Дивитися разом з рештою світу. Чим цінна українська офлайн-премʼєра «Дому дракона»?

авторка Яна Опалєва - 26.06.2026 в Кіно

Божевільна спека 2026 року спонукає ховатися від сонця у сутінках кімнат, то чому б цим кімнатам не стати кінозалами? Наразі соцмережі сповнені промокампанією до виходу нового «Людини-павука», а в кінотеатрах уже можна побачити фільми «Сусіди зверху» та «Суперґьорл». Попри те, що попередні та спеціальні покази для промоції повних і коротких метрів як українського, так й іноземного виробництва вже напрочуд усталена практика, подібні презентації гучних серіалів в українському просторі одночасно зі світовим залишаються рідкістю. Насамперед це пов’язано з острахом правовласників щодо неправомірного використання творів, бо чималий відсоток української аудиторії досі активно користується піратськими платформами. Водночас затримка між світовим та українським релізами лише загострює цю проблему, адже тоді глядацтво шукає інші способи, часто нелегальні, аби долучитися до решти спільноти.

Саме тому офлайн-прем’єра першої серії третього сезону серіалу «Дім дракона» від HBO Original, яка відбулася у Києві 22 червня, лише на день пізніше після презентації у Лондоні, є помітним прикладом розширеного партнерства української медіаплатформи з великим міжнародним сервісом. Захід проходив в Українському домі, який тимчасово став прихистком для палких фанатів, журналістів та інфлюенсерів — усіх учасників і спостерігачів за королівською битвою. Організатором події став офіційний дистрибʼютор серіалу в Україні — MEGOGO.

Українська офлайн-премʼєра нового сезону «Дому дракона» припала на щорічний День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Захід розпочався хвилиною мовчання, яка вкотре нагадала про трагічні відмінності українських реалій проти світового контексту. На перший погляд, дійсність війни робить дискусію про легальну дистрибуцію контенту другорядною, однак це один із тих напрямів, у якому культурна сфера має розвиватися попри все.

Проведення таких офіційних спецпоказів вже є усталеною світовою практикою, яка гуртує кіно- та медіаспільноту. В українських умовах це ще й вияв певної стійкості проти вкрай несприятливих зовнішніх факторів, якими спершу була пандемія, а останні роки повномасштабне вторгнення. Крім цього, такі заходи сигналізують про присутність і спроможність українських медіасервісів поширювати культовий й актуальний світовий контент. 

У передмові до спецпоказу першої серії нового сезону серіалу «Дім дракона» маркетинг-директорка MEGOGO Валерія Толочина наголосила, що такі події — це одна з можливостей зміцнити співпрацю українських стримінг-сервісів з міжнародними дистрибʼюторами, адже їхній успіх свідчить про конкурентоспроможність офіційних медіасервісів. Зокрема, йдеться про одночасні премʼєри з українським дубляжем — якісний рівень, із яким складно конкурувати піратським сервісам.

Водночас організація подібних заходів не лише сприяє формуванню довіри до діяльності українських платформ у сфері поширення контенту, але й забезпечує глядацтво можливістю одночасно з фанатами з усіх куточків планети зануритися в улюблені всесвіти. Крім того, однією з важливих ознак конкурентоспроможності офіційних медіасервісів є здатність забезпечити інклюзивність контенту. Так, соціальна ініціатива MEGOGO «Дивись як чутно» дає можливість подивитися, зокрема, третій сезон «Дому дракона» в перекладі жестовою мовою. 

Важливим для українського медіапростору є й те, що подібна офлайн-премʼєра стосувалася саме такого масштабного серіалу, оскільки екранізації всесвіту Джорджа Мартіна завжди привертають увагу глядачів з усього світу. Вчасне долучення української аудиторії до цього «колективного перегляду» спонукає віддавати перевагу офіційним стримінг-сервісам, адже ті надаватимуть якісніший перегляд, ніж піратські.

Власне перший епізод третього сезону «Дому дракона» позначив це серіальне літо страшенною інтенсивністю подій та чималою кількістю емоційних гойдалок. Окремі сцени візуально заримовані зі сценами «Лицаря сімох королівств», що додатково посилює спільність розвитку картин, незважаючи на відмінності в жанрах та способах оповіді цих фентезійних сюжетів. Крім того, зростає і масштаб історії, оскільки серіал більше не сегментує і не відокремлює участь інших великих родів у битвах «чорних» та «зелених», а переносить драму, яка спершу видавалася надміру особистісною, в частину справжньої багатовимірної політичної боротьби, на яку неухильно впливає кожен дім з його власними регіональними конфліктами, які перебувають далеко за межами поля зору королівської родини.

У межах заходу також було презентовано інші нові релізи, які або вже доступні до перегляду на обох платформах, MEGOGO та HBO MAX, або готуються до прокату. Серед них, зокрема, найбільш очікувана прем’єра 2026 року, а саме нова адаптація книг про Гаррі Поттера.

Фото: Pilipets Photography

авторка
Яна Опалєва

Переклад як зустріч української та французької культур: конспект події

автор Любов Нурмахамедова - 23.06.2026 в Культура

У 2026 році в межах ХІV Книжкового Арсеналу у Києві відбулася серія публічних розмов та дискусій, об’єднаних спільною темою: «Нести свою свободу». Куратором цьогорічної Фокус-теми став український журналіст, правозахисник, військовослужбовець та колишній військовополонений Максим Буткевич. Програму письменника курував український військовослужбовець ЗСУ, волонтер, поет, прозаїк та перекладач Андрій Любка.

Впродовж чотирьох днів Міжнародний фестиваль об’єднав довкола себе письменників, поетів, видавців, перекладачів, літкритиків, книжкових блогерів та журналістів, які брали участь у актуальних подіях: дискусіях, лекціях, читаннях, воркшопах, зустрічах з авторами та презентаціях нових видань, а також музичній та перформативній програмах.

Так, під час публічної розмови «Вояж, що триває. Як Сезон культури змінює сприйняття України у Франції» Перша леді України Олена Зеленська, Посол Франції в Україні Гаель Вейсьєр, директор Українського інституту Володимир Шейко та президентка Французького інституту Ева Нгуєн Бін підбили підсумки Сезону «Le Voyage en Ukraine», що тривав у Франції з грудня 2025 року до березня 2026 року, та окреслили нові перспективи культурної співпраці між двома країнами. До розмови також долучилися письменник і перекладач Артем Чапай, гендиректорка культурного центру La Gaîté Lyrique Жюльєт Донадьйо та правозахисник Максим Буткевич. Модерувала дискусію Тетяна Огаркова.

Продовженням цієї події стала публічна дискусія «Переклад як зустріч: українська та французька літератури як культурний міст», що відбулася за модерації Валентини Стукалової. У розмові взяли участь Ярина Мельник — програмна менеджерка видавництва «Вавилонська бібліотека», Елла Євтушенко — поетка та перекладачка з французької мови на українську і з української на французьку, Любов Якимчук — поетка та учасниця Сезону культури України у Франції «Le Voyage en Ukraine», Філіпп Робіне — генеральний директор французького видавництва Calmann-Lévy та Сара Полаччі — генеральна комісарка фестивалю Le Livre sur la Place у Нансі. Спікери обговорили особливості рецепції української воєнної прози й поезії за кордоном, а також те, як перекладені тексти допомагають іноземній аудиторії глибше усвідомити сучасні українські реалії.

Переклад як спосіб ословлювати досвід війни

Учасники дискусії неодноразово наголошували, що сьогодні українська література виконує не лише естетичну, а й волюнтативну функцію. Вона допомагає іноземним читачам осмислити досвід війни, який неможливо передати лише через новинні повідомлення чи аналітику.

Поетка Любов Якимчук розповіла, що під час численних зустрічей у Франції розмови про літературу часто переходили до обговорення війни, окупації та людського досвіду виживання. На її думку, саме культура здатна допомогти суспільствам адаптуватися до нової реальності швидше, ніж політичні інституції.

«Культура адаптується швидше, ніж політика. Коли змінюється реальність, а після повномасштабного вторгнення вона гостро змінилася, люди намагаються її збагнути. Українська культура як носій цього досвіду допомагає іншим адаптуватися до нової реальності, почути її та зрозуміти», — зазначила поетка.

Від Ірландії до Франції: як народжувалися нові культурні зв’язки

Розповідаючи про свій досвід роботи з французькою аудиторією, Любов Якимчук згадала перші місяці повномасштабного вторгнення. У березні 2022 року вона виїжджала з частково оточеного Києва до Ірландії, де мала брати участь у літературному фестивалі. Попри все, письменниця вирішила не скасовувати поїздку.

Шлях був непростим: багатогодинна подорож евакуаційним потягом, переповненим людьми, які залишали столицю, історії вимушених переселенців, що назавжди закарбувалися в пам’яті. Саме дорогою народжувалося розуміння того, наскільки важливо продовжувати говорити про Україну за кордоном. Через відсутність прямого літака до Ірландії, організатори ухвалили рішення зробити зупинку у Франції, де відбулася одна з перших великих зустрічей із французькими читачами.

А вже у 2023 році після виходу поетичної збірки Любові Якимчук «Les Abricots du Donbas» у видавництві Des femmes Antoinette Fouque в перекладі Ірини Дмитричин та Агати Бонін авторка вирушила у тритижневий тур Францією, а на одному з фестивалів наклад книжки було розпродано практично одразу.

«Я читала вірші, написані після 2014 року, про Донбас, про окупацію, про власний досвід. Але більшість запитань були не про літературу. Люди хотіли зрозуміти, як говорити з українськими біженцями, як допомогти, як пояснити собі те, що відбувається», — згадувала письменниця.

Саме тоді вона особливо виразно відчула, як література стає приводом для ширшої суспільної розмови про війну, солідарність і взаєморозуміння. Успіх книжки мав і несподіване продовження: французький переклад збірки був виданий в аудіоформаті, а тексти для аудіокнижки озвучила легендарна французька акторка Катрін Деньов.

«Мати перекладену книжку — це вже зовсім інша історія. Але коли текст починає жити в нових форматах і знаходить нові способи взаємодії з аудиторією, його вплив лише зростає», — зазначила авторка.

На переконання Елли Євтушенко, художній текст часто впливає на читача сильніше за публіцистику чи політичні заяви. Вона пригадала випадок під час однієї із презентацій у Франції, коли після прочитання антології української поезії до неї підійшов відвідувач і зізнався, що саме ця книжка змінила його ставлення до України.

«Поезія й проза дійсно працюють. Людина може сумніватися після перегляду новин, але коли вона бере до рук книжку й читає особисту історію або вірш, формується зовсім інший рівень довіри», — наголосила вона.

Особливу роль у цьому процесі відіграють двомовні видання, які допомагають вибудовувати діалог між українцями та французькими читачами. «Коли люди почали цікавитися, що таке Україна і чим ми живемо, важливо було показати їм, що наша література — це не лише тексти про війну й страждання. Це також історії про любов, гумор, красу й про все, про що тільки можна говорити», — зазначила Елла Євтушенко.

Французька публіка хотіла почути український голос

Сара Полаччі згадала про один із найемоційніших моментів фестивалю Le Livre sur la Place після початку повномасштабного вторгнення. Тоді українські вірші звучали з балкона ратуші в Нансі українською та французькою мовами перед численною аудиторією.

«Я хотіла почути українську мову. Хотіла почути голоси цих поезій в оригіналі», — підкреслила вона.

Читання відбувалися за участі Елли Євтушенко, яка декламувала тексти українською, та французького поета й видавця Брюно Дусе, який читав їхні переклади французькою. Серед слухачів були як французи, так і українці, які знайшли прихисток у Франції після початку великої війни.

За словами Сари Полаччі, цей вечір став особливим для всіх присутніх. «Елла і Брюно не бачили облич у натовпі, але ми плакали», — згадувала вона. Саме тоді організаторка усвідомила важливість не лише перекладу, а й присутності голосів авторів з різних країн у французькому культурному просторі.

«Того вечора я зрозуміла, що нам потрібно більше запрошувати письменників з усього світу. Коли ми чуємо їхні голоси, ми починаємо краще розуміти не лише їхні країни, а й самих себе. Література показує, що жодна історія не є суто локальною — вона завжди говорить про речі, які можуть бути важливими для всіх нас», — наголосила кураторка фестивалю.

Саме цей досвід став поштовхом до змін у програмній політиці Le Livre sur la Place. Якщо раніше фестиваль переважно зосереджувався на французьких авторах, то після 2022 року міжнародна складова суттєво розширилася.

Перекладач як співавтор

Окремою темою дискусії стала роль перекладача. Учасники погодилися, що переклад художнього твору неможливо звести до механічного відтворення слів.

«Перекладати потрібно не слова, а ефекти», — зазначила Елла Євтушенко, пояснюючи складність роботи з поезією.

На її думку, перекладачеві доводиться працювати не лише зі змістом тексту, а й з емоційним навантаженням мови, ритмом, звуковими асоціаціями та культурними контекстами. Саме тому переклад є творчим актом і завжди передбачає певну інтерпретацію.

Цю думку підтримала й Сара Полаччі, яка назвала переклад одним із найважливіших інструментів міжкультурного діалогу. «Без перекладачів ми б не могли читати інших авторів і не могли б зрозуміти інших культур. Переклад — це не лише література, це також спосіб зрозуміти світ», — зазначила вона.

Борис Віан українською: нове прочитання класики

Про переклад французької літератури українською мовою розповіла Ярина Мельник, програмна менеджерка видавництва «Вавилонська бібліотека». Вона представила видання романів «Шумовиння днів», «Осінь в Пекіні» Бориса Віана, які останніми роками набули особливої популярності серед українських читачів.

