Наталка Доляк — вінницька письменниця, що змогла реалізувати себе у багатьох напрямках творчої діяльності, серед яких — журналістика, акторство, драматургія та врешті література.
Літературне визнання письменниця отримала 2011 року, ставши лауреаткою конкурсу «Коронація слова» за п’єсу «Гастарбайтерські сезони», вдруге у 2012 — за кіносценарій «Біженка», далі були літературні премії імені Симоненка та Коцюбинського за роман «Загублений між світами». 2024 року вийшов новий роман Наталки Доляк «Як її не любити», який потрапив до короткого списку «Книги року ВВС».
Роман «Як її не любити» — намагання розповісти про себе те, про що довгий час доводилося мовчати. Це свого роду глибока та відверта розмова героїні із собою через пригадування свого минулого, що не відпускає і намаганням осмислити те, ким вона є та має бути.
Коротко про сюжет роману «Як її не любити»
Історія знайомить із головною героїнею Ганною, що виглядає цілком реалізованою жінкою: вона встигла побудувати успішну кар’єру та стати люблячою матір’ю для двох дітей. Однак маска щасливої жінки, за якою вона намагається сховатися, починає руйнуватися, коли ми пізнаємо справжність її душі, в якій точиться глибока внутрішня боротьба з собою та своїми травмами.
Героїня намагається пригадати власну юність, те, що з плином років потроху забувалося: самостійну поїздку до Криму, підліткове захоплення спортом, перше кохання та справжню дружбу. Проте дещо залишається незмінним — безперервні конфлікти з матір’ю, надмірна опіка, нескінченні маніпуляції та контроль вже дорослої жінки позбавляють її не те що можливості потенційної сепарації від батьків, а навіть не залишають героїні шансу на побудову особистого життя.
Для Ганни війна стає несподіваним ударом, що розділила життя її родини на до і після, загостривши всі непропрацьовані травми минулого та й до того ж додавши нових, що змушує її зіткнутися віч-на-віч зі своїми страхами та внутрішніми конфліктами.
Роман Доляк пропонує зануритися в історію, що має терапевтичний ефект, показуючи як важливо бути відвертими у родинних стосунках, вміти слухати та чути одне одного, не тримати біль та травми у собі, а говорити про них, адже в майбутньому це може мати загрозливі наслідки для ментального здоров’я.
Батьки й діти, або полон материнської любові
Конфлікт батьків і дітей завжди залишатиметься актуальним, адже йдеться насамперед про суперечності цінностей, переконань та прагнень, що зазвичай виявляються кардинально протилежними в представників різних поколінь. Ця проблема не оминає й роман, де конфлікт поколінь реалізовано через стосунки доньки з матір’ю. Причому такі конфлікти не були одноразовими, бо ж виявляється, що це фактично перманентний стан, у якому намагається вижити героїня.
Ініціатором конфліктів майже завжди виступає матір Ганни, яка майстерно вміє спровокувати суперечку з дрібниць. Вона використовує маніпуляції як зброю, повсякчас караючи доньку мовчанням та звинувачуючи її у всіх своїх бідах: в тому, що саме поведінка дочки спровокувала появу ледь не всіх хвороб, більшість з яких були вигаданими і видавалися нереальними, або ж відмовлялася говорити про те, що її турбує, а потім влаштовувала показові сцени, докоряючи доньці у відсутності співчуття, певно, саме з бажання привселюдно осоромити Ганну натякала на її небажання допомагати у домашніх справах.
Для матері маніпуляція — це вже не просто поведінковий недолік, а, ймовірно, спосіб виживання, за допомогою якого вона намагається привернути до себе увагу рідних.
Процес дорослішання неминуче супроводжується бажанням нарешті позбутися батьківської опіки та відчути омріяну самостійність. Тотальна недовіра з обох боків руйнує стосунки доньки з матір’ю, бо ж задля уникнення сварок Ганна була змушена часто ігнорувати власні бажання та потреби заради емоційної стабільності матері та родинного добробуту.
Героям роману конче бракувало відвертих розмов, адже майже завжди спроба поговорити закінчувалася сварками та взаємними звинуваченнями. Тому дитина, яка не відчувала підтримки матері, до того ж постійно зазнаючи психологічного насилля та осуду, починає аналізувати це через роки вже з позиції дорослої сформованої жінки, розуміючи, як їй бракувало теплих слів любові та елементарної емоційної підтримки від найріднішої людини.
Чи змінила щось географічна дистанція у стосунках матері та доньки? Ні. Бо ж навіть на емоційному рівні була відчутна глибока прив’язаність до матері, що нагадує залежність, від якої не вилікуватися: «цю емоційну пуповину, що пов’язує мене з мамою, просто так не розірвеш. Вона еластична, розтягується, тримаючи мене на припоні, де б я не перебувала», — розмірковує героїня, щоразу переконуючи себе, що мусить любити її такою, як вона є.
Війна як конфлікт між чужиною та домом
Війна у романі фактично стає тією поворотною точкою, яка організовує сюжет та надає йому динамічності. І тут — це вже не просто історично віддалені події на мапі, а окрема історія про людей, що точно знайома кожному: коли повітряні тривоги, вибухи та прильоти — нова реальність, з якою їм довелося зіткнутися.
Війна примушує обирати: залишитися в рідному місті чи рятувати дітей емігрувавши до чужої країни. Негативні відчуття, що переживає героїня знайомі для більшості українців, що емігрували через війну: абсолютна відчуженість в незнайомому польському містечку, до якої додається ще й відчуття провини, що з’їдає зсередини, бо в такий важкий час ви не вдома і замість того щоб бути корисними Україні, як і Ганна, змушені рятувати родину та загрузнути в буденних справах.
