Віктор Зарецький: барвисті орнаменти попри життєву трагедію

Художник і педагог Віктор Зарецький відомий своїми монументальними та модерністськими роботами. Він започаткував неосецесійний стиль в українському живописі, разом зі своєю дружиною Аллою Горською та іншими художниками й архітекторами створив не одну мозаїку, а згодом відкрив приватну школу малюнку, щоб учити молодих митців, не озираючись на вимоги радянської доби.

До 100-річчя творця підготували добірку цікавинок із його життя.

Народився Зарецький у містечку Білопілля на Слобожанщині, яке, подейкують, заснували його предки-козаки. Його родина вела бізнес у багатьох містах імперії й аж ніяк не підтримала прихід більшовиків. Це змусило Зарецьких тікати від переслідувань на Донбас і часто переїздити: жили в Юзівці, Горлівці, Дніпродзержинську. У таких умовах не йшлося про художню освіту з дитинства, проте батьки передплачували сину журнал «Юний художник» та купляли дешеві фарби.

У 1947 році Віктор Зарецький вступає до Київського державного художнього інституту. Там він вчиться зокрема в Костянтина Єлеви, який був учнем Михайла Бойчука — одного із засновників монументального мистецтва України XX століття. Можна вважати, що й Зарецький був його учнем за посередництва. Ба більше, у другій половині 1960-х він сам багато працював над створенням монументальних творів. На відродження цього напрямку українського мистецтва Зарецького надихнула дружина Алла Горська.

Віктор Зарецький та Алла Горська в складі творчих груп, до яких також входили, скажімо, Григорій Синиця, Галина Зубченко та Борис Плаксій, працювали над численними мозаїками зі смальти та кераміки. Особливо плідною була їхня робота на Донеччині: так, у ресторані «Україна» в Маріуполі вони створили відомі мозаїки «Дерево життя» та «Боривітер», що їх знищили російські війська під час битви за місто. Чимало інших робіт наразі перебувають на окупованих територіях.

У 1970-х Зарецький організував приватну школу рисунку й живопису в Києві, де розробив нову педагогічну систему — «Роздуми біля полотна». Її текст уперше опублікував його син Олексій у журналі «Образотворче мистецтво» 1993 року. Зі своїми учнями, а мав він їх понад 200, Віктор щиро ділився всім, що знав сам, навчаючи молодих творців професіоналізму досвідчених майстрів.

Зарецький майстерно писав портрети, утім зображати партійну номенклатуру навідріз відмовлявся. Натомість малював те, що йому було більше до душі, — так з’явилася «шахтарська» серія живопису. У 1955 році поїхав із дружиною на Донеччину, де написав полотна «Після зміни», «Жаркий день», етюди, портрети шахтарів і шахтарок. Зарецький зображав їхню важку працю такою, як вона є, без ідеалізації, притаманній соцреалізму. Через це картини Віктора знімали з виставок, а самого митця почали переслідувати.

28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до свого свекра Івана Зарецького. Невдовзі обох знайшли мертвими. Слідчі змушували Віктора Зарецького повірити, що його батько вбив його дружину, а потім кинувся під потяг. Справу на цьому й закрили. Лише 38 років по тому, вже після смерті Зарецького, правда була остаточно відкрита: вбивство Горської організувала радянська влада.

У 1984-му дипломат Анатолій Кондрашов привозить своєму другові Зарецькому з Відня монографічний альбом Густава Клімта. Барвисті та вишукані композиції у стилі сецесії надихнули Віктора. У другій половині 80-х він започаткував нову лінію розвитку українського живопису — неосецесійну. У своїх працях Зарецький поєднував буйну українську декоративність і реалізм тілесності, зокрема в картині «Весняні клопоти», яку художник написав за чотири роки до смерті.

Український історик Радомир Мокрик писав, що шістдесятництво — це вечірки в Алли Горської. І справді, квартира Зарецького та Горської була своєрідним місцем для зустрічей шістдесятників, а від початку арештів та заслань — ще й прихистком для митців у Києві. Горська була дуже гостинною та любила теплі зустрічі з колегами за чаєм удома. На противагу, Віктор стояв на кухні, варив борщ і невдоволено бурчав, мовляв, їхня квартира немов прохідний двір.