Цей смак ти знаєш з дитинства. Коли його кусаєш — замість солодкого, інжир солоний. Думки про перформанс «Солоний сік достиглого інжиру»

авторка Діана Горбань - 24.11.2025 в Театр

Пам’ятаю Крим. Уже 11 років ми повертаємось до нього лише в пам’яті. Добре, що є ті, хто пам’ятають. Пам’ятати про нього — це дія, яка оприсутнює його. 

Як бути з тілом, що пам’ятає рідне, але й пам’ятає отруєне, пам’ятає те, що не хочеться часом пам’ятати, проживає стільки змін? А що тіло ніколи не забуде?

Звідки море та інжир?

Воно ніколи не забуде море та дім. Про який можна не говорити завжди, але завжди бути з ним, бути в ньому, бути ним. Бути чи стати морем пам’яті про дім, до якого можеш повернутися лише через спогади і крізь проживання своєї історії з друзями та глядачами, які забрели на пляж.

Фотографка Альона Малашина

Про це й не тільки різними медіумами оповідає мультидисциплінарний перформанс «Солоний сік достиглого інжиру» кримської мисткині Дарії Литвиненко, створений у Jam Factory Art Center у рамках проєкту «Після спустошення», кураторка Люба Ільницька. До співпраці Дарія залучила австрійського скульптора Юргена Мюнцера, перформерок/ів Яну Колодійчук та Миколу Набоку. Звуковий дизайн та композицію створює Клеменс Пул, відеодизайн — Штефан Кріше, також залучені інші учасники творчого процесу. У перформансі команда використовує просторовий колаж, фізичний театр, абсурд, химерні скульптури, маски, справжніх і вигаданих персонажів, відео. 

Як зазначають творці перформансу, проєкт «Солоний сік достиглого інжиру» досліджує історичну, культурну та родинну спадщину Криму й звертає увагу на те, як російська пропаганда романтизувала Південний берег, витісняючи локальну історію. Відвідувачам/кам пропонують побачити Чорне море як живий, мінливий організм, що нині перебуває у полоні мілітаризації; повернутись у місця, що несуть тілесну пам’ять і спогади, але стають джерелом фізичної небезпеки, перебуваючи під контролем ворога, та відлунюють болем у колективній пам’яті. Наступні покази перформансу відбудуться 28 і 29 листопада.

Дія перформансу відбувається на пляжі, де розгортається історія та взаємодія трьох персонажів: русалки, мідії та наглядача. Їхню гру фізичного театру та пантоміми супроводжують голоси русалки та мідії — внутрішні монологи цих двох персонажок. На уламках вітрил, чогось крихкого, з’являтиметься проєкція моря, яка підкидає спогади про дитинство авторки та колонізацію Криму.

Фотографка Альона Малашина

Дарія Литвиненко — міждисциплінарна мисткиня та авторка, яка працює на перетині перформансу, візуального мистецтва та фізичного театру. У своїх роботах вона досліджує колоніальне минуле, мілітаризацію та втрату, а також їхній вплив на самоідентичність, екосистеми і ландшафт, поєднуючи пантоміму, абсурд, рух, скульптуру та відео. Дарія розмірковує про власне і колективне коріння Криму, спираючись на тілесність як головний спосіб збереження пам’яті та опору.  Її практика висвітлює циклічність історії та наголошує на необхідності говорити про виклики морських регіонів як у локальному, так і в міжнародному контексті.

Це не перший перформанс Дарії про Крим. У 2021 році, коли вона почала навчатися у Відні, виявила, що в її оточенні не знають ні про локальну історію Криму, ні про його міжнародне значення. Тож це змотивувало її, кримчанку, говорити про нього. Перші її мистецькі роботи були про міжнародний ринок нафти: як ці бізнеси пов’язані і яку роль у цьому відіграє Крим, як відбувається мілітаризація моря і що це означає для природного середовища. У наступних соло-перформансах та інсталяціях поєднувались персонально-екологічні й міжнародно-політичні теми.

«“Солоний сік достиглого інжиру” мені відчувається як кульмінація процесу цих років з видозміненими елементами, сповнена більшого масштабу і розуміння своєї позиції, пошуку своєї ідентичності в цьому, ширшого розуміння або часом нерозуміння», — коментує Дарія Литвиненко свій проєкт.

Колись (було) буде море

Несподівано потрапляю на пляж, ще не знаю, що на мене чекає, та чую море, а згодом і бачу його. Завмерлі обриси валуна, постатей, чайки. Музика відразу занурює у стан, коли від сонця на пляжі стає так гаряче, що починає щось ввижатися, або ж те, що було приховане, проступає назовні. Це плід інжиру, який крутиться на тлі моря — певно, вбирає солоність, аби стати достатньо стиглим. Раптом звучить голос моря, голос цього місця, голос жінки, можливо, цього інжиру, який лише зараз існує далеко в пам’яті. Це увертюра солоного й далекого, чиїхось споминів чи сповіді. Скам’янілі вітрила, наче уламки, транслюють то спогади, то море, які також є фрагментарними. Між ними багато спільного — хвилюються, мають припливи і відпливи, підкидають неочікуване.

Фотографка Альона Малашина

«У цій роботі можна побачити персональний та сімейний архіви: мами, бабусі та дідуся, листівки з Криму з 20-х та 80-тих років. Це колекція реальних фізичних місць, які задокументував хтось, кого ми всі знаємо в сім’ї. Крізь візуалізації окремих місць з листівок я досліджувала романтизацію Південного берега, адже ці знимки та листівки завжди про літо, про близькість з природою, з морем. Але також на їхньому бекграунді є речі, про які я не знала, коли була дитиною, і їх ніхто не обговорював. Зараз це роблю я», — Дарія Литвиненко.