Вимушена еміграція стала складним випробуванням для всіх, тому у творі відчутна глибока туга за домом, адже дім — це не просто місце, де ми народились та виросли, це частинка нас як родини з унікальною історією та пам’ятними речами, тому втрата дому стає рівноцінною втраті частини себе.
Відчуття суму за рідною домівкою проявляється й несвідомо — через сни, в яких героїня бачить омріяне повернення додому. Такий авторський хід, можливо, є й невипадковим, бо, звернувшись до Зиґмунда Фройда, можна потрактувати сни як відображення наших підсвідомих думок, прагнень та мотивів. Іншою невидимою ниткою, яка з’єднує її з домом, стає батько, що теж часто являється героїні через сни чи марення, де, розмовляючи з нею, цікавиться її життям з матір’ю, а в складні для Ганни моменти його голос заспокоює її, даючи надію, що все зміниться на краще.
Побороти невидимого ворога
Посттравматичний синдром — виклик для українського суспільства, бо той, хто пережив травматичні події, кожен день бореться з внутрішніми демонами, що випробовують на міцність травмовану психіку. Героїня роману теж переживає ПТСР, який був викликаний сукупністю причин: психологічним тиском з боку родини та війною.
Тривале замовчування травми, накопичення негативних емоцій не лише не дає можливости вилікуватися від посттравматичного синдрому, а навпаки загострює емоційний стан. Минулі непропрацьовані травми не відпускають Ганну, а особливе місце в травматичних спогадах займає смерть батька, яку вона сприйняла не інакше як з позиції свідка, а пізніше до цього додається ще й травма війни, і як наслідок — тривалий стрес.
Постійне занурення в події минулого, порушення пам’яті та сну, тривожність, нав’язливі думки, апатія, депресивний стан — всі ці симптоми доводиться переживати героїні роману. Не знайшовши підтримки в рідних, вона продовжує мовчати про власні переживання, а лікування лише на певний час створює ілюзію стабільного емоційного стану. Все це неминуче призводить до емоційного виснаження і нервового зриву, де вперше за довгий час відбувається проговорення та звільнення від негативних емоцій, які довгий час приховувалися.
Наприкінці роману стається чи не найпоказовіший вияв такого стану: Ганна, вчергове сварячись із матір’ю, не стримується і виказує всі образи, про які мовчала, при цьому від стресу втрачає можливість нормально розмовляти, відчуваючи повне фізичне та емоційне виснаження.
Дереалізація стає фінальним акордом для розуміння того, наскільки важким є її психологічний стан з повною байдужістю до навколишнього світу та речей, які раніше сильно дратували, тому єдиний можливий вихід, який бачить для себе героїня, — занурення в себе як чергова спроба втечі від травматичних подій. Ганна не може згадати події, що передували рішенню повернутися додому, ні зрозуміти, що відбувається навколо неї, хто з нею розмовляє, чиї то голоси, нібито перебуваючи в глибокому сні, з якого вона ніяк не може повернутися в реальність.
Літературні перегуки: Доляк і Кузнєцова
Настроєво книжка нагадує роман Євгенії Кузнєцової «Драбина», що розповідає про чоловіка, на ім’я Толік, який у своєму бажанні стати самостійним купує віллу в Іспанії, де планує щасливе майбутнє, але мрії руйнуються з початком повномасштабного вторгнення, адже тепер будинок перетворюється на свого роду табір для біженців, якими стають рідні головного героя, що приїздять туди, аби перечекати гарячу фазу війни.
Головним героям обох романів близьке відчуття туги за домом, провини, до цього додається тяжкий емоційний стан, що змушує їх самозаглиблюватися в себе, згадувати минулих себе, переосмислювати наявні життєві цінності та здобувати нові, ментально дорослішати та врешті зрозуміти свою життєву роль.
Але якщо Ганна з самого початку опиняється в епіцентрі воєнних подій, бачила, як її місто потерпало від ракетних ударів, то Толік переживає війну на дистанції, дещо відсторонено, хоч і намагається брати участь в різних заходах, що мають привернути увагу до війни в Україні за кордоном, проте усвідомлення відірваності від рідної землі та бажання повернутися туди приходить до нього вже наприкінці роману.
Попередні тексти не єдині приклади в сучасній українській літературі, де тема родини і війни розглядається через призму особистих переживань та трансформацій, адже таких історій в нашій літературі стає дедалі більше. Зокрема, згадати можна романи «Там, де заходить сонце» Олени Пшеничної та «Весілля Настусі» Ольги Богомаз, а також нонфікшн-тексти Олександра Михеда.
Звернення письменників до цієї теми можна пояснити бажанням закцентувати на важливості родини як найбільшої цінності в житті людини, бо ж коли виникає потреба в згуртованості, емоційній підтримці та зціленні душевних ран, саме сім’я стає тією акумуляційною силою, що допомагає пережити темні часи. Водночас письменники таким чином стають голосом сучасного покоління, бо ж намагаються зафіксувати й власний травматичний досвід, подаючи це в тексті через персонажів, а схожість такого досвіду відгукується й читачам, спонукаючи їх до проговорення та подолання власних травм.
Отже, «Як її не любити» — це історія про нас усіх, про нашу здатність переживати втрати, боротися з травмами та шукати себе навіть у найскладніших обставинах. Наталка Доляк дає можливість зрозуміти, що проявляти емоції та говорити про них є абсолютно нормальним явищем, бо ж подібні переживання є частиною нашого життєвого досвіду.
