На календарі — грудень 1928 року:
— У США бухгалтер Волтер Дімер винайшов першу у світі жувальну гумку, з якої можна видувати бульбашки, і започаткував бренд Dubble Bubble;
— На американському радіо NBC вперше транслюють програму класичної музики Firestone Hour. Вона протримається в ефірі до 1963 року;
— Відбувається вручення Нобелівської премії:
З фізики: британському фізику Овену Вільямсу Річардсону за роботи з термоелектронної емісії, і особливо за відкриття закону, що носить його ім’я.
З хімії: німецькому біохіміку Адольфу Отто Рейнгольду Віндаусу за вивчення властивостей та побудови вітаміну D.
З медицини та фізіології: французькому лікарю та бактеріологу Шарлю Ніколю за встановлення переносника висипного тифу (платтяна воша).
З літератури: нідерландській письменниці Сігрід Унсет «насамперед за могутній опис життя Півночі в Середні віки».
Премія миру не присуджувалась.
— Політбюро ЦК ВКП(б) в Москві дозволяє радам великих промислових центрів запровадити картки на отримання хліба. Метою карткової системи було забезпечити хлібом робітників та службовців, тоді як «непролетарському населенню», а особливо селянам обмежували доступ до їжі;
— Польська поліція арештовує Степана Бандеру в селі Старий Угринів за підозрою в діяльності, спрямованій проти польської держави. Це його перший арешт;
— Офіційно розпочинається будівництво бібліотеки Львівської політехніки, яке триватиме шість років;
— Сер Г’юберт Вілкінс і Карл Бен Ейльсон під час десятигодинного польоту наносять на карту 40 миль раніше незвіданої території в Антарктиді. Пілоти відмовилися від територіальних претензій на відкриті землі від імені британського уряду.
Другий номер «Універсального журналу» (або ж «УЖа») вчасно виходить друком та іде тішити своїх читачів. На обкладинці — жвава вуличка, якою метушаться пішоходи. Але у всіх них є що почитати — новий номер «УЖа» готовий їх і розважити, і захопити, і розповісти новини, і змусити замислитися над химерними загадками. Навіть напис на автобусі закликає читати. А що читати? Та «УЖ».
Номінальні редактори та інші звірі
Якщо уважно подивитися на зворот обкладинки, то можна побачити, що в цьому номері в редакційній колегії є зміни. Про батьків-засновників журналу можна почитати в попередньому матеріалі, а тут — звернути увагу на інші постаті.
Передовсім варто згадати Бориса Ліфшиця, який був номінальним редактором журналу. Директор видавничого комбінату «Робітничої газети “Пролетар”» впливав на письменництво підрадянської України. Коли виходить другий номер «УЖа», Борису (Бобу) Ліфшицю 31 рік. За «Розповідями про неспокій» Юрія Смолича, він мав приємну зовнішність та меланхолійну вдачу, гарно вдягався, а ще завжди хотів допомогти чи потішити близьких, «тому позаочі Бобу дражнили ще й христосиком». Борис Ліфшиць писав також під псевдонімом Б. Червоний. Довкола нього гуртувалися різні групи літераторів, бо в його видавничому комбінаті завжди було цікаво.
Борис Ліфшиць був також відповідальним редактором газети «Пролетар» і журналу «Червоний перець»
Як згадує той же Смолич, «Це саме Боба першим почав запроваджувати широкі, відкриті й для нештатних співробітників наради-літучки, а в коридорі, біля дверей до його кабінету, щоденно з’являвся свіжий номер редакційної стіннівки, присвяченої “ляпам” у газеті та журналах, під недвозначною назвою “Тільки бити!”». В його кабінеті можна було пограти в шахи (сам Ліфшиць не грав). І ті, хто програвав, мали писати передовицю якоїсь із газет, бо «відомо, що писання передовиць журналісти вважають карою небесною». А ще він завжди горою стояв за своїх авторів і біг боронити за потреби і своїх письменників, і свої журнали.
Микола (Нік) Бажан
Також у редакційній команді можна побачити Миколу (Ніка) Бажана. Він запам’ятається як український письменник, сценарист, громадський та політичний діяч, перекладач, постійний автор і фактичний редактор журналу «Кіно», а ще автор перекладу «Витязя у тигровій шкурі», що врятував його від арешту.
