Нарис про Норвегію, театральне життя Харкова та новинки періодики. Третій випуск «Універсального журналу»

Настає січень 1929-го. Починається новий рік, який ознаменує закінчення ревучих двадцятих, часу стійкого економічного процвітання після Першої світової війни. Світ побачить падіння Нью-Йоркської фондової біржі на Волл-стріт, що стане початком Великої депресії, яка вплине на чималу частину світу.

Але поки на календарях тільки січень, і всі мають надію, що цей рік буде кращим за попередні.

Виходить третій номер «Універсального журналу» (або ж «УЖа»), але у світі ще щось коїться:

— Daily Mail оголошує, що американський промисловець і міністр фінансів Ендрю В. Меллон придбав «Мадонну Нікколіні-Каупера» пензля Рафаеля, італійського художника епохи Відродження, приблизно за 1 мільйон доларів, що зробило її найдорожчою придбаною картиною на той час;

— Софія Яблонська, українська операторка, журналістка, фотографка і тревелблогерка, продовжує свою мандрівку світом за маршрутом «Касабланка — Марракеш — Моґадор — Тарудант — Аґадір», яку почала у грудні 1928-го;

— Гайнріх Гіммлер стає райхсфюрером СС. Через кілька років його називатимуть одним із «архітекторів Голокосту»;

— У Бельгії виходить друком комікс Ерже «Тентен у Країні Рад» (фр. Tintin au pays des Soviets). З його сторінок починаються пригоди молодого бельгійського журналіста Тентена;

— У Києві відбувається прем’єра документального фільму Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом». Через роки його визнають одним з найкращих документальних фільмів усіх часів;

— У серії щоденних коміксів вперше з’являється персонаж моряк Попай, створений американським художником Елзі Сеґаром. Згодом він буде героєм і мультфільмів. Моряк середнього віку з незалежним характером, сили котрого неймовірно збільшуються від поїдання шпинату, став культовим персонажем на довгі роки;

— 28 січня у Відні почнеться Перший великий збір ОУН, відомий як Конгрес українських націоналістів. Він триватиме до 3 лютого; 

— Опубліковано роман Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін» окремою книжкою. На момент виходу вже зроблено понад 30 тисяч передзамовлень. Видавництву Propyläen Verlag довелося друкувати наклад паралельно в кількох друкарнях.

Цього разу маємо дуже цілісну обкладинку журналу від самого Анатоля Петрицького. Жінка у традиційному одязі (здається, у неї юпка у «перчики», що притаманна Полтавщині) стоїть на табуреточці та захоплено читає, що ж там у першому номері «УЖа» за цей рік понаписували. А шановна редакція таки має що сказати.

Як не показати в січневому номері фото засніжених міських парків від О. Борисова. Тому готуйтеся до атмосферних зимових кадрів, що перебиватимуть тексти та додаватимуть сніжності.

Сатиричну повість «Пригоди професора Вільяма Вокса на острові Ципанґо» Леонід Чернов написав у Індії. Перша публікація з ілюстраціями Анатолія Бондаровича — в «УЖі». 

Леонід Чернов, справжнє прізвище якого — Малошийченко, так писав в автобіографії:  «Перша серйозна помилка, яку я зробив у своєму житті, —  це те, що я народився. Я дуже хотів би її виправити, але це неможливо. Далі пішли вже помилки другорядні: те, що народився українцем, а не сином менш “самоїдської” нації». Разом з іншими харківськими ентузіастами (які теж так чи інакше були причетні до «УЖа»), працював над створенням українського радіомовлення.

Юрій Шовкопляс повертається у третьому номері з черговими пригодами свого детектива лікаря Піддубного. Як і попереднього разу, оповідь ілюструє П. Булаховський. До речі, Суспільне створило радіоверсію цього детективу.

Поруч із санаторієм, у якому працює лікар, розгорається пожежа. Піддубний прокидається від відблисків вогню на стінах і, звісно, йде розгадувати таємницю. Вона ж бо чекає. Треба дізнатися, чи часом не підпал став причиною пожежі в кооперативному магазині, поки підозрюваного не вбили під час самосуду. Цікавезна історія.

Лише у третьому номері на сторінках «УЖа» вперше з’являється жіночий текст! Це громадянська лірика Наталі Забіли. Перша авторка, вітаймо її. У поетки були різні амплуа. Хоч зараз ми краще знаємо її вірші для дітей, але починала вона як авторка інтимної лірики.

