Фантастичні історії, нариси про морські мандри та історії цепелінів. Перший номер «Універсального журналу»

Листопад 1928 року був звичайним листопадом міжвоєнного світу:

— у США відбуваються президентські вибори, перемагає Герберт Гувер. Він стане 31-м президентом;
— у Туреччині ухвалюють закон про перехід на алфавіт, що базується на латинці;
— виверження вулкана Етна майже повністю руйнує сицилійське місто Маскалі;
— виходить «Пароплавчик Віллі» — перший звуковий фільм студії Діснея, що знайомить нас з Мікі Маусом;
— паризька опера вперше ставить оркестрову п’єсу «Болеро» Моріса Равеля;
— в газеті Vossische Zeitung почали публікувати уривки з роману Еріха-Марії Ремарка «На Західному фронті без змін»;
— у Львові на десятиріччя Листопадового чину панахида переходить у стрілянину та кількаденні погроми українських бізнесів;
— у Харкові офіційно відкривають один із перших українських хмарочосів — Держпром;
— на підрадянській території України триває впровадження колективізації, через посуху реалізовують систему продовольчого нормування.
— уже два місяці, як нарком Микола Скрипник затвердив новий правопис, який згодом назвуть «скрипниківкою».

А ще виходять друком нові номери літературних журналів «Гарт», «Нова генерація», «Молодняк», «Друкар» та багатьох інших. І з’являється перший номер «Універсального журналу».

«Універсальний журнал», або «УЖ» — це експериментальне явище, що з’явилося з ідеї, натхнення та запрошення на чай з варенням. Так, Майк Йогансен та Левко Ковалів підступно запросили Олексу Слісаренка, щоб той став редактором нового медіа, але той був зайнятий і цю роль довелося взяти на себе Юрію Смоличу. Журнал став платформою для митців з різних мистецьких угруповань. Ілюстрований літературно-художній місячник мав команду, яка часом змінювалася, рубрики, що наче і були сталими, але все одно трансформувалися, щедру кількість ілюстрацій та фото.

Отож: журнал уже в кіосках із пресою, за один номер правлять 50 копійок і обіцяють, що «УЖ виходить щомісяця, не запізнюється (спойлер: ні, це трішки заамбітна мета — ред.) і має в кожному місячному зошиті 96 сторінок (середнього формату з найцікавішим і найрізноманітнішим матеріалом». 

За журналом, гасло якого «Немає на світі такої речі, що про неї не можна було б цікаво розповісти», стоїть непересічна команда. Наповнення цього та решти номерів можна умовно поділити на літературну та суспільно-політичну частини. А збирав це докупи Юрій Смолич.

Юрій Смолич (який у ранніх документах був Георгієм) повноправно вважається одним з творців української наукової фантастики. Про його фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» поговоримо трохи далі, а от до решти іпостасей перейдімо уже зараз. На час виходу першого номера йому 28 років. Він редактор не тільки «УЖа», а й низки інших видань, письменник і театральний критик. Любить жінок, і вони відповідають йому тим самим.

У майбутньому його вважатимуть чудовим мемуаристом (написав спогади про своїх сучасників, на які дослідники часто покликаються і зараз: мемуарну трилогію «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969) і «Розповіді про неспокій немає кінця» (1970) та окремі книги «Я вибираю літературу» (1970) і «Мої сучасники» (1978)).

А ще в його біографії є темний бік: співпраця з КҐБ. За словами сучасної дослідниці Ярини Цимбал, «Юрій Смолич був секретним інформатором КДБ (тоді УДБ НКВС) з 13 лютого 1935 року до 20 лютого 1953 року». Але за вікном 1928 рік, листопад, трошки погана погода і свіжий номер новоствореного журналу на столі.

Інша іскриста та мінлива зірка «УЖа» — тридцятитрирічний Майк Йогансен. Поет, прозаїк, критик, поліглот, автор в’їдливих ремарок та іронічних оглядів преси і просто людина з чарівним фотопортретом з люлькою.