У 1935 році в ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління — спецслужба, до завдань якої входили боротьба з контрреволюцією, шпигунством і чужими радянській владі елементами) на Миколу Бажана завели кримінальну справу як на члена підпільної «Української військової організації». Арешт був питанням часу. Але за переклад поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» він отримує орден Леніна і уникає ймовірних репресій. На сайті проєкту «ProSlovo», що фіксує інформацію про всіх мешканців харківського будинку «Слово», вказано, що «Сталін власною рукою дописав прізвище Бажана для відзначення найвищою нагородою».
Ще відомо, що в березні 1936 року письменника завербували (проходив під псевдо Петро Уманський), і він почав писати доноси. Дослідники зазначають, що Бажан співпрацював з органами неохоче, був невдоволений своєю роллю донощика, намагався зривати заплановані кураторами зустрічі та усіляко вигороджував тих, на кого доносив (наприклад, Олександра Довженка та Агатангела Кримського).
Постери фільмів «Микола Джеря» та «Алім», обкладинки журналів «Барикади театру» і«Нова ґенерація»
Але у грудні 1928 року Миколі Бажану тільки 24 роки. Відносно недавно він почав дописувати до «Барикад театру» (журнал театру «Березіль») та «Нової ґенерації» (журнал українських панфутуристів). А ще працює кінокритиком та пише кілька сценаріїв до фільмів ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління — державна кінематографічна організація, яка діяла з 1922 по 1930 рік): зокрема, «Алім» (1926) і «Микола Джеря» (1927).
Остап Вишня. Джерело — сайт proslovo.com
Ще один зі списку редакторів — гуморист Остап Вишня (Павло Губенко). На час виходу другого номера «УЖа» він уже встиг побути під арештом (вперше його заарештували восени 1920 року). Вийти з в’язниці йому вдалося за сприяння головного редактора газети «Вісті ВУЦВК» Василя Еллана-Блакитного (про нього — далі).
Павло Губенко почав використовувати псевдонім Остап Вишня в харківській періодиці з 1921 року. У грудні 1928-го йому вже 39. Він популярний гуморист і гострий фейлетоніст, книжки якого стають бестселерами. Його називають «королем тиражу», бо загальний наклад його видань складав понад 2 мільйони примірників. Він засновує новий художній жанр — нарис-усмішка.
«Слово про будинок Слово» Володимира Куліша
Володимир Куліш, син українського драматурга Миколи Куліша, у своїх спогадах «Слово про будинок “Слово”» писав: «Популярність Вишні в ті часи була недосяжна. Сам же Вишня скромний у товаристві, добрий батько, уважливий до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив позичити щось почитати. “Ходімо, малий! Любиш читати, то гаразд. Зараз ми тобі щось знайдемо”. Ми приходили до його хати. На порозі зустрічала нас Цяця — пес завбільшки з добре теля. Вона приязно била хвостом, але не дай Боже дістати тим хвостиком! Він був як добрий шматок дроту, й синці після нього тримались довго на наших ногах».
До речі, Вишня не єдиний з редакції «Універсального журналу» тримав собаку. Володимир Куліш згадує, що у Миколи Хвильового було троє мисливських псів з оригінальними кличками Пом, Зав, Бух. Тобто «Помішник, Завідуючий, Бухгальтер». Олекса Слісаренко мав «німецьких вівчурів», один з яких, Даґо, наводитиме жах на всіх мешканців «Слова».
Індустріалізований «УЖ»
Індустріальний шик та захоплення відкриттями нових заводів бачимо у фотоетюдах цього номера. А розпочинає його фото Донбасу (Сталінський завод. Домна 1) від Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ). Далі цілий розворот займає фото під назвою «11 Жовтень столиці України»: люди і транспаранти з гаслами. Фото Дніпрельстану (теж від РАТАУ) — п’ятого ступеня нижчої частини каскаду гідроелектростанцій на річці Дніпро в Запоріжжі. Фотоетюд клепальника за роботою від німецького фотографа Вальдемара Тітцентгалера. З альбому художника Г(ригорія) Бондаренка «УЖ» бере роботу «Тартак».
