Автор: sensor

«Незручні. Відчайдушні. Виродки» — книга письменниці, сценаристки, кінорежисерки Ольги Войтенко, що вийшла 2024 року. Раніше авторка написала фентезійну трилогію для підлітків «У світлі світляків», яку високо оцінили за висвітлене питання залежності від технологій та важливості особистих взаємин, а також книгу для дітей «Кожна грудочка землі» — спосіб розповісти найменшим про сучасні воєнні реалії. Окрім цього, Ольга здобула відзнаку «Коронації слова» за сценарій «Тимош. Хлопчик, який ніколи не зачісувався» та стала співавторкою сценарію фільму «Уроки української».

У «Незручних. Відчайдушних. Виродках» історія подається нестандартно — через уривки 13 щоденників — 13 розповідей, 13 різних поглядів учнів та вчителів приморської мистецької школи. Це книга передусім для підлітків і про підлітків, але водночас і для всіх, хто хоче зрозуміти, як часом почуваються ті, хто дорослішає у світі, що не завжди готовий їх прийняти. Вона підіймає теми толерантності, «інакшості», підліткового кохання, батьківства та ще безліч інших гострих і актуальних питань, про які далі в рецензії.

Персонажі спочатку можуть здатися непростими для сприйняття, зокрема через складні імена та прізвиська, іноді виникає природне запитання: «Хто це?», і необхідно поєднати шматочки інформації, аби зрозуміти. У 300 сторінок книги вміщено багато сюжетних ліній: розвиток романтичних стосунків між Ендером та Вишнею, Маркелем і Христиною, Дев’ятим та Лєрою, Джейкобом та Еммою. Окрім того, кожен із них має свої проблеми. А ще тут є Смарт, Антон, Май, про яких взагалі майже нічого не відомо. Важливий елемент, що зв’язує усіх героїв на початку, — закриття школи — стає двигуном історії, хоча й не описаний повністю до фіналу.

Маленьке приморське містечко, в якому розгортаються події, можна сприймати як метафору традиційного, консервативного суспільства. Його мешканці не розуміють учнів арттерапевтичної школи, сприймаючи їх як «виродків» і небезпечних бунтівників. Хтось із них постійно в навушниках, пише музику і міксує треки; хтось із камерою в руках, за якою ніколи не видно обличчя; хтось створює та публікує комікси. Вони малюють не лише в зошитах, а й на стінах, мають купу пірсингів, рожеве волосся чи дреди. 

Звісно ж, такі підлітки лякають жителів міста. Будь-яка форма протесту чи самовираження викликає агресію, а влада прагне позбутися всього, що порушує комфортний порядок речей. Єдиним місцем, де підлітки можуть бути собою, стає школа — простір, де їх не засуджують за «незручність». Директор роками підбирав учнів, які не знайшли свого місця у звичайних навчальних закладах: дітей із розладами аутистичного спектра, аутсайдерів, диваків, складних підлітків з інтернатів, інших шкіл чи міст. Це єдина школа, яка має команду тьюторів, гуртожиток і свою територію. Тут можна замість алгебри обрати історію мистецтв, а кількість мистецьких дисциплін, які вивчають учні, сягає двадцяти чотирьох.

Один із головних меседжів книги — бути собою, говорити вільно, творити та жити так, як хочеться. Не боятися проявляти власне «я». Здавалося б, ці істини лежать на поверхні, але чому ми так часто про них забуваємо?

Світ завжди рухають уперед ті, хто відмовляється мовчати. У романі «Незручні. Відчайдушні. Виродки» саме учні стають головною силою, яка кидає виклик несправедливості. Директор відмовляється зарахувати сина мера, винного у смертельній ДТП, тож школу прагнуть якомога швидше «прикрити». Закриття означає знищення спільноти, в якій підлітки нарешті знайшли своє місце. Їхня зброя — творчість, їхній бунт — мистецтво. Вночі на стінах з’являються обличчя борців за свободу — Махатми Ганді, Мартіна Лютера Кінга, Василя Стуса, Георгія Гонгадзе, Миколи Хвильового. У темних провулках розгортається невидима війна: групи підлітків перетворюють місто на полотно для своїх ідей, графіті стають голосами, які не можна заглушити. Вони діють ризиковано, але продумано — у кожного є своя роль. Хакерка, стратег, художник, режисер, журналіст — команда, яку не можна зупинити. Молодь, яку вважали несерйозною, небезпечною, неконтрольованою, виявляється єдиними, хто має сміливість боротися. Самі ж вони себе порівнюють із митцями «Розстріляного відродження».