За її словами, абсурдистська та сюрреалістична оптика Віана несподівано виявилася близькою сучасному українському досвіду. Його тексти допомагають осмислювати реальність, у якій війна та повсякденність співіснують поруч, а звичні уявлення про нормальність постійно змінюються.

Учасники дискусії відзначили, що саме через переклади класичних і сучасних авторів відкриваються нові можливості для культурного взаєморозуміння між Україною та Францією.

Від культурного обміну до культурної дипломатії

Підсумовуючи дискусію, учасники неодноразово поверталися до думки, що переклад сьогодні став важливою складовою культурної дипломатії між двома країнами. Завдяки роботі перекладачів, видавців, фестивалів та культурних інституцій українська література дедалі активніше входить до європейського культурного простору.

«Наша робота як видавців — знайомити читачів з іншими голосами та іншими культурами», — наголосив директор французького видавництва Calmann-Lévy Філіпп Робіне.

Під час виступу він також відзначив масштаб і стійкість українського книжкового середовища, яке продовжує активно працювати навіть в умовах війни. Саме тому одним із головних завдань французьких партнерів він назвав пошук нових українських авторів та сприяння їхній присутності на франкомовному книжковому ринку.

У цьому контексті переклад постає не лише як професія чи літературна практика, а як простір зустрічі, де народжується взаєморозуміння між суспільствами, досвідами та культурами.

Фото надані Французьким інститутом в Україні

Бути зрозумілими для світу: як українські авторки пишуть для іноземної авдиторії

авторка Дарія Шерстюк - 23.06.2026 в Книжки

З початком повномасштабного вторгнення у світі більше дізналися про Україну. Колись маловідома пострадянська країна, нині вона асоціюється зі стійкістю, сміливістю і незламністю. Але чи достатньо цього, щоб український досвід став близьким для світової спільноти?

Під час дискусії «Writing, scrivere, écrire про Україну. Досвід українських авторок, які пишуть іноземними мовами», яку організував Український ПЕН у рамках XIV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», журналістка Анна Корягіна, перекладачка й письменниця Ярина Груша, письменниця та очільниця «INDEX: Інститут документування і взаємодії» Саша Довжик міркували про те, як треба розповідати про Україну у світі, щоб бути почутими та зрозумілими. Подію модерувала Тетяна Терен.

Ділимося ключовими тезами цієї дискусії.

Як авторки почали писати іноземними мовами

Спікерки події народилися в різних регіонах України. Анна Корягіна — у Кременчуці, Ярина Груша — у Ямполі на Вінниччині, Саша Довжик — у Запоріжжі. Водночас, попри різні місця народження, у кожної з них є факти в біографії, які репрезентують не лише їхнє життя, а життя цілого покоління.

«Дата мого народження — липень 1986 року. Те, що я народилася саме в Ямполі на Вінниччині, було незаплановано. Бо я мала народитися в Київській області. Мої батьки втекли з радіоактивної зони Київщини, з Іванківського району. Відтак у 1995 році я вперше потрапила в Італію в рамках програми “Діти Чорнобиля”. Тому розмовляю італійською з дев’яти років. І дуже добре знаю італійський контекст», — розповідає Ярина Груша.

Перекладачка й письменниця Ярина Груша

Відвідуючи з дитинства Італію, Ярина й надалі повʼязала своє життя із цією країною: переїхала туди у 2015-му, а з 2022 року цілеспрямовано почала писати італійською мовою. Але спілкується з авдиторією авторка специфічно — через травму війни та окупації.

«Письмо для мене зараз — це письмо італійською мовою. І я вже розмовляю з італійською авдиторією. Але розмовляю про Україну. Я дуже довго думала про власну ідентичність. Бо імʼя і прізвище в мене українські, а пишу я італійською. І в якийсь момент я зрозуміла, що, мабуть, найкраща формула для позначення моєї ідентичності — це “італійсько-українська письменниця”. Цей дефіс допомагає мені бути містком між двома культурами».

А ось Саша Довжик потрапила у Велику Британію вже в дорослому віці. 2012 року вона вступила на програму вікторіанських студій. І тоді в середовищі, де українок та українців не було, вона хотіла бути схожою на своїх одногрупників, увійти в їхній культурний контекст.

«Після цього сталися Майдан, російське вторгнення. І коли я повернулася до Лондона як PhD-студентка у 2014 році, то свою відмінність і свою українськість мені, навпаки, хотілося підкреслити. У моїй короткій біографії зазвичай сказано, що я українська письменниця, родом із Запоріжжя. І також є контекстуальна позначка, що я народилася за два роки після Чорнобиля і за два роки до розвалу Радянського Союзу. Тобто я намагаюся дати максимальний контекст своїм англомовним читачам щодо того, звідки я родом і які історичні обставини мене сформували. У кожне своє речення ти вставляєш якірці, які допоможуть тебе зрозуміти», — коментує Саша Довжик.

Чи складно пояснювати іноземцям українські контексти

У будь-якій країні Європи люди тривалий час не знали про Україну, не могли знайти її на карті чи навіть усвідомити нашу державу не як частину росії. Тому українські авторки часто стикалися з нерозумінням і мали докласти зусиль, щоб грамотно пояснити українські контексти. 

Наприклад, британці краще пізнають Україну через екологію, італійці — через сімейні історії, французи — через культуру та неочікувані аналогії. Ще однією злободенною темою стала війна, але й тут треба було добирати такі слова, щоб не відштовхнути від себе іноземну авдиторію.

«Щоб говорити про війну у своїй країні, ти мусиш також знайти паралелі і трошки розширити власні уявлення про те, що відбувається у світі. Через такий пошук спільних тем і спробу пропонувати певні вирішення, які вже напрацьовані Україною, ми доходили до спільного знаменника, коли Україну знаходили на мапі й навіть знали, як правильно вимовляється назва нашої столиці. Після 2022 року все змінилося. Спротив української армії допоміг нам говорити з позиції сили. Україну знайшли на мапі і знайшли не як жертву. А як країну і культуру, що чинить спротив. І позиція письменників, які намагаються пояснити Україну світові, також змінилася», — зазначає Саша Довжик.

Письменниця та очільниця «INDEX: Інститут документування і взаємодії» Саша Довжик

А ось в Італії, як стверджує Ярина Груша, було важко зруйнувати російську пропаганду, яку там роками насаджували. Російські наративи так укорінилися, що ніхто не хотів вірити у гібридну війну росії проти України. 

Також значну роль відіграє контекст Італії. Адже у Другій світовій війні країна, як союзниця Німеччини, зазнала поразки. Тому історії про спротив, звитягу й боротьбу за власну ідентичність тамтешній авдиторії неблизькі.

«Італійці не визнали своїх військових злочинів. Тобто цієї розмови всередині італійського суспільства не відбулося. Це просто замʼяли. Тому вони ніколи не боролися за свою ідентичність і не розуміють українців, які борються. Завжди знайдеться хтось, хто встане і скаже: “А що там Бандера?” На це я навчилася не реагувати емоційно. Я вже реагую так, як італійці, зі сміхом, і кажу: “А що там Муссоліні?” Ставити українцям запитання про співпрацю, колаборацію з німцями, коли ви офіційно були на боці німців у Другій світовій війні, дуже дивно. І тут ми говоримо про контекст».

Нині в Італії зберігається стабільний інтерес до України. Але через специфічний вектор — сімейні історії. Окупація, викрадення українських дітей, розʼєднання сімей — ось що читають італійці, щоб краще зрозуміти нашу країну.

Дещо відмінна ситуація у Франції. Місцеві настільки вражені українським спротивом, що ця хвиля триває досі. Але перед журналістами постає питання нової оптики, крізь яку можна подавати матеріали. Так, Анна Корягіна написала статтю про фільм французького режисера Олів’є Ассаяса про Володимира Путіна. Російського диктатора там зіграв Джуд Лоу.

«Це дуже масштабний французький фільм з бюджетом 23 мільйони євро. Знімати французи поїхали в Латвію. Хотіли в Ризі поставити декорації Кремля. А латвійцям це дуже не сподобалося. Люди телефонували в поліцію, коли бачили російські прапори на вулицях. І я вирішила про це розповісти. Саме про цю латвійську частину зйомок, де французам було дуже незручно. На це пішов рік. І ось почали виходити відгуки французьких критиків про фільм. Вони були суперпозитивні. І мій редактор за кілька днів до виходу матеріалу почав казати: “Ти бачиш, які позитивні відгуки? Ти впевнена, що ти хочеш це публікувати?” Але коли мій матеріал вийшов, то всі високочолі французькі кінокритики, культурні журналісти писали й казали, що вони навіть не уявляли, як у 2026 році можна зняти фільм про Путіна в Латвії, яка ділить 200 кілометрів кордону з Росією», — ділиться Анна.

Як вибирати теми для іноземного читача

У Франції редактори підтримують авторок, які пропонують власні теми з української історії чи культури. Анна Корягіна стверджує: значно складніше потім вписати цю тему в загальний контекст і показати на мапах місце, де відбуваються конкретні події.

«Моя робота — це теж про карти. Навіть останні теми. Я писала про лелек Грицька і Одарку. Але в тому ж матеріалі згадала Миколу Гоголя, який народився за сто кілометрів від місця, де гніздяться птахи. Дуже важливо ці маячки ставити. Тому що Франція, особливо молодші покоління, розуміють їх. Так, цеглинка за цеглинкою, нарешті настає той час, коли ми нагадуємо і про Казимира Малевича, і про Соню Делоне, і про багатьох інших наших митців. Про їхнє українське походження, закоріненість в українську культуру».

Журналістка Анна Корягіна

А ось в Італії, як стверджує Ярина Груша, читачу для кращого розуміння контексту варто розповідати про сімʼї. Саме так і зʼявився роман «Синій альбом», у якому авторка розповідає про чотири покоління однієї родини: прадідуся, якого репресували; бабусі, дитини «ворога народу»; батьків, які тікають від аварії на ЧАЕС, і дітей, які бачили на власні очі розпад СРСР, Помаранчеву революцію, Революцію Гідності та початок війни росії проти України.

«Я хотіла вибудувати цю лінію і показати: є щось, закладене в наших сімейних історіях. У кожного покоління життя змінювалося через те, що якісь рішення ухвалили в Москві. І це непокаране російське зло до цього призвело. Я хотіла вибудувати тяглість. Показати, що український спротив сягає корінням далеко в минуле. Навіть якщо цього ніхто не знав і не бачив».

Італійська авдиторія відкрита до того, щоб дізнаватися більше про Україну та її історію. Тому видавці додали до роману окремий розділ, де розповідається про 60 видатних українських постатей. Тож італійці, прочитавши, можуть піти далі й дізнатися більше.

Також у романі Ярина Груша залишає місце для українських слів, які вона свідомо не перекладає.

«Я хочу, щоб італійська авдиторія не потребувала перекладу. І дуже злюсь, коли українську горілку італійські перекладачі перекладають як “водка”. Тож я працювала саме для того, щоб через роман створити тривимірний образ українця. Бо чим більше і краще вони нас знають, тим впізнаванішими ми стаємо на міжнародній арені», — підсумовує спікерка.

А ось британська авдиторія вже зовсім скоро зможе ознайомитися з українськими казками на сучасний лад, які написала Саша Довжик, — її книга вже готується до друку. В основу книги лягли історії реальних людей, які живуть в часи повномасштабного вторгнення росії в Україну, — нас із вами.

«Ми знаємо, що тепер видають багато щоденників, мемуарної прози. Це надзвичайно цінні джерела. Проте я також розумію, що ці джерела далі інтерпретуватимуть автори й авторки за кордоном, які матимуть час, простір і ресурс для того, щоб вписати ці матеріали у світову культуру. Мені хотілося запропонувати власну інтерпретацію, певну надбудову. Хотілося вписати ці документальні свідчення в контекст світової літератури, апелюючи до якихось фундаментальних міфів і європейської культури. Вплітати українські міфи і казки у цій оповіді так, щоб мої англомовні читачі впізнавали певні сюжети. І щоб вони, ці сюжети, інтригували й нагадували про щось рідне», — розповідає Саша.

Дискусія «Writing, scrivere, écrire про Україну. Досвід українських авторок, які пишуть іноземними мовами»

Отже, історії сучасних подій в Україні будуть подані через звичні нам образи козаків, мавок чи лісовиків. Бо це те, що обʼєднує різні народи та культури попри відстані і час.

Фото надає Український ПЕН. Фотографка Валерія Мезенцева

авторка
Дарія Шерстюк

Як шукати документи емігрованих та депортованих родичів

авторка Олена Владика - 20.06.2026 в Культура

Практично в кожній українській родині є пам’ять про близьких, які через історичні катаклізми залишили свій дім. Дослідження родоводу рано чи пізно виводить на тему вимушеного або добровільного переміщення. Разом із дослідницями агенції Rodyna ми детально розбираємося, як шукати сліди предків-мігрантів, з якими архівами працювати та як відновлювати розірвані часом і географією сімейні зв’язки.

Із чого почати: мігранти, біженці та депортовані

Для того, щоб розпочати ефективний архівний пошук, необхідно чітко розрізняти статуси, в яких перебували наші предки. Державна бюрократія минулого фіксувала людей суворо за їхнім правовим становищем на момент руху. Якщо людина була мігрантом, тобто виїжджала добровільно заради заробітку чи землі, вона мала час на збори, продаж майна та оформлення виїзних документів. Її сліди залишилися в цивільних реєстрах, списках пасажирів та митних деклараціях. 

