Оповідання про оповідання, історії про історію. Рецензія на роман Девіда Мітчелла «Атлас хмар»

Ось видатний британський роман із подвійним життям. Навіть потрійним.

Уперше виданий понад двадцять років тому (у 2004 році це був третій роман 35-річного Девіда Мітчелла), до сьогодні він розійшовся різними мовами накладом понад пів мільйона примірників та отримав премії, номінації та схвальні відгуки як у спільноті шанувальників фантастики, так і у широкій літературній спільноті. Це і є ота подвійність, про яку мені йдеться: і читачі фантастики, і шанувальники «високої полиці» мають усі шанси бути задоволеними цим текстом.

Ну а третього виміру — кінематографічного — роман набув після своєї екранізації у 2012 році під керівництвом Тома Тиквера та сестер Вачовські. Можна припустити, що саме кіно підігріло читацький інтерес до роману настільки, що він має дуже помітний фандом, тож якщо під час читання у вас виникають до тексту якісь запитання та уточнення — з великою імовірністю хтось уже їх поставив, а хтось інший уже відповів. І це дуже зручно.

Надзвичайно цікава оригінальна структура, висока майстерність на рівні мови та стилізації, динамічний сюжет та гостро поставлені питання індивідуального вибору особистості та його зв’язку з долею цивілізації — це, напевно, навіть не повний перелік тих причин, чому цю книжку називають «сучасною класикою». Українською ж цей складний багатоголосий твір зазвучав у перекладі Катерини Дудки та Остапа Українця, який вийшов друком 2025 року у видавництві «Жорж».

Один із ключових прийомів, що їх використовує автор, — це перервана оповідь. Власне, роман спершу і розгортається як послідовність із п’яти перерваних оповідей, що поєднують минуле, сучасне та майбутнє: переносять нас, читачів, у часі від середини XIX століття, через XX-те та XXI-ше — у далеке технократичне майбутнє нашої цивілізації. Шоста ж частина показує картину постапокаліпсису і прописана повністю, без обривання на найцікавішому (як п’ять попередніх). Після цієї «цілої серцевини» стається несподіване: усі п’ять перерваних оповідей послідовно підхоплюються на «обірваній ноті» та завершуються, однак у зворотному порядку. Тож тепер (від середини роману до його фіналу) ми мандруємо із майбутнього назад у минуле. І цей масштабний незвичний задум цілком виправдовує себе. Хоч для багатьох це здаватиметься, певно, контрінтуїтивним, але така структура роману затягує, хвилює, інтригує емоційно та інтелектуально, змушує навіжено гортати сторінки.

Вигадливість і майстерність автора сягнула такої межі, що кожна із шести частин не тільки має власного головного героя та оповідача (найчастіше це одна й та сама особа), але й — свій жанр і свою форму оповіді. Ну і, звісно ж, свій історичний період.

Отже, за порядком. Спершу — у 1850-х — ми зустрічаємо американського правника Адама Юїнґа, який веде свою оповідь у формі щоденника мандрів островами Тихого океану. Це стилізація під пригодницький роман ХІХ століття, у центрі уваги якого — взаємини європейських колонізаторів та острівних тубільців, і ширше — поведінка «цивілізованих» та «нецивілізованих» людей, колонізація та її справжнє обличчя. Питання ці проговорені голосом дещо наївного ідеаліста — таким чином автор дає нам змогу зрозуміти дещо більше, ніж сам Адам.

Далі — початок XX століття, Бельгія. Наступний наш герой-оповідач — молодий музикант та композитор із Англії Роберт Фробішер, який через фінансову кризу та погані стосунки з батьком був змушений стати особистим асистентом колись відомого, але напівзабутого композитора Вів’єна Ейрса. Оповідь Фробішера подана у формі листів до його друга та коханого Руфуса Сіксміта. Жанр цієї частини можна окреслити як епістолярний роман, головні теми якого — музика, вірність собі та своєму творчому єству, міжвоєнна Європа та її настрої (зокрема, ніцшеанські), а також, звісно ж, — кохання.

У 1970-х нас чекає гостросюжетний детективний роман-розслідування про журналістку Луїзу Рей. Це єдиний текст, написаний не від імені головного героя: історію боротьби Луїзи за справедливість та проти великої компанії, яка будує небезпечні ядерні реактори, нам оповідають з точки зору «усевідного наратора» (хоч у наступному розділі є підказка, хто саме з героїв написав цей текст). Руфус Сіксміт, адресат листів із попередньої частини, тут також присутній, але уже як літній науковець, який має передати важливу таємницю. Атомна енергетика, загроза Землі та людству, чесна журналістика проти капіталістичних гігантів — ось важливі питання цієї частини роману.

