З початком повномасштабного вторгнення у світі більше дізналися про Україну. Колись маловідома пострадянська країна, нині вона асоціюється зі стійкістю, сміливістю і незламністю. Але чи достатньо цього, щоб український досвід став близьким для світової спільноти?
Під час дискусії «Writing, scrivere, écrire про Україну. Досвід українських авторок, які пишуть іноземними мовами», яку організував Український ПЕН у рамках XIV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», журналістка Анна Корягіна, перекладачка й письменниця Ярина Груша, письменниця та очільниця «INDEX: Інститут документування і взаємодії» Саша Довжик міркували про те, як треба розповідати про Україну у світі, щоб бути почутими та зрозумілими. Подію модерувала Тетяна Терен.
Ділимося ключовими тезами цієї дискусії.
Як авторки почали писати іноземними мовами
Спікерки події народилися в різних регіонах України. Анна Корягіна — у Кременчуці, Ярина Груша — у Ямполі на Вінниччині, Саша Довжик — у Запоріжжі. Водночас, попри різні місця народження, у кожної з них є факти в біографії, які репрезентують не лише їхнє життя, а життя цілого покоління.
«Дата мого народження — липень 1986 року. Те, що я народилася саме в Ямполі на Вінниччині, було незаплановано. Бо я мала народитися в Київській області. Мої батьки втекли з радіоактивної зони Київщини, з Іванківського району. Відтак у 1995 році я вперше потрапила в Італію в рамках програми “Діти Чорнобиля”. Тому розмовляю італійською з дев’яти років. І дуже добре знаю італійський контекст», — розповідає Ярина Груша.
Перекладачка й письменниця Ярина Груша
Відвідуючи з дитинства Італію, Ярина й надалі повʼязала своє життя із цією країною: переїхала туди у 2015-му, а з 2022 року цілеспрямовано почала писати італійською мовою. Але спілкується з авдиторією авторка специфічно — через травму війни та окупації.
«Письмо для мене зараз — це письмо італійською мовою. І я вже розмовляю з італійською авдиторією. Але розмовляю про Україну. Я дуже довго думала про власну ідентичність. Бо імʼя і прізвище в мене українські, а пишу я італійською. І в якийсь момент я зрозуміла, що, мабуть, найкраща формула для позначення моєї ідентичності — це “італійсько-українська письменниця”. Цей дефіс допомагає мені бути містком між двома культурами».
А ось Саша Довжик потрапила у Велику Британію вже в дорослому віці. 2012 року вона вступила на програму вікторіанських студій. І тоді в середовищі, де українок та українців не було, вона хотіла бути схожою на своїх одногрупників, увійти в їхній культурний контекст.
«Після цього сталися Майдан, російське вторгнення. І коли я повернулася до Лондона як PhD-студентка у 2014 році, то свою відмінність і свою українськість мені, навпаки, хотілося підкреслити. У моїй короткій біографії зазвичай сказано, що я українська письменниця, родом із Запоріжжя. І також є контекстуальна позначка, що я народилася за два роки після Чорнобиля і за два роки до розвалу Радянського Союзу. Тобто я намагаюся дати максимальний контекст своїм англомовним читачам щодо того, звідки я родом і які історичні обставини мене сформували. У кожне своє речення ти вставляєш якірці, які допоможуть тебе зрозуміти», — коментує Саша Довжик.
Чи складно пояснювати іноземцям українські контексти
У будь-якій країні Європи люди тривалий час не знали про Україну, не могли знайти її на карті чи навіть усвідомити нашу державу не як частину росії. Тому українські авторки часто стикалися з нерозумінням і мали докласти зусиль, щоб грамотно пояснити українські контексти.
Наприклад, британці краще пізнають Україну через екологію, італійці — через сімейні історії, французи — через культуру та неочікувані аналогії. Ще однією злободенною темою стала війна, але й тут треба було добирати такі слова, щоб не відштовхнути від себе іноземну авдиторію.
«Щоб говорити про війну у своїй країні, ти мусиш також знайти паралелі і трошки розширити власні уявлення про те, що відбувається у світі. Через такий пошук спільних тем і спробу пропонувати певні вирішення, які вже напрацьовані Україною, ми доходили до спільного знаменника, коли Україну знаходили на мапі й навіть знали, як правильно вимовляється назва нашої столиці. Після 2022 року все змінилося. Спротив української армії допоміг нам говорити з позиції сили. Україну знайшли на мапі і знайшли не як жертву. А як країну і культуру, що чинить спротив. І позиція письменників, які намагаються пояснити Україну світові, також змінилася», — зазначає Саша Довжик.
Письменниця та очільниця «INDEX: Інститут документування і взаємодії» Саша Довжик
А ось в Італії, як стверджує Ярина Груша, було важко зруйнувати російську пропаганду, яку там роками насаджували. Російські наративи так укорінилися, що ніхто не хотів вірити у гібридну війну росії проти України.
Також значну роль відіграє контекст Італії. Адже у Другій світовій війні країна, як союзниця Німеччини, зазнала поразки. Тому історії про спротив, звитягу й боротьбу за власну ідентичність тамтешній авдиторії неблизькі.
«Італійці не визнали своїх військових злочинів. Тобто цієї розмови всередині італійського суспільства не відбулося. Це просто замʼяли. Тому вони ніколи не боролися за свою ідентичність і не розуміють українців, які борються. Завжди знайдеться хтось, хто встане і скаже: “А що там Бандера?” На це я навчилася не реагувати емоційно. Я вже реагую так, як італійці, зі сміхом, і кажу: “А що там Муссоліні?” Ставити українцям запитання про співпрацю, колаборацію з німцями, коли ви офіційно були на боці німців у Другій світовій війні, дуже дивно. І тут ми говоримо про контекст».
