Автор: sensor

«Чорна Королева» — дебютна книжка Марічки Плай. До 2014 року авторка працювала менеджеркою IT-проєктів та бізнес-аналітикинею. З початком російсько-української війни вона залишила роботу і довгий час займалася тільки волонтерством. Згодом Марічка повернулась до того, що любила з дитинства, — вигадування історій.

Комедійно-мотиваційна повість «Чорна Королева» — частина серії #проявляйся від першого в Україні жіночого видавництва Creative Women Publishing. Цією ініціативою видавництво підтримує авторок-початківиць. Раніше у серії виходила друком також збірка оповідань Марини Пономарьової «У скляному лісі». Обидві авторки у своїх дебютних текстах використовує елементи фантастики, аби поговорити про сучасний жіночий досвід, який досі залишається мало помітним.

Книга починається з того, що у сучасному Києві зʼявляється Чорна Королева — наймогутніша темна чаклунка Чарівного Світу. Як і у всіх темних чаклунок, її обовʼязком було перемагати Білих Королев, сіяти лихо та робити всіх довкола нещасними. Змусивши страждати абсолютно всіх у своєму магічному світі, Королева прибуває до нашого. І бачить довкола таку кількість нещасних людей, що впевнюється: десь тут має бути неймовірно могутня темна відьма, яку необхідно здолати у двобої.

Аби дістатися до цієї відьми, Королева вирішує знайти найнещаснішу людину нашого світу. Виявляється, що це киянка Ліда, в якої був ну дуже поганий день: від забрудненої сорочки до цілого ДТП. Останньою краплею стає невчасне оновлення компʼютера. День остаточно жахливий, а Королева доконечно переконана, що на дівчину наслала лихо темна чаклунка з іншої (нашої) реальності. Бо чому ж іще її переслідує стільки нещасть?

Сюжет направду не новий. Схожі переселення казкових персонажів у реальний (часто не менш жорстокий) світ уже траплялися. Зокрема, першим на думку спадає діснеївський фільм «Зачарована» (2007), в якому головна героїня замість прогнозованого «довго і щасливо» із принцом опиняється на Мангеттені. Тепер — за межами казки — Жизель вільна від кохання з першого погляду та шлюбу без першого побачення, Прекрасний Принц погано справляється із порятунком нареченої, тож цілувати дівчину, щоб вона прокинулася від вічного сну, доводиться розлученому юристу Роберту; навіть казковий бурундук Піп зазнав змін — у Нью-Йорку він втратив здатність говорити. 

Кожен із них отримав право вийти за межі усталених образів та обовʼязкових сюжетів. Незмінною лишилася тільки зла королева Наріса, яка що в казковому світі, що у Нью-Йорку прагнула лише зберегти свою владу за всяку ціну. Тобто була у звичному для всіх поціновувачів ранніх мультфільмів Disney образі «харизматичного чистого зла». 

Марічка Плай у своїй повісті рухається далі — дозволяє злій Королеві також змінити образ. Темна чаклунка тепер не уособлення абсолютного зла, що сіє лихо просто тому, що так прописав автор. Вона стає трикстером: її мотивація стає обґрунтованою, а вчинки набувають півтонів. Королева не робить зло заради зла: часто за, здавалось би, лихими речами стоїть спроба зарадити персонажам. Чи то казковим героям, аби вони не нудьгували у своїх сталих образах, чи то Ліді, щоб дівчина врешті позбулася тягаря чужих уявлень про неї.

І це не єдина тема, в якій Марічка Плай ховає за яскравими персонажами і веселими пригодами глибші сенси. Так, читачу пропонується переосмислити темряву: як частини особистості, що її наше суспільство звикло сприймати негативно, так і персонажів, які її виказують. У повісті темний бік речей та героїв сприймається не як абсолютне зло — а як лише інший бік усього, що існує у світі. А сама темрява набуває додаткових ознак. Наприклад, вона є тою частиною людини, яка не так спонукає чинити зло, як обирати саму себе, свій комфорт, замість того, щоб намагатися догодити іншим. Так Королева ніби і хоче «виховати» з Ліди собі наступницю — нову наймогутнішу Темну Чаклунку, яка буде чинити лихо мешканцям магічного світу, але натомість допомагає дівчині дослухатися до себе, знайти свої мрії і готовність їх досягти.

У цьому «Чорна Королева» відповідає тенденції, що її популяризували та реактуалізували Ніл Ґейман та Террі Пратчетт у своїх «Добрих передвісниках».  Автори дозволили Добру чинити не геть «добрі» речі, а Злу — будувати стратегію, яка може зламати плани самого Пекла.  Демон Кроулі у Ґеймана з Пратчеттом не так ангел, що пав (попри те, що саме він у подобі змія спокусив Єву яблуком), як ангел, що «туманно спустився вниз». Хтонічне зло стає опуклішим, бо, щиро кажучи, вічне життя спонукає рухатися далі й шукати собі нові, інші мотивації для вчинків, крім як творити розгардіяш у світі. Особливо після кількох тисячоліть співжиття з людьми, як це було у випадку Кроулі. 

Казкові персонажі у цьому вічному і наперед спрогнозованому житті подібні до вічних істот, як-от ангели або демони. Тільки їхнє життя не розгортається у часі, а вічно закільцьоване: героїня завжди зустрічає свого принца, їх завжди чекає щасливе, неокреслене майбутнє, а Зло завжди намагається їм завадити. І завжди програє, бо так заведено. Хто тут не втомиться — постійно чинити «як прописано»? З часом варто шукати нову мотивацію, особливо коли рамок казки вже немає.

Так, Чорна Королева, з якою ми знайомимось як із наймогутнішою темною чаклункою, в якийсь момент зізнається, що у неї є два задоволення: чинити лихо та долати лиходіїв. Тобто геть протилежні речі. І навіть те зло, що вона чинить проти мешканців Чарівного Світу, нікого не вбиває. Перетворюючи гномів на садові статуї, а ельфів на жуків, чаклунка допомагає їм не нудьгувати в одному образі. Бо вже ні для кого не секрет, що бути казковим персонажем — це доволі нудно, особливо якщо твою долю за межами сюжетних рамок не прописали навіть простими словами «довго і щасливо». Тож і це — теж про темряву, яка існує для того, аби життя тривало.

Інші герої Марічки Плай також виходять за рамки типажів, яких ми звикли бачити у казках. Так, Прекрасний Принц, що розшукує Королеву, на перший погляд може здаватися тим самим бездоганним лицарем у блискучих обладунках. Та хоча обладунки й дійсно блискучі, сам герой далекий від ідеалу: він уперто бачить тільки те, що хоче бачити, не дозволяючи нічому і нікому порушити складений у голові сюжет. А у сцені, де Принц відволікається від кохання всього свого життя (яким на пару хвилин стала Ліда), аби бавитися зі щойно поверненим Королевою мечем, ми бачимо точно не вправного воїна, який здатен змінити світ.

Та, можливо, герой завжди був таким? Просто тепер ми дивимось на нього поза романтичними рамками казки — і перед нами постає не сміливий юнак, що здатний захистити свою кохану від усього Зла на світі, а незрілий хлопець, якому треба ще багато чого навчитися.

Повість сповнена класичних персонажів у некласичних обставинах. Ліда намагається пояснити своїм абсолютно звичайним сусідам, що жителі казкового світу, які зʼявилися на порозі її квартири, — просто далекі родичі.  Як Королева, так і Принц пересуваються Києвом на таксі, розраховуючись золотими монетами. А для того, щоб дізнатися більше про світ, до якого вона потрапила, чаклунка всю ніч дивиться телевізор. Здається, у неї справді чимало спільного з доброю та світлою Жизель із «Зачарованої».

Загадка із непроглядною напастю Ліди розвʼязується не по-казковому прозаїчно. Нещасним життя дівчини робить не якась лиходійка, а вона сама. Відмовляючись від власних мрій та відкладаючи своє «довго і щасливо» якнайдалі, героїня зовсім забула, хто вона така. Тож тепер ціль Чорної Королеви змінюється: вона перебирає всі магічні й немагічні засоби, які допоможуть Ліді згадати себе справжню.

«Хто я?» — найдавніше екзистенційне питання людства, яке за останні роки стало мемом в Україні — супроводжує весь сюжет повісті, додаючи казковим пригодам глибини. Разом із героїнею читачі вирушають у подорож, аби знайти тих, хто дасть Ліді бодай якусь підказку. Та правда полягає в тому, що є запитання, відповіді на які знаємо лише ми самі. Можна звертатися до тих, з ким живемо, і до тих, з ким працюємо; до тих, кому подобаємося, — і до тих, хто подобається нам. Та зрештою все, чим вони можуть поділитися, — лише фантазії про нас. Десь образливі, десь приємні, але однобокі й далекі від правди. Так, в очах батьків Ліда постає назавжди маленькою дитиною, а в очах закоханого в неї колеги — жінкою у відвертому вбранні й з нульовою особистістю. Вириваючись із рамок цих уявлень, героїня проходить болісну трансформацію: вона має визнати всі життєві шанси, які втратила, керуючись думками інших.

Авторське визначення жанру не даремне. У комедійній формі Марічка Плай нагадує, що процес дослідження себе не завжди буває райдужним та легким. Часом ти змушений зустрітися з неприємними й навіть болісними речами. Наприклад, чесно перерахувати всі втрачені шанси — і усвідомити, що мрії, до яких вони могли би привести, вже ніколи не справдяться. Ця повість — спосіб авторки балансувати між гірким усвідомленням позакнижкової реальності й казковою вірою в те, що взявши на себе відповідальність за своє життя, ми здатні будувати його так, як нам того хочеться.

Разом із цим здається, що всім екзистенційним питанням, якими задається Ліда, замало простору в повісті. Можна легко уявити, як кожна з тем — відмова від мрій та їх пошук, зважання на чужі думки, пошуки справжнього «я» — стає окремою пригодою для героїні.

Хочеться почути більше, ніж просто висновки. Наприклад, дізнатися про те, що робило Ліду Лідою, формувало її характер, дозволило вирватися з павутиння чужих уявлень. На що героїня спиралась тоді, коли не було на що спиратися? У чому її непересічність — чому ми читаємо саме її історію?

Можливо, саме завдяки невеликому обсягу повість дає швидкий заряд натхнення, що змушує подивитися навколо і замислитися: чи дійсно ми живемо так, як хочеться саме нам? Та з іншого боку, моментами хочеться поставити екшн на паузу і роздивитися героїв детальніше, дізнатися про їхній бекграунд та мотивацію, простежити поступовий шлях пошуків себе.

Так само хочеться дізнатися більше про передісторії інших героїв, побачити їхній розвиток. Ким була Королева до того, як стати найстрашнішою лиходійкою магічного світу? Чому її найзапеклішим ворогом є ельфійський народ? Або ж Прекрасний Принц — чим він займається, окрім того, що бореться з чаклункою? Чи здатен він на еволюцію поглядів?

Завершення повісті — повернення Королеви до Києва та друга зустріч із таксистом Валерієм — дають надію на те, що відповіді на ці запитання ми зможемо колись прочитати.

Адже «Чорна Королева» вкотре нагадує нам: форма оповіді й декорації можуть змінюватися, місце Приспаної Красуні може займати киянка Ліда, що працює в IT-компанії, — але питання, що турбують людину, залишаються такими самими, як і сотні років тому. Як не боятися йти вперед? Як не загубити себе серед думок інших? І, звісно ж, — хто я?

Здається, про війну вже написали все та всі. Поезію, коротку та довгу прозу, документалістику, есеїстику. Про війну пишуть ветерани, описуючи будні під прицілом ворога: прямолінійно, реалістично, безжально — як Валерій Пузік у «Мисливцях за щастям» чи Артем Чех у «Точці нуль». Про війну пишуть цивільні, волонтери — відверту репортажистику про зруйновані міста, як-от «Бахмут» Мирослава Лаюка, чи ніжну та крихку поезію про втрати, перші дні війни, тривоги та відбої, як у «Тонкому льоді» Ірини Цілик.