Дім — це місце, де має бути безпечно. Але що, коли він стає пасткою? Клімт знає відповідь на це запитання. Його справжнє ім’я — Костя, але ж він найкращий художник у школі, тож бути Костею, напевно, надто просто і буденно, а от Клімт — інша справа. Як і його знаменитий тезка Густав Клімт, він не хоче вписуватися в запропоновані рамки. Тож Клімт — це не просто псевдонім, це заява. Це вибір на користь мистецтва, яке не ховається, а кидає виклик.

Але вдома він не художник, не творець, не Клімт. Удома він — син, який має мовчати, не суперечити, бути таким, як треба. Костя знає, як це — заходити додому і відчувати не тепло, а страх. Хлопець живе за правилами, які не вибирав: приходити додому непомітно, не дивитися зайвий раз у бік батька, не давати приводу для вибуху. Але привід завжди знайдеться, й один із вечорів стає переломним. Клімт повертається додому, не змивши макіяж. Без спроб сховатися, без страху, що його помітять. Це його маленький акт свободи. Удар за ударом, батько вибиває з нього «неприпустиме». Розмазує помаду разом із кров’ю, залишає синці на обличчі та зап’ястях. Немовби силою можна стерти те, що йому не подобається. Немовби можна зламати того, хто не вписується у звичну картину.

Рідного дому більше не існує. Клімт переїжджає до друга, у нову сім’ю, але чи так просто навчитися жити по-іншому? Тут запитують, як він почувається. Тут ведуть у магазин за новими речами, ніби це звичайний день. Тут можна просто зайти на кухню, не боячись почути крик. Та замість полегшення приходить розгубленість.

До чого легше звикнути: до болю чи до турботи? Чому життя у страху здається звичнішим, ніж життя у спокої? Домашнє насильство у романі — це не просто фізичні удари, це спроба стерти особистість, вкласти її у зручні рамки, зробити «як треба». І навіть коли жертва виривається, минуле не відпускає одразу. Клімт утік. Але скільки тих, хто досі мовчить, бо знає: наступного разу може бути гірше?

Люди, які мислять інакше, часто залишаються непочутими. Тихий, Маркель, Дев’ятий — вони живуть у світі, де емоції складніші, ніж здається, а спілкування — це не просто слова, а цілі схеми, символи, образи. Для більшості суспільства розлади аутистичного спектра — це мовчання, відстороненість, дивакуватість. Але для них це інший спосіб відчувати світ. Вони не вміють брехати, не розуміють підтекстів, не люблять несподіванок. А ще — відчувають набагато більше, ніж можуть висловити.

Більшість людей спілкується інтуїтивно, легко зчитує невербальні знаки. Але для когось це неочевидно. Комусь довелося вчитися розпізнавати емоції по міміці, рухах, голосу роками. Маркель розуміє світ через малюнки. Він  аналізує людські почуття, розкладає їх на схеми. Так, як інші вчаться математики. Тихий не любить несподіванок. Не переносить, коли його торкаються. Для нього важливо знати, що буде далі, що на нього чекає. Для Тихого особисті кордони — це кордони, які порушувати не можна взагалі. Коли хтось намагається їх зламати, усе всередині сигналізує: «Небезпека!» І світ перетворюється на хаос, у якому єдиний вихід — закритися, закричати, зникнути. 

В українській сучасній літературі книги, що висвітлюють досвід аутистичних персонажів, практично відсутні. «Незручні. Відчайдушні. Виродки» займають цю нішу та відкривають читачам світ РАС так, як його бачать самі люди з РАС. Водночас, в Україні діють проєкти на кшталт «Дитина з майбутнім», Happy Today, які допомагають краще зрозуміти людей із особливостями розвитку та інтегрувати їх у суспільство.

