдно жорстока. Тому що на початку цього ще не видно.

Фактично єдина, хто реально розуміє, з чим вона працює, — це героїня Кірстен Данст — Лі Сміт. Вона усвідомлює, де перебуває і чим це все закінчиться. Бо, наприклад, молода репортерка Джессі поруч із нею ще не до кінця розуміє, що таке війна. До того ж їй незрозуміло навіть на рівні того, як поводитися під лінією вогню.

Настя: Але водночас Лі, яка від початку знає, з чим вона працює, бо з перших хвилин у неї перед очима є кадри попередніх злочинів, які вона фіксувала, в кінці, коли вона опиняється у Вашингтоні — ламається. Вірогідно, її ламає смерть наставника, бо вона неактивна, вона ховається за барикадами, йде за інерцією, але вона не включена в процес. 

Ігор: Це якраз про те, що ти говорила про ПТСР, від якого страждають і репортери. Наприклад, Лі постійно накопичує в собі це переживання — і самої війни, і хвилювання за колег. Її компанія постійно потрапляє в якісь абсолютно непотрібні пригоди протягом фільму: вони завжди закінчуються трагічно, але їх можна було легко уникнути. Лі у цій групі постійна лідерка, бо вона єдина розуміє, з чим вони мають справу. 

Мені здається, що смерть Семмі стала крайньою точкою того, персонажка усвідомила — вона не впоралася, вона не врятувала всіх. Це її зламало. Це якраз мить, коли ПТСР повністю охопив її, що вона не могла більше ігнорувати це в собі.

Настя: Вона не змогла бути остаточно уважною під час перестрілки й тому помирає? 

Ігор: Я думаю, що, навпаки, вона була дуже уважною. Вона чітко розуміла, що станеться, якщо вона не стрибне і не прикриє собою. Лі це робить свідомо.

Настя: Це про порятунок іншого чи це про самогубство як втечу? 

Ігор: Це про порятунок і, знову ж таки, про нескінченну відповідальність — за групу, за молоду репортерку, що захоплюється Лі.

У цьому Ґарленд показує, як трагічно переймає досвід нове покоління. Тому що одні журналісти вмирають на війні, і на їхнє місце приходять нові, щоб продовжувати їхню роботу.

Настя: Я дивилась відео з пресконференції цього фільму. І Ґарленд казав про те, що йому було важливо зафіксувати тяглість поколінь через техніку, на яку фотографує молода репортерка, — це стара плівкова камера. Вона працює так, як це робили військкори 1970-х, які працювали в Камбоджі чи В’єтнамі, і яких бачив Ґарленд.

Ігор: Так. Тут можна і згадати, наприклад, Вільяма Юджина Сміта — про нього був фільм «Мінамата» з Джонні Деппом, — який принципово знімав лише на плівкову камеру. А це якраз був період, коли почала зароджуватися кольорова фотографія, і він навіть відмовлявся нею знімати. Сміт був олдскульним. 

Історія з плівковою зйомкою — це окремий професійний фетиш. Але це й про традицію, як переймали досвід. Бо, до речі, у фільмі Лі знімає на цифрову камеру. А молоді журналісти — це такий збірний образ того, як вони намагаються всотати досвід старшого покоління, вивчитися на ньому аби стати кращими.

Ілюстрації - кадри з фільму.

кінокритик
Ігор Кромф

Подкаст «Кльове Слово» для дітей: тлумачимо слово «Січ»

авторка ведуча подкасту «Кльове Слово» Катерина Кудряшова  - 12.04.2024 в Культура

Подкаст «Кльове Слово» — це розмова з дітьми про традиції, історію та культурні особливості, які відбувались на території сучасної України. Зокрема про те, скільки цікавих явищ, значень та подій може ховатись за одним єдиним словом. У сьомому епізоді поговоримо про слово «січ».

Історичне явище, про яке знають і пишаються не тільки в Україні, і яке стало видатним також і в європейській історії, — це козацтво. Від маленького до великого — кожен українець може ствердно відповісти на питання, чи знає він, хто такі козаки і де вони жили. А слово «січ» завжди асоціюється з місцем козацької слави та воїнами, які носили оселедці, і для котрих слово «воля» стало священним. Але звідки ж взялись ці люди та їхні фортеці в нашому славному минулому?

Єдиної думки щодо походження слова «січ» у науковців до сьогодні немає. Найімовірнішим є припущення, що воно походить від слова «засіка», тобто — штучна перешкода з повалених дерев, влаштована в оборонних цілях, або табір, обнесений частоколом. Частокіл — це огорожа, паркан з кілків, що були густо вбиті у землю, одне біля одного, і мали засічені верхівки.

Але слово «січ» — це не просто мовний термін, адже за ним ховається декілька важливих явищ. Отже, січчю називали:

  1. поселення, оточене огорожею з палиць та жердин — певний вид фортеці;
  2. певну територію, яка була розташована за порогами Дніпра;
  3. військову організацію, яку ще називали кіш.