Як згадував Юрій Смолич у «Розповіді про неспокій», Йогансен «шукав способу уникнути літературної групівщини і сподівався знайти це якраз у “безорганізаційному літературному бутті”, та швидко зрозумів, що “Літературний ярмарок” (щомісячний художньо-літературний журнал-альманах, який виходив у Харкові з грудня 1928 по лютий 1930-го — ред.) фактично перетворюється на нову організацію, ще й завуальовану колишню ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури — літературне об’єднання, засноване в Харкові, яке проіснувало з 1926 до 1928 року — ред.)». І заснував «УЖ» разом з Левком Ковалівим. Його ремарки, коментарі та просто матеріали супроводжуватимуть нас всі 10 номерів.

Третій з батьків-засновників «УЖа» — Левко Ковалів. Йому на момент виходу першого номера журналу теж 33, як і Йогансену.

Левко був фундатором радіомовлення в Україні — першим головою першого Радіокомітету УРСР. А ще захоплювався спортом, теорією та практикою фотографії (навіть напише підручник) і логічними іграми. Рубрика з ломиголовками (головоломками) у журналі саме від нього. Крім того, Ковалів писав фейлетони, кожен підписуючи інакшим псевдонімом. Також він любив науку, тому в 40 років вступив на хімічний факультет і блискуче його закінчив. В «Універсальному журналі» в нього була важлива роль: завдяки своїй впевненості та посидючості він допомагав Майку Йогансену втілювати його часом хаотичні ідеї.

Олекса Слісаренко, який таки став співредактором «УЖа», теж з’являвся на сторінках зі своїми текстами. Він трохи старший від цієї компанії, на момент виходу першого номера Олексі 37. Його твори — гостросюжетні психологічні новели, а згодом романи й повісті.

Починав він як поет-символіст, підписував маніфести футуристів і конструктивістів, потім обстоював чисте мистецтво. Він бачить нових талановитих людей та витягує їх на світло. Один епізод характеризує його дуже повно. У 1928 році (як пише наш сучасник Олександр Гандзій) Ніколай Ґорький висловлюється категорично проти перекладу свого твору «Мать» українською мовою. Олекса Слісаренко був серед тих, хто вступив у полеміку із ним. Основним його аргументом було те, що думка російського діяча про українську мову не має ваги проти народу з тисячолітньою історією та культурою. Коли ж Ґорький пізніше приїжджає до Харкова, то провідні письменники ігнорують зустріч із ним, підкреслюючи самодостатність українського літпроцесу.

Слісаренко стильно вдягається, перетворює чаювання на літературні дискусії, носить канотьє та портфель, у якому ховається рибальське та мисливське начиння. А про решту поговоримо пізніше.

Отож маємо натхненну амбіційну команду, харизматичних авторів та жагу зробити щось інакше. 

У першому номері редакція обіцяє читачам багато ілюстрацій — і виконує цю свою обіцянку — та новий номер щомісяця. А ще шукає собі нові кадри та приймає рукописи (обов’язково надруковані на машинці, щоб чужий почерк зайве не розбирати). Спойлер: з новим номером 1 числа кожного місяця не склалося, часом підготовка затримувалася (редакція щиро перепрошувала і навіть трішки посипала голову попелом), при цьому в дизайні та верстці експериментували від душі.

На обкладинці першого номера — рекурсія, хлопчик тримає перший номер «УЖа», на якому хлопчик тримає перший номер «УЖа», на якому хлопчик тримає перший номер «УЖа»… а всередині читачів чекають як літературні твори, так і суспільно-політичні матеріали.

Гортаючи майже столітні журнали, важливо пам’ятати контексти, у яких вони видавалися. Цей журнал — обличчя свого часу. Й оскільки немає такої речі, про яку не можна цікаво розповісти, то це правило поширюється на всі сторінки. Як на подорожні нариси чи рекламу, так і на ідеологічні матеріали чи звіти з партконференцій.

Розпочинається номер портретом Станіслава Косіора — генерального секретаря ЦК, розповіддю про підпільну друкарню і перебування в Києві у 1903–1904-му родини Владіміра Лєніна і фотографіями свідків тих часів. Формальностей дотримано, важливих людей згадано, гарні літери намальовано — можна йти перебивати все мистецтвом.