І навіть з усією тією геометричною прогресією, з якою полички з умовною назвою «Література про війну» зростають, помилкою буде вважати, що нічого нового вже неможливо почути, побачити, прочитати. Цієї помилки могли припуститися й авторки оповідань та есеїв зі збірки «Я (не) знаю, як про це писати» та не написати своїх текстів.

Письменниці Ніла Ревчук, Анна Софіна, Анна Сєдих і ще безліч інших талановитих авторок, більшість із яких мали небагато досвіду в написанні прози, долучилися до курсу My Story української письменниці Ірени Карпи та створили контурну карту досвідів і переживань — тонка лінія сполучає історії в одну нечітку фігуру з 34 кутами-текстами — загостреними та болісними, сточеними та обнадійливими.

Кожна авторка писала про свої переживання російсько-української війни — виписувала їх у літери на своїх трьох чи тридцяти сторінках. І намагалася себе переконати: навіть якщо вона не знає, як про це писати, вона все одно буде це робити. Попри все, всупереч усім.

Усі оповідання «Я (не) знаю, як про це писати» написані жінками і здебільшог про жінок. Десь головним героєм є старий дідусь, десь — кіт чи собака, але все одно жіноча оптика збірки — наскрізна та індивідуальна. Жінки в «Я (не) знаю, як про це писати» не конвенційні та стереотипні, а контроверсійні та різні: тендітні, грубі, саркастичні, ніжні. І, відповідно, погляди на одні й ті самі теми в них теж дуже відмінні.

Досвіди — відмінні, і їхнє прийняття часом украй обмежене — дистанцією, прірвою в розуміннні контекстів та загалом небажанням їх розуміти. Кожне оповідання в цій збірці побудоване за спільним патерном: початок — 24 лютого 2022 року. Вибухи, страх, бажання врятуватися за будь-яку ціну. Ховатися в метро чи їхати за кордон, спати на матраці в коридорі, зібрати валізу найважливіших речей. Перші кілька місяців єднання було очевидним, бо це давало надію і бодай трохи рятувало. Коли перший шок минув, кожен набутий досвід перестав бути колективним, а рушив своєю особистою траєкторією. І тоді стало зрозумілим — прірва між ними неминуча. А межи тим — і осуд.

Як правильно: залишатися за кордоном зі своїм, сформованим за багато років життям чи повертатися додому, попри все? Що робити: розривати стосунки з найкращою подругою, яка підтримує вторгнення Росії в Україну чи до останнього сподіватися, що її можливо переконати? Чи правильно потайки мріяти про те, як твій чоловік міг би виїхати за кордон, якби у вас було троє дітей?

Кожна авторка відповідає — вона не знає. І вся ця збірка покликана допомогти їм дізнатися: виписати свої емоції та переживання в текст. А для читачів —  це ніби змога потрапити в такий собі музей, де треба тільки дивитися — обережно, з-за рогу — та нічого не чіпати. Можливо, не приймати чиїсь думки, можливо, чітко розуміти відповіді на всі ті питання, якими мучаться герої кожного короткого тексту. Але не проєктувати на себе — лише спостерігати. Намагатися дистанціюватися та переступити прірву контекстів, за якою, можливо, вийде знайти розуміння.

Кожен текст збірки — про нову героїню чи нового героя, що не чіпляють увагу, не запам’ятовуються. Вони — прості люди, яких можна зустріти в місцевих кав’ярнях, на дитячих майданчиках чи в лікарняних чергах: побачити й одразу забути. Але, зрештою, у цій збірці запам’ятовуються не люди — запам’ятовуються історії, їхня щирість і щемкість. 

Тексти молодих авторок, учасниць курсу Ірени Карпи — радше не про форму, а про зміст. Не в кожне оповідання виходить зануритися, не кожне виходить провідчувати, деякі з них пролітають повз пам’ять, не залишаючи нічого, а деякі — лишаються у ній дрібним осадом та щемким післясмаком, як в оповіданні Анни Софіної «Надія»: мама з малою донькою та батьками повертаються в село, у яке заїхали танки, от тільки невідомо — наші чи чужі.

Часом авторки звертаються не до приватного, а до колективного досвіду, намагаючись передати згуртованість, єдність і патріотизм через почасти занадто патосні фрази про «безсонну для всієї країни ніч на 25 лютого». Часом тексти навпаки пронизані глибокими персональним деталями — фільтр цигарки, який тліє так само, як тліє бажання героя зрадити тих, хто зрадив його. Або ж пісня «Лети» Vivienne Mort, що звучить із колонок і нагадує про загиблого на війні брата героїні «Щоб то був ти» авторки Вікторії Степаненко: «…і лиш один, з усіх один таки залишиться живий, я б так хотіла, щоб то був ти».

Одне з оповідань збірки — «Червоні починають та виграють» Марини Лазовік. Ідеться тут про червону нижню білизну, яку купляє головна героїня, аби повернути сексуальність у її стосунки з чоловіком-військовим. 

Хай як би це звучало, та цей атрибут — один із багатьох кодів війни в цій збірці. Близькість і її неможливість через відстань та сиру землю окопів — і приваблива білизна в «Червоні починають та виграють», яка допомагає боротися за цю близькість, попри війну. Старе поламане фортепіано з оповідання Ірини Шмигельської «Клавіша за клавішею», яке, попри власне перебування на прифронтовій території, головна героїня намагається полагодити, аби були музика та життя. Капюшон з оповідання Христини Живогляд «Простір у капюшоні», що стає символом спогадів про час до повномасштабного вторгнення, які так складно відпустити — героїня ховається в нього, як у темну печеру. А «Сходи» Катерини Науменко взагалі побудовані як суцільна метафора, ніби в «Божественній комедії» Данте: бабуся піднімається до свого поверху по сходах, ніби з темного пекла до раю, бо через відключення світла ліфт не працює. Паралельно — зустрічає своїх сусідів-грішників та дізнається їхні історїі блекаутів, фіксуючи, наскільки кардинально змінилося не тільки її життя.

Обкладинка «Я (не) знаю, як про це писати» — теж своєрідна мапа кодів: валіза, у якій сховані зруйновані багатоповерхівки, розбитий лак для нігтів, банка вишневого варення та речі, які згодом будуть зовсім не за сезоном — тепла весна за кордоном настала на диво швидко. Та сама «тривожна валізка», у яку кожна з авторок намагається покласти щось дороге та цінне для неї — тільки б не забути, тільки б не лишити в закутках міст, скверів, квартир те, що так легко може розсіятися. Варто тільки дочитати останнє оповідання збірки — текст Марини Лазовік «Море. Моє» про повернення Криму, — як приходить усвідомлення, що всі ці маленькі художні деталі — не про війну, а про те, що відбувається всупереч їй.

Курс Ірени Карпи, в межах якого була створена ця збірка, називається My Story і оповіданням і такою самою назвою книга й завершується. Знову-таки, ключ до розуміння концепції та важливості цих текстів захований не в них самих, а в деталях — вільних рядках, на яких кожен читач може написати свою історію, чи форзацах: на першому — закреслене «не знаю», на останньому — «знаю».

«Я (не) знаю, як про це писати» — це антропологія людських слів та емпірики у війні. Спроба знайти відповіді на запитання для себе, а не дати їх іншим. Можливо, колись ці історії стануть іще одними свідченням смерті та життя у світі-катастрофі для майбутніх поколінь. Проте зараз жіночі погляди на російсько-українську війну залишаються потрібними насамперед для українців. Нам важлива призма жінок-військових: поезія Ярини Чорногуз чи Ірини Бобик. Нам важлива призма жінок-ВПО: «Сєвєродонецьк» Світлани Ославської чи «Маріуполь. #Надія» Надії Сухорукової. Нам важлива призма жінок, які втратили та втрачають кожен день, як-от у максимально особистісному романі Олесі Хромейчук «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою».

Навіть якщо здається, що про 24 лютого нічого нового сказати вже неможливо, є імовірність переконатися у зворотному.

Ясміна Девон народилася в королівстві Еверластінг у переддень великої битви, тож їй від самого початку ніби судилася непроста доля. Зростаючи, вона прагне отримати титул правительки, проте її не допускають до трону і навіть виганяють із рідного королівства, мало не прирікши цим на смерть. Чи вдасться їй здолати всі труднощі та стати номером один у королівстві?

У книжці запорізької авторки Дар’ї Новицької «Ясміна. Шлях до корони» сильна й хоробра принцеса руйнує стереотипи, що панують у суспільстві, що її оточує. Вона показує, якими можуть бути нові духовні цінності, вірить у фемінізм, відстоює кордони та готова воювати з тим, хто зазіхне на її корону. 

«Ясміна. Шлях до корони» — це жіночий роман з елементами фентезі на тлі середньовічної епохи. Дар’я Новицька не зупиняється на окремому жанрі, а пробує поєднати різні. Серед її книжок: історичний роман-трилер «Джон Вуд», сучасна проза про стосунки «Чоловік на годину» та жіночий роман «У полоні свободи». Письменниця пройшла шлях від самвидаву до постійної співпраці з видавництвом «Кондор». 

Ясміна має гострий розум і почуття власної гідності. Та батьки не чують її, називають бунтаркою і хочуть насильно видати заміж. Принцесі не подобається наявний стиль керування королівством і те, що її батько намагається не помічати війну, яка ось-ось постукає у двері. «Холодний піт виступив на чолі. Вона стояла перед відчиненими головними дверима палацу, бачачи перед собою армію. Замість квітучих вишень — стяги. Замість скрипалів — іржання коней. Замість танців — схвильоване тупцювання військових». 

Ясміна повсякчас вишукує вади у планах свого батька та його оточення. Зокрема, критикує те, що король Еверластінгу вирішує виїхати, щоби просити політичної підтримки в іншому королівстві. Тим часом її саму відправляють у заслання — але за що саме? Чому її не допускають до ухвалення рішень і влади? Невже вважають саму Ясміну небезпечною? Чи просто хочуть її позбутися?

Ясміну вважають практично за фурію: усім її рідним містом — Деновінгом — ширяться чутки про її витівки, зокрема про зухвалі суперечки з шанованими вельможами та радниками. Але зрозуміти і пояснити войовничі настрої в ній ніхто не може, адже це вже не підліткові емоційні гойдалки чи бунт заради бунту. Вона доросла, їй 25, вона вільно їздить на коні, огризається на молодших сестер, а дорослі закидають їй, що вона ставить себе і власні потреби вище за решту, опирається стратегічним рішенням — як-от вигідному одруженню, — які б допомогли її родині та королівству. 

На початку принцесі також розповідають казки про заслання — мовляв, так їй буде навіть краще. Проте вигнання — це подорож, із якої не повертаються. Ясміна бачить смерті, захоплених бранців, бойовища, нестерпні умови для воїнів. Водночас вона шукає підтримки й союзників, адже не має нічого й нікого поруч себе. Та коли Ясміна змогла повернутись додому, вона виявила, що батьків там більше немає, а на вулицях панує хаос. Тож вона вирішує взяти на себе відповідальність правительки.

Королівства мають федеративний устрій, як-от у Німеччині чи США. Таких королівств-об’єднань тут шість: Вераад, Еверластінг, Месарол, Греспінг, Кінгслінг та Ваода, — та всі вони водночас є частиною імперії Етерніті. Через океан є інша імперія — Соліс, — якою, як не дивно, править жінка. Хоча авторка багато пише про інші міста і землі, що навіть відчуваються по-різному, це не подорожній роман, — а проте мандрувати принцесі випаде багато: нападати на супротивників та їздити до сусідів для укладання дипломатичних угод.