На півдні українських земель існували території, які називались Диким полем, і були вони майже незаселеними, але багатими на різні види тварин та риби, яка водилась в річках. Тому ці місця приваблювали людей, і туди почали ходити на промисли — займатись мисливством і рибальством. Таких людей стали називати «уходниками». З часом ті люди почали оселятись на цих землях, створюючи невеликі поселення. Але місцевість Дикого поля межувала зі степом і часто зазнавала нападів з боку татар, які там жили. Тож згодом у поселенців виникла потреба охороняти свої території — так «уходники» стали в тому числі займатись і захистом своїх кордонів.

Першим, хто побудував спеціальне оборонне укріплення, січ, був волинський князь Дмитро Вишневецький. Це сталось у 1556 році на острові Мала Хортиця. І ця січ отримала назву Хортицька. Вона знаходилась за порогами Дніпра.

Пороги — це природні камені, які визирали з-під води і утворювали камʼяні перешкоди. В цьому місці річка Дніпро дуже розливалась і утворювала в тому числі ще й велику кількість островів, які були важко доступними для татар. Звідси і походить загальна назва цих територій — Запорозька Січ. Протягом 250 років головні фортеці Січі розташовувались у різних місцях, звідки пішли їхні назви: Токмаківська, Базавлуцька, Микитинська (на територіях сучасних Запорізької та Дніпропетровських областей).

Що ж являли собою такі фортеці? Це були поселення, обнесені частоколом, які могли мати по периметру рови і оборонні вежі. У центрі Січі розташовувався майдан, на якому розміщувались церква та адміністративні будівлі, а від майдану відходили довгі деревʼяні будинки — курені, в яких жили козаки. В цих будинках були світлиця і кухня. І, як правило, люди в такий курінь обʼєднувались за регіональним походженням, адже переїжджали жити на Січ з різних територій. Водночас курінь був і військовою одиницею козацького війська, тобто коли вояки йшли у похід, то окремо розподілялись на військові одиниці — курені: Переяслівський, Батуринський тощо.

З часом велика кількість чоловіків та хлопців виявляла бажання потрапити на Січ, але чи кожен охочий мав таку можливість? Однією з головних умов прийняття в козаки була наявність християнського віросповідання, тож той, хто прагнув долучитися до Запорізького війська, мав дотримуватися цієї вимоги незалежно від соціального стану. Якщо до козацтва бажали долучитися люди інших національностей та релігій, вони повинні були прийняти православʼя.

 Спочатку молодика приймали на 2-3 роки навчання, впродовж яких він прислуговував бувалим козакам та навчався військової справи: фехтувати, стріляти, виконувати гопак (гопак — це не тільки танець, але ще й вид бойового мистецтва) — таких новобранців називали джури. Важливо було також знати грамоту, основи астрономії та медицину — для вивчення цих наук на Січі існували власні школи.

Потім на молодика чекало декілька видів іспитів на звання запорожця. Наприклад, зʼїсти миску дуже перченого борщу або  пройти по колоді, перекинутій між скелями Дніпра, перепливти через пороги Дніпра проти течії, промчати степом на коні задом наперед… Урешті-решт, запорізьким козаком могли стати не всі, і взагалі, козак — це була не просто професія для фізично вправних людей, але ще й певний стиль життя, моральні цінності та погляди. 

Досить часто козацька справа асоціювалася виключно з війною та бойовим мистецтвом, але козаки також мали забезпечувати своє життя — то ж на Січі вони займались різноманітними промислами: мисливством, риболовлею, бджолярством і лозоплетінням. Також вели торгівлю і займались охороною територій і супроводженням товарів під час переправ річками. Ну і, звісно ж, військова справа — куди без неї?

Козаки мали добре сформовану військову структуру. Саме військо поділялось на кінноту, піхоту та артилерію. Крім того, козаки були відомі як вправні моряки — човни, на яких вони плавали, називались «чайками». Це був плоскодонний човен, який мав вигляд величезної видовбаної колоди, з бортів обшитої дошками. На борт такий човен міг взяти 40-60 козаків, а ще в них складали зброю і провіант. Часто «чайки» споруджували ще й гарматами. Ходили козаки такими човнами по Дніпру і навіть у Чорне море. «Чайками» також могли перевозити товари, а іноді і людей, яких звільняли з полону під час козацьких нападів на татар.

Чотириста років тому козаки жили, спираючись на демократичні засади, і самі обирали собі органи управління. Вони організовували козацьку раду — подію, коли всі запорожці збиралися задля розвʼязання важливих січових питань. Такі ради обовʼязково збирались тричі на рік — напередодні релігійних свят — Різдва, Покрови, Великодня, а за потреби — і частіше. Всі козаки на Січі були рівні і шляхом голосування — підкиданням шапок вгору — ухвалювали важливі для січі рішення і обирали основні керівні посади — козацьку старшину, до якої входили: 

  • кошовий отаман, який ніс головні керівні функції;
  • писар — відповідав за все діловодство;
  • суддя;
  • осавул;
  • курінні отамани.

Будь-яка козацька рада супроводжувалась биттям у литаври — величезні барабани, звук яких супроводжував козаків і у військових походах. Литаври є одними з козацьких клейнодів, тобто символом козаків. До головних козацьких клейнодів також належать: корогви (прапори), печатки, каламар (чорнильниця, яку брали навіть у походи) і, звісно ж, булаву. Булава як символ козацької влади, подолавши шлях крізь віки, сьогодні є офіційним символом влади Верховного Головнокомандувача ЗСУ — Президента України. Дуже часто булаву оздоблювали коштовним камінням, перлами і прикрашали вензелем або особистим гербом власника.

