У межах однієї з виставок книжкового фестивалю «Фундамент» відвідувачі та відвідувачки могли побачити об’єкти з особистого архіву літературознавиці Соломії Павличко: листи, світлини, читацькі щоденники з бібліотек та навіть водійські права. За кожним з обʼєктів — ціла історія. Деякі з них розкрила у своїй розповіді журналістці та співкураторці фестивалю Богдані Неборак літературознавиця, докторка наук, професорка Віра Агеєва. Постать Соломії Павличко у спогадах Агеєвої окреслюється з іншого боку — земного та відвертого, аби слухачі уявили дослідницю як особистість, як людину, як приятельку.
Спікерка події Віра Агєєва та модераторка Богдана Неборак
Перекладацтво
Соломія Павличко могла б присвятити себе англістиці, що, на думку Віри Агеєвої, усе ж було б комфортніше та матеріально вигідніше, аніж вивчати україністику. Але вона обрала інший шлях. Утім, перед тим як зосередитися на україністиці, Павличко переклала кілька важливих книжок, зокрема «Коханця леді Чаттерлей» Девіда Герберта Лоуренса.
Лексика в радянські часи була збіднена, а еротична, відверта лексика — практично відсутня. Усі надто відверті сцени викидалися із творів, що вже казати про ненормативну лексику. Віра Агеєва згадує, як юна перекладачка, 27-літня Соломія Павличко крутить дієслово fuck у романі Девіда Лоуренса, думаючи, як би його перекласти. За порадою вона звернулась до старшого колеги, який у відповідь лишень густо почервонів. Та врешті, коли переклад було надруковано, більшість читачів, надто ж критично налаштованих, знали номер сторінки, на якому його потрібно було шукати.
Професорка пригадує: «Люди передавали твір із рук у руки у захваті від її сміливості: “Вона це написала? Вона це написала!”»
Агеєва зазначає, що Павличко мала стільки інтелектуальної енергії, що її вистачило б, здається, на все. Але їй хотілося чогось більшого за перекладацтво.
Про все, про що можна говорити, можна писати
Віра Агеєва пригадує, як вони із Соломією у її машині говорили про українських письменників: «Якби хтось це почув, то подумав би, що ми пліткуємо про спільних знайомих: Олю, Лесю… Тоді, відкриваючи для себе українську літературу, одразу після ознайомлення з творами чи архівами ми зустрічалися, щоб обговорити прочитане».
Серед найулюбленіших тем літературознавиць було листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської, якому Соломія Павличко присвятила розділ у праці «Дискурс модернізму в українській літературі». Це була її докторська дисертація, що називалася «Теоретичний дискурс українського модернізму».
«Наші викладачі, звісно, теж знали про листи. Але одна справа прочитати й обговорити в довгому пустому коридорі інституту і зовсім інша — представляти з трибуни, бо це вже ніби поза літературознавством. Чесно зізнаюсь, про себе я тоді думала: “Соломіє, ну для чого ти несеш це на докторський захист? Тему можна ж було залишити для книжки, але не для виступу перед колегією”. Утім, у неї було інше кредо: про все, про що можна говорити, можна писати», — розповідає Віра Агеєва.
Щойно перевидана праця «Дискурс модернізму в українській літературі» стала переломною в 90-ті, адже в ній дуже добре описано теоретичний феміністичний інструментарій, яким до цього ніхто не послуговувався. Коли дослідниці української культури тоді про нього говорили, академіки, а це були переважно чоловіки, за боки бралися від реготу. Утім, як виявилося, якщо такий погляд застосувати до української літератури, вона отримає нове, значно глибше прочитання.
Професорка Агеєва каже, що тоді уявити, що в академічній книжці є розділи, йменовані «Сексуальність» чи «Особисті стосунки», було неможливо: «У нашому поколінні історія української літератури почала олюднюватися нашими ж руками. Вона стала історією, у якій є не лише самі тексти, а й люди. Бо письменники не лише писали. Вони й жили, врешті-решт».
Крім цього, книжка представляла особисті стосунки як частину літературного дискурсу. Працею Павличко як захоплювалися, так і обурювалися.
Віра Агеєва зауважує: «Тоді існувала певна усталена ієрархія в науці. Різні покоління дослідників за добру суму переписували праці одне в одного. Галузь не розвивалась. Аж ось приходить Павличко й руйнує це все помахом руки, уводячи в курс щось цілком нове.
Як зараз пам’ятаю: в актовій залі інституту температура +9, Соломія в костюмі винного кольору, така маленька за трибуною, дуже впевнено представляє свою роботу. І раптом під час обговорення підіймається чоловік (я здогадуюся, хто це був, і якщо я права, то він щиро захищав Лесю Українку від Соломії Павличко). Він вийшов на трибуну й розмірено почав відстоювати свою думку щодо «Дискурсу». Як сказала мені потім Соля: “Спочатку я дуже злякалася, але він так довго говорив, що я встигла себе опанувати”».
Фемінізм у валізах
«Коли мене запитують, як я стала феміністкою, маю дві відповіді: нам усе розповіла Марта Богачевська, а потім — Соломія Павличко. Тоді за чаюванням на кухні вона сказала таке: “Ми живемо в патріархальній країні, і, поки ми ще молоді, із цим треба щось робити”», — розповідає Віра Агеєва.
