Автор: sensor

Говорячи про асоціації до книги, де головними героями є людина і робот, читач, найімовірніше, використає слова «апокаліпсис», «повстання» або інші плоди наукової фантастики, яка малює похмурі антиутопії. Проте дилогія «Монах і робот» Бекі Чемберс — це свідоме і рішуче опонування цьому тренду.

Авторка створила яскравий приклад затишного соларпанку — піджанр наукової фантастики, що пропонує оптимістичний погляд на майбутнє: не чергову історію про загибель цивілізації, а тихе, споглядальне дослідження людського покликання та нелюдського інтелекту. Замість війни ми отримуємо чай, а замість хаосу — гармонію. Це жанр, у якому технології не руйнують, а лікують, де люди не тікають від природи, а зростають у ній. Це не утопія, а спроба уявити світ, де гармонія можлива, якщо ми її шукаємо.

Бекі Чемберс — американська авторка наукової фантастики, відома за серією «Мандрівники» (англ. Wayfarers) та номінаціями на премії Артура Кларка, «Локус», «Гʼюґо» і Жіночу літературну премію. Перша книга, «Псалом для дикостворених», вийшла у 2021 році та провістила появу другої — «Молитви за соромʼязливі крони», яка здобула премію «Гʼюґо» у 2022 році за найкращу повість та премію «Локус» 2023 року за найкращу новелу. Але за всіма нагородами письменниці стоїть дещо важливіше — її унікальний голос, який повертає жанру наукової фантастики тепло й довіру до майбутнього, вміння створювати персонажів, з якими хочеться поговорити за чашкою чаю, та світ, який хочеться пізнати.

Події дилогії розгортаються в постіндустріальному суспільстві, яке пережило техногенну кризу, таке собі Пробудження — період, коли ро́боти, що працювали на заводах, «прокинулися», або, краще сказати, стали самосвідомими, адже вийшли за межі власної запрограмованої мети й вирушили в ліси, щоб не заважати, не воювати, а просто жити й залишити людям простір для власного самоусвідомлення.

Здавалося б, після цього мав би статися колапс, проте саме Пробудження навчило людство жити в гармонії з природою та дослухатися до неї.

Саме в цьому світі живуть сиблінг Декс (з англ. sibling — «брат» або «сестра», а в межах історії слово «сиблінг» вживають на позначення небінарних осіб). Декс належать до ордену чайних монахів. Їхнє покликання — подорожувати Пангою, вислуховувати людські історії та заварювати чай, допомагаючи кожному знайти душевний спокій. Проте іронія долі полягає в тому, що самі Декс цього спокою ще не відчувають. Їхнє життя, сповнене турботи про інших, не приносить внутрішнього задоволення.

Одного дня монах розуміє, що навіть бездоганно виконуючи свою місію, можна залишатися порожнім усередині. Тож прагнення Декс знайти себе стає рушійною силою сюжету, адже одного дня, відчувши незрозуміле виснаження, вони вирішили звернути на небезпечну дорогу та вирушити туди, куди не ходять люди, туди, де природа не знає меж і правил. Декс до останнього не хотіли цього робити, подумки ведучи запеклу дискусію, проте прагнення до пошуку сенсів, що прослідковується протягом усієї притчі, перемогло.

Мета сиблінга Декс проста й поетична: вони хочуть почути цвіркунів і звуки природи, що давно втрачені у заселених людьми зонах. Насправді ж це пошук чогось більшого, спроба знайти відповідь на запитання, яке неможливо поставити за чашкою чаю у черговому селі.

Подорож чайного монаха сповнена радше тиші, спокою і самотності, аніж небезпеки. Вони припаркували велосипед із фургоном на галявині, облаштували стоянку, приготували поїсти та почали співати в душі, насолоджуючись самотністю й відсутністю забовʼязань. І саме у цю мить, коли Декс відчували, що належать лише собі, з лісу вийшов двометровий, обшитий металом робот Рікенелла.

Їхня зустріч — це тихе зіткнення двох полярностей. Сиблінг Декс обтяжені й виснажені втратою цілі та екзистенційною втомою, тоді як Рікенелла приходить із чіткою, майже дитячою допитливістю та одним конкретним запитанням від своєї спільноти: «Що потрібно людям?». Тепер їхні життя — це постійна подорож-пошук відповіді на це просте й водночас заплутане запитання.

Бекі Чемберс не дає точних відповідей, натомість вона запрошує до філософських роздумів про сенс буття, відчуття власного призначення й роль мети у житті кожної з істот. Діалоги головних героїв майстерно розкривають головну думку авторки: можливо, сенс полягає не у відчайдушному пошуку однієї-єдиної «мети», а у самому процесі існування, у спілкуванні, у вмінні зупинитися і просто бути. Дилогія «Монах і робот» — це твір, який доводить, що справжня драма криється не у війнах з роботами, а у внутрішній боротьбі за право на спокій, відпочинок і прийняття власної недосконалості.

Бекі Чемберс говорить про втому цивілізації, яка завжди прагне більшого, і про необхідність зупинитися, щоб знову почути цвіркунів — навіть якщо це лише символ внутрішнього спокою, тож Рікенелла стає каталізатором для кризи Декс. Робот, зі своєю чіткою логікою, просто не розуміє людських концепцій «мети» чи «вигорання». Навіщо людям щось більше, ніж просто існувати? Навіщо їм «покликання»? Навіщо вони ускладнюють власне життя, коли можна просто насолоджуватися сонцем і спостерігати за ростом моху? 

Спілкування героїв — це приклад того, як погляд абсолютно «іншого» допомагає побачити абсурдність власних ментальних пасток. Рікенелла, що прийшов шукати відповідь на глобальне питання, натомість допомагає монаху розібратися у власному «Я».

Також цікаво, що створюючи такого героя, як Рікенелла, письменниця знімає людину з п’єдесталу «вищої істоти». У світі, де роботи й люди співіснують на рівних, межа між штучним і природним стирається. І саме очима робота читач бачить людство не як вершину еволюції, а як частину живої системи, що шукає гармонію.

Рікенелла не прагне підкорити або зрозуміти людей до кінця. Він спостерігає, вчиться, ставить запитання — і в цьому його мудрість. Це втілення образу інтелекту, який не протиставляє себе людині, а співчуває їй.

Сором’язливість крон — це явище, коли верхівки дерев ростуть, не торкаючись одна одної, утворюючи проміжки, що нагадують мереживо, замість того щоб заплестися в одне ціле. Тож друга частина дилогії — «Молитва за соромʼязливі крони» — використовує цей природний феномен як метафору для внутрішнього світу героїв і унаочнення соціальних кордонів.

Друга книга — не про ворожість, а про взаємну повагу до індивідуального простору. Дерева не борються за сонячне світло, вони свідомо залишають проміжок, аби уникнути пошкоджень під час вітру та дозволити одне одному дихати. Рікенелла — це дерево, якому потрібен простір, щоб дихати, а Декс, які самі щойно втекли від вигорання, тепер мусить вчитися захищати не лише свій спокій, а й спокій свого нового друга.

Після повернення до людської цивілізації Рікенелла, що звик до спокою дикої природи, миттєво стає сенсацією.

Для людей робот був не просто машиною, а живим втіленням століттями забутої історії Пробудження. Рікенелла став символом примирення між розумом і природою, між минулим і майбутнім. Його повернення виглядало як свято, але за цим яскравим фасадом відчувалася давня туга за сенсом. Усі прагнули запитати, але ніхто не знав, як слухати. І саме це — найболісніше відкриття для Декс: навіть маючи поруч істоту, здатну бачити світ без его, без страху і без потреби володіти, люди все одно залишаються полоненими власних запитань.

Дилогія пропонує тишу між словами, у якій можна нарешті видихнути. У цій тиші немає відповіді, але є спокій, є прийняття, є життя. Мандрівка, яка починалася як спроба знайти відповідь на одне-єдине запитання — «Що потрібно людям?», — поступово перетворюється на усвідомлення, що, можливо, відповіді просто немає. Або, точніше, що вона постійно змінюється.

Сором’язливість крон також символізує природу пізнання: між гілками — проміжки, крізь які проходить світло, а між істотами — тиша, у якій народжується розуміння. Декс починають розуміти, що сенс не у досягненні мети, а у спостереженні за процесом росту. Як дерева, що не торкаються одне одного, люди мають право не знати, не мати остаточної відповіді.

Рікенелла своєю чергою не знаходить магічної істини — чого ж потрібно людям. І це — найчистіша перемога. Бо спокій приходить не від знання, а від прийняття. Прийняття того, що життя не зобов’язане давати відповіді, як і не зобов’язане бути бездоганним.

Декс і Рікенелла залишаються двома деревами під одним небом — близькими, але не злитими, різними, але взаємно необхідними. Вони не досягають кінця, бо кожен кінець — це лише новий старт.

1. Які елементи жанру соларпанку вам здалися найбільш переконливими чи, навпаки, найменш реалістичними?
2. Люди Панги свідомо відмовилися від багатьох здобутків старої цивілізації. На вашу думку, це прогрес чи навпаки? 
3. Декс вирушає у подорож, щоб знайти своє місце і знаходить його лише після зустрічі з істотою, яка абсолютно на них не схожа. Чи потрібно нам зустріти радикально «іншого», аби зрозуміти себе?
4. Що було справжньою рушійною силою Рікенелли — запитання «Що потрібно людям?» чи потреба у спілкуванні?
5. Якою була найнесподіваніша зміна у світогляді Декс після зустрічі з Рікенеллою?
6. Як Чемберс вдається підтримувати напругу та філософську глибину, коли більшість подій — це діалоги, а не активні дії?
7. Як у світі Панги поєднуються духовність і технології? Чи може гармонійне співіснування цих сфер бути реальним і для нашого світу?
8. Чи можна вважати подорож Декс метафорою пошуку сенсу життя сучасною людиною? Які етапи цього пошуку вам найближчі?
9. Якби це була трилогія, яке наступне питання мали б досліджувати головні герої?
10. Що, на вашу думку, відбудеться після подій другої книги? Чи стане Рікенелла мостом між людським і робототехнічним суспільством, чи це буде лише коротким, але важливим епізодом в історії двох цивілізацій?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

«Стокгольм» — перша частина трилогії про північні міста, що вийшла друком у 2022 році у видавництві «Темпора». Це другий роман Валентина Поспєлова, у якому автор докручує ідеї, закладені у своєму нещодавно перевиданому дебюті — романі «Різанина»: дослідження людської природи та моралі на тлі політичних заворушень і протистоянь.

