Автор: sensor

Впродовж 1950–1960-х у сільських хатах масово з’явилися фотоколажі. Не маючи змоги обрамити кожну світлину окремо, наші пращурки вставляли по кілька штук в одну велику, «картинну», раму. Відтак свідки відходили, імена забувалися — і нині вже ні в кого запитати, хто ці дівчата поруч із пра в день її весілля або з якої «гілки» старенька, що дивиться в об’єктив, сидячи на призьбі.

Книжка «Баби-онучки» від Creative Women Publishing є всеукраїнським колажем. 32 авторки з різних регіонів презентували портрети своїх бабусь: і хоч їхні спомини тонкі, неначе павутинки бабиного літа, назагал збірка вселяє надію, що ще не все втрачено, що відповідь на бентежне питання «Чия ти?» прямо під носом.

Як-то чия? Онучка своїх бабів, звісно.

На сторінках книжки «Баби-онучки» читацтво зустріне бабусь, бабць, бабушок та бітайку — про це в передмові розповідає упорядниця Тетяна Ястремська, пояснюючи, що однією з головних цілей команди було збереження місцевих говірок. Хтось спеціально записував діалектизми своїх рідних, хтось переймав їх несвідомо, дивуючись, чому на троянду в них вирвалося почуте в дитинстві «трандахі́ра», або «муки́чка» — на борошно. Те саме з чіпкими фразеологізмами й жартами: бабусі вони ж такі — скажуть, як припечатають.

Друга упорядниця Тетяна Жидак ділиться спостереженням: її баби сипали діалектизмами, «мов насінням у рівчик — наліво й направо». Підхоплюючи це порівняння, можна також згадати, що чимало жінок старшого віку пророщують городнє насіння, вигріваючи його за пазухою: нині в бюстгальтерах, раніше — за домотканим полотном сорочки. Не менш дбайливо — коло серця — сучасні авторки несуть зерно бабиної мови. Письменниця Божена Немцова 1855 року видала цілу повість про те, як літня чешка стала оплотом патріотизму для понімечених онуків: усупереч моді, вона не зраджувала традиційний стрій, благословляла хліб перед випіканням, жила за народним календарем, а головне — вперто говорила з малечею чеською. Це було легко, адже в баби 77 кишень — і в кожній по казці. На щастя, її українські подруги, маючи схожі проблеми, славляться такою ж місткою пам’яттю.

Пишучи про бабусь бабусиними словами, онучки майже повністю заповнили діалектологічну мапу України. Це структурувало зміст збірки: упорядниці поділили всі історії на три великі розділи — за кількістю наріч української мови: північне, південно-східне та південно-західне. Нещодавно проєкт зі збереження та популяризації традиційної культурної спадщини Еге films виклав матеріали зі своєї чергової фольклористичної експедиції: творці їздили по селах і досліджували зникаючий вид — «бабусь хусточко-спідничних та дідусів картузо-сорочкових». І це, як то кажуть, зовсім не смішки з бабиної кішки. Розрив між поколіннями стає все більшим, отож хоч-не-хоч виникає питання: чи не екзотизують онучки (носійки літературної української) бабусь, коли намагаються розповісти про них говіркою? Зрештою, це зчаста буквально інший вид, і, можливо, образ діалектологічної мапи було би чесніше використати щодо прямої мови самих «хусточко-спідничних» героїнь, а не стилізацій їхніх онучок.

Відповідь — у професійному редагуванні та суб’єктивному відчутті щирості. Для Creative Women Publishing було принциповим запросити в редакторки діалектологинь, що стежили б як за послідовним дотриманням діалектних рис, так і загальним потоком оповіді. У поєднанні з щемкою приватністю зв’язку «онучка — бабуся» це допомогло авторкам витримати чисту інтонацію: історії зі збірки тихі й прозорі, як надвечір’я, коли чути цвіркунів.