У своїй дисертації Соломія Павличко виявила, що модерністами були переважно жінки. Потім Віра Агеєва також знайшла статтю Євгена Маланюка — а його у фемінізмі точно не запідозрити, пожартувала професорка, — де він пише, що в Україні роль мужів виконували жінки. Отже, тема виявилася надзвичайно цікавою. А ще цікавим літературознавицям здалося те, що конфлікт модерністок Ольги Кобилянської та Лесі Українки й антимодерніста Івана Франка — це своєрідна суперечка між жінками та чоловіками.
Спікерка події Віра Агєєва
Утім, як же все-таки Соломія Павличко привезла у своїх валізах фемінізм? Із собою з Канади вона привезла книжки, якими охоче ділилася з колежанками-дослідницями.
Віра Агеєва пригадує, як Павличко давала їй поради в навчанні і допомагала вичитувати твори англійською: «Соломія була елітарна молода жінка, могла б робити лише свою кар’єру. Але вона не хотіла бути єдиною зіркою на небосхилі. Навпаки — прагнула створити сузір’я».
В українському літературознавстві початку незалежності був структуралізм та формалізм, але от раптом з’являються феміністичні студії, які є цілковито новою школою й новим інструментарієм. Коли літературознавиці надрукували праці про фемінізм, це стало певною точкою відліку нової української культури та її модернізованого сприйняття.
Найбільша літературознавча поразка
Соломія Павличко була вихована мамою в галицькому стилі: вона вміла готувати неймовірно складні страви (не робила цього, але вміла), вишукано в’язала, була вправною в багатьох інших нефеміністичних речах. Своїй доньці Дані вона також приділяла багато уваги, дівчинка зростала в аурі книжок. Віра Агеєва з усмішкою пригадує, як восьмирічній Богдані в школі задали написати твір про козака Голоту. І її мати, а за сумісництвом докторка філологічних наук, взялася це зробити. І отримала в п’ятибальній системі трійку.
Віра Агеєва сміється: «Ну, нормально, я сама в школі ніколи п’ятірки не отримувала, а я пару разів на тиждень писала замість сина твори».
Із відчайдушною цікавістю Соломія Павличко пішла до вчительки захищати свій твір. А та пояснила: «Там не згадано “шапку-бирку, зверху дірку”, тому більше трійки отримати не можна». Віра Агеєва жартує: «Це була найбільша поразка докторки філологічних наук».
Якщо братися за щось, то всерйоз
Віра Агеєва також пригадує, як Соломія Павличко відчувала провину за те, що не додала до свого «Дискурсу» модерніста Агатангела Кримського. Вона його просто не знала. Та щойно відкрила для себе його твори, вирішила це наверстати, адже вона була дуже самовимоглива: якщо вже писати про Агатангела, то їхати у Звенигородку та ритися там в архівах, а паралельно скандалити із працівниками місцевих культурних закладів:
— А чого у вас немає вказівника до музею?
— А нам що, хтось гроші на нього з вашого Києва дав?
Праця «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського» лишилась ледь-ледь незакінченою. Соломія мала здати її видавництву «Основи» до кінця року, до кінця того трагічного новоріччя, коли вона відійшла у вічність.
До слова, «Основи» — це ще один утілений дослідницею проєкт, який змінив український літературознавчий ландшафт: у 1990-х усе руйнується, зникають книгарні, зникають гроші й товари з полиць, а Соломія Павличко організовує видавництво, яке перекладає світову філософську класику. Серед перших планів була «Друга стать» Симони де Бовуар (Павличко доручила Агеєвій зробити передмову) — цю книгу видали набагато раніше, аніж більшість інших пострадянських спільнот. Наступна книжка — «Сексуальна політика» Кейт Мілет. Обидва твори стали основою феміністичної теорії українською мовою.
Мрії та начерки
Наступною після праці про Агатангела Кримського, за словами пані Віри, мала б бути книжка про В. Домонтовича, якого Соломія дуже любила, а також проєкт про насильство в українській літературі. До цих ідей Віра Агеєва почасти звернулася у своїй праці «За лаштунками імперії».
Павличко говорила про насильство насамперед як про мізогінію з феміністичного погляду. Ішлося про два ключові моменти, коли ця тема була особливо помітною: український романтизм (література Миколи Костомарова та Тараса Шевченка) і авангард 20-х років, що взагалі є напрямком, який ґрунтується на насильстві.
Віра Агеєва переконана, що ми осмислюватимемо й цю війну. Незалежно від того, як вона закінчиться, всі ми будемо по-різному її інтерпретувати. Але це, як каже Віра, є нашим обов’язоком: «Коли я озираюся назад, бачу, що і Перша світова війна, і Друга майже не розглянуті в українській літературі. І поки ми не розберемо міфи про них, нав’язані радянською владою, не зможемо внести в колективну пам’ять нації й цю війну».
Саме тому Віра Агеєва вважає ідею про насильство надзвичайно плідною й думає, що до неї ми, беззаперечно, ще будемо звертатися.
«Мені здається, ті, хто нині тільки починає пізнавати українську культуру, переживає схожий із нами, молодими, досвід. Коли ті письменники, які в університетській аудиторії здавалися нудними, раптом під час наших бесід виявлялися неймовірно цікавими. На тому сильно росло почуття національної гідності».
