Чорна королева на стражі віри у себе: рецензія на комедійно-мотиваційну повість Марічки Плай «Чорна Королева»

«Чорна Королева» — дебютна книжка Марічки Плай. До 2014 року авторка працювала менеджеркою IT-проєктів та бізнес-аналітикинею. З початком російсько-української війни вона залишила роботу і довгий час займалася тільки волонтерством. Згодом Марічка повернулась до того, що любила з дитинства, — вигадування історій.

Комедійно-мотиваційна повість «Чорна Королева» — частина серії #проявляйся від першого в Україні жіночого видавництва Creative Women Publishing. Цією ініціативою видавництво підтримує авторок-початківиць. Раніше у серії виходила друком також збірка оповідань Марини Пономарьової «У скляному лісі». Обидві авторки у своїх дебютних текстах використовує елементи фантастики, аби поговорити про сучасний жіночий досвід, який досі залишається мало помітним.

Книга починається з того, що у сучасному Києві зʼявляється Чорна Королева — наймогутніша темна чаклунка Чарівного Світу. Як і у всіх темних чаклунок, її обовʼязком було перемагати Білих Королев, сіяти лихо та робити всіх довкола нещасними. Змусивши страждати абсолютно всіх у своєму магічному світі, Королева прибуває до нашого. І бачить довкола таку кількість нещасних людей, що впевнюється: десь тут має бути неймовірно могутня темна відьма, яку необхідно здолати у двобої.

Аби дістатися до цієї відьми, Королева вирішує знайти найнещаснішу людину нашого світу. Виявляється, що це киянка Ліда, в якої був ну дуже поганий день: від забрудненої сорочки до цілого ДТП. Останньою краплею стає невчасне оновлення компʼютера. День остаточно жахливий, а Королева доконечно переконана, що на дівчину наслала лихо темна чаклунка з іншої (нашої) реальності. Бо чому ж іще її переслідує стільки нещасть?

Сюжет направду не новий. Схожі переселення казкових персонажів у реальний (часто не менш жорстокий) світ уже траплялися. Зокрема, першим на думку спадає діснеївський фільм «Зачарована» (2007), в якому головна героїня замість прогнозованого «довго і щасливо» із принцом опиняється на Мангеттені. Тепер — за межами казки — Жизель вільна від кохання з першого погляду та шлюбу без першого побачення, Прекрасний Принц погано справляється із порятунком нареченої, тож цілувати дівчину, щоб вона прокинулася від вічного сну, доводиться розлученому юристу Роберту; навіть казковий бурундук Піп зазнав змін — у Нью-Йорку він втратив здатність говорити. 

Кожен із них отримав право вийти за межі усталених образів та обовʼязкових сюжетів. Незмінною лишилася тільки зла королева Наріса, яка що в казковому світі, що у Нью-Йорку прагнула лише зберегти свою владу за всяку ціну. Тобто була у звичному для всіх поціновувачів ранніх мультфільмів Disney образі «харизматичного чистого зла». 

Марічка Плай у своїй повісті рухається далі — дозволяє злій Королеві також змінити образ. Темна чаклунка тепер не уособлення абсолютного зла, що сіє лихо просто тому, що так прописав автор. Вона стає трикстером: її мотивація стає обґрунтованою, а вчинки набувають півтонів. Королева не робить зло заради зла: часто за, здавалось би, лихими речами стоїть спроба зарадити персонажам. Чи то казковим героям, аби вони не нудьгували у своїх сталих образах, чи то Ліді, щоб дівчина врешті позбулася тягаря чужих уявлень про неї.