Зовсім інша специфіка у документів біженців та депортованих. Біженці залишали домівки раптово, рятуючись від бойових дій чи окупації, тому на батьківщині відомостей про їхній виїзд немає — пошук ведеться за документами країн, які їх прийняли, або міжнародних організацій допомоги. Депортовані ж взагалі були об’єктами каральної системи. Їх переміщували примусово, під конвоєм, який вів списки ешелонів та облікові картки на спецпоселеннях. Сьогодні ми розповімо про найбільші хвилі переміщення та поділимось, як шукати своїх родичів, якщо вони були учасниками цього історичного процесу.

Пошук економічних мігрантів у Бразилії, США та Канаді

Перша масова хвиля української міграції наприкінці XIX — на початку XX століття мала економічне коріння. Селяни з Галичини, Буковини та Закарпаття вирушали за океан у пошуках вільної землі та кращої долі.

Пошук таких предків варто починати з суднових маніфестів та списків пасажирів. Якщо родичі рушили до США, то неоціненним скарбом є база даних порту Елліс Айленд у Нью-Йорку, через який проходили мільйони мігрантів. Для тих, хто обрав Бразилію (де українці масово осідали в штатах Парана та Санта-Катарина), ключем до розгадки є списки пасажирів у портах прибуття: велика частина зберігається в Національному архіві Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу

Додатково допомогти можуть міжнародні генеалогічні платформи, як-от FamilySearch, де зберігаються переписи населення за ті роки.

Українці-шахтарі, провінція Альберта, 1921 р. Джерело: Taras Shevchenko Museum Toronto, Ontario, Canada

Трудові картки та фільтраційні справи остарбайтерів

Зовсім інший характер мала воєнна міграція періоду Другої світової війни. Мільйони молодих українців опинилися в Третьому Райху як примусові робітники — остарбайтери. Нацистська Німеччина ретельно документувала кожну робочу силу, тому сліди цих людей залишилися у трудових картках, анкетах та лікарняних реєстрах.

Головним інструментом пошуку тут є всесвітньо відомий Арользенський архів, який володіє мільйонами оцифрованих документів про жертв нацизму. Якщо ж людина після війни повернулася на батьківщину, вона обов’язково проходила перевірку. Справи радянської фільтрації з детальними описами перебування в Німеччині сьогодні зберігаються в Державних архівах областей.

На примусових роботах у Німеччині, 1943. Архів проєкту «Локальна історія». Джерело: «Жива історія»

Евакуаційні листи переселенців із Лемківщини та Холмщини

Повоєнні роки принесли нове лихо — примусове переселення українців з їхніх етнічних земель, які після встановлення нових кордонів відійшли до Польщі. Під час депортацій 1944–1946 років та пізнішого «обміну територіями» 1951 року людей виривали з корінням.

Оскільки це був міждержавний процес, кожна родина отримувала так званий евакуаційний лист. Сьогодні ці листи, де детально описано склад сім’ї та навіть залишений у Польщі житловий будинок чи худобу, зберігаються у Державному архіві Львівської області. Якщо ж родичів під час операції «Вісла» депортували на північ чи захід Польщі, інформацію про них слід шукати в польських регіональних архівах.

Українці з села Башня Гірна Любачівського повіту Підкарпатського воєводства, 1936-1937 роки. Джерело: архів проєкту «Локальна історія»

Списки ешелонів та картки спецпоселенців кримських татар

Однією з найстрашніших сторінок тоталітарного терору стало тотальне виселення кримськотатарського народу, а також кримських вірмен, болгар та греків у травні 1944 року. Людей під конвоєм вивозили в товарних вагонах до Центральної Азії та Сибіру, де вони отримували статус «спецпоселенців».

Масив документів про цей злочин розділений: списки ешелонів та кримінальні справи на тих, хто чинив опір, зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ в Києві. Натомість персональні облікові картки спецпоселенців, де фіксувалися народження, шлюби та смерті в депортації, залишилися у місцях заслання — переважно в архівах Міністерств внутрішніх справ Узбекистану та Казахстану. 

Пошук ускладнюється політичними обставинами, проте цифрові бази даних, які створюють кримськотатарські правозахисні організації, щороку відкривають нові імена.

Пошук емігрованих і депортованих родичів — це повернення людям їхнього імені, гідності та місця в історії вашого роду. Кожен знайдений документ — це перемога над забуттям і насильством, яке століттями намагалося розірвати українські родини.

Депортовані кримські татари у спецпоселенні міста Красновішерськ (зараз Пермський край РФ), 1948 рік. Джерело: Асоціація мусульман України

Головне зображення — Емігранти з Галичини на залізничній станції в провінції Квабек. Фото: Ukrainian people.us

авторка
Олена Владика

Подбай про себе так, як дбаєш про інших. Як пройшов День ментального здоров’я в «Сенсі»

автор Анастасія Никифорова - 19.06.2026 в Культура

Тема ментального здоров’я часто відходить на другий план: якщо у нас болить зуб, ми звертаємося в стоматологію, якщо отримали травму — неодмінно мчимо до травмпункту, а якщо проблема стосується психічного здоров’я, з’являється схильність відкладати чи ігнорувати. Війна, хронічний стрес і втома значно впливають на наш стан, хоча ми не завжди маємо достатньо часу, ресурсу та знань, щоб розібратися, як почуваємося насправді. Адже іноді віддзеркалення — це лише картинка, яка не відображає того, що всередині, наскільки б ми не намагалися показати, що все добре.

До місяця обізнаності про ментальне здоров’я книгарня «Сенс» та фармацевтична компанія Teva провели подію «Як ти насправді? День ментального здоров’я в “Сенсі”», у рамках якої відбулися панельні дискусії, лекції, терапевтичний музичний вечір та працювали інтерактивні зони. 

Подія спрямована і на поширення обізнаності про психічне здоров’я, зменшення стигми навколо теми, і на те, щоб кожен учасник та учасниця змогли дати чесну відповідь на запитання «Як ви насправді?».

Як зрозуміти, що зі мною щось не так

Перша панельна дискусія «Мені погано, що робити? Шлях пацієнта до ментального здоровʼя» розпочалася зі вступної промови маркетинг-директорки Teva в Україні та модераторки події Аліни Романенко, яка представила статистику: 50 % дорослого населення України має депресивні розлади. Тому дискусія полягала не тільки в інструкції, як діяти, а й у визначенні симптомів, з якими варто звернутися до спеціалістів, та як зрозуміти, чи потрібно взагалі. 

Психотерапевтка й співзасновниця фонду «Сильні» Надія Волченська та психолог-психотерапевт і письменник Володимир Станчишин розповіли, що перші сигнали — це звичайні зміни в емоціях і поведінці. Певні емоції почали домінувати (стало частіше сумно або апатично?) чи самопочуття залишилося таким самим, а щось змінилося у поведінці (важче концентруватися, займатися спортом, знизився чи навпаки зріс апетит?). Тут справа не в універсальних симптомах, а в індивідуальному відчутті: якщо життя стало гіршим, ніж вчора, щось змінилося — ці зміни треба відслідковувати. Надія Волченська зазначила, що якщо ви відчуваєте погіршення внутрішнього чи фізичного стану протягом двох-трьох тижнів, варто дати собі ще два тижні на аналіз, щоб зрозуміти, що конкретно змінилося, і потім звертатися до фахівця чи фахівчині.

Вчена у галузі клітинної біології та авторка книжок Ольга Маслова наголосила на важливості сну й здорового способу життя, оскільки ментальне й фізичне здоров’я взаємопов’язані. Ми прокидаємося набагато частіше, ніж думаємо, просто забуваємо про це. Але, звичайно, якщо нас розбудив вибух за вікном, це пробудження запам’ятається. Найкраще, що ми можемо вдіяти, коли прокинулися вночі, це вдати, що нічого не сталося. Тікток чи перевірка повідомлень в таких ситуаціях тільки руйнують циркадну ритміку й збуджують нервову систему, а не допомагають відволіктися й заснути.

Важливим аспектом розмови стала тема ставлення до ментального здоров’я. Володимир Станчишин згадує аргумент, що за часів Другої світової війни люди обходилися без психотерапії. Але це виливалося в руйнівну поведінку, самогубства, залежності. Ширші обговорення, що таке психічне здоров’я, почалися тільки під час пандемії Covid-19, але й дотепер існує велика стигма. Люди часто записуються до психіатра чи психіатрині під фейковими іменами, боячись, що їх поставлять на якийсь облік. Ми досі не наважуємося говорити про це відкрито.

«Зараз, під час війни, українці стикаються з найбільшим стресом за все своє життя. Це неймовірно сильний екзистенційний, поведінковий, життєвий виклик, і відповідно перше, що страждає, — це наша психіка, тобто те, як ми регулюємося. Окрім психіки, у нас немає більше інструментів взагалі жити це життя», — коментує Надія Волченська.

«Війна зараз дійсно екзистенційна. Тому і тривоги вночі, і обстріли — це психологічна атака. Бути хоч більш-менш у кращому стані, ніж ворог від нас очікує, — це вже внесок у стійкість і потенційну перемогу. Це частина спільної боротьби українців і українок зараз», — додає Ольга Маслова.

Надія Волченська й Ольга Маслова

Методи саморегуляції

Другою подією стала «Як допомогти собі в потужній стресовій ситуації: міфи і реальність» Наталії Макієнко, офіційної представниці Ізраїльської Коаліції по роботі з травмою в Україні. Вона розповіла про те, що стається з організмом під час стресу, зокрема про Ізраїльський протокол самостабілізації, та розвінчала кілька міфів про самодопомогу.

В екстремальних умовах людський організм «виходить з ладу»: дихання збивається,  в очах темніє, критичне мислення вимикається, увага розсіюється, ми перестаємо відчувати контроль, втрачаємо здатність зв’язно говорити, ухвалювати рішення та сприймати будь-що поза межами вузького поля концентрації. Головне завдання тіла — вижити. У таких ситуаціях воно здатне на те, на що не здатне в спокійному стані. Що більший стрес, то менші відчуття тіла й контроль над ним. Саме тому в стресі ми можемо забути номер екстреної служби, який вивчали з початкової школи, перестрибнути паркан з поламаною ногою і не відчути болю, забути деталі події, бо вони не потрапили в межі нашого сприйняття.

«Що таке взагалі протокол? Це така система дій, яка призводить до стабілізації. Якщо ви робитимете ці кроки, шанс, що вам стане легше, більший. Якщо не робитимете, ви та ваше життя залишаться такими самими. Ізраїльський протокол має назву «Чотири стихії». У нього є автор — ізраїльтянин Ілан Шапіро. Цей протокол не має стосунку до енергії, чакр, третього ока і так далі. Його мета — швидко повернути людині якісь відчуття, зменшити тривогу в цей момент», — Наталія Макієнко.

Він зводиться до чотирьох простих кроків, які легко згадати: повітря (видихаємо), вода (п’ємо воду, щоб запобігти сухості в роті), земля (повертаємо відчуття власного тіла, робимо зарядку, перевіряємо, чи немає травм), вогонь (уявляємо, що в наших очах є вогник, і вишукуємо ним великі предмети навколо, фіксуємо колір чи форму). Але спікерка зазначила, чому деякі техніки можуть не працювати у воєнних реаліях: техніка «5–4–3–2–1», де треба фокусуватися на всіх органах чуття, може зробити гірше, бо перше, що ми побачимо, може бути кров чи рани, а почуємо — крики чи обвал.

Міленіали й зумери про турботу про себе

Є стереотип, що покоління міленіалів взагалі не вірить у користь психотерапії, а покоління зумерів приходить із багажем знань і готовим діагнозом. На події «Зумери та міленіали: хто краще вміє турбуватися про себе» за модераторства Володимира Станчишина про підходи до турботи про себе дискутували міленіали: військовослужбовець і стендап-комік Сергій Чирков та військовослужбовиця й блогерка Наті Гресько — а також зумери: інфлюенсерка Ліза Сусік та інфлюенсер і вчитель Данило Гайдамаха. 

Сучасні підлітки значно обізнаніші в темах психічного здоров’я й легше б погодилися піти до психолога чи психологині, проте це не гарантує вищий рівень щастя. З обізнаністю приходить реалістичніше уявлення про світ, інформаційна й емоційна перенасиченість, а не готові інструменти для розв’язку всіх проблем. Знання лише закладають основу: що можна і не можна казати людині з певними розладами, як діяти при панічній атаці чи які ознаки депресії, та глобально вони все ще не дають відповідей і не полегшують життя. 

Водночас обізнаність дає можливість пришвидшити зцілення. Володимир Станчишин розповів, що людина, яка орієнтується в теорії свого діагнозу, й людина, яка вперше про нього чує, проходять абсолютно різні шляхи терапії. Він зауважив і те, що якщо немає потрібних знань, відповідно й описати свої почуття й стани ми не можемо.

Під час дискусії про відпочинок спікер(к)и дійшли висновку, що для зумерів — це день без телефону, детокс від соцмереж і прогулянки на природі, при цьому це покоління не відчуває за це провини; тим часом для міленіалів відпочинок — це зміна діяльності, а навіть день перерви викликає почуття сорому й застою. Сергій Чирков також зазначив, що військова служба змінює цю парадигму:

«В армії відпочинок — це помитися. Для мене відпочинком є прийти сюди або зробити собі концерт, який міг би не відбутися. Я міг сюди не прийти, Наті могла сюди не прийти. Відпочинком є не відірватися від того, ким ти був і ким ти є, не забути «той» світ».