І раз уже мова зайшла про часові маркери, цікаво також відмітити, коли саме ставалися душевні розмови. Ярина Пришляк пише, що її невгамовна бабця з Тернопільщини починала оповідати в пору дощів — під громи й блискавиці: «Лиш на небесах напрядуть вовни з сірих овець, затарахкотять горшками і пустять води — як бабцю, а коло неї й діда, налаштовувало на мандри минулим». Знаючи історичну та художню цінність таких спогадів, читацтву тільки й лишається, що цитувати заклички дощу кшталту «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику». Натомість баб Таня з Луганщини (історія Тетяни Вербицької) дає уроки життя під первак: наливає їм із онучкою по п’ятдесят, а залишки виплескує під поріг — він-бо теж живий, чого ж не дати. На її переконання, звісно, можна трохи покиснути, посолонцювати важким минулим, та головне після цього намотати соплі на кулак і йти вперед, адже світ не любить «тютів-матютів». Така от прикра правда від несприкреної жінки.

Щоби читацтво засвоїло ці та інші мудрощі без перешкод, Тетяна Ястремська спеціально уклала словник діалектизмів і назвала його «Слова з бабиної скрині». Насправді значення більшості слів можна зрозуміти з контексту, не перериваючи читання. Отож діалектологічна скриня сприймається радше як окремий цінний продукт, до якого доходиш насамкінець. І, зважаючи на цю окремішність, логічніше було б поділити винесені лексеми за наріччями (як перед тим було поділено історії, з яких їх узято), а не розміщувати всі гамузом, без жодних приміток. Особливо губишся, коли бачиш цікаві етнографічні коментарі, як-от те, що «ви́качок» — це залишки тіста, з яких випікали щось маленьке найменшій дитині або молодій мамі, щоб прибувало молоко, але вже забула(-в), у якому тексті, чи то пак якому регіоні, той викачок бачила(-в).

Окрім діалектизмів, око ваблять і українські топоніми. Либонь, найсимволічнішим є Мала Дівиця: так називається село на Чернігівщині, де живе бабуся з історії Оксани Боровець. За словами авторки, лише подорослішавши, вона почала відкривати жінок свого роду поза ролями «мама»/«бабуся», бачити в них дівиць — самодостатніх і красивих. Адже там, де на бабусиних щоках нині червоніє купероз, раніше цвів трояндовий рум’янець, та й, правду кажучи, шиньйони в пра і ба теж з’явилися не одразу: на чорно-білих фотографіях їхні коси викладено високими вінцями. Як у королівен.

Перевагою книжки «Баби-онучки» є те, що письменниці наголошують на суб’єктності літніх людей і направду чуйно працюють із такими складними темами, як жіноче старіння й відмінність поколіннєвих досвідів.

2023 року світ побачила поетична збірка Катерини Міхаліциної «Розламані люди», присвячена її «реальним, вигаданим, напів забутим бабам». Передмову до книжки написала літературознавиця Ірина Старовойт, зосередившись на тріщинах і травмах  — точніше тому, як їх уперто ігнорували:

Життя наших бабусь було смугастим, як зачовгані килимки-доріжки, — більше темного, менше світлого. Чимало з них справді не змогли себе вповні реалізувати, переспрямувавши сили на готування, миття, прибирання, виховання та сотні інших хатньо-родинних справ. Звідси в «Бабах-онучках» стільки специфічних порівнянь (як-от бабуня, що ліпить пироги, «наче скульпторка») та проблисків альтернативної історії в одноманітних буднях: «Скільки себе пам’ятаю, бабуся сушила сливи, а потім продавала, маючи з того неабияку копійку. Вона загалом завжди цікавилась бізнесом. Як і її мати» (з тексту Ції Свідерської). Бабуся — підприємиця, бабуся — скульпторка, бабуся — лікарка, науковиця, космонавтка… Усі ці соковиті мрії скибочками закладалися в сушарню реальності і зморщувались, зморщувались, аж доки не розсипалися на порох. Саме тому такою неосяжною гордістю сповнені історії про те, як бабина онучка — продовження баби! — усе ж пробиває скляну стелю і, святкуючи, подумки обіймає дівчинку в платті з попередньої епохи. Приміром, Тетяна Добрянська, київська письменниця, перекладачка, випускниця НаУКМА, простягає все зроблене Марусі, що багато років тому застрягла кріпачкою в колгоспі й не змогла отримати бажаної освіти. Мовляв, бабо, це тобі й за тебе.