І це не єдина тема, в якій Марічка Плай ховає за яскравими персонажами і веселими пригодами глибші сенси. Так, читачу пропонується переосмислити темряву: як частини особистості, що її наше суспільство звикло сприймати негативно, так і персонажів, які її виказують. У повісті темний бік речей та героїв сприймається не як абсолютне зло — а як лише інший бік усього, що існує у світі. А сама темрява набуває додаткових ознак. Наприклад, вона є тою частиною людини, яка не так спонукає чинити зло, як обирати саму себе, свій комфорт, замість того, щоб намагатися догодити іншим. Так Королева ніби і хоче «виховати» з Ліди собі наступницю — нову наймогутнішу Темну Чаклунку, яка буде чинити лихо мешканцям магічного світу, але натомість допомагає дівчині дослухатися до себе, знайти свої мрії і готовність їх досягти.

У цьому «Чорна Королева» відповідає тенденції, що її популяризували та реактуалізували Ніл Ґейман та Террі Пратчетт у своїх «Добрих передвісниках».  Автори дозволили Добру чинити не геть «добрі» речі, а Злу — будувати стратегію, яка може зламати плани самого Пекла.  Демон Кроулі у Ґеймана з Пратчеттом не так ангел, що пав (попри те, що саме він у подобі змія спокусив Єву яблуком), як ангел, що «туманно спустився вниз». Хтонічне зло стає опуклішим, бо, щиро кажучи, вічне життя спонукає рухатися далі й шукати собі нові, інші мотивації для вчинків, крім як творити розгардіяш у світі. Особливо після кількох тисячоліть співжиття з людьми, як це було у випадку Кроулі. 

Казкові персонажі у цьому вічному і наперед спрогнозованому житті подібні до вічних істот, як-от ангели або демони. Тільки їхнє життя не розгортається у часі, а вічно закільцьоване: героїня завжди зустрічає свого принца, їх завжди чекає щасливе, неокреслене майбутнє, а Зло завжди намагається їм завадити. І завжди програє, бо так заведено. Хто тут не втомиться — постійно чинити «як прописано»? З часом варто шукати нову мотивацію, особливо коли рамок казки вже немає.

Так, Чорна Королева, з якою ми знайомимось як із наймогутнішою темною чаклункою, в якийсь момент зізнається, що у неї є два задоволення: чинити лихо та долати лиходіїв. Тобто геть протилежні речі. І навіть те зло, що вона чинить проти мешканців Чарівного Світу, нікого не вбиває. Перетворюючи гномів на садові статуї, а ельфів на жуків, чаклунка допомагає їм не нудьгувати в одному образі. Бо вже ні для кого не секрет, що бути казковим персонажем — це доволі нудно, особливо якщо твою долю за межами сюжетних рамок не прописали навіть простими словами «довго і щасливо». Тож і це — теж про темряву, яка існує для того, аби життя тривало.

Інші герої Марічки Плай також виходять за рамки типажів, яких ми звикли бачити у казках. Так, Прекрасний Принц, що розшукує Королеву, на перший погляд може здаватися тим самим бездоганним лицарем у блискучих обладунках. Та хоча обладунки й дійсно блискучі, сам герой далекий від ідеалу: він уперто бачить тільки те, що хоче бачити, не дозволяючи нічому і нікому порушити складений у голові сюжет. А у сцені, де Принц відволікається від кохання всього свого життя (яким на пару хвилин стала Ліда), аби бавитися зі щойно поверненим Королевою мечем, ми бачимо точно не вправного воїна, який здатен змінити світ.

Та, можливо, герой завжди був таким? Просто тепер ми дивимось на нього поза романтичними рамками казки — і перед нами постає не сміливий юнак, що здатний захистити свою кохану від усього Зла на світі, а незрілий хлопець, якому треба ще багато чого навчитися.

Повість сповнена класичних персонажів у некласичних обставинах. Ліда намагається пояснити своїм абсолютно звичайним сусідам, що жителі казкового світу, які зʼявилися на порозі її квартири, — просто далекі родичі.  Як Королева, так і Принц пересуваються Києвом на таксі, розраховуючись золотими монетами. А для того, щоб дізнатися більше про світ, до якого вона потрапила, чаклунка всю ніч дивиться телевізор. Здається, у неї справді чимало спільного з доброю та світлою Жизель із «Зачарованої».