Відчувається, що до того, як стати на шлях письменництва, Валентин Поспєлов навчався на політолога. Хоч автор і покинув навчання заради кар’єри письменника,  інтерес до суспільних процесів і політичної тематики в його текстах нікуди не зник. І «Стокгольм» тому підтвердження: це політичне фентезі, якого доти не бачили читачі сучасної української літератури.

Перше, що привертає увагу при знайомстві з романом, — його назва. До чого тут Стокгольм і як це пов’язано з подіями, що розгортаються у Києві? Найочевидніша асоціація — стокгольмський синдром, і це припущення цілком слушне.

У своїх інтерв’ю Валентин Поспєлов зазначає, що прагнув показати, як функціонують взаємини між кривдником і залежною від нього жертвою. Ідеться не лише про головну героїню Мирославу та керманича сектантської організації Ло — ця модель проявляється на різних рівнях.

Вона простежується у побутових стосунках — наприклад, у зв’язку Йосипа, бойфренда Мирослави, із його впливовим батьком, або у Михайла Попела, який стає заручником статусу свого загиблого батька, знаного військового. Але аналогічна динаміка працює і в ширшому контексті — на рівні взаємин між країнами Східної та Західної Європи, де перші часто виявляються залежними від других. Так автор проводить паралель між індивідуальною психологічною залежністю та колоніальними міждержавними відносинами.

Поспєлов переводить розмову в глобальніший вимір: досліджуючи співзалежність у приватних зв’язках, він показує, як такий тип мислення відтворюється на рівні суспільств і держав. І зрештою — як наша готовність підкорятися впливає на структуру світу, у якому ми живемо.

Автор роману зображує Київ майбутнього — повоєнну столицю 2030-х років, у якій розгортається боротьба за владу. У протистоянні — секта, що займає офісну будівлю «Прометей», військова адміністрація, а також приватні найманці, які виконують роль допоміжної сили. І, звісно ж, не обходиться без зради.

Жанр роману, в якому поєднуються фантастичні елементи з політичними інтригами, Валентин Поспєлов вибрав недаремно — це інструмент у руках автора, яким він вправно користується для того, щоб порозмислювати над майбутнім і мати можливість розглянути альтернативний сценарій розвитку подій. Приміром, президентом в Україні став чоловік, ім’я якого — Олесь Гончар. Цікавий збіг, що вказує на шлях, яким рухається держава, віддалена від нас на десятиліття. 

Елементи фентезі, які проявляються у містифікації того світу, розширюють межі реального. Сам автор під час презентації книги зазначав, що, окрім політичної лінії, йому хотілося б додати у текст і класичні фентезійні мотиви — монстрів, яких рубають мечем, чи надлюдей із надзвичайними здібностями, щоб надати сценам більшої динаміки.

Також автор використовує нові назви станцій метро, як-от «Михайла Коцюбинського», «Василя Стуса», «В’ячеслава Липинського». Як зазначав сам автор у одному з інтерв’ю, цікавим залишається той факт, що працюючи над текстом, письменник спочатку використовував справжні тогочасні назви станцій, але на етапі редагування вирішив їх замінити, адже важко уявити, що в повоєнному Києві, наприклад, станція «Мінська» досі буде існувати. І він мав рацію: уже у 2022–2023 роках місто пережило масштабну хвилю перейменувань, коли чимало вулиць, скверів і станцій метро отримали нові, символічно важливі для України назви.

Київ у романі — сірий, злиденний, похмурий. Цей ефект підсилюється сніговою бурею, що от-от накриє місто і змусить його спинитися. На околицях міста мешканці не звертають уваги на те, що відбувається в центрі, їх мало турбує політичний та економічний стан справ. Ті, що перебувають ближче до епіцентру подій, проявляють більше активності. Але це все ще маса, маріонетки, якими вправною рукою може керувати будь-хто, якщо виголосить гарну промову та зачарує аудиторію своєю харизмою і правильно підібраними словами.

Роман охоплює чималу кількість питань, що стосуються сучасного суспільства: від політичних конфліктів до екологічних катастроф. Одним із наскрізних образів, який допомагає осмислити ці явища, стає спектакль — метафора світу, перенасиченого товарами, інформацією та видовищами. Цей світ формує особливий тип людини, яка живе не за власними переконаннями, а за логікою постійного споживання — образів, емоцій, подій. Людина кружляє в нескінченному потоці інформації, свідомо не обираючи, з чого складається її життя, бо вибір підмінено нав’язаними моделями поведінки.

Найяскравішим утіленням цієї ідеї стає шоу «Королівська битва» — телевізійний проєкт, фінал якого приковує мільйони глядачів до екранів. Формат нагадує поєднання «Голодних ігор» і «Зважених та щасливих»: люди з надмірною вагою змагаються за перемогу, повзучи по горі, долаючи смертельно небезпечні перешкоди. Винагородою стають гроші й слава — тобто ті самі цінності, які визначають координати сучасного світу. Поспєлов демонструє, як суспільство споживає брейнрот-контент, споглядаючи задля розваги за тим, як страждають і гинуть люди в прямому етері.

Попри те що роман багато уваги приділяє політичній проблематиці, мотив спектаклю є наскрізним, що допомагає зрозуміти, як ці проблеми стають частиною культури видовища. Поспєлов показує, що світ, у якому все подається як шоу — від політики до війни, — приречений втратити чутливість до справжнього болю. У цьому сенсі його роман перегукується з антиутопійними візіями Дона Делілло, який досліджує, як медіа перетворюють трагедію на елемент масового споживання, і з дистопією Сюзанни Коллінз, де влада перетворює людські страждання на головне видовище епохи. Як і в науково-фантастичних моделях Айзека Азімова, тут постає питання межі людського контролю над створеними системами — коли технології, медіа та політика починають керувати самі собою, позбавляючи людину автономії та співчуття.

Окрім того, що автор присутній у романі як наратор, він з’являється ще й у вигляді персонажа — письменника Валентина Пристайка. Уже саме ім’я цього героя є прозорою алюзією на самого Валентина Поспєлова. Створюючи свого двійника-письменника в романі, автор вписує себе у художній світ і набуває можливості діяти на рівні з іншими персонажами.

Персонажа Валентина Пристайка, за юнґіанською типологією, можна віднести до архетипу Мага. Маг володіє таємними знаннями, з’являється у вирішальний момент, аби допомогти головному герою пройти випробування, і часто постає як наставник чи порадник. Він знає все про структуру й закономірності цього загадкового світу — і тому має особливу владу над ним.

Пристайко — це голос Поспєлова, але не прямий, а дещо «зсунутий»: через нього автор може дозволити собі іронію, сумнів, спостереження зсередини — те, що важко висловити безпосередньо від власного імені. Такий прийом автофікції — коли автор створює власного двійника в межах тексту — розмиває межу між вигаданим і реальним. Поспєлов ніби виводить самого себе на сцену, щоб спостерігати за світом, який створив, і водночас — бути втягнутим у нього. Сам автор, створюючи світ роману, стає його свідком і водночас потрапляє у власну пастку — адже, вписавши себе в текст, він теж стає персонажем.

Автор намагається реалізувати себе в тексті також у ролі жінки, створюючи головну героїню роману — журналістку Мирославу. На презентації книжки в книгарні «Є» у 2022 році він зізнається, що саме жіночі персонажі викликають у нього більший інтерес, адже це — можливість поглянути на світ з абсолютно нового, незвичного для себе ракурсу.

У романі не обходиться без теми фемінізму та проявів сексизму, з якими Мирослава стикається, долаючи перешкоди на шляху до розкриття головної таємниці сюжету. Особливо показовою є сцена зґвалтування, де на Мирославу нападає поліцейський Фесенко — невпевнений у собі чоловік, що намагається взяти жінку силою, аби принизити її і таким чином заперечити власну нікчемність. Враження справляє те, як у цій ситуації реагують очевидці й сама постраждала. Це питання залишається болісним і сьогодні — у суспільстві, де жінка часто змушена мовчати, бо правда може завдати шкоди її репутації або втягнути у «черговий непотрібний скандал». Оточення ж нерідко намагається виправдати кривдника, перекладаючи провину на обставини чи навіть на саму постраждалу. У романі це звучить через цинічні репліки на кшталт: «У нього просто дах зірвало, у горах таке подекуди трапляється».

Шок і жах, спричинені травматичним досвідом, Мирослава намагається придушити, забути або повністю знівелювати, наче нічого не сталося. Вона продовжує поводитися так, ніби її життя не змінилося, і не розповідає про подію нікому — особливо поліції. Це мовчання стає своєрідним механізмом виживання, але водночас і свідченням безсилля перед системою, у якій навіть правда може обернутися проти жертви.

Перед автором стоїть надзвичайно складне завдання — показати реакцію жертви після зґвалтування. Звісно, у кожного вона різна, але у випадку Мирослави агресії чи прагнення помсти немає. Натомість у ній поєднуються страх, сором і небажання говорити про пережите.

Образ Бога у романі Валентина Поспєлова набуває парадоксальної форми. Він розкривається через постать Ло — відлюдькуватого блідолицого ватажка секти, яка оселилася посеред Голосіївського лісу в офісному центрі під назвою «Прометей». Уже сама назва цього місця символічна: Прометей — міфічний герой, що подарував людям вогонь і за це був покараний богами. Поспєлов ніби продовжує цей міф у сучасному світі: сектанти, які захопили «Прометей», прагнуть донести свій «вогонь» — власну істину — людству. Вони щиро вірять у свою місію: звільнити людину від системи та повернути їй право на свободу вибору.

Ло проголошує себе посланцем Бога. Йому 31 рік — символічний вік активних діянь Христа, проте, на відміну від Спасителя, Ло не несе спасіння іншим, а сам прагне бути врятованим. Поспєлов створює псевдопрототип Христа — сучасного пророка у світі, де божественне втратило свій первісний сенс.

Особливе значення має його ім’я. Коли Ло запитують, звідки воно, він відповідає: «Я народився з ним». Згодом герой пояснює: «Ло — це перше слово, яке вимовила людина». Таким чином, ім’я Ло стає прототипом первісного слова, відлунням «логосу» — Божого Слова, через яке, за Євангелієм, було створено світ. Однак у Ло цей логос спотворений і зруйнований: замість творення — порожнеча, замість любові — розпач.

Ло — це спроба людини повернути Бога, який зник, і водночас — свідчення того, що віра без істини перетворюється на фанатизм і божевілля.