Мистецтво як терапія

Дискусію «Ментальне здоров’я і культура: чому нам потрібне мистецтво?» модераторка Яна Супоровська почала з поняття культурної резильєнтності — здатності спільноти використовувати мову, культуру, традиції як спосіб триматися. Мистецтво має зцілювальний ефект і може допомогти знаходити орієнтири та сили у важкі періоди, аби продовжувати боротьбу.

Засновник «Сенсу» Олексій Ерінчак говорив про книжкові клуби як про демократичні простори, де важлива думка кожного й кожної, а спільне обговорення — це об’єднувальний фактор, що зближує людей на основі однакових ідей, переконань та емоцій. Блогерка Софія Безверха згадує про вишивання як про медитацію, бо в процесі ви не можете бути не в моменті. Це не тільки про культурний код і спадок, якого нас позбавили, а й спосіб відволіктися від реальності.

Директорка «Дикого театру» Ярослава Кравченко розповідала про терапевтичну функцію театру, проте не таку, яка допомагає тікати від реальності, а, навпаки, повертає в неї, навіть якщо реальність не подобається. Для неї театр — не те місце, де можна відпочити й надихнутися на життя, але тут можна надихнутися на боротьбу й приєднатися до спільноти, яка бореться за права інших.

«Часто нам доводиться прикручувати свою емпатію. Що чутливіші ми до того, що відбувається навкруги, то травматичніша для нас ця реальність. Але люди ми тоді, коли можемо співпереживати. Театр дає можливість згадати, як відчувати емоції та екологічно їх проживати. В Україні зараз він робить людину більше людиною», — Ярослава Кравченко.

Співачка й композиторка Вікторія Лелека порівняла таку функцію театру з глибинною психотерапією, яка нагадує про приховані травми, після якої може бути погано, важко, яка може викликати протест, але в довгостроковій перспективі покращує рівень життя й протвережує. Вікторія також розповіла про свій досвід арттерапії, суть якої — цілком зануритися в мистецтво, не ставлячи цілі закінчити виріб. Суть практики в тому, щоб поринути в момент і відчути, що ви не робите нічого корисного. Бо для того, щоб продовжувати функціонувати й сприймати нову інформацію, нашому мозку треба відпочинок і відволікання «ні на що», інакше станеться когнітивне перевантаження.

Про терапевтичний ефект музики вона згадує не тільки від її споживання, а й створення. Під час написання альбому Kolysanky Вікторія заплющувала очі й наспівувала мелодії, підглядаючи в книжечку зі старими українськими колисковими. Вона уявляла, що її спів має огортати не просто як музика, а як ковдра, намагалася віднайти цей стан у кожній пісні й відчувала, що стає легше.

«Я сама себе заколисувала й допомагала не боятися повертатися в реальність, не боятися жити й не відчувати провини, якщо мені потрібна допомога. Я хотіла, щоб музика заколисувала наші втомлені українські душі», — розповіла Leléka.

Яна Супоровська підсумувала, що українці й українки рідко дозволяють собі бути вразливими, а через мистецтво ми можемо це проявити. Це також частина зцілення.

Нейробіологія стресу та терапевтичний перформанс

Останньою лекцією дня стала розмова з біологом й експертом з ментального здоров’я Петром Чорноморцем — «Стрес та чому техніки контролю не працюють». У ній він заглибився в нейробіологічні процеси, роботу нейронів, вироблення серотоніну та з наукового погляду пояснив, чому виникає стрес та як людина може адаптовуватися навіть до найжахливіших обставин.

Багато хто вважає серотонін виключно «гормоном щастя», та він також відповідає за стабільність системи й гальмування зайвих імпульсів. З різних причин він може не надходити до нейронів, тому мозок шукає інші механізми захисту. У когось реакцією на постійний стрес стає десенсибілізація (усунення будь-якої реакції на подразник, коли дійсно стає все одно), а хтось може просто витісняти ці емоції, проте хронічний стрес залишається. Саме через це деякі популярні техніки можуть виявитися неефективними. Наприклад, дихальні практики не працюватимуть під час стресових ситуацій, якщо ви регулярно не практикуватимете їх у спокійному стані.

І на завершення вечора учасники й учасниці мали можливість заземлитися й відчути справжній спокій на перформансі «Музика як опора: інструментально-терапевтичний виступ» з Вікторією Лелекою та Ярославом Джусем під живі звуки піаніно й бандури, українські народні пісні, авторські тексти Вікторії й мелодії Ярослава. Також зал почув композицію, яка представляла Україну на «Євробаченні 2026», Ridnym, і мав можливість в унісон заспівати фрагменти пісні Sonce U Serci.

«Мені хочеться, щоб ми сьогодні досягли такого стану: просто бути тут, просто слухати, просто поринати в тишу. Що я найбільше люблю в музиці, так це коли вона здатна досягти тиші», — поділилася Вікторія.

***

«Війна вплинула на всіх, нам цю країну відбудовувати. А відбудовувати можуть тільки люди, які перебувають в ресурсному стані. Ми багато говоримо про те, які ми сильні й незламні, після ночі обстрілів одразу йдемо на роботу. Teva хоче звертати увагу, зокрема, бізнесів на цю проблему. Наша компанія запровадила додаткові п’ять днів відпустки на рік для відновлення ментального стану, бо важливо зважати на своє здоров’я, щоб пережити важкі часи», — маркетинг-директорка Teva в Україні Аліна Романенко.

«Як ти насправді? День ментального здоров’я в “Сенсі”» — подія, що нагадує про важливість піклування про себе та своє психічне здоров’я зокрема. За допомогою лекцій, панельних дискусій, музики та інтерактивних зон учасники й учасниці могли не тільки зрозуміти, що таке ментальне здоров’я, а й замислитися, як вони почуваються, чи не потребують допомоги, і зробити перші кроки для покращення свого стану.

Серед усіх планів та цілей ми іноді не знаходимо ні часу, ні ресурсу навіть на думку про свій психічний стан. «Сенс на Хрещатику» став місцем, де можна зробити павзу, на день випасти з шумного й метушливого міста, нікуди не спішити й подумати про себе. Написати на дошці, що зараз дарує сили, а що їх забирає; поміркувати, якої підтримки ви потребуєте (обіймів, любові, відпочинку, дозвілля, чогось ще?) та наклеїти стікер на відповідну зону; усамітнитися, побути наодинці з думками, послухати медитативну музику й помацати траву (окрім прямого значення заземлення через тактильність, це також мем, який означає «вийти з інтернету й насолодитися реальним життям» — ред.).

«Потрібно вміти робити перерви серед робочого дня, щоб передихнути. Інтерактивні зони допомагають зрозуміти, що людині треба конкретно зараз, щоб саме туди скерувати свій фокус. Чи то обіймів, чи відпочинку, чи чогось іншого — але починати варто з таких базових речей. Це про рефлексію, яка має стати частиною нашого життя», — прокоментував Дмитро Судак, операційний директор Teva в Україні.

Фото з подій надає «Сенс на Хрещатику»

«Документуванням злочинів росії може займатися кожен із нас»: розмова з Катериною Левченко

автор Анастасія Чуй - 18.06.2026 в Культура

13 червня у Кривому Розі відкрилася виставка документальної фотографії «Географія небезпеки», яка триватиме до 28 червня. Ініціатором та інституційним партнером виставки став Криворізький Центр Сучасної Культури / KRCC. Проєкт за участі українських та іноземних фотографів осмислює війну через досвід повсякденного життя, пам’яті та відповідальності.

У розмові з директоркою Криворізького Центру Сучасної Культури Катериною Левченко говоримо про ідею виставки, роль документальної фотографії під час війни, культурну видимість Кривого Рогу й те, як KRCC працює над формуванням нового образу міста на культурній мапі України.

Що для вас означає назва «Географія небезпеки»? Про які досвіди війни ця виставка говорить насамперед і чому важливо говорити про них саме зараз?

Виставка «Географія небезпеки» з’явилася в Кривому Розі невипадково. Це прифронтове місто з особливою географією: його протяжність становить 126 кілометрів, тому досвід війни тут відчувається інакше. Якщо в Києві вибухи чутно практично всюди, бо це більш компактне, кругле місто, то в Кривому Розі, якщо прилетіло в сусідній район, ти можеш цього навіть не почути. Через це війна тут живе в іншій ритміці, в іншій тілесній і просторовій логіці.

Водночас навіть у прифронтовому місті існує ризик звикання до війни. Саме тому нам було важливо звернутися до документальної фотографії — медіуму, який допомагає зупинитися, уважніше подивитися на реальність і переосмислити те, що часто стає частиною щоденного інформаційного потоку. Цією виставкою ми хотіли привернути увагу не лише до самого досвіду війни, а й до роботи фотографів-документалістів. Українські та іноземні автори, представлені в проєкті, ризикують власним життям, щоб фіксувати події та свідчити про них світові. Їхня робота дає можливість побачити війну через людські історії та конкретні досвіди.

Саме з цього народилася назва «Географія небезпеки». Вона нагадує, що сьогодні в Україні немає абсолютно безпечних місць, хоча різні регіони переживають війну по-різному. Ця виставка говорить про простори, які найбільше потерпають від російської агресії, про людей, які живуть у цих умовах, і про важливість не втрачати зв’язок із цим досвідом. Для нас це також розмова про відповідальність, підтримку одне одного та пошук власного способу бути корисними під час війни.

Виставка «Географія небезпеки»

Якби ця виставка відбувалася не в Кривому Розі, а в іншому місті — умовно у Львові чи Києві, — чи змінилися б якісь роботи або сенси?

Насправді ні. Ми створювали цю виставку в Кривому Розі, маючи справу з абсолютно відомими, визнаними в міжнародному світі фотографами. Але в нас є ідея показати цю виставку й в інших містах, тому що її сенси, на нашу думку, не замикаються лише на Кривому Розі. Саме тут вона народилася в конкретному місці й у конкретному контексті, але далі може жити ширше.

Суспільство в умовах повномасштабної війни щодня стикається з великою кількістю свідчень, фотографій і новин із фронту. Як сьогодні говорити про війну через мистецтво так, щоб зберегти глибину сприйняття й не допустити звикання до цього досвіду?

Це важливе й дуже складне питання, тому що звикання — це, по суті, природна захисна реакція психіки. Людина намагається захистити себе від надмірного болю, від надмірної кількості травматичного досвіду, і в цьому сенсі ми всі живемо у становищі, де певне притуплення може ставати способом виживання. Але документальна фотографія, на мою думку, має силу повертати відчуття реальності. Один знімок може розповісти цілу історію, може викликати рефлексію, може торкнутися болючих тем, спогадів, може спонукати до аналізу. І в цьому сенсі така виставка працює як простір для зупинки й осмислення.

Ми не намагаємося цим проєктом переосмислити досвід війни, ми показуємо його таким, яким він є тут і зараз. А те, що з цим зробить глядач або відвідувач виставки, — це вже його власна відповідь, його власний шлях переживання й розуміння. Саме в цьому, як на мене, і полягає сила мистецтва: не в тому, щоб дати швидку інструкцію, а в тому, щоб утримати увагу, не дозволити людині повністю звикнути до травматичного досвіду і дати їй можливість побачити його не як шум новин, а як щось, що потребує внутрішньої роботи.

Експозиція виставки «Географія небезпеки»

У виставці представлені роботи українських та іноземних фотографів. Чи допомагає цей зовнішній погляд побачити український досвід війни по-іншому? Наскільки, на вашу думку, відрізняється те, як цю реальність бачать і документують люди всередині країни та ті, хто приїжджає спостерігати за нею ззовні?

Насправді, різниці між цими перспективами я не відчуваю настільки, як можна було б очікувати. І це, до речі, теж говорить про певну об’єктивність подій, які ми переживаємо. У виставці представлені роботи двох іноземних фотографів. Один із них — Джуліо Пішителлі, італійський документаліст, який регулярно приїздить в Україну, щоб фіксувати події війни. Інший — Емільєн Урбано, французький фотограф, який живе й працює в Україні. І мені здається дуже важливим те, що люди свідомо обирають у час повномасштабного вторгнення бути тут і зараз.

Наша концепція виставки побудована на тому, що документальна фотографія має фіксувати події, які відбуваються. Але оскільки ми культурний центр, то працювали з фотографами так, щоб вони запропонували саме ті кадри, які є для них важливими. Адже документаліст має бути об’єктивним у тому, що він показує, але все одно існують історії, моменти, які торкаються фотографа як людини і як професіонала найбільше. І тому ця виставка — це ще й спроба показати війну очима саме тих людей, які її знімають. Тобто це не просто набір документів, а погляд, у якому є і професійна дистанція, і дуже особиста залученість.

Одне із завдань KRCC — показати, що Кривий Ріг має власне культурне обличчя, а не лише індустріальне. Як ваші проєкти формують цей образ для самих криворіжців і для гостей міста? І чи відчуваєте ви, що це сприйняття поступово змінюється?

Насправді відвідувачів з інших міст поки що небагато, але ми працюємо безперервно вже три роки. І тільки в останній рік почали помічати невелику кількість гостей з інших міст України. Ми сподіваємося, що ця тенденція буде зростати, і ми працюємо саме на це. Для нас важливо, що на відкриття цієї виставки приїдуть троє  з п’яти авторів. Це дуже важливий момент і для спільноти Кривого Рогу, і для мешканців, і для творчої, мистецької, культурної спільноти міста, а також для самих авторів, тому що жоден із них раніше не був у Кривому Розі. 

Якщо говорити ширше про зміну сприйняття, то на початку нас не сприймали серйозно. У перший рік-півтора ми постійно стукали у двері, і з десяти дверей відчинялися лише одні. Зараз ситуація поступово змінюється: кількість наших партнерів збільшується, деякі організації вже самі пишуть нам і пропонують співпрацю. І в міру того, як зростає кількість наших стейкхолдерів і партнерів, можна сказати, що Кривий Ріг стає видимим на культурній мапі. Для нас це важливий показник: місто поступово перестає бути винятково індустріальним образом у зовнішньому сприйнятті.