Устрій королівств дуже нагадує Середньовіччя — у цей час правителі переважно укладали міждинастичні шлюби, щоби зміцнити зв’язки, а це означало вигідно одружити всіх дітей володарів престолу з нащадками королів чи князів сусідніх земель та мати там вплив. Часи, в які розгортаються дії роману, — доволі буремні для королівства, події накочуються так, що героїні потрібно бути уважною до зовнішньої політики. Ось один сусідній правитель починає загарбувати землі інших, захоплюючи все більше території імперії Етерніті, тож королівство Ясміни має шукати союзників поза межами імперії, щоб покращити своє становище та відбитися від нахабного ворога. Діяти традиційно, тобто виходити заміж із політичною метою, головна героїня не хоче, тож шукає та обирає свої шляхи правління. 

Авторка зачіпає тему вибору жінки щодо заміжжя та вплітає в роман сучасний досвід. Ясміна виглядає як сучасна жінка, але вона оточена людьми, які глибоко налаштовані проти її поглядів на самостійне життя. Вони бачать шлюб як єдиний вихід у ситуації неминучої війни та не хочуть розглядати сценаріїв інших угод.

Один із кавалерів  називає принцесу пташкою, наче натякає їй, що вона може потрапити в клітку. Однак Ясміна дуже переймається своєю незалежністю і не готова бути спійманою, тож до всього ставиться обережно. Цей кавалер представляється дівчині Звіром, він замкнений у собі, холодний, жорстокий, але одного разу навіть рятує її від смерті. І хоча між ним та Ясміною не раз виникають цікаві діалоги й вони часто іронічно підколюють одне одного, авторка різними способами натякає на небезпеку таких стосунків: Звір прагне підкорити собі принцесу.

Водночас і сама Ясміна переживає кризу близькості: вона  втратила довіру до рідних, їй складно приймати тих, хто так довго її відштовхував, передовсім сестер. Її найменша сестра Долорес боїться ставати королевою, якщо зі старшими сестрами щось станеться. З середньою сестрою Беліндою було непросто завжди, бо на її характер вплинула травма від падіння з коня. Сестринські стосунки не складаються, між дівчатами прірва, і жодна не може зробити крок назустріч, тому Ясміна й відчуває самотність. Белінда показує, що знає, як має бути, як чинити «правильно»: і у правлінні, і по життю. Сестра диктує свої порядки та кидає у Ясміну фразою: «Зроблю, але заради дому, а не заради тебе», — але чи справді саме це вона має на увазі? Ці сестринські взаємини непрості, і можна тільки здогадуватися, чи Ясміна картає себе за те, що не має підтримки рідних. 

Самотужки Ясміні непросто впоратись із викликами. На початку їй не вдається ефективно керувати королівством, наче вона робить це наосліп, — часто ухвалює емоційні рішення та робить промахи. З її боку було надто інфантильно думати, що все відразу вдаватиметься так, як вона уявляла. Це проблема молодості: коли вперше зіштовхуєшся з раніше невідомим досвідом чи задачею, маєш підлаштовуватись під нові виклики і знаходити практичні рішення, бо головне — залишатись у грі, навіть якщо уникнути помилок неможливо. Протягом роману персонажка змінюється, вона переживає кризи і долає етапи внутрішнього росту: стає самостійною правителькою, ухвалює нелегкі рішення — адже в її руках життя людей — та вчиться відмовлятись від пропозицій, які видаються їй нещирими.

Авторка постійно підкреслює, що, попри фізичні труднощі, Ясміна достатньо незламна, щоб витримати всі випробування, які можуть чекати на володарку, хоча як людина вона мала би втомитись і виснажитись ще наприкінці першого розділу. За маскою сильної правительки принцеса ховає розгубленість і втому: їй здається, що якщо вона покаже слабкість, її перестануть поважати. Ускладнює становище й те, що тамтешнє суспільство не сприймає жінку у ролі керівниці. Тому принцеса живе у повсякчасній напрузі й не довіряє навіть своєму оточенню.

Але вічно жити у поневіряннях, коли, здається, всі її ненавидять і вона всіх підозрює, неможливо, тому Ясміна потроху вибудовує ближче коло довірених осіб. У моментах, коли героїня ділиться сумнівами у діалогах із такими людьми, можна простежити, якою вона стає насправді: довірливою і прямолінійною, відповідальною та достатньо сміливою, щоб іти у вогонь, але за потреби готовою відкрито радитися й перепитувати за речі, яких іще не втямила.

На основі здобутого життєвого досвіду Ясміна Девон вибудовує власну політику керування державою, скликає палати лордів, запрошує представників інших королівств на наради, охороняє землі. Але війна триває: хтось у цей самий час убиває її народ, а військо зазнає втрат. Ясміна роздумує, як об’єднати своїх людей, та активно шукає необхідні рішення. 

Однак у цьому чоловічому світі звикли не відступати у сутичках і хизуватися битвою до останньої крові. Для Ясміни такі вчинки ворога здаються грою напоказ, тому вона хоче зупинити це та змінити правила. І одне з її рішень — поставити меморіальний комплекс, який нагадуватиме про ціну війни, про тих, хто віддав свої життя за ці землі: 

«Відтепер ім’я кожного, хто віддав душу за Еверластінг, буде викарбуване у Книгах Життя, у яких до сьогодні записувалися лише ті, хто мав владний статус. Я змінюю це правило! Історія королівства повинна пам’ятати, а нащадки знати тих, хто дарував їм життя ціною власною». 

Поставити меморіальний комплекс у королівстві — це символічно. Такі увічнення пам’яті — це про те, що мешканців хочуть зрозуміти, почути, закарбувати їхні імена в історії, змінити ставлення (своє та інших) до війни.

Складно вести війну, не знаючи контексту, розуміти її хід без цілісної картини з поля бою. Ясміна ніби інтуїтивно намацує те, що можна назвати духом війни, вона починає відчувати прихильність і самопожертву людей з народу, коли на неї падає тягар влади. Вона запитує себе, чи достатньо вона зріла і готова до складних рішень та хто воюватиме проти неї. Однак королівство, яке готове напасти, маскується, героїня не знає ворогів у обличчя: «Ворог, який ховається, набагато небезпечніший за того, хто відкрито наступає».

Історія знає достатньо прикладів «троянських коней», але багато хто стикається з цим прийомом ніби вперше. Неодноразово головна героїня опиняється в ситуації відчаю, адже сила війни більша, ніж її власна: «Обвела поглядом тіла. Її почало нудити від війни. Від смерті. Від безпорадності. Чому постійно мала шукати підтримки?».

Герої роману «Ясміна. Шлях до корони» багато чого не знають про війну: як її вести чи як бути достатньо готовим до несподіваного нападу та зради. На кожному кроці головній героїні доводиться обмірковувати, що саме означає те чи те ставлення до неї з боку правителів і радників з інших королівств і що стане провокацією до нової війни. Вона — керівниця держави під час бойових дій, а тому в її поведінці так багато самопожертви та військового запалу водночас. Шукаючи своїх людей, Ясміна постійно ставить іншим запитання, на чиєму вони боці, але деяким із них складно відповісти на це однозначно. 

Історія Ясміни доволі лінійна, але іноді авторка ніби полишає героїню й повертається до неї через певний проміжок часу. Тому виникають запитання, а що ж відбувається у паузах, за якими читач або читачка не можуть поспостерігати у тексті. Наприклад, у такому «замовчанні» залишаються кілька любовних ліній Ясміни: серед них і відважний лицар, готовий для неї на все, і хлопчик-захисник, і воїн із флоту, і дипломат. Авторка не розкриває надто глибоко кожні з цих взаємин, однак усі вони мають свій добре помітний вплив на формування характеру головної героїні.

Іще однією деталлю вивчення себе для Ясміни стає повернення до її улюбленого місця, такого собі прихистку, — галявини поруч із невеликим, але глибоким озером на краю лісових нетрів. Ясміна любила гуляти там, коли була малою, і щоразу згадує це місце й роздумує, що могло привабити її до нього. Урешті ця галявина стає місцем спокою та роздумів і наштовхує героїню на просте усвідомлення, яке, втім, дуже їй допомагає в житті: не всі відразу вміють керувати королівствами, будувати кордони й оборонятися від ворогів. Люди не народжуються вправними, безліч королів зіпсувала своє становище через невміння керувати та продажних радників. Однак Еверластінг — це її дім, і Ясміна знайде спосіб, як вона зможе ним керувати. І від цієї думки в неї з’являється щире бажання набиратися якомога більшого досвіду. А з новою відповідальністю й рішеннями приходить і власне дорослішання.

Місто Деновінг. Теплий халат з овечої шерсті. Ясміна сьогодні в палаці, дивиться у вікно й сумує, що місто в багнюці. Заради чого це все? Її сприймають, як жінку, яка «зовсім не така, якими бувають жінки королівського роду». Підлеглі відчувають, що влада у руках сильної жінки, а тому задивляються на неї із захватом.  Вона говорить про себе: «Я не солдат. Я не вмію вести війну. А моє військо, мій флот… Вони певно ненавидять мене за безглузді вчинки! … Я лише хочу зберегти свій дім».

Можливо, якби принцесі жилося спокійніше, вона б написала мотиваційну книжку, схожу на «Розпали вогонь. Поради для тих, хто шукає свій шлях» Даніелли Лапорт, де би поділилась своїм досвідом у поневіряннях. Та її життя — інакше, і воно підкидає їй усе нові й нові виклики. Тож зрештою Ясміна зосереджується на тому, що найважливіше — утримати свої землі та врятувати життя якомога більшої кількості людей. Хоча, звісно, кроки, необхідні для керування королівством, і складніші, ніж здаються спочатку.

«Приходь без дзвінка» — дебютний текст української авторки Світлани Бєлоусової. У романі письменниця поєднала дві часові лінії: в одній Яна — доросла дівчина, яка намагається подолати своє минуле, навчитися жити з собою та власними страхами; в іншій Яна — дитина 90-х у великій сім’ї, змушена виживати під тиском дорослих проблем. Ця книга частково автобіографічна: Яна, так само як і авторка книги, народилася і виросла в Києві, любить читати книжки і слухати пісні «Скрябіна», вже в дорослому віці полюбила гори та планує написати книгу.

Уперше читач знайомиться з Яною, коли вона їде в потязі Рахів–Київ. Уже доросла дівчина дуже любить гори, бродити лісовими стежками та насолоджуватися тишею, якої не існує у великому місті. Саме це їй може дати Рахів. 

У цьому ж потязі їде Василь Васильович, приємний дідусь, який любить розповідати історії. Зустріч із ним стала доленосною для Яни, вона знайшла в дідусеві те, чого їй не могла дати власна сім’я: він розумів її любов до подорожей і книжок, вони обоє полюбили Рахів уже у свідомому віці, хоч і з різних причин. Обидва дідусі дівчини і одна з бабусь померли, коли Яна була ще мала, і про них у неї залишилися тільки змазані дитячі спогади. Знайомство з Василем Васильовичем не лише нагадало їй про власну втрату, а й дало простір для заспокійливих фантазій:

Поступово роман знайомить нас із родиною Яни: старшими братами Артемом та Костею, які так і не змогли знайти своє місце в жорстокому світі пострадянських 90-х, тож їхнім рідним домом стала тюрма. Вони не були ні підтримкою, ні навіть просто близькими людьми для своєї сестри, а один з них ще й став причиною найболючішої травми Яни: він попросив зробити дещо огидне, і дівчині знадобилося сім років, щоб його пробачити. 

У тексті розповідають і про матір, яка звикла завжди поступатися — спочатку перед батьками, потім перед чоловіком, а згодом і перед власними синами. Іноді вона не витримувала й сварилася з родиною, але остаточно, здається, змирилася, коли її сини один за одним потрапляють до в’язниці:

Роман також знайомить із жорстоким та консервативним батьком, для якого будь-який прояв волі чи характеру дітей є посяганням на його статус голови сім’ї, та з бабусею, яка ніжно любила Яну, але не вміла проявляти любов, і яка нічого не дозволяла викидати, на всьому економила та завжди знала як краще.