Цю ідею підсилюють епізоди, що розкривають духовне падіння людства. Особливо промовистою є історія про батька головної героїні — священника, який у дитячих спогадах постає люблячим і добрим, але наприкінці виявляється абсолютно аморальним. 

Фатальності оповіді додає і те, що події роману відбуваються напередодні Різдва — 23–24 грудня. Свято, яке традиційно символізує оновлення, любов і тепло родинного кола, у романі Поспєлова обертається хаосом, сніговою бурею, революцією та смертю.

Роман «Стокгольм» Валентина Поспєлова — один із небагатьох творів сучасної української літератури, що поєднує соціальну фантастику, політичну сатиру й психологічну драму. Для тих, хто цікавиться політичними процесами та не боїться гострих соціальних тем, цей текст стане справжнім відкриттям. Видавництво «Темпора» вже випустило другу частину трилогії — роман «Осло», який розвиває ідеї «Стокгольма», але не повторює його сюжет. Поспєлов веде читача тією ж стежиною, лише розширюючи межі створеного ним світу — вигаданого, а може, й цілком можливого.

1. На які ще думки наштовхує назва роману?
2. Чому Валентин Поспєлов обирає головною персонажкою жінку, а не чоловіка? Що це йому дає, що він хотів цим донести, яку проблематику висвітлює?
3. Опишіть види взаємин у романі: між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, босом і підлеглим, колонізатором і колонізованим, жертвою і злочинцем. 
4. На вашу думку, що таке політичне фентезі? Чому автор обирає цей жанр для написання роману?
5. Як автор бачить Україну майбутнього? Які виклики перед нею постають? Що змінилося? 
6. Чи є цей роман альтернативним сценарієм розвитку суспільства, чи це лише фентезійне чтиво? 
7. Образ автора у тексті: як він проявляє себе і веде діалог з читачем? 
8. Яким чином снігова буря впливає на перебіг подій? Чи є це метафорою?
9. Як автор говорить про релігію та віру в романі?  
10. «Королівська битва» як прояв людської безнадійності. Як автор бачить і говорить про сучасне суспільство, його проблеми та виклики? 
11. На що ще нам натякає назва офісного центру «Прометей»? 

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

«Відьомська кров» — роман Олександра Ірванця, написаний після початку повномасштабного вторгнення, що вийшов друком у видавництві Vivat у 2025 році. Сюжет твору рефлексує на знайомі та болісні для українців сюжети: події розгортаються в часи повномасштабної війни, коли багато людей стають біженцями в інших країнах, зокрема й Німеччині. Власне з неї, а саме з Берлінського «Гауптбанхофа», себто головного вокзалу, і починається оповідь.

Таїсію, українську відьму, відправили в Берлін із Києва, аби надавати допомогу українським біженцям. Одного разу на головному вокзалі вона відчуває присутність іншої чаклунки — нею виявляється російська оперна співачка Римма Корсакова, що приїхала виступати в Німеччині. Та прибула вона не сама, а з дівчинкою з України Катею, аби «воспітать в нєй любовь к родной зємлє, родной странє».

Магічний елемент у «Відьомській крові» створюють два світи: один із них — «звичайний», контекст якого відомий усім українцям, а інший — прихований від звичайного люду світ магії. Попри те що відьомство може асоціюватися з усе ж більш індивідуальною, самостійною практикою, із самого початку роману стає зрозуміло, що в цьому чаклунському світі є внутрішня організація та порядки. А що далі рухаємося сюжетом, то зрозумілішим стає той факт, що той світ багато в чому схожий на вимір людей (та про це згодом).

У цій історії фольклор вплітається у сучасний контекст: так, наприклад, у шпиталях тут ставлять крапельниці з живою та мертвою водою; магія тут представлена більш «побутово», вплетеною у відьомське життя. Образ відьми не наділений суто негативними рисами, радше певним магічним знанням та свободою. Як зазначає сама Таїсія у творі (бо саме від її особи і ведеться оповідь):

І дійсно, головна персонажка видається дуже рішучою, відтворюючи архетип відьми як незалежної, розумної жінки. Окрім цього, вона ще й доволі сильна — принаймні саме вона разом із поляком Миколою Скшетуським виявляється здатною зупинити Корсакову та врятувати дівчинку Катерину.

Та все ж відьми та відьмаки, хоч і наділені надзвичайними силами, далеко не всемогутні. Окрім очевидної різниці в чаклунських здібностях, виявляється, що магія дуже виснажлива — тож протидія росіянці стає важкою задачею для Таїсії і на фізичному рівні.

Внутрішня ж організація дуже бюрократична: навіть не доходячи до першої частини, у невеликій довідці на початку, уже натрапляємо на уривок із підручника «Чарівницьке право, судочинство та юриспруденція» (між іншим, виданого в Конотопі!), який поділяє чаклунів на три види — залежно від їхньої сили. Надалі ж сюжет тільки більше розкриває усі чаклунські структури: тут є і Рада Відьом, і Чаклунська спілка, і Відьомський статут, і Чарівницький кодекс.

Проте вже на міжнародній конференції, під час якої мали б вирішити, як зупинити Римму Корсакову, усі присутні виявляються зачарованими оперною співачкою, окрім Таїсії та Скшетуського, тож вони вимушені діяти самостійно. Створені ж чаклунські органи влади здаються як мінімум не здатними відповісти на безпекові запити, а як максимум — трохи абсурдними у світі, у якому панує магія.

Проте звʼязок держави та чарів у «Відьомській крові» дуже міцний: наприклад, за часів Радянського Союзу магічні інституції діяли підпільно, відновивши свою діяльність уже за часів незалежності, із чим допомагали західні організації. Та й узагалі, як виявляється, відьомська наука вчить тому, що «сумарна чаклунська потуга держави прямо пропорційна потузі економічній». Це, власне, і дає зрозуміти, що все ж магія і держава не просто дотичні — вони взаємозалежні.

Персонажка Римми Корсакової як «головна» російська відьма, вочевидь, не випадкова: вона відома оперна співачка, що приїхала виступити за кордоном. Її дотичність до «великої» культури надає їй голос на міжнародній арені (як виявляється, голос — це взагалі її сила). Ще на початку твору стає зрозуміло, що вона потужна відьма, яка хоче виконати складний ритуал, використовуючи кров дівчинки Катерини для оживлення памʼятника.

Утім, її надзвичайна сила пояснюється не самими чаклунськими здібностями, а тим, що всі інші російські маги віддали їй свої сили після того, як Росію виключили з однієї з міжнародних організацій (хоча, вочевидь, «ліберальні та дисидентські» погляди співачки все ж проклали їй шлях до політичних інституцій). Тому Римма Корсакова у «Відьомській крові» — про колективне та як воно свідомо чи несвідомо наділяє силою і владою інших в різних площинах.

Дівчинка Катерина, яку привезла до Берліна Корсакова, виявляється цілковито нею зачарована — настільки, що навіть відомій німецькій цілительці важко дається її лікування.

Катерина здається українською дівчинкою без надзвичайних сил, та раптово виявляється, що вона здатна перетворювати мертву воду на живу, навіть перебуваючи під крапельницею. Інші персонажі презюмують, що вона може бути «сплячою» відьмою — тобто такою, яка не проявлялася в декількох поколіннях і тепер має всю цю накопичену силу. Зазвичай це відбувається у межах трьох поколінь, та Катерина, схоже, стала винятком і пробудилася значно пізніше.

У шпиталі ж вирішують, що найкращим рішенням лікування Катерини буде застосувати не найтиповішу річ у таких випадках — еліксир дорослішання. Адже саме він має ще більше пробудити її магічні здібності й надати сили для боротьби з росіянкою.

Сама сцена дорослішання дівчинки викликає суперечливі почуття: вона здається втручанням не тільки у її тіло, а й безпосередньо в її життя, досвіди та час; водночас відчувається прикро неминучою у їхніх обставинах — адже цей план лікування дійсно спрацьовує, і вона оговтується від зачарованого сну. Окрім того, що це нагадує нам про безпосередньо вимушене й пришвидшене дорослішання дітей, чиє дитинство випало на період війни, ця подія з сюжету також натякає загалом на зміни українців (не дарма ж імʼя дівчини збігається з назвою відомої Шевченкової поеми, про яку часто говорять як символічне представлення України). Саме повномасштабна війна багато в чому стала каталізатором суспільних змін: дорослішання тут стає певною ініціацією, вимушеною але й ефективною водночас.

Особливий інтерес викликає персонаж Письменника, у якого живе Таїсія і який протягом усього сюжету пише книжку про… відьом у Німеччині. До речі, живе вона не просто в його помешканні, а в чотиривимірній кімнаті, яка ніяк не впливає на планування будинку і яку вона отримала як гонорар за «завороження від митного огляду великої партії мозамбікського приворотного напою з тестикул білого носорога». Проте коли Письменник пропонує їй ознайомитися з його текстом, вона не виявляє інтересу. Пізніше, уже в другій частині, вона починає сама про це розпитувати, і між ними трапляється діалог:

Цим вони ніби трохи притуляються до так званої «четвертої стіни»: персонажка не говорить із читачами напряму, а проте починає осмислювати свою присутність у книзі. Окрім цього, через те, що контекст книги вочевидь рефлексує сучасні події, то це створює ще цікавішу картину: адже звернення видається актуальним і для сучасних читачів.

Та це не єдиний письменник, який фігурує у творі: вулицями міста тут також ходить і Гофман: точніше, їх тут три — Ернст, Теодор та Амадей (хоча наприкінці Письменник згадує і четвертого — відкривача ЛСД). Вочевидь, згадка саме цього автора — не випадкова, адже він ідеально вписується в цю історію і доповнює її: його тексти фантастичні й сатиричні, часто зосереджені на роздвоєності та різноплановості, зіткненні двох світів.

Час у цьому романі — доволі химерний. Хоча й сам сюжет дуже динамічний, і час у ньому рухається швидко (настільки, що іноді навіть не встигаєш за виром подій), усе ж його лінійне сприйняття дещо порушене.

Однією із найвизначніших магічних здібностей для сюжету стає здатність зупиняти час, для якої треба настільки багато енергії, що опісля чаклуни можуть навіть померти (така доля спіткає чарівників Вагнера та Вільшаного Короля). Зупинка часу двічі надає Таїсії та Скшетуському потрібне «вікно»: спершу — аби завадити ритуалові Корсакової, а потім — аби зустрітися з іншими чарівниками та вирішити, куди рухатися далі. 