На відкритті виставки «Географія небезпеки» у Кривому Розі

Як зазвичай виникають проєкти KRCC — це реакція на те, що відбувається в суспільстві, або ви самостійно визначаєте, про що говорити?

У нас буває по-різному. Є теми, які нас хвилюють і які нам самим цікаві, і ми хочемо з ними працювати. Є проєкти, які народжуються майже випадково. Наприклад, ідея цієї виставки виникла після знайомства з документальним фотографом, який ділився досвідом того, як під час роботи ледь не загинув від атаки дрона. Ця історія мене особисто дуже вразила, я поділилася нею зі своїм колегою Святославом Михайловим, і так у нас з’явилася ідея цієї виставки.

Водночас у нас є і проєкти, які є реакцією на певну ситуацію або суспільний контекст. Наприклад, зараз триває проєкт «Повернення історії», а в липні ми відкриємо виставку, в межах якої переосмислюємо музейні колекції криворізьких музеїв і дивимося на них через певну деколоніальну оптику. Тобто в нас є і проактивні, і реактивні проєкти. Частина з них виходить із власного внутрішнього інтересу, а частина — із того, що відбувається навколо і що вже потребує суспільного дискурсу.

Що для вас є головним показником успіху культурного проєкту?

Звісно, ми звертаємо увагу на кількість відвідувачів, але сам по собі цей показник мало про що говорить. Набагато важливіше для нас те, який слід проєкт залишає після себе. Якщо завдяки події людина отримала нові професійні контакти, започаткувала співпрацю, написала текст чи реалізувала власну ідею, якщо через кілька років вона все ще згадує проєкт як важливий для себе досвід — це значно цінніший результат, ніж просто гарні цифри відвідуваності.

Саме тому нас цікавить довготривалий вплив культурних проєктів. Його складно виміряти статистикою чи звести до одного показника, але саме він свідчить про те, що проєкт справді відбувся. Іноді проєкт не стає масовим, але виявляється важливим через свій зміст і ті розмови, які запускає. Хороший приклад — нещодавній виступ гурту «Щука-Риба»,  який ми привезли до Кривого Рогу. Відвідувачів було менше, ніж ми очікували, проте подія відкрила для багатьох новий пласт української традиційної музики й танцювальної культури, з яким у Кривому Розі раніше майже не було можливості познайомитися.

Це було дуже важливо для нас, і ми сподіваємося, що в майбутньому відвідувачів на таких подіях стане більше. Водночас учасники гурту розповідали історію його створення і своїм прикладом заохочували нашу аудиторію об’єднуватися, формувати власні спільноти, організовувати такі самі самодіяльні народні гуляння чи свята.

Виступ гурту «Щука-Риба» у Кривому Розі

Хто приходить на події KRCC? Чи є у вас відчуття своєї аудиторії — і чи намагаєтесь ви її розширювати?

Ми працюємо з максимально широкою аудиторією. Єдина категорія, з якою зараз майже не працюємо, — це діти, і пов’язано це насамперед із фінансовими обмеженнями. Натомість наші проєкти орієнтовані на молодь, студентів, дорослих і людей старшого віку. Кожну подію ми намагаємося продумати так, щоб вона була цікавою і представникам молодіжних спільнот, і людям старшого покоління. Це непросте завдання, але для нас принципово важливо не замикатися на одній аудиторії.

Наприклад, виставку «Мовні вправи», яку ми реалізували разом із Port of Culture, було присвячено сучасному мистецтву. У ній представлені роботи знаних українських художниць і художників, таких як Алевтина Кахідзе, Богдана Косміна та інші. Ми розуміли, що сучасне мистецтво не завжди є очевидним або легким для сприйняття, тому на відкриття запросили самодіяльний ансамбль «Яворина» — хор працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг», який виконує традиційні українські пісні. Так ми залучили не лише звичну аудиторію мистецьких подій, а й старше покоління, а також друзів і родичів учасників хору. Водночас молодь приходила на саму виставку та на художниць і художників, чиї імена вже добре відомі в культурному середовищі.

Також ми помітили, що найбільше нової аудиторії часто приводять проєкти, пов’язані безпосередньо з Кривим Рогом. Це лекції, дослідження, публічні програми про індустріальну спадщину міста, його майбутнє або маловідомі сторінки місцевої історії. Саме такі теми об’єднують дуже різних людей — студентів, молодь, дорослих і старше покоління. Це добре видно навіть на фотографіях із наших подій: майже на кожному заході присутня аудиторія різного віку.

Виставка «Мовні вправи», яку реалізували Криворізький Центр Сучасної Культури / KRCC із Port of Culture

І наостанок: яке відчуття або запитання ви хотіли б залишити глядачеві після відвідин «Географії небезпеки»?

Напевно, найпростіше і водночас найважливіше моє запитання звучить так: що я можу зробити сьогодні, щоб наближати перемогу?

Тому що документальна фотографія — це не лише мистецтво, а й важливий архів, який фіксує події тут і зараз. Згодом саме цей архів може стати підставою для того, щоб Україна як держава документувала злочини росії. І мені здається дуже важливим, щоб ми пам’ятали: архівуванням і документуванням злочинів може займатися кожен із нас. Ми не завжди про це думаємо, але є певні правила, певні артефакти, які можна збирати і які в майбутньому можуть допомогти притягнути росію до відповідальності. Це один із меседжів, який ми хотіли б, щоб глядач виніс із собою після виставки.

Матеріал підготовлено на запит KRCC в межах проєкту KRCC Culture Talks, який реалізується у партнерстві з Українсько-данським молодіжним домом. Українсько-данський молодіжний дім — програма, що втілюється у співпраці Данського інституту культури і Данської молодіжної ради за підтримки Міністерства закордонних справ Данії.

Фото надає Криворізький Центр Сучасної Культури / KRCC

«Корені нас тримають». Інтерв’ю з Катериною Пекур про Київ у новому романі «Відділ 32»

автор Анастасія Никифорова - 17.06.2026 в Книжки

Катерина Пекур — письменниця, сценаристка, кіноредакторка. Її роман «Діти вогненного часу», написаний у співавторстві з Мією Марченко, отримав нагороду «Фентезі року» від BaraBooka, увійшов до переліку найкращих книжок 2024 року за версією Українського ПЕН, короткого списку премії імені Шолом-Алейхема та розпочав серію «Навпакиїв» у видавництві READBERRY.

«Відділ 32. Служба магбезпеки» — новинка від Катерини Пекур, друга частина в серії, міське детективне фентезі з п’яти повістей про магічні злочини, пошук ідентичності та тяглості до коріння й традицій. У романі один з головних героїв — Київ з прихованими провулками та виворотом, Химерним Краєм.

Ми поговорили про світоустрій «Відділу 32», локації та легенди в основі роману та якими в тексті постають магія, місто та інший його бік.

Що наштовхнуло вас на ідею про «інший бік» Києва?

З іншим боком Києва я працювала вже багато років. Ідея вивороту будь-якого міста лежить на поверхні, це тема, до якої звертаються багато авторів у світовій фантастиці. Мене завжди цікавило: а як у нас, що ховається за виворотом Києва та інших українських міст. Тому тривалий час були ідеї, плани, розробки на цю тему, які, втім, не виливалися в завершені проєкти. Частково ми з моєю співавторкою Мією Марченко використали їх у «Дітях вогненного часу». Ми зрозуміли, що світи, які будуємо для власних книжок, не заперечують один одного, а доповнюють. Тому об’єднали сеттинги задля написання спільного роману, а згодом повернулися до сольних проєктів.

«Відділ 32» тривалий час у моїй голові існував у вигляді окремих оповідань, навіть не пов’язаних спільними героями. Були різні ідеї: розповісти, чому люди плутають назву популярної київської пиріжкової — чи вона «Ярослава», чи «Ярославна»; ідея написати про загадковий будинок, у якому є кімната, яку ніхто не бачить; ідея про злам вірогідностей, який змінює історію. Потім зрозуміла, що це все частини одного полотна, щось, що має відбуватися в одному просторі-часі, з одними персонажами.

Однією з ідей, яку я давно плекала, була гіпотеза, що в кожній країні має бути своя магічна служба. Хто цікавиться роботою й історією спецслужб, могли помітити, що вони, зокрема в США, інвестували великі гроші й десятки років займалися вивченням магії і паранормальних явищ. Ці проєкти закривалися, бо нібито були неефективні. А ж ми пишемо фентезі, тому можемо припустити, що ці секретні підрозділи досі працюють по всьому світу. Так я дійшла до того, що маю розповісти про українську магічну службу, створити фентезійну детективну історію, тісно пов’язану з містом, міськими легендами й загадками.

«Відділ 32» розповідає про той самий Київ і його химерний бік, що й «Діти вогненного часу», і навіть містить відсилки на події «Дітей…». Чи змінився Київ у новому романі і з чим це пов’язано?

Київ не змінився, але змінилося те, як я про нього розповідаю. Якщо у «Дітях вогненного часу» ми більше спостерігаємо за Химерним Краєм, тобто за виворотом міста, за світом магії і духів, то у «Відділі…» — за магами, які живуть серед нас. Тутешня магія дуже намацувальна й зрозуміла, бо вона ховається в реальності, яку ми знаємо. Тому Київ і тон оповіді в новій книжці більш жорсткі, реалістичні. Я навіть сильно хвилювалася перед виходом, тому що мені здавалося, що аж занадто реалістичні. Але хотілося написати саме таке фентезі: настільки наближене до дійсності, що це може викликати роздратування. Адже «Відділ  32» — це не та історія, куди можна втекти й там не буде нічого схожого на наш світ. Ні, цього разу це буквально магія в реальності, де ми живемо.

Що в цьому Києві «навпаки»? Чи справді є межа між Києвом і Химерним Краєм, наскільки це є рефлексією на нашу дійсність?

Багато концепцій були розроблені разом із моїми співавторками, не тільки з Мією Марченко, а й з Інною Ковалишеною. Зокрема, ідея про те, що колись світ розділився на половину, в якій живуть люди і лишилось обмаль магії, і половину, у якій сконцентрована практично вся магія. А між ними постала Завіса — про це буде окрема історія, — яка не дає людям користуватися магією повною мірою. А також не дає запросто контактувати з магічним світом, духами, невпокоєними, різними особливими створіннями, богами. Тобто Людосвіття та Химерний край — це не окремі світи, а половини одного цілого. І прихована від нас магічна частина також має свій голос, просто через Завісу він не такий гучний. 

У «Відділі 32» герої мають з цим проблеми, бо для більшості людства Химерного Краю не існує, його прояви — це казки, перекази, а не реальність. Навіть для магічних спецслужб у якомусь сенсі Химерного Краю немає — і це буде окремою загадкою, яку героям доведеться розв’язати. При цьому історія, яку я розповідаю, вплетена в нашу реальність, у наші новини, політичні події, географію, топологію, в історії, які нас оточують. Події роману відбуваються з листопада 2021-го до листопада 2023-го з усіма моментами, які ми переживали. Там є і блекаути, і обстріли. Бо це не просто детектив, це також історія про пошуки себе, власних коренів, магічної традиції та про боротьбу з імперією в собі.

Київ — один із головних героїв. Яким він постає для головної героїні Галини? Чи відображає місто її настрої, стани, розвиток?

Безумовно відображає. Київ, який оточує головну героїню, ніби відповідає на її емоційний стан. Галина не є корінною киянкою, як і я. Але вона цікавиться історією, досить глибоко знайома з історичними документами, художньою і науковою літературою, бо їй просто приємно знати історію того місця, де вона живе. Тому коли Галина стикається із загадками, корені яких сягають десятиліть, а то і століть у минуле, їй прислуговуються знання історії України, Києва, його секретів. Вона, можливо, й не народжена тут, але любить той куточок, де мешкає, і хоче пізнати його глибше. Але в романі буквально присутній дух Києва як один з утілених духів, і там є жарт, що навіть йому закидають, що він «понаїхавший». 

Це роман про Київ, але не тільки. Там є історія про Черкаси й Черкащину, де я почасти описую свою родинну історію й спогади — місця, де я гуляла зі своєю бабусею, дитячий табір за містом, де відпочивала.

І я дуже чекаю на книжки про вивороти інших міст, певна, що так ми зможемо оприявнити їх на магічній карті України, щоб не тільки Київ і Львів були присутні. Знаю, що у READBERRY готуються деякі з таких історій, зокрема, мова про Одесу та Харків.

Як створювався образ Змія Київського? Які ще історії, легенди ви досліджували під час написання?

Змій Київський, насправді, це гість з мого ширшого всесвіту. Цей концепт ми з Інною Ковалишеною придумали вже давно, і про нього буде окрема історія (а то й не одна!). Дух Змія-перевертня народився в Києві, саме народився, а не існував до нього, він вилупився в дуже молодому місті й мав злитися з духами трьох людей. Бо Змій той дуже могутній і великий, і одна людина не зможе нести цей тягар. Звісно, кожній стороні це давало певні бонуси. У свій час, раз на покоління, Змій пройшов ритуал і зв’язався з одним з людей. Ці люди отримали особливі здібності, але й певні зобов’язання. Після смерті вони стали втіленими духами та назавжди залишилися частиною міста. І вони досі тут, і можуть ставати фокусними точками всієї сили міста, чують його, захищають.