Фото з «УЖа»
Цей номер віддає належне індустріалізації, тому нарис Федора Кандиби «Ненажерливі мартени» дуже органічно розпочинає текстову частину журналу. Описи процесів дуже поетичні, важко повірити, що так майстерно можна описати плавлення металу та переробку того, що вже відслужило своє.
Вальці, що позастигали в безупинному плині на місці, зробили з криці й заліза бруси, балки, смуги. Вигинаючись і тремтячи під гострими різцями варстатів, під пресами й молотами, криця набрала вигляду тисячі чудових речей: від пера до панцерника, від голки до паровоза й до варстатів, що дають життя новим машинам.
Рекламна пауза
У третьому номері «УЖа» буде нарис Валер’яна Поліщука про Норвегію. Редакція знає, як привернути увагу читачів, тому нагадуватиме їм про цей факт ще кілька разів. Спершу показує ілюстрацію з рибалками. Потім проспойлерить назви розділів.
Аж хочеться розгорнути третій номер! Але в нас поки другий, і тут є багато всього, що вартує читання. До речі, у рекламних блоках знайшлося місце не тільки нагадуванням про подорожні нотатки Валер’яна Поліщука про Норвегію, а й про дещо інше.
В No 3 „УЖа“ читайте, крім іншого:
- IV сесія ВУЦВК У
- Окрпартконференція Харківщини
- З’їзд профспілок
Драми темних коридорів
Олекса Слісаренко, один із батьків-засновників «УЖа», у цьому номері показує, що вміє не тільки завдання для ломиголовок вигадувати. Новела «Драма в темному коридорі» з ілюстраціями Михайла Глухова демонструє стиль майстра. Головні герої — художники-невдахи Чуприна та Кізленко — намагаються якось вивчитися та вижити на цьому білому світі.
Обидва вони, і Чуприна, і Кізленко, вчилися в художній школі, але за два роки вчення їм не пощастило захопити якусь визначну мистецьку височінь з причини запеклої зненависти старих зашкарублих професорів до молодих талантів… Щоразу, як їм припадало йти в атаку на мистецькі позиції, несучи, як знамена, свої полотна, мистецько-професорська старизна робила вилазку і розбивала Чуприну і Кізленка в пень...
Як ці двоє вирішили позбутися кредитів, чому потрапили до відділку та до чого тут паркани та мішок з цеглою — можна дізнатися в новелі. І ще — чому варто знати, як розшифровується абревіатура таємного товариства, на яке ви вирішуєте попрацювати.
Ілюстрації з «УЖа»
Наступна оповідь — нарис письменника-сатирика Костя Котка «Зневажений мечет». Ілюструє його вже знайомий з першого номера Борис Фрідкін. Оповідь присвячено «труднощам перекладу». Непорозуміння виникає під час спілкування українця та турка. Головний герой подорожує залізницею і часом спостерігає за супутниками.
Мустафа-ефенди був мій попутник протягом 14 діб. Ми виїхали разом зі спаленого сонцем Мерсіна на Середземному морі, де люди смоктали цукор з довгих, ніби бамбукових, палиць і, поглядаючи на термометра, говорили:
— 28 в затінку… Почалися холоди!
Через нерозуміння локальних цін, головний герой і потрапляє в халепу. Часом не знати, що скільки коштує, дорого вартуватиме для ваших нервів.
Я згадав, що турки — надзвичайно ощадливі і не витрачають зайвого там, де можна не витратити. Я пригадав, як директор величезного банку в Стамбулі, дуже багата людина, ніколи не жене свого авта з банку додому під час перерви, а їде тунелем, і то не в I класі за 3 гуруші, а в II — за 1.
І для хамала Дурана ця ощадливість — закон. Але чужинці — хіба їм належиться бути ощадливими?
Ілюстрації з «УЖа»
Майк Йогансен, незмінний редактор та дописувач «УЖа» демонструє, що дійсно можна цікаво написати про будь-що, і пропонує читачам пародію на науково-популярні нариси. У цьому номері вже публікували його вірш «Дядьки» з підзаголовком «Примітив» — дивовижно позачасовий.
Цвіли суниці з-під листків,
Столітнє сонце розтавало.
Поволі військо йшло дядьків
В долину — війська було мало.