Підлітковий вік — це період сумнівів, бунту та постійного пошуку себе. Маркель опиняється в ситуації, знайомій багатьом підліткам: його змушують ухвалювати рішення, що нібито визначить усе його життя, тоді як він сам ще не готовий до такої визначеності. Суспільство накладає на підлітків величезний тиск: вони мають обрати «правильний» університет, побудувати «успішну» кар’єру, відповідати загальноприйнятим нормам. Нав’язані очікування не відповідають прагненням Маркеля і його бажанням. Його відштовхує ідея вступати в університет і слідувати стандартним життєвим шляхом (освіта, кар’єра, сім’я). Для нього важливо не потрапити в систему, де він буде змушений жити так, як це «нормально», згідно з батьковими уявленнями про успіх.

Маркель розуміє, що для батька і для більшості людей у  світі це — норма. Суспільство вимагає, щоб підлітки після школи відразу йшли до університету, щоби будували кар’єру, отримували стабільний дохід і не збивалися з наміченого шляху. Та замість того щоб жити за чужими стандартами, хлопець воліє сам вирішувати, чим йому займатися. Він хоче віддати себе творчості, бути чесним із самим собою і жити так, як відчуває серце. Навіть якщо це означає ступити на шлях без чітких гарантій і стабільності, але йому лише 16, а «коли тобі 16 — ти живеш у пітьмі. Ніхто ні чорта не розуміє, і ти сам себе ні чорта не розумієш, але відчайдушно намагаєшся це приховати».

«Незручні. Відчайдушні. Виродки» — це не просто підліткова проза, а книга, що торкається важливих соціальних тем. Вона говорить про прийняття інакшості, проблему насильства в родинах, боротьбу молоді за свої права та цінності. Роман не пропонує готових відповідей, а змушує замислитися: як суспільство ставиться до тих, хто не вписується у загальноприйняті норми? Чи справді мистецтво може бути формою боротьби? І чи можна змінити систему, якщо не мовчати?

Ця книга — голос тих, кого не чують. Вона про всіх, хто бодай раз відчував себе зайвим. І про те, що знайти своє місце у світі — можливо.

Наталія Гордієнко почала писати ще з дитинства, адже з ранніх років її цікавила література. Брала участь у конкурсі короткої воєнної прози імені Гліба Бабича, авторка збірки короткої прози «У Греції Все». Свідомо письменниця обрала жанр фентезі, пояснюючи це бажання тим, що кожна історія повинна містити хоча б відблиск казки. Дебютний роман «Дари справжніх» вийшов друком у 2024 році, і, оскільки він містить підзаголовок «Межи світів», доречно припустити, що це лише початок саги, якій, можливо, у майбутньому судилося стати видатною.

Що ж спільного у цих двох настільки різних світів? Обох їх поєднало кохання головних персонажів, Стасі та Данила, ніби тією невагомою ниткою скріплює реальне з ірреальним: Стася ще з дитинства знала, що вона особлива, що для неї наготовано щось значно більше, ніж її звичайна земна місія — а Данило настільки пройнявся світом України, що відіграв не останню роль на тлі великої війни. Контрастне поєднання двох жанрів ніби підсилює ту невагому напругу при читанні та змушує читача із завмиранням дихання спостерігати за подіями, що розгортатимуться стрімко та карколомно.

У першому розділі постають мешканці потойбічного світу — вовкулаки, що плекають свій рідний край та дбають про його достаток та затишок. Це наче типова зав’язка чарівної казки, яка готова познайомити нас зі справжньою магією та химерними істотами — на кшталт фей, ельфів або ж гномів. Проте вже через кілька розділів історія повертає геть у несподіване річище — на Схід України 2007 року, на шкільне подвір’я, у свідомість звичайної школярки Стасі.