На противагу зупинці швидкоплинного часу, тут присутнє і явище абсолютно протилежне — оживлення застиглого у часі. Адже фінальна битва відбувається не безпосередньо між відьмами, а між памʼятниками, яким відьомська кров здатна надати життя.

Та хоч у цьому творі і є магічний світ, здатність керувати часом, літати, однак все ж є константа, від якої він не відходить, — це безпосередньо наш сучасний контекст. Цей роман — не про баланс одного та іншого, а про повне поглинання реальністю магічного. Здається, ніби він «заграє» із сучасністю, використовуючи магію, — та не лишає по собі радості від процесу гри, а підважує, іронічно запитує читачів про політичні інституції, жертви, пробудження колективної памʼяті. Та саме на іронічні запитання іноді найважче знайти відповідь.

Цей роман показує, як фентезі може функціонувати в часи повномасштабного вторгнення: фантастичні елементи та нові світи не віддаляють від контексту, а балансують між відчуттям «реального» та «нереального», підсвічуючи фронтир, утворений війною. Наприклад, у романі «Діти вогненного часу» Мії Марченко та Катерини Пекур, у якому героїня потрапляє в інший вимір Києва, події також починаються на вокзалі — у місці, яке тільки є певним етапом подорожі, у якому стикається багато різних світів. Жанр фентезі стає не тільки творенням уявного, але й підсвіченням реального, надаючи йому символізму, — і крізь цю призму ми читаємо про втрату, памʼять і зміни в суспільстві.

1. «Відьомська кров» — іронічний роман. На вашу думку, що саме в ньому висміюється і яким чином? Чи присутня в ньому сатира?
2. На відміну від багатьох інших фентезі, цей роман не створює окремого всесвіту, а «вписує» магічні елементи в сучасний контекст. На вашу думку, як ця особливість впливає на сприйняття книги? Що вона додає сюжетові?
3. Кров здавна відображала багато різних уявлень людей: уособлювала звʼязок та передачу памʼяті між поколіннями, виконувала ритуальну функцію у різних обрядах, символізувала жертву, братерство тощо. На вашу думку, яку роль відіграє кров у цьому романі?
4. У романі вказується, що за радянської доби чарівництво було заборонене, тож усі чарівники фактично діяли підпільно. Відродження відьомства відбулося вже після розпаду СРСР. Чому, на вашу думку, воно було під забороною? Як це вказує на звʼязки чаклунства з державною владою?
5. Однією з яскравих постатей роману є Письменник. З тексту ми дізнаємося, що він пише роман про відьомство в Німеччині. На вашу думку, які подробиці з роману характеризують його як персонажа? 
6. Імена персонажів у «Відьомській крові» дуже часто мають символічне значення. Які імена вам пригадуються? Яке значення для роману, на вашу думку, вони мають?
7. У книзі часто зазначається, що серед відьом сили здебільшого передаються у спадок. Обговоріть роль поколінь у цьому романі й те, як вона перетинається з його історичним аспектом.
8. Обговоріть образ дівчинки Катерини. Які її риси? Що означає її дорослішання?
9. На вашу думку, чому в цьому творі стільки алегорій та інтертексту? Яке враження створює авторський стиль?
10. Попри присутність очевидної антагоністки твору Корсакової, не тільки її сила заважає зупинити її наміри. Обговоріть ці фактори. Як це впливає на ідею зла та добра в романі?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Фінський письменник-фантаст Ганну Раяніемі, який з десяток років працював здебільшого над короткою формою — оповіданнями й новелами, — свій дебютний роман «Квантовий злодій» видав у 2010 році. Письменник створює свої тексти англійською, тож і його перший роман був виданий рідною для автора мовою лише через рік. «Квантовий злодій» — текст-химера, виплеканий не так митцем, як математиком, що стає по-особливому відчутним у найбільш яскраво й прискіпливо випрацюваних елементах роману. Зупинившись на фантастиці, автор насправді  грається з читачем: нібито дотримуючись правил жанру і вплітаючи технології та винаходи для побудови нового світу в межах космічного простору, випотрошуючи мізки всім, хто не звик до подібного техноентузіазму, фантаст розгортає чергову альтернативну історію одного з найвідоміших детективних героїв нашого літературного світу — Арсена Люпена. Подібно до свого прототипу герой «Квантового злодія» — такий собі елегантний злочинець, чию ув’язнену свідомість витягують задля пропозиції нетипової крадіжки, що надійшла від чарівної дами.

Роман «Квантовий злодій» опісля видання фінською зібрав низку нагород, серед яких, зокрема, «Найкращий дебют» у межах «Єврокону» (щорічний фестиваль фантастики серед країн Європи) 2011 року та премія Tähväeltaja від Гельсінського товариства наукової фантастики (яку вручають за найкращу фантастику, видану фінською мовою) 2012 року. Крім того, ця дебютна великоформатна робота Ганну Раяніемі була номінована на премію американського журналу фантастики «Локус» та стала призером Меморіальної премії імені Джона Кемпбелла.

Після досить успішного старту роман було розширено до трилогії: другою частиною став «Фрактальний принц» 2012 року, а заключною — «Причинний янгол» 2014 року. Наразі українському читачеві доступна лише перша частина серії у перекладі Євгена Пілецького від «Видавництва Жупанського».

Головний герой роману, Жан ле Фламбер, на початку своєї появи перед читачем перебуває у прозорій скляній в’язниці, у межах якої переживає регулярні сутички з умовним наглядачем — варіативним образом себе самого. Мов у вестерні, конфлікт вирішується револьвером, хоча всіх одразу попереджають: щоб перебування не було довгим і травматичним, достатньо «співпрацювати» зі своїм наглядачем (щоправда, така умова не передбачає відповідного бажання у двійника, який слугує тобі покаранням).

Архітектурні рішення місцевого світу (та й самі персонажі) видаються складними механізмами, машинами, зовнішні корпуси яких ніби ніколи й не передбачали дверцят чи пластин, що приховали б їхню суть, сильні сторони чи слабкості, їхні наміри чи спогади. Така раптова відвертість специфічно посилює прямоту імен персонажів, які одразу ж постають не окремими персонами, а загальною сутністю, яку вони могли б уособити. Подібно до байки, де Сила і Справедливість стають дійовими особами, у цьому романі є героїня Міелі (з фінської — розум), а герої рухаються містом Ублієтт (з французької — забуття). Утім, зауважимо, що текст не аж так поривається розвінчати загадки ще до їхнього повного висловлення. Більшість ймень та найменувань насправді зашифровані завдяки звичному для фантастичних світів прийому — уявленню майбутнього як простору змішаних культур, а відповідно — і мов. Тому повсякчас на сторінках з’являються англійські, французькі, фінські, японські та інші слова, які не лише підкреслюють мультикультурність світу, а й водночас утримують зв’язок із жанровими попередниками та вступають у діалог з іншими, близькими для цього роману текстами.

Назвою першого розділу роману є «Дилема в’язня» — таким чином через відому модель з теорії ігор автор анонсує нам фактичну схему симуляції, яка слугує методом покарання у в’язниці, у якій і поневолений головний герой. Окрім фрагментів, тісно пов’язаних з теорією ігор, на читача чатують факти про рельєфи небесних тіл та космос загалом, однак саме в криптографію автор примусово занурить кожного, хто забажає знайти відповідь на головне запитання — «Що ж тут таки відбувається?». Сама ж криптографія (наука про шифри) в межах цього роману існує на різних рівнях: від конкретного існування її як науки, зокрема в контексті інформаційних технологій, до сюжету, побудованого на інтертекстуальних символах.

У романі автор уникає образу глобалістичного злодія (штучного інтелекту), а втім, знаходить його більш «людяного» вже давно відомого, а тому почасти страшнішого близнюка — симуляції та копії свідомості. Фантазія ж про завантаження свідомості на інші носії, скопійовані «мертві душі», які недарма в романі звуться «гоголями», у межах такого розпанаханого світу з вивернутими назовні жителями підштовхує до логічного розвитку подій. У місці, де свідомість є чи не єдиною інформацією, саме її убезпечення стає головною проблемою. Завдання, яке отримує наш азартний злодій, — відновити власні спогади, з’ясовуючи, у кого вони зберігаються, як саме їх можна здобути та в якому порядку вони повинні бути відновлені. Що в межах історії стає надскладною задачею, адже тут уже існують інші гоголі, копії його свідомості, що теж зацікавлені в здобутті пам’яті головного героя, але виконують абсолютно інші ролі в соціальній системі цього світу. 

Попри те що роман рясніє математичними термінами та концепціями, сюжет дає можливість розібратися в усьому інтуїтивно, відклавши розшаровування цієї цибулини на майбутнє.

Епіграфом до роману «Квантовий злодій» стала цитата зі «Втечі Арсена Люпена» Моріса Леблана. Арсен Люпен — один з культових детективних героїв літературних світів, і саме він стає прообразом головного персонажа роману Ганну Раяніемі. Читачі, що вже знайомі з цим детективним всесвітом, упізнають не лише його головного героя, а й історії, які він проживає. Сам Ганну Раяніемі відкрито говорив про те, що його надихнула і зацікавила криза, яку пережив  персонаж Моріса Леблана. Найбільший інтерес у фантаста викликав шлях спокути Арсена Люпена і його спроби жити незлочинно. Це суттєво вплинуло на світ, у який Ганну Раяніемі поселяє вже свого персонажа. 

Автор відмовляється йти типовим для похмурих фантазій про майбутнє шляхом, де приватність ідентичності постає загроженою, беззахисною перед тоталітарною або іншою політичною системою, хоча й зберігає натяки на можливість подібного розвитку сюжет (наприклад, у романі з’являються шпигуни російського походження та сюжети з поваленням монархії). Натомість герой Ганну Раяніемі протистоїть власним тіням, чи то тіні самого себе, яка водночас може стати будь-якою особою чи машиною у межах цього світу. І навіть ці перевтілення, народжені з ідеї копіювання свідомості, суголосні образу Арсена Люпена як майстра перевтілень. Серед інших легко вгадуваних відсилань у романі з’являються образи, а подекуди й дослівні цитати з історій про Шерлока Голмса — ще одного культового героя детективного жанру, який допоміг сформувати легендарний поважний і елегантний образ високофункціональної свідомості, здатної помітити більше, ніж доступно звичайній людині. 

Цей текст постає як хаотична система явищ і подій не через свою фрагментарність, а через надмір зв’язків, які можна між ними встановити, що водночас робить його найцікавішою текстуальною мозаїкою і найтовстішою крапкою, яку можна поставити в кінці розповіді, навіть попри те, що це перша частина трилогії.

