Автор: sensor

«Смолоскип» — видавництво, що зберігає дух самвидаву не лише в архівах, а й у своїй місії. Створене в еміграції Осипом Зінкевичем, воно стало символом вільного слова, яке проривалося крізь кордони, заборони та цензуру. Сьогодні «Смолоскип» продовжує бути простором, де минуле української культури зустрічається з її сучасністю, підтримувати дослідження самвидаву та популяризувати нові літературні імена. 

До 16 листопада в Українському Домі триватиме виставковий цикл «Подорож», у межах якого можна побачити присвячену історії самвидаву експозицію «Шлях книги», де показано оригінальні артефакти: друкарські машинки, плівки, листи та навіть ляльку, у якій перевозили заборонені матеріали. З нагоди виставки ми поспілкувалися з Ольгою Погинайко, директоркою книгарні «Смолоскипу», та Олегом Коцаревим, письменником, поетом, координатором роботи Музею-архіву українського самвидаву при видавництві. Говорили про експозицію, шлях книги в самвидаві, засновника видавництва Осипа Зінкевича та про те, як «Смолоскип» продовжує його справу.

Олег Коцарев: Самвидав у СРСР був наслідком диктатури і зашореності в ідеології, культурі, інформаційній сфері. Альтернативні думки та нестандартні ходи з’являлись і «шукали виходу». Так само це був наслідок виходу на суспільну сцену покоління шістдесятників — людей, яких вразив контраст між проголошуваними в Радянському Союзі ідеалами та їхнім втіленням, і які не схотіли про це мовчати.

Ольга Погинайко: Дисидентам спершу не йшлося про незалежність, а про зміни в самому Союзі. Багато хто потрапляв у тюрми, де сиділи старі упівці, які ділилися своїми історіями й досвідом. Тож люди поверталися з іншими поглядами. У самвидав досить часто потрапляли тексти, що не були антирадянськими (бо ж він не був тільки політичним) — це був спосіб вільно висловитися, не пишучи віршів-«паровозів», що могли протягнути текст крізь цензуру. Це була можливість писати так, як ти хочеш, без прославлення партії.

Олег: Збирати наш архів почав Осип Зінкевич, який разом з однодумцями активно займався самвидавом. Вони «вивуджували» тексти з України й публікували на Заході, щоб зробити наші події та активних людей максимально почутими у світі. Після цього пересилали ці матеріали назад для ширшого розповсюдження. Вони співпрацювали з різними людьми: моряками, туристами, американськими та західноєвропейськими комуністами.

На виставці, наприклад, є сувенірна лялька в народному українському костюмі, яка теж слугувала для перевезення матеріалу. 

Найбільше матеріалів — з 1960–1980-х років. Дисидентство в Радянській Україні та українська діаспора на Заході. Це книжки, листування, публікації, інші документи. Також є цікаві речі, пов’язані з «Розстріляним Відродженням», матеріали часів перебудови (зокрема, яскрава колекція неформальної преси, вельми спорідненої з самвидавом) та періоду незалежності.

Олег: Перед нами — справжні об’єкти, учасники особистих і колективних історій живих людей, які по-своєму бачили світ, боролися, любили й ненавиділи. Однак жоден документальний образ не може бути позбавленим певної художності, суб’єктивності, «вигинів» часу. Тому важливо, щоб ця виставка не нав’язувала людям однозначного сприйняття, а давала змогу осмислювати, узагальнювати, формувати ставлення до цих об’єктів та подій.

Ольга: Друкарські машинки надало видавництво «Дух і Літера». Стосовно артефактів від «Смолоскипа» (листи, фотокопії, плівка самвидаву, іграшка)  —  це все історичні речі, якими займався Осип Зінкевич. Він перевіз увесь архів з Америки до України після здобуття незалежності. Це наша історія, яку треба пам’ятати, щоб вона не повторилася.

Олег: Як на мене, найскладніші етапи подорожі тексту — ті, де залучені до самвидаву люди ризикували своїм спокоєм, свободою і життям. Тобто створення текстів з елементами інакодумства, їхнє копіювання та переправлення через кордон.

Ольга: Найпростішим був етап, коли вже є рукописи й можна робити книжку. Набагато складніше було приховати й вивезти матеріали з Радянського Союзу, а потім дізнатися, чи вони потрапили за кордон.

Олег: Дуже багато матеріалів самвидаву торкалися питань української ідентичності, її збереження та проблематизації в радянських умовах русифікації. Долати заборони, цензуру і страх було непросто, часто це брало на себе вузьке коло відважних людей. Однак їхня послідовність і чітка налаштованість критичної маси населення на те, щоб залишатися при своїй ідентичності, зробили свою справу.