Як пише дослідниця Світлана Жигун, її «перехід до дитячої тематики зумовлений внутрішньою потребою, а не обставинами літературного життя 1930-х». Літературознавиця зазначає, що твори Забіли  реконструюють жіночий досвід 1920-х років. В його основі були соціальні та світоглядні зміни: жінка формально урівнювалася в правах з чоловіком, могла обирати професійне життя, ставати незалежнішою: «Лірична героїня Н. Забіли — свідома власної рівноправності з чоловіком, ініціативна у стосунках і професійному житті». Опублікований в «УЖі» вірш «Гуде гудок» із циклу «Будівничі» побічно торкається досвіду фахівчині та матері.

Рубрика із запитаннями сучасним письменникам, видно, сподобалася редакції, тому пішли вони ставити своїм друзям та недругам ще одне, цього разу — про останній твір. І ті багатослівно відповідають. Дуже зручно, коли частина письменників уже працює у вас в редакції.

Двадцятисемирічний Юрій Яновський ділиться, за якими критеріями він сам оцінює прочитане та які книжки його улюблені.

А ще Яновський згадує про «Майстра корабля», який от-от вийшов з друку, та жаліється на одновимірні закиди критиків. І трішки інтригує, згадуючи те, над чим працює зараз.

Також двадцятисемирічний Валер’ян Підмогильний розповідає про «Місто»: воно мало бути кіносценарієм комедії, бо він тоді якраз переїхав до Києва і побачив, як київських письменників полонила кінолихоманка. А також освідчується місту в любові.

Майже тридцятирічний Борис Антоненко-Давидович ділиться фрустрацією, адже не може писати, бо працює, а працює, бо треба ж мати гроші, щоб писати.

Автор розповідає про свою психологічну повість, окрему сцену якої вигадав, поки йшов на роботу. Дрібку натхнення Антоненко-Давидович отримав від вірша Василя Еллана-Блакитного «Повстання», який читав раніше. Рядки поезії стали епіграфом до повісті, а от фіналу в неї немає. Точніше, він відкритий, на що часто скаржилися його товариші.

А письменник та перекладач Олексій Кундзіч наголошує, що погано писати романи у сквериках. Дачі для цього пасують більше. Особливо для роману, який три роки писався і стільки ж видавався.

Остап Вишня має честь відкривати цей номер. Ілюструє цей короткий емоційний опис ситуації на ринку медіа вже відомий з попередніх номерів графік Борис Фрідкін. А на медійному ринку таки щось коїться, і дуже цікаве.

Журнали, які згадує Остап Вишня, — яскраві мешканці яток із пресою. «Червоний перець» наслідує традиції гумористичного двотижневика 1922 року, два номери якого вийшли в Харкові. Остап Вишня був причетний до його створення разом з Василем Елланом-Блакитним. У 1927 році проєкт відновили і «перцевий» гумор знову зміг знайти своїх читачів.

«Всесвіт» — літературний журнал, що з січня 1925 року виходив двічі на тиждень. Це найстаріший український журнал іноземної літератури (у 2025 відзначатимемо 100-ліття). До його створення теж причетний Еллан-Блакитний, а разом з ним Микола Хвильовий та Олександр Довженко.

На відміну від перших двох видань з харківським корінням, «Глобус» — це київська історія. Із листопада 1923 року він бачив світ як додаток до газети «Пролетарська правда». Тут можна почитати про науку, мистецтво, літературу та спорт.

А 1928 рік дарує читачам ще два яскраві видання. Власне «Універсальний журнал» від Йогансена, Коваліва, Слісаренка та Смолича  і «Літературний ярмарок», ідею якого запропонував Йогансен, а підхопив Хвильовий. Вийшов медіапродукт, що був поза літературними течіями та групами, обходилися навіть без головного редактора. Як зазначає сучасна дослідниця Ярина Цимбал, «була тільки одна людина, про яку можна з певністю сказати, що вона працювала в “Літературному ярмарку”, — це Іван Сенченко, секретар редакції». Журнал повний містифікацій, іронії та сатири. А ще дуже цікавий візуально.

На тлі новеньких журналів щотижнева газета «Культура і побут» виглядає не настільки ефектно. Остап Вишня називає її старенькою. Це трішки дивно, бо «Глобус» старший, а «Всесвіт» — її одноліток. Може, це тому, що вона виходила частіше, чи тому, що багато літераторів встигли опублікувати тут бодай щось. Газету видавали в Харкові з 1925 по 1928 рік, вона була додатком до «Вістей ВУЦВК».

