Останні дні «старого» світу. Рецензія на роман Василя Сторчака «Лютий»

авторка Ольга Спіріна - 21.02.2025 в Книжки

«Лютий» — це авторський дебют Василя Сторчака, що вийшов 2024 року у «Видавництві Анетти Антоненко». Книжка підготовлена за підтримки Українського інституту книги й призначена для поповнення бібліотечних фондів.

Автор — ексвійськовий і психолог — створює текст на перетині жанрів: це повість про життя, що здається простим і зрозумілим, але насправді сповнене психологічних нюансів, про кохання і дружбу, розпач і надію, буденність та гостре передчуття неминучих змін. Цей твір органічно вписується у контекст сучасної української літератури про війну, травми та втрати. Ширше — в традицію літератури, яка досліджує людину в кризових і межових моментах.

Фіксація моменту

Нерідко письмо стає одним зі способів збереження реальності, що вже ніколи не буде такою, як раніше. Так само й цей текст сприймається немов сповільнений кадр перед невідворотним зламом подій. «Лютий» — це оповідь про дев’ятнадцять (від 5 до 23) днів місяця, який три роки тому, у 2022, перевернув життя кожного з нас. Але на відміну від читачів персонажі історії ще живуть у світі, де війна здається чимось далеким — вона ж гримить десь там, на Сході. 

У «темні часи загубленості ідентичності» оповідач і троє його друзів — Даня, Влад і Артур — стикаються з особистими викликами (подекуди дуже драматичними), розв’язують побутові проблеми, ухвалюють складні рішення, святкують, сперечаються, обговорюють новини та просто намагаються «жити це життя».

Це історія про людей, що прагнуть зберегти себе у світі, що поступово тріщить по швах під тягарем невидимої загрози. Оповідач, ім’я якого так і залишається загадкою, вирішує розірвати незрозумілі токсичні стосунки та знайти справжнє кохання. Даня — харизматичний алкоголік, що «міг би легко бути пастором секти якихось обкурених хіпі», воліє позбутися залежності. Завжди серйозний і стриманий Влад займається бізнесом, проводить час із донькою. Артур же планує весілля і готується стати батьком. Друзі частенько збираються разом, спілкуються, сміються, потрапляють у халепи та розмірковують про майбутнє, що темними хмарами насувається на країну.

Автор будує оповідь легко, стримано, але проникливо. Немовби переносить читачів  у зиму 2022 року, де щоденні турботи поступово заповнюються тривогою і передчуттям чогось страшного. У повітрі вже давно літають слова про можливу широкомасштабну війну, влада намагається заспокоювати людей, що тільки й говорять про це, а багатотисячна ворожа армія уздовж кордонів тільки підсилює панічні настрої населення.

Ця тема не оминає й головних персонажів історії, особливо Даню та оповідача. Вони не вірять (або радше не хочуть вірити) в те, що «у Києві можуть бути російські танки», що на міста й будинки летітимуть ракети, але доходять до спільної думки: «Схоже, щось буде». І тоді оповідач, що досить довго вагався щодо «подорожі-евакуації», таки вирішує покинути країну на деякий час. Обставини складаються так, що він летить сам. Сцена прощання в аеропорту 23 лютого 2024 року — одночасно й кульмінація, і розв’язка твору. Вона уособлює кінець однієї реальності та початок іншої.

Мова речей і подій

Попри нескладний сюжет, текст сповнений деталей, які виходять за межі історії. Це не просто роман про Київ і його мешканців напередодні ворожої навали, «зворотний відлік до точки неповернення», а й рефлексія над психологічною природою людини й тим, як складні часи оголюють справжні цінності, руйнують ілюзії та розкривають реальні обличчя. 

Даня, що страждає на межовий розлад особистості, вміє тонко помічати такі зміни: «Взагалі, бути — це вже важко. Люди стараються будувати життя, підлаштовуючись під нього. Носять маски, зростаються з ними і рано чи пізно забувають, хто вони, зростаючись зі своєю маскою назавжди, якщо їм, звичайно, не пощастить частіше цю маску знімати з лиця. Називають це тим, що вони знайшли себе в цьому житті, але частіше буває, що вони, скоріше, загубили себе в цьому житті».

Роман також порушує питання ідеологічності, оскільки герої виступають проти будь-якої нав’язливості, часто дискутуючи про принципи, переконання, етичні засади, політику й майбутнє. Їхні діалоги демонструють, як різні люди сприймають однакову реальність — від світоглядних питань до дрібниць на кшталт соцмереж, літератури, їжі чи грошей. 

На перший погляд, назва роману здається зрозумілою, проте вона має глибший зміст. Кривавий із 2014 року, у 2022 лютий став ще страшнішим і болючішим. І він досі живе всередині нас.