Затужавіли у піхвах шаблі
І чоботи від поту позгнивали,
Бо довго бились — але довше йшли
І вийшли через лісові провали.
Але повернімося до нарису про зубну щітку. Ілюструє його художниця з класу бойчукіста Івана Падалки Алла Гербурт-Гейбович. А ще вона — дружина Майка Йогансена (друга дружина, якщо бути точними) та мати його сина Гая. У майбутньому вона стане відомою художницею (живописиця, графікиня, ілюстраторка), скульпторкою, письменницею, перекладачкою та вчителькою. У 1935 році вони з Йогансеном розлучаться, а Гербурт матиме стосунки з Іваном Бойчуком, від якого народить доньку Ганну.
Ілюстрація до оповідання з «УЖа»
То що ж там із зубною щіткою? Це ж Майк Йогансен, тому в оповіді про такий тривіальний об’єкт з’являється гостросюжетна лінія про творця зубної щітки, у якій фігурує кохання, в’язниця, страта (ну, не зовсім) і обезголовлювання поїздом. Просто зубна щітка, скажете ви, так? Як же цікаво про неї написати? А отак. І навіть невеличка історія про носовичок на решту.
В той час, як усі ми добре пам’ятаємо, що Америку одкрив Колумб і що генерали Френч, Бридж і Галліфе відповідно винайшли відповідні форми штанів і піджаків, ми не знаємо навіть імені того вченого, що винайшов зубну щітку і навіть у найкультурніших народів немає йому ні пам’ятника, ні хоч би таблички з написом «У цьому будинкові жив Ікс, а в отій невеличкій кімнаті в голову йому вперше впала думка сконструювати зубну щітку».
Йогансен вплітає в оповідь особистий досвід, бо як же без цього: «Один мій приятель, приміром, ніколи не бере з собою зубної щітки, їдучи на полювання, хоча завжди бере з собою п’ять, шість пляшок горілки розтирати ноги, якщо промокнуть». А ще Йогансен розмірковує про тих людей, які обирають не чистити зуби, і шукає хиби у їхній аргументації.
Є дві категорії людей, що не чистять собі зубів. Одні — це ті, хто не має змоги купити собі зубну щітку, бо добра щітка коштує в нас пів карбованця, а це для, скажімо, бідного селянина дуже дорого. Другі — це ті, кому описуваний вище процес здається занадто складним і тяжким. «Краще нехай у мене смердить з рота, — міркують ці симпатичні люди, — ніж я буду морочитися щовечора з тією зубною щіткою. Ачей у мене не повипадають зуби від того. Адже ж свині й собаки зубів не чистять і до зубного лікаря не ходять, а зуби в них є».
Ми ніяк не можемо з цим погодитися. Насамперед у цих міркуваннях є одна фактична неточність. Ми бачили в одному американському журналі фотографію, і в тій фотографії дантист свердлить зуб улюбленому поросяті якоїсь шановної леді. Крім того, нам доводилося бачити чимало зовсім беззубих собак (що, одначе, люто гавкали на автора цієї статті, намагаючися вхопити його за ногу).
Народження легенди
У цьому номері «УЖа» з’являється рубрика під умовною назвою «Літературна анкета», яка робила письменників ближчими до своїх сучасників, а для читачів, що гортають її майже через 100 років, є унікальним джерелом інформації. Фото деяких письменників дійшли до наших днів, бо збереглися на сторінках «УЖа». Та і хто краще розповість про авторів, ніж вони самі. У першій літературній анкеті вже класики української літератури (і не тільки) діляться, якими ж були їхні перші твори.
Фото Володимира Сосюри з «УЖа»
Наприклад, майже 31-річний Володимир Сосюра розповідає про свій перший надрукований вірш, називає його «дитинкою, що потонула в громі громадянської війни» і каже, що всюди носив із собою журнал з тим віршем і віддав сестрі-жалібниці, коли думав, що помре від тифу.
Тепер у мене жодної збірки моїх поезій (пороздавав), жодної книжки, де пишеться про мене.
Такий я став розгублений. А тоді…
Чудно, чудно…
Затуманився образ смаглявого наївного селюка, одлітають спомини про грози минулого й перший вірш, як мій перший постріл.
