10 думок співзасновника книгарні Фундамент Андрія Онищенка

Книгарня «Фундамент» — яскравий «ліхтарик», що освітлює нижній поверх Українського Дому, наповнюючи його світлом книжок і сенсів. Тут можна знайти українські та зарубіжні видання: альбоми з українського авангарду, фотокниги сучасних митців, матеріали з мистецтвознавства, соціології культури й арткритики, журнали, артбуки, а також роботи малих видавців і незалежних авторів. 

До 16 листопада в Українському Домі триватиме виставковий цикл «Подорож», у межах якого книгарня презентує проєкт «Тамвидав», присвячений українському книговиданню за кордоном. З цієї нагоди ми поспілкувалися з Андрієм Онищенком, співзасновником «Фундаменту», про феномен букіністики,  популяризацію української візуальної книги, відродження інтересу до тамвидаву та місію книгарні.

Ми спеціалізуємось на книгах з українського візуального мистецтва. Хоча те, що видається зараз — лише краплина у великому океані книжок, які існували раніше. Минулого року, готуючись до фестивалю «Фундамент» з акцентом на нонфікшн, ми захотіли привернути увагу до історії української букіністики. На основній вітрині були книги з нашого асортименту, а внизу — невелика букіністична ятка. Помітивши високий попит серед аудиторії, цього разу ми зробили формат попапу, де колекціонери мають змогу продавати самостійно.

Українська букіністика популярніша на заході країни, тоді як київський ринок довгий час був наповнений російським продуктом. Хочеться створити нові звички українських книгочитунів і привернути їхню увагу до букіністики, щоб вони розуміли цінність цих книг і збирали власні бібліотеки. Це той випадок, коли книга про культуру сама стає частиною культури, її матеріальним носієм.

Тоді в нас була вітрина сучасного самвидаву (молоді художники надсилали книги, зроблені власноруч), а  цьогоріч ми вирішили пов’язати проєкт із минулою виставкою, і зробили вітрину з тамвидавом, де представлені видання української діаспори. Завдяки нашим колегам-букіністам, глядачі можуть не лише подивитись на книги, а й погортати їх, придбати до власної колекції. 

Тамвидав — матеріальний доказ того, що українці, опинившись за кордоном, писали й видавали рідною мовою для своєї аудиторії.

А також розповісти, що наша історія більш глибока, плюральна, не така лінійна, як описано в підручниках (особливо буремне XX століття).

Сьогодні установи й інституції не готові надавати оригінальні твори, ділитися колекціями, тож ми вирішили працювати безпосередньо з колекціонерами, букіністами, галеристами. З їхніх приватних колекцій і склалась експозиція. 

Сама ідея зумовлена й подіями, що відбуваються зараз. Важко порахувати точну кількість українців, які виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення. У XX ст. було три великих еміграційних хвилі, але тоді люди намагалися менше розчинятися в культурах, у які потрапляли.

Спочатку нам хотілося показати різноманіття книжок, які виходили за кордоном, зосередити увагу на явищі ефемерії — поліграфії з коротким строком вжитку (буклети, афіші, запрошення, листівки). У процесі підготовки довелося трохи звужувати тему, тож основою виставки стали роботи Едварда Козака та Якова Гніздовського — яскравих представників української інтелігенції, художників, які були певними «соціальними вузлами». 

Працюючи над книжками, вони пов’язували роботу автора та видавця у різних країнах, фактично «зв’язували» людей. Під обкладинками Гніздовського й Козака зберігається великий масив української класики, що виходила за кордоном. Художники створили унікальний візуальний стиль, що конкурував із роботами провідних західних дизайнерів книг.

Період існування Радянського Союзу був тяжким і складним, і наше ставлення до цього спадку досить неоднозначне. Думаю, через тамвидав розгорталася паралельна історія України. Будучи на різних континентах, діаспоряни підтримували зв’язок із земляками, засновували організації та політичні інституції, що мали на меті зберегти наші традиції й культуру. І вони впорались із цим завданням. Уже на початку ХХ ст. українці довели, що залишаються модерною і свідомою нацією навіть поза межами Батьківщини.

Мене зацікавив журнал «Лис Микита», що став своєрідним продовженням львівського журналу «Комар» (після того, як редакція потрапила в табори для переміщених осіб, вони створили «Комара запротореного»). «Лиса Микиту» ж заснував Едвард Козак. Журнал виходив з 1948 по 1990 рік. Це була гостра політична сатира з неймовірними карикатурами автора (наприклад, обкладинки на честь смерті Сталіна, де навіть у пеклі його бояться).

Отакі популярні гумористичні журнали чудово рефлексували події в Україні й показували, якими гострими на слівце залишалися діаспоряни в побуті та мисленні.

Хочеться вірити, що існує зв’язок між тамвидавом ХХ ст. і сучасною хвилею видавничої активності українців за кордоном. Зараз казати складно: потрібна певна історична відстань (принаймні десять-двадцять років), щоб говорити про явище української діаспори XXI ст. Однак, ми вже знаємо багато прикладів того, як українці за кордоном організовують виставки, кінопокази, друкують книжки тощо. Сподіваємось, що, обравши життя там, вони збережуть свою ідентичність та передаватимуть культурні традиції далі.

Кожна представлена книжка — це свідчення того, як люди ідентифікували себе українцями попри те, що опинялись в інших місцях, культурах і традиціях. Це був свідомий вибір, і кожне видання — це його доказ.

Це завдання ми виконуємо вже два роки, і справи йдуть напрочуд непогано. Ми хочемо зробити так, щоб Український Дім усе більше асоціювався з книжками.