Тим часом Йогансен вже гострить своє перо, а Анатолій Бондарович — простого олівця, бо настав час огляду закордонної преси. Цього разу увагу редактора «УЖа» привертає французька щоденна газета Le Temps. Це одна з найважливіших та найсерйозніших газет Парижа. Вона виходила з 25 квітня 1861-го по 30 листопада 1942-го. Паризьке видання зробило перерву тільки з 7 по 19 травня 1871 року, через заборону від Паризької Комуни (революційного уряду під час Французької революції). Автор наближає її до харківського читача, порівнюючи та згадуючи сучасні йому реалії, наприклад російськомовну газету «Южный край» чи харківський театр «Вілла Жаткіна».

Йогансен іронізує, що газета засерйозна, й у ній замало інформації про вбивства та самогубства, але для того, щоб втамувати жагу до подібного контенту, існують й інші видання. А ще він розбирає типову структуру рубрики з іноземними новинами, яка точно задовольнить усіх спраглих до смертей.

А завершується огляд преси матеріалом занепокоєнням та сумом через експансію американських бізнесів і сенсів, що робить колись могутню країну провінційною.

М. Бондаренко пропонує читачам провести 5 хвилин на митниці, прочитавши художній репортаж звідти, а завдяки фото О. Борисова вдається зануритися в атмосферу глибше і побачити, що ж не пропускає радянська митниця.

Серед конфіскованого товару купа шовкових панчіх, фальшиві перли, ціла серія гумових папуг, крокодилів та жінок. Ще на полицях купа фотокамер, хутра, тонкого сукна, вовняних виробів. Все, чим хочеться похвалитися перед сусідами. Або не хвалитися і залишити для себе.

Матеріал про ромів від В. Вікторова та з малюнками Г. Глухова — це текст і з історичною довідкою, і з охудожненим, романтизованим описом ромського життя, і з агітаційними мотивами. Починається з роз’яснення основних тез.

Автор розповідає, як роми з’явилися в Європі, про їхнє коріння та хист до ремесел. Про подорожі та таборування і про те, як опиралися примусу та залишалися напівосілими на території Російської імперії.

Після історичного екскурсу розповідь робить поворот. Союз теж намагається якось спокусити ромів кредитами на господарство, але багато хто відмовляється від цього,  ставлячись до таких ідей дуже скептично.

Редакція дотримала обіцянки, яку давала в попередньому, ще торішньому випуску: опублікувати подорожній нарис про далеку Норвегію. У третьому номері Валер’ян Поліщук розповідає про цю скандинавську країну і ділиться купою знімків та роздумів. Від опису краєвиду з вікна вагона до спостережень за місцевими мешканцями — все сповнено міркувань про різницю між Норвегією та Україною. Текст щільний та не відволікає надміром описів. Всього якраз достатньо. Але деякі формулювання в сучасних читачів можуть викликати неоднозначні враження. Наприклад, автор відверто та детально описує попутницю, яку від його погляду прикриває чи то матінка, чи то тітка. Подорож залізницею заворожує, постійно змінюються пейзажі та попутники: від веселих хлопчачих компаній до сімей.

Подорожній нарис завершується жалем до місцевого населення, яке не має часу насолоджуватися красою своїх країв, а змушене тяжко працювати.

Цього разу журналіст та мандрівник Олександр Мар’ямов подорожує, по-перше, зовсім недалеко, по-друге, пише матеріал не сам, а з С. Червоним. У Харкові проходять IV сесія ВУЦВК, IV з’їзд професійних спілок України, ХІІІ окрпартконференція. Репортаж з конференції — зовсім інша історія, ніж подорожні нариси. Спільне у цих трьох заходів —  обговорення подальшої індустріалізації СРСР та залучення всіх до радянського будівництва.

На відміну від подорожніх нарисів Мар’ямова, які ми читали в попередньому номері, цей матеріал не дає розвернутися талановитому автору, але все одно, навіть попри тему, звіт з усіх протокольних заходів дуже живий. І його ненудно читати навіть тоді, коли йдеться про майже столітній контекст та специфічні наративи. І моторошно, коли думаєш про рік і тези, що профспілки мають звернути особливу увагу на свою роль у контексті сільського господарства, посилювати свою роботу на селі. Одна з постанов звучить дуже іконічно: «Одна з перших постанов з’їзду — це те, що треба поважніше ставитись до власних постанов, не здавати їх одразу до архівів, як це подекуди траплялося раніше».