Ольга: Самвидав — це як тернистий шлях книжки, метафора свободи слова. Він є шляхом самоусвідомлення книжки.

Олег: Образ Осипа Зінкевича — маг, волхв, жрець. Той, хто змінює, перетворює, вміє чекати й бачити наперед.

Ольга: Тут треба поділити на два періоди: діаспорний і власне український. У першому — це засновник «Смолоскипа», правозахисник. Якщо ж йдеться про час незалежності, то Осип Зінкевич став патроном сучасної літератури. У 1990-х він робить речі, що дадуть результат не одразу, а через два-три десятиліття. Літературний конкурс «Смолоскипа» і семінари творчої молоді дали поштовх усій сучасній українській літературі. Видавництво допомагало молодим авторам видавати тексти. Серед найяскравіших прикладів — Сергій Жадан, Софія Андрухович, Іван Андрусяк, Дмитро Лазуткін.

Олег: Як пояснювати самвидав молодшій аудиторії? Для початку показати яскраві об’єкти, розповісти найефектніші історії, дати міжнародний контекст (сьогоднішні діти часто плутаються в історії ХХ ст., зате мислять глобально). Змальовуючи глибші й важливіші сюжети, не тонути в пропаганді, але акцентувати факти. Не уникати суперечливості та критичності.

Ольга: Люди починають цікавитися своїм родом десь близько тридцяти років. Інтерес до становлення та місця в історії теж приходить у старшому віці. Точно можна сказати, що не треба спілкуватися пафосно (це викликає лише скептицизм), а, можливо, варто пояснювати через приватні історії.

Олег: Книжка була і залишається цікавим об’єктом, що може опинятися серед різноманітних драм. Головне — обрати відповідну перспективу.

Ольга: Сучасна книжка не має таких драматичних перипетій. Зараз це файлик на комп’ютері, без цієї романтики — набору тексту на машинці, збирання, перевезення. Процеси зараз досить нудні, тож цікавіше брати раніші періоди й обов’язково — історичний контекст.

Олег: У нас мало інституцій, які всерйоз займаються історією та іншими гуманітарними темами. На заваді і реалії війни, і хронічний брак коштів, і, можливо, найголовніше — брак розуміння в суспільстві, навіщо це потрібно.

Олег: Сьогодні видавництво продовжує публікувати й поширювати спадщину 1920–1930-х та 1960–1980-х років, яка була цензурована та значною мірою заборонена, і сприяти розвитку молодої літератури незалежної України, що стартувала в зовсім інших умовах і нині проходить особливо тяжкі випробування.

Ольга: Місія «Смолоскипа» незмінна попри те, що пана Осипа немає. Видавництво продовжує друкувати молодих авторів, проводити літературний конкурс. Зараз ми починаємо видавати повне зібрання творів Василя Стуса, продовжуємо популяризувати діяльність дисидентів, шістдесятників.

Минулого року в Українському Домі була чудова виставка про шістдесятницю Аллу Горську, а сьогодні частина виставки — про наш самвидав. Такі речі стали актуальними, і це тішить. Думаю, ми продовжуватимемо популяризувати й видавати дисидентів і шістдесятників. Бо хто, як не ми?

Книгарня «Фундамент» — яскравий «ліхтарик», що освітлює нижній поверх Українського Дому, наповнюючи його світлом книжок і сенсів. Тут можна знайти українські та зарубіжні видання: альбоми з українського авангарду, фотокниги сучасних митців, матеріали з мистецтвознавства, соціології культури й арткритики, журнали, артбуки, а також роботи малих видавців і незалежних авторів. 

До 16 листопада в Українському Домі триватиме виставковий цикл «Подорож», у межах якого книгарня презентує проєкт «Тамвидав», присвячений українському книговиданню за кордоном. З цієї нагоди ми поспілкувалися з Андрієм Онищенком, співзасновником «Фундаменту», про феномен букіністики,  популяризацію української візуальної книги, відродження інтересу до тамвидаву та місію книгарні.

Ми спеціалізуємось на книгах з українського візуального мистецтва. Хоча те, що видається зараз — лише краплина у великому океані книжок, які існували раніше. Минулого року, готуючись до фестивалю «Фундамент» з акцентом на нонфікшн, ми захотіли привернути увагу до історії української букіністики. На основній вітрині були книги з нашого асортименту, а внизу — невелика букіністична ятка. Помітивши високий попит серед аудиторії, цього разу ми зробили формат попапу, де колекціонери мають змогу продавати самостійно.