Фото Івана Микитенка з «УЖа»
Іван Микитенко (якому якраз 31) згадує, як, бувши вже дорослим студентом Одеського державного медичного інституту, потрапив на жовтневу демонстрацію 5 листопада у 1922 році. На тій демонстрації в нього відірвалася підошва від взуття.
Я прив’язав її мотузком, але води й багнюки повно. Чавкає.
На душі стає туманно й холодно. В цю хвилю хтось бере мене за плече й питає:
— Це не ти сочинив…
Перед очима мені стрибають рядки мого вірша, надрукованого на першій сторінці одеських «Известий» прекрасним великим шрифтом.
Здається, то був цицеро, але я не знав тоді ще цих назв…
Фото Остапа вишні з «УЖа»
Автор бестселерів і вже зірковий Остап Вишня (як ви пам’ятаєте, йому — 39 років) розповідає про поневіряння свого першого фейлетону в різних редакторів. Вони все обіцяли надрукувати його, але все не друкували. А один надрукував, але так сильно відредагував текст, що автор його навіть не впізнав. А потім взяли ще один твір. І ще один. «А потім і пішло. І… пропав чоловік».
Потім я поніс свого фейлетона до «Народньої волі». Редактор (небіжчик Часник) узяв, почитав, сказав: «Добре».
І — надрукував. Коли я прочитав був тоді свій твір — я його не пізнав.
А редактор, зустрівшись зі мною, каже:
— Я його переробив, як бачите, так він вийшов кращий.
А я йому кажу:
— Не дуже!
А він мені каже:
— Я краще знаю.
Фото Олекси Слісаренка з «УЖа»
37-річний Олекса Слісаренко з гумором згадує свої поневіряння з першими віршами. А ще віддає належне своїм першим літературним критикам.
Тільки на вісімнадцятому році життя я написав вірша і на другий день знищив його, нікому не показавши.
Другого вірша, що так само його знищив, я написав про білу акацію (надзвичайно модна лірична тема в 1910 році), що цвіла в нас на шкільній садибі коло… клозета.
Акацію я докладно змалював у зворушливих ямбах, а про клозет і не згадав…
Він радить не використовувати у своїх віршах незнайомі слова, бо якось заримував імортель з менестрелем, думаючи, що імортель — то носова хустка.
Олена Пчілка видрукувала того вірша в «Рідному Краї», і я був певен, що слово те я вжив до речі….
Згодом довідався, що імортель — квітка, і з того часу підозріло ставлюся до малознайомих слів…
Фото Петра Панча з «УЖа»
А 37-річний Петро Панч теж ділиться історією свого першого оповідання. Його дядько, вірянин і людина з майном, якраз планував відписати щось самому Панчу, а щось — його братові. А тут у Петра якраз вийшов «Бій преподобний» (не дуже релігійного змісту). І так сталося, що дядькові його зачитали. Так і не отримав Петро нічого, ще й родина посварилася. А бібліотека вимагала прислати ту книжку, бо дядько спалив бібліотечний екземпляр. Панч лаконічно підсумовує свою відповідь на літературну анкету:
І тепер, коли мене питають: «Як ви дивитесь на свої перші твори?», я щиро говорю: «Так само, як і дядько Данило. З ненавистю».
Фото Івана Кулика з «УЖа»
Менш відомий нам теж 31-річний Іван Кулик (який встиг у 1914 році виїхати з родиною до США, а потім повернутися до УРСР через Далекий Схід, а у 1924–1926 роках був консулом СРСР у Канаді) каже: «Коли якийсь поет, що має “вже забезпечену літературну репутацію” (так пишуть у рецензіях), на пропозицію навести свій перший вірш подасть досконалий твір, де й комар носа не підточить, не вірте. Це він просто хоче виправдати свою забезпечену репутацію. Кому охота, щоб про його творчість судили на підставі шедеврів на зразок “Сашка-кашка” чи “Митька-китька”».
Взагалі шлях до літератури в нього, цілком можливо, розпочався з дитячого суперництва із задиракою Сашком, який надіслав у редакцію першого вірша. Треба було і собі щось зробити.
Мені тоді було 8 років, я мріяв, коли виросту, бути індійцем, черкесом, пожежником і кондуктором; література не фігурувала серед ідеалів мого життя.