Нині в Італії зберігається стабільний інтерес до України. Але через специфічний вектор — сімейні історії. Окупація, викрадення українських дітей, розʼєднання сімей — ось що читають італійці, щоб краще зрозуміти нашу країну.
Дещо відмінна ситуація у Франції. Місцеві настільки вражені українським спротивом, що ця хвиля триває досі. Але перед журналістами постає питання нової оптики, крізь яку можна подавати матеріали. Так, Анна Корягіна написала статтю про фільм французького режисера Олів’є Ассаяса про Володимира Путіна. Російського диктатора там зіграв Джуд Лоу.
«Це дуже масштабний французький фільм з бюджетом 23 мільйони євро. Знімати французи поїхали в Латвію. Хотіли в Ризі поставити декорації Кремля. А латвійцям це дуже не сподобалося. Люди телефонували в поліцію, коли бачили російські прапори на вулицях. І я вирішила про це розповісти. Саме про цю латвійську частину зйомок, де французам було дуже незручно. На це пішов рік. І ось почали виходити відгуки французьких критиків про фільм. Вони були суперпозитивні. І мій редактор за кілька днів до виходу матеріалу почав казати: “Ти бачиш, які позитивні відгуки? Ти впевнена, що ти хочеш це публікувати?” Але коли мій матеріал вийшов, то всі високочолі французькі кінокритики, культурні журналісти писали й казали, що вони навіть не уявляли, як у 2026 році можна зняти фільм про Путіна в Латвії, яка ділить 200 кілометрів кордону з Росією», — ділиться Анна.
Як вибирати теми для іноземного читача
У Франції редактори підтримують авторок, які пропонують власні теми з української історії чи культури. Анна Корягіна стверджує: значно складніше потім вписати цю тему в загальний контекст і показати на мапах місце, де відбуваються конкретні події.
«Моя робота — це теж про карти. Навіть останні теми. Я писала про лелек Грицька і Одарку. Але в тому ж матеріалі згадала Миколу Гоголя, який народився за сто кілометрів від місця, де гніздяться птахи. Дуже важливо ці маячки ставити. Тому що Франція, особливо молодші покоління, розуміють їх. Так, цеглинка за цеглинкою, нарешті настає той час, коли ми нагадуємо і про Казимира Малевича, і про Соню Делоне, і про багатьох інших наших митців. Про їхнє українське походження, закоріненість в українську культуру».
Журналістка Анна Корягіна
А ось в Італії, як стверджує Ярина Груша, читачу для кращого розуміння контексту варто розповідати про сімʼї. Саме так і зʼявився роман «Синій альбом», у якому авторка розповідає про чотири покоління однієї родини: прадідуся, якого репресували; бабусі, дитини «ворога народу»; батьків, які тікають від аварії на ЧАЕС, і дітей, які бачили на власні очі розпад СРСР, Помаранчеву революцію, Революцію Гідності та початок війни росії проти України.
«Я хотіла вибудувати цю лінію і показати: є щось, закладене в наших сімейних історіях. У кожного покоління життя змінювалося через те, що якісь рішення ухвалили в Москві. І це непокаране російське зло до цього призвело. Я хотіла вибудувати тяглість. Показати, що український спротив сягає корінням далеко в минуле. Навіть якщо цього ніхто не знав і не бачив».
Італійська авдиторія відкрита до того, щоб дізнаватися більше про Україну та її історію. Тому видавці додали до роману окремий розділ, де розповідається про 60 видатних українських постатей. Тож італійці, прочитавши, можуть піти далі й дізнатися більше.
Також у романі Ярина Груша залишає місце для українських слів, які вона свідомо не перекладає.
«Я хочу, щоб італійська авдиторія не потребувала перекладу. І дуже злюсь, коли українську горілку італійські перекладачі перекладають як “водка”. Тож я працювала саме для того, щоб через роман створити тривимірний образ українця. Бо чим більше і краще вони нас знають, тим впізнаванішими ми стаємо на міжнародній арені», — підсумовує спікерка.
А ось британська авдиторія вже зовсім скоро зможе ознайомитися з українськими казками на сучасний лад, які написала Саша Довжик, — її книга вже готується до друку. В основу книги лягли історії реальних людей, які живуть в часи повномасштабного вторгнення росії в Україну, — нас із вами.
«Ми знаємо, що тепер видають багато щоденників, мемуарної прози. Це надзвичайно цінні джерела. Проте я також розумію, що ці джерела далі інтерпретуватимуть автори й авторки за кордоном, які матимуть час, простір і ресурс для того, щоб вписати ці матеріали у світову культуру. Мені хотілося запропонувати власну інтерпретацію, певну надбудову. Хотілося вписати ці документальні свідчення в контекст світової літератури, апелюючи до якихось фундаментальних міфів і європейської культури. Вплітати українські міфи і казки у цій оповіді так, щоб мої англомовні читачі впізнавали певні сюжети. І щоб вони, ці сюжети, інтригували й нагадували про щось рідне», — розповідає Саша.
Дискусія «Writing, scrivere, écrire про Україну. Досвід українських авторок, які пишуть іноземними мовами»
Отже, історії сучасних подій в Україні будуть подані через звичні нам образи козаків, мавок чи лісовиків. Бо це те, що обʼєднує різні народи та культури попри відстані і час.