Загадка із непроглядною напастю Ліди розвʼязується не по-казковому прозаїчно. Нещасним життя дівчини робить не якась лиходійка, а вона сама. Відмовляючись від власних мрій та відкладаючи своє «довго і щасливо» якнайдалі, героїня зовсім забула, хто вона така. Тож тепер ціль Чорної Королеви змінюється: вона перебирає всі магічні й немагічні засоби, які допоможуть Ліді згадати себе справжню.

«Хто я?» — найдавніше екзистенційне питання людства, яке за останні роки стало мемом в Україні — супроводжує весь сюжет повісті, додаючи казковим пригодам глибини. Разом із героїнею читачі вирушають у подорож, аби знайти тих, хто дасть Ліді бодай якусь підказку. Та правда полягає в тому, що є запитання, відповіді на які знаємо лише ми самі. Можна звертатися до тих, з ким живемо, і до тих, з ким працюємо; до тих, кому подобаємося, — і до тих, хто подобається нам. Та зрештою все, чим вони можуть поділитися, — лише фантазії про нас. Десь образливі, десь приємні, але однобокі й далекі від правди. Так, в очах батьків Ліда постає назавжди маленькою дитиною, а в очах закоханого в неї колеги — жінкою у відвертому вбранні й з нульовою особистістю. Вириваючись із рамок цих уявлень, героїня проходить болісну трансформацію: вона має визнати всі життєві шанси, які втратила, керуючись думками інших.

Авторське визначення жанру не даремне. У комедійній формі Марічка Плай нагадує, що процес дослідження себе не завжди буває райдужним та легким. Часом ти змушений зустрітися з неприємними й навіть болісними речами. Наприклад, чесно перерахувати всі втрачені шанси — і усвідомити, що мрії, до яких вони могли би привести, вже ніколи не справдяться. Ця повість — спосіб авторки балансувати між гірким усвідомленням позакнижкової реальності й казковою вірою в те, що взявши на себе відповідальність за своє життя, ми здатні будувати його так, як нам того хочеться.

Разом із цим здається, що всім екзистенційним питанням, якими задається Ліда, замало простору в повісті. Можна легко уявити, як кожна з тем — відмова від мрій та їх пошук, зважання на чужі думки, пошуки справжнього «я» — стає окремою пригодою для героїні.

Хочеться почути більше, ніж просто висновки. Наприклад, дізнатися про те, що робило Ліду Лідою, формувало її характер, дозволило вирватися з павутиння чужих уявлень. На що героїня спиралась тоді, коли не було на що спиратися? У чому її непересічність — чому ми читаємо саме її історію?

Можливо, саме завдяки невеликому обсягу повість дає швидкий заряд натхнення, що змушує подивитися навколо і замислитися: чи дійсно ми живемо так, як хочеться саме нам? Та з іншого боку, моментами хочеться поставити екшн на паузу і роздивитися героїв детальніше, дізнатися про їхній бекграунд та мотивацію, простежити поступовий шлях пошуків себе.

Так само хочеться дізнатися більше про передісторії інших героїв, побачити їхній розвиток. Ким була Королева до того, як стати найстрашнішою лиходійкою магічного світу? Чому її найзапеклішим ворогом є ельфійський народ? Або ж Прекрасний Принц — чим він займається, окрім того, що бореться з чаклункою? Чи здатен він на еволюцію поглядів?

Завершення повісті — повернення Королеви до Києва та друга зустріч із таксистом Валерієм — дають надію на те, що відповіді на ці запитання ми зможемо колись прочитати.

Адже «Чорна Королева» вкотре нагадує нам: форма оповіді й декорації можуть змінюватися, місце Приспаної Красуні може займати киянка Ліда, що працює в IT-компанії, — але питання, що турбують людину, залишаються такими самими, як і сотні років тому. Як не боятися йти вперед? Як не загубити себе серед думок інших? І, звісно ж, — хто я?