Відчувати тверду землю під ногами, але не вростати в неї: рецензія на роман «Острів забутої Пасхи» Світлани Васильченко

Уявімо: доволі холодно, волого й по-осінньому туманно. Залізнична станція невеликого містечка. На перон ступає жінка в благенькому пальті. Ми поки що не знаємо мети її візиту, але причина приїзду вочевидь серйозна. Просто так ніхто не зривається з дому і не прибуває в іншу місцину з мінімумом потрібних речей.

Поки що історія цієї незнайомки — лише шкіц, який поволі, сторінка за сторінкою набуватиме форми й чіткості. Цю героїню Світлана Васильченко демонструє нам першою. Саме показ її буття стане загальним тлом, на основі якого розвиватимуться подальші події цього роману, написаного в жанрі психологічного реалізму, — дебютного для авторки.

Текст має чотири розділи: «Де зимують зірки», «Планета без місяця», «Де нас ніколи не буде», «Без якоря по морях». У кожному з них персонажі шукають себе, своє затишне й безпечне місце, борють внутрішні страхи, ідуть до себе справжніх. Більшість подій відбувається у Марксі — невеликому місті на півдні Донеччини. Поруч степ і море. Здається, навіть час там має інший плин: усе тихо, без змін, розмірено, буденно. Рідко хто виїжджає, більшість зростає тут і вростає в цю землю. Це тихий віддалений острів, який дарує відчуття безпеки. Але воно, як показує життя, доволі крихке.

Мира (а саме так звати жінку, згадану на початку) приїжджає до Маркса, аби зустрітися з Костянтином Вікторовичем Каменським — психологом, який більшість часу працює в Києві, викладає там, опікується мистецькою студією, але на літо приїжджає до родового маєтку на Донеччині. У літній резиденції, що з діда-прадіда належала його родині, чоловік проводить групові тренінги. Поки він у столиці, за домом доглядає сусідка Майя Михайлівна, з якою у нього оформлений договір суборенди. Обставини змушують Миру затриматися в її приємній компанії, коли Костянтин Вікторович повертається до Києва. Тут на Миру чекають кілька цікавих знайомств: з сусідкою Вірою, її батьком Іваном Даниловичем, з Даміром Закировичем, а ще — маленькою дівчинкою, яку вона якось зустрічає біля моря, а згодом — у бібліотеці.

У душі героїні — неспокій, вона має чимало страхів. Жінка звикла по життю робити все без помарки або не робити нічого. У новому для себе місці Мира вчиться називати свій страх на ім’я, долати його; працює над тим, аби не знецінювати власну працю; відновлює сили, а ще — багато міркує. Наприклад, про те, що коли ми щось не можемо прийняти, нам щось не подобається — організм дає нам знати про це, але інколи він «забуває порадитися з нами, перш ніж вирішувати все по-своєму». 

Мира роздумує про транзитність нашого життя («на черговій станції хтось вийшов, а хтось зайняв вільне місце»), про те, що не треба боротися з усім світом, якщо саме зараз немає відповідей на всі запитання. Вчиться насолоджуватися відчуттям затишку, коли надворі вирує стихія, дощ барабанить у шибку, але в будинку, де вона зараз, — сухість, тепло, а «необхідність переживати про все» залишилася десь у зовнішньому світі. Думає вона й про те, що зараз її тісне коло спілкування — «дівчинка, молодша на двадцять років, і жінка, років на двадцять старша». Одна — наче гостя з минулого, інша — уособлення майбутнього, а вона сама — десь посередині. Що ж їй обрати? Особливо коли не покидає страх, відкрившись життю, розбитися, мов та хвиля, що з усієї сили вдаряється об берег. Важливо, що саме в цей поворотний момент навколо неї хороші люди, які дбають про її комфорт. Особливо Майя Михайлівна, яка і життєвою мудрістю поділиться, і пригостить запашним чаєм на будь-який смак (лимонною м’ятою, фруктово-трав’яним, жасминовим, ромашковим, лавандовим). 

До Києва Каменський повертається, бо має ще одного пацієнта — Женю Дербника, який потребує невідкладної допомоги. Хлопець унаслідок аварії отримав не лише тілесні травми, його пам’ять вибіркова, а «вибір повністю усвідомлений». Він майже ні на що не реагує, не може перебувати на світлі, створив у своїй голові безпечний притулок, який і «утримує його свідомість»; і лиш інколи в нього наступають миті просвітлення й свідомого буття. Перед катастрофою Женя мав намір вступити до художньої академії. Зараз його пам’ять дурить його. Юнаку здається, що він уже закінчив навчання, навіть що був на своєму випускному. Для нього минуло не чотири місяці, а цілих чотири роки. Якщо йому не надати поміч, то прірва між реальним часом і його уявним лиш зростатиме. І може настати мить незворотності.

З феноменом пам’яті, втраченої головним героєм унаслідок серйозних травм, в українській літературі працювала, наприклад, Софія Андрухович у романі «Амадока». У її тексті персонаж отримує важкі поранення на війні, його обличчя понівечене, а спогади відсутні. Дружина знаходить чоловіка, забирає додому. За допомогою постійного спілкування, демонстрації фото, зачитування фрагментів листів вона має намір відновити його пам’ять (чи то сконструювати заново).

Жені — героєві «Острова забутої Пасхи» — трішки щастить із тим, що він доволі швидко потрапляє в руки спеціаліста — Каменського. Завдання психолога — «збудувати декорації», які би видавалися його пацієнтові безпечними, аби він захотів обрати цю реальність, у яку його вдалося повернути завдяки сестрі Саші, з якою колись хлопчині довелося розлучитися і за якою він безмежно сумував.