У нашому столітті нас зустрічає літній видавець (і, судячи з його тексту, — чудовий письменник) Тімоті Кавендіш, який розповідає свою історію поневірянь у формі мемуарів — у жанрі крутійського роману. Це дуже весела частина, зворушлива і тепла, хоч і починається з того, як письменник-гангстер убиває літературного критика (жах який, якщо чесно!) після чого продажі його роману стрімко злітають. Важливе моральне питання цієї частини — особиста свобода людини. І воля до свободи. Болісне ж питання — ставлення до літніх людей у нашому суспільстві.

Майбутнє в романі відкриває частина «Заклин Сонмі-451». Це чи не найстрашніший розділ — моторошна антиутопія про те, як капіталізм великих корпорацій поєднується з ідеологією Чучхе та втілюється у високотехнологічний світ, у якому люди не усвідомлюють обмеженості свого існування, а клоновані працівники живуть у справжньому пеклі. За формою цей текст — інтерв’ю клонованої Сонмі-451, яка змогла ментально і фізично вирватися із фастфуду «Папа Сонґ», де у трудовому рабстві мала б провести все своє життя. Уся розмова (чи таки допит) заарештованої Сонмі записується на сірий сріблястий яйцевидний пристрій — заклин. Свобода і рабство, а також можливість чи неможливість вирватися з найгірших форм поневолення — ось тема «Заклину Сонмі-451».

Шоста, цілісна частина — далеке постапокаліптичне майбутнє, подане у формі усної оповіді малограмотного чоловіка, на ім’я Закрі. Людство повернулося до примітивних форм соціального життя та господарювання. Але не всі племена живуть однаково. Екологічна катастрофа спричинила мутації. Утім, лишилася невелика група людей, що зберегли високі технології та знання… Ця частина роману, напевно, найбільш біблійна, архетипова, правдива та неприкрашена. Вона ніби стає ключем до розуміння усіх попередніх. І коли після неї ми знову повертаємося до перших п’яти історій — починаємо бачити уже більше та чіткіше.

Так, це роман, який пропонує замислитися над питанням історії та людської природи, закону та цивілізації, свободи та рабства, причин, чому люди чи суспільства схильні забирати у когось свободу. Саме тому це історії про історію.

Але ж це і оповідання про оповідання. Бо постійно ставить на сцену саме поняття оповідача, історії, того, як вона передається, як впливає на свого реципієнта, на майбутнє, на себе саму. Важлива річ: головний герой кожної наступної частини є читачем, слухачем чи глядачем історії попередньої.

Утім, герої поєднані не лише таким чином: члени традиційних суспільств (Аутуа та його плем’я моріорі, а також Закрі та всі інші Долиняни) вірять у переселення душ. За допомогою численних натяків (зокрема, родимок у формі комети) автор натякає нам, що у системі роману це правило працює — душі перевтілюються: герої діють різні, але душа в них одна.

Українською роман переклали Катерина Дудка та Остап Українець, саме вони — автори передмови до українського видання, у якій пояснюють свої перекладацькі рішення. Адже роман Мітчелла складний не лише за будовою, а й мовно та стилістично. Кожна із шести частин написана у різний спосіб. Ще й майже всі історії розказано від першої особи, й усі оповідачі, як ми вже зрозуміли, — непересічні особистості з талантом оповідання, мало того — усі вони певним чином самовиражаються через оповідь. І майже всі (окрім Тімоті Кавендіша) — ще й із інших історичних епох. Для автора це робить мовну побудову таких оповідей складною творчою задачею, а для перекладачів — надскладною. Адже Катерині Дудці та Остапові Українцеві потрібно було знайти в нашій мові відповідники мовленням та стилям минулого і — що ще цікавіше — майбутнього. 

Як би звучала українська, якби це була мова технологічного кіберсвіту великих корпорацій? А як українською говорив би пастух із постапокаліптичного світу, у якому співіснують дикуни-рабовласники й уламки колишнього техносвіту? Відповідь на ці запитання було дано у теоретизуванні та на практиці. Теоретичну відповідь — у «Передмові для перекладачів» — рекомендую всім зацікавленим питаннями мови та перекладу. Для ширшої ж аудиторії наголошу тільки такий красномовний факт: при перекладі «Заклину Сонмі-451» перекладачі «опиралися на динаміку української мови та перспективи її глобалізації», іншими словами — спробували передбачити майбутнє мови. Це надзвичайно цікаво, адже таким чином вони дали нам можливість в історії Сонмі відчути частинку нашого можливого майбутнього на дуже тонкому — мовному — рівні.