Українська букіністика популярніша на заході країни, тоді як київський ринок довгий час був наповнений російським продуктом. Хочеться створити нові звички українських книгочитунів і привернути їхню увагу до букіністики, щоб вони розуміли цінність цих книг і збирали власні бібліотеки. Це той випадок, коли книга про культуру сама стає частиною культури, її матеріальним носієм.

Тоді в нас була вітрина сучасного самвидаву (молоді художники надсилали книги, зроблені власноруч), а  цьогоріч ми вирішили пов’язати проєкт із минулою виставкою, і зробили вітрину з тамвидавом, де представлені видання української діаспори. Завдяки нашим колегам-букіністам, глядачі можуть не лише подивитись на книги, а й погортати їх, придбати до власної колекції. 

Тамвидав — матеріальний доказ того, що українці, опинившись за кордоном, писали й видавали рідною мовою для своєї аудиторії.

А також розповісти, що наша історія більш глибока, плюральна, не така лінійна, як описано в підручниках (особливо буремне XX століття).

Сьогодні установи й інституції не готові надавати оригінальні твори, ділитися колекціями, тож ми вирішили працювати безпосередньо з колекціонерами, букіністами, галеристами. З їхніх приватних колекцій і склалась експозиція. 

Сама ідея зумовлена й подіями, що відбуваються зараз. Важко порахувати точну кількість українців, які виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення. У XX ст. було три великих еміграційних хвилі, але тоді люди намагалися менше розчинятися в культурах, у які потрапляли.

Спочатку нам хотілося показати різноманіття книжок, які виходили за кордоном, зосередити увагу на явищі ефемерії — поліграфії з коротким строком вжитку (буклети, афіші, запрошення, листівки). У процесі підготовки довелося трохи звужувати тему, тож основою виставки стали роботи Едварда Козака та Якова Гніздовського — яскравих представників української інтелігенції, художників, які були певними «соціальними вузлами». 

Працюючи над книжками, вони пов’язували роботу автора та видавця у різних країнах, фактично «зв’язували» людей. Під обкладинками Гніздовського й Козака зберігається великий масив української класики, що виходила за кордоном. Художники створили унікальний візуальний стиль, що конкурував із роботами провідних західних дизайнерів книг.

Період існування Радянського Союзу був тяжким і складним, і наше ставлення до цього спадку досить неоднозначне. Думаю, через тамвидав розгорталася паралельна історія України. Будучи на різних континентах, діаспоряни підтримували зв’язок із земляками, засновували організації та політичні інституції, що мали на меті зберегти наші традиції й культуру. І вони впорались із цим завданням. Уже на початку ХХ ст. українці довели, що залишаються модерною і свідомою нацією навіть поза межами Батьківщини.

Мене зацікавив журнал «Лис Микита», що став своєрідним продовженням львівського журналу «Комар» (після того, як редакція потрапила в табори для переміщених осіб, вони створили «Комара запротореного»). «Лиса Микиту» ж заснував Едвард Козак. Журнал виходив з 1948 по 1990 рік. Це була гостра політична сатира з неймовірними карикатурами автора (наприклад, обкладинки на честь смерті Сталіна, де навіть у пеклі його бояться).

Отакі популярні гумористичні журнали чудово рефлексували події в Україні й показували, якими гострими на слівце залишалися діаспоряни в побуті та мисленні.

Хочеться вірити, що існує зв’язок між тамвидавом ХХ ст. і сучасною хвилею видавничої активності українців за кордоном. Зараз казати складно: потрібна певна історична відстань (принаймні десять-двадцять років), щоб говорити про явище української діаспори XXI ст. Однак, ми вже знаємо багато прикладів того, як українці за кордоном організовують виставки, кінопокази, друкують книжки тощо. Сподіваємось, що, обравши життя там, вони збережуть свою ідентичність та передаватимуть культурні традиції далі.

Кожна представлена книжка — це свідчення того, як люди ідентифікували себе українцями попри те, що опинялись в інших місцях, культурах і традиціях. Це був свідомий вибір, і кожне видання — це його доказ.

Це завдання ми виконуємо вже два роки, і справи йдуть напрочуд непогано. Ми хочемо зробити так, щоб Український Дім усе більше асоціювався з книжками.

The Ukrainians Media — одне з найбільших незалежних медіа України, що розповідає історії про людей, які надихають, змінюють і не дають зневіритися. Від часу свого заснування воно перетворилося на велику медіаспільноту, що об’єднує журнал Reporters, Книжковий клуб, видавництво The Ukrainians Publishing, продакшн The Ukrainians Production і сторітелінгову студію The Ukrainians StoryStudio. 