Саме ці листівки та фото виринатимуть під час дійства. А також і море, яке хвилюється, на якому з’являються кораблі, вертольоти, яке палає і димить. Ці фото та відео супроводжуються внутрішніми монологами, чи то сновійними споминами. 

Море представлене не лише у відеопроекціях та фотокартках, а й у музиці. Клеменс Пул зловив те, як море може бути музикою: такою, у якій живуть його мешканці; такою, коли про море згадують; такою, коли наближається небезпека; такою, коли море мовчить; такою, коли за ним сумують.

Рухомі й нерухомі жителі пляжу

Темрява. На частині пляжу нерухома мідія, я бачу її мушлю. А ще — валун і, можливо, чайку, яка зависла над усім. Ці та інші елементи розробив Юнгер Мюнцер. Як же прекрасно надається картонний папір до перевтілення у птаха чи в камінь. Особливо у валун, який майже не відрізнити від справжнього і який є сховком для секретів. 

Промінь ліхтаря шукає когось, наче хтось утік і натякає, що big brother is watching you. Аж ось і вона, утікачка — русалка. Її образом грає сама авторка перформансу. Хоча насправді не так легко зрозуміти, що це саме русалка, радше якась морська істота. Її костюм нагадує колір каменю, який поріс зеленою морською рослинністю. Русалка має свій валун, це її місце. Вона досліджує море. Розглядає його. Бачить міни. Тіло русалки реагує на розрив мін.

Фотографка Альона Малашина

«Русалка — це алюзія на місцеву історію про дівчину Арзи із Місхору, яку я взяла з локальної міфології Криму. Проте коли я почала досліджувати її, то не знайшла підтвердження, що Арзи — це кримськотатарська дівчина: у кримськотатарській міфології скоріше немає такого образу. Тому мені здалося, що це вигадала імперія для гарної картинки. Окрім цього, це місце важливе для мене, бо мій дідусь багато років працював у пансіонаті “Місхор”, на пляжі якого стоїть цей монумент Русалки. Багато спогадів повʼязані з цим місцем», — Дарія Литвиненко.

Вона ховається від світла, яке її переслідує, кривляється, намагається йому опиратися, грається з ним, хоче перехитрити. Цей болючий промінь світла змушує її повернутись на своє місце. Як намагається вона зрозуміти себе, звільнитися від себе, від нав’язаних жестів, нав’язаної легенди? 

«Шрами на моєму тілі росли разом зі мною»,нарешті зарухалась мушля мідії зі своїм внутрішнім голосом. Її образом грається акторка Яна Колодійчук. На голові — убір мушлі. Таку ми бачили колись на морі: чорна з двох частинок. Та й сам костюм такий, наче мідія втратила форму чи то свій хребет. Шрами від висушених джерел, воєнних баз, запусків ракет із півострова — про це, звісно, говорить внутрішній голос. Але що робити з тими шрамами?

Фотографка Альона Малашина
Фотографка Роксоляна Труш

Русалка з мідією є жителями одного ландшафту, можливо, одного валуна, лише по різних його боках. Їхні тіла проживають різні ситуації та події, свідками яких вони були чи самі проживали. Мої очі бачать істот, які спотворені, які ілюструють тілами причини шрамів: пуски ракет, переговори, стеження. Чесно кажучи, їхні рухи мене лякають. Хоча, можливо, це взагалі діти, які бавляться у дорослі справи, у війну. Всю свою гру фізичного театру актори творили завдяки методу devised theatre (це метод створення театру, у якому сценарій або партитуру вистави творять завдяки спільній імпровізації акторського ансамблю, — авт.).

У певний момент мідія позбувається своєї мушлі, може, і своїх шрамів, і, може, своєї ідентичності. Голос мушлі говорить про провину, про те, що стане домом для когось іншого. І тоді вона не буде порожньою. Тож і недарма в кінці монологу зачіпає гачок «моя перспектива така, як у підводних мін». Чи ж знала наперед, що буде руйнувати і хто буде в тому домі?

Фотографка Альона Малашина

«Отдихающее! Вон из пляжа!» — цією реплікою перебиває весь потік думок образ наглядача пляжу й рятувальника, яким бавиться Микола Набока. Випадково чи ні, одяг наглядача пляжу нагадує нам кольори прапору російської імперії, а піджак акцентує імперіальну велич якогось рядового капітана. У його функції входить: наглядати, охороняти й рятувати! Забула про «визволяти». Найголовніше, що він тут із нами від самого початку, він лише дочікується найкращого моменту, коли починати свою рятівну операцію.

У якийсь момент пляж уже не пляж — це тюрма, й про це нагадує музика, і вже огидна, клоунська російська перетікає у буквально гавкіт московського пса. Ми є свідками розправи: як визволитель ламає ідентичність, чи то пак ліпить, відбувається підміна сутності, а жертву переміщують у зону страху. Вдало зіграла драбина, яка стає цією кліткою. Бо якщо ти позбувся своєї мушлі, то порожнечу можна заповнити будь-чим. 

«Мідія у зіткненні з наглядачем відіграє різні ситуації, які ми взяли з 2014 року, коли відбувалася окупація Криму. Жести політиків, людей на протестах, реакція кримськотатарської спільноти —  це поєднання подій та реальних образів, які ми в роботі шукаємо, переживаємо, імпровізуємо», — Дарія Литвиненко.