У всіх цих стосунках простежується закономірність: невміння проговорювати свої почуття — як позитивні, так і негативні. Спроба матері сказати бабусі, що вона ніколи їй не говорила, що любить, так само як і не може зараз сказати це Яні, закінчується образами бабусі та вибаченнями матері. Батько з дитинства виховує синів не словами, а паском, бо так робив його батько, дідусь Яни. Це призводить до того, що вже дорослі хлопці починають відповідати на силу силою і бійки в їхній сім’ї стають буденністю.

Розповідає роман і про родину Василя Васильовича — дружину Анну, яку він зустрів у горах і яку потім ніжно кохав усе життя, доньку Наталю й онуку Алю, які також мають власні проблеми та життєві виклики. Це знайомство розкриває справжній характер та світогляд дідуся, доповнюючи уявну і трохи ідеалізовану картинку, яку спершу бачить Яна. 

Знайшлося на сторінках книги місце і другу Яни — Юрію, який прагнув бути більше ніж другом, але дівчина воліла вперто цього не помічати: не всі почуття взаємні, а мати такого друга дуже зручно.

Через усю історію червоною ниткою проходить любов до літератури, зокрема до творчості Ліни Костенко. Її книжки Яна бере в подорожі, купує у Рахові, навіть має татуювання з рядками її вірша. Також рядки з вірша Ліни Костенко дівчина буде проговорювати, коли зіткнеться з найбільшим своїм страхом — темрявою і лісом:

Саме ця письменниця стала містком між Яною і Василем Васильовичем. Розпочата розмова про творчість авторки в потязі, стала для дівчини тим, що дозволяє відволіктися й приносить спокій, і кожного разу, приїжджаючи до Рахова, вона буде привозити дідусеві книги Ліни Костенко, а згодом і інших українських письменників. А сам Василь Васильович уже має у себе твори Василя Стуса, Михайля Семенка, Марії Матіос.

Через спогади і думки Яни авторка говорить про травму покоління, яке народилося та виросло в Радянському Союзі, коли травмовані батьки, які не вміють проявляти любов, беззаперечно, в процесі виховання травмують своїх дітей. У романі йдеться про непорозуміння між поколіннями, пригнічення емоцій, внутрішню самотність і зовнішню ізольованість дитини, яка зростає у сім’ї з обома батьками і двома братами. Йдеться також про проблеми великої родини, де всі травмовані, де прояв любові — це забезпечити дітей речами, необхідними для виживання. І нікого не здивує, що вже доросла Яна не вміє будувати стосунки, не може розрізняти дружбу і кохання. Дівчина ще з дитинства звикла до того, що сім’я — це не ті люди, на яких варто розраховувати:

Показовим є й те, що коли один із братів Яни — Костя, — з яким дівчина жила в одній кімнаті, який крав, вживав наркотики і робив життя всієї сім’ї нестерпним, потрапляє до в’язниці, — дівчина сподівається на те, що її життя стане кращим.

За час, поки брат відбував покарання у Шосткинській виправній колонії, Яні вдається трохи налагодити з ним стосунки: часті телефонні  розмови допомогли забути образи і згадати світлі моменти з дитинства. У дев’ятнадцять дівчина вирішує вперше поїхати до колонії, щоб навідати брата, і ця поїздка стане саме тим, що розділить її життя на до і після:

Уже доросла Яна буде вчитися вибудовувати особисті кордони та прислухатися до власних бажань, але родина все одно не відпускатиме так просто.

Сім’я Василя Васильовича, на відміну від Яниної, мала би бути щасливою, адже вони з Анною ніжно любили одне одного все життя. Проте коли ти одна з піщинок у великій соціалістичній імперії, коли ти частина народу, який несе на собі безліч колективних травм, — побудувати щасливу родину не так уже й просто.

У цій книзі немає ідеальних чи романтизованих ані героїв, ані стосунків. Тут кожен травмує близьких, незалежно від своєї мотивації, незалежно від того, хоче він захистити чи знищити. Адже дорослим завжди здається, що вони знають, як краще, а дітям часто значно легше діяти всупереч волі батьків, ніж знаходити компроміси.

Василь Васильович — це не якийсь ідеальний герой, на якого всі мали б рівнятися. Це звичайна людина з радянським вихованням, яка, як і всі інші, перебувала в полоні колективних страхів та стереотипів, що досить часто проявляються в його поведінці, зокрема, стосовно дочки. Так, наприклад, він засуджував рішення Наталі розлучитися й виховувати його онуку самостійно — бо «що скажуть люди навколо?».

Кожному потрібне місце для втечі. Саме таким місцем для Яни стали гори, Рахів і Василь Васильович. 

Гори захоплюють і викликають непереборне бажання взяти відпустку і сісти в потяг. Гірські стежки, оповиті туманом, тишею і легендами, притягують своїми красою та величчю і лякають непередбачуваністю погоди, фізичними труднощами та небезпеками. Спочатку разом із Юрієм, а потім уже і сама Яна весь час повертається до них, адже тільки тут вона може сховатися від гамірного Києва і знайти шлях до своїх справжніх почуттів і переживань. Цей шлях — угору, крізь зламане дитинство, травми, які завдали ті, хто мав би захищати, і болісні спогади, які хотілося б забути.

У горах часто доводиться змінювати свої рішення щодо маршрутів, підкоряючись погоді, порадам більш досвідчених туристів або власним страхам:

І ці знання, набуті в горах, допоможуть Яні вчасно ухвалювати рішення і в буденному житті. Уже дорослою вона знаходить гармонію та шлях до власного «я» серед Карпатських гір і усвідомлює, що хай як би було боляче, але іноді абстрагуватися від сім’ї та припинити стосунки з найближчими є єдино правильним рішенням.

Книга Світлани Бєлоусової «Приходь без дзвінка» органічно вписується у сучасну українську літературу, присвячену переосмисленню наших 90-х. Зокрема, тема колективної травми, відчуття самотності та пригніченості перегукуються з іншими творами українських авторів, які пишуть про період кінця 90-х — початку 2000-х. Авторка показує, як багатошарова травма, що передається з покоління в покоління, впливає на здатність героїв любити й будувати здорові стосунки. Особливо яскраво ці мотиви розкрито в романі «Хто ти такий?» Артема Чеха.

Водночас авторка розширює тему, адже пише про пошук себе та втечу до природи як спосіб зцілення. Через зламане дитинство і сімейні конфлікти головної героїні розгортається історія, що балансує між світлом і темрявою, внутрішніми травмами та надією на зцілення.

Загалом «Приходь без дзвінка» є прикладом літератури, що поєднує автобіографічні елементи з культурною філософією, створюючи історію не тільки особистої травми, а й національної, що охоплює покоління українців, які намагаються зберегти своє «я» у вирі непростих соціально-політичних змін. У своєму творі авторка демонструє, як осмислення травм, пошук свого шляху і розуміння свого коріння допомагають знаходити зцілення і свободу.

Книга «Скарби України: Культурна спадщина нації» вийшла в жовтні 2022 року в англійському видавництві Thames & Hudson як відповідь на запит закордонної аудиторії дізнатися більше про Україну, а саме про її культуру в розрізі історії. Це щедро оформлений фотографіями текстбук, тобто мистецьке видання для читання (тоді як артбук — artist’s book — це візуальна книжка передусім для розглядання, створена митцем). До видання долучилися вісім дослідників і дослідниць історії й мистецтва з України та з-за кордону: Андрій Пучков, Крістіан Раффенсперґер, Діана Клочко, Максим Яременко, Аліса Ложкіна, Мирослава Мудрак, Олександр Соловйов і Вікторія Бурлака, — а автором передмови став Андрій Курков, добре знаний за кордоном український письменник і тодішній президент Українського ПЕНу. 

Одразу після анонсу текстбук викликав жвавий інтерес (особливо в української аудиторії) не лише тому, що був покликаний познайомити іноземців з Україною, підтримати імідж країни та хоча б частково розвіяти стереотипи про неї, а й через те, що це перша книжка про українську культуру, що вийшла в одному з найпрестижніших мистецьких видавництв міжнародного рівня. У перший рік повномасштабного вторгнення поява цього текстбуку на ринку стала подією та додала впевненості говорити про українську культуру та історію на повен голос.

Різноманітні видання про українську історію, культуру та мистецтво виходили й до 2022 року, але саме з початком повномасштабного вторгнення інтерес до них особливо зріс. «Скарби України» стали першим українським виданням у Thames & Hudson: через місяць після них вийшла праця Костянтина Акінші, Каті Денисової та Олени Кашуби-Вольвач — «В епіцентрі бурі: український модернізм 1910–1930». А вже в липні 2024 року книжка «Мистецтво України» Аліси Ложкіної поповнила серію «Світ мистецтва» в американському підрозділі Thames & Hudson. Це не менш прикметна подія, бо в цій серії видають тексти сучасних світових дослідників мистецтва, і вихід у ній праці про мистецтво України — ознака долучення до світового мистецького контексту. Видавництво ArtHuss уже анонсувало український переклад книжки.

Помітно, що в портфелях не тільки українських, а й закордонних видавництв усе частіше з’являються книги різних форматів, що розкривають тему української ідентичності з погляду мистецтва та культури: дво- чи й тримовні каталоги та артбуки до виставок за кордоном і в Україні («Марія Примаченко: Слава Україні», From 1914 till Ukraine, «Затоплення»), дослідження-документування («Перед майбутнім»), монографії («“Нова ґенерація” і мистецький модернізм в Україні» Мирослави Мудрак), збірки текстів професіоналів артсцени і гуманітаристів, перекладені й видані в співпраці із закордонними видавництвами (We Who Have Changed, «Майбутнє, якого ми прагнемо»). Розмаїття форматів, які обирають автори, аби говорити про українську ідентичність, вражає!

«Скарби України» — видання, в основі якого проста й максимально зручна структура оповіді: автори пропонують розглядати культуру й мистецтво від давніх часів до сьогодення не як явище саме в собі, не через стрижневий образ або концепт, а хронологічно. Такий хід отримав візуальне обрамлення: текст не просто складено за принципом один розділ — один історичний період, а кожен розділ елегантно завершується розгортом із зображенням особливих предметів — побутовими речами з декоративними елементами. Ці вставки — майже як інтертитри у фільмах: вони представляють народну творчість, вводячи її до ширшої розмови про дизайн і культуру України протягом століть.

Завдяки хронологічній оповіді авторам вдається наголосити на важливості історичного контексту. Культура не є і ніколи не була поза політикою — виразно окреслюють цю думку дослідники у своїх текстах. Наприклад, ще в часи Київської Русі, коли йшлося про потребу централізованого вибору світогляду Володимиром Великим, вибір між язичництвом і християнством означав, що частина елементів культури старого світогляду опиниться на другому плані, поки вони зовсім не зникнуть. Щодо цього Андрій Пучков пропонує цікаву думку: а що як відійти від поширеного погляду, що язичництво було викорінене (насильницьки поборене) християнством, а натомість язичницька естетика була гармонійно продовжена та поєднана з естетикою християнства?

З одного боку, щоби простежити заангажованість мистецтва та продемонструвати тяглість, хронологічний підхід спрацьовує. Але з іншого — у кожному наступному розділі він усе більше забирає легкість викладу: якщо весь перший розділ і фактажно довершений, і йому не бракує логічних переходів між абзацами та всередині них, то ближче до кінця книжки стає більше «рубаних» абзаців. Відбувається більше подій, стилі розвиваються швидше, народжуються нові мистецтва, виникають різні рухи й спілки, і щоби розповісти максимум, деталей в абзацах меншає, фактажу більшає, і в поєднанні із занадто дрібним для текстбуку шрифтом читання перетворюється на крутіння калейдоскопа. Нарощуємо темп, сягаємо стакато — і текст уривається. Якби «Скарби України» були музичною композицією, під кінець темп став би неможливо швидким.

