Реалії буття чи українські мрії: як трактує постать Іллі Рєпіна виставка його творчості в Києві

Ілля Рєпін — видатний художник-реаліст, один з найвідоміших митців імперської культурної сцени й популяризатор українського козацького міфу в мистецтві. Цими днями в Національному музеї «Київська картинна галерея» проводять велику виставку його творчості «Ілля Рєпін. Реаліст і мрійник». Проєкт реалізований у співпраці з Громадською організацією «Київська культурна ініціатива» у межах програми MUSEUM FUTURES, впровадженої RIBBON International та Мистецьким арсеналом спільно з ГО «Спільнота Мистецького арсеналу».

Експозиція запрошує відвідувачів поміркувати, що переважало в ідентичності Рєпіна — Петербург чи Чугуїв, імперська кар’єра чи українське походження.

У розмові з кураторкою виставкового проєкту Вікторією Величко дізналися, які дослідження проводили перед відкриттям експозиції, що діяльність Іллі Рєпіна означає для української культури і яким було становлення його ідентичності.

Ми усвідомлювали суспільний інтерес до цього питання, тому провели дослідження: звернулися до Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, а також до спеціалістів, які вивчали родовід Рєпіна, зокрема Художньо-меморіального музею Іллі Рєпіна в Чугуєві, та інших колег.

Версія прізвища «Ріпин» та легенда про козака Ріпу, від якого начебто походить рід митця, з’явилася ще в ХІХ столітті на хвилі інтересу до постаті Рєпіна після створення ним картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». У такий спосіб українська громада в Петербурзі намагалася привернути увагу до ідентичності Рєпіна. В імперському мистецькому середовищі, особливо у 1870–1880-х роках, його також сприймали як українця, але зрозуміло, що на той час у побуті та приватному листуванні з колегами стосовно нього вживалося слово «хохол».

Важливо, що сам художник не підтверджував легенду щодо пращура Ріпина чи Ріпи. Щодо власного етнічного походження Рєпін у листі до Євгена Чикаленка 1896 року писав: «Ви помиляєтесь, коли вважаєте мене природним малоросом», тобто етнічним українцем. Щоправда, художник говорив про себе і як про людину, у жилах якої тече «хохляцька» кров.

Підкреслимо, що в документах XVIII–XIX століть зазначали лише соціальний стан і віросповідання людини. Ми точно знаємо, що Ілля Рєпін був нащадком бідних чугуївських козаків, які втратили колишні вольності. Але до чугуївських козаків належали люди різної національності: і українці, і росіяни, й охрещені калмики, і башкири тощо.

Найбільш раннім документом, відомим на сьогодні дослідникам, де згадується прізвище пращурів Рєпіна, є так звана ревізька казка 1769 року. Її віднайшли в архіві співробітники Художньо-меморіального музею І.Ю. Рєпіна. Ім’я прадіда художника, Юхима Яковича, писалося в цьому документі російською мовою через літеру Ѣ як «Рѣпин». Так само писалося й прізвище наступних членів родини й самого художника. Відповідно до українського правопису 2019 року в російських за походженням прізвищах Ѣ передається на письмі літерою Є.

Я вважаю, ми достатньо зріла нація, аби не спрощувати історію й не стверджувати, що ідентичність визначається прізвищем, ба навіть етнічним походженням. Наші дослідження спрямовані на те, аби проявити українську культурну ідентичність художника, спираючись на його цінності, життєпис, творчість.

Ми не маємо автоматично переносити наші сьогоднішні уявлення про національність в інший історичний контекст. XIX століття — це час великих багатонаціональних імперій у Європі. Поняття нації, як і поняття та вживання слова «національність», тоді було дуже умовним і не в тому сенсі, у якому ми розуміємо це сьогодні. Національність саме як належність до нації тоді тільки починала формуватися. Для українців це був кінець XIX – початок ХХ століття.

В автобіографічній книжці Іллі Рєпіна «Далеке близьке» є розділ, який називається «Національність». У ньому йдеться про «русское искусство», «русских» художників. Але з тексту зрозуміло, що він використовує поняття «русский» як надетнічну категорію для східнослов’янського православного населення імперії. Незалежно від етнічного походження, більшість митців, вбудованих в імперію, називали себе «русскими». Пізніше цей підхід успадкувала радянська влада.

Усвідомлюючи підміну цих понять, ми маємо ширше вводити в обіг поняття «імперська культура» замість «русская» культура. Чи був Рєпін частиною імперського культурного ландшафту? Безумовно. Чи був він водночас, висловлюючись сучасною мовою, промоутером української культури? Вважаємо, що так. Деякі із сучасних російських дослідників навіть вбачають у його творчості «латентний культурний сепаратизм». Ми знаємо чимало інших прикладів, коли українці в XVIII–XIX століттях зробили блискучу кар’єру в Російській імперії. Яскравий приклад — улюблений письменник Рєпіна Микола Гоголь, який упродовж життя зберігав українську ідентичність, що в тій чи іншій формі відбилось і в його творчості, хоч він і писав російською — lingua franca того часу.