Відчуття своєї недолугості відпочивальника доходить до межі, і ловиш себе на думці, як легко перетворитись у бездієвих спостерігачів окупації чи війни, чи якось іншого лиха. Ефект прямого етеру. Вражає те, наскільки людське тіло здатне запам’ятати та швидко змінювати одні ситуації чи реакції на інші й, навпаки, уповільнюватись у страху. Згадуються моменти початку повномасштабного вторгнення й відчуття того, що час густий, тіло проживає все максимально чутливо, що день триває тиждень.

Фотографка Альона Малашина

Що хоче пригадати море: приховане й насаджене

Один зі злочинів росії — це стирання пам’яті і нав’язування своїх наративів, крізь які часом годі пробратися до свого справжнього. Русалка витягує зі свого валуна хатинку-сховок зі світлом та спогадами-фотокартками, які гріють у темряві, якими вона може огорнутися, або може туди сховатися чи на них стояти. Напруга спадає, і відкривається нова сторінка перформансу.

Усі троє акторів змінюють свої образи: символічні істоти пляжу перетворюються на цілком собі живих людей. Тепер це друзі, які діляться історіями всіх, кого зустрічають на пляжі: дітей, тіток з пахлавою, жаб, «пісатєлєй», воєнного корабля, який прямує до Севастополя. Історії про дитячі спогади і про те, що їх отруює, та історичний лікбез про російських покидьків.

Фотографка Альона Малашина

Хто б це не був з окупантів — пісатєль Горький чи Катерина ІІ, — та мета в них та сама: спочатку створення чи насаджування псевдокраси, а потім знищення шляхом русифікації, депортації, руйнація незалежності Кримського ханства, розсварення з Україною. Ми нечасто чуємо оповіді про Крим від українців, які жили в Криму. І це також ще одна нагода говорити про українську складову Криму: український голос з Криму важливий і цінний, адже це також спроба зрозуміти себе на мапі спільної історичної пам’яті.

«Моя сім’я — українці. З татової сторони бабуся і дідусь переїхали з Донеччини в Крим, а мамині — із Запорізької області. І, звичайно, мої батьки і я народилися вже в Криму. Для того, щоб дивитися на сучасність, треба знати історію, а для того, щоб дивитися на історію, треба знати сучасність. Усе взаємопов’язане. І в цій роботі мені теж було з якоїсь сторони страшно — що саме і як говорити. Як митці, не історики, ми обираємо сенси, ми обираємо емоції, власний досвід, із яким ми працюємо. У цьому, можливо, щось губиться», — Дарія Литвиненко.

Фотографка Альона Малашина

Далі лунає кілька історій про теплі дитячі стосунки з улюбленим місцем, навіть якщо там пам’ятник Леніну чи валун, з якого починалася зустріч із морем. Поки діти проживали своє дитинство у 90-тих, Крим переходив на московський час, новий президент Криму провадив політику зближення з росією та військовий союз. 

У найтепліші спогади про місце чи подію родинної історії просочуються маркери радянської історії чи російських наративів. З такими спогадами нелегко жити. Та попри це, авторка забарвлює цю частину перформансу доволі весело, грайливо, деколи чуємо іронію, деколи чуємо щемкість. А й справді, у безпечному колі друзів будь-які історії ми розповідаємо просто й невимушено.

Море страшенно шипить

Радість обриває ворог, далі грає з нами у гру окупаційну. Але вже не таку веселу й безтурботну. Як це дуже часто відбувається в Україні: примарне «все добре» перекручує все до революцій та війн.

Фотографка Роксоляна Труш, Альона Малашина

Заціпенілу людину, русалку віддаляють від моря, пляжу та спогадів про військові кораблі. Море також це відчуває. Усе настільки змішалось, що кожен сам себе згубив. Чи мідія повертається назад до тієї, що підтримує визволителя, чи до неї приєднується і русалка, чи вони захищають себе чи пляж — годі збагнути. Росія валить та руйнує валун — і, можливо, йдеться про руйнацію міфу про ту русалку з Місхору і про те місце, звідки починається зустріч з морем. Русалка вже нікому не потрібна.

Жести та образи російських завойовників на чолі руйнівного корабля: рятувати, тиснути руки. Все відбувається швидко і страшно. Може, це горить море, і це дим від нього; може, це туман для інших, щоб не бачити, що насправді відбувається. Руйнація зсередини. Перетворення всіх на руки імперії, ненависть та злість. 

«Наше море давно скипіло, а хвилі ріжуть тіла своїх рятівників гострими лезами.

Пам’ять і дитячі тіла, які, можливо, ще не знали втрат, але вже були навчені ненависті — безпричинній. Сліпа віра в чиєсь божевілля, в нездатність усвідомити власний шлях в історії, у хибні фантазії про володіння, про бажання мати, не ділитися, не впускати», — відгомін внутрішнього голосу мідії.

Фотографка Альона Малашина

Був солодкий, але вже солоний інжир

Далі — незворотність. Незворотність замінованого моря. Незворотність певних рішень. Незворотність війни, яка показала сутність кожного. Сутність русалки — це її спогади. Сутність мідії — мілітаризація та перспектива міни. Розгортається метафорична історія прощання: частина чогось, що було рідним, паплюжиться ворогом, залишається там. Частина моря залишається там. А спогади про це місце живуть у тій людині, яка була змушена прощатися з цим місцем. Хоча якщо ми сприймаємо цих персонажів буквально як людей, яких багато що поєднувало, це ніби провокує співчувати обом. Але не можу співчувати тому, хто обрав шлях міни, хоч розумію складність питання. В один момент ваші дороги розходяться. Хтось залишається в Криму в окупації, а хтось виїжджає і більше ніколи не побачить свій пляж і море. Міна, яка руйнує море зсередини, росіяни, які руйнують ззовні.