Оскільки, видання має фокус на літературу, то у кожному номері неодмінно є кілька свіжих художніх текстів. Наприклад, оповідання «Молодість» письменника та перекладача Василя Вражливого з ілюстраціями художника Анатолія Бондаровича, який працює в «УЖі» керівником-консультантом художньої частини журналу. В цьому оповіданні йдеться про життя трьох колег, які мешкають разом на квартирі, а ще про пристрасті, отруту, невзаємна любов та одруження. Оповідання Василя Вражливого зараз можна знайти в антології «Молодість. Любовна проза 20-х років» від видавництва «Темпора». 

У цьому номері знайшлося місце і для легких розваг. Художник та педагог Григорій Бондаренко ілюструє одну з пригод лікаря Піддубного — детектива-аматора з творів Юрія Шовкопляса. Детективу та читачам випадає розплутати складну справу: у Харкові з в’язниці втік один злодій та бандит, і треба з цим розібратися. Сучасна дослідниця Марина Рябченко зауважує, що в Піддубного, як і в знаменитого Шерлока Голмса, є своєрідні способи продемонструвати задумливість. Але оскільки час розслідування зазвичай триває не більше кількох годин, грати на скрипці чи курити люльку ніколи. Тож він просто «періодично завмирає з відчуженим виглядом», дивуючи цим інших.

Що цікаво, лікарю у цьому оповіданні байдуже, чи знайшов він убивцю. Найбільше йому важить, що вдалося відвести підозри від невинного. Наступні номери «УЖа» теж можуть похвалитися детективними сторінками. В антології «Постріл на сходах. Детектив 20-х років» від «Темпори» можна почитати більше. І зокрема, ще один текст, який вийшов у цьому номері — «Господарства доктора Гальванеску» Юрія Смолича. 

Над літерами та ілюстраціями до роману «Господарства доктора Гальванеску» Юрія Смолича попрацював художник Борис Фрідкін, який десь за два роки до виходу першого номера «УЖа» закінчив Харківський художній інститут, де навчався у Бернарда Кратка. Роман «Господарства доктора Гальванеску» виходив частинами у перших пʼяти номерах журналу саме з його ілюстраціями. 

Оповідка про лихого румунського генія є першою книжкою у трилогії «Прекрасні катастрофи». Українка-аспірантка (із таємним завданням) Юлія Сахно має розгадати таємницю, яка тримає у страху селян з однієї румунської місцини, і бажано не загинути у процесі. Вона приїжджає до доктора Гальванеску в його маєток, щоб розібратися з усім. Тут і питання біоетики та євгеніки, і антагоніст, схожий на доктора Моро й доктора Франкенштейна, і елементи горору, і кінематографічні описи. Смолич закінчує оповідь на дуже гострому кліфгенгері та змушує чекати на наступний номер, щоб дізнатися, чи не примарилося це все нашій героїні перед сном у тому моторошному маєтку.

У наступній частині «Що було потім» лишаться ці ж головні герої, правда, діятимуть вони вже на території підрадянської України. Якраз розв’язуватимуть проблеми, які перед ними постали у першому фрагменті. А от третя частина — «Ще одна прекрасна катастрофа» — відрізняється від попередніх і місцем дії, і головними героями. 

Володимир Ґжицький вирізняється на тлі решти авторів, твори яких ми гортали до цього, саме походженням з Тернопільщини. 1928 року Ґжицький у складі кінописьменницької експедиції, яку очолював Олександр Довженко, вирушив на Алтай, щоб вивчати життя тамтешніх мешканців. На основі вражень з цієї поїздки він напише роман «Чорне озеро», а в «УЖі» опублікують оповідання «Кам Кабир». Це історія про кохання, духів, підступність та жорстокість, переслідування та погоні й возз’єднання закоханих.

Вірш номера — «Рейд» від футуриста Олекси Влизька. Тут трішки урбанізму, метафор, маяка та елеватора.

До речі, «УЖ» допоміг становленню жанру нарису в українській пресі тих часів. Нарис — це малий оповідний художньо-публіцистичний жанр, де автор відтворює сучасні йому події чи зображає людей, яких особисто знає. Дослідниця Ярина Цимбал вбачає в цих нарисах риси нової журналістики (її ще називають наративною журналістикою чи літературою факту).