Що ж до занурення у минуле мови, то це, звісно ж, чудова авторська стилізація під тексти попередніх епох, відтворена перекладачами за допомогою історичних правописів та словників. Особливо хочеться відзначити роботу з «Тихоокеанським щоденником Адама Юїнґа», для відтворення якого у нашій мові було створено спеціальну мовну модель на основі правописів Євгена Желехівського та Пантелеймона Куліша. Щоденником Юїнґа роман починається, і він досить складний для читання — і в оригіналі, і в перекладі (як був би нам складним для читання будь-який літературний неадаптований щоденник-тревелог того часу). Утім, за кілька сторінок читач втягується і в динамічний сюжет, і у саму тканину оповіді.

Як на мене, ця книжка ідеально підходить для обговорення у читацькому клубі, у класі, у родині — у будь-якій зацікавленій компанії. Навіть більше, прочитавши цей роман, дуже хочеться знайти ще когось глибоко знайомого з текстом, щоб обговорити певні свої міркування і — що дуже важливо — здогадки. Адже текст складається з багатьох досить різних частин, поєднаних між собою багатьма ниточками, деякі з яких досить неочевидні — на рівні подій і мотивів, образів і героїв, символів і значень. Такий тип організації роману передбачає величезну читацьку роботу. Утім, написавши слово «робота», я відразу відчула непереборне бажання виправити його на «насолода». Цей текст буквально витворяє із читачем так багато усього, що цю пригоду хочеться розділити з кимось важливим. Можна сказати, що сам текст ставить запитання читачеві, кілька з яких я спробую далі сформулювати.

1. Як вас «обдурював» цей текст? Згадайте, якими були ваші очікування, коли ви лиш починали його читати? Як, за вашими відчуттями, мав би розгортатися роман? А коли оповідь уперше перервалася і зненацька з’явився наступний оповідач?
2. Чому ж така назва? «Атлас хмар» як музичний твір (секстет!) з’являється у «Листах із  Зедельгема» та в розділі  «Піврозпади / Півжиття. Перша таємниця Луїзи Рей». Утім, натяки на різні аспекти значення назви пливуть крізь увесь текст, мов легкі швидкі хмаринки — небом. Чи пригадаєте ви ще кілька фрагментів із тексту, які додають пояснення назві?
3. Кожну з перших п’яти частин перервано у дуже важливому моменті. Але чи є він кульмінаційним? Які сцени ви визначили б як кульмінації кожної із шести історій роману?
4. Перевтілення явні та приховані. Про те, як мандрують душі, автор дає нам відповідь за допомогою родимки у формі комети та інших підказок. Якщо спиратися на них, а також на власну інтуїцію у цих історіях, які реінкарнації головних та другорядних героїв спадають вам на думку?
5. Майже всі частини роману написані від першої особи. Окрім одного — «Піврозпади / Півжиття. Перша таємниця Луїзи Рей». Однак у романі (а саме у «Страхітних поневіряннях Тімоті Кавендіша») є натяк на те, хто з другорядних героїв може бути автором цього тексту. То хто ж, ваші версії?
6. У романі чимало біблійних алюзій. Які образи, мотиви, фрази з Біблії ви впізнали у тексті? Можна почати з образу Сонмі, у якій так очевидно багато від месії.
7. Читаючи роман, ми прикипаємо серцем не тільки до його героїв, а до їхнього стилю оповіді. Пропозиція: хай кожен учасник клубу подумки обере для себе одного з героїв-оповідачів, а потім спробує, копіюючи цю манеру оповіді, одним-двома реченнями сформулювати своє загальне враження від тексту. Усі інші учасники клубу мають здогадатися, «хто це говорить».
8. Робет Фробішер у листах кілька разів викладає ніцшеанські ідеї про вічне повернення: «Грамофонна платівка Ніцше. Коли вона закінчується, Древній ставить її знову, цілу вічність вічностей». Описане в романі життя тихоокеанських тубільців у ХІХ столітті нагадує життя Долинян та Куну у постапокаліптичному майбутньому. То як могло би бути далі у світі «Атласу хмар»: усе повториться? Чи герої розірвали коло вічного повернення?
9. Герої роману (особливо ті, хто опинився на вигідній позиції оповідача) люблять філософувати, являючи нам свої міркування про історію та природу людини. Хто з них ваш улюблений «філософ»?
10. «Атлас хмар» — дуже важка річ для екранізації. Творці фільму, звісно ж, мали багато чого скоротити, спростити, зробити більш лаконічним. Однак що, на вашу думку, найвагомішого додалося у фільмі до світу «Атласу хмар»?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.