А ось образ самого козака дійшов до нас дещо спаплюженим… Чи дійсно ці воїни носили яскраві червоні шаровари та вишиті сорочки? Насправді козаки були звичайними людьми, їхній зовнішній вигляд не відрізнявся від інших — вони вбиралися у те, що було зручним: якщо йшли працювати — одягали прості звичайні штани та сорочку з домотканого полотна (як і решта чоловіків з регіону, з якого вони походили), а на свято, ярмарок чи важливі події могли віддати перевагу ошатним шовковим шароварам. До речі, слово «шаровари» походить з тюркської мови і означає широкі штани. Деякі шаровари могли сягати в ширину трьох метрів, втім затягувались на талії мотузком і підперізувались тканинним або шкіряним поясом.

Тема козацтва та козацької спадщини є неймовірно широкою та актуальною для нашого сьогодення. Тому варто усвідомити, що Січ — це не тільки про фортецю, а козаки — не про шаровари, оселедець, шаблю та бойове мистецтво. Це важливий багатогранний феномен, який існував на теренах сучасної України.

Проєкт «Подкаст «Кльове Слово» створений спеціально для дітей командою ГО «Теревені» і реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».

Слухайте «Кльове Слово» на Spotify, Apple Podcasts, Google Podcasts,  Soundcloud, Youtube, Megogo, NV podcasts, ABUK.

авторка ведуча подкасту «Кльове Слово»
Катерина Кудряшова 

Виставка «Голоси» у музеї Києва

авторка Олеся Василюк - 11.04.2024 в Мистецтво

Ми дедалі рідше говоримо про відвідини сучасних музеїв як зустріч з експонатами за склом. Тепер динамічна взаємодія із виставковими матеріалами стає радше правилом, аніж винятком, адже досвід, пережитий у галереї чи музеї, апелює до людських чуттів, аби передавати нові та невідомі сенси й наближати їх до кожного з нас.

Подібне спостерігаємо у багатьох світових музеях, наприклад, у Національному музеї авіації й космонавтики США, де кілька років тому відвідувачі могли відчути, як це перебувати на семи різних планетах Сонячної системи через  інтерактивний панорамний екран, або ж у Музеї науки в Буенос-Айресі, який називається «Не торкатися заборонено» — кредо закладу говорить про те, що науку можна пізнати, лише торкнувшись її, тому всі експонати там є інтерактивними.

Панорамний вид на космічний ангар Джеймса С. МакДоннелла в Смітсонівському національному музеї авіації та космонавтики; музей «Не торкатися заборонено»

Українська реальність сьогодні та (будьмо відверті) у найближчі десятиліття — це воєнна реальність, де музейні експонати та експозиції часто створюються, аби транслювати життя, побут, мистецтво під час війни. Тематичні виставки дедалі частіше працюють із невипадковими речовими втіленнями досвіду: як це «бути українцями тут і зараз». Тобто куратори та артменеджери діляться світом «іншого» за допомогою перетворення спогадів у виставкові матеріали. На експозиції «Голоси», яка триває в музеї Києва до 26 квітня, таких «інших» — десятки.

Невеличка кімната на другому поверсі музею тьмяна, тому одразу побачити щось складно, проте шурхотіння щебеню під ногами вчувається і відчувається — це перший дотиковий та чуттєвий сенс, із яким зустрічається відвідувач виставки. Вже тоді чується перехресне метання звуків залою: ритмічне цокотіння годинника, скрегіт машин та механізмів, відлуння голосів на записах, які повторюються стільки разів, що стають своєрідною медитацією. От лише спокій тут не відчувається, навпаки — прокидається надзвичайна чутливість до миготіння світла, перешіптування інших відвідувачів виставки, які також поки нічого не розуміють, а тоді погляд чіпляється за десятки валіз, складених навколо опорної колони посеред кімнати.

Експозиція виставки «Голоси»; джерело фото: Vogue UA

Перед початком кураторської екскурсії учасники мають змогу самостійно оглянути кімнату. Спочатку важить безконтекстний досвід, де люди намагаються самостійно осмислити побачене та почуте. Згодом лінійний продюсер виставки Андрій Палатний розпочинає розмову із запитань, які виникають у відвідувачів. Першою озивається старша жінка, яка коротко питає: «Про що це?».

Відповідь на її запитання — годинна екскурсія простором та мовчазне вслухання в короткий фільм, що підготували для експозиції.

За словами Андрія, те, що ми можемо спостерігати в кімнаті, у найширшому сенсі накопичення історій та фіксація пережитого українцями за останні 10 років — від початку війни у 2014 році.

Виставка — оприявлення віртуального простору музею «Голоси Мирних», де зібрано сотні відеоінтервʼю з українськими біженцями та переселенцями про їхній досвід війни, аби зробити історії видимими для ширшого кола глядачів, щоб логіка фіксації подій комунікувалася і тривала в публічному просторі. 

