«Цю книгу присвячую своїй бабці Марії, своїй Федисі. Серце та душу усамітнюю в рідних горах. Тілом мотлошуси, йду й приходжу, пишу, бо инакше вже не можу», — саме ці слова читаємо на початку дебютної книги журналістки, письменниці, музикантки, дослідниці Гуцульщини Уляни Маляр. Її «Баба Федиха», що вийшла друком у 2024 році у видавництві «Брустури», — це силянка образків — реальних історій про дитинство авторки, які вона дбайливо поєднала з казками. У центрі кожної оповідки — її найрідніша людина, спомини про яку авторці було надважливо зафіксувати.
Структура видання й мистецькі аналогії
Усі тексти поділено за порами року, як і, наприклад, «Казки з Півдня» Марини Смагіної. Особливість розповідей Уляни Маляр у тому, що більшість із них написано гуцульським говором, вони містять чимало зразків календарно-обрядового фольклору; подано цікаву інформацію про ворожіння на Андрія, колядування, традиції на Стрітення, святкування Великодня; ідеться й про весільну обрядовість, передпохоронні звичаєво-обрядові заходи. Є зразки молитов, колискових, дитячих лякалок, коломийок і навіть сороміцьких пісень.
Кожен твір розгортається на тлі мальовничого карпатського привілля, тож йому й міфотворчості навколо нього присвячено чимало красивих рядків. Але акцент у цій добірці життєвих замальовок, написаній з великим пієтетом, — усе ж на діалозі бабусі й онучки. За настроєм, способом інтеракції, дійовими особами «Баба Федиха» суголосна з «Жизнєнними історіями» Софії Мокій, «Дідовою правдою» Іванни Стеф’юк, «Літньою книжкою» Туве Янссон, а за особливістю показу локальної культури — з «Орининим» Сашка Столового та зі «Страж-горою» Степана Пушика.
Варто відзначити й підхід до оформлення видання. Дизайн обкладинки та ілюстрації створила Наталя Кудляк. Перегортаємо першу сторінку, бачимо зображення великої макової голівки, поруч — маленька бабуся, мов мачинка. Над нею літає ластівка, виникає паралель із народною прикметою: то ж до хорошої погоди. Замальовка перед циклом зимових оповідок — трансформація цитати: «Ніч, одягнувши крила ворони, гордо летить над нашою хатою. Пів великого світу аж потало в тій теміні… Але за мить сталося диво: хтось вилами поробив дірки по небу і величезна перезва зірничок засвітила». На малюнку, пов’язаному з осінніми казками, — гра з омонімами (ключ до замка, ключ журавлиний).
Ілюстрація — фото unsplash
Загалом проза Уляни Маляр наштовхує на мистецькі, зокрема візуальні паралелі. Вона щира й ніжна, викликає асоціації з роботами Поліни Райко (птаство; море квітів; янголи, під чиїм пильним взором і захистом ми живемо). І не лише з її. На виставці «Алла Горська. Боривітер» було експоновано картину «Павліна годує своє дитя у саду» Марії Примаченко. На полотні художниця вказала на контраст дитинності й зрілості: на павліні-матері — цвіт, листя набуло кольору, багато цяток, більша кількість ліній, ніж на пташаті; на павичеві-дитяті — пуп’янки, безбарвність листя. Щось подібне й з «Бабою Федихою»: є доросла жінка, за спиною якої — чимало пережитого й спостереженого, вона мусить підготувати до життя свою найдорожчу дівчинку, якій стільки всього ще треба пояснити. Чом би не зробити це через казку?
Бабуся й онучка — двоє, як єдине ціле
– Дитинов лиш думаєш про маму, в молодости — про любчиків, а на старости – про дітий, — вихопилося в баби коло нашого перелазу.
– А коли ж про себе? — спитала я.
– У шпаринах миж тим усім, бо вічно кудас біжиш, ідеш… Усьо наше житьи — дорога.
І дійсно, майже кожну вільну хвильку бабуся Маріка присвячує онуці. Крім того, вона пильнує худібку, тримає в порядку двір, займається куховарством. Від неї ми дізнаємося, що на Великдень і Різдво заведено готувати сирні коники; Святвечір не обходиться без узвару, пирогів з капустою, пісних голубців, барабульки, смаженої риби, страви з білого буряка та грибів, що має назву шухи, без грибної юшки, квасолевого пюре з часником та олією і, звісно, без пампушок. На весіллях колись забавлялись і без надлишку їжі та напоїв — цілком вистачало юшки з білих буряків, голубців, студенця, бануша із гуслянкою, кришинини, бочечки пива і пляшки самогонки. Інколи бабуся дивує своїми гастрономічними вподобаннями. Наприклад, полюбляє їсти помідори з цукром. Наприкінці книги перераховано топнаїдки, які смакують обом героїням.