Але Сашко — уявіть собі, отой нікчема «Сашка-кашка» — написав до журналу цілого вірша.
<…>
І [я] написав. Ніч промучився — написав.
На спомин Еллану-Блакитному
Василь Еллан-Блакитний (справжнє ім’я — Василь Елланський) мав дуже бурхливе життя і настільки ж жваві погляди. Молодше покоління митців знало його як топменеджера літературного процесу післяреволюційної України. Як зазначає у статті наш сучасник культуролог та журналіст Олександр Рудяченко, Еллан-Блакитний був редактором урядової газети «Вісті ВУЦВК» та додатка до неї — «Література. Наука. Мистецтво» (пізніша назва — «Культура і побут»), заснував і редагував часописи «Всесвіт», «Червоний перець», «Шляхи мистецтва», газету «Сільська біднота».
Завдяки своїй посаді Василь Елланський збирав докупи українських письменників, давав протекцію початківцям (наприклад, Володимиру Сосюрі чи Майку Йогансену), а декого, як Остапа Вишню, навіть рятував від ЧК. У Еллана-Блакитного не з усіма були приязні стосунки. Диктаторські замашки та партійно-категоричний підхід до літератури часто були причиною конфліктів з частиною митців. Юрій Смолич у своїх «Спогадах про неспокій» згадує афоризм Хвильового: «Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана».
Літоб'єднання Гарт. Джерело — сайт Національної історичної бібліотеки України
На його честь назвали будинок № 4 по вулиці Мистецтв (колишня Червонопрапорна). Той побудували ще в 1912 році за проєктом двох архітекторів — Володимира Покровського і Петра Величка. Призначався майбутній будинок Блакитного для музею церковних старожитностей і єпархіальної бібліотеки.
Інтер’єри Будинку літератури імені Василя Еллана-Блакитного. Фото — з архівів Харківського літературного музею. Сучасний вигляд будівлі. Фото — wikimapia.org
«УЖ» не міг собі дозволити проігнорувати треті роковини смерті наставника чи не половини редакційної команди — 4 грудня 1928 року якраз минало три роки з дня його смерті. У нарисі «Як Блакитний брав Полтаву» Василь Дем’яновський (Лазорський) пише, зокрема, про епізоди з революційних років Елланського, який у ті часи належав до партії українських есерів (Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) — представляла інтереси українського селянства, споріднена з російською Партією соціалістів-революціонерів). Одне з крил УПСР потім трансформувалося в партію боротьбистів (частина українських есерів, яка перейшла на комуністичні позиції, зробила невдалу спробу співпрацювати з більшовиками й була поглинута ними чи знищена). Елланський був членом того крила, згодом брав активну участь у бойових діях. Блакитний у нарисі постає таким собі будівельником пролетарської нації, що не дуже відповідає істині.
В пам’яті радянської суспільности живо стоїть ця постать революціонера і громадянина. Елан-поет. Проноза-сатирик, Блакитний-Елланський — боєць за радянський лад на Україні, потім невтомний газетяр і відданий редактор першої радянської української газети. Культурна Україна і Уряд увічнили пам’ять піонера і першого організатора пролетарської літератури: вони спорудили «Будинок літератури» (в Харкові) і надали йому ім’я першого хороброго.
Просякнутий театральністю
На сторінках «УЖа» настає час і для регулярних знайомств із театральними діячами. Починає цю серію оповідей есе про Анатолія Петрицького, ключову постать у розвитку нового, авангардного театру, активного експериментатора в живописі та книжковій ілюстрації.
Журнал «Нове мистецтво» з автопортретом Анатоля Петрицького
Матеріал супроводжують ескізи Петрицького «Посланці», «Мандарини», «Маска» та оформлення до опери «Турандот» Джакомо Пуччіні за однойменною п’єсою Карло Ґоцці. Вперше її поставили 25 квітня 1926 року в Мілані, вже після смерті композитора. Театральний критик Самуїл Марголін пропонує подивитися, що ж Петрицький виробляє з театральними декораціями, як підсилює героїв кольором, світлом, фактурами.