Коли зруйноване все — з’являється інжир. Достиглий, який уже починає лускати, до якого прив’язаний шмат валуна. Можливо, того валуна, де жили мідія та русалка.

Фотографка Альона Малашина

«У нас біля дому росло велике дерево інжиру. І ми, як діти, на нього постійно залазили. 

Його з нами маленькими було не зрівняти, тому що дерево було величезне. 

І коли на нього залазиш, там було видно море і центр просто як на долоні. 

Ми там грали в різних персонажів. Інжир як фрукт, як літнє життя, має свою сезонність, його збирають у кінці вересня — в жовтні. І коли він достиглий, він лускається і дуже солодкий. Коли ти його кусаєш, ти знаєш, що буде. Цей смак ти знаєш з дитинства, але він уже не солодкий. І тому це солоний сік інжиру, який порушений окупацією, який змінений, який ворожий», — Дарія.

Куди йде інжир? Чи пам’ятає інжир про море і чи знає він, що його сік уже солоний? Про що він думає, коли тягне за собою камінь?

Опісля

Море затихає. А що залишається?

Фотографка Альона Малашина

Наше тіло є носієм різноманітної інформації. Воно добре пам’ятає і дитинство, і війну. Саме ж тіло повертає нас до спогадів, коли ми, приміром, куштуємо інжир. Тоді згадуємо щось найрідніше. Але наше тіло, яке пам’ятає війну, робить цей смак солоним. Постає питання: що ми пам’ятаємо тілом і що воно відчуває зараз? Скільки всього воно може вмістити в собі? Що робити із травматичним досвідом, що його проживає тіло у нашому часі війни?

Цей перформанс є чудовим прикладом, як можна тілом прожити та розповісти свою персональну історію, поєднавши документальність з образністю. Те, що перформанс перетворює документальні тілесні досвіди в образні, дає можливість побудувати невелику дистанцію до травматичних подій. І тут важливо, що жанр пантоміми дає можливість провокації та викличності до деяких питань. Пантоміма, власне, допомагає більш увиразнити чи то емоції, чи то досвід. 

Варто зауважити, що жанр пантоміми майже не представлений у сучасному театрі. Можливо, це наслідок того, що пантоміма перекочувала в розважальний сегмент, а в театральному сегменті опираються на розмовний театр. Можливо, такий перформанс надихне відродити жанр пантоміми і зробити його на рівні курбасівського «розумного арлекіна», який міг поєднуватися з іншими жанрами мистецтва.

«Аби озиратися назад і розуміти, що насправді сталося і яким коштом, нам дійсно потрібні приватні наративи, артикуляція досвідів»,згадую слова із лекції поетки, літературознавиці та перекладачки Ірини Старовойт про трансформації «стидкої й жаскої» пам’яті.

Важливо, що Дарія Литвиненко намагається оглядати свій досвід з історичної, політичної та приватної сторони, шукає спосіб артикулювати й мистецько висловлюватися про це. Говорити про те, що болить і що дороге, — найскладніше. Але варто. Можливо, це зробить нас вільними. 

Яку історію розповість твоє тіло?

Фото надає Jam Factory Art Center

авторка
Діана Горбань

Дайджест культурних подій (з 24 по 30 листопада)

авторка Софія Богуславець - 24.11.2025 в Події

24 листопада, понеділок

Персональна художня виставка «Подільський колорит»

Вінниця, артпростір «ЕтноЧари»
Виставка триває до 30 листопада

Проєкт майстрині Наталії Луценко присвячений подільській декоративній традиції та нематеріальній культурній спадщині регіону. В експозиції — серія «Дерево життя», авторські воскові віночки та головний акцент проєкту — унікальні мальовані килими, створені на основі дослідження мистецької спадщини Східного Поділля.

Сама мисткиня працює у техніках самчиківського, подільського та петриківського розписів, переосмислюючи стародавні символи у сучасному художньому контексті.

Більше в інстаграмі.

Реекспозиція «Banksy в Лаврі»

Київ, Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», Велика лаврська дзвіниця
Експозиція постійна

Після тимчасової експозиції у львівській галереї «ZAG» фрагмент стіни з графіті Бенксі повернувся до Києва та став частиною оновленої виставки у Великій лаврській дзвіниці. Відвідувачі побачать роботу із зображенням жінки у халаті з вогнегасником, створену на стіні будинку в Гостомелі під час повномасштабної війни.  

Унікальність експозиції полягає в поєднанні сучасного протестного стрит-арту з давньоруським графіті XI століття, знайденим серед руїн Успенського собору. Разом ці два артефакти створюють символічний діалог між митцями різних епох, які через візуальне висловлювання говорять про стійкість, людську гідність та опір руйнуванню.

Більше в інстаграмі заповідника.

VI Всеукраїнський конкурс наукових студентських робіт на тему Революції Гідності на здобуття Відзнаки імені Героя Небесної Сотні Сергія Кемського

онлайн, дедлайн для заявки до 1 березня

Це ініціатива для студентів до дослідження Революції Гідності, її історії, значення та впливу на сучасну Україну. Подія підтримує молодих науковців, стимулює критичне осмислення новітньої історії та сприяє популяризації цінностей Майдану.