Завершує книжку матеріал «Народне мистецтво» Аліси Ложкіної (outro на розгорт із осмисленням, а точніше, описом-ревізією всіх раніше зображуваних декоративно-ужиткових предметів). У цьому тексті речі набувають не лише декоративного значення в контексті текстбуку, а й розповідають про свою постійну присутність у життях українців. Є нагода з дослідницьким інтересом і любов’ю поглянути на предмети, які з’явилися як наслідок бажання прикрашати повсякденне життя; які часом залишаються непомітними, звично-буденними, та все ж винятковими. «Люди прагнули й естетичного контролю над своїм середовищем», — пише про це Андрій Пучков у першому розділі. Тобто текстбук завершується тим, з чого почався, — історією народних ремесел і мистецтва. Виходить обрамлення і на структурному рівні книжки, і на концептуальному. Хоча кінцівка, яка має остаточно причарувати та, можливо, заохотити до подальших пошуків, подарувати піднесення від знайомства з розмаєм української культури, обривається: останній абзац сприймається не як фінальний, а саме як усічений.

Крім того, що текстбук, попри таке обірване закінчення, все ж пропонує шукати далі й дізнаватися більше, він виконує іншу важливу функцію: контекстуалізує українську культуру та — ширше — історію. Виданий у 2022 році, він реагує на події початку повномасштабного вторгнення, хронологічно останньою згадуючи «Виставку про наші відчуття» в Мистецькому Арсеналі в червні 2022 року (текст Вікторії Бурлаки). Книга фіксує настрій періоду, коли її створювали, і, читаючи зараз, наприклад, уміщену на першій сторінці строфу з «Ой у лузі червона калина…», ми згадуємо події лютого-березня 2022-го. Сьогодні цей текст уже менше на слуху, тому пісня залишається асоціацією саме з початком повномасштабного вторгнення. Здається, час, коли вийшло артвидання, лишив слід і на рівні мови: встигнути розповісти, дати більше на майбутнє, вихопити та зафіксувати для історії, адже невідомо, чи вийде зробити це завтра. «Рубаність» абзаців і висока концентрація фактів дуже резонує з умовами перших місяців повномасштабної війни: потрібно встигнути.

Очевидно, що «Скарби України» працюють із віковічними темами: традиція російських крадіжок і анексій, буття української культури колонізованою. Наприклад, у розділі про XIV–XVI століття Діана Клочко пише про нині втрачений для України Київський псалтир (державна власність Росії як правонаступниці СРСР) та сильно пошкоджену росіянами внаслідок «реставраційних робіт» Велику ханську мечеть у Криму 2017 року. А Максим Яременко, розповідаючи про Феофана Прокоповича в частині про українське бароко, описує цілий період, коли українські вчені, випускники Києво-Могилянської академії, ставали розбудовниками освіти й реформаторами в метрополії. 

У частині ж про ХІХ століття та культуру періоду fin de siècle (межі ХІХ–ХХ століть) Аліса Ложкіна говорить про Архипа Куїнджі й Марію Башкирцеву, знайомлячи менш обізнаних у тогочасному українському мистецтві іноземних читачів із проблемою ідентичності: Україна — одна з колоній Росії, і взаємні впливи української та російської культур — великі. Не менш важливим з погляду прийняття ідентичності є й текст про мистецтво періоду СРСР, у якому Олександр Соловйов серед іншого пише про радянські репресії. Так само симптоматичним щодо сутності «червоної» влади є випадок Михайла Бойчука та його учнів Василя Седляра й Івана Падалки: вони виконували мистецькі держзамовлення, але їх стратили «за просування національної ідентичності через стиль і форму, засновану на давніших зразках релігійного мистецтва» (з тексту Мирослави Мудрак про авангард і театр). Отже, небезпечними для Росії були та залишаються неросійська ідентичність і тривала українська традиція, яка перевершує всю їхню історію.

Автори текстбуку на прикладах показують, що російсько-українські відносини не є простими, а у сфері культури та мистецтва взаємні впливи колонії та метрополії призвели як до результатів, що ними користається Росія, так і стали невіддільною спадщиною української культури. Таким чином закордонних та українських читачів підводять до думки, що конкретні артоб’єкти, мистецька спадщина загалом — це така сама ціль політики колонізації, як і люди та їхня земля. А через дуже гострий інтерес Росії до культурної спадщини нам потрібно бути ще більш послідовними у просуванні наших наративів. Адже текст, який вказують у підписах до картин та інших мистецьких форм на виставках, — це швидкий маркер того, в який бік спрямовувати академічний активізм чи інституційну діяльність, на чому ще важливо наголосити і з чим потрібно працювати. 

Зрештою, не всі після виставки будуть досліджувати чи ґуґлити, наприклад, Киріака Костанді — художника, що народився на Одещині в сім’ї греків, навчався в Одесі й Петербурзі, стояв біля витоків Одеського національного художнього музею та був однією з ключових культурних постатей півдня України в часи Російської імперії та після її розпаду. Але короткий текст про походження Костанді з підпису до його картини може запам’ятатися. І від спрямованості наших зусиль (окремих дослідників, активістських і дослідницьких груп, інституцій) залежить, чи умовний данець Альф згадуватиме Костанді як російського художника, чи як грецько-українського митця.

Від російського впливу на українську культуру неможливо відійти повністю. Ми не зноситимемо Андріївську церкву чи Володимирський собор лише тому, що до їхнього створення причетні росіяни, так само як і не скасовуватимемо українських художників, які навчалися в російських майстрів чи товаришували з ними. А от що ми можемо — то це переосмислювати минуле і вступати з ним у діалог. Зрештою, наше мистецтво та культура творяться в країні, яка в різні періоди своєї історії була частиною кількох імперій, втрачала державність і попри це залишалася культурним центром не тільки в історичному контексті, а й в актуальному (приміром, у XVIII столітті). 

До того ж наше географічне розташування в різні часи сприймалося і як дуже вигідне (сходиться багато доріг, перетинаються торгові шляхи — що сприяє розвитку всіх сфер), і як місце буквального зіткнення сходу та заходу (як наслідок територія стає загроженою з обох боків). У будь-яких умовах українська культура працювала, синтезуючи західні та східні впливи, — доводить історик Крістіан Раффенсперґер. 

За рахунок фактів і матеріальних джерел автори текстбуку доводять: так, мистецтво на території сучасної України з’явилося за тисячоліття до появи УРСР; так, Русь із головним містом Києвом була державою тоді, коли про Москву не йшлося; так, українські митці переймали традиції західноєвропейських шкіл; так, вітчизняна культура заснована на широкій і давній мережі зв’язків і впливів, зокрема прадавнє мистецтво українського півдня — частина світової античної спадщини, а Україна віддавна включена в загальноєвропейський контекст. Водночас авторам не йдеться про те, аби ствердити українську культуру через протиставлення, ресентимент до російської (тобто злість як пошук справедливості, за визначенням філософа Тараса Лютого) чи показати більш «європейською», ніж вона була. У «Скарбах України» дослідники фокусуються на причинах і наслідках різних впливів щодо української культурної ідентичності, свідчать різноманіття українського мистецтва, якому є що розповісти, коли не доводиться змагатися із пропагандистськими наративами колонізатора.

Автори текстбуку пропонують прицільний, уважний погляд і максимально концентрований фактаж, аби ми позбулися нав’язаної думки про вторинність нашої культури, згадали про найбільші здобутки й надбання, відкрили самих себе й захопилися тим, що нам є багато чого запропонувати світу й собі самим. Не випадково, що для іноземних читачів «Скарби України» стали особливою книжкою (дізнаємося про це з поодиноких відгуків на ґудрідзі чи амазоні). Цей приклад свідчить, що потрібно говорити про себе, коли культура тривалий час була в обіймах імперії, потрібно заявляти й зацікавлювати — і до цього голосу будуть дослухатися. І, звісно, авторам книжки йдеться не лише про культуру й мистецтво, а про людей та історію України загалом; саме історія, яку творять дієвці, і є справжнім скарбом, усе інше — його безцінні матеріальні й нематеріальні вияви.

«Скарби України» хочеться брати з собою і йти в музеї та галереї: шукати згадані в книжці твори, запитувати про артефакти у сховищах. У виданні такого формату неможливо розповісти про все чи бодай про більшість знакових творів і постатей — це завжди буде суб’єктивна кураторська добірка. Натомість книжка робить іншу важливу справу: у часи російсько-української війни через посередництво англійського видавництва представляє на міжнародному ринку історію української культури — стильно, привабливо і фахово.

Потреба в дослідницьких голосах, які говоритимуть про Україну з нашої позиції (зсередини країни) і ззовні, не зникне. Ця розмова потребує багатьох учасників і особливої оповіді — уважної до предмета розмови та слухачів: що саме, наскільки концентровано та кому ми розповідаємо про себе? чи однаково ми говоримо на внутрішній і міжнародний ринок? чи чути наш голос?

«Культура під тиском від ООО/ОООО» — книжка мистецького критика та куратора Бориса Філоненка. Це збірка вибраних текстів, написаних та опублікованих протягом 2020–2024 років, у яких автор розмірковує про деякі виставкові проєкти, які відбувалися в цьому часовому відтинку. Борис пише також про мистецькі практики Андрія Сагайдаковського, Павла Макова, Кати Бучацької, Нікіти Кадана, В’ячеслава Полякова. Повсякчас залучає соціальні, політичні контексти, тим розвиваючи наріжні теми книжки — існування та розвитку спільнот до та під час війни, роль художників у них. Екскурси в історію мистецтв та філософію оприявнюють мистецькі процеси в Україні як послідовні та цілісні. 

Борис Філоненко — співзасновник та редактор видавництва ist publishing. Зокрема, він редактор-укладач серії Small Run Books, його передмови супроводжують українські переклади В. Ґ. Зебальда, Петера Слотердайка та С’юзен Зонтаґ у серії книжок warning books. Він також досліджує та створює комікси, наприклад, графічний роман «У м’яті» (ist publishing, 2020). Серед нещодавніх мистецьких проєктів, які співкурував Борис, варто згадати «Кола Сільваші» (Київ, 2024), «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» (Львів, 2023), Павільйон України на 18-й Венеційській архітектурній бієнале (2023), Павільйон України на 59-й Венеційській бієнале (2022), а також Другу бієнале молодого мистецтва (Харків, 2019).

«Культура під тиском від ООО/ОООО» — це слова з 42 сторінки першого накладу англомовного каталогу до проєкту Відкритої групи «Падаюча тінь “Мрії” на сади Джардіні» в українському павільйоні на 58-й Венеційській бієнале (2019). У семи дірках від діркопробивача обставини, причина або агент тиску залишаються невідомими, можливо, навіть цензурованими. Перший текст книжки закінчується фотографією цієї сторінки з дірками, яка стає початком «нерівномірного мікстейпу про повільне й, імовірно, тимчасове розв’язання тих питань, що лишаються на периферії, відтінені масивом великих подій». Дірки від діркопробивача лаштовані також на кожній сторінці книжки, пліч-о-пліч із автором вони продовжують ставити запитання: культура під тиском від -коли? чого? кого? Зрештою, безпосередній тиск від металевого різця діркопробивача стається в одну мить, ми лише засвідчуємо пустку, тиск якої має іншу якість. 

Анотація звертається до постаті на обкладинці так: «Ідучи по воду, художники й художниці можуть принести з криниці сучасності кілька чорних дір». Однак, об’єднані в книжку, ці тексти можуть облаштувати простір для ревізіоністського синдрому читача_ки. Цей хтось продовжить відновлювати — чи радше наново прокладати — тяглості, роздивлятися мереживо полишених смислів. 

Філософ Славой Жижек порівняв початок повномасштабної війни для українців з неминучим, але вільним вибором бути закоханим, тобто з неуникним вибором боротися. Така подія, як війна, заковтує та порушує звичайні плинності пам’яті. Чи здатні ми, все ще неминуче закохані, пригадати, що було напередодні?