Стася змалечку має надзвичайні здібності: чути голоси, невідомі простим смертним, та бачити дивовижні видіння. Саме за ці химерні вигадки Стасю часто беруть на кпини однолітки, що до кінця не можуть збагнути її дивацтв. Насправді це доволі клішований прийом — незвичайна особистість, що зрештою стає вигнанкою серед свого оточення. Та раптом життя дівчини різко змінюється, коли у її світі з’являється перевертень Данило — схожий на одну із тих чудернацьких істот, що вона їх любила уявляти. Відтоді більше ніхто не насмілюється кривдити Стасю, адже в якийсь момент вона здобула могутнього захисника і покровителя. Та дістає вона не тільки це, адже Данило починає ділитися з новою подругою секретами свого світу, що він його до того ревно оберігав — ніхто не допускався до священної таємниці. Як з’ясувалося, Данила ще змалечку тягнуло до незвіданого світу простих людей. Маючи здатність телепортуватися, часом він, сам того не контролюючи, зміг опинитися у паралельному світі, до якого дедалі глибше прив’язується. Шляхетна мета Данила — допомагати людям, що потрапили у біду, саме так колись він врятував ще зовсім маленьку Стасю, яка тонула в озері. З плином часу дівчина все ж миттєво впізнала свого заступника, остаточно переконавшись, що її видіння не були вигадками. Відтоді так і зародилася міцна довготривала дружба хлопця і дівчини, і згодом вона переросла у велике кохання.

До того ж події в Україні ще більше зближують світ приземлений та світ чарівний, адже жахлива трагедія неабияк занепокоює і потойбічників. Саме такі введення в текст і формують дух патріотизму — книга призначена для підліткової авдиторії, отож з самого початку юне покоління завдяки цій історії може потроху усвідомлювати, що любов до своєї країни та обізнаність у політичних процесах є дуже важливими моментами для становлення особистості. 

Ще більше події загострюються із настанням доленосного 2022 року — у результаті початку повномасштабного вторгнення Стася стає волонтеркою, аби хоч якось зробити свій внесок у перемогу та допомогти співвітчизникам, що зараз найбільше перебувають під ударом. У цьому Стасі та Данилові допомагають віддані друзі — разом молоді люди створюють практично нездоланну команду. 

На сторінках історії починають проскакувати такі слова, як «сирена», «повітряна тривога», «калібри», літературний світ осягають наступи на Харків, Херсон, Київщину. Чому важливо згадувати війну у сучасній літературі? Так ніби скасовується невидима межа між читачем та автором, ми відчуваємо, що вже й такі самотні, що наші переживання розділяють з нами персонажі книг. І від цього ніби з’являється часткове полегшення, що вигадані персонажі також переживають ту саму біду.

Важливість цього твору полягає у висвітленні сьогочасних реалій, зокрема повномасштабної війни. З неможливою точністю у книзі прописані події весни 2022 року, закцентовано на найбільш переломних моментах, що стали ледь не історичними для всієї України — когось ці моменти закинуть подумки на три роки тому, змусять знову прокрутити у голові весь той біль і відчай, що довелося пережити зовсім нещодавно, відрефлексувати та переосмислити свої тодішні почуття, а хтось, можливо, виявиться до цього стійкішим. Текст не документальний, а про ці події варто говорити, бо саме так за допомогою літератури можна виховати патріотичну, свідому молодь. Як показує час, на жаль, українці часто забувають все, що було… тож мета митців — нагадувати про всі ті страшні злочини, скоєні Росією.

Зараз українська література стрімко розвивається, сучасні письменники роблять значний мистецький внесок, практикуючись у різних жанрах. З’являється дедалі більше фентезійних історій: «Вовчі землі» Наталії Заруднюк, перша частина майбутнього циклу «Поклик» Валерії В. Растет, і робота Наталії Гордієнко вдало доповнює цей перелік. «Дари справжніх» притягують своєю головною особливістю: подорожжю між двома світами, яка неабияк інтригує читачів. Саме цей прийом і створює контраст, коли з похмурих реалій сьогодення ми ніби тікаємо до чарівної казки, яка, проте, теж порушує не менш важливі питання. Тож таку захопливу, гарно прописану магічну історію неодмінно захочеться прочитати будь-якому читачеві, обтяженому гарним смаком.

Загалом, історія гарно вписується у добірку українського міфологічного фентезі, зокрема попередниками цього жанру вже стали такі книги, як «Таємниця у спадок» Катерини Ліпс, цикл «Дім між трьох світів» Тані Гуд. І ніби наслідуючи цю традицію, авторка зосереджується також на оповіді про чарівних потойбічних істот — вовкулак. За сюжетом «Дарів справжніх», вовкулаки прагнуть споріднитися з людьми, аби не втратити ту частину людського єства, яка лишилася у звіро-людей. Ця тема відсилає також до схожих сюжетів прадавніх міфів та переказів.