Для того, аби чути «голоси» виставки, надзвичайно важливим є візуальний та намацальний простір перебування всередині історій кожного та кожної, кого тут зустрічаємо. Для цього куратори підібрали спеціальні речові метафори: підлога, яка встелена щебенем, що шурхотить при кожному русі будь-якої людини — це не дозволяє думкам відокремитися від реальності експозиції, а тримає увагу сфокусованою. За словами Андрія, таким чином намагалися створити відразу кілька асоціацій: із випаленою землею, вугіллям чи уламками, які б працювали для кожної історії в просторі хоча б частково.

Зі стінами інакше — тут простір ділиться на кілька частин. Центральна ідея такого поділу — спроба створити просторовий триптих поняття дому: наше знання про це поняття, його плинність та змінність. 

«Стовп зруйнованого життя» на виставці «Голоси»; джерело фото: сайт Forbes

Виставкова кімната округла та посередині має колону, яка ділить поле експозиції на дві частини. Колона обклеєна потрісканими та зламаними валізами, що насправді є центральним елементом усієї виставки, і ставить запитання глядачам —  чи можна вивезти своє життя у валізі, чи можна буде повернути його на місце після завершення війни, чи закінчаться колись переїзди?

Саме дорожня сумка ілюструє ті спогади та матеріальні історії людей, які тікають від війни. Окрім очевидного значення валізи як символу переїзду та дороги, колона — це «стовп зруйнованого життя», що може не закінчуватися стелею експозиції, а йти далі, проламуючи всі наступні поверхи будівлі. На колоні розміщено 4 особливі валізи із проламами всередині. Туди прикріплені планшети та навушники. На кожному завантажена збірка відеоісторій з великих міст, які постраждали від ракетних обстрілів — Київ, Харків, Дніпро, Маріуполь. Цей елемент виставки створений спеціально для того, аби історії могли промовляти індивідуально до кожного в камерній атмосфері.

Поряд із колоною розташовані «артефакти»: колекція предметів, які фіксують пережиття мирних людей під час війни. Наприклад, тут є іграшкова мавпочка з помітним ідеальним надривом у формі дитячого кулака, її музею передали батьки дитини, яка під час нічного обстрілу у прифронтовому місті міцно трималася за цю іграшку. Таким чином ці історії людей стають не лише свідченням трагедій, але й документуванням нової реальності, у цьому випадку, наприклад, зруйнованого дитинства та пережитої травми війни, що триває далі.

Настінна артінсталяція виставки «Голоси»; джерело фото: сайт Forbes

Експозиція завершується артінсталяцією, яка  формує образ втечі від війни — силуети людей із сірої тканини, обернуті спиною до глядачів, обрамляються численними валізами із різних століть. Усі вони розкриті, а тому можемо бачити, що ці «сірі» постаті, тобто звичайні люди, везуть із собою те, що прагнуть зберегти у безпечному місці: старі фотографії, дитячі іграшки, мінімальний набір найнеобхіднішого… У кожного і кожної власна комплектація тривожної валізки, найважливішого багажу того, хто тікає від війни: памʼять, дитинство, життя.

Увесь час перебування в просторі експозиції чуєш аудіоряд, який транслюється із трьох сторін кімнати. Залежно від того, де саме перебуває глядач, чути лише монотонне стукотіння потягу коліями або голоси людей, їхні історії зустрічі з війною, або падіння уламків та завивання вітру. Це створює враження перебування всередині досвіду інших людей, їх пережиття втечі від війни.

В певний момент втрачається розуміння того, що саме говорять люди, адже їх голоси накладаються, аби передати те, наскільки тісно повʼязані всі українці, які пережили та продовжують переживати повномасштабне вторгнення, їх голоси сплітаються у хорове звучання, саме тоді виникає враження неможливості припинити його — голоси мирних звучатимуть і надалі, колективно рефлексуючи досвід втрати.

Після всього хочеться дати очам трохи відпочити, тому ти мимоволі підіймаєш їх догори — на стелю, яка насправді теж є частиною експозиції. Звичайні панелі офісної стелі розташовані криво, звисають донизу чи й зовсім зняті, що створює враження вибухової хвилі, яка нещодавно торкнулася простору цієї будівлі. 

Текст створено в межах стажування.

авторка
Олеся Василюк

Шістнадцятий епізод подкасту «Висока полиця»: Жузе Сарамаґу — осібний мислитель постдиктаторської країни

авторка Марина Губіна - 11.04.2024 в Книжки

У 16 епізоді подкасту «Висока полиця» літературознавиця Богдана Романцова поговорила з літературним критиком Євгенієм Стасіневичем про нобелівського лауреата Жузе Сарамаґу та його роман «Євангеліє від Ісуса Христа».

Євгеній Стасіневич розповів про політичні погляди Жузе Сарамаґу, способи оповіді, які обирає письменник у своїх текстах, гру із жанровою формою у «Євангеліє від Ісуса Христа» та головні питання, які підіймаються у цьому романі. Богдана Романцова розпитала про жіночі образи у цьому тексті, літературних попередників, на які покликається автор, та іронічність Сарамаґу, за якою проступає великий трагізм. Разом літературознавці поміркували, що варто прочитати перед тим, як братися до цього роману, чи відчувається у тексті журналістське минуле письменника, та чому Сарамаґу навіть наприкінці XX століття все одно був людиною модернізму.