До 16 листопада в Українському Домі можна відвідати виставковий цикл «Подорож», де The Ukrainians Publishing презентує проєкт «Маршрут місцями пам’яті». З цієї нагоди ми поспілкувалися з Вікторією Осадчою, менеджеркою подій The Ukrainians Media, про експозицію та книжку «Контурні карти пам’яті», на основі якої вона побудована. Говорили про шлях створення проєкту, про пам’ять як живу тканину досвіду та про те, як особисті історії можуть перетворюватися на спільні: ставати частиною великої мапи сьогодення.

Задум цієї книжки належить журналістці й правозахисниці Вікторії Амеліній. Вона документувала злочини росії на території України. Ідея збірки полягала в тому, аби зафіксувати російські злочини проти української спадщини, але водночас підійти впритул не до самих лише стін, а й до пам’яті. Цією ідеєю Вікторія поділилась з нашою колегою Вірою Курико, нині головною редакторкою The Ukrainians Publishing. 27 червня 2023 року Вікторія загинула від удару ракети в Краматорську.

Усі культурні пам’ятки та місця, про які йдеться в книжці, пошкоджені або зруйновані російськими військами. Тому ілюстрації художниці Оксани Бойко — це відображення приватної пам’яті авторів і авторок, візуалізація того, якими ці місця були до руйнування.

Виставка стала логічним продовженням нашого презентаційного маршруту. Ми хотіли пройти містами, описаними в збірці — Черніговом, Харковом, Миколаєвом, Києвом. У експозиції представлено п’ять місць: Маріуполь, музей Сковороди на Харківщині, Миколаївську гімназію, Чернігівську бібліотеку та дім Любові Панченко в Бучі. До кожного місця ми додаємо артефакти: шкільну газету, частину фасаду будівлі, книжки, макети, щоденники. Поруч ми розміщуємо фото зруйнованих пам’яток, аби показати масштаб руйнівної сили агресії росії, а водночас зберегти самодостатність цих місць, які важливі не тому, що їх атакували, а тому, що вони важливі для української культури.

З мозаїки Алли Горської «Боривітер» у Маріуполі ми не можемо отримати жодного матеріального об’єкта, це величезна втрата для нашої культурної спадщини. З Черніговом (есей Ольги Карі) та Миколаєвом (есей Марічки Паплаускайте) було легше, бо працювали з особистими архівами авторок. У випадку з домом Любові Панченко нам цінна взаємодія з Українським Домом і фестивалем «Фундамент», який відбувався в Українському Домі 23–26 жовтня, тому що вони допомогли створити експозицію. Усе це ми зібрали по крихтах. Окрім артефактів, є фото, але центральне місце посідають ілюстрації Оксани Бойко, якій вдалося намалювати поранені місця, спираючись на тексти есеїв.

Ми запитуємо, чим люди готові поділитися, а чим — ні. Це розуміння особистих кордонів. Індивідуальна пам’ять вразлива, нерідко травматична.

У книжці можна побачити, як наша редакторка Віра етично і водночас інтимно працювала з кожним есеєм, аби зберегти та не пошкодити приватність.

Кожна історія автономна, але їх об’єднує одна тоненька ниточка — усі ці місця були знищені або пошкоджені внаслідок російської агресії. Вони показують, що навіть найменша дрібниця (дерево біля музею, частинка мозаїки в Маріуполі чи парта в Миколаївській гімназії, за якою сиділа наша Марічка) є носієм пам’яті. Руйнування цих речей демонструє, наскільки глибокі наші зв’язки з ними, і як важливо фіксувати свої спогади. Ми розуміємо, що ці історії якнайяскравіше демонструють і злочини росії, адже вона руйнує не лише матеріальне, а й емоційне і психологічне всередині нас.

Ми створюємо простір, де кожен зреагує по-своєму. Кожна історія особиста, утім складені разом вони  формують колективну ідентичність.

Тут і велика цінність фестивалю «ФУНДАМЕНТ», фокус-темою якого цьогоріч стала подорож.

Коли я читала есеї, завжди поверталась до власних місць пам’яті. Я із Запоріжжя, і мені багато що відгукується. Для мене, напевно, близькою стала історія нашої Марічки Паплаускайте, бо вона говорить про школу і про те, як вона пам’ятає, що її парта була другою в третьому ряду. Коли ти живеш із розумінням, що можеш втратити дім, хапаєшся за найменші дрібниці, найменші спогади.

Ми запрошуємо аудиторію пройти ним і водночас подумки прогулятись власними спогадами. Ми не самі на маршруті пригадування: нас багато, і кожен береже ці місця всередині себе. Сподіваємось, оглядаючи експозицію, люди згадуватимуть власні місця пам’яті. Книжка та виставка — заклик до прокладання власних маршрутів.