Найбільше з оповідей «бабусь хусточко-спідничних» запам’ятовуються побутові подробиці — тут онучки виявляють бездонну цікавість: як це ви не мали зимового взуття й мусили виварювати ганчірки від місячної крові, а де ви спали, а що ви їли? Софія Безверха у серії віршів, присвячених її миргородській прабабі Анні, пише, що перед тим, як іти на «танцюлечки», вона мусила позичати хустку в сусідки й мазала чуба «сахарьом із водою». Такі деталі провокують читачку(-ча) на роздуми про власних бабів і їхні життєві умови: бракувало ж бо не лише красивого одягу й лаку. Скажімо, в одному з сіл Сумщини дівчата (майбутні баби!), вирушаючи ввечері в клуб, захотіли напудритись, однак із засобів макіяжу в 1950-х була хіба побілка з хати при дорозі. Коли ж вони, підмальовані, увійшли в освітлене приміщення, виявилося, що лиця в них дивно блакитні. Побілка була з синькою, а дівчата й не розгледіли напотемки. Як можна зрозуміти, цей екскурс зовсім не про безталанних сумських гейш, а про те, що читацтво заохочують і самим фіксувати спомини: розпитати найстарших членів родини, поки це ще можна зробити, і записати все так, як почули, — локальною говіркою. Місце для цієї останньої, насправді найважливішої, історії упорядниці залишили в нотатках.

Адже попри драми, які пережили наші бабусі: дефіцити, голод, сімейне насилля, — вони не постаріли душами: їхній внутрішній світ схожий на сільський дім, який ніколи не зачиняється на замок. Часом лиш поставлять на порозі віник або, як у мемі, заткнуть кленовий листочок у дверні петлі, аби показати: зараз господиня вийшла, та почекайте хвилю — і вона повернеться, тоді й поговоримо про все на світі…одразу після того, як ви гарненько поїсте!

За переконанням упорядниць, саме такі мікроісторії формують велику Історію України. На долю бабусь випали найбільші трагедії ХХ століття: радянська окупація та репресії, Голодомори, Друга світова, депортації. А тут ще й сучасна російсько-українська війна. Розмова про бабусь передбачає розмову про рідний край — зокрема території, окуповані з 2014 року: Крим, частину Донеччини й Луганщини. Найважче в цьому те, що здебільшого літні люди відмовляються покидати дім, кажуть, що будуть його охороняти (так, приміром, робить іловайська бабуся з тексту Світлани Вертоли), — і їхні нащадки позбуваються природного права: бути поруч із рідними, що вже стоять на краю обриву, провести їх в останню путь.

       З погляду ж мовознавчого все не менш сумно: разом із селами й містами на Сході росіяни знищують тамтешні питомі говірки. І кожна можливість зафіксувати їх, бодай навіть із вуст онучок носійок, має бути використана. У цьому сенсі «Баби-онучки» — неоціненно важлива книжка. У сенсі висвітлення зв’язку поколінь — теж: особливо коли на сторінках зустрічаються діти війни 1939—1945 років і їхні маленькі праонуки, що так само зростають під звуки вибухів.

Протягом останніх десятиліть у народі трапляється кумедний обряд — посвята в бабусі: подруги, вітаючи жінку з новим статусом, мажуть їй пупок зеленкою. Фактично як немовляті-онучаті в пологовому. І це найкращий жарт щодо циклічності — колообігу бабусь і онучок в природі. Творчині збірки «Баби-онучки» продемонстрували це зрощення вже на рівні назви. Навряд чи після цього вийде вигадати щось оптимістичніше: бабусі та їхній спадок не часують і не зникають безслідно, бабусі вічні, як вічним є саме життя.