Тепер, коли у пластах спогадів можна розрізняти відтінки переживань від початку великої війни, існує можливість зазирнути у світ напередодні. Мимоволі тексти Бориса спонукають читача до такого зазирання: опиняємося на вуличках Венеції опісля aqua alta (повені), коли триває 58-а Венеційська бієнале (2019); проходимо сквером біля Харківської школи архітектури опісля Другої бієнале молодого мистецтва; досліджуємо місцеві річки, зокрема середохрестя Лопані та Харкова, разом із художником Павлом Маковим протягом 1990-х; відвідуємо майстерню художника Андрія Сагайдаковського в карантинному Львові; проходимо першими залами виставки «Камінь б’є камінь»; разом із Катею Бучацькою та кісткою динозавра заходимо в приміщення PinchukArtCentre (2020).

На початку книжки лаштовано «Дві спроби бурмотіння після бієнале: висока вода і діркопробивач». З інтенції осмислити досвід 58-ї Венеційської та Другої бієнале молодого мистецтва у Харкові для читача починається мимовільне та примарне спогадування мистецького життя напередодні та на початку великої війни. Усе починається пошуком письма деінде — у щоденникових записах, робочих нотатках, чернетках. Слідуючи Ролану Барту, Борис припускає: «думки, варті уваги, перебувають на маргінесах письма». Цей перший текст не ховає власної розглублености: він радо залучає в себе фрагментарні чернетки з синтаксисом внутрішніх поворотів думки. Внутрішні непевності пульсують, коли Борис завершує або перериває речення знаком питання у дужках — «(?)»; намальована навіть таблиця, де є намагання схематизувати непевності зовнішні.  

Прикметно, що такий текст-бурмотіння, темою якого є «персональне замішання», значно різниться від наступних, які мають стосунок до проєкту «Фонтан виснаження», представленого в українському павільйоні на 59-ій Венеційській бієнале (2022). Під тиском від зрушеної лінії фронту бойових дій iнтимне сум’яття письма, запитання «чому ми не можемо?» та вразливість мистецьких ініціатив перед державними установами відходять на другий план. У часи катастрофи сформовано цілісне й виважене висловлювання, спрямоване до зовнішньої авдиторії у «Другому кураторському стейтементі» до українського павільйону, який Борис курував разом з Лізаветою Герман та Марією Ланько. Обидва тексти — перший «персонального замішання» та серединний як повідомлення до світової мистецької спільноти — перебувають під тиском. 

Поряд лаштовано «Хронологію “Фонтана виснаження”, 1995–2022» — особливу, віддільну від цілого послідовність зродження та метаморфоз «Фонтану виснаження» — твору Павла Макова. Заразом ці перетворення стосуються публічного простору, річок, історичних потрясінь у Харкові та країні загалом. Ця хронологія увиразнює та довершує ідейні розгортання всієї збірки. Поряд із віддалено присутнім потягом до ревізіоністського синдрому, розладнаністю письма та виваженою хронологією присутній ще один спосіб взаємодії з минулим, цього разу — в його історичних конфігураціях. Мова про «стрибок тигра» — концепт, розвинутий філософом Вальтером Беньяміном у есеї «Про поняття історії» та втілений в однойменному творі Нікіти Кадана 2018 року. «Стрибок тигра», як пояснює Борис, — це «здатність акцентувати події минулого, спираючись на поточний стан сьогодення».

Книжка дозволяє різноманітно подорожувати географічними мапами та мереживами ідей, які зумовлюють регістри функціонування мови та спільноти. Так, наприклад, затишна та захищена львівська майстерня Андрія Сагайдаковського змінюється відкритою та вразливою платформою станції «Історичний музей» харківського метро, на якій у перші місяці повномасштабної війни була організована художня майстерня Aza Nizi Maza Миколи Коломійця. Сприятливі для «стрибка тигра» гранітно-білі експозиційні середовища межують із зеленаво музейними залами дому Ханенків, які стають осердям вітальности та турботи. Цілість «Культури під тиском від ООО/ОООО» формована матеріальністю та левітаціями у часі. Заразом цілості сприяє внутрішня композиція та особлива динаміка концептуальних сув’язей. Деякі з них означені вже на перших сторінках: вода, тінь, мова. Деякі нанизуватимуться поступово: речевість, спільноти, простори.

Вода у книжці пов’язана з харківськими річками, які досліджував Павло Маков, та двома повенями. Перша стається у Венеції та межує з виснаженням смислів, які були спостережені автором на бієнале. Друга стається в Харкові влітку 1995 року (після злив місто надовго залишається без водопостачання), і її документація почасти зберігається в особистому архіві Павла Макова. У книжці «Utopia, Хроники 1992–2006» художник міркує: «Дивовижний час — маловідомі харківські міфи стають для мене реальністю, тим часом як сама ця реальність невблаганно перетворюється на міф». Художник докладається до міських мітологій та додає власну — «Фонтан виснаження», який початково резонував із постійною відсутністю тиску води в несправних фонтанах у Харкові.

Палеонтологічна крихкість кістки динозавра у проєкті Каті Бучацької «Рекорд болю» захищена стінами ніби природознавчого музею та є вказівкою «на зовнішній світ». По-іншому річ існує у згадуваній роботі Нікіти Кадана «Стрибок тигра» — це залізні списи, які ніби зроблені зі знарядь праці на машинобудівному заводі. Їх виготовили для повстання в Горлівці 1905 року: «Однак назва роботи наголошує на тому, що до музею вони потрапили не через вдалий кидок у вирі повстання […], а завдяки концептуальному зусиллю художника», — потверджує Борис. Така матеріальність дозволяє водночас володіти «матеріальним свідоцтвом» та актуалізувати «сучасну політичну боротьбу», на думку художника. Ці варіації смислового квітування речевости в експозиційних просторах межують із незворотною руйнацією у В’ячеслава Полякова — його фотографії серії «1.|.1» не розмежовують минулого та теперішнього, виставкового та дійсного. 

Коли культура під тиском від неозначених відсутностей та осяжної ворожої зброї, неминуче мова також відчуває тиск, вона починає «власну історію виснаження» (Маков), або ж «взаємопорозуміння тут проминає повз мову» (Кадан). Борис натрапляє на безпечні поверхні або химерні глибокості слів, тривкі та заслаблі значення. Співприсутні також «вітальність» мови та неоприявнені ексклюзії «кризових територій» на 60-й Венеційської бієнале «Чужинці усюди». Водночас є надія, що «чужинцеві» вдасться передати досвід війни на помежів’ї голосу та мови. Зворушлива подорож у розвій історії мистецтв, концептів-метафор та фрагментів письма завершується німотою, коли мова починає мовити до її носіїв, коли в окупованих містах не лишається свідків-мовців. Від утопання до виснаження — і навспак.

Нонфікшн «Загублений світ Полісся. Природа та люди великих боліт» — перша науково-популярна книжка досвідченого гіда у дику природу й лісівника Андрія Сагайдака. Також доробку автора є пів сотні наукових статей у спеціалізованих збірниках. Крім іншого, Сагайдак є засновником Природничого центру «Міжрічинська Пуща», раніше очолював Регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський» і працював викладачем екології у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Справжньою пристрастю дослідника є природа Полісся, тож книжка «Загублений світ Полісся» — це спроба розповісти широкому колу читачів про захопливий і чудернацький світ боліт, який досліджує науковець.

Як помандрувати болотами України безпечно і захопливо та що чекати від поліських боліт — у рецензії.

Велика калюжа серед дороги, застояна вода у лісі чи глибока трясовина, яка засмоктує на дно необачного мандрівника. Такі картинки виникають в уяві, коли думаємо про болото. Але що таке болото насправді? Чи відповідає воно своїй брудній або жорстоко-фатальній репутації, яку отримало завдяки фільмам про безжальну дику природу чи похмурим кінострічкам на лоні нібито болотяних пейзажів? Андрій Сагайдак категорично заперечує і каже, що болото — це багата екосистема, у якій є стрункі закони життя й співіснування різноманітних організмів: від рослин і нижчих грибів, які зовсім не подібні до тих, які ми споживаємо у їжу, й аж до великих тварин.

І виявляється, що болота — неймовірно різнобарвні. Так, поліське низинне болото навесні жовтіє від квітів калюжниці, а верхове — влітку біліє від плодів пухівки чи квітів бобівника, а восени стає брунатним і багряним.

А ще болото — це цінна екосистема для вивчення історії. Особливий болотяний ґрунт — торф — складається з рослинних решток, а завдяки кислому середовищу й відсутності повітря у його товщі органічні рештки, по суті, консервуються природним способом, перетворюючись на «болотяні мумії». Це означає, що дослідження торфовищ мають велику цінність для істориків і збереження історичної пам’яті. Так, наприклад, завдяки природній консервації у болотах Полісся збереглися історичні артефакти на місці Берестецької битви (1651), а в Британії знайшли жертву ритуального вбивства, здійсненого понад дві тисячі років тому! Але і це ще не все.

Добре структурований нонфікшн «Загублений світ Полісся» складається з п’яти розділів, присвячених окремим темам: таємницям  і міфам довкола боліт, рослинному світові, болотяним тваринам, взаємодії людей та боліт, а також болотяному туризму. Ілюстрації та схематичні малюнки візуалізують описане, а словник термінів і перелік літератури наприкінці уточнюють сенси й додають наукової глибини.

Книжка Андрія Сагайдака стане знахідкою не лише до тих, хто прицільно зацікавиться природою Полісся чи українськими болотами. Вона буде відкриттям для людей з різноманітними інтересами: квіткарів і дослідників рослин, філологів і фольклористів, поціновувачів мистецтва і туристів. Усе тому, що дослідник описує болота та його мешканців, додаючи ширшого контексту завдяки зануренню в історію і традиції поліського краю, осмисленню нашого уявлення про природу Полісся, закоріненого у приказках і легендах. А ще автор вправно орудує науковими фактами довкола усього, що має стосунок до боліт.

Передусім книжка зацікавить квіткарів і любителів рослин. Бо з нею дізнаємось, як на болотах зростає чарівна й загадкова сон-трава з легенд — червонокнижні сон широколистий і сон чорніючий зацвітають волохатими дзвониками у соснових борах. А суміш на основі природного торфу з Полісся — це часто ключова частина ґрунту для вирощування більшости декоративно-листяних рослин удома. 

Вражає, що Андрій Сагайдак уважний також до слів і назв, а тому в книжці є багато неочікуваних цікавинок для філологів, журналістів і всіх, хто любить заглиблюватися у природу слів. Так, наприклад, дізнаємося, що криця із вірша Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криця?» — це особлива губчаста маса, яку отримували давні українці, переплавляючи болотяну руду, яка містить багато заліза. А багно — це не просто один із синонімів до слова «болото» у значенні грузького місця з надмірно зволоженим ґрунтом, а ще й назва рослини. Вона цвіте улітку на верхових поліських болотах білими квітами. Іншим разом з’ясовуємо, що смородина отримала свою назву від слова «сморід», яке колись позначало запах і вказувало на духмяність смородинового куща: від ягідок і аж до пагонів.

Книжка пропонує принадливі факти і для поціновувачів чи дослідників мистецтва. Так, наприклад, дізнаємось, що народна художниця Марія Примаченко, яка народилася і жила у Київському Поліссі, за синю фарбу брала те, що вона називала «синім глеєм», який знайшла на березі місцевої річки. Та оскільки глею, тобто глини, на Поліссі немає, то, імовірно, майстриня використовувала не що інше як синю залізну руду — вівіаніт.

Логічно, що книжка Сагайдака стане в пригоді болотяним туристам і всім, хто захоче помандрувати вглиб поліських боліт. Крім того, «Загублений світ Полісся» зацікавить людей, спраглих пригод, які займаються бушкрафтом (мистецтвом виживання на лоні природи). Автор ділиться корисними порадами з «виживання» на болотах: наприклад, радить узяти з собою довгу жердину, яка може врятувати на трясовині, вчить розпалювати вогнище, добувати питну воду та їжу. А також розповідає, у яку пору варто організовувати походи на поліські болота.