Конкурс відбувається в межах проєкту «Відзнаки Героїв» від Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності та громадської організації «Родина Героїв Небесної Сотні». А відзнака заснована на честь Сергія Кемського, Героя України, Героя Небесної Сотні, історика, політолога, журналіста. 

Заповнити анкету можна за посиланням.

Запуск Центру передового досвіду з психічного здоров’я дітей та підлітків Gen.Hope

онлайн
У межах проєкту діє виставка Ліберових
Київ, вулиця Велика Васильківська, 100
Графік роботи: будні, 10:00–18:00
Виставка триває до 26 листопада

Відбулася презентація ініціативи, що досліджує виклики дитинства і дорослішання у час війни та можливі підходи до підтримки дітей і підлітків. Проєкт реалізуються Gen.Ukrainian за інституційної підтримки Київської школи економіки, а фізичний простір Центру зʼявиться на території майбутнього кампусу KSE на Оболоні.

У межах проєкту представили Білу книгу — перше дослідження психоемоційного стану дітей, які пережили окупацію, депортацію чи втрату дому.

Також можна відвідати фотовиставку Костянтина та Влади Ліберових, що поєднала реальність війни та досвід відновлення дітей у Gen.Camp.

Більше про ініціативу на сайті та про концепцію в інстаграмі.

Аудіоподкаст «Говорять жінки українського сходу»

онлайн на подкаст-платформах

Медіа «Люк» у співпраці з проєктом UA-Travels створили подкаст про видатних жінок українського сходу ХХ століття. У випусках, яких наразі шість, у першому сезоні планують одинадцять, — сучасні голоси Донеччини, Луганщини, Харківщини та Подніпровʼя. У подкасті з ведучою Наталею Михальченко міркують про спадщину письменниць, мисткинь, науковиць, правозахисниць, освітянок та інших постатей, чиї історії були несправедливо малопомітними: від Христини Алчевської до Марії Раєвської-Іванової та Алли Горської. Це про висвітлення того, як досвід цих героїнь досвід впливає на сучасність.

Більше на платформах Spotify, Apple Podcasts, YouTube.

Вистава «Брехня»

онлайн, онлайн-театр DRAMOX

Пластична вистава для дорослих від Одеського театру ляльок поєднує танець, фізичний театр і психологічну драму. Вона увійшла до шорт-листа Фестивалю-Премії ГРА 2025 у номінаціях «Найкраща танцювальна вистава» та «Найкраща вистава фізичного театру».

Постановка створена за мотивами однойменної п’єси Володимира Винниченка. У центрі історії — Наталія Павлівна, яка балансує між трьома чоловіками, а пластична мова, ритм, світло та звук передають напругу внутрішніх конфліктів і теми влади, кохання та обману.

Більше на сайті.

25 листопада, вівторок

Персональна виставка «Зворотні сади»

Київ, Kirisenko Art Center
Графік роботи: з вівторка по неділю, 11:00–19:00
Виставка триває до 14 грудня

Проєкт розповідає про внутрішній сад, який продовжує проростати попри виклики війни, а також про стійкість мистецтва, що здатне народжувати тепло навіть у холодних і темних майстернях. У центрі персональної експозиції — старовинні віконні рами, яким понад сто років. Художниця Мирослава Перевальська поєднує техніку живопису на склі з темами прозорості, внутрішнього світла й тиші, перетворюючи знайдені в Києві рами на нові візуальні історії про пам’ять, крихкість і відродження.

Більше в інстаграмі.

Відкриття міжнародного культурного проєкту United by Art

Київ, КНУ ім. Тараса Шевченка, Червоний корпус
Початок о 13:00
Наступна зустріч відбудеться 27 листопада
Київ, Простір BUDZIRKA
Початок о 18:00

Проєкт об’єднує музику, кіно та візуальне мистецтво задля посилення голосу України на світовій культурній арені, а події, що відбудеться в межах United by Art, стануть простором для діалогу між митцями та глядачами.

Зокрема, на першій зустрічі можна буде побачити стрічку «PALYANYTSIA» і поспілкуватися з продюсеркою Катериною Тимченко, канадським режисером і митцем Дарсі Атаманом та кураторкою проєкту Катериною Кучеровою. У межах ініціативи представлять роботи художників із Канади, США та Грузії: відеопрезентації, документальні фільми, артінсталяції та серії робіт, присвячених стійкості українців. 

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися. Також більше про подію 27 листопада.

Концерт Ukrainian Jazz Prize

Київ, Origin Stage
Початок о 19:00

Ukrainian Jazz Prize — перша національна премія, створена для відзначення провідних українських джазових музикантів і гуртів, які продовжують творити попри війну. Премію засновують Український інститут у партнерстві з Europe Jazz Network (EJN), а співорганізатором події в Україні є київське об’єднання сучасного джазу FUSION JAMS.

На концерті можна буде почути провідних джазменів країни: Денніса Аду, Усеїна Бекірова, Hyphen Dash, Євгена Дубовика, Наталі Лебедєву, Марʼяна Карпінського, Павла Галицького. Завершить вечір традиційний jam session за участю українських імпровізаторів.

Більше про новину та квитки на сайті.