В Україні є чимало місць, які помітно й щільно поросли зв’язками з виявами чарівного — від славнозвісного українського центру готичного в Полтавській області й аж до глухих лісів Волині. А втім було б дивно, якби й сама столиця не набула магічних образів, бодай через те, що на початку повномасштабного російського вторгнення в Україну ми звикли сприймати Київ як такий собі дитинець замку-держави. Простір, що попри регулярні потерпання від російських атак усе ще видається найбільш захищеним. Цю колективну думку неможливо приховати, вона прагне візуального вираження, а роман «Відділ 32. Служба магбезпеки» Катерини Пекур вдало цьому допомагає: розмиває цю запону й відкриває читачам буденність присутності магії в столиці. Цей роман є частиною серії «Навпакиїв», яка виходить у видавництві READBERRY що об’єднує спільним всесвітом розмаїття історій, створених різними авторами. Зокрема, до цієї серії також належить і спільна робота Катерини Пекур та Мії Марченко «Діти вогненного часу». 

Роман презентує читачам історію становлення Галини — чутливиці, тобто людини, яка має можливість відчувати запахи, образи, навіть бачити візуальне вираження магії чи її слідів. У своєму буденому житті Галина проживає у Києві та працює в кіноіндустрії, а тихий плин її життя перериває трагедія в сім’ї сусідки-підлітки Аньки. Галина, як відповідальна доросла, з усіх сил намагається допомогти дівчині, навіть якщо це означає вступити в конфлікт з поліцією та зустрітися з іншими магами Києва.  

Попри те, що оповідь роману лінійна, читача все ж проводять центральною історією стрибками. У зв’язку з цим занурення в магічний Київ і справді видається серіалом, де кожний епізод постає самодостатньою історію, й понад те, уважне читання дасть можливість і самостійно розгадати бодай частку загадок попри всі чари. Катерина Пекур не відмовляє нам у цій можливості й гарантує доступ до кількох ключів.

По-перше, читач володіє недоступною для героїв перевагою: кожен розділ починається з маленької експозиції, що стає хвірточкою в момент скоєння злочину. Це зовсім не розкриває історію передчасно, а радше дає можливість скористатися слідами-відбитками. Тож під час прочитання можна не лише рухатися з основними етапами розкриття злочинів, але й застосувати всю доступну уважність, аби розібратися в ситуації, випереджаючи оповідь. 

По-друге, попри недостовірність художньої реальності український читач може покластися на власний досвід повномасштабки і в моменти найбільшого страху запевнити себе, що герої «прорвуться», адже попереду ще є роки й події, які герої мусять прожити. До певної міри така гарантія того, що «далі буде», додає емоційної наснаги переживати тригерні картини, пов’язані з досвідами війни.

Авторка роману, спираючись на початок повномасштабного вторгнення, не має на меті повністю відтворювати його в тексті чи бодай слідувати ключовим подіям. Натомість вона звертається до певних станів: гніту, гніву, піднесення, а також до певних трансформацій, які переживали українці як спільнота. Наприклад, перший епізод роману відбувається восени 2021 року і вдало описує важкість передчуття майбутнього. Авторка спирається не так на конкретні образи, як на плетиво думок та ідей, що точилися у свідомості українського суспільства.

Водночас, аби сповна виправдати залученість головної героїні в боротьбу з потойбічним виміром війни, авторка показує читачам внутрішню роботу українських військових магічних сил, доповнюючи структури вже відомих всім і щоденних для новин абревіатур. Крім того, вона отілеснює магічну природу явищ і персонажів, навколо котрих читач уже схильний створювати байки й перекази або ж і сам мав можливість спостерігати народження легенд (чого тільки вартує найвідоміша жаба в Україні, яка точно знає більше секретів ніж ми усі разом узяті). 

Часові межі також позначилися на персонажах, головних і другорядних, яких авторка поступово вводить у текст. Попри роботу в межах процедурної драми вони видаються не типовими, а живими й автентичними. Серед них військові, волонтери, медійники — і всі вони живуть за звичним для сьогодення порядком: жодна діяльність не може існувати окремо від війни. І це не лише про працівників Відділу 32 — надсекретного підрозділу СБУ, а й про людей, що перетинають вулиці цього художнього Києва, тих, кого рятують внаслідок фантастичних чи фактичних виявів війни, хто просто намагається жити та боротись у власний спосіб (знайшлося місце навіть магічному ТрО).