Взагалі, тема демонізації Змія як чогось ворожого, диявольського — це також імперський конструкт. Змій — частина нашої ідентичності, міфів, казок, переказів, і добре, що з’являється все більше історій, де він не є ворогом. Навіть у казці Котигорошко запитує у Змія Горинича: «Будемо битися чи миритися?». Тобто є простір для діалогу, що не властиво абсолютному злу. Переважно всі духи в українській міфології — договороздатні істоти. Я користувалася деякими образами з казок, етнографічних матеріалів, глибоко досліджувала історію Києва та інших локацій, бо історичні матеріали — невичерпне джерело для сюжетів.

Які трансформації переживає Київ протягом подій книжки, зокрема після початку повномасштабного вторгнення?

Трансформацій дійсно багато. Одне з розслідувань відбувається в розпал блекаутів. Мені хотілося описати почуття, близькі, напевно, кожному, хто ставав свідком довгих відключень електрики. Якийсь межовий стан, коли в Києві зима, комендантська година й немає світла, і в цей час місто ніби наповнюється кимось або чимось іншим. Не людьми, які пішли з вулиць, не світлом, яке створили люди, а тими, хто завжди поруч з нами, але ми їх не чуємо й не бачимо. А тепер вони вийшли, у тиші та пітьмі, і місто стало належати їм. Зазвичай Київ живе, несеться, сміється, гуде, реве. Ми всі знаємо історії про сміттєвози й доставки, які приїжджають під балістичними ракетами. Київ надто живий і повний енергії, щоб вдивлятися у щось тихе і потойбічне. Та попри це — воно поруч. Не вороже, просто непомітне й нелюдське. У головної героїні є перепустка, бо вона працює в СБУ, тому ходить вулицями вночі й набагато різкіше це відчуває, ніж ми через вікна будинків.

Через особливості магії (Галина сприймає запахи, плетіння, сигнатури, які не відчути іншим) ми також досліджуємо простір навколо та його магію за допомогою багатьох органів чуття. Як вам працювалося з цією складовою? І як вона впливає на сприйняття світу, зокрема й міста?

Мені хотілося показати, що магія — це щось первісне, закладене в саму основу світобудови. Тож вона не може бути заснована лише на візуальних ефектах, скажімо, якихось фаєрболах. Ні, магія виникла до свідомості, тож працює через усі можливі чуття, які є у живих істот. Через запахи, дотики, специфічні звуки, смак. Це продукт часів, коли кора головного мозку ще ні в кого не розвинулася, а магія вже була. І тому, щоб поговорити з нею, навіть якщо вона вже приручена й загнана в наукові рамки, треба користуватися всіма відчуттями, які є. І, власне, моя головна героїня вчиться це робити, але, оскільки все життя вдавала звичайну людину, яка не вірить у казки й магію, вона добряче дистанціювалася від своїх здібностей. Тож їй доведеться перевідкрити, привласнити свою силу, повірити в неї.

Розкажіть, чи були прототипи для місць у книжці? Як ви їх шукали?

З будинком прабабусі Ані була ціла історія, тому що я довго коливалася, чи робити адресу реальною. Врешті мене зупинило те, що, я розповідаю досить драматичні й неприємні речі про мешканців, тож не варто називати якусь конкретну адресу. Тому я придумала «забутий» провулок, де й «поселила» родину прабабусі Нюри. Я назвала його Святославським, тому що в тому місці, в районі Липинського та сквера по Гончара, була історична місцевість — Святославський яр. Ми з Мією Марченко гуляли тим районом, і вона показала невідомий мені прохід між вулицями, і я подумала: «Та це ж та місцина, яку я описала в чернетці!». І там стоїть старий чотириповерховий будинок, який дивом уник інновацій і сучасних змін: збережені входи, старі віконниці. Насправді це досить відома для києвознавців локація. Він просто як уламок часів, які зникли. Саме його  я взяла за прототип будинку прабабусі Нюри.

Прототип будинку

Також одна з локацій — це кафе «Ярослава». Я там немало часу в житті проводила, але завжди варто оновити в пам’яті «натуру». Часто  здається, що добре знаєш місцевість, але коли приходиш на місце, то розумієш, що я забув те і те, чи переплутав, де стоять значущі меблі або розташовані двері. Я кілька разів ходила, їла пиріжки і задивлялася, де що стоїть і які елементи інтер’єру можна використати. Герої ходять багатьма центральними вулицями, бувають на Лівобережці, на Солом’янці, в районі метро Житомирська (бо я використала багато місць, які добре знаю). Працюють, звісно ж, у головній будівлі СБУ, і там довелося трохи пофантазувати, бо я не знаю її внутрішнього устрою.

Також Михайлівський монастир має значення для сюжету, там відбуваються важливі події. Усі моменти, які описані в повісті «Яблучко від Яблуні», теж написані з натури — це місцевість Мошногір’я на Черкащині, де ховається закинутий дитячий табір «Нива». Також доводилося працювати з різними мережевими публікаціями, зокрема, так я знайшла фотографії, зроблені всередині льоху Михайлівського монастиря. Але моє правило: я намагаюся вийти наживо й подивитися власними очима.

Вивіска кафе «Ярослава»
Михайлівський золотоверхий монастир
Фото закинутого дитячого табору «Нива» на Черкащині

Міське фентезі часто досліджує теми ідентичності. Ви пишете про важливість боротьби з імперськими наративами через повернення втраченої магії й української традиції. Але Галина не знає, як це повертати, зокрема й тому, що не розуміє, що конкретно втрачено, бо вчила тільки наукмагію з посібника. Як, на вашу думку, відбувається це віднайдення власного коріння й «повернення магії»? Де радите шукати?

Є жарт, що найкращу магічну освіту дає факультет етнографії. Щоб вивчати нашу «магію», варто вчити історію та традиції. От нещодавно вийшла книжка «Відьма в уявленнях українців», і багато чого ще з’являється. Є цікавезні археологічні відкриття, я за цим уважно слідкую. Це все деталі однієї картини.

«Корені нас тримають» — головна ідея «Відділу 32».

Галина, як і багато хто з мого покоління, виросла в культурному полі, яке мало сильний імперський вплив. Але вона відчуває, що з усім цим щось не те. Це той стан, коли ти намагаєшся шукати щось, чому навіть не знаєш назви. А коли знаходиш і починаєш вивчати, то розумієш, наскільки глибока ця кроляча нора, як сказала би Аліса. І як багато у ній заховано. А Галина ще й шукає магію, яка жива, а не обмежена застарілими підручниками, тож має додаткові виклики.

У «Відділі 32» навіть магічна інституція залишається інституцією: з бюрократією, старим ремонтом і підручниками, кадровим голодом, знаннями, які приховуються. Чому було важливо зберегти цю систему?

У процесі роботи над книжкою я слухала й читала багато матеріалів з історії СБУ. І там було й про те, що коли служба створювалася, вона переформувалася з Комітету держбезпеки буквально на ходу. Цю структуру не можна було просто розпустити й лишити країну без подібної інституції. А перебудувати таку специфічну установу в щось патріотично налаштоване — це задача з відром зірочок. Усе це я екстраполювала на відділ магічної безпеки, який хворіє всіма цими хворобами. Там є люди, які перефарбувалися, але не повністю, є кар’єристи, які гоняться тільки за новими погонами. При цьому структура секретна й доволі специфічна. Таким чином я вибудувала внутрішню кухню цієї організації, хоча мені здається, все одно вона вийшла доволі затишною.

Що нового серія «Навпакиїв» розповідає про місто читачам і читачкам? Чого ми ще не знаємо про інший бік Києва?

Новим є те, що я розповідаю про магічний бік людського Києва. Не про Химерний Край, а про магію, яка живе серед нас. Виворіт там теж з’явиться, як і персонажі, знайомі читачам з «Дітей вогненного часу». Крім того, «Відділ 32» стає місточком до інших історій, які вже були розказані або ще будуть розповідатися. Наприклад, є відсилки про так званий Клуб садівників. Це духи-захисники України, які ніколи не впадали в зневіру, ані за життя, ані після смерті. Про них у мене вже є одне оповідання «Добрі друзі». Я думаю, я надалі ще більше розказуватиму про них, бо там є прикольні персонажі з яскравими характерами, добре відомі з історії. 

При цьому у «Відділі 32» читачі познайомляться не лише з духом Києва, а й з Архангелом Михайлом та іншими персонажами, яких ми знаємо з новин. Просто не здогадуємося, що вони мають ще й таке активне потойбічне життя. Наприклад, із жабою Буданова. Коли вперше завірусилися фото з кабінету начальника ГУР із жаб’ячим акваріумом, пішли жарти, що в ньому живуть найбільш поінформовані жаби в країні. Тому я вирішила додати одну з них у роман, і вийшов досить комічний персонаж — жаб Валєра, я його дуже люблю.

Чи ви помічали, як змінюється образ і сприйняття Києва та способи його зображення в літературі?

Ці зміни навіть доходять до щемких моментів. Коли ми писали «Дітей вогненного часу», то досліджували одну з малих київських річок (не спойлеритиму яку), ходили на дігерську екскурсію, намагалися трасувати цю річку на старих картах, вивчати її історію тощо. Це було важко, бо топонім уже підзабутий для широкого загалу, і люди навіть дивувалися, коли чули цю назву. І от у розпал роботи над романом одну з вулиць перейменовують на честь цього підземного струмка! Хочеться вірити, що люди почали звертати увагу на такі речі. Коли ти на чомусь фокусуєшся, інші починають про це говорити, щось повертається на карту міста, щось — у свідомість людей. Я із захватом спостерігаю за цим процесом (та іноді до нього долучаюся). Статті, дослідження, казки, перекази, які от тільки-но вчора треба було визбирувати по крихтах, сьогодні раптом стають загальновідомими й систематизованими, згадуються в літературі, набувають популярності. Це все — частини повернення свого.

Ну, і взагалі робота над «Дітьми…», «Відділом», чи іншими моїми проєктами, які ще пишуться, — приклад того, як історичні персонажі й легенди намагаються влізти у твою голову і кричать: «Розкажи про нас. Ми не маємо голосу, про нас не пам’ятають, ми хочемо бути почутими». Саме тому я вважаю, що нам треба більше історій, написаних нами про себе самих, у тому числі фентезійних. Ми маємо вивчати своє та розповідати про це, і жанрова література дуже важлива на цьому шляху. Вона полегшує сприйняття важких тем, таких як війна чи репресії. Це ніби відбувається не з нами, а з якимись «мультяшними», вигаданими персонажами. Проте саме завдяки цьому зачудуванню, цій дистанції — ми нарешті можемо подивитися на травматичний досвід (особистий чи історичний) й опрацювати його. Будь-яка фантастика (і фентезі, як її різновид) дає величезні можливості для цього.

Фото надає Катерина Пекур
Обкладинки книжок — ranok.com.ua
Фото кафе «Ярослава» — telegraf.com.ua
Світлина Михайлівського золотоверхого монастиря — wikimedia.org

Зміцнювати голоси військових. Як Культурні сили працюють із літературним напрямом

авторка Марина Губіна - 16.06.2026 в Без категорії, Культура

2 червня у «Київській картинній галереї» відкрили виставковий проєкт «Новий мілітарний пейзаж» дуету Forest brothers — художників Ігоря Гусєва та Стаса Жалобнюка. Це серія масштабних живописних полотен, на яких зображені ландшафти, позначені війною. Дрони, оптоволокно, сітки, бронетехніка, фортифікаційні споруди на цих картинах не супротивні гармонії пейзажу, як можна було б припустити, — вони його творять. Атрибути війни у наших ландшафтах — амбівалентні, адже означають як загрозу, так і захист від неї. Ця двоїстість зрештою стає нейтральністю на полотнах художників, воєнні елементи є такими ж очевидними фрагментами пейзажу, як і дерева чи птахи. Це, до певної міри, закономірний розвиток жанру, який змальовує та осмислює реальність за межами полотен. 

Фото — Культурні сили

Це стосується не лише пейзажу як жанру — і не лише візуальних мистецтв. Українська культура загалом мілітаризується у кожному з проявів, її сьогодні неможливо репрезентувати вповні без голосів військових, ветеранів та ветеранок. Це зміни, які неминуче стаються тоді, коли велика частка суспільства долучається до війни. І йдеться не лише про книжки, драми, виставкові проєкти про досвіди військових, а й про загалом будь-які культурні твори представників та представниць Сил Оборони. Щоб у цьому переконатися, варто лише подивитися на, скажімо, історію літератури ХХ століття і зʼясувати, що «Маленький принц» Екзюпері чи трилогія «Володар перснів» Толкіна — це все теж тексти, написані ветеранами.

Про таку органічну мілітаризацію культури, якої не варто боятися, говорив поет і військовослужбовець Ігор Мітров на події «Культурні сили як платформа просування української мілітарної літератури», що відбулася 31 травня на Літературній сцені «Книжкового Арсеналу». Він, а також інші представники Культурних сил — Василь Карпʼюк, Володимир Кондратьєв, Олександр Бабінський та Андрій Овчарук — розповідали про літературний напрям своєї роботи. Детальніше про кожен із проєктів, які допомагають військовим бути почутими, у матеріалі.

«Книга на фронт»

За роки повномасштабного вторгнення скриня проєкту «Книга на фронт» уже стала невіддільною частиною багатьох книжкових фестивалів, до ініціативи долучилося чимало видавництв та книгарень, а сам проєкт у 2025 році отримав Премію «Читомо» в номінації «За книжкову ініціативу, що сприяє промоції читання». Станом на кінець травня за весь час існування проєкт передав військовим уже понад 55 тисяч книжок. 