Молодий Олександр Мар’ямов (на момент виходу першого номера журналу йому 19 років, але він уже пише не тільки для «УЖа») подорожує різними цікавими місцинами й регулярно привозить яскраві фото та екзотичні розповіді. 

«Там, за Паглеві» — подорожній нарис про Іран. Проілюстрував розповідь художник-плакатист Веніамін Брискін. Мар’ямов гуляє, спостерігає за людьми, літає літаком, спілкується з місцевими, стежить за протестами, пробує щось нове і рушає далі мандрувати світом. Детальні описи та відтворення діалогів дозволяють також відчути себе подорожніми, наче ми провалилися в часі та мандруємо разом з ним.

До речі, ціна перельоту від Харкова до Баку складала 68 карб., тоді як 3 години шляху від Баку до Тегерану — цілих 130 карбованців. А ще Укрповітрошлях дає страховку на 5 000 карб. на випадок аварії, тоді як німецька компанія «Юнкерс» тільки запропонувала підписати документ, що у разі катастрофи жодних претензій до неї не предʼявлятимуть.

Майк Йогансен як поліглот і майстер метафор та іронії не може залишатися у межах редакторства чи художньої літератури, тому в «УЖі» публікують не тільки його художні твори. Він має свою окрему нерегулярну рубрику, у якій оглядає закордонну пресу. У першому огляді пильну увагу Йогансена привертає газета The Times. Вона постає джентльменом-велетнем:

Йогансен безжально проходиться по обсягу газети, зачіпає оголошення, критикує рубрику з новинами з парламенту і не забуває наблизити великобританську реальність до української:

А ще описує таємний візит принца Вельського (йдеться про Едуарда VIII, який буде королем з 20 січня до 11 грудня 1936 року, але відречеться від престолу через зв’язок з Волліс Сімпсон) і згадує нативну рекламу. Виявляється, майже сто років тому газети теж писали про гріхи та з ностальгією думали про Римську імперію. 

Рубрика «Сторінка гумору» у наступних номерах буде не настільки окресленою. Хоча для іронічних текстів місце знайдеться. Якщо почитати цей блок з позиченими у львівського «Світу» анекдотами (таке трапиться тільки раз, більше у цього ілюстрованого двотижневого журналу, що виходив у 1925–1929 роках, «УЖ» контент не позичатиме), то можна сказати, що майже за сто років деякі жарти не дуже змінилися, просто перекочували зі сторінок журналів у тіктоки та рілзи. Чи у номери гумористичних шоу різної свіжості.

Вічні теми стосунків у подружжі чи родині можуть спокійно стати основою для скетчу, тільки потрібно змінити міри на звичні. А якщо вони потраплять на екрани шоу, то мають усі шанси засвітитися в рубриці «Антоніна» від «Детектора медіа».

«Універсальний журнал» є майданчиком для промоції не тільки письменників, а й інших митців. Про театральних діячів і діячок можна почитати у наступних номерах, а в першому — подивитися на нову гравюру Івана Падалки. Він був учнем Опанаса Сластіона та Михайла Бойчука. Встиг попрацювати професором Київського художнього інституту. З 1925 року викладав у Харківському художньому інституті. Автор теоретичних праць у журналах «Нове мистецтво» та «Мистецтво». У журналі гравюра чорно-біла, але існує і кольоровий варіант.

Журнал тримає руку на пульсі мистецтва — наприклад, автор під псевдонімом Леонід К. показує читачам ілюстрації італійського художника Карло Біскаретті. Маємо своєрідну альтернативну історію, де автівки опиняються на місці визначних подій та вічних сюжетів. Тут і Одіссей повертається до Пенелопи на лімузині, і Троянського коня затягують за допомогою вантажівки, Ганнібал переходить через Альпи на «танковому автомобілі», а Цезар десантується в Англію з купою нової військової техніки.