Жузе Сарамаґу (1922–2010) — перший португальський лауреат Нобелівської премії. Попри великий доробок та світове визнання, письменник почав активно писати художні тексти доволі пізно, коли йому було майже 60 років, а розквіт його карʼєри припав вже на 1980-ті та 1990-ті роки. Хоча насправді свій перший роман “Terra do Pecado” («Земля гріха») Жузе Сарамаґу написав ще 1947 року. Тоді текст не став успішним і отримав певне визнання вже у 1990-х, коли його перевидали. Письменник також несхвально ставився до роману, навіть не додавав його до власної бібліографії, не визнавав свого батьківства над ним. Свій наступний текст — “Manual de Pintura e Caligrafia” («Посібник з живопису та каліграфії») автор напише вже за 30 років — 1977.

Попри шанованість у світі, Жузе Сарамаґу не дуже любили у самій Португалії, принаймні за життя письменника. Причиною тому були контроверсійні політичні переконання автора, які на кінець XX століття виглядали дуже зашкарублими. У 1969 році Жузе Сарамаґу вступає у комуністичну партію Португалії — найпотужнішу на той момент опозицію диктаторському режиму Антоніу Салазара, який був у країні з 1933 року. З того часу, письменник присвячував чимало часу виступам на різних форумах, в яких не один висловлював недовіру до міжнародних інституцій, як то НАТО чи Європейського Союзу. І що більше минало часу, то сюрреалістичнішими були його переконання в очах решти суспільства. Про це висловлювався навіть відомий літературний критик Гарольд Блум, мовляв, «бути сталіністом у Португалії 2007 року означає просто не жити у реальному світі».

«Євангеліє від Ісуса Христа» — певне, що найскандальніший текст письменника, за який він навіть зазнав релігійних переслідувань у Португалії, через що був змушений виїхати з країни. Річ і тім, що Жузе Сарамаґу у романі відійшов від традиційного представлення Ісуса Христа, натомість олюднив його та його історію, приписав йому сумніви щодо його священної місії та земну любов до Марії Магдалини. Письменник у тексті критикує не саму віру, а те, як релігія її проголошує та чи виправдовує часом жахливі вчинки. І хоч роман набув і позитивного розголосу, його збиралися номінувати на премію Арістеіон (яка з 2000 року стала Європейською премією з літератури), проте під тиском Католицької церкви на книгу наклали вето за «напад на християнську мораль». 

Стосунки Жузе Сарамаґу із Католицькою церквою були складні і до того. Письменник повсякчас відчував потребу звертатися у своїй творчості до Біблії, оскільки вона є ще й частиною культурної традиції. Автор визнавав, що Біблія має чудові фрагменти з літературного погляду, проте для Сарамаґу вона все ж була «каталогом жорстокості та всього найгіршого в людській природі». Католицька церква засудила присудження письменнику Нобелівської премії. А вихід у 2009 році книги «Каїн» лише поглибив конфлікт.   

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom.

авторка
Марина Губіна

Де посмакувати українську гастрокритику?

авторка Олеся Василюк - 10.04.2024 в Культура

Про культуру їжі та про місця, де її готують, розповідає фуджурналістика. Єдиної думки про те, чи тотожні поняття «фуджурналістика» та «гастрокритика» немає — обидва застосовуються до новин, статей та публіцистичних матеріалів, які розповідають про їжу, заклади та все, повʼязане з ресторанною галуззю. 

Етимологічно слово «фуджурналістика» (з англ. food — їжа) одразу натякає на їжу, про яку матеріали й пишуться. Слово «гастрокритика» містить грецьке gastḗr, яке дослівно перекладається як «шлунок». Тобто все, що стосується вживання їжі, можна повʼязати саме з гастрокритикою, але в сучасному світі термін доповнюється контекстом ресторанного ринку, тому у статті вживаємо обидва поняття як синоніми.

Із фуджурналістики дізнаємося про нові ресторани, які відкриваються в наших містах, перезапуски старих улюблених локацій, нетипові страви у меню, які варто спробувати, та про сенси, закладені в концепціях закладів. Гастрокритика не лише інформує нас про те, як та де смачно поїсти, а й відкриває особливий гастродосвід кухарів, сомельє та інших працівників галузі. 

Історія гастрокритики до середини 20 століття — це історія рецептів, які спочатку публікувалися у великих кулінарних книгах і обговорювалися хіба що у близькому колі друзів та сімʼї. Поодинокі статті про їжу, які зʼявлялися в журналах, були здебільшого у «жіночій секції» та розповідали про те, як правильно готувати страви, щоб ті виходили смачними (або як обійтися доступним у Радянському Союзі набором продуктів).

Пізніше, під час Другої світової війни, попит на гастрономічні статті та колонки зріс через військових, які, повертаючись із війни, хотіли їсти екзотичні страви з країн, у яких побували. Приблизно тоді журналістка The New York Times Джейн Нікерсон почала вести власну колонку про рецепти, а згодом — робити огляди нових ресторанів та кафе. Вона не була першою в цій сфері, проте змогла вивести фуджурналістику на вищий рівень, адже писала про їжу з такою ж серйозністю, як писали на інші теми в газетах, — проводила дослідження, брала інтервʼю та відмовлялася публікувати непідтверджені факти. 