«Квантовий злодій» — це насамперед чоловіча фантазія, і є певна іронія в тому, скільки персонажів роману — скопійована душа одного й того ж чоловіка, який водночас і бог, і король, і злодій, і герой. Попри сюжетну обумовленість, варто лише на секунду відвести погляд від азартного пана — і його починають оточувати доволі посередні люди, амбіції і наміри яких є лише відлунням його персони. 

Що ж до людини як інструмента, то тут роман, який насправді важко дається до класифікації його як антиутопії, раптово робить серйозний крок у цей бік. Річ у тім, що попри можливість нескінченного копіювання свідомості, якою користуються політичні сили, що ворогують у цьому світі, у конкретної свідомості є свій обмежений час. Саме час є мірилом окремої ідентичності, і після втрати відведених хвилин гоголь, що залишився, стає фактичною машиною, мовчазною робочою силою, яка працює задля підтримки існування відповідного простору.

Чому ж ідеться про час, а не про пам’ять, якщо місто Ублієтт чітко утверджує забуття як причину сполоху спільноти? Час — це фактична валюта, ним можна оплатити чимало послуг, жебраки прагнуть отримати в дар хвилину. Пам’ять натомість, хоч і є ключовою для існування, — надто «розгорнута», через це не відчутна у своїй вазі, помітна лише тоді, коли вже зникає. А тому й постає самоціллю цього світу, його буттям, його страхом. Штучна пам’ять деформує світ, а вкрадений час робить можливим крадіжку свідомості. Тож варто повернутись до початку роману й поміркувати: а як вдалося звільнити Жана ле Фламбера?

1. Спробуйте поміркувати, чому світ, у якому живуть герої цього роману, зрозумілий: яку країну ви уявляєте, коли його читаєте, хто живе у цьому світі, якою вірою, мовою і технологіями користуються жителі фантастичних міст, хто ці міста населяє, окрім людей?
2. Багатомовність лексики не єдиний елемент мультикультурності фантастичного світу. Зверніть увагу на міфологію: чи належить вона одній країні, які релігійні течії з’являються на сторінках роману? Чи свідчать вони про багатонаціональність, чи про повну взаємоінтеграцію народів?
3. Чимало фантастичних текстів послуговується казковими сюжетами — спробуйте віднайти казку, яку автор приховав на сторінках свого роману.
4. Попри знані детективні історії, які продовжують своє життя у цьому романі, тут з’являються відсилання до текстів і інших культових письменників. Спробуйте, наприклад, відшукати тут Марселя Пруста.
5. Хоча автор оминає популярну тему штучного інтелекту, він усе ж зберігає використання багатокористувацьких онлайн ігор у межах свого світу. Яка у них функція в межах формування цього фантастичного світу?
6. Спробуйте відтворити схему того, як головний герой заховав свої спогади: які методи він використовував?
7. Не тільки у головного героя дещо деформовані стосунки з власною памʼяттю і, відповідно, єством. Поверніться до окремих героїв роману і спробуйте відстежити, що стається зі спогадами інших персонажів та як це впливає на їхнє життя.
8. Яку роль у цьому романі відіграє поезія? Як і чому вона зʼявляється в окремих епізодах історії та як ритмічність окремих прозових рядків повʼязана з темами роману?
9. Надмір технологій якісно вплинув на уявлення про дружбу, романтичні й еротичні стосунки, сімʼю. Спробуйте відстежити, якими постають дитячі роки та старість, порівняйте з їхніми зображеннями в інших науково-фантастичних текстах.
10. Які референси ви впізнали одразу, а на які знадобився якийсь час?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Твори Ґлена Кука відомі в Україні з кінця XX століття. Одна біда — українські поціновувачі фантастики їх читали іноземною мовою, мовою окупанта. Нарешті ця ситуація змінилася: в артвидавництві Nebo BookLab Publishing побачив світ перший роман серії «Чорна Рота» (The Black Company), власне, «Чорна Рота», у перекладі Наталі Гайдай. Ґлен Кук — відомий американський письменник, автор багатьох культових творів, серед яких окреме місце посідає серія «Чорна Рота», написана протягом 1984–2000 років. За жанровим визначенням «Чорна Рота» — це темне фентезі (dark fantasy), однак якщо точніше, рецензований мною роман, як і вся серія, належать до конкретного різновиду темного фентезі — ґримдарку (grimdark).

Найперше слід відзначити, що саме героїзм тут відсутній, бо моральні межі, межі між поняттями Добра й Зла — розмито. Та й, власне, а як може бути інакше?

Передісторією до пригод у романі стали події, що трапилися за кілька століть до. Чаклуни Поневолювач і Пані створили власну Імперію за допомогою десяти поневолених темною магією найсильніших чарівників. Однак в Імперії відбулося повстання на чолі з Білою Трояндою, якій вдалося перемогти негідників — чорних магів, але не вбити, а лише поховати заживо в Курганній Землі. Минули століття, і жахи правління Поневолювача й Пані було забуто, навпаки, з’явилися секти воскресителів, а чарівник Боманц — випадково — досягнув цілі сектантів. Однак Пані залишила Поневолювача у Кургані, заблокувавши йому вихід у світ.

Поки Пані відроджувала Імперію (тепер уже виключно свою), Поневолювач інтригував і через своїх прихильників проводив чорні ритуали із жертвами, намагаючись визволитися й відвоювати у Пані своє.

Загалом, і правління Пані не було «медом» — Імперію струсали періодичні повстання. Вірні Пані воїнські загони не могли з ними впоратися. Постало питання про те, що слід звертатися до найманців, одними з яких і стала Чорна Рота, що врізається у війну, прибувши із заморського вільного міста Берил.

Бачила у відгуках читачів, що важко второпати одразу, про що йдеться, доводиться довго й вдумливо вчитуватися, аж поки стає зрозумілою принаймні фабула, бо щоб осягнути сюжет, потрібно знати принаймні передісторію, а передісторія стає зрозумілою, коли ви усвідомлюєте, що світ першої книжки — це своєрідні Аннали Чорної Роти, що пишуться з перших років існування загону. Точніше, світ першої книжки — це частина Анналів, написана Воркотуном.

У світі Чорної Роти Аннали водночас є і способом взаємозв’язку між подіями та персонажами (архітектонікою), і засобом для розкриття внутрішнього світу персонажів.

Ще одним важливим засобом демонстрації внутрішнього розвитку персонажів є читання Анналів усією Ротою. Адже бійці вірять, що той, кого вписано в Аннали, прожив недаремно. Крім того, показовим є випадок із Вороном. Коли той, забравши Любоньку, утік, нікого не попередивши, то Воркотун, нагадуючи про те, що Чорна Рота — родина, апелює до Анналів.

Тож не шукайте в тексті розлогих описів, рефлексій, речень на кілька сторінок — натомість матимете короткі речення, багато діалогів, обмаль географічних описів, бо це надає тексту динамічності.

Подібний стиль викладу сильно відрізняє Ґлена Кука від інших фантастів, що працюють у піджанрі темного фентезі, а ще змушує читача до співучасті в осягненні світу разом із персонажами.

Як і кожна ватага найманців, Чорна Рота багата на вояків із різними біографіями. Загалом це не дивно й для нашої реальності, тож тут Ґлен Кук не відійшов від реалістичного канону.

Якщо звернутися до основи кампанії, побачимо таке. 

Командний склад. Капітан (The Captain): командир Роти, професійний військовий; як підозрює Воркотун, через особисте він полишив чудову кар’єру й подався у мандри, а потім прибився до найманців, точніше, до Чорної Роти. Воркотун (Croaker): так прозивається через песимістичні бурчання і висловлювання; лікар, а також літописець Чорної Роти, через це є офіцером. Лейтенант (The Lieutenant): заступник Капітана, колишній моряк, розуміється на облогах. Ельмо (Elmo): сержант.

Чарівники. Том-Том (Tom-Tom) й Одноокий (One-Eye), брати; Том-Том прозваний так через те, що нерозлучний із барабаном; щодо Одноокого, то тут цікавіше: із його висловлювання розпочинається роман, і його ж характеризує одна стала цікава художня деталь (або прикметна риса) — він ходить у старому й брудному капелюсі, який має певні чарівні властивості, тож чарівний капелюх з’явився задовго до циклу про Гаррі Поттера. Мовчун (Silent): весь час мовчить, хоча й не німий, — через те, що дав таку обітницю. Врешті Мовчун заговорить, але через що, прочитайте самі. Крім того, він серед чарівників найближчий до темної магії. Ґоблін (Goblin): Кук його описує подібним до цих міфічних створінь.

Рядовий. Ворон (Raven): колись був дворянином в Імперії, барон Корвус. 

Ще хочу окремо зупинитися на двох персонажках: Пані й Білій Троянді.

Як я писала вище, ці персонажки — антагоністки. Зникла Пані — зникла й Біла Троянда. А тоді, коли Пані відродилася, має з’явитись і Біла Троянда. Тим паче, що про це свідчать передбачення і пророцтва, яких не бракує у тексті.

Пані (The Lady). Контроверсійна персонажка. Існує точка зору, що Пані — такий собі медіатор між добром і злом. Загалом, із цим можна погодитися, якщо взяти до уваги те, що людство до того жило в Імперії Поневолювача, а потім — у кризовий період розпаду Імперії. (Тож у цьому світі воєн за владу просто не було альтернативи.) Протягом роману Поневолювач намагається повернути своє. Тільки таким чином — при виборі між Поневолювачем і Пані — вона видається меншим злом.

Пані — маніпуляторка, жорстка й жорстока, авторитарна, підступна, помислива. Водночас, знайомлячись із нею, Воркотун доходить висновку, що Пані вразлива.

Біла Троянда. Власне, у романі «Чорна Рота» це — пророчий символ. Інформація про її появу є однією зі спонук, що змушує найманців замислитися над своєю роллю у цій бійні за владу.

Прикметно, що цей текст в Україні з’явився під час повномасштабного вторгнення. Але не шукайте суголосності між тією війною, що триває у реальності, і романною. Є значуща відмінність. Тут, у рецензії, я неодноразово наголошувала, що описувана Ґленом Куком війна є війною за владу, а наша війна має два боки: з боку агресора це війна за владу, з боку українців — це війна за незалежність і свободу.

Однак поява такого довгоочікуваного твору, як роман Ґлена Кука «Чорна Рота», на українському книжковому ринку порадує не тільки поціновувачів фантастики загалом і поціновувачів темного фентезі й ґримдарку зокрема, а й стане пригоді українській письменницькій спільноті — щоб побачити, що фантастику можна писати й так. Адже й про війну можна писати так.