Автор статті зауважує, що такий прийом контрастів уже використав театр, як-от постановці відомої оперети драматурга Вільяма Гілберта та композитора Артура Саллівана (український текст якої адаптував Остап Вишня) «Мікадо», яку в 1927 році поставили на сцені театру «Березіль», де стару Японію осучаснено не лише на рівні мови, але й в загальному антуражі.  Оформленням сцени та костюмів займався Вадим Меллер. Цікаво, як би він зреагував на постановку «Марії Стюарт» від Івана Уривського чи на балет «Тіні забутих предків» на музику Івана Небесного та лібрето Василя Вовкуна.

Окрім мистецтва, літератури й гумору, журнал пропонує звернути увагу на новини авіаіндустрії. Міжвоєнний період — час експериментів, винаходів, подорожей та експедицій. Тому поява неординарних речей закономірна і цікавить людей в усьому світі. А оскільки це щось цікаве, то воно має бути на сторінках «УЖа».

Перший літак такого типу вперше злетів 7 серпня 1928 року. У жовтні того ж року його представили на Берлінській авіаційній виставці. Таких літаків зробили всього чотири, три Deutsche Luft Hansa використовувала на балтійських рейсах, а один поставили французьким ВМС.

Саме час зупинитися на історії появи дирижаблів-цепелінів, занотованої автором під псевдонімом Б. В. Поряд з ефектними фото — розповідь, у якій фігурує Девід Шварц (названий у замітці Давидом), його патент на каркасні дирижаблі, аварія та граф Цепелін, який викупив патенти через один нещасний випадок. З моменту виходу цієї статті в «Універсальному журналі» до сумнозвісної катастрофи «Гінденбурґа» — найбільшого пасажирського дирижабля фабрики фон Цепеліна, — коли після 60-годинного перельоту через Атлантику літальний апарат повністю згорів за 34 секунди і впав на землю, лишалося ще дев’ять років.

Читати роздуми В. Іволгіна (справжнє ім’я Володимир Зегерс) про ідентичність Харкова як столиці підрадянської України, з висоти 2024 року досить незвично. 

Наприклад, за свідченнями 1808 року, вулиці в місті були настільки брудними, що доводилося запроваджувати грязьові канікули: «Часи були класичні, і тому незвичайним канікулам дали назву: feriae luti, що більш відповідало академічному стилю». 

«Харьков» — це минуле обличчя міста, зараженого смородом, із постійними приїздами царських чиновників, дивними розвагами та засмаженим биком із золоченими рогами на народних гуляннях. Тоді як «Харків» у цьому нарисі зовсім інший.

Проблеми з дорогами здаються вічним урбаністичним явищем. Немає покоління, яке б на них не скаржилося, часом передаючи міські легенди далі.

Можна критикувати дивні рішення попередників, насміхатися з дурості та шахрайства царських чиновників, зносити зайве і застаріле, щоб показати нове обличчя Харкова, бо, знаєте, «ХАРКІВ! Немає жодного сумніву, що незабаром нове місто розкинеться там, на горі, де сьогодні вже панують над просторами корпуси Будинку Промисловости. Не дарма ж околиці міста цього року вже сполучено з цим палацом трамвайними коліями».

Місто росте і змінюється, і 1928 року в нього зовсім інше обличчя.

Оскільки поважне медіа не може обійтися без рубрики про спорт, а харків’яни якраз змагалися з ленінградцями у різних видах спорту на стадіоні «Металіст», то матеріал має поетичну назву «Війна Півночі з Півднем», яка зараз сприймається зовсім інакше, бо Харків для нас аж ніяк не південь, а щоб його так назвати, треба хіба що відкривати карти СРСР, які, на щастя, припали пилом.

Так, цей журнал — дзеркало свого часу з усім спектром існування в УРСР. 

Тому не дивно, що тут є нарис про дітей, родина яких заселяється у квартиру непманів (підприємців, так званої нової буржуазії — орендодавців, маклерів, комісіонерів тощо, які провадили свою діяльність у той час, коли більшовики тимчасово відійшли від генеральної лінії партії й були дозволені ринкові відносини та різні форми власності). Проте політика НЕПу була нетривалою, тому колишніх господарів, найімовірніше, виселили як незручних для партії, і зараз новим жителям лишилося здерти зайві кольорові шпалери, з’ясувати, як користуватися незрозумілим приладдям і бути щасливими.