За майже століття гастрокритика сильно змінилася — тепер ми не так часто  читаємо відгуки ресторанних критиків, які професійно оцінюють обслуговування та страви у закладах. Однак цікавість до культури споживання їжі та до нових закладів залишається. Тому ми підготували добірку ресурсів на всі смаки про сучасну українську гастрокритику та ресторанний бізнес.

Головне про українські фудмедіа

Ринок українських медіа, які займаються виключно гастрокритикою, майже незаповнений. Багато ресурсів починають з ентузіазмом, але з часом, не отримуючи належної уваги, згасають. Сезонно рецепти куті чи поради про великодній кошик публікують майже всі, але систематично з темою працює лиш кілька якісних медіа.

Posteat

Найбільше в Україні онлайн-медіа, яке пише лише про гастрокультуру та головні події сфери у країні та світі. Тут щодня публікуються новини про відкриття та закриття закладів, інтервʼю із шеф-кухарями, барменами та рестораторами і, звісно, рецепти, які варто спробувати. Здебільшого висвітлюється діяльність фудсфери у гігантах Києві, Львові та Одесі, але не бракує й матеріалів про інші міста: Ужгород, Тернопіль, Камʼянець-Подільський. Медіа розповідає про повʼязані з гастрономією подкасти, книги або ж фестивалі.

Barout

Якщо хочете зрозуміти барну культуру України й дізнаватися про новини індустрії — вам сюди. Все, що стосується коктейлів, дегустації вин, нових барів та цікавих подій, під час яких міксують алкоголь, можна знайти на сайті. Медіа розповідає і про навколобарну культуру: військові збори, які організовуються барами, та статистику про середні чеки в таких закладах. Здебільшого йдеться про Київ, але медіа не локальне, тож новини про інші міста також трапляються. 

The Village

Київське онлайн-медіа про міську культуру та життя в Україні. The Village пише про все — від розваг та сервісів у містах до новин про екологію та українські підприємства. Окремою категорією новин та матеріалів на сайті є їжа. Тут можна переглянути добірки закладів, які варто відвідати, прочитати інтервʼю з шеф-кухарями українських ресторанів, новини про українські заклади, які відкриваються за кордоном. Медіа здебільшого розповідає про київські ресторани, кафе, пекарні, кавʼярні, але інколи готує добірки, наприклад, про Львів чи окремі матеріали та фічери про особливі заклади з малих міст.

Platfor.ma, а саме спецпроєкт фудгід Україною

Platfor.ma — медіа та агенція соціальних проєктів. Висвітлюють новини креативної сфери, пишуть про культуру та інновації, а ще мають окрему сторінку, на якій зібрано унікальні та незвичні страви з різних куточків України. На лендінгу можна прочитати про традиційні способи приготування українських страв, переглянути довідку про історію їхнього виникнення, назву та інші особливості. Крім цього, на сторінці до кожного рецепту прикріплено особисту історію людини, яка готує цю страву й ділиться власним досвідом.

Авторські блоги та особисті історії

Блогери активно дописують на теми, повʼязані з гастрономічною сферою (а дехто з них, можливо, навіть зареєстрований як медіа). Оскільки над індивідуальним блогом частіше працює менша команда, ніж над роботою великого медіа, то бути фудблогером по-своєму… простіше. Найактивніших авторів та авторок дев’ять, але перелік не вичерпний.

Бетонна галушка

Особистий телеграм-блог Дарії Крикунової, співвласниці бізнесу з виробництва соусів та продуктів HolyShit! Pepper! і просто людини, яка на своєму рівні досліджує гастросферу України та світу. На її каналі можна прочитати про цікаві та маловідомі заклади за кордоном та всередині країни й просто життєві історії про культуру харчування. Загалом блог — це живе місце, де авторка розповідає про те, що їсть сама, де купує продукти, які заклади любить, і радить інші гастропроєкти, які могли б зацікавити аудиторію.

Сомельє в зелених штанях

Телеграм-канал Анни-Євгенії Янченко, сомельє та співавторки курсів Wine Start і «Філософія та вино». Анна розповідає про вина, аби кожен зміг обрати напій на свій смак, про різницю між сортами, історію їх виникнення і просто про те, яке вино краще пʼється взимку та чому. Доступно подана інформація про вино та ігристе дозволить кожному відчути себе трохи експертом, навчитися вибирати келихи для напоїв і розуміти, що та чому смакуватиме з певним сортом вина.

Добре пиво

Автор цього каналу робить майже професійні огляди на різноманітне пиво, яке можна купити в супермаркетах країни. Інформація про обʼєм, ціну, присмак кожного пива, а ще трохи про його виробника та тонкощі виготовлення — усе це є в кожному пості каналу. А ще історичні довідки про найдавніші пивоварні світу та багато мемів. 

Модерна Спіжарка

Дещо хаотичний, але багатий на нетипові дописи канал про гастрономічне з усього світу. Назва каналу відсилає нас до галицького слова «спіжарка», яке означає прилеглу до кухні комору для зберігання хліба, домашніх консервацій та смаколиків. Авторка Аврора Огородник ділиться тут улюбленими стравами, новинами гастросфери, розповідає про відкриття закладів по всьому світу. Тут багато про їжу в усіх її проявах — історичному, літературному, дизайні та музиці, а ще багато жартів та гастроподорожей різними країнами. Наприклад, про нідерландського фотографа та його мінімалістичні роботи з їжею, чайні пакетики для ванни і Музей огидної їжі.