Також відзначу естетичний складник власне книжки й роботу мистецької команди, дотичної до оформлення українського видання, оскільки воно позиціоноване як літературно-художнє. До цього естетичного складника доклалися ілюстратор обкладинки Юрій Копанський, ілюстратор Богдан Грищук, головна дизайнерка Антоніна Миколенко й артдиректорка Ганна Болотна. 

Обкладинку й внутрішні ілюстрації виконано в одному стилі. А з внутрішніми ілюстраціями ти ніби почуваєшся дитиною: перш ніж читати, мусиш передивитися усі картинки. Окремо хочу подякувати за мапу в такому чудовому виконанні.

1. Які персонажі / персонажки або персонаж / персонажка вам найбільше сподобалися у книжці Ґлена Кука й чому?
2. Що ви думаєте про Пані? Ким вона є у цій книжці: просто найоптимальнішим вибором чи, як сказано в анотації, вона «стоїть між людством і злом»?
3. Чи подобається вам стиль Ґлена Кука? Обґрунтуйте свою відповідь, будь ласка.
4. Чи знали ви про передісторію світу «Чорної Роти» до прочитання цієї книжки? 
5. Чи можна війну назвати окремою персонажкою у цьому романі?
6. Чи подобається вам оформлення цієї книжки? Чи потрібні ілюстрації для дорослого фентезі?
7. Чи правильно зробив Воркотун, відмовившись від пропозиції Ворона тікати разом із ним?
8. Чи зверталися ви до мапи, читаючи «Чорну Роту»? Якщо так, то наскільки це допомагало краще зрозуміти світ твору?
9. Чого вам не вистачало (або не вистачило) в тексті роману?
10. Наскільки добре ви зрозуміли характер Мовчуна? Як думаєте, коли Мовчун заговорить, що він промовить? (Ця подія буде однією із ключових у серії «Чорна Рота».)

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Гратися в перевдягання увійшло у звичку — хоч раз, та хочеться зняти маску, шкіру, звичний образ, щоб стати іншою версією себе чи, можливо, навіть іншою людиною. Якщо вже зустрічають по одежі, то й проводжатимуть по ній — у новий дорослий світ, де немає місця насиллю, немає місцю агресії. Є тільки доросла розміреність, насолода та щастя. Себто ідеальний світ, який чекає на головну героїню роману «Огидні» Скотта Вестерфельда Таллі Янгблад після її 16-річчя. Вона зробить операцію зі зняття шкіри, інакшими словами — з Огидного косоокого дівчиська перетвориться на Вродливу дівчину, яка заживе своє найкраще життя серед таких самих Вродливих, веселих та щасливих. Усі так роблять: кожен мешканець її міста рано чи пізно проходить операцію зі зміні зовнішності, перебирається з Гидовілля до Містечка Юновроди. Що стається з тими, хто відмовляється від операції за Особливих Обставин, — історія не те що замовчує, але й не підкреслює. Хіба це важливо?

Що ж, Скотт Вестерфельд у першій частині свого циклу «Огидні» стверджує, що таки важливо. Особливі Обставини на те й особливі, щоб вводити в оману: унікальність — точно не те, чим можна пишатися.

Це те, що має вас лякати.

Американський фантаст Скотт Вестерфельд написав першу частину циклу «Огидні» ще в 2005 році — у часи, коли нові технологічні рішення ще давали надію, що ми на чолі прогресу. Хоча й у ті часи соцмережі ще не диктували правила ринку краси, ринок від цього нікуди не зникав — стандарти існували завжди, чи то в античні часи, чи то в сучасні. Головна концепція історії Вестерфельда — антитеза зовнішньої та внутрішньої краси — уже не раз проговорювалася в культурі. Про це наприкінці ХІХ століття писав Оскар Вайлд у «Портреті Доріана Ґрея», довкола цього побудований фільм Коралі Фаржа «Субстанція», що був номінований на останній «Оскар». З першого погляду здається, що така тема вже давно стала безкомпромісною та перетворилася на аксіому: очевидно ж, що внутрішній світ важливіший за зовнішність. З іншого ж боку, варто пам’ятати: Скотт Вестерфельд писав цю книгу на початку нульових, коли тенденції краси диктував не інтернет, а глянець.

Краса — це провідник. Краса — це головний маркер поділу на «своїх» та «чужих». Краса — це не тільки про неприйняття себе, але й про умовну «американську мрію», яку, здається, дуже легко продати.

Але, як і в будь-якій історії, є ті, хто відчуває кризу, і ті, хто готовий цю ідеальну американську мрію зруйнувати.

Якщо краса в книзі Скотта Вестерфельда виступає як основний інструмент політичного впливу, значить, і техніки впливу тут мають бути максимально прості — перевдягнутися, натягти маску та розчинитися в натовпі таких самих, як ти. Збіговиська Огидних показані в романі як класичні карнавальні святкування — крики, гамір, багато їжі, напоїв та, звісно ж, масок. 

На початку тексту цей мотив є досить прямим та зрозумілим — пробираючись на таємну вечірку, Таллі випадково надягає маску свині. Чужа серед чужих, потвора, яку ніхто ніколи не прийме. Трактувати можна по-різному, але певне ототожнення перевдягання з поверненням до чогось тваринного та інстинктивного — це те, навколо чого й обертається філософія Таллі. Усі ми народжуємось із тваринною зовнішністю, а згодом і прізвиська отримуємо такі самі — наші асиметрії, неточності та природні збочення говорять самі за себе. Далі відбувається перелом, і тваринність зрізається під корінь.

Таллі живе з абсолютним переконанням, що краса — це не спосіб виживання, а навпаки — спосіб нарешті почати жити. Виживають тварини — борються з екосистемою, вбивають одне одного, щоб харчовий ланцюг не перервався і звична жорстока ієрархія була збережена. Виживають Огидні — порушують правила, пробираються по той бік системи та постійно існують з тим, що перевдягнутися не так легко. Лишаються тільки спеціальні програми, у яких Таллі може помріяти, якою насправді вона може бути. Лишається тільки нишком пробиратися в Містечко Юновроди, щоб подивитися на ідеальні обличчя та життя, без бунту та витівок. А головне — без виживання.

Таллі — це абсолютна інертна, на перший погляд, героїня, на яку дуже легко впливати. Вона — ідеальне відображення мешканця сучасної цивілізації: перші 16 років життя бореться зі своїм «тваринним» началом, усвідомлює його жорстокість і, як наслідок, приходить до ідеальної «гуманістичної» моделі існування, де всі люди — важливі, усі — у добробуті та достатку. І байдуже, що всі — однакові. Не байдуже те, що знаходять ті, хто йде в опозицію.

Найкраща подруга Таллі, Шей, — це все те погане, що Таллі хоче в собі витіснити. Огидна зовнішність, нестримне бажання робити всупереч та боротися, а не просто жити. Згодом Шей стає не просто певним віддзеркаленням усіх найбільших недоліків та «нечистот» сучасної цивілізації — вона стає містком між реальним світом і альтернативою. І тільки Таллі вирішувати, чи йти за метеликом, що летить на пекуче світло, чи залишитися в притлумлених світлодіодах омріяних вечірок.

Звісно, що головна героїня погоджується на виклик — хоч і не за зовсім тривіальної передумови. І в цьому «Огидні» й виграють у інших підліткових антиутопій — незважаючи на досить банальний сюжет, Скотт Вестерфельд обігрує деякі загальні тропи і робить їх динамічнішими. Навряд чи глибшими, але точно більш заплутаними.

Таллі — не особлива героїня, яка має врятувати всіх від кінця світу і відкрити цьому світу очі на фальшивість реальності. Таллі діє виключно за «поштовхами енергії» — як її магнітна дошка тримається виключно на тяжінні до металу, так і дівчина рухається вперед, відштовхуючись від виживання, а не від бажання досягти вищої мети. Нібито від зовсім тваринних інстинктів, які, як виявляється, у гармонії із раціональністю можуть давати набагато сильніший спротив. Зрештою, про це наприкінці ХІХ століття гучно заявив Фрідріх Ніцше: тільки в гармонії природного та духовного можна досягти статусу «надлюдини». У випадку Таллі — стати справжнім Димівцем. І звільнитися від ярма Вродливих.

Враховуючи, що «Огидні» — це лише перша книга циклу, можна зробити припущення, що Вестерфельд знайомить нас із головною центрифугою сюжету та всіма потоками вітру, які від неї йдуть. Тільки незрозуміло — з якою силою вони будуть рухатися. І чи насправді вони не кружляють на одному місці.

Таллі Янгблад протягом усієї книжки проходить досить типову за структурою «подорож героя», про яку писав ще Джозеф Кемпбелл у своєму «Тисячоликому герої». Таллі кличуть долучитися до пригоди, спочатку вона не приймає заклик, а потім — вирушає в таку собі навколосвітню подорож, на пошуки «нового дому». Новим домом для неї стає Дим — поселення борців із системою, тих, хто відмовився ставати Вродливими. Там вона перевідкриває для себе старих союзників і знаходить нових. І все для того, щоб коло замкнулося — вона повернулася у свій рідний дім, який тепер стає всього лиш фікцією. 

За всіма канонами підліткової літератури Таллі шукає не тільки дім, але й, звісно ж, себе. Ми спостерігаємо тільки за її змінами за різних обставин: у боротьбі з антагоністами чи на початку романтичних стосунків із керівником димівців Девідом. Складається враження, що Таллі подорожує у задзеркаллі своїх сумнівів і кожен новий герой, який трапляється їй дорогою, лише допомагає їй у цьому пошуку. Наприклад, Шей допомагає усвідомити складність вибору та відповідальності за нього, батьки Девіда показують бридкість стандартної системи, а сам Девід — навколишню красу, можливу без усілякої штучності Усі герої — ніби певні точки на мапі, якою рухається головна героїня, випробовуючи свою долю й долаючи глобальні перешкоди, щоб згодом ухвалити якесь рішення рішення та усвідомити свою відповідальність. Щоб зробити щось героїчне — як це часто можна побачити в багатьох підліткових антиутопіях. 

Чи від цього другорядні герої втрачають свою індивідуальність? Радше ні, ніж так. Вони виділяються, запам’ятовуються, спалахують, дають надію на цікаву подорож, яка все одно зрештою замкнеться на досить вузькому колі. І через це більшість взаємозв’язків між героями виглядають штучно й натягнуто, ніби ті ж таки Вродливі після операції — зовнішні зміни є, але внутрішні ще на зародковій стадії.