Так і у творі зима — це не лише сезон, пора року, а й стан душі: «Не може ж такого бути, що лютий буде завжди? Найкоротший місяць зими, в якому все, що тобі залишається після довгої зими, це дочекатися на весну. Вона, як символ життя, обіцяє повернути все те, що поставила на паузу зима, а лютий — це буквально фінішна пряма перед відродженням, коли ти тілом відчуваєш тепло і знаєш за припливом жвавості на рівні клітин, що це і є час прокинутися і жити далі».

Це час, коли старий світ завмирає, але водночас зароджується щось нове. Цей образ можна трактувати як метафору втрати та надії, задумуючись над питанням: що залишиться з нами, коли світ зміниться назавжди?

Фінальна сцена твору — найсильніший символічний момент. Прощаючись в аеропорту, герої лишають позаду своє «до» і вирушають у невідоме «після» — хтось за кордон, а хтось в Україні. Цей епізод емоційно резонує із кожним, хто пережив розрив між мирним життям і жорстокою реальністю війни. Автор не розповідає, як склалися долі інших персонажів, але відомо, що головний герой відтоді так і не повернувся додому.

Ілюзія спокою

Особливу увагу варто звернути на стиль роману, який балансує між лаконічністю і деталізацією. Автор уникає зайвого пафосу, натомість зосереджується на побутових деталях, що робить історію живою й переконливою. На відстані трьох років від описаних подій аж дивно читати, що раніше можна було гуляти Києвом після дванадцятої ночі, бо місто жило в ритмі 24/7, а люди не знали, що таке обстріли, тривоги й втрати. У деяких діалогах персонажів можна почути наративи, що тоді були повсюди: «точно щось буде», «та це на кілька днів, не більше», «вони налякають, після чого наша влада щось підпише і будуть нові кордони в країні», «яка війна у 21 столітті?»

Тодішній моральний стан великої частини населення вкладається в одну думку: «Це дуже дивно, як можна бути на порозі чогось надзвичайно масштабного, що може тебе розчавити без ніякої в тому твоєї вини, але при цьому наскільки вважати це абсурдом, що спокійно продовжувати їхати в таксі в аеропорт, бо це всього лише можливість поподорожувати».

«Лютий» спонукає до переосмислення власного життя. Крізь буденність київських реалій, наповнених рутиною і непомітною красою, та, здавалося б, звичайних розмов, автор нагадує: усе, що ми звикли сприймати як даність, може зникнути в одну мить. Ось друзі ще вечеряють у звичному закладі, обговорюючи все на світі, прогулюються знайомими вулицями, шукаючи пригод, і навіть не здогадуються, що зовсім скоро ця реальність розсиплеться на уламки, сповниться болем, страхом і тривогою. Так, як було раніше, за мирного життя, уже не буде. Те, що ми здобули тоді, чим дорожили, ставили на перше місце, залишилося десь далеко, було поставлено на паузу або й зовсім зникло. Ця книжка залишає після себе гірку ноту втрати, але разом із тим наповнює усвідомленням того, що життя триває навіть серед руїн.

«Лютий» не описує бойових дій, а фокусується на повсякденному житті людей до початку повномасштабного вторгнення, підкреслюючи контраст між звичним існуванням і майбутніми випробуваннями. Цей твір вписується у сучасний літературний контекст, доповнюючи палітру книжок, що досліджують психологічні й соціальні аспекти війни, як-от «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» Тетяни  Касьян, «Емоційні гойдалки війни. Роздуми психотерапевта про війну» Володимира Станчишина, «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» Олександра Михеда, «Битва за життя: щоденник 2022 року» Анатолія Дністрового, «Як це, війна? Психологічний досвід повномасштабного вторгнення» Іллі Полудьонного і Марка Лівіна.

Вибір слова

У січні 2025 року «Видавництво Анетти Антоненко» повідомило про припинення співпраці з Василем Сторчаком після його фейсбук-постів про «токсичну українськість» і принциповий перехід на російську мову, що спричинили обурення читацької аудиторії та професійної спільноти. В одному з дописів автор зазначив, що «в принципі (…) мабуть, завершив свою кар’єру письменника. Дуже швидко, але хоч би не треба відповідати рамкам українського письменника».

«Якщо і почнеться війна, то ми проснемося в геть іншому світі і вже ніколи не повернемося в цей свій світ, який в нас є зараз», — каже один із персонажів історії. На жаль, так і сталося. Але варто пам’ятати: навіть тоді, коли здається, що все втрачено, завжди є те, заради чого варто продовжувати боротьбу. Той страшний лютий не може тривати вічно, і рано чи пізно обов’язково прийде весна. 

Фото й віжуали — фото з фейсбук сторінки автора роману Vasyl Storchak, unsplash.com
Обкладинка книжки— сайт «Видавництво Анетти Антоненко»

Текст створено у межах студентського курсу «Літературно-мистецька критика: історія та сучасність» Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка спільно з медіа «Сенсор». Гарант освітньої магістерської програми «Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова» — доцент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Галина Усатенко

авторка
Ольга Спіріна