Починається Революція гідності. Каменський забирає Женю до Маркса — віддалених земель, де для пацієнта мав би бути ідеальний прихисток: природа, немає новин, лиш спокій і мистецтво. Психолог прагне врятувати це молоде життя, він відчуває за нього відповідальність. Там, на цьому «Острові забутої Пасхи», хлопець, як і все навколо, поволі «розплющує очі після довгого сну», «приходить до тями після місяців безпам’ятства». Він малює, досліджує довкілля, слухає нью-джаз (особливо авторка звертає увагу на гурт De-Phazz і його треки Anchorless («Без якоря») та Roses («Троянди»)).

Світлана Васильченко не просто так згадує композицію Anchorless («без якоря», «на дрейфі»). Якщо раніше на позначення людини, що втрачає дім, землю під ногами й вимушена постійно переїжджати, використовували метафору перекотиполя, то тепер на противагу їй можна послуговуватися поняттям без’якірності. Принаймні ця лексема наче дає свободу вибору — з часом, коли землю під ногами віднайдено, можна зупинитися й отримати точку опори в новому місці. Тут ти можеш обирати, а не просто підпорядковуватися волі стихій.

Помалу хлопець починає відчувати «тонкі вібрації по всьому тілу», прислухатися до співу птахів і гуркоту потягів на станції, його життя стає повнокровним, він нарешті не має потреби підтасовувати свої спогади, починає сприймати реальність. Але вона настільки стрімко змінюється, що треба вчитися швидко сприймати її повноту.

Події роману відбуваються у двох місцях: у Києві, де вічний рух («проїздять таксі, люди мчать у своїх справах», «їм заважають тільки світлофори»), від щоденної гонитви рятують хіба маленькі кав’ярні, де можна стишити темп, створити ілюзію окремості, його ідеальний саундтрек — Misto у виконанні ONUKA; інша локація — Маркс (що історично мав би мати назву Садове) — надійна фортеця, де «ще тримають форму спогади, що зчитуються з кожного дерева, і цеглини сторічних будинків», «привиди минулого, як сирени, обволікають місто своєю заспокійливою енергією».

Як зазначено в книзі: «Два світи існують поруч, перетинаючись через події та людей. В одному з них зосереджується сила, вирішується доля і щохвилини ухвалюються рішення, що впливають на неї. В іншому — панує спокій. Окремий острівець цього світу — в будинку на Залізничній». Хоча доленосні для країни події не оминуть жодного її куточка. Розпочинається Революція гідності. Щоправда, у романі про неї спершу сказано обережно, нарисово, з уникненням називання (люди з прапорами і стрічками, заклики з гучномовця).

Мира, про яку йшлося на початку, «до натовпу приєднується», бо вона це «очікувала, передбачала»; жінка розуміє, що тепер «все буде інакше». Каменський «ховається за натовпом». Він наче сторониться подій, що дивно, бо Костянтин Вікторович і його друг Марк у дев’яностому самі були учасниками важливих подій для України: «Кожне покоління переживає свою революцію. Наше з Марком не стало винятком». 

У тексті Світлани Васильченко сонце й світло теж відіграють значну роль: промені бувають скромними, самотніми, а сонце — оманливим. З ним порівнюють осінні плоди, його втрата рівноцінна згасанню всього навколо. Нестача світла у просторій залі очікування на вокзалі виглядає так, наче «місця теж мало, а пасажири зазіхають на його залишки». Авторка пише, що якби воно «вміло видавати звуки, навколишній простір наповнився б гучним божевіллям». Воно ж слугує метафорою відновлення, набування сили, відродження, пробирається крізь темряву.

Цього світла трішки бракує Каменському, що має «посивілі скроні та почуття провини». Виникає думка, що свого часу він трохи розчарувався: «Розумієш, ми й справді здатні впливати на те, що відбувається у світі. Та інколи так незначно, що лишається тільки обмежитися колом власного життя».

Коли війна добирається й до Маркса, у психолога просять ключі від пансіонату, щоб використати його як дільницю для референдуму, — він згоджується їх дати, попри слова близьких, що варто чинити спротив. Він не відчуває на це сил, прагне пом’якшити удар для Жені, а ті, хто поруч, не впізнають людину, яка брала участь у подіях дев’яностого року. Натомість його друг Марк, що став військовим, відмовляється скласти присягу на користь ворога, іде в добровольці — дух боротьби в нім не згас.

Поволі і сам Костянтин Вікторович повертається до реальності. Він відчуває історичну несправедливість, зокрема, і на власному прикладі. Знаходить документи, де йдеться про те, що сто років тому його родинну садибу було зайнято й створено там радгосп, хоч його дідусь так і не підписав договір купівлі-продажу: «Усі чекали, що закінчення світової війни щось змінить. Не сталося. Але цього разу все просто має статися інакше». Він прагне повернення рідному містечку історичної назви: «нове життя має починатися під іншими іменами»; «рахую дні, коли воно почнеться». А поки Костянтину, як і всім героям цього роману, треба набратися сил. Його знання — вельми важливі, бо «надто багатьом зараз потрібна допомога».

Кінцівка роману — відкрита. Є надія на схід сонця, сподівання на те, що з плином часу «Острів забутої Пасхи» знову стане місцем безпеки, де виникатиме бажання «заякоритися», без турбот послухати нью-джаз на березі моря; де розмірений плин часу лікуватиме не одну душу.