З другого боку, часом перехід на різні сюжетні лінії — про людський світ і чарівний — був занадто різким у книжці. До прикладу, всі непарні розділи оповідають про побут вовкулак, а парні — про людей, тож часом важко зосередити увагу на одній історії.  Щодо персонажів: вони вийшли яскравими та живими, проте все ж з’являється прогалина у зв’язку між ними й читачами, коли відбувається стрибок у часі: ось щойно Стасі було 11 і ми спостерігали за її історією та подіями в країні, а вже далі — 17 років. Також уже не новим є прийом представлення персонажки як неординарної героїні з надзвичайними здібностями, яку не сприймає суспільство. Проте якщо відкинути усі недоліки, роман «Дарів справжніх» — це яскрава, насичена, гостроцікава історія, що неодмінно полюбиться підліткам.

Наталка Доляк — вінницька письменниця, що змогла реалізувати себе у багатьох напрямках творчої діяльності, серед яких — журналістика, акторство, драматургія та врешті література. 

Літературне визнання письменниця отримала 2011 року, ставши лауреаткою конкурсу «Коронація слова» за п’єсу «Гастарбайтерські сезони», вдруге у 2012 — за кіносценарій «Біженка», далі були літературні премії імені Симоненка та Коцюбинського за роман «Загублений між світами». 2024 року вийшов новий роман Наталки Доляк «Як її не любити», який потрапив до короткого списку «Книги року ВВС».

Роман «Як її не любити» — намагання розповісти про себе те, про що довгий час доводилося мовчати. Це свого роду глибока та відверта розмова героїні із собою через пригадування свого минулого, що не відпускає і намаганням осмислити те, ким вона є та має бути.

Історія знайомить із головною героїнею Ганною, що виглядає цілком реалізованою жінкою: вона встигла побудувати успішну кар’єру та стати люблячою матір’ю для двох дітей. Однак маска щасливої жінки, за якою вона намагається сховатися, починає руйнуватися, коли ми пізнаємо справжність її душі, в якій точиться глибока внутрішня боротьба з собою та своїми травмами. 

Героїня намагається пригадати власну юність, те, що з плином років потроху забувалося: самостійну поїздку до Криму, підліткове захоплення спортом, перше кохання та справжню дружбу. Проте дещо залишається незмінним — безперервні конфлікти з матір’ю, надмірна опіка, нескінченні маніпуляції та контроль вже дорослої жінки позбавляють її не те що можливості потенційної сепарації від батьків, а навіть не залишають героїні шансу на побудову особистого життя.

Для Ганни війна стає несподіваним ударом, що розділила життя її родини на до і після, загостривши всі непропрацьовані травми минулого та й до того ж додавши нових, що змушує її зіткнутися віч-на-віч зі своїми страхами та внутрішніми конфліктами. 

Роман Доляк пропонує зануритися в історію, що має терапевтичний ефект, показуючи як важливо бути відвертими у родинних стосунках, вміти слухати та чути одне одного, не тримати біль та травми у собі, а говорити про них, адже в майбутньому це може мати загрозливі наслідки для ментального здоров’я.

Ініціатором конфліктів майже завжди виступає матір Ганни, яка майстерно вміє спровокувати суперечку з дрібниць. Вона використовує маніпуляції як зброю, повсякчас караючи доньку мовчанням та звинувачуючи її у всіх своїх бідах: в тому, що саме поведінка дочки спровокувала появу ледь не всіх хвороб, більшість з яких були вигаданими і видавалися нереальними, або ж відмовлялася говорити про те, що її турбує, а потім влаштовувала показові сцени, докоряючи доньці у відсутності співчуття, певно, саме з бажання привселюдно осоромити Ганну натякала на її небажання допомагати у домашніх справах. 

Для матері маніпуляція — це вже не просто поведінковий недолік, а, ймовірно, спосіб виживання, за допомогою якого вона намагається привернути до себе увагу рідних. 

Процес дорослішання неминуче супроводжується бажанням нарешті позбутися батьківської опіки та відчути омріяну самостійність. Тотальна недовіра з обох боків руйнує стосунки доньки з матір’ю, бо ж задля уникнення сварок Ганна була змушена часто ігнорувати власні бажання та потреби заради емоційної стабільності матері та родинного добробуту.