Єдині стосунки, які мають ширшу перспективу розвитку, — це дружба між Таллі та Шей. Вони як дві загублені душі, які знаходять одну одну в жорстокому та великому світі, дорослішають разом, а згодом — розходяться різними дорогами. 

Так, Скотт Вестерфельд взяв за основу певну систему, пройшовся по всіх основних кліше, але все одно перевів усе в задзеркалля. Щоб знайти у тому потойбічному, позапросторовому світі ще більше запитань, на які немає точної відповіді.

Антиутопія як жанр існує вже не перше десятиліття, і він завжди спирався на два основні структурні елементи — переродження світу після масштабної катастрофи та зображення нового світу як чогось гіперболізованого, доведеного до певної полярності.  Це майбутнє має нам здаватися вигадкою, але при цьому ж — має лякати. Показувати страшне майбутнє як певне попередження — якщо ми не зупинимося, усе буде саме так, як у культових антиутопіях Орвелла чи Гакслі. Проте з розвитком підліткової літератури та появою нових психологічних викликів у нового покоління антиутопія говорить вже не тільки про  постійний екзистенційний жах, але й зважає як на колективні катастрофи суспільства, так і на  особисті виклики окремих героїв.

З одного боку, світ «Огидних» не викликає огиди — навіть та ж таки операція зі зміни зовнішності має вигляд чогось досить знайомого: б’юті процедури, пластичні операції та інші модифікації в тілі популярні й поширені як ніколи. Немає відчуття, що існує вище керівництво, «великий брат», який спостерігає за всім згори.

Але, за всіма канонами антиутопії, усе змінюється тоді, коли привідкриваються двері в минуле — і сучасне людство отримує назву «Іржавці». Скотт Вестерфельд і тут робить певну інверсію — на початку свого тексту він демонізує не майбутнє, як ми це звикли бачити в антиутопіях, а минуле. Майбутнє насправді виглядає як досить логічна ланка в еволюції людства. Війн більше немає, глобального потепління — теж. Злагода, закономірність і свобода — ось що панує навкруги. І саме наявність свободи і відсутність війн починають викликати у читача тривогу. Бо утопії лякають не гірше за антиутопії. А особливо — Димівців.

Антагоністи тексту — угрупування Особливі Обставини — не здаються вже такими лихими та жорстокими. Їхні методи — так. Їхня ціль — точно не для всіх. Якоюсь мірою ця структура є квінтесенцією тієї нової, не американської, але світової мрії — життя без війн та воєнних конфліктів. Тоді як Димівці більш наближені до сучасного суспільства (у тексті — Іржавці). Вони не вірять, що людську природу до футуристичних змін можна виправити, тим паче такими методами, якими послуговується сучасний їм уряд.

Із нашої теперішньої точки зору ця теза виглядає досить логічною — війни вже давно вкорінилися в людський генетичний код. Це є частиною людської збоченої природи, того самого тяжіння до Танатоса, про яке писав Фройд. Проте у світі «Огидних» ця теза існує не так у цьому контексті, як у розумінні відсутності конфліктів як втрати свободи. Таллі проходить шлях до розуміння, що її свобода, за яку вона тримається більше, ніж за будь-що, — примарна. А краса та безтурботливість мають свою ціну. 

І заплатити цю ціну, здається, дуже легко. Світ «Огидних» не лякає. Він таємно підкрадається, щоб було відчуття, що ціна за красу не така вже й велика.

Неподалік від Диму ростуть безмежні поля орхідей Мохаве. Протягом століть вони розросталися, монополізуючи землю навкруги, витісняючи кущі та будь-які інші рослини. Згодом місця для білих квітів вже не лишилося, і Вродливі почали їх спалювати. Аби відновити справедливість і лишити по собі випалену землю, на якій щось через тисячоліття та виросте.

Що виросте — ніхто не знає. Чи зможуть наступні покоління не допустити того, щоб нові орхідеї знову з’являлися, — теж. Можливо, через стільки років рішення таки знайдуть. Можливо, усе це почнеться спочатку, допоки вся земля навколо не буде випаленою. 

Звучить досить футуристично — руйнувати минуле, щоб на його місці побудувати щось нове, дати шанс народитися чомусь новому. Але й навіть Огидні, які ніби перебувають у авангарді змін, не дають відповіді. Ні Таллі, ні Девід, ні навіть його батьки-вчені до кінця не розуміють, що вони роблять. Вони точно не певні у своєму майбутньому. Вони певні тільки в тому, що для них важливо тут і зараз. І це важливе — правильне рішення.

«Огидні» хоч і є досить типовою підлітковою пригодницькою літературою, але при цьому намагаються зануритися кудись глибше. Перша частина цього циклу — це ніби один великий вступ, у якому ми намагаємося зрозуміти — а що нам відчувати? Як нам ставитися до карколомного Девіда, відчайдушної Шей чи загадкової Таллі?

І чи варто нам вірити тим, хто тримається за минуле, а не стрімко йде в майбутнє? Зробити десять поспішних кроків уперед чи десять поміркованих кроків назад?

Можливо, краса білих орхідей не така вже оманлива. А можливо, випалена земля справді принесе щось нове.

Поки хтось не навчиться зупинятися.

1. Жанр підліткової антиутопії — чому тинейджери люблять тікати в страшні світи?
2. Чому наше покоління називають саме «іржавцями» і що ми можемо «взяти» прогресивного зі світу «Огидних»?
3. Таллі Янгблад — як Гермес у світі «Огидних»: як Таллі стає зв’язківицею між світом Вродливих та світом Огидних? 
4. Чи можна вважати, що між Вродливими та Огидними відбувається протистояння? А чи відбувається подібне протистояння у реальному світі?
5. Як дружба Таллі та Шей, як головний рушій змін — чому саме підліткова дружба здебільшого є основною темою в сучасній янгедалт-літературі?
6. Чи може Дим стати новою цивілізацією, новою формою сучасного суспільства?
7. Періс та Вродливі — жертви обставин чи такі самі винні у створенні зародків тоталітарного суспільства?
8. Чи варто демонізувати вроду, як це роблять герої роману Скотта Вестерфельда «Огидні»?
9. Девід як сучасний Мауглі — чи може він буде очільником революційного руху, якщо ніколи насправді не мав досвіду життя в сучасній цивілізації?
10.  Чи можна вважати рішення Таллі у фіналі роману всього лише стандартним героїчним вчинком головної героїні, чи в цього рішення є своя логіка?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Хаджіме Ісаяма народився у невеличкому містечку Ояма. Пробувати малювати манґу він почав ще у старшій школі, а згодом, отримавши художню освіту, у двадцятирічному віці переїхав до Токіо, де, підробляючи в інтернет-кафе подавав свої роботи на різні конкурси. 

Ваншот, який став прототипом «Атаки титанів», він створив у 2006 році для конкурсу Magazine Grand Prix, отримавши нагороду Fine Work. Він запропонував роботу відомому шьонен-журналу Jump, утім, там йому запропонували змінити стиль і подачу на більш відповідні формату журналу. Не згодний, Хаджіме звернувся у Weekly Shōnen Magazine, журнал видавничої компанії Kodansha Ltd, тої самої, яка проводила конкурс. 

Після того, у 2008-му дві його одиночні роботи отримали заохочувальні призи на конкурсах Freshman Manga Award, а в 2009-му в журналі почали серійне видання «Атаки титанів», яке триватиме до 2021 року і включатиме 34 томи, а також декілька спіноф-серій, аніме-адаптацію, дві кіноадаптації, серію з трьох ранобе, себто ілюстрованих повістей переважно для юнацтва, а також відео та настільні ігри і навіть кросовер із «Месниками» від Marvel. Українською серія почала виходити у 2025 році у видавництві ARTBOOKS у перекладі Юлії Саржан.

Успішність манґи визначається інакшими критеріями, ніж у звичних нам західних медіа. Справа в тому, що манґа за визначенням має серіальний формат, який початково видається розділами в щотижневих журналах. Ці розділи, залежно від успішності, згодом починають видаватися томами (танкобонами) — кишеньковим форматом у м’якій обкладинці, по 200 сторінок. Саме вони є основним форматом видання за межами Японії, зокрема й в Україні. І лише згодом — знов-таки, за фактом успіху серії — вона може бути перевипущена як масштабніші, дорожчі видання.

«Атака титанів» має загальний наклад у 140 мільйонів проданих копій, майже досягнувши десятки найпродаваніших манґа-тайтлів усіх часів. І хоча ця цифра звучить вражаюче, треба розуміти, що вона охоплює як цифрові продажі, так і наклади вже надруковані, але такі, що поки лишаються на складах. І найголовніше — це наклади всіх наявних видань, себто у випадку Атаки — 34 томи плюс кілька спінофів та додаткових видань. На кожен том це близько 4 мільйонів копій, усіма мовами з усіма різними виданнями. Не думайте, що це спроба применшити успіх і вплив «Атаки». Це дивовижна цифра, недосяжна для більшості манґак та коміксистів світу. Важливо, що серії, які опинилися вище за продажами, як правило, мають суттєво більшу кількість томів, таким чином маючи перевагу кількості. Я ж згадую це, щоб пояснити відмінність японського творчого підходу від європейського.

Для сучасної західної літератури (зокрема, графічної прози) притаманне очікування нового, радше ніж продовження старого. Навіть у часи довгих детективних серій, Артур Конан Дойл втомлювався від Шерлока Голмса, а Аґата Крісті мала кількох героїв-детективів. Так чи інак, ця серійність мала епізодичну, а не суцільну сюжетну структуру. Для японського ж автора створити історію, яка стане настільки успішною, що триватиме десятиліттями, — це фактично ціль-максимум, визнання його сталості й успішності як творця. Це суголосно з традиціями працевлаштування в Японії. Там, на відміну від США, де зміна місця роботи вважається прийнятною і навіть бажаною, намагаються лишатися в одного працедавця протягом усієї кар’єри, а зміна місця роботи вважається подією майже ганебною. Звісно, в останні роки ця традиція починає поволі відступати, але загалом різниця в ставленні все ще дуже наочна.

У такому підході до історій є світла і темна сторони. Сила довгої історії — у тому, що вона може з часом набрати якщо не глибини, то об’єму, а поступовість публікації дозволяє авторові еволюціонувати разом зі світом і героями. Судіть самі, який сюжетний поворот відчуватиметься потужнішим: той, що стається на сотій сторінці прочитання, чи той, який спіткає читача після п’яти років, проведених разом із серією? 