26 листопада, середа

Персональна виставка «Уроки малювання»

Київ, ЦСМ «Білий Світ»
Графік роботи: з середи по неділю, 11:00–19:00
Виставка триває до 7 грудня

В експозиції — серії робіт художника Олексія Аполлонова, які він створив протягом останнього року. Це дослідження реальності через форму, колір, рух і фрагмент — своєрідні «уроки» уважного погляду на світ. Зокрема, представлені серії «Перехід», «Спортзал», «Оголена», «Полювання», «Фізичні вправи» — різні за настроєм, але об’єднані пошуком внутрішньої драматургії та нових способів бачити буденне.

Більше на сайті, в інстаграмі та фейсбуці.

27 листопада, четвер

Міжнародна конференція «Функціонування об’єктів культурної спадщини ЮНЕСКО під час повномасштабної війни: виклики та заходи реагування»

онлайн
Київ, Медіацентр ДП «ГДІП»
Тривалість події: з 10:00 по 15:00
Відбудеться також 28 листопада
Вхід за реєстрацією

Міжнародна конференція збере представників ЮНЕСКО, ICCROM, національних заповідників, музеїв, наукових інституцій та державних органів для професійного обговорення збереження об’єктів культурної спадщини в умовах повномасштабної війни. Упродовж двох днів учасники говоритимуть про безпеку пам’яток, захист фондів, документування руйнувань, цифрову фіксацію об’єктів і оновлення управлінських стратегій у час постійних ризиків.

На прикладі Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» покажуть складність управління унікальним об’єктом світової спадщини в умовах війни. Експерти зі Львова, Одеси та Чернівців представлять ситуацію на інших українських об’єктах ЮНЕСКО, включно зі станом пам’яток, порушенням доступу, небезпекою для персоналу та труднощами зі збереженням колекцій.

Окремі панелі стосуватимуться документування руйнувань, цифрової фіксації, сучасних управлінських підходів у кризових ситуаціях і міжнародних механізмів підтримки, які Україна реалізує разом із ЮНЕСКО та іншими партнерами. За результатами конференції сформують узагальнені рекомендації для подальших програм підтримки та післявоєнного відновлення культурної спадщини.

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Відкриття документальної виставки «ЗА ПРАВДУ! Передісторія Помаранчевої Революції»

Київ, Галерея протестного мистецтва Музею Майдану
Початок о 16:00

Виставка присвячена подіям, що передували Помаранчевій революції, та формуванню протестного руху в Україні між Революцією на граніті та подіями 2004 року. Центральний акцент зроблено на кампанії «Україна без Кучми» 2000–2001 років, яка стала реакцією на викрадення та вбивство Георгія Ґонґадзе та виявила зростання громадянського спротиву. Експозиція демонструє, як у цей період формувалася нова генерація активістів, що згодом відіграла ключову роль у Помаранчевій революції.

Ексклюзивна онлайн-прем’єра фільму «2000 метрів до Андріївки»

онлайн, платформа Київстар ТБ

На Київстар ТБ виходить ексклюзивна прем’єра документального фільму Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» — хроніки українського контрнаступу на Бахмутському напрямку у вересні 2023 року. Стрічка показує шлях бійців 3-ї окремої штурмової бригади, які долають міновану лісосмугу, щоб звільнити село Андріївка, та розкриває героїзм людей, що ще недавно були цивільними.

Фільм увійшов до конкурсної програми «Світова документалістика» кінофестивалю Sundance 2025, де режисер отримав нагороду за найкращу режисуру.

Більше на сайті.

Кінопрем’єра «Шкодуючи за тобою»

у різних містах України в кінотеатрах

Драматична екранізація бестселера Коллін Гувер, у якій переплітаються сімейні таємниці, складні стосунки між матір’ю й донькою та болісний шлях проживання втрати. Після загибелі чоловіка Морґан і її донька Клара по-різному намагаються впоратися з горем: мати знаходить підтримку в давньому другові, тоді як Клара тягнеться до місцевого бунтаря. Невисловлені секрети, імпульсивні рішення та старі помилки загрожують остаточно роз’єднати сім’ю.

У фільмі знялися Еллісон Вільямс, Маккенна Ґрейс, Дейв Франко та Мейсон Темз, а режисером виступив Джош Бун.

Дивитися трейлер.

Кінопрем’єра «Зоотрополіс 2»

у різних містах України в кінотеатрах

Ця частина повертає на екрани улюблених героїв — детективку Джуді Гопс і її напарника Ніка Крутихвіста, які беруться за нове загадкове розслідування. Цього разу мешканців міста тривожить таємнича рептилія, що порушує безпеку мегаполіса. Щоб знайти правду, герої вирушають під прикриттям у найвіддаленіші куточки Зоотрополіса, де на них чекають нові персонажі, небезпеки й заплутані сліди.

Дивитися трейлер.

Кінопрем’єра «Вічність»

у різних містах України в кінотеатрах

За сюжетом, у потойбічному вимірі душі мають лише тиждень, щоб вирішити, де провести свою вічність. Головна героїня Джоан постає перед болісним вибором між чоловіком, із яким прожила життя, та першим коханням, що чекав на неї десятиліттями. Фільм відзначився на кінофестивалі в Торонто, отримавши захоплені відгуки критиків за винахідливість, гумор і глибоке філософське наповнення.

Дивитися трейлер.

Кінопрем’єра «Шопен, Шопен!»

у різних містах України в кінотеатрах

Це масштабний і найдорожчий польський фільм за всю історію кіно країни. Стрічка переносить у Париж XIX століття та показує Фридерика Шопена не лише як геніального композитора, а й як харизматичного, дотепного улюбленця європейських салонів. Після звістки про смертельну хворобу його життя змінюється: музика стає єдиною пристрастю, а творчість — способом здійснити особисту революцію. Фільм відтворює епоху з надзвичайною масштабністю: розкішні декорації, сотні автентичних костюмів, тисячі учасників масових сцен. 