Бабуся й онука майже нерозлучні, Уляна — пофостач баби Маріки, тобто скрізь слідує за нею. Вони багато спілкуються, діляться сокровенним, міркують про все, що їх оточує, — пояснюване й не дуже. Те, як вони комунікують, скільки любові в них одна до одної, до природи й рідного краю, наштовхує на думку про суголосність їхньої взаємодії із тією, яку продемонстровано у документальній стрічці «Плай» Єви Джишиашвілі. У фільмі йдеться про родину Малковичів, що живе у мальовничому куточку Карпат. І малі, і дорослі багато спілкуються про різне — любов, війну, Бога. Плекають природу й одне одного. Оця тендітна вразливість, простота й справжність властиві що книзі, що кінокартині. Виникає відчуття, що з нами діляться сокровенним.
З розмов дівчинки з її найріднішою людиною дізнаємося, що Федихою стареньку звуть, бо її чоловік (а Улянин дідусь) мав ім’я Федір. Свого часу він був у складі УПА, згодом провів десять років у засланні в Сибіру, повернувся, займався столярною справою, мав славу майстра на всю Гуцульщину. Марія (а так насправді звати бабусю) вийшла за нього заміж, хоч серце її не було вільним. Вона так і не дочекалася з війни парубка, до якого мала почуття. Мабуть, саме тому жінка так любить садити навколо хати серцецвіт. Згідно з містичною історією, саме на цю квітку красуня Повітруля перетворила серце юнака, що був у неї закоханий. Улянка має таку думку: може, це той перший бабчин любчик «проріс серцецвітом біля її хати, аби завжди бачити свою Маріку». Міркує дівчинка й про війну:
– А війна — це страшно?
– Це найпудніший сон, йикий би скіко чєсу не говорив на воду, а николи не забудеш…
Ілюстрація — фото unsplash
Не тільки Федиха не дочекалася своє кохання з поля бою. У книзі є історії, у яких ідеться про проживання втрати чоловіка. Звісно, аби говорити на такі важкі теми з дитиною, оповідачка інтегрує їх у казки чи містичні оповідки.
Ляна не лише слухає цікаві розповіді, вона любить читати, зокрема, «Божественну комедію» Данте, «Дракулу» Брема Стокера, твори Льюїса Керрола і Всеволода Нестайка. Дівчинка знає, як звучать композиції Ґеорґа Генделя, Вольфґанґа Амадея Моцарта, Антоніо Вівальді; також вона дивиться чимало фільмів («Франкенштейн», «Діти кукурудзи», «Від заходу до світанку», «Пропала грамота», «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою»). Вона навіть закохана в Івана Миколайчука.
Про любов ці доросла й маленька жінки говорять багато. Інколи з гумором, інколи з сумом. На внуччине запитання, чи мала почуття Федиха свого чоловіка, та відповідає, що прилюбила його. І видно, що банує, тобто сумує за ним, бо ґазда, тобто господар, був хороший, але «характер мав не мід». Та пережито разом багато, тому причини для мерехтливих сліз спогадів на очах є.
Маріка так визначає почуття сердечної прихильності між чоловіком і жінкою: «Коханє — то полотно. Вно йик дар, йик Боже віно, що спадає з неба на леґіня і дівку. Стрілиси. Полюбилиси. Зашлюбилиси, і полотно вбралося в кольори, в їх тіни, напівтіни і відтінки. І кіко жиют у парі, пид покровом свєтої Варвари і Бога світенького, доти то плотно мінєє барви. Головне — то коханє шінувати і не мнути, йик рамат, бо змерзишси в тій любови». Таке воно Love is… по-гуцульськи.
А Ляна з ніжністю дивиться на свою бабусю. І цінує моменти, коли вони бесідують, дискутують чи просто мовчать.
«Говори зі мною, бо словом також можна любити»
Окремо треба звернути увагу на те, як мовлять героїні цієї книги. Більшість оповідок написано гуцульським говором, що належить до галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Майже на кожній сторінці є примітки з тлумаченням слів. Інколи вони мають лише фонетичні особливості, але частіше — це маловідомі діалектизми, що потребують пояснення. Наприклад, читач може дізнатися, що адаланти — це стара назва діамантів, слічний — це гарний, бриндуші — крокуси, або шафран, половик — шуліка, тайстра — гуцульська торбина, яку носять через плече, шуйця — ліва рука, убиря — одяг, ґандж — вада, хиба, кімувати — пам’ятати, кутатися — поратися по господарству.