Існують тексти про міста, а є такі, що прагнуть прив’язати, вплести себе до міст, і «Відділ 32. Служба магбезпеки» — один з таких. Під час читання вам навіть не знадобиться нотатник, аби зафіксувати локації подій, адже ви й уві сні зможете відтворити кожну адресу. Накреслений подумки маршрут обіцяє цілком повнокровну прогулянку, яка кількома кілометрами не обмежиться. Однак у такій мандрівці потрібна певна пильність, адже магбезпекові локації не надто віддалені від звичних для нас будівель служб, завдання яких — гарантувати безпеку України, а тому навколо можуть траплятися перешкоди, що спонукатимуть читачів роману (як і його героїв) звертати у найближчі провулки, аби знайти обхід.

Однією з найпримітніших локацій роману стає кафе «Ярослава» / «Ярославна», яке зі своєю двоназвою існує водночас у дійсному та Химерному краї. Тут авторка роману не лише грається з досить поширеною проблемою для киян і гостей міста із запам’ятовуванням точної назви цього закладу, але й використовує сталий образ «непостійної» будівлі (готель, трактир, бар, ресторан тощо). Такий простір обіцяє шалену кількість людей, які щодня переступають його поріг, що вдало приховує браму для виходу на інше обличчя міста й світу в цілому.

Важливою частиною цього роману є магія як соціокультурне явище, адже тут вона зовсім не є лише формальним елементом, який дає можливість поглибити історію і надати дієвості її персонажам. Головна героїня охоча досліджувати межі власної сили та й взагалі можливості магії, водночас першочергово вона не мала наміру активно братися за розбудову цієї частини своєї ідентичності. Рушієм стали «сприятливі» обставини — момент кризи, у якому такі здібності стали не дивними й зайвими, а корисними, такими, що дають можливість намацати землю під ногами і захистити близьких.

Коли ж Галина доєднується до Відділу 32, то з’ясовує, що магія сприймається як складна, але реальна наука, яка вимагає ретельної підготовки й академічних студіювань її аспектів. При цьому, як і будь-яка інша наукова чи виробнича сфера, магія в радянські часи повністю підпорядковувалася всесоюзній практиці. Це по-своєму вплинуло на її розвиток, зокрема в сенсі утисків типових для українців чарів, а також у зростанні й процвітанні необхідних для радянської держави напрямів (у сфері ментальних впливів). Як державна служба зі своєю історією Відділ 32 почав працювати на Україну лише разом зі здобуттям її незалежності. Тому умовне навчання магії наскрізь нагадує повсюдно застарілу радянську практику, яка більше не є ані прикладною і релевантною, ані актуальною відповідно до часу і обставин, у яких її планують застосовувати.

Разом із головною героїнею читач має можливість з’ясувати, чи можна досягти успіху, якщо навчатися магії самостійно. Колишня працівниця Відділу 32, презентуючи доступ до більш природної для української спільноти сили, стає зразком вагомого для української історії наслідку активного супротиву системі на шляху до здобуття певної форми автономності. Найбільш вдалі й здатні до змін діячі не завжди можуть побачити й пережити результати своєї діяльності, незважаючи на чистоту свого наміру. Приклад магії настільки повної і рідної дає не лише пізнання власної суті й можливості, але почасти вимагає оплати — цілковито розчинитися у ній, віддавши за порятунок своє життя.

Крім того, магія в цьому світі різниться не лише залежно від типу чарівника чи його намірів, але й від його національності. Йдеться не про спорідненість, а про умовну «школу», тобто типові, звичні напрями з огляду на традицію і те, до чого тяжіє дух суспільства. Оскільки читацька перспектива тісно пов’язана з точкою зору головної героїні роману — чутливиці, яка фактично бачить і співвідносить магічну енергію з її гіпотетичним джерелом і його намірами, — ми разом з нею розглядаємо російську магію як шкідливу, чари колаборантів та шпигунів — пліснявими, а українців, які відмовляються співпрацювати з державними органами, — неймовірно сильними, рідними, але незрозумілими й реактивними, а тому підозрілими.