Дивитися трейлер.

Більше на сайті.

Кінопрокат «DJ Ахмет»

у різних містах України в кінотеатрах

Комедійна драма македонського режисера Ґеорґі М. Унковскі — фільм-лауреат фестивалю «Санденс», відзначений спеціальною відзнакою журі та призом глядацьких симпатій. Стрічка розповідає історію 15-річного пастуха Ахмета, який живе у суворому світі традицій і релігійних норм у віддаленому македонському селі. Музика стає його єдиною втечею від рутини та сімейної драми. Одного дня він разом із вівцями випадково потрапляє на нічний техно-рейв у лісі — подію, що кардинально змінює його життя.

Дивитися трейлер.

Кінофестиваль «Нове німецьке кіно»

Чернівці, Культурно-мистецький центр імені Івана Миколайчука
Триває з 27 по 30 листопада

Це нагода познайомитися з п’ятьма стрічками німецьких режисерів і режисерок. Серед них зокрема «Köln 75» Ідо Флука про підліткові роки відомої тепер музичної продюсерки Вери Брандес; любовний трилер «Острови» Яна-Оле Ґерстера, сімейна сага «Звук падіння» режисерки Маші Шилінскі, драма «Відображення №3» Крістіана Петцольда про те, якою є важливою любов і вміння порозумітися попри секрети і травми, що сковують. А ще — «Що знає Маріель» Фрідріха Гамбалека про дівчину, що здобуває надздібності і тепер конфронтує з батьками.

Фестиваль організовують Goethe-Institut в Україні, компанія «Артхаус Трафік» за підтримки генерального партнера German Films та офіційного партнера ProCredit Bank.

Про графік показів на сайті, а про концепцію подій — в інстаграмі.

28 листопада, п’ятниця

Благодійний музичний фестиваль B-Mall Fest 2025

Київ, ТРЦ Blockbuster Mall
Триває з 28 по 30 листопада

На гостей чекають понад 20 українських та іноземних артистів, серед них, наприклад: Анна Трінчер, YAKTAK, LATEXFAUNA, німецький гурт Hämatom. Окрім музичної програми, заплановані розіграші, благодійні аукціони, тематичні фотозони та активності. Мета фестивалю: зібрати 5 000 000 грн на підтримку збору «Рій помсти» Фонду Сергія Притули. Кошти будуть спрямовані на закупівлю ударних FPV-дронів для українських військових. 

Більше на інстаграм-сторінці заходу.

29 листопада, субота

Андріївські вечорниці та святкування дня народження проєкту «Оказія»

Київ, КультМотив
Початок о 15:00

Подія відроджує автентичну традицію українських вечорниць як простору спілкування, творчості й живої культурної взаємодії. Андріївські вечорниці поєднають давні звичаї та сучасну міську естетику: гості матимуть нагоду танцювати з гуртами «ДваТри» та bend.eryky, співати разом із «кралицею», долучитися до кусання калити й ворожінь, а також підтримати благодійні ініціативи разом із kma_help. Подія стане місцем теплих знайомств, спільної творчості та святкової атмосфери — і водночас відзначенням дня народження культурного проєкту «Оказія».

Більше в інстаграмі.

Камерна подія «Сучасні вечорниці з душею стародавніх традицій»

Київ, MLYN Design Hub
Початок о 17:45
Вхід за попереднім записом в інстаграмі

Подія поєднує давні українські традиції, сучасну естетику та локальні ремесла. Гостей чекають традиційні обряди й ворожіння у сучасній інтерпретації, тепла вечеря, живі пісні під гітару та атмосфера спільності. Подія створена для тих, хто цінує українську культурну спадщину, шукає затишні формати зустрічей і хоче провести час у колі однодумців.

До створення вечора долучаються бренди Si Home, CraftSAD та KOSMOS Flowers Art, які забезпечать авторський декор, подарункові свічки та локальні настоянки. Дрескод — традиційний або стилізований одяг з вишивкою, акценти білого й червоного.

Більше в інстаграмі.

Відкриття виставки «Земля, яку ми несемо»

Львів, Jam Factory Art Center
Відкриття о 16:00
Графік роботи: у будні крім понеділка, 12:00–20:00, вихідні, 11:00–20:00
Виставка триває до 11 січня

Виставка є підсумком мистецько-спільнотної програми, яку Jam Factory Art Center реалізовував у межах міжнародної резиденції Magic Carpets. Проєкт досліджує культурні практики садівництва та приготування їжі як важливі опори для спільнот у час війни: способи відновлення, пам’яті та формування відчуття дому. В експозиції представлені роботи мисткинь, створені разом з учасниками програми, а відвідувачів запрошують до взаємодії з простором і практиками, які лягли в основу проєкту.

Упродовж виставки для всіх охочих відбуватимуться зустрічі у форматі спільної кухні — ідеться про мистецькі практики. Перша така подія вже 30 листопада о 13:00. Вхід за реєстрацією.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Презентація поетичної збірки «Близькість»

Львів, культурно-громадський центр «Південь»
Початок о 17:00

«Близькість» — дебютна артзбірка поетки Дари Вінарської, створена у форматі мультидисциплінарного проєкту. До неї входить друкований артзін із ціанотипічними ілюстраціями та аудіопоезії з авторською музикою. Це інтимна, медитативна робота про підтримку, любов і внутрішні відкриття, що запрошує зануритися у простір щирої присутності та взаємності.
Презентація супроводжуватиметься аудіопоетичним дійством.