Є фразеологізми («єзик без кісток» — про когось надто говіркого; «як кіт наплакав» — дуже мало), звуконаслідувальні слова (грим, цок), евфемізми (зубаті — про вампірів). Є і своєрідні прибалакування або гуцульські «віншування у нервово тяжких життєвих трафунках» («тобі їх зараз треба, йик мені вельон»; «вічно за тобов золоті верби ростут», «дурне на голову, лічитси на ноги», «дурне спит — дурне снит»). Також в одній з оповідок використано цікавий стилістичний прийом — епіфору (повторення однакових виразів, слів, звукових сполучень, прозових фрагментів для посилення чи підкреслення чогось):
У нас була льоха.
Її назвали Паюта.
Льоху Паюту привезли з-пид Копілаша на крутій машині.
Аби-сте знали!
Паюта жила в царку.
Їла храбусти і пила чир.
Льоха Паюта була аж жовта і справжнє поїдайло та облога.
Аби-сте знали!..
Схожий прийом застосовано у другій частині ґраубюнденської трилогії Арно Каменіша, що має назву «Позаду вокзалу». В одному з її розділів відбувається розмова між хлопчиками, для одного з яких такі повтори — особливість мовлення: «Ґіонклау каже після кожного речення “чи шо”. Коли розмовляєш із Ґіонклау, мусиш також після кожного речення казати “чи шо”». Якщо в першому випадку це — акцентуація, то в другому — слово-паразит.
Варто зауважити, що розмови в книзі Уляни Маляр дуже живі. Подібні, мабуть, мав кожен із нас у дитинстві. Від того, що їх можна приміряти до себе, ще тонше відчувається тепло, закладене в тексти.
Релігійність, але й міфологічність
Уляна про бабцю Маріку: «Усе думаю: як-то вона така побожна і квітково-сонцепоклонна водночас?! Гм, гуцули та гуцулки — таки воістину дивовижні люди».
Федиха вірить у Бога, та водночас покладається й на сили природи, з великою шаною й обережністю говорить про різних міфічних істот. У книзі згадано щезника, русалок, водяника-русалію, потерчат, нявок, вовкулак, лісовиків, перелесників тощо. Також сказано про ще одного персонажа, що належить до окремої категорії: якщо хтось випадково зустріне «москаля, який змучено (йикоїс холери!) суне попри Черемош», то треба щосили кричати, аби «збудився вовкулака, вчули мамун і богинка, миттю прибігли лісовик, мавка та чугайстер, явився вогнем щезник, прилізли сестри-русалки і прилетіли перелесник із повітрулею», а вони вже знають, що робити з тими, хто посягає на нашу землю.
Уляна Маляр доволі точно описує наші обряди (ворожіння й збитки на Андрія, розфарбовування галунок, давання дітям кукуц — солодощів «за померші душі і здоров’я худобинки», запрошення на весілля). Приклади забобонності репрезентовано також: Маріка переконана, «аби писанка вберегла від вроків, треба у фарбу трохи кинути соли». Буває, вона кладе в кишені онуки часник.
Ілюстрація — гуцульська ікона на склі «Богородиця з дитям», Strynadiuk Olha Glass
Окремо кілька слів варто додати про те, якими авторка «Баби Федихи» бачить святих. Вони наче зійшли з полотен художниці Катерини Косьяненко: «святий Микола передав ключі святому Юркові: весна»; «свята Варвара, яка сама з далеких країв, дуже любить весілля, а понад усе наші, гуцульські», «може, свята й сама сідає з гостями за весільний стіл, теж обходить його і затягає співанку до шлюбу». Вони — як ми, вони серед нас. Молитва ж у цих оповідках — захист від усього злого. Федиха щодня звертається до Бога, учить цьому й Ляну.
Колись Маріка теж була маленькою дівчинкою, її мама Параска оповідала їй чимало казок, історій. Переповідання онуці — це своєрідна поколіннєва тяглість, данина минулому, пам’ять про найрідніших, яких немає поруч.
Федиха стала життєвою наставницею для своєї Уляни. Розповідала казки, вчила бути мудрою й чесною; казала, що живому не має бути все одно на живих, а мертвих не варто боятися; говорила й про те, що не треба лінуватися, варто мати терпіння; плекала родинний сад.
Вона подарувала рідним цінну річ — спомини, що підтримуватимуть їх у важку годину і за які можна хапатися й розуміти, що «любов сильніша смерти».