Важливо, що, піднявшись на найвищі щаблі в імперській мистецькій ієрархії, Ілля Рєпін відмовлявся слідувати колоніальній політиці у власній творчості. Вперше це наочно проявилося в гострій епістолярній дискусії з Іваном Крамським щодо картини «Паризьке кафе» (1875). Сюжет картини — жінка, що кидає виклик суспільству, — був абсолютно революційним на той час для Російської імперії, що не змогла не тільки перетравити, а навіть якось адекватно відрефлексувати його ідею. Крамськой був обурений вибором сюжету, що, на його думку, не відповідав «дикій хохляцькій натурі» художника. Рєпін же наполягав на свободі вибору й трактуванні теми.

Незалежність поглядів і свободу думки художник проявив згодом і під час створення «Запорожців», проігнорувавши численні негативні зауваження й застереження Л.М. Толстого, М.С. Лєскова та багатьох інших коментаторів щодо цього сюжету, довів його до завершення й зрештою переміг. Як казав про Рєпіна Корній Чуковський, який багато років спостерігав його зблизька, «він усе життя видушував із себе раба» і виховував у собі почуття власної гідності. Саме цю якість Рєпін цінував у творчості й житті Тараса Шевченка й підкреслив її в епітафіях до пам’ятника Кобзареві 1908 року.

Нагадаю, що «русский мир» — це абсолютно архаїчний колоніальний концепт, вигадана спільнота «триєдиного» народу з «духовним і політичним центром» у Москві, імперський наратив. Цей концепт апропріює українську інтелектуальну й мистецьку складову імперського спадку. Але одночасно він маніпулює поняттям «русский», підміняючи ним поняття «імперський».

Як це часто буває з російськими виставками — блокбастерами — вони апелюють до ідеї колективної «русскої душі», яка понад 100 років вдало продавалася на світовому культурному ринку. Щодо Рєпіна, то він зазвичай подається в «пакеті» з традиційними ідеологічними наративами, як імперськими, так і радянськими. Тобто зі старими картами Російської імперії й Лєніним на броньовику.

Донедавна іноземні куратори також розглядали культурний спадок Російської імперії через російські шори. Декларуючи ідею «не обмежувати мистецтво національністю», вони зазвичай мали на увазі російську, а не українську національність. Тож у їхній інтерпретації виходило, що «український художник» — це національне обмеження, а «російський» не є обмеженням. Західні куратори не усвідомлювали, що російська культура також є колоніальною, хоча й зі своєю специфікою порівняно зі спадком імперій із заморськими колоніями.

Створюючи наш проєкт в умовах війни, ми мали обмежені можливості. Проте Національний музей Тараса Шевченка надав нам портрет Т. Г. Шевченка й матеріали, пов’язані з участю художника в кампанії з проєктування пам’ятника Тарасу Шевченку у 1908 році, а Національний художній музей України — ескіз до «Запорожців». Шевченківські матеріали, експоновані поруч із роботами з нашої колекції —посмертним портретом Миколи Костомарова, «Українською хатою», рисунками з мандрівки Україною — створили важливий національний контекст. Здавалось би, це не революційний крок, але, як не дивно, роботи, що зберігаються на сусідніх вулицях, ніколи не виставлялися в одній експозиції.

Для багатьох відвідувачів, навіть добре знайомих із творчістю Рєпіна, це було несподіванкою. Очевидно, ті, хто звик сприймати Рєпіна в контексті імперського дискурсу, мали змогу відкрити для себе український вимір життєтворчості митця. Виставка не дає прямої відповіді на питання ідентичності, але вона дає поживу для роздумів.

Це дуже масштабне питання, і ми не ставили за мету дати на нього вичерпну відповідь. Ми лише намітили основні напрями, перспективні для подальшого дослідження Рєпіна як одного з творців українського козацького візуального міфу, як активного дієвця української спільноти, а також візіонера, що вплинув на подальший розвиток національного мистецтва.

Мені видається перспективним широкий підхід учасниці нашого проєкту, дослідниці Аліси Ложкіної, яка розглядає вплив картини «Запорожці», її естетики та ідей на українську візуальну культуру ХХ–ХХІ століть у різних медіа — графіка, фотографія, кіно, кіберкультура тощо. Розмірковуючи над цим, ми представили на виставці один із найвідоміших сучасних творів, інспірованих «Запорожцями…», — світлину українсько-французького фотографа Юрія Білака, де на місці козаків Рєпіна постали захисники сучасної української держави.