Героям роману конче бракувало відвертих розмов, адже майже завжди спроба поговорити закінчувалася сварками та взаємними звинуваченнями.  Тому дитина, яка не відчувала підтримки матері, до того ж постійно зазнаючи психологічного насилля та осуду, починає аналізувати це через роки вже з позиції дорослої сформованої жінки, розуміючи, як їй бракувало теплих слів любові та елементарної емоційної підтримки від найріднішої людини.

Війна у романі фактично стає тією поворотною точкою, яка організовує сюжет та надає йому динамічності. І тут — це вже не просто історично віддалені події на мапі, а окрема історія про людей, що точно знайома кожному: коли повітряні тривоги, вибухи та прильоти — нова реальність,  з якою їм довелося зіткнутися.

Вимушена еміграція стала складним випробуванням для всіх, тому у творі відчутна глибока туга за домом, адже дім — це не просто місце, де ми народились та виросли, це частинка нас як родини з унікальною історією та пам’ятними речами, тому втрата дому стає рівноцінною втраті частини себе.      

Відчуття суму за рідною домівкою проявляється й несвідомо — через сни, в яких героїня бачить омріяне повернення додому. Такий авторський хід, можливо, є й невипадковим, бо, звернувшись до Зиґмунда Фройда, можна потрактувати сни як відображення наших підсвідомих думок, прагнень та мотивів. Іншою невидимою ниткою, яка з’єднує її з домом, стає батько, що теж часто являється героїні через сни чи марення, де,   розмовляючи з нею, цікавиться її життям з матір’ю, а в складні для Ганни моменти його голос заспокоює її, даючи надію, що все зміниться на краще.

Тривале замовчування травми, накопичення негативних емоцій не лише не дає можливости вилікуватися від посттравматичного синдрому, а навпаки загострює емоційний стан. Минулі непропрацьовані травми не відпускають Ганну, а особливе місце в травматичних спогадах займає смерть батька, яку вона сприйняла не інакше як з позиції свідка,  а пізніше до цього додається ще й травма війни,  і як наслідок — тривалий стрес. 

Постійне занурення в події минулого, порушення пам’яті та сну, тривожність, нав’язливі думки, апатія, депресивний стан — всі ці симптоми доводиться переживати героїні роману. Не знайшовши підтримки в рідних, вона продовжує мовчати про власні переживання, а лікування лише на певний час створює ілюзію стабільного емоційного стану. Все це неминуче призводить до емоційного виснаження і нервового зриву, де вперше за довгий час відбувається проговорення та звільнення від негативних емоцій, які довгий час приховувалися.

Дереалізація стає фінальним акордом для розуміння того, наскільки важким є її психологічний стан з повною байдужістю до навколишнього світу та речей, які раніше сильно дратували, тому  єдиний можливий вихід, який бачить для себе героїня, — занурення в себе як чергова спроба втечі від травматичних подій. Ганна не може згадати події, що передували рішенню повернутися додому, ні зрозуміти, що відбувається навколо неї, хто з нею розмовляє, чиї то голоси, нібито перебуваючи в глибокому сні, з якого вона ніяк не може повернутися в реальність.

Настроєво книжка нагадує роман Євгенії Кузнєцової «Драбина», що розповідає про чоловіка, на ім’я Толік, який у своєму бажанні стати самостійним купує віллу в Іспанії, де планує щасливе майбутнє, але мрії руйнуються з початком повномасштабного вторгнення, адже тепер будинок перетворюється на свого роду табір для біженців, якими стають рідні головного героя, що приїздять туди,  аби перечекати гарячу фазу війни. 

Головним героям обох романів близьке відчуття туги за домом, провини, до цього додається тяжкий емоційний стан, що змушує їх самозаглиблюватися в себе, згадувати минулих себе, переосмислювати наявні життєві цінності та здобувати нові, ментально дорослішати та врешті зрозуміти свою життєву роль. 

