Ми дедалі рідше говоримо про відвідини сучасних музеїв як зустріч з експонатами за склом. Тепер динамічна взаємодія із виставковими матеріалами стає радше правилом, аніж винятком, адже досвід, пережитий у галереї чи музеї, апелює до людських чуттів, аби передавати нові та невідомі сенси й наближати їх до кожного з нас.
Подібне спостерігаємо у багатьох світових музеях, наприклад, у Національному музеї авіації й космонавтики США, де кілька років тому відвідувачі могли відчути, як це перебувати на семи різних планетах Сонячної системи через інтерактивний панорамний екран, або ж у Музеї науки в Буенос-Айресі, який називається «Не торкатися заборонено» — кредо закладу говорить про те, що науку можна пізнати, лише торкнувшись її, тому всі експонати там є інтерактивними.
Панорамний вид на космічний ангар Джеймса С. МакДоннелла в Смітсонівському національному музеї авіації та космонавтики; музей «Не торкатися заборонено»
Українська реальність сьогодні та (будьмо відверті) у найближчі десятиліття — це воєнна реальність, де музейні експонати та експозиції часто створюються, аби транслювати життя, побут, мистецтво під час війни. Тематичні виставки дедалі частіше працюють із невипадковими речовими втіленнями досвіду: як це «бути українцями тут і зараз». Тобто куратори та артменеджери діляться світом «іншого» за допомогою перетворення спогадів у виставкові матеріали. На експозиції «Голоси», яка триває в музеї Києва до 26 квітня, таких «інших» — десятки.
Невеличка кімната на другому поверсі музею тьмяна, тому одразу побачити щось складно, проте шурхотіння щебеню під ногами вчувається і відчувається — це перший дотиковий та чуттєвий сенс, із яким зустрічається відвідувач виставки. Вже тоді чується перехресне метання звуків залою: ритмічне цокотіння годинника, скрегіт машин та механізмів, відлуння голосів на записах, які повторюються стільки разів, що стають своєрідною медитацією. От лише спокій тут не відчувається, навпаки — прокидається надзвичайна чутливість до миготіння світла, перешіптування інших відвідувачів виставки, які також поки нічого не розуміють, а тоді погляд чіпляється за десятки валіз, складених навколо опорної колони посеред кімнати.
Експозиція виставки «Голоси»; джерело фото: Vogue UA
Перед початком кураторської екскурсії учасники мають змогу самостійно оглянути кімнату. Спочатку важить безконтекстний досвід, де люди намагаються самостійно осмислити побачене та почуте. Згодом лінійний продюсер виставки Андрій Палатний розпочинає розмову із запитань, які виникають у відвідувачів. Першою озивається старша жінка, яка коротко питає: «Про що це?».
Відповідь на її запитання — годинна екскурсія простором та мовчазне вслухання в короткий фільм, що підготували для експозиції.
За словами Андрія, те, що ми можемо спостерігати в кімнаті, у найширшому сенсі накопичення історій та фіксація пережитого українцями за останні 10 років — від початку війни у 2014 році.
Виставка — оприявлення віртуального простору музею «Голоси Мирних», де зібрано сотні відеоінтервʼю з українськими біженцями та переселенцями про їхній досвід війни, аби зробити історії видимими для ширшого кола глядачів, щоб логіка фіксації подій комунікувалася і тривала в публічному просторі.
Для того, аби чути «голоси» виставки, надзвичайно важливим є візуальний та намацальний простір перебування всередині історій кожного та кожної, кого тут зустрічаємо. Для цього куратори підібрали спеціальні речові метафори: підлога, яка встелена щебенем, що шурхотить при кожному русі будь-якої людини — це не дозволяє думкам відокремитися від реальності експозиції, а тримає увагу сфокусованою. За словами Андрія, таким чином намагалися створити відразу кілька асоціацій: із випаленою землею, вугіллям чи уламками, які б працювали для кожної історії в просторі хоча б частково.
Зі стінами інакше — тут простір ділиться на кілька частин. Центральна ідея такого поділу — спроба створити просторовий триптих поняття дому: наше знання про це поняття, його плинність та змінність.
«Стовп зруйнованого життя» на виставці «Голоси»; джерело фото: сайт Forbes
Виставкова кімната округла та посередині має колону, яка ділить поле експозиції на дві частини. Колона обклеєна потрісканими та зламаними валізами, що насправді є центральним елементом усієї виставки, і ставить запитання глядачам — чи можна вивезти своє життя у валізі, чи можна буде повернути його на місце після завершення війни, чи закінчаться колись переїзди?
Саме дорожня сумка ілюструє ті спогади та матеріальні історії людей, які тікають від війни. Окрім очевидного значення валізи як символу переїзду та дороги, колона — це «стовп зруйнованого життя», що може не закінчуватися стелею експозиції, а йти далі, проламуючи всі наступні поверхи будівлі. На колоні розміщено 4 особливі валізи із проламами всередині. Туди прикріплені планшети та навушники. На кожному завантажена збірка відеоісторій з великих міст, які постраждали від ракетних обстрілів — Київ, Харків, Дніпро, Маріуполь. Цей елемент виставки створений спеціально для того, аби історії могли промовляти індивідуально до кожного в камерній атмосфері.
Поряд із колоною розташовані «артефакти»: колекція предметів, які фіксують пережиття мирних людей під час війни. Наприклад, тут є іграшкова мавпочка з помітним ідеальним надривом у формі дитячого кулака, її музею передали батьки дитини, яка під час нічного обстрілу у прифронтовому місті міцно трималася за цю іграшку. Таким чином ці історії людей стають не лише свідченням трагедій, але й документуванням нової реальності, у цьому випадку, наприклад, зруйнованого дитинства та пережитої травми війни, що триває далі.
Настінна артінсталяція виставки «Голоси»; джерело фото: сайт Forbes
Експозиція завершується артінсталяцією, яка формує образ втечі від війни — силуети людей із сірої тканини, обернуті спиною до глядачів, обрамляються численними валізами із різних століть. Усі вони розкриті, а тому можемо бачити, що ці «сірі» постаті, тобто звичайні люди, везуть із собою те, що прагнуть зберегти у безпечному місці: старі фотографії, дитячі іграшки, мінімальний набір найнеобхіднішого… У кожного і кожної власна комплектація тривожної валізки, найважливішого багажу того, хто тікає від війни: памʼять, дитинство, життя.
Увесь час перебування в просторі експозиції чуєш аудіоряд, який транслюється із трьох сторін кімнати. Залежно від того, де саме перебуває глядач, чути лише монотонне стукотіння потягу коліями або голоси людей, їхні історії зустрічі з війною, або падіння уламків та завивання вітру. Це створює враження перебування всередині досвіду інших людей, їх пережиття втечі від війни.
В певний момент втрачається розуміння того, що саме говорять люди, адже їх голоси накладаються, аби передати те, наскільки тісно повʼязані всі українці, які пережили та продовжують переживати повномасштабне вторгнення, їх голоси сплітаються у хорове звучання, саме тоді виникає враження неможливості припинити його — голоси мирних звучатимуть і надалі, колективно рефлексуючи досвід втрати.
Після всього хочеться дати очам трохи відпочити, тому ти мимоволі підіймаєш їх догори — на стелю, яка насправді теж є частиною експозиції. Звичайні панелі офісної стелі розташовані криво, звисають донизу чи й зовсім зняті, що створює враження вибухової хвилі, яка нещодавно торкнулася простору цієї будівлі.