Українське Полісся — це найбільш північний етнокультурний край та історико-географічний регіон, який охоплює частину Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської та Чернігівської областей. Там надміру волого, є соснові бори та багато боліт. Уродженець Полісся Андрій Сагайдак так прикипів до місцевої природи, аж вирішив присвятити її дослідженню ціле життя. А тепер — ще й розповісти про Полісся широким колам читачів. 

Дивовижно також, що нонфікшн «Загублений світ Полісся» має додаткову перевагу, яку не завжди може гарантувати художня література. Він справляє на читача ефект достеменно реалістичної присутности й співучасти. Адже автор книжки — досвідчений лісівник, а від цього його описи природи максимально близькі до досвіду перегляду сюжетів від National Geographic чи Ukraїner.

Коли Сагайдак влаштовує віртуальну екскурсію поліськими болотами, то атмосферу передає так добре, аж відчувається кожна гілочка під ногами, кожен запах і звук у повітрі. Тож із цією книжкою вдається побути водночас туристом-початківцем, який пізнає болота, і, скажімо, вправним бьордвотчером, тобто спостерігачем за птахами. Якось Сагайдак за допомогою ілюстрацій пояснює і показує, як розрізнити між собою журавля, лелеку й чаплю. А іншим разом автор веде читача до місця, де під час шлюбного ритуалу токуватиме глухар:

Сагайдак розповідає, що українці здавна мешкали на поліських болотах і користувалися з їхніх багатств. Для поліщуків, наприклад, місцеві болота були джерелом цінних ресурсів. Звідти діставали трави і ягоди до столу, а також природні ресурси, які використовували як будівельні матеріали. Пізніше на Поліссі українці знаходили сировину для болотяних промислів — так виникали смолокурні, рудні, склоробні гути та лісопильні. 

Однак часи, коли люди вели традиційне господарство з елементами сталого природокористування, минули. Їм на зміну прийшли сільськогосподарське виробництво та промисловість. Оскільки з погляду прямого економічного зиску болота є «непродуктивними землями», їх почали осушувати. Це своєю чергою призвело до того, що ґрунт із осушених переораних торфовищ вивітрюється і забруднює водойми; або ж сухі торфи в осушених болотах горять — це і є ті торфові пожежі, які забруднюють повітря навіть у Києві.

Еколог застерігає: із діяльністю людини з’явилася велика загроза для боліт як природних екосистем із різноманіттям рослин і тварин, а отже, деякі види тепер перебувають під загрозою. То, може, нам варто віднайти втрачену цінність боліт і почати знову етично користуватися їхніми перевагами?

Книжка «Загублений світ Полісся» — одна з багатьох у «поліській бібліотеці». Десь там на її полицях є також безліч академічних видань про край і його мешканців, природу та культурні особливості поліщуків. Є там також книжки про Чорнобильську катастрофу, яка сталася на київському Поліссі, — наприклад, «Пройти крізь Чорнобиль» Галі Аккерман чи «Київ–86» Маркіяна Камиша. А ще — записи поліського фольклору Житомирщини від Максима Рильського та Миколи Лисенка, чи волинського — від Лесі Українки.

А ще книжка Андрія Сагайдака — водночас одне з небагатьох науково-популярних видань про сучасне Полісся. А завдяки доступній манері викладу інформації вона легко читається й буде зрозумілою навіть для необізнаного у темі читача. З нею можна розпочати шлях ближчого знайомства із Поліссям як історико-географічним регіоном України, а далі — розширювати контексти й копати глибше. А ще краще — самим помандрувати в ці краї!

«Цю книгу присвячую своїй бабці Марії, своїй Федисі. Серце та душу усамітнюю в рідних горах. Тілом мотлошуси, йду й приходжу, пишу, бо инакше вже не можу», — саме ці слова читаємо на початку дебютної книги журналістки, письменниці, музикантки, дослідниці Гуцульщини Уляни Маляр. Її «Баба Федиха», що вийшла друком у 2024 році у видавництві «Брустури», — це силянка образків — реальних історій про дитинство авторки, які вона дбайливо поєднала з казками. У центрі кожної оповідки — її найрідніша людина, спомини про яку авторці було надважливо зафіксувати.

Усі тексти поділено за порами року, як і, наприклад, «Казки з Півдня» Марини Смагіної. Особливість розповідей Уляни Маляр у тому, що більшість із них написано гуцульським говором, вони містять чимало зразків календарно-обрядового фольклору; подано цікаву інформацію про ворожіння на Андрія, колядування, традиції на Стрітення, святкування Великодня; ідеться й про весільну обрядовість, передпохоронні звичаєво-обрядові заходи. Є зразки молитов, колискових, дитячих лякалок, коломийок і навіть сороміцьких пісень.

Кожен твір розгортається на тлі мальовничого карпатського привілля, тож йому й міфотворчості навколо нього присвячено чимало красивих рядків. Але акцент у цій добірці життєвих замальовок, написаній з великим пієтетом, — усе ж на діалозі бабусі й онучки. За настроєм, способом інтеракції, дійовими особами «Баба Федиха» суголосна з «Жизнєнними історіями» Софії Мокій, «Дідовою правдою» Іванни Стеф’юк, «Літньою книжкою» Туве Янссон, а за особливістю показу локальної культури — з «Орининим» Сашка Столового та зі «Страж-горою» Степана Пушика.

Варто відзначити й підхід до оформлення видання. Дизайн обкладинки та ілюстрації створила Наталя Кудляк. Перегортаємо першу сторінку, бачимо зображення великої макової голівки, поруч — маленька бабуся, мов мачинка. Над нею літає ластівка, виникає паралель із народною прикметою: то ж до хорошої погоди. Замальовка перед циклом зимових оповідок — трансформація цитати: «Ніч, одягнувши крила ворони, гордо летить над нашою хатою. Пів великого світу аж потало в тій теміні… Але за мить сталося диво: хтось вилами поробив дірки по небу і величезна перезва зірничок засвітила». На малюнку, пов’язаному з осінніми казками, — гра з омонімами (ключ до замка, ключ журавлиний).

Загалом проза Уляни Маляр наштовхує на мистецькі, зокрема візуальні паралелі. Вона щира й ніжна, викликає асоціації з роботами Поліни Райко (птаство; море квітів; янголи, під чиїм пильним взором і захистом ми живемо). І не лише з її. На виставці «Алла Горська. Боривітер» було експоновано картину «Павліна годує своє дитя у саду» Марії Примаченко. На полотні художниця вказала на контраст дитинності й зрілості: на павліні-матері — цвіт, листя набуло кольору, багато цяток, більша кількість ліній, ніж на пташаті; на павичеві-дитяті — пуп’янки, безбарвність листя. Щось подібне й з «Бабою Федихою»: є доросла жінка, за спиною якої — чимало пережитого й спостереженого, вона мусить підготувати до життя свою найдорожчу дівчинку, якій стільки всього ще треба пояснити. Чом би не зробити це через казку? 

І дійсно, майже кожну вільну хвильку бабуся Маріка присвячує онуці. Крім того, вона пильнує худібку, тримає в порядку двір, займається куховарством. Від неї ми дізнаємося, що на Великдень і Різдво заведено готувати сирні коники; Святвечір не обходиться без узвару, пирогів з капустою, пісних голубців, барабульки, смаженої риби, страви з білого буряка та грибів, що має назву шухи, без грибної юшки, квасолевого пюре з часником та олією і, звісно, без пампушок. На весіллях колись забавлялись і без надлишку їжі та напоїв — цілком вистачало юшки з білих буряків, голубців, студенця, бануша із гуслянкою, кришинини, бочечки пива і пляшки самогонки. Інколи бабуся дивує своїми гастрономічними вподобаннями. Наприклад, полюбляє їсти помідори з цукром. Наприкінці книги перераховано топнаїдки, які смакують обом героїням.

Бабуся й онука майже нерозлучні, Уляна — пофостач баби Маріки, тобто скрізь слідує за нею. Вони багато спілкуються, діляться сокровенним, міркують про все, що їх оточує, — пояснюване й не дуже. Те, як вони комунікують, скільки любові в них одна до одної, до природи й рідного краю, наштовхує на думку про суголосність їхньої взаємодії із тією, яку продемонстровано у документальній стрічці «Плай» Єви Джишиашвілі. У фільмі йдеться про родину Малковичів, що живе у мальовничому куточку Карпат. І малі, і дорослі багато спілкуються про різне — любов, війну, Бога. Плекають природу й одне одного. Оця тендітна вразливість, простота й справжність властиві що книзі, що кінокартині. Виникає відчуття, що з нами діляться сокровенним.

З розмов дівчинки з її найріднішою людиною дізнаємося, що Федихою стареньку звуть, бо її чоловік (а Улянин дідусь) мав ім’я Федір. Свого часу він був у складі УПА, згодом провів десять років у засланні в Сибіру, повернувся, займався столярною справою, мав славу майстра на всю Гуцульщину. Марія (а так насправді звати бабусю) вийшла за нього заміж, хоч серце її не було вільним. Вона так і не дочекалася з війни парубка, до якого мала почуття. Мабуть, саме тому жінка так любить садити навколо хати серцецвіт. Згідно з містичною історією, саме на цю квітку красуня Повітруля перетворила серце юнака, що був у неї закоханий. Улянка має таку думку: може, це той перший бабчин любчик «проріс серцецвітом біля її хати, аби завжди бачити свою Маріку». Міркує дівчинка й про війну:

Не тільки Федиха не дочекалася своє кохання з поля бою. У книзі є історії, у яких ідеться про проживання втрати чоловіка. Звісно, аби говорити на такі важкі теми з дитиною, оповідачка інтегрує їх у казки чи містичні оповідки.

Ляна не лише слухає цікаві розповіді, вона любить читати, зокрема, «Божественну комедію» Данте, «Дракулу» Брема Стокера, твори Льюїса Керрола і Всеволода Нестайка. Дівчинка знає, як звучать композиції Ґеорґа Генделя, Вольфґанґа Амадея Моцарта, Антоніо Вівальді; також вона дивиться чимало фільмів («Франкенштейн», «Діти кукурудзи», «Від заходу до світанку», «Пропала грамота», «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою»). Вона навіть закохана в Івана Миколайчука.

Про любов ці доросла й маленька жінки говорять багато. Інколи з гумором, інколи з сумом. На внуччине запитання, чи мала почуття Федиха свого чоловіка, та відповідає, що прилюбила його. І видно, що банує, тобто сумує за ним, бо ґазда, тобто господар, був хороший, але «характер мав не мід». Та пережито разом багато, тому причини для мерехтливих сліз спогадів на очах є.

А Ляна з ніжністю дивиться на свою бабусю. І цінує моменти, коли вони бесідують, дискутують чи просто мовчать.

Окремо треба звернути увагу на те, як мовлять героїні цієї книги. Більшість оповідок написано гуцульським говором, що належить до галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Майже на кожній сторінці є примітки з тлумаченням слів. Інколи вони мають лише фонетичні особливості, але частіше — це маловідомі діалектизми, що потребують пояснення. Наприклад, читач може дізнатися, що адаланти — це стара назва діамантів, слічний — це гарний, бриндуші — крокуси, або шафран, половик — шуліка, тайстра — гуцульська торбина, яку носять через плече, шуйця — ліва рука, убиря — одяг, ґандж — вада, хиба, кімувати — пам’ятати, кутатися — поратися по господарству.