Попередні тексти не єдині приклади в сучасній українській літературі, де тема родини і війни розглядається через призму особистих переживань та трансформацій, адже таких історій в нашій літературі стає дедалі більше. Зокрема, згадати можна романи «Там, де заходить сонце» Олени Пшеничної та «Весілля Настусі» Ольги Богомаз, а також нонфікшн-тексти Олександра Михеда.

Отже, «Як її не любити» — це історія про нас усіх, про нашу здатність переживати втрати, боротися з травмами та шукати себе навіть у найскладніших обставинах. Наталка Доляк дає можливість зрозуміти, що проявляти емоції та говорити про них є абсолютно нормальним явищем, бо ж подібні переживання є частиною нашого життєвого досвіду.

«Двоповня. Закони Невриди» — дебютний роман Катерини Самойленко та перший том майбутної трилогії. Авторка тривалий час писала «у стіл», але саме ця історія, народжена з образів круків, вовків та зміїв, оформилась у повноцінний роман. Поштовхом до завершення написання стала річна програма від Litosvita, а за видання взялось видавництво КСД.

Цей роман належить до жанру фентезі. Він сповнений магії та надприродних елементів у до дрібниць прописаному вигаданому світі. Що ще важливо — з елементами слов’янської міфології. Мор і Морана, Жив і Жива, хоч і переосмислені, та вже ж зрозумілі свята дводушників. У романі дводушники — це населення Невриди, здатне перекидатися на певну тварину.

Проте фентезійність не робить «Двоповню» дитячою, як хтось міг би подумати. Вона дає змогу дистанціюватися від наших реалій і подивитися на багато речей збоку. Зі сторони завжди зрозуміліше, легше. Багато в чому таки однозначно. А в чомусь ні. «Двоповня» заходить глибше завдяки своїй метафоричності, торкаючись багатьох провокативних тем, зокрема неусвідомленої звіриної натури, що є в кожній людині.

Героїня роману Ріна Безрідна опиняється прикутою до ліжка в квартирі колишнього нареченого. Прикутою в буквальному сенсі. Основна мета — врятуватись будь-якою ціною. На цьому етапі має з’явитися загадковий незнайомець, і він, звісно, з’являється. От тільки незнайомець перевиконує план та замість того, аби повернути Ріну з полону в нормальне життя, виштовхує її крізь браму із Зовнішнього світу. А за брамою — світ Прихований, де вдень сяють два сонця, вночі — два місяці, а населення живе в гармонії зі своїм людським і тваринним началом. Загадковий незнайомець виявляється не просто незнайомцем, а князем Невриди. Напівлюдиною-напіввовком. Тоді як колишній наречений Натаїр — напівзмією і теж князем, який не планує відмовлятися від свого.

Повернутися у Зовнішній світ не вийде до відкриття брами найближчої двоповні. Отже, єдинодушниця Ріна мусить лишатися гостею у княжому домі Невриди та жити за його законами. У світі двоєдушників інші правила, що їх Ріна часом намагається розгойдати, несвідомо наражаючи на небезпеку не тільки себе, але й усю Підмісячну імперію. Свій внесок у коловорот негараздів роблять і князі в гонитві за власними амбіціями. Крім всього, права на дівчину заявляє вже не тільки Натаїр. І невідомо, кому можна довіритись. Політичні інтриги, сумнівні угоди, відчуття вседозволенності — як далеко це може зайти? Чи під силу Невриді вистояти? Що не менш важливо, куди зрештою заведе любовна лінія?

Історія зміни політичної арени і трансформації цілої Підмісячної імперії загалом, занепад і розквіт князівств зокрема. Це породжує глибше співчуття, адже справа вже не тільки в тому, що княжна може втратити надію на сімейне щастя. А в тому, що за її трагедією може потягнутися вервечка трагедій, більших за розбите серце. У кожного персонажа  — князя Івейла, наслідного князя Севастіана, княжни Лії, представників інших груп — є своя вища місія, яка не завжди збігається з бажаною. Вони отримують місце в суспільстві по праву народження, а разом із тим необхідність переконувати передусім себе, що суспільне благо має переважити особисте. Бо власне здобувається через бунт. У їхньому випадку, не тільки внутрішній.