Темний же бік полягає в тому, що автори стають заручниками бажання продовжувати серію якомога довше і часто навмисно затягують події, не даючи сюжетові належного розвитку. І то вже не кажучи про небезпеку вигорання і творчого виснаження, які можуть перетворити історію на холодний попіл.

Утім, «Атака титанів» вирізняється саме продуманістю загальної лінії і планомірною розбудовою оповіді, де кожна різка зміна супроводжується чіткими «передвісниками», які роблять її в очах читача виправданою і логічною. Ну, принаймні намагаються. У більшості випадків.

«Атака титанів» розповідає про світ, у якому майже знищене людство змушене переховуватися за трьома кільцями п’ятдесятиметрових стін. Циклопічні споруди слугують водночас захистом і обмеженням, позбавляючи можливості досліджувати зовнішній світ. І недарма — бо той захоплений титанами, гротескними велетнями з інтелектом на рівні в кращому випадку рептилії (або стандартного кіношного зомбі) і єдиним чітко вираженим бажанням — зжерти будь-яку людину, що опиниться в полі зору. Невтомні, невблаганні, гротескно-комічні і жахливі водночас, титани — це постійна й непозбувна загроза. На зріст вони сягають від трьох до десяти метрів, а також мають здатність до неймовірно швидкої регенерації, що робить їх майже невразливими для традиційної зброї, навіть потужної артилерії. Для вбивства титанів людство розробило спеціальні прилади та зброю, вивчило їхні вразливості та вимагає жорстокого вишколу від тих, кому випаде протистояти нападу цих чудовиськ. Але основний захист забезпечують саме стіни.

Забезпечували, якщо бути чеснішим.

Досить швидко виявляється, що, крім звичайних титанів, існують ще особливі (абнормальні), кожен зі своїми унікальними і часто надпотужними силами та властивостями. І, що важливіше, такі особливі титани — це насправді люди, здатні набувати подоби титанів на певний час.

Хто вони, як набувається здатність перетворення на титана, на чиїй стороні абнормальні титани і звідки беруться титани звичайні — саме ці питання визначають сюжет серії та арки персонажів. Історія розкриває свої таємниці поступово, майстерно переплітаючи їх між собою, вибудовуючи взаємозв’язки і розкриваючи світ з різних точок зору. Кожен том тут додає нові, неочікувані аспекти, у певні моменти буквально перевертаючи все з ніг на голову і змушуючи повністю переоцінювати попередні події.

Титани як зброя визначають екшн-складову серії, а саме вона чималою мірою створює атмосферу і настрій, градус сприйняття читачем. Абсолютну більшість розділів, принаймні в перших 20 томах, становитимуть саме епічні бойові зіткнення, ставки в яких будуть завжди високими, емоційна напруженість — максимальною, а хореографія — потужною і вишуканою. Утім, було б несправедливим вважати, що основним сенсом існування титанів у цій манзі є саме потреба сходитися в захопливих баталіях. Символізм «Атаки» набагато глибший, і рефлексія, яка зрештою розкривається та стає зрозумілою читачеві, справді вражає. Утім, навіть у перших томах стає зрозуміло, що титани — це певна алегорія. Вони — це зброя, і то потужна зброя, застосування якої може якщо не знищити людство цілком, то принаймні завдати масштабної шкоди.

Багато хто, аналізуючи серію, знаходить у ній відгомони колективної травми масованих бомбардувань Японії наприкінці Другої світової, ядерних та конвенційних, а також наслідків поразки, які привели країну в жахливі злидні. Мегазброя як жаданий приз і водночас як страшне прокляття — це одна з центральних тем «Атаки титанів».

А інша тема — вибір і відповідальність за цей вибір.

Ще одною виразною рисою серії є досить велика кількість героїв першого плану, таких, що матимуть не тільки власну сюжетну лінію, але й відіграють вагому роль в основному сюжеті. З якимись із них нас знайомлять із перших сторінок, якісь з’являються пізніше, утім, більшість матиме свої таємниці, мотиви, травми та шлях, який вестиме їх крізь перипетії основного сюжету. Здебільшого це бійці 104 тренувального корпусу: Ерен Єгер, Мікаса Аккерман, Армін Арлет, Райнер Браун, Бертольд Гувер, Ані Леонгарт, Кріста Ленц та Імір. Якщо цей список уже видається вам задовгим, то, по-перше, він не повний, а по-друге, ключові персонажі манґи не обмежені 104 корпусом. Командувач Підрозділу Спеціальних операцій Левій Акерман, командувач Розвідки Ервін Сміт, командир Четвертого підрозділу Зої Ганс. Попри позірно надмірну кількість, усі вони (а також ті, хто тут не згаданий), своїми діями, мотивами та позицією визначатимуть хід історії, а також, що не менш важливо, занурюватимуться в минуле їхнього світу, поступово розвіюючи морок, який вкриває його — для себе і для читача.

Персонажі, поза сумнівом, є важливим аспектом цієї історії, її важливою перевагою, але в чомусь також і недоліком. Їхньому розкриттю, розвитку і змінам приділена колосальна увага, і саме вони створюють ті лінзи, крізь які ми бачимо сюжет. Утім, основним інструментом роботи з ними автор вибрав внутрішні монологи та рефлексії. Кожна бойова сцена обов’язково супроводжується докладною передачею думок героя, його страхів, провин, фрустрації та сумнівів, які згодом переростають у мотивацію і дозволяють йому чи їй зібрати достатньо сил, щоб зрештою перемогти (або хоча б не померти). І, якщо відверто, іноді це дуже втомлює, до того ж сповільнюючи сюжет до равликових швидкостей, коли загальний опис подій цілого тому можна вкласти в два-три речення, і то досить деталізовано.

Але якщо ви звикаєте до такого темпоритму оповіді, то загалом отримуєте цілу плеяду різнобарвних персонажів, кожен з яких із часом набуває форми та глибини, має зрозумілий модус операнді й дуже чітко вписується в загальне полотно оповіді, через свою історію збагачуючи і пояснюючи світ.

До речі, у манзі така подача сприймається краще, ніж в аніме. У манзі читач сам визначає темп оповіді й може опрацьовувати графічну і текстову складові певною мірою незалежно, охоплюючи малюнок не окремими панелями, а цілою сторінкою чи розгортом, а текст читати з комфортною швидкістю. Аніме ж, як і будь-який подібний медіум, передає події послідовно, задаючи власний темп, під який глядач мусить підлаштуватися. І тут довгі монологи можуть обтяжувати розповідь, бо часто, через потребу закцентувати на них увагу, відтіняють все решту. У результаті, ми не бачимо бій та рефлексію одночасно, як у манзі, а отримуємо трохи дивний калейдоскоп, де одне змінюється іншим.

Ну, якщо бути зовсім точним, то «Атака титанів» розрахована не на підліткову, а на юнацьку авдиторію, себто це не шьонен (твір для хлопців 14–18 років), а сейнен (для юнаків 18–24). Та менше з тим, твори для такого вікового діапазону (що на Заході підпадає під категорію янгедалт) зазвичай намагаються бути якщо не аполітичними, то досить обмеженими у своїх меседжах.

Можна довго розбиратися в причинах популярності «Атаки титанів», і така причина, вочевидь, не одна. Але серед інших не можна не відзначити те, як (свідомо чи несвідомо) Хаджіме Ісаяма відтворює і осмислює важливі віхи історії своєї країни. Іноді це подається просто «в лоба», іноді ця рефлексія обережно вплетена в основні сюжетні події. Зброя масового знищення, націоналізм, державна пропаганда та її вплив, викривлення дійсності на потреби політичних сил, місце людини у війні — усе це і набагато більше поступово розкривається читачеві, змушуючи переосмислювати світ і місця героїв у ньому. Часом це може відчуватися наївним, але масштаб зрештою бере своє. Мірою прочитання мозок починає відкидати спогади про кострубаті й не надто вдалі моменти, залишаючи концентрований спогад про попередні епізоди, у якому не лишається неважливого. Небагато західних авторів можуть видати серію подібного масштабу. Навіть серед японських авторів довгі серії часто втрачають задану на початку генеральну лінію і завертають деінде або взагалі перетворюються на калейдоскоп епізодів, у якому загального прогресу майже не відчувається. «Атака» сприймається цілісною від самого початку і залишається такою до кінця, попри всі непередбачувані повороти. І це, поза сумнівом, ще один аспект її крутості.

Не знаю, чи очікує нас нова робота пана Хаждіме. Не можу уявити, якою вона буде, але можу уявити, яка вага відповідальності покладена на нього попереднім творінням. Історії довжиною в життя (чи навіть довші) — це щось, що не так легко усвідомити, вмістити в голову. Тому думка про наступну історію Хаджіме Ісаями після «Атаки титанів» чимось нагадує теоретизування про життя після смерті або теорію реінкарнації. 

Насправді навіть трохи більше турбує, чи матимемо ми повне українське видання. Звісно, існує аніме-адаптація, утім, як уже було зазначено, манґа та аніме сприймаються досить по-різному. Біда в тому, що ми не звикли до такої тяглості у паперових виданнях — навпаки, ми радше очікуємо, що через погані продажі серія буде покинута десь на середині, щоб ніколи вже не відновитися. І це теж нагадує, наскільки важливою для авторів та авторок є можливість творити у своєму культурному середовищі, маючи певність, що зможеш продовжувати робити це й через двадцять років і що будеш відчувати тяглість та спадковість, а для читачів та читачок — відчувати сенси і усвідомлювати, як відносно них еволюціонував світ навколо.

1. Ерен Єґер — герой чи антигерой?
2. Чому чисті титани, попри незграбну комічність, так жахають?
3. Мікаса Акерман — хто вона насправді: сліпа послідовниця чи свідома і самостійна особистість?
4. Гарнізон, Розвідка чи Військова поліція — з якого ви підрозділу?
5. Коли людину перетворюють на зброю — чи може вона залишитися людиною?
6. Де межа між особистою амбіцією і служінням суспільству?
7. Манґа vs Аніме vs Кіно. Що подобається і що не подобається в кожному з медіа?
8. У кожній манзі мусить бути персонаж, що бісить. Хто в «Атаці» бісить вас найбільше і чому?
9. Як гадаєте, чи є серед героїв-випускників зрадники? Кого підозрюєте і чому?
10. Як досвід повномасштабної війни змінив наше сприйняття «Атаки титанів»?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.