Є фразеологізми («єзик без кісток» — про когось надто говіркого; «як кіт наплакав» — дуже мало), звуконаслідувальні слова (грим, цок), евфемізми (зубаті — про вампірів). Є і своєрідні прибалакування або гуцульські «віншування у нервово тяжких життєвих трафунках» («тобі їх зараз треба, йик мені вельон»; «вічно за тобов золоті верби ростут», «дурне на голову, лічитси на ноги», «дурне спит — дурне снит»). Також в одній з оповідок використано цікавий стилістичний прийом — епіфору (повторення однакових виразів, слів, звукових сполучень, прозових фрагментів для посилення чи підкреслення чогось):

Схожий прийом застосовано у другій частині ґраубюнденської трилогії Арно Каменіша, що має назву «Позаду вокзалу». В одному з її розділів відбувається розмова між хлопчиками, для одного з яких такі повтори — особливість мовлення: «Ґіонклау каже після кожного речення “чи шо”. Коли розмовляєш із Ґіонклау, мусиш також після кожного речення казати “чи шо”». Якщо в першому випадку це — акцентуація, то в другому — слово-паразит.

Варто зауважити, що розмови в книзі Уляни Маляр дуже живі. Подібні, мабуть, мав кожен із нас у дитинстві. Від того, що їх можна приміряти до себе, ще тонше відчувається тепло, закладене в тексти. 

Федиха вірить у Бога, та водночас покладається й на сили природи, з великою шаною й обережністю говорить про різних міфічних істот. У книзі згадано щезника, русалок, водяника-русалію, потерчат, нявок, вовкулак, лісовиків, перелесників тощо. Також сказано про ще одного персонажа, що належить до окремої категорії: якщо хтось випадково зустріне «москаля, який змучено (йикоїс холери!) суне попри Черемош», то треба щосили кричати, аби «збудився вовкулака, вчули мамун і богинка, миттю прибігли лісовик, мавка та чугайстер, явився вогнем щезник, прилізли сестри-русалки і прилетіли перелесник із повітрулею», а вони вже знають, що робити з тими, хто посягає на нашу землю.

Уляна Маляр доволі точно описує наші обряди (ворожіння й збитки на Андрія, розфарбовування галунок, давання дітям кукуц — солодощів «за померші душі і здоров’я худобинки», запрошення на весілля). Приклади забобонності репрезентовано також: Маріка переконана, «аби писанка вберегла від вроків, треба у фарбу трохи кинути соли». Буває, вона кладе в кишені онуки часник.

Колись Маріка теж була маленькою дівчинкою, її мама Параска оповідала їй чимало казок, історій. Переповідання онуці — це своєрідна поколіннєва тяглість, данина минулому, пам’ять про найрідніших, яких немає поруч.

Федиха стала життєвою наставницею для своєї Уляни. Розповідала казки, вчила бути мудрою й чесною; казала, що живому не має бути все одно на живих, а мертвих не варто боятися; говорила й про те, що не треба лінуватися, варто мати терпіння; плекала родинний сад.

Вона подарувала рідним цінну річ — спомини, що підтримуватимуть їх у важку годину і за які можна хапатися й розуміти, що «любов сильніша смерти».

Ірина Сажинська — письменниця, ілюстраторка, перекладачка та фінансистка (за фахом), лауреатка численних літературних конкурсів. Власне «Лемніската» видана в серії «Лауреати Смолоскипа», адже в 2022 році Ірина Сажинська отримала ІІ премію цього літературного конкурсу (а книжки лауреатів І і ІІ премій виходять друком за кошт видавництва).  Збірка побачила світ навесні 2024 року, якраз перед «Книжковим Арсеналом», і одразу потрапила в компанію поетичних книжок, зокрема, Юлії Мусаковської («Каміння і цвяхи»), Олени Гусейнової («Нічний ефір») і Світлани Богдан («Камені»).

А ще «Лемніската» — уже приблизно тридцятий ілюстраторський проєкт авторки. Тож ця поетична книжка цікава не лише як літературне, а й як мистецьке і навіть математичне явище. Але про все за порядком.

Поетична збірка Ірини Сажинської вражає чіткістю структури: вірші кожного розділу відрізняються за формою, за настроєм, навіть за способом називання текстів. І немає жодного вірша із зірочками замість назви — настільки в цьому маленькому поетичному будиночку все впорядковано.

У передмові авторка зазначає, що книжка містить історії трьох жінок (тобто трьох ліричних героїнь). Але можливо, що жінок набагато більше, — вона не впевнена ні в чому, окрім місць, де були написані вірші. Таким чином авторка водночас підкидає читачеві ключики до розуміння текстів та розв’язує руки — мовляв, множинність інтерпретацій ніхто не скасовував. Тож рецензія може бути одним із прочитань історії під назвою «Лемніската, або Подорожній, коли ти зайдеш у спам».

Перший розділ називається «Нотатки до патологічної літургії». Усі вірші тут записані у формі прозових нотаток, хоча це добротні римовані тексти, що продовжують потужну українську поетичну традицію. Таке візуальне оформлення може трохи збивати з пантелику, адже більшість читачів чекає на риму в кінці рядка. Тут доведеться бути уважнішим. Але разом із тим така форма подачі римованих віршів аж трохи магічна: римування з’являється начебто у найбільш неочікуваний момент.

За ритмікою та системою образів вірші першого розділу нагадують то колискові (бо сон — це маленька смерть), то страшні казки. Саме моторошно-казковими видаються ці історії, де — в залитому холодним нічним сяйвом світі — прекрасна королева «сміється беззвучно і місяця гострить в ніч», а «верби перешіптуються павутинною мовою під протертим місяцем». 

Тож лірична героїня «Нотаток» — на п’ятдесят відсотків носійка міфологічного мислення. Вона, наприклад, згадує бабцю, яка каже, що не варто дивитися на похоронну процесію. Хоча це і не допомагає не думати про смерть. А другі п’ятдесят відсотків належать мисленню християнському, що проявляється в постійному використанні біблійних образів і символів (людський син, лілея, вічний батько, Каїн, Іуда). Подеколи міфологічне і християнське переплітаються. Як у вірші «Брунька»:

Загалом у «Нотатках» багато йдеться про смерть, і ці переживання дуже болісні, наче свіжі рани. І окремі назви («Обстріл», «Блекаут»), а також образи й метафори свідчать про те, що ці вірші були написані про події повномасштабного вторгнення. Так, «Лемніскату» навряд можна охарактеризувати як збірку віршів про війну (адже тут безліч сенсів). Однак авторка не може не писати про те, що відбувається в країні після 24 лютого 2022-го. Саме тому в «Нотатках» зʼявляються добре знайомі слова та реалії, страх і біль — криваві дари війни:

Другий розділ називається «Листи проти течії». Перше враження — він абсолютно не схожий на перший. Почнемо з того, що другий розділ складається з розповідних верлібрів. У них набагато менша щільність образів і метафор, тож цими текстами можна йти набагато швидше, не продираючись крізь поетичні нетрі. 

«Листи» нагадують великий фотоальбом, збірку історій одного невеличкого містечка. Або одного багатоквартирного будинку. Або навіть однієї комунальної квартири. І, здається, всі події відбуваються саме влітку, під час канікул, коли дитина (а частина цих історій має чіткий запах дитинства) може безкінечно довго спостерігати за іншими дітьми та дорослими. А ще — почути родинні легенди та сімейні трагедії. Наприклад, як у вірші «ectopistes migratorius — родина»:

Щоправда, зв’язок із дійсністю цієї історії дуже умовний, адже є тут щось магічно-реалістичне і навіть безумне. І загалом: коли вчитуєшся в другий розділ уважніше (адже перше прочитання може бути швидким через розповідний характер верлібрів), то приходить розуміння, що маємо справу не з комунальною квартирою, а з окремим поверхом психіатричної лікарні:

З цього ракурсу стає зрозуміло, що другий розділ — це логічне продовження першого, коли через біль утрати лірична героїня стає душевнохворою. А як тоді ще пояснити вірш «Галь — Крим», що є проханням до ще не зачатої дитини не з’являтися на цей світ?

Зрештою, історії у цих листах — про травми старших поколінь, що наче передаються у спадок молодшим. І ці травми заважають, муляють, наче «циганська голка в хребті». Не дозволяють бути щасливими. І навіть не дозволяють бути проговореними, адже ці листи лежать у папці «спам». І хіба що випадковий подорожній, наче в якійсь чарівній казці, зможе їх звідти визволити.

«Щоденник пані Голідей» — так називається третій розділ, який віддзеркалює перший за формою віршів, але не за настроєвістю. Це вірші споглядальні, в них немає яскраво вираженого драматизму (як у «Нотатках») чи хворобливого абсурдизму (як у «Листах»). І чомусь уява малює образ уже літньої жінки, що пише свій щоденник восени із чашкою липового чаю. На вулиці дощить, і тому хочеться бути вдома, перебирати спогади і речі. Наводити порядок у шафках — і зокрема на горищі, на якому зазвичай хаос. Як і в голові людини з ментальною хворобою. Знайомтесь — пані Голідей.

З окремих сторінок її віршованого щоденника ми дізнаємося деякі факти з життя ліричної героїні: вона має певні проблеми зі здоров’ям, а тому приймає ліки. А ще в неї була сестра. Або дві сестри — але це не точно.

Пані Голідей дуже побожна. В її щоденнику безліч звертань до Бога. Вона спілкується з ним, як зі старим другом: «господи, ну скажи уже, що не так? ми ж із тобою друзі старі та п’яні». І це також змушує думати, що лірична героїня третього розділу прожила довге життя. Настільки довге, що «перестала боятися і смерті, й життя, бо їх обох не існує». У «Щоденнику» знаходимо багато таких висновків. І хоча афоризмами їх назвати складно, але деякі з них так і кортить цитувати.

Усі ці три історії-поверхи об’єднані однією назвою-метафорою «Лемніската», що своєю чергою має кілька значень. 

Перше — історичне. У Давній Греції лемніскатою називали бантик, за допомогою якого прикріплювали вінок до голови переможця спортивних ігор.  Друге — математичне. Лемніската — це плоска алгебрична крива порядку, в якій добуток відстаней від кожної точки до заданих точок — сталий. Третє — візуальне, адже на вигляд лемніската Бернуллі (а саме її згадано в другому розділі у вірші «Міша — завод») — це добре відомий усім нам знак нескінченності. 

Тож з огляду на всі ці значення можна говорити про те, що поетична збірка Ірини Сажинської «Лемніската» — це історія, з одного боку, про нескінченність. А з іншого — про сталість, певну художню реальність, у якій немає імовірності щось змінити. Закритий цикл. Безвихідь. 

Власне, уявлення про незмінність можна застосувати до поезії загалом, адже поет фіксує певні стани і настрої. Ліричний герой, на відміну від героя прозового твору, не має розвитку, так званої «еволюції персонажа». У цьому сила поезії і її фатальність. 

Однак якщо згадати про історичне значення слова «лемніската», як це пропонує зробити Ірина Сажинська, можна відкинути флер безвиході та просто насолодитися поетичною майстерністю. 

Це ж просто л і т е р и.

Що ж, кожен зможе обрати сам. Поетичну збірку «Лемніската» можна читати як одну велику історію або як три окремих. Розмірковувати, скільки ж насправді сестер було в пані Голідей. Або чому лірична героїня другого розділу ненавидить Павлушу. Чи проживати біль, яким просотані «Нотатки патологічної літургії». 

Та чим справді цікава та унікальна «Лемніската»? У цій книжці можна знайти відлуння драматичної поезії вісімдесятника Ігоря Римарука («Бермудський трикутник») і двітисячідесятниці Єлизавети Жарікової («Мурахи Йоганна Себастьяна»). Відстежити тенденції оповідного верлібру з парадоксальними образами та метафорами, які було закладено збіркою «Осоте» Мирослава Лаюка. І навіть упізнати певну медитативність і спокій віршів Богдани Матіяш у зверненнях до Бога, якими рясніє щоденник пані Голідей. Однак разом із тим Ірина Сажинська має особистий почерк — почерк математичної виваженості та мистецької хаотичності, який навряд можна сплутати ще з кимось у сучасній українській поезії.