Теж жорстко, і теж, як є, розкрита підвладність релігії державним інтересам. Дводушники черпають сили однаково від світлих і темних богів. Проте в якийсь період історії темні боги стали незручними владі. Темних ідолів знищують, старовірів переслідують. Звучить дуже знайомо, як чергове підтвердження виразу «де віра, а де церква». Ситуація у князівстві напружена, а тут ще Ріна додає вогнику, уклавши угоду з богинею смерті Мораною. Інформація просочується за межі маєтку, ідуть легенди про Моранову Чаклунку. Люди бояться гніву зневажених темних богів, намагаються задобрити їх жертвами, а від того зашморг від влади затягується все тугіше. Але що буде далі та на чиєму боці істина — ще побачимо.

Нас дивує, чого Ріна змушена ховатися від Натаїра, шукати захист у чужому домі. І все одно чути питання, чи не воліє вона повернутися до нареченого. Ніби ж все так просто й очевидно: вона пережила насильство, ув’язнення було лише однією з форм, які взагалі можуть бути питання щодо їхнього спільного майбутнього? Але ж ні, домагання продовжуються (і не закінчуються, про що можна прочитати в наступному томі). Наскільки все чітко для нас на сторінках вигаданого сюжету, та чомусь дуже неоднозначно в сюжетах невигаданих.

Якось прикро складається, що аб’юз та насильство тісно сплітаються з місцем жінки, її правом жити власне життя, а не бути іграшкою чоловіка, прикрасою будинку. У «Двоповні» класичне патріархальне суспільство із його законами: чоловіки всім заправляють, жінки насолоджуються так званим жіночим щастям. Тобто займаються будинком і народжують майбутніх спадкоємців. Для «блакитної крові» успіх успішний — це укласти вигідну шлюбну угоду з іншим князівством. Смертельно хвора Верховна Правителька знайшла спокій тільки після народження сина. А звичайну жінку з народу легко можна викупити в її чоловіка за пристойне віно, як сталося з вовчицею та її лисеням. Ріна відмінна від жінок Прихованого світу. Вона наводить шуму своїми нежіночими рішеннями, ризикованими угодами від власного імені та їдкими перепалками з княжими особами. І ставить під сумніви головну мету Лії висловами, нащо княжні інфантильний хлопчик, коли вона цінна сама по собі і може правити не гірше від чоловіка.

Людям пуританського виховання, можливо, варто пропустити цей том на полицях книгарні, адже можна відчути співчуття до ЛГБТ-спільноти, яка має ще менше право на щастя, ніж жінка без «жіночого щастя». Вони змушені заперечувати власну природу, бо вона не вписується в стандарти суспільства. Хочеться, щоб комусь із персонажів пощастило як не дожити до нового нормального, то знайти вільне місто, де всі мають право бути нормальними за замовчуванням.

І найнещасніші істоти імперії — раби. Малі народи, за легендою, нарождені для служіння. Їм не дано не те що прав — навіть імені, аби душа знайшла спокій після смерті. Дводушники завжди дивляться ніби крізь слуг, помічаючи лише помилки і жорстоко караючи за будь-яку провинність. Це настільки нормалізовано у Прихованому світі, що Ріна мимоволі підставляє себе та всю сім’ю, намагаючись допомогти вагітній служниці. Але так з’являється хоча б кілька людей, що починають бачити пригноблених. Крапля в морі навіть масштабами одного маєтку, та процес запущено.

До того ж «Двоповня» стає частиною хвилі відродження інтересу авторів до включення саме слов’янської міфології у свої твори. І вже вимальовується особливість такого включення: історії не нагадують перекази міфів чи легенд, а пропонують авторське бачення. Боги та духи переосмислюються, а язичницькі мотиви органічно вплітаються в сучасність. У видавництві Readberry паралельно з «Двоповнею» виходить трилогія «Непрості» Тані Гуд. Міське фентезі, двері у невідомість та пошуки у цій невідомості власного я. Уже 2025 року «Віхола» випускає «Чаклунку і Культ» Валерії Савотіної (тут ще й сепарація в ЛГБТ-родині, хто полюбляє таку тему). Ці тексти — не просто ностальгія за втраченим світом вірувань, а спроба осмислити самих себе, оживити прадавнє в нових сюжетах, віднайти відповіді на вічні запитання: хто ми є, у чому наша унікальність та що ж ми можемо запропонувати світові.