Просто про вино — Uwines

Ще один телеграм-канал, де можна дізнаватися новини про українське вино та стежити за виноробами з України. Передусім канал про особистий досвід автора: що випити, прочитати та переглянути про вино. А ще про конкурси, де наші вина перемагають, дегустації у різних містах та цікаві акції від виробників, де кожен може виграти напої, набір келихів тощо.

Коротко про хореку

Телеграм-канал Ярослава Друзюка, колишнього головного редактора The Village. «Хорека» слово, яке утворилося з комбінації трьох англійських слів, традиційно повʼязаних із гастрокритикою, — hotel, restaurant, cafe (HoReCa). Термін вживаємо, коли говоримо про ресторанну галузь та культуру харчування. Ярослав коротко, лаконічно та по суті розповідає про нові заклади, які відкриваються у великих містах України. Крім цього, можна дізнатися про цікаві благодійні чи освітні проєкти, повʼязані із їжею, запуск іноземних подкастів про гастрокультуру та кейси комунікації українських закладів. Особливість каналу в тому, що автор багато і чесно говорить про невдалі приклади відкриття ресторанів та кафе, обʼєктивно оцінює якість та смак пропонованих страв і радить заклади, які варто відвідати.

Tasty Drive

Телеграм-канал Юлії Сущенко з Одеси. Тут багато про особливості кухні та гастроринку Бессарабії та Півдня України. Новини ресторанної галузі та все навколо їжі та напоїв знаходить відображення в науково-популярних статтях, якими ділиться Юлія. Авторка розповідає про гастромаршрути власних подорожей країною, дає чесні відгуки на заклади, які відвідує, і пояснює, чому до когось варто повертатися, а до деяких закладів краще не заходити. 

Поліщук рекомендує

Телеграм-канал про гастрономічні новини з усієї країни, але з більшим акцентом  на Львові. Веде його Всеволод Поліщук, розробник ресторанних концепцій та стратегій у HoReCa. Канал вирізняється тим, що інформує про навкологастрономічні події: презентації книг із кулінарними історіями, лекції з ресторанного бізнесу, благодійні акції місцевих кавʼярень тощо. Є навіть гастрономічні кіноанонси. Також можна прочитати огляди на відкриття нових закладів та короткі інтервʼю з рестораторами та шефами.

Фільтр, будь ласка

Камерний, але цікавий телеграм-блог про каву. Ніша гастрокритики на тему кави в Україні майже не заповнена, тож розвиватися є куди. На каналі можна почитати про всіх (або майже всіх) обсмажувальників кави України, про те, чим відрізняються їхні техніки та як це впливає на смак звареної кави. А ще поради про те, як її вибирати за описом, та інформація про країни походження самих зерен.

Їжа у подкастах

Про їжу не лише пишуть, а й говорять. У переліку чотири подкасти, які розповідають про гастрономію у найзагальнішому з можливих контекстів, а також ті, які застосовують до фуджурналістики особливу оптику — наукову чи крізь призму вужчого сегмента, наприклад коктейльної культури.

Картата потата

Подкаст, який закінчився ще в далекому 2021 році, але багато випусків цікаві й сьогодні. У 149 епізодах ви зможете дізнатися про незвичні харчові поєднання та страви, які готуються на їхній основі, де краще брати мʼясо для готування та навіть про те, як правильно розпочати піст та закінчити його. Ведуча подкасту Даша Малахова (свого часу вона багато готувала на телебаченні) запрошує експертів для розмови на різні теми, які так чи інакше стосуються нашої культури харчування. Подкаст не обмежується новинами закладів, а розглядає гастродосвід українців як такий, тому залишається актуальним досі. 

Голодним не слухати

Подкаст про те, як їсти смачно і готувати собі на втіху. Цей ресурс майже не розповідає про гастрокультуру у традиційному сенсі, тож про заклади та фести тут не знайдете. Фудблогерка Настя Іванцова розповідає про культуру харчування, добір продуктів та неочевидні способи приготування страв. Епізоди досить короткі, але насичені інформацією та лайфгаками для щоденного користування. Наприклад, як готувати рибу просто, чому деякі продукти краще заморожувати перед вживанням, а також чи можна приготувати томатний десерт.

Два коктейлі в пʼятницю

Подкаст зі справді барною атмосферою. Ви долучаєтеся до розмови про коктейлі, їхню історію, способи приготування та особливості смаку, але водночас залишаєтеся разом зі співрозмовниками за барною стійкою. Ведуть діалог бармен Мартин Волоха та аудіопродюсерка Вікторія Лавриненко. Кожен епізод — невеликий екскурс у коктейльну культуру, де ми дізнаємося історії, повʼязані з тим чи іншим напоєм, і відчуваємо атмосферу часу його появи. Наприклад, як приготувати той самий коктейль із фільму «Великий Лебовські», чому мартіні вважають класикою серед коктейлів, що пив Ернест Гемінґвей і чи можемо ми спробувати те саме.