У цьому номері навіть є огляд вітрин харківських книгарень, на якому ми зупинимося детальніше. Сама редакція пише, що вони не брали статистики та не розпитували книгарів, бо вітрини говорять самі за себе. Часом, щоб зробити хороший та актуальний матеріал, достатньо взяти фотоапарат і піти фотографувати вітрини книгарень: «Фотоплівка не бреше, це найправдивіший свідок». 

Тут автори розмірковують, що, власне, варто додавати на вітрину та на яку аудиторію орієнтуватися. Так ми дізнаємося, що у видавництва та книгорозповсюджувача «Книгоспілка» на майдані Тевелева (зараз майдан Конституції) були темні й малі вітрини, де на українську книжку віддали дуже мало місця. І знайти там книжки самої «Книгоспілки» складнувато. А все решта — з російськими книжками (яке неподобство!).

А от книгарня «Пролетарий» спокушає несподіваними поєднаннями. Складно зрозуміти, чим саме керувалися власники, оформлюючи вітрини, але все надто еклектично. Книгарня ДВУ (Державного видавництва України) торгує тільки своїми книжками. І тільки «Український робітник» пропонує всі цікаві новинки. Тому редакція дає універсальні поради, які звучать ну дуже сучасно.

Редакція ще не спішить показувати читачам, у що ж вони вплуталися. Тільки у блоці з ломиголовками  або ж головоломками (найсерйознішого та найкориснішого для читача, на думку автора цього блоку) трішки обережно пускається берега, натякаючи, що чекатиме далі: геометричні загадки, гра в японську гру ґо та інші забавки. 

Одне з перших завдань пропонує читачам стати тревел-блогерами та помандрувати за межі обійстя, сидячи в себе в кімнаті, та не просто так, а щоб отримати нагороду, якщо вдасться спланувати ідеальний та бюджетний маршрут. Олекса Слісаренко робить все, щоб вам захотілося вирушити в таку подорож. Редакція журналу прагне не проґавити шанс і відкрити для себе нові таланти завдяки цій колонці зворотного звʼязку. Бо раптом є хтось, хто досі не пише для «Універсального журналу».

Якби вам вдалося зробити все так, як того прагне редакція, то ви отримали б місце для публікації, гроші (від 10 до 100 карбованців) та «цілорічну» передплату на «УЖ». Тільки треба встигнути надіслати все до 1 січня 1929 року (відповідь — у 4 номері). А щоб уникнути шахрайства і не роздавати премії тим, хто не купив журналу, учасники конкурсу мали надіслати разом зі своїми оповідками сторінку із завданням. 

Перший номер «Універсального журналу» закінчується рекламою наступних випусків, загадками та обіцяє більше, ніж ми мали до того. Щоб читачі точно знали: саме тут їм цікаво розкажуть про все на світі.

Джерела:
Цимбал Ярина. «УЖ» — радісне дзеркало нашої бадьорої епохи. Читомо
Цимбал Ярина. Мій улюблений сексот: 10 фактів про Юрія Смолича. Український тиждень
Смолич Юрій.  Розповідь про неспокій. Київ. Радянський письменник. 1968 р.
Гандзій Олександр. Інтелігенти думають, що їхня «неполітична» група врятує їх від політичної хуртовини. Нехай. Час покаже. Gazeta.ua
Рябченко Марина. Класичний детектив в українській літературі (на матеріалі циклу «Проникливість лікаря Піддубного» Юрія Шовкопляса). Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2022. с. 63–67.
Проєкт «Цей день в історії»
Хомяков Родіон. Фантастика в часи індустріалізації: 6 найдивніших романів. Амнезія

Джерела ілюстрацій:
Фотографії письменників — з сайтів ProSlovo.com та Енциклопедія сучасної України
Обкладинки книжок — з сайтів Книгарня Є та електронної бібліотеки «Чтиво»
Ілюстрації, повʼязані з театром — з сайту openkurbas.org
Вирізки із журналу «УЖ» — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»