Координатор проєкту Андрій Овчарук поділився, що ідея цієї ініціативи була досить очевидною. У попередні війни військовим також передавали на фронт та у шпиталі книжки як спосіб відпочити від реалій і зануритися в інші досвіди. Головна відмінність, яку на проєкт накладає сучасність, — це те, що сьогодні з книгою як атрибутом дозвілля конкурують телефони. Однак досвід «Книги на фронт» показує, що паперові книжки лишаються потрібними. Часом ініціативі навіть лишають запити на конкретні типи літератури чи навіть книжки. Так, Андрій Овчарук розповів, що нещодавно його попросили передати щось із магічного реалізму та американського постмодернізму. А загалом проєкт збирає як художні тексти, так і нонфікшн, як жанрову літературу, так і філософські праці. Головне, щоб вам подобалася книжка, якою ви хочете поділитися із військовим чи військовою. Дізнатися більше про ініціативу можна на сторінці проєкту.

«Реєстрові автори»

Олександр Бабінський презентував новий проєкт Культурних сил — «Реєстрові автори». Ця ініціатива покликана підтримати військових, які ведуть щоденники, пишуть вірші чи художню прозу, фіксують свої міркування, однак, на відміну від уже досвідчених письменників, не знають, що з ними робити далі. Фактично йдеться про формат літературної агенції, в якому Культурні сили збирають рукописи, допомагають із редагуванням текстів, контактують із видавництвами, дають внутрішню оцінку рукописам та, за потреби, пропонують, як можна їх допрацювати. 

«Реєстрові автори» мають допомогти вийськовим подолати одразу дві дистанції: між видавництвами і новими авторами та між цивільною роботою видавничої сфери і реаліями війни, які не дозволяють пройти звичний шлях від написання рукопису до презентації першої книжки. Олександр Бабінський також поділився, що проєкт підтримає Український ПЕН: члени клубу ставатимуть менторами та менторками для письменників-початківців та допомагатимуть допрацювати ідею до готового рукопису, або ж рукопис — до виданої книжки.

«Академія культурних сил»

Володимир Кондратьєв, якого ви можете знати як блогера Влада Сторітелера, розповів, що вже триває робота над відеокурсом творчого письма. Це будуть 20 загальнодоступних лекцій про письменство, до яких можуть звертатися як військові, так і цівільні. Ініціатива стала можливою завдяки гранту від Українського культурного фонду, а перші відео варто чекати наприкінці літа. Курс багато в чому наслідуватиме практики університетських курсів творчого письма, які досить поширені за кордоном, але доволі рідко трапляються в українських вишах. Задача, яку собі окреслює Володимир Кондратьєв під час підготовки матеріалів, — доповнити навичку продуктивного читання ще й аналізом того, як зроблені хороші тексти і як і собі писати якісно.

Фото — з офіційного сайту «Книжкового Арсеналу»

Каталог письменників-військових

Ігор Мітров презентував англомовний каталог письменників-військових Ukrainian Writers-in-Arms 2026. У ньому зібрано 30 книжок сучасних авторів та авторок, які — за сприяння Українського інституту книги — можуть репрезентувати сучасну українську літературу на міжнародних книжкових ярмарках, скажімо, у Лондоні, Франкфурті, Болоньї чи Варшаві. Це заохочуватиме переклад цих книжок іншими мовами, а також забезпечуватиме певну видимість воєнного та ветеранського досвідів на іноземних майданчиках. Наступний крок ініціативи — підготувати іспаномовну версію каталогу, щоб вийти на нові платформи для культурної дипломатії.

База імен і текстів, яка пізніше стала основною для каталогу, була створена ще у 2014 році і продовжує поповнюватися. Головне її завдання — зафіксувати кожен із текстів, написаний військовим чи військовою, щоб зафіксувати найрелевантніший досвід сьогодення, створити з них літопис мілітарного українського письменства. Ігор Мітров згадав також Ганну Скоріну та Марію Рябченко — дослідниць мілітарної літератури та співкураторок виставки «Шляхетність зобовʼязує», що розгорнулася на «Книжковому арсеналі 2026». Вони були одними з перших, хто фіксували комбатанські та ветеранські тексти у список, який сьогодні вимірюється сотнями позиції.

Конкурс «4.5.0.»

Конкурс воєнної літератури «4.5.0.» існує два роки, за підтримки фонду «Відродження». А у 2026 році Культурні сили перейняли на себе організаційну частину конкурсу. Взяти участь у ньому можуть усі військові, ветерани та ветеранки російсько-української війни. Подавати свої тексти можна буде у таких категоріях:

— Оповідання — короткі прозові тексти обсягом до 20 000 знаків.
— Есе — рефлексії або міркування автора чи авторки щодо пережитого досвіду обсягом до 15 000 знаків.
— Щоденники — записи, що фіксують думки, емоції, повсякденний досвід автора чи авторки, обсягом до 15 000 знаків.
— Вірші — поетичні тексти, що відбивають довколавоєнний досвід автора чи авторки, обсягом до 40 рядків.

У кожну прозову номінацію можна подавати не більше одного тексту (і не більше 2 прозових матеріалів загалом), а також максимум 3 поезії. Роботи учасників, що увійдуть до короткого списку, будуть надруковані в окремій антології. Роботи оцінюватимуть Євген Лір, Олена Герасим’юк, Аліна Сарнацька, Ростислав Семків, Валерій Пузік та Ігор Мітров. Подавати тексти можна до 31 серпня 2026 року за цим посиланням.

авторка
Марина Губіна

«Стійкість неможлива без визнання вразливості». Розмова з психотерапевтом Володимиром Станчишиним

авторка Ольга Кириленко - 12.06.2026 в Книжки

Володимир Станчишин — один із найбільш читаних авторів видавництва «Віхола». Його книжки «Стіни в моїй голові» (2021), «Для стосунків потрібні двоє» (2021) та «Емоційні гойдалки війни» (2022) розійшлися накладом понад 200 тисяч примірників. Тепер автор повертається з новою книгою «Човни» у форматі семи історій, побудованих як терапевтичні діалоги.

На презентації роману у «Сенсі» в Івано-Франківську літературознавиця, головна редакторка медіа про культуру «Сенсор» Анастасія Євдокимова поговорила з Володимиром Станчишиним про те, чому він обрав новий формат, як створював збірні образи своїх персонажів і чому саме зараз нам важливо говорити про вразливість. 

А вже 14 червня, на День ментального здоров’я, пройде спільна подія «Сенсу на Хрещатику» та фармацевтичної компанії Teva. Це можливість поговорити про те, як дбати про психологічний стан у часи постійного стресу.

У тебе є багато успішних нонфікшн-книжок із популярної психології, проте ти обираєш формат між фікшном і нонфікшном і пишеш терапевтичні діалоги. Чому потреба написати «Човни» виникла саме зараз?

Книга «Емоційні гойдалки війни» була актуальною в 2022 році. Тоді потрібна була швидка реакція на те, що відбувається, тому я надиктовував цю книжку. Оскільки у ній є навіть привʼязка до дат, то сьогодні вона сприймається більше як історичний документ. Але війна не закінчилася, і все навколо дуже змінилося. Ми стаємо втомлені та роздратовані, ми маємо запит на героїзм на фоні заперечення вразливості. У нас є конфлікти, які роздирають суспільство зсередини. 

Якби не було попередньої книги, то я міг би написати про тривогу, почуття провини, злість та інші теми з перспективи 2025 року. Але тоді я би повторив попередній матеріал, бо почуття провини з 2022 лишилося тим самим, змінилися тільки контексти.

Тож я подумав, що хочу написати продовження, й обрав для себе формат, у якому можу розказувати терапевтичні історії, щоб ми могли побачити, що відбулося з нами за ці чотири роки. Через цю форму я хотів розповісти про почуття провини, перевтому та інші речі. Головне — мені не треба розказувати теорію, бо вона вже описана в «Емоційних гойдалках війни».

 За основу я обрав метафору човна як психотерапевтичного сеансу, тобто місця безпеки, а вразливість як основну ідею книги. Я хотів показати ті зміни, які відбулися з 2022 року, оскільки тоді не треба було писати про вразливість так, як зараз, бо ми всі мали нульовий досвід війни. А у 2026 наші досвіди настільки полярні, що переживання інших ми не толеруємо, не приймаємо та не розуміємо.

Чому у твоєму фокусі саме вразливість?

Одного разу я брав участь у конференції з яскравими спікерами, і всі вони говорили про стійкість. Я був вражений, тому що ми справді багато говоримо про стійкість, бо без неї не переможемо в цій війні. Але потім я повернувся до свого кабінету й подумав: чому ж тут всі говорять, як їм погано? І тоді я зрозумів, що стійкість неможлива без визнання вразливості й того, що кожен і кожна з нас має точку зламу, після якої більше не можуть бути героєм чи героїнею.

Тому історія в «Човнах» написана у формі діалогів — це фактично терапевтичні сесії. Я хотів зобразити війну крізь призму свого кабінету та показати, що поруч із психотерапевтом наша стійкість дуже вразлива і в неї багато страхів.

Поясни метафори човна, моря і корабля у книзі.

24 лютого 2022 року з нами почало відбуватися щось, чого не відбувалося ніколи: досвід повномасштабного вторгнення. І в цей момент ми всі зриваємося зі свого звичайного життя, тобто піднімаємося з берега на корабель, а море — це новий шлях. Необхідно переплисти війну, щоб дістатися до нового берега перемоги, де ми знову почнемо будувати.

Тож коли починається війна, ми замінюємо розвиток на виживання. Тому в книзі мусила відбутися зміна — від стабільної суші до хиткого моря. Є разюча різниця між розвитком і виживанням: під час розвитку ми будуємо, а під час виживання мусимо кудись прийти і вижити.

Спершу ми всі сходимо на один корабель, бо в нас нульовий досвід війни. Але що довше триває війна, то більше наші досвіди різняться. І тоді ми пересідаємо кожен і кожна у свій окремий човник. Бо човен — це особистий досвід, не схожий на інші, коли я не знаю, що відбувається у човнах інших людей.

«Човни» — це 7 історій, які розкриваються у кілька кіл. Кожна — діалог між Олексою та людьми, які проживають різні досвіди війни. Їхні розмови — терапевтичні бесіди, де Олекса слухає, запитує, підтримує. Прямо не сказано, що Олекса психотерапевт, але ми це розуміємо. Наскільки Олекса — це ти сам?

Олекса — це все-таки не я. Хоча б тому, що я точно більш говіркий. 

Мені треба було зробити історії героїв дуже різними й показати їхні досвіди через людину, яка мала їх поглинути в себе. Саме тому мені треба було зробити Олексу нейтральним — людиною, яка може вислухати військового, волонтера, дружину, яка чекає чоловіка з фронту, і когось, хто не ходить навіть на вулицю. Треба було їх усіх вислухати і всіх однаково любити.   

На початку цієї війни все ж відбулося змішання ролей клієнта та терапевта, тож треба було і зберегти нейтральність Олекси, і додати його історію цієї війни. Олекса все-таки персонаж книги, у якого є певні мої риси, проте він має власну біографію та бачення того, що відбувається.

Ти працюєш з різними клієнтами. Тож реальними чи збірними є образи персонажів?

Збірними. Я мусив їх змоделювати через низку причин. Книжку я написав як психотерапевт, а психотерапевт має етичний комітет, багато різних зобов’язань перед клієнтами. Тому я змоделював героїв та їхні історії, тим паче, що знаю багато випадків.

Скажи, чим досвіди, які проживають персонажі в розмові з Олексою, відрізняються від досвіду реальної терапії?

Нічим. Тобто всі ці історії справді можуть трапитися з кожним із нас — у цьому і є цінність. Коли я кажу, що це змодельовані історії, то йдеться не про мою фантазію. За всім, що написане в книжці, є реальний досвід. Нічого з описаного не є придуманим — воно мною переосмислене.

Володимир Станчишин на презентації роману «Човни» в Луцьку на події Літературної платформи «Фронтера» та видавництва «Віхола» за підтримки платформи «Алгоритм дій»
Фотограф Віталій Віжанський

За яким принципом ти підбирав типажі персонажів?

Мені потрібно було розкрити вразливість. 

Перша лінія — про дружину військового. Коли ми говоримо про дружину, яка чекає чоловіка, зниклого безвісти, у нас у голові виникає стереотип, для нас це героїчна історія. Але ж є дуже різні історії. Наприклад, історія про те, що він покинув дружину перед тим, як піти на війну. Він зрадив. Тоді історія ускладниться. І в житті часто буває так, що за однозначними речами стоять дуже неоднозначні. Вони і творять нашу вразливість.

В іншій історії головний персонаж — військовий, і він підкреслено дуже грамотно говорить. Знову виникає стереотип, бо маємо якесь уявлення про людей на фронті. Але зараз більшість військових — це хлопці або дівчата, які вчора були айтішниками, психотерапевтами, літературознавцями, будь-ким. У них є своя мова, свої звички, і їм потрібно якось влитися у колектив.  

Коли ми говоримо про військового, який виснажується, тут усе більш-менш зрозуміло, натомість волонтер чи волонтерка взагалі не має дозволу на виснаження. Тож мені треба було це показати.

Я обирав для себе такі лінії, через які зможу передати основну ідею цієї книжки. Бо написати історію про вразливість у контексті війни належить психотерапевту. 

Хто цільова аудиторія твоєї книжки?

Це всі ми, хто переживає цю війну. Книжка — просто ще один спосіб до неї доторкнутися. А ще ті, хто цікавляться психологією: вони прочитають, аби зрозуміти, як працює терапія в польових умовах.