Ескізи костюмів Анатоля Петрицького. Джерело — antikvar.ua
Петрицький інтерпретує пропонований йому матеріал, додаючи все більше динаміки, при тому завжди зберігаючи «аромат епохи». Фарбами він втілює людські пристрасті, створює «відчуття часу, простору й стилю». В його роботі важить навіть фактура матеріалів. Критик зазначає, що Петрицькому більше до душі творити для балету та опер, а не до драматичних спектаклів, бо реалістично-побутовий репертуар його сковує.
Його участь у тій чи іншій постановці змушує режисуру до фантастичного переломлення драматургічного сюжету.
…
Кожна вистава — це зачіпка для Петрицького, щоб шукати нових співвідношень між фарбами й архітектурними лініями.
Вибори президента та вибори напоїв
Попереджаємо читачів, що ніякої хемії в заголовку нема — дано лише концентровану аналізу виборчої ситуації. Хоч Аl — назва напою (насправді ель пишеться англійською як ale — ред.), але одночасно й ім’я прихильника алкоголю: веселого Еля Сміта, а скромну формулу води H2O складено з перших літер «сухого» кандидата Герберта Гувера (Hoover). Не ми винні, що на президентських виборах воює ель з водою.
Ілюстрація до матеріалу з «УЖа»
Це реакція на політичну ситуацію в США, де за місяць перед тим за результатами виборів до Колегії виборників перемогли республіканці, тобто Герберт Гувер, найімовірніше, стане 31-м президентом. Більше про це у матеріалі економіста Валентина Бородкіна «Al проти H2O».
До речі, ось анекдот про республіканців і демократів з 1928 року. Хтозна, може, він і зараз гуляє американським сегментом інтернету у трансформованому вигляді:
На одному мітингу республіканський оратор після палкої промови, упевнений, що всі присутні загітовані на користь його партії, запитав:
— Ну, хто ж тепер бажає голосувати за демократів?
Тоді підвівся старий фермер і заявив:
— Мій дід був за демократів, батько — теж, чому ж і мені не віддати свого голосу демократам?
— Е, це не приклад, — відказав промовець: — Ну, скажімо, коли б ваш дід був конокрадом і батько конокрадом, ким би були ви самі?
— Безумовно, республіканцем, — відрубав фермер і сів на своє місце.
Бородкін проходиться і по вартості передвиборчої кампанії (включно з витратами на рекламу), зачіпає примхливість двопартійної системи США та передвиборчі гасла, брудні кампанії та вишукування скелетів у шафах. А ще звертає увагу, що у Сміта ще є шанс, адже ще має проголосувати Колегія виборників США (Гувер таки стане президентом і пробуде ним аж до 1933 року).
Спорт! Спорт!
Автор під псевдонімом С. Б-ИИ пропонує репортаж з фізкультурно-медійних мотоциклетно-автомобільних перебігів (перегонів). А О. Борисов фіксує все на плівку.
Фото «Легко беруть бар’єри» від О. Борисова
Були перебіги великі й довгі, за великими маршрутами й на великі віддалення. Газетний агітперебіг у день газетного фізкультсвята був недовгий і не відзначався якоюсь великою відстанню. Його можна назвати просто — Залопанський перебіг. Проте це перший перебіг з таким дивним завданням і це перше нечуване ще сполучення таких двох різних розумінь, як-от преса й фізкультура.
Кількість транспортних засобів захоплює. Серед дев’ятнадцяти мотоциклів різних марок, є, зокрема, британські та американські: «Indian», «Harley Davidson», «BSA», «Triumph» та інші.
«Мотоцикли перебігу рушають Москалівкою, Петінкою, вуличками робітничих районів, пропускаючи повз себе вагони нового трамваю», проїжджають повз нові будинки й стадіон «Металіст», де команди якраз грають у пушбол (двокомандна силова гра з м’ячем діаметром 1 м 83 см на трав’яному полі) за приз «Робітничої газети».
Та не можна обійтися без драми, особливо в середовищі «маніяків і своїх героїв».
Ось, наприклад, один мотоспортсмен, що мав прибути сьогодні на перебіг і спізнився, — збожеволів після аварії і видужав, лише коли йому куплено нову машину.
Другий має завжди свою постійну машину-фаворита і другу, резервну.
Резервна у нього ніколи не тримається довше за тиждень.