Їжа для роздумів

Науковий подкаст про те, що ми їмо, від науково-популярного видання «Куншт». Ведучі подкасту — Олеся Павлишин, головна редакторка «Куншт», і Оксана Брошнівська, наукова журналістка, редакторка та менеджерка спільноти «Друзів Куншт». Тут їжа та гастрокультура розглядаються чи не в найширшому контексті — від виникнення правил етикету та столового приладдя до складних запитань, які зазвичай ґуґлять, як-от чи справді настільки небезпечним є глютен у складі хліба або хто і як першим почав варити пиво.

Гастротеймент

Окремо варто згадати шоу, однак чи можемо їх також назвати гастрокритикою? Безумовно, ми не можемо ігнорувати проєкти з мільйонними переглядами, як-от від Міші Кацуріна чи Андрія Бєднякова, які діляться особистим гастродосвідом подорожей країною. Ціллю подібних проєктів, як правило є розважити глядача, але про що насправді йдеться творцям сказати важко. Далі — кілька каналів, які можуть розважити розповідями про їжу.

ЧУШ

Ютуб-канал, назва якого розшифровується як «Чудова українська шаурма», насправді розповідає не лише про неї. Ведучий каналу Степан Єраносян подорожує Україною, щоб спробувати найрізноманітніші гастрономічні досвіди та челенджі. Крім цього, на каналі багато відео із дещо субʼєктивними топами закладів Києва, Одеси чи Хмельницького. Загалом канал цікавий саме емоційністю та енергетикою ведучого, проте професійної оцінки чи аргументації від цього шоу очікувати не варто.

Марко Черветті

Канал італійського кухаря, що вже понад десять років живе та працює в Україні. Тут можете знайти багато відео про те, як готують італійські традиційні страви в Україні, а також про наші страви чи продукти, які дивують шефа. Гастродосвіди Марка Черветті повʼязані з українською кухнею та традиційними стравами з різних регіонів і спонукають по-новому поглянути на знайому їжу.

Реве та стогне ресторатор

Ресторанний відеоподкаст від компанії Poster. Тут можна дізнатися про культуру ресторанного бізнесу в Україні від рестораторів із досвідом, власників та засновників кавʼярень та гастрожурналістів. Подкаст побудований у формі інтервʼю, де двоє ведучих — Сашко Боїм та Лейла Туваклієва — розпитують гостей про роботу їхніх закладів, життя за межами кухні та інші речі, повʼязані з гастрономією.

Книжкові гастротури Україною

Існують також книжкові дослідження української гастрономії. Це не звичайні добірки рецептів, а цікаві, глибокі тексти про культуру споживання їжі.

Євгенія Кузнєцова «Готуємо в журбі» (Magenta Art Books, 2020).

Книга про те, як українці переживають гастрономічні досвіди зі сміхом, гнівом чи журбою. Тут багато цікавих спостережень — як ми готуємо та їмо, як говоримо про страви. Крім переліку рецептів, авторка розповідає про традиції, забобони та усталені практики наших зустрічей на вечерях, святкуваннях тощо.

Олена Брайченко, Марина Гримич, Ігор Лильо, Віталій Резніченко «Україна. Їжа та Історія» (їzhak, 2021).

Про гастрономію в цій книзі розповідають як про один із напрямів культурної дипломатії. Українська їжа користується дедалі більшою увагою іноземців, і почалося це ще до початку повномасштабного вторгнення. Тому про їжу та страви тут читаємо не лише як про рецепти, а як про історичну тяглість культури, яка має підґрунтя у вірі людей, їхніх звичаях та побуті.

Володимир Задірака City Coffee Guide 2021 (ArtHuss, 2021).

Незалежний гід українськими кавʼярнями третьої хвилі, який виходив з 2015 року, від засновника українського обсмажувальника кави ONE LOVE coffee. Сто кавових місць з усієї країни зі спеціальними маршрутами та особливими історіями про кожну з кавʼярень. Тут багато порад від експертів про те, які напої і де варто скуштувати, чи є у закладі веган-меню, чи пускають туди з тваринами. Книга також містить десять найкращих варіантів обсмаження зерен серед українських виробників, тест «Яка ти кава» тощо.

***

Ресурсів, де можемо прочитати про заклади, їжу чи інші речі зі сфери української гастрокритики, чимало. Проте наша фуджурналістика розвивається не зовсім пропорційно — переважно це приватні блоги, де люди з ресторанного бізнесу діляться новинами, знаннями та особистим досвідом. Серед представлених на ринку медіа меншість підходять до гастрокритики професійно та з дотриманням журналістських стандартів. Через це потреба у якісних матеріалах, які б викликали резонанс та зацікавлення ширшої аудиторії, не задовольняється. 

Поки матеріали про заклади та їжу переважно розважальні, адже саме таку мету ставлять перед собою їхні творці. Проте попит на серйозні матеріали є, а тому ніша аналітичних статей, відгуків ресторанних критиків в Україні, хоча й залишається відносно вільною, може стати ще одним інструментом комунікації про нашу культуру як за кордоном, так і в межах держави.

Текст створено в межах стажування.

авторка
Олеся Василюк