Робота Юрія Білака «Лист сультіну» була створена у 2015 році на передовій під Дебальцевим. Його персонажі реальні. Вони не лише позували для фотографа, але й створили перформанс — лист путіну. Як основу автор використав дошки від снарядів установки «Град», які заґрунтував левкасом у традиції іконописної техніки, а зверху наніс фотозображення. Таке поєднання гостро актуального і вічного доводить, що Рєпін геніально вловив позачасовий національний поведінковий патерн — зухвалий сміх перед лицем небезпеки. Для глибшого унаочнення ми розмістили поруч із твором Білака козака Рєпіна, його ескіз до «Запорожців», між якими відбувається візуальний діалог.

У радянський час «Бурлаки» трактувались як метафора непосильної каторжної роботи. Але в останнє десятиліття, особливо під час Революції гідності, «Бурлаки» й «Запорожці» набули нових сенсів як символи двох протилежних ментальних моделей: російської — як безсловесної скотської покірності, й української — волелюбства, братерства й непереборної вітальності. І в цьому є велика частка правди того, як сам Рєпін трактував свій сюжет.

У 1917 році художник написав брутальний соціальний ремейк на свою ранню картину «Бидло імперіалізму». Він пояснював, що завдання імперії — виховувати підданих у приниженнях, побоях і безволі. Тож наше сучасне трактування відповідає рєпінському й, на мою думку, чітко відображає його цінності й національну ідентичність.

Під час підготовки нашого проєкту вийшов український переклад книги «Микола Гоголь — український письменник в імперії. Дослідження ідентичності» знаного літературознавця, професора відділу сучасних мов і культурологічних студій університету в Альберті (Канада) Олега Ільницького. Ми знайшли там багато думок, суголосних нашим підходам, тим паче що в біографіях і творчості Гоголя й Рєпіна набагато більше спільного, ніж ми навіть можемо уявити. Ми вдячні, що Олег відгукнувся на пропозицію взяти участь в онлайн-зустрічі, а також написати текст для збірника, який вийде як підсумок нашого проєкту. Його ідея про Гоголя як українського письменника, що був активним учасником і творцем імперської культурної сцени, видається нам перспективною в дослідженні Рєпіна.

Пітер Дорошенко — добре знаний в Америці, Європі, Україні мистецтвознавець і куратор багатьох мистецьких інституцій. Зокрема, він очолював Український музей у Нью-Йорку, де втілив кілька важливих деколонізаційних проєктів. Пан Дорошенко давно цікавиться постаттю Рєпіна й вивчав рєпінську колекцію, яка зберігається в Музеї Атеніум (Фінляндія). Він додав «фінських» штрихів до ідентичності художника, звернув нашу увагу на демократичні погляди Рєпіна, який підтримував незалежність Фінляндії.

Але не менш важливим для нас було залучення до спільної розмови українських музейників, які успішно працюють з темою Рєпіна як у науковій, так і в публічній сферах. Це Світлана Бучаста — директорка Художньо-меморіального музею І.Ю. Рєпіна; Яна Тимошенко — голова ГО «ДІЯ», завідувачка Меморіального будинку-музею Дмитра Яворницького в Дніпрі; Олена Марініна — головна зберігачка Національного музею «Київська картинна галерея», дослідниця графічної колекції І.Ю. Рєпіна.

Мені складно говорити про світовий погляд як щось єдине. І я маю сумнів щодо того, що у світі існує єдиний погляд на Рєпіна як на українського художника. Він ще не сформований, бо, крім нас (я маю на увазі всіх зацікавлених у промоції українського мистецтва) його немає кому формувати. Але маю надію, що ситуація буде змінюватися. Навіть формальне переозначення Рєпіна як українського митця в західних музеях вже є приводом і професійною вимогою з боку західних кураторів дізнатися про це більше. І саме тут ми маємо бути готовими до подібних запитів.

Передусім, уже після війни, нам треба зробити виставку робіт Рєпіна з українських музеїв. Таких полотен в Україні зберігається понад 140. Поміж ними тільки наш музей зберігає 68 одиниць живопису й графіки. Останній раз така виставка відбувалась у Фінляндії в 1996 році, майже 30 років тому. За цей час кардинально змінилися можливості залучення різних технічних медіа, які дають можливість доповнити й по-новому інтерпретувати самі роботи. Вважаю, що є гарні перспективи співробітництва, наприклад із Чехією, Латвією, Фінляндією, де зберігаються його роботи, зокрема чимало робіт української тематики. І так поступово ми зможемо донести наш погляд на художника. Цей шлях не буде швидким, але його треба долати.

Для мене дуже символічною є одна з його останніх картин — «Гопак». Це динамічна композиція, з експресивними діагоналями, що зображує козаків, які стрибають-витанцьовують на списах, і ледве помітний чорний силует чоловіка зі спини, якого ніби затягує в цей безкінечний козацький вирій. Не менш символічним є фото 1929 року із запрошеним українським хором із Виборгу на його 85-річчя в Куоккалі (Фінляндія).

Мабуть, із почуттям наповненості, здивування й бажання дізнатися більше.