Він міняє марки, змінює один мотоцикл на другий, вовтузиться коло них, ламає і чинить, їздить, розбивається, і його мотоцикли, список їхніх аварій і перемога — це біографія власника. Все це спортивні “ухили”.
Газета має повести проти цього боротьбу.
Газета має їх зліквідувати.
Все повинно бути в міру.
Газетне фізкультсвято — запорука доброго зв’язку і добрих взаємин.
Технічна хроніка
Прозаїк Володимир Кузьміч пише нарис про випробування радянського літака, а П. Булаховський його ілюструє. Літак українського конструктора вилітає з Харкова і б’є світовий рекорд закордонних літальних апаратів. Та, на жаль, стається прикрість і пілотам доводиться аварійно приземлитися в Кобеляках. Що загалом наче і добра ідея, але тоді спробуйте пояснити місцевим мешканцям, що ви не шпигуни.
Фото з «УЖа»
Власне, не варто ото аварійно приземлятися на територіях під владою совєтів, якщо на крилах літака нема п’ятикутних зірок. А то потім ще місцеві селяни вагатимуться, чи відгамселити вас, або відправлять передати привіт пророку Іллі, щоб той обережніше поводився з блискавками. Бо палити хати — погане діло.
Коротенькі новини про нові винаходи дуже інтригують. Можна дізнатися, що в той час, реагуючи на спроби Опеля створити ракетний аероплан, щось схоже намагається зробити і американський технік (фото додається — аероплана, не техніка).
Також говорять про радіокеровані кораблі. Бо вдосконалення зброї — завжди на часі.
Останніми роками за мішені на маневрах почали вживати керовані радіо кораблі. Їх набивають корком, щоб вони не тонули, коли зазнають пошкоджень, а весь рушійний механізм устатковується складним радіоприладдям так, що керувати можна з невеликого міноносця, що йде від бутафорського флоту за кілька км.
Регулярна рубрика — ломиголовки
Ліо-Кі (під цим псевдонімом ховається Левко Ковалів) пропонує дізнатися, як саме варто було розгадувати ломиголовки з попереднього номера. Він же має щиру впевненість, що читачам сподобається нова гра, тому він продовжує вчити їх грати в го, пропонує об’єднуватися в клуб та показує цікаві партії.
В разі успішности цього нашого заклику «УЖ» у дальшому зможе містити зразкові партії японських та німецьких го-майстрів та теоретичні уваги й поради. Правила го та приклад партії на великій дошці подано в книжці Ліо-Кі «Розумова боротьба». ДВУ. 1928.
Ілюстрації до рубрики з «УЖа»
Другий номер тримає планку, тому розміщує наприкінці свою рекламу з фірмовим гаслом та інформацією, як же й собі замовити примірничок. А також рекламу дитячого журналу «Жовтеня».
Здається, що це доволі спокійний номер, редакція наче зрозуміла, чого хоче. Рубрики усталились, відповідальні за них — теж, очевидно, яким має бути «УЖ», і в межах такої концепції можна працювати. Ну, подивимось, як буде далі. Не перемикайтеся.
Джерела:
Смолич Юрій. Розповідь про неспокій. Київ. Радянський письменник. 1968 р.
Ізотов Ігор. «Кому веселе, а кому й сумне». Факти з життя Остапа Вишні. Суспільне Культура.
Проєкт «Цей день в історії»
Проєкт «Про Слово»
Анна Олійник. Плекати коріння. Збруч.
Куліш Володимир «Слово про будинок “Слово”». Торонто. Гомін України. 1966 р.
Рудяченко Олександр. Василь Еллан-Блакитний. Не бути плазом долі. Укрінформ
Енциклопедія сучасної України
Гриневич Л.В., Прилуцький В.І. «Україна: хроніка XX століття. Рік 1928-1929». Національна академія наук України, Інститут історії України
Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
Всеукраїнське фотокіноуправління
Горбик Р. О. «Універсальний журнал» (1928–1929) як явище гедоністичної журналістики: міфологічні сюжети. Інститут журналістики
Джерела ілюстрацій:
Вирізки із журналу «УЖ» — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»
Ілюстрації, повʼязані з театром — з сайтів openkurbas.org та vufku.org
Сторінки журналу «Червоний перець» — з сайту perets.org.ua