Хочу запропонувати прокоментувати цитати з книжки і спробувати розібратися, про що ж говорять персонажі, що важливо їм та нам сьогодні.
«А може, таким був план? Показати, що світ Артема зараз звузився до власного горнятка і знайденого кота». Чи справді наш світ сьогодні звузився?

Мій  —  дуже. Як і світ кожного з нас. Для Артема — це світ, коли ти міг обирати для себе роботу і стосунки, натомість зараз ти на блокпосту.

Коли ви все втрачаєте або переїжджаєте кудись на нову квартиру, яке перше завдання? Знайти своє горнятко, з якого ви п’єте ранкову каву або чай. Ви заземляєтеся завдяки цьому предмету. Історія Артема — початок війни. Там є лише він, горнятко й котик. Немає твого міста, немає твоєї роботи, немає звичного. У цій реальності ти мусиш знаходити, за що зачепитися.

Але звуження світу точно відбувалося. Бо наші можливості багато чим обмежені. Якщо ти мусиш спати багато ночей на паркінгу, то твій світ звужений. Те саме, коли береш тривожну валізку і спускаєшся сходами, — ти не знаєш, чи ще піднімешся колись до своєї квартири.

«Я думаю, що все змінилося назавжди. Більше не буде життя до війни. Хай що далі, це буде інша історія». Коли ти вивів цю формулу та зрозумів, що такого життя, як до війни, уже не буде?

Коли Залужний написав статтю про те, що фронт не рухається нікуди.

Це був кінець другого року війни. В перший рік ми відвоювали території на Херсонщині та Харківщині, відбувся певний прорив. І ми чекали наступного прориву. Але тут Залужний пише про те, що фронт насправді нікуди не рухається. І тоді прийшло усвідомлення, що ця війна не закінчиться так швидко.

Бо якщо завтра закінчиться війна, навіть якщо в нас буде кордон 1991-го, то в цій країні стільки військових, стільки поранень, стільки смертей, що ця травма залишиться з нами ще надовго. Тому наше покоління назавжди буде тими, хто лікує воєнну травму для наших дітей і внуків.

Якщо спробувати поностальгувати, то за чим з попереднього життя ти сумуєш?

Я не маю ностальгії за минулим життям. Незважаючи на всі обставини, у мене добре життя. Єдине, що я хотів би взяти з того, довоєнного життя, — це відсутність страху за завтрашній день, певність у майбутньому.

Проте поки війна не закінчиться, ні минуле, ні майбутнє не мають значення. Є тільки війна. А в майбутньому, коли війна закінчиться, з’явиться завтра. Наше майбутнє буде інше: в ньому буде більше смутку.  Важливо сказати, що я не проти смутку. Смуток — це частина нашого життя. У нас буде смуток, тому що ми усвідомлюватимемо втрати, які маємо.

Іще одна цитата: «Інколи мені здається, що все, що ми з тобою робили разом весь цей час, — це вчилися любити». Чи всі персонажі вміють любити?

Любов є ключовим елементом терапії.

Бо любов — це прийняття, любов — це розуміння, любов — це підтримка, любов — це розділення твого досвіду, страхів та переживань із кимось.

Яку універсальну пораду щодо самодопомоги ти можеш нам усім сьогодні дати?

Ухваліть рішення. Зручне воно чи ні, подобається вам воно чи ні. Тому що поки ми не вирішуємо — не відбувається нічого. Уявіть собі, що витягуєте рослинку із землі та ставите її у воду. І рослинка якийсь час протримається, але проходить час, і ця рослина потребує змін. Якщо зараз її не посадити, вона зів’яне, бо кожній рослині потрібна земля. Тож треба вирішити, куди цю рослину посадити. Бо рішення — це визволення. Коли я ухвалюю рішення, я беру відповідальність за своє життя.

Володимир Станчишин на «Ліричному бранчі» у Книгарні «Є»

Поміркуймо про те, яким ти є у різних своїх ролях. Який ти психотерапевт?

У мене є два типи поведінки, як два татуювання — на правій та на лівій руці. Кит — це психотерапевт. Це найбільший ссавець на планеті, який може пірнати на будь-яку глибину, плавати дном океану й не боятися. Тобто коли я терапевт, то не боюся, я можу заходити й витримувати будь-які досвіди клієнтів.  

 Інша моя натура — ящірка, тривожна та дуже швидка. Вона має одну гарну властивість — уміє грітися на камені на сонці, аж поки якась інша тварюка її не сполохає. А тоді вона дуже швидко почне робити все, що треба.

Який ти батько?

Я кльовий батько. Я часом кричу на своїх дітей, правда, бо їх троє і вони бувають нестерпними. Але я кльовий батько.

Який ти читач?

Я читач, і це вже важливо. Адже варто враховувати, що в мене троє дітей, сім клієнтів на день і треба керувати бізнесом, тож зараз я читаю не так багато. 

Протягом 2026 року я знову підійшов до young adult романів, тобто підліткової літератури. Бо для того, щоб осмислити складнішу літературу, треба мати все-таки більше ресурсу. Також я читаю тільки художню літературу. Зокрема мене цікавить ЛГБТК+ література. Я збираю свою колекцію, і в мене є окрема полиця квір-книжок.

Ілюстрації і фото — інстаграм- та фейсбук-сторінка Володимира Станчишина, інстаграм видавництва «Віхола», Книгарні «Є»
Головне — фото Ірини Середи для The Ukrainians; обкладинка для фейсбук-сторінки Володимира Станчишина

У пошуках опертя: 8 книжок, що підтримають у складні часи

авторка Ярина Неборак - 09.06.2026 в Книжки

У складні періоди життя та тужливі вечори, коли здається, що нічого не стане кращим, насправді може хотітися однієї речі — направду зрозуміти, що ти не єдина людина у світі, яка через це проходить. Може хотітися усвідомити, що досвід, який ти переживаєш, не мусить стати руйнівним, що він не мусить тримати тебе у своїх хащах вічно. У цьому можуть допомогти друзі, родина, психотерапія, форуми в інтернеті і, на щастя, книжки. 

Пропоную вам добірку текстів, які можуть підтримати, зворушити, пригнітити, а потім звеселити. У цьому розмаїтому переліку ви знайдете поезію, книжки, які могли здаватися вам дитячими, історії психотерапевтів, які пережили концтабори, та кисло-солодкі роздуми жінки-матері про своє життя.

«Мій дідусь був черешнею» Анджела Нанетті

Цей глибокий теплий текст пропонує поглянути на те, як родинні зв’язки формують наше самосприйняття, погляд на світ і на те, що залишається з нами навіть після втрати близьких людей. 

Через історію хлопчика Тоніно ми разом із ним занурюємося у складний процес переживання передчуття втрати — і самої смерті. Історія його мами та історія любові бабусі з дідусем дають можливість побачити, що ті, кого ми втратили, продовжують жити не лише у спогадах, але й у звичках та символах. 

Черешня, яку дідусь Оттавіано посадив, коли народилася його донька — мама Тоніно, — стала живим носієм пам’яті про нього. Втрата не обов’язково означає повне зникнення людини з нашого життя, а пам’ять про неї може тривати в речах, місцях та образах, які набувають особливого значення для тих, хто залишився.

Натомість я після тривалих роздумів був упевнений: якщо ти не помираєш, бо, як сказав дідусь, тебе хтось любить, але водночас тебе не видно, то це означає, що ти перетворюєшся у щось інше. І якщо це так, то перетворюєшся ти, звісно, у те, що тобі найбільше подобалося, коли ти ще був живий. Тому бабця, ясна річ, перетворилася в гуску.

///

Я давно помітив, що тільки-но мова заходить про померлих, усі раптом серйознішають і зітхають, навіть якщо ледь знали того, про кого говорять. Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним.

«День пса» Каролін Ламарш

Сюжет «Дня пса» побудований навколо однієї події: автострадою біжить наляканий і дезорієнтований собака. Різні люди помічають його: священник, далекобійник, удова, самотні чоловіки та жінки. Для кожного з них цей пес стає асоціативним провідником, дзеркалом, у якому відбиваються їхні власні страхи, спогади, втрати й життєві кризи.

Книжка складається з низки історій, повʼязаних між собою лише тим, що кожна із них є відгуком на побаченого собаку. Формально це роман, але за структурою він нагадує цикл новел, де одна подія розкриває долі різних персонажів. Ми маємо можливість доторкнутися до любові, горя, відчаю, самотності, туги, екстазу героїв — і побачити, що не самі у будь-якому своєму переживанні. 

Оргазм — а за ним зразу сльози. Я й не підозрювала, що в мені стільки сліз, такий невичерпний запас плачів. Я не знала, звідки вони беруться. Побачивши того пса, я зрозуміла. Колись мене покинули. Хтось покинув. І відтоді я покидаю усіх.

«Євангеліє від ластівки» Ірина Жиленко

Ірина Жиленко — представниця покоління шістдесятників. Вона була жінкою, поеткою, подругою тих, хто зазнав репресій: час, у який жила поетка,  не можна назвати простим. Тоді митці постійно стикалися зі складними виборами та випробуванням своїх принципів.

Вірші Жиленко у цій чи будь-якій іншій збірці — це поезія про жіночий досвід, про сміливість, про закоханість та любов, про материнство, про різність ролей, які можуть вміщатися в одній людині, про Україну, дружбу, дорослішання, втрату та смерть — і на кожен з цих віршів можна спертися.

Я вся — суцільне серце. Тілом — світ.
А серцеві ж потрібно битись, жінко.

«Мандрівний замок Хаула» Діана Вінн Джонс

Зла відьма перетворює юну Софі на стару каргу — страшне! Софі натомість не особливо засмучується, а ставиться до ситуації дуже практично. Вона вирушає до мандрівного замку, в якому мешкають чарівник Хаул, його помічник Майкл та вогняний демон Кальцифер. Софі занурюється в дослідження себе та всіх мешканців замку. Вона вчиться переписувати сімейні установки, які закладалися в неї з раннього дитинства, та шукає не лише зняття прокляття, але й спосіб побачити себе собою, а не кимось, кого хотіли б бачити її батьки чи сестри. Це дуже символічна історія, яка може допомогти подумати про маски, які ми часто натягуємо на себе у суспільстві, та те, як інколи складно буває зняти їх та побачити справжнє лице людини навпроти. Це історія про випробування, ріст і  кохання — бо куди ж без нього?

— Я найстарша! — верещала Софі. — Я невдаха!
— Дурниця! — крикнув Хаул. — Ви просто весь час про це думаєте!

«Матера вам не наймичка, або Чому діти — це прекрасно» і «Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе» Катя Бльостка

Катя Бльостка — блогерка, письменниця і мама чотирьох синів з цілою валізою особистих історій, якими щедро з нами ділиться у своїх книжках. Це, мабуть, і є головною цінністю її текстів — без зайвих теоретизувань та інтелектуалізації Катя розповідає про свої романтичні досвіди: материнства, стосунків з собою та своєю родиною та соціалізації, зокрема в підлітковому віці. Вона дає дуже пряму валідацію: з тобою все ок, всяке може трапитися, ти молодець. Навіть важкі історії їй вдалося описати так щемко та з гумором, що вони моментально стають опірними. Це тексти, які будуть корисні не лише жінкам — чоловікам так само, зокрема, аби краще зрозуміти жіночі досвіди та могти бути поряд для важливих жінок у своєму житті.

Думок усередині роїться стільки, що здається, ніби всі стіни цього вєтхого й непостійного світу обвалюються на твою міліровану голову. Хочеш прикол? Це абсолютно нормально. Дозволь собі відчути весь спектр почуттів і емоцій, від страху й злості до радості й ейфорії. Не приглушуй їх, не дави. Проживи їх і будь терплячою до себе.

«Людина у пошуках справжнього сенсу» Віктор Франкл та «Вибір» Едіт Еґер

Віктор Франкл та Едіт Еґер пережили нацистські концентраційні табори. Франклу було 37 років, коли він потрапив у концентраційний табір. Еґер була зовсім юною — їй було лише 16. Свій досвід вони описали у цих текстах і обоє присвятили життя тому, аби допомогти іншим впоратися з травматичними життєвими досвідами. 

Головна ідея «Людини в пошуках справжнього сенсу» полягає в тому, що людина здатна витримати майже будь-які страждання, якщо бачить сенс свого життя. Головна ідея «Вибору» продовжує думку Франкла — Едіт Еґер вважає, що  навіть після найглибших травм людина може обрати шлях до внутрішньої свободи. Авторка наголошує, що ми не завжди можемо контролювати події, але можемо обирати, як жити далі. 

Попри темряву та жорстокість, яку описують Франкл та Еґер, ці тексти відчуваються життєствердними: вони нагадують про ту свободу, яка завжди залишається у кожного з нас.

Коли ми не дозволяємо собі журитися за втраченим, не лікуємо ран, не засмучуємося через зневіру, ми дозволяємо їм лишатися в нашому житті. Свобода полягає в тому, аби прийняти все, що сталося. Свобода — це мати мужність зруйнувати в’язницю, цеглину за цеглиною.
Едіт Еґер, «Вибір»

///

Те, як людина ставиться до своєї долі й усіх супутніх страждань, те, як вона несе свій хрест, дає їй багаті можливості — навіть за найважчих обставин — надати життю глибшого сенсу.
Віктор Франкл, «Людина в пошуку справжнього сенсу»

14 червня від 13:00 буде нагода зазирнути всередину себе глибше на Lні ментального здоровʼя у Сенсі на Хрещатику та чесно відповісти на запитання: як ти насправді? Подію організовують книгарня «Сенс» та міжнародна фармацевтична компанія Teva.

За підтримки Teva в Україні.

авторка
Ярина Неборак