Ще на конференції говорили про боротьбу з правим ухилом, примиренством та залишками троцькізму. Якщо врахувати, що в кінці січня Троцького вишлють із Союзу до Туреччини, то така згадка є очікуваною.

Натомість економіст Валентин Бородкін пише матеріал «Кров індустрії», у якому проходиться всіма зацікавленими у доступі до джерел нафти на тодішніх радянських теренах. Він окреслює ситуацію в Азербайджані й націоналізацію нафтових закордонних компаній у 1920 році. 

Цей матеріал тут, бо нафтова галузь якраз стрімко оновлювалася та розвивалася. Нафта стала тим товаром, заради якого американські компанії не соромилися вести бізнес з совєтами, навіть тоді, коли ті не повернули націоналізованого майна колишнім власникам і навіть не запропонували концесії. Дехто навіть висловлював думку, що Радянський Союз нафту тільки імпортуватиме, а сам не здатен нічого запропонувати. Але ми бачимо велику політичну перемогу СРСР, що зафіксована на сторінках журналу.

У матеріалі чимало фото, які тоді дозволяли звичайному читачу подивитися, як влаштована нафтова промисловість.

Літальні апарати залишаються темою з номера в номер. Цього разу матеріал присвячений 25-літтю першого польоту братів Райтів та революції, яку він зчинив у світі. 

Як не познайомити поважну публіку з актором Мар’яном Крушельницьким. Він же якраз працює в «Березолі» і показує неймовірний клас. Матеріал, підписаний «В. Ів.» (вірогідно, це журналіст Володимир Зегерс під псевдонімом Іволгін), детально зосереджується на цьому, а наприкінці подано врізку з біографічною довідкою актора.

Мар’ян Крушельницький — актор, успішний в різноманітних ролях, його майстерність захоплює, бо тому вдається одним рухом чи інтонацією передати через персонажа риси всієї людської категорії.

Про «Березіль» та театральне життя у номері згадають ще не раз. У огляді театральних та циркових вистав з найяскравішими речами у репертуарі. Він неймовірний у ролі Джо Горна, господаря готелю в «Седі», п’єсі на основі оповідання Вільяма Сомерсета Моема «Злива», що йшла в театрі з 1926-го. Майк Йогансен переклав і скомпонував додаткові тексти. Режисером став учень Всеволода Меєрхольда Валерій Інкіжинов.

Також Крушельницькому вдається головна роль у «Саві Чалому» за Іваном Карпенком-Карим, яку ставив Фавст Лопатинський. Прем’єра відбулася у 1927-му. Критики захоплювалися потужною акторською роботою.

У «Мікадо» (цю п’єсу згадували в першому номері «УЖа») актор грає Ко-Ко, опікуна головної героїні. Український текст адаптував Остап Вишня, а поставили Валерій Інкіжинов та Лесь Дубовик. У «Жакерії» (режисер — Борис Тягно), виставі за історичною драмою-хронікою Проспера Меріме, текст якої адаптував сценарист, один з ініціаторів створення Київського театру ляльок Павло Щербатинський, Крушельницький грав епізодичну роль брата Гонорія і теж впав у око глядачам.

Ще одна цікава вистава про приватну організацію в часи НЕПу — «Шпана». Текстова основа — сатира-памфлет Володимира Ярошенка, а Євген Капля-Яворовський та Сергій Бондарчук склали інтермедії. Постановкою керував режисер та актор Януарій Бортник. Крушельницький грав бухгалтера, закоханого в машиністку Олю, яку зіграла Валентина Чистякова. А вона має його звабити, щоб вкрасти документи, і підставити завідувача, щоб приховати розтрату.

Ще одна вистава, яку згадує автор матеріалу про Крушельницького, —  політично-агітаційне ревю «Пролог», присвячене подіям російської революції 1905 року. Там актор грає Побєдоносцева. Степан Бондарчук з Лесем Курбасом написали тексти, а Курбас ще і режисував виставу.

Театральний сезон у Харкові доволі різноманітний і приносить чимало цікавого. Погляньте на частину репертуару. Ставлять і «Марка в пеклі» Івана Кочерги, і «Княжну Вікторію» Якова Мамонтіва, і російські п’єси, і навіть класику «Змова Фієска в Генуї» Фрідріха Шиллера. Редакція «УЖа» пропонує придивитися до деяких речей. 

Наприклад, «Березіль» не просто пропонує нові тенденції, а повністю радіофікується і переходить на коротку хвилю. Шиллера ставлять під новим кутом, події показують епізодами та підбирають дійсно видатний акторський склад (молодь — Леся Даценко, Іван Гавришко, Олександр Романенко, Митрофан Кононенко, Григорій Козаченко; вже відомі майстри — Данило Антонович, Лесь Сердюк, Олімпія Добровольська, Йосип Гірняк та Наталія Ужвій).

Червонозаводський театр ставить п’єсу Івана Кочерги «Марко в пеклі», надаючи їй «характеру барвистої феєрії» з гострими інтермедіями. А от «Княжа Вікторія» Якова Мамонтіва навпаки, більш реалістичного тону, хоча, на думку авторів статті, краще було б вдатися до гротеску. А ще в цьому театрі іде вистава «Рейки гудуть», у якій режисер намагається відійти від шаблонів та штампів, та все одно підкреслює роль колективу.

Коротенька стаття про Вадима Меллера та його підхід до костюмів і сцени. У Харкові 1929-го не варто йти до «Березоля», якщо сподіваєтеся на щось звичайне. Ні. Художник-авангардист, архітектор та майбутній класик театрального дизайну запропонує щось зовсім небанальне. 

Бо навіть з розмови за більярдом може вийти філософська дискусія про театр. І думки про соняшники, що світяться у «Народному Малахії», які спали на думку Ель-Бе, авторові роздумів про роботу Меллера у Курбасовій театральній трупі.

Ще одна цікавезна рубрика в номері. Той, хто ховається за псевдо Обрегон, робить огляд книжкових новинок. Цей матеріал точно треба читати повністю, щоб не пропустити жоднісінької коми.

Наприклад, «Майстер корабля» Юрія Яновського аж проситься на кіноплівку, а перша пісня варта хорошої музики. «Фальшива Мельпомена» Юрія Смолича отримує схвальні відгуки від редакції, а ще дружні жартики над членом редколегії, бо як тут втриматися.

А от до літературознавчої праці «Українська література» Володимира Коряка автори огляду не такі милосердні, і мають підстави.

Та це все одно ніщо порівняно з критикою п’яти випусків «Землі та її життя»: на титулці не вказано ні авторів, ні редакторів, над виданням працювали студенти, багато некомпетентних коментарів, як-от підпис до фото «Дюни (невідомо де, може в Сахарі, а може, під Миргородом — коментує редакція “УЖа”)». Редакція навіть залишила примітки до книжки, бо великий авторський колектив багато що попереплутував.

Наостанок у номері вже звична рубрика ломиголовок «Наша система — п’ять хвилин розумової гімнастики — щодня». Автор спершу знайомить читачів з дошкою, потім розповідає кілька історичних побрехеньок. І зводить все до іншої логічної загадки, де з фрагментів треба знову скласти шахівницю. Це вам не шахові партії розбирати. Все набагато серйозніше.

Третій номер жвавішає, виходить накладом у 4000 примірників, вказує прізвища художників, ще більше розповідає про театр, продовжує публікувати «Господарство доктора Гальванеску» Юрія Смолича (роман був у перших 5 випусках), перекладає з англійської легкі тексти та вірші про людську жорстокість, показує цікаві підходи до реклами, іронізує, критикує та захоплюється. Почекайте, далі ще цікавіше. 

Так, поміж іншими текстами вмонтовано врізки з рекламою журналу. Редакція іронізує над ціною, робить актуальні підводки, які вказують на цінність їхнього продукту, радить передплатити «УЖ» і каже, де це можна зробити.

Джерела:
Жигун Світлана. Відтворення жіночого досвіду у літературі 1920-х років (на матеріалі лірики Н. Забіли). «Синопсис: текст, контекст, медіа». 2018. № 1(21). С. 40-46.
Цимбал Ярина. «Літературний ярмарок»: гра як спосіб життя. Читомо
Проєкт «Цей день в історії»
Факти про театральні вистави з сайту openkurbas.org
Мельників Ростислав «Кобзар на мотоциклі». Фрагмент з книги «Літературні 1920-ті». Історична правда
Кулакевич Людмила. Дисертація «Жанрові стратегії української авантюрно-пригодницької прози першої третини XX століття». 2020.

Джерела ілюстрацій:
Ілюстрації, повʼязані з театром — з сайту openkurbas.org
Обкладинки журналів 1920-х — з сайту архіву української періодики libraria.ua
Вирізки із журналу «УЖ» — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»