Про презентацію в інстаграмі.

Освітньо-мистецький захід «М’яке місто: День інклюзивної культури»

Київ, книгарня «Сенс на Хрещатику»
Початок з 12:30

Одноденна ініціатива до Міжнародного дня людей з інвалідністю покликана привернути увагу до теми інклюзивності, безбар’єрності та адаптації сучасних міст до нових соціальних викликів. Подію організовують Uklon спільно з книгарнею «Сенс», медіа «Віледж» та музеєм у темряві «Третя після опівночі». Захід об’єднає дискусії, освітні активності для молоді, мистецький перформанс і унікальний імерсивний досвід у темряві, що дозволить відчути, як світ сприймають люди з порушеннями зору.

Учасниками стануть представники організацій, що працюють із темами реабілітації ветеранів, доступності та міського розвитку: Superhumans, Доступно.UA, Veteran Hub, Група активної реабілітації, Big City Lab та інші. Ввечері відбудуться поетичні читання Дмитра Лазуткіна та Артистки Чуприненко й музичний виступ Софії Лешишак.

Більше в інстаграмі.

30 листопада, неділя

Показ вистави «(НЕ) Едемський сад»

Київ, Театр Драматургів
Початок о 18:00

Постдокументальна вистава Театру Сучасного Діалогу, присвячена темі пам’яті та родинних історій, у які вплетені досвіди війни, втрат і продовження роду. Через символ дерева творча команда досліджує зв’язок поколінь, процеси переселення, викорінення та збереження пам’яті. Текст вистави побудовано на родових дослідженнях, документальних матеріалах, інтерв’ю та особистих роздумах акторів і військовослужбовців.

Театр Сучасного Діалогу — незалежна полтавська трупа, що понад 10 років працює з темами, важливими для суспільства. Актори — митці та громадські діячі, які долучаються до створення текстів вистав як співтворці. Режисерка постановки, Анастасія Яковенко, отримала професійну освіту в Австрії та співпрацює з віденськими театрами. Виставу створено влітку 2025 року, і вже у лютому 2026 її покажуть у Відні у Dschungel Wien Theatre — це стане другою міжнародною презентацією театру.

Більше в інстаграмі.

1990, 2004 і 2013: 6 статей до річниці українських революцій

авторка Олександра Асланян - 21.11.2025 в Культура

Від змін у громадській думці до мистецького протесту; від повалення пам’ятників Леніну до створення музеїв, що зберігають символи нової епохи; від літературних осмислень революцій до їхніх кінематографічних відображень, — усе це свідчення глибокого впливу революцій на становлення й укріплення суспільної свідомості українців.

Жага до свободи є чи не визначальною рисою для українського суспільства, яка дуже сильно вирізняє нас на політичній мапі світу. У цьому дайджесті зібрані тексти про те, як українські революції змінювали наше мислення, мистецтво і стали каталізаторами суспільних змін. Адже всі ці події — свідчення глибших глобальних змін, кульмінацію яких ми спостерігаємо сьогодні.

У статті «Поворот долі по-українськи: 30 років соціологічних даних про українське суспільство» ми досліджуємо, як трансформувалася громадська думка в Україні протягом років незалежності. Що залишилося незмінним, що змінилося ненадовго, а що — незворотно? У статті авторка намагається дати відповіді на запитання: що таке «поворот долі»? Як проявляється соціальний цинізм в Україні? Що означає перехід від хаотичних думок до структурованих?

«У палатках, на барикадах і в музеях: як Помаранчева революція змінила сучасне українське мистецтво» — стаття до річниці помаранчевої революції досліджує, як покоління митців нульових заявило про політичність мистецтва.

«Ігор Пошивайло: “Кожна наступна революція — це продовження незавершених етапів попередніх”» — інтерв’ю з очільником Музею Майдану про історію, значення та контекст його створення. У розмові — про артефакти, що говорять голосом цілого покоління, і про один великий процес суспільних змін в Україні.

А чи замислювалися ви над тим, як революції вплинули на національне кіно? У статті «Покажи мені революцію в кіно» розглядають так звані «помаранчеві фільми» — трилогію українських стрічок, дії яких розгортається на тлі Помаранчевої революції. Автор аналізує різноманітність кінематографічних інтерпретацій подій Революції Гідності, проводить паралелі з грузинським пореволюційним кіно, а також показує, як революційні зміни вплинули навіть на розважальні жанри.

«Українські революції та література» — спроба осмислити три ключові етапи новітньої історії України — Революцію на граніті, Помаранчеву революцію та Революцію Гідності — крізь призму літератури.

Термін «Ленінопад» увійшов до широкого вжитку після подій Революції Гідності. Втім, саме явище має давнішу історію, а вплив процесів декомунізації на подальшу дерусифікацію часто недооцінюють. Стаття «Ленінопад: як це було» пропонує глибше занурення в цей процес переосмислення історичної пам’яті.

Сни проти прогресу: екокритичний підхід до позиціонування людини у світі

авторка Поліна Ковальова - 20.11.2025 в Есеї

Cниться сон: світ без людей. Я пробираюся високою сухою травою крізь свій рідний, як стара сорочка, Виноградар. Бачу, як асфальт потріскався та заріс до невпізнаваності. Навколо церкви та всередині неї вʼється бурʼян. З лісу — тепер без широких стежок — вигулькують олені та вовки. Між розколів доріг просковзують змії. У мене болять кістки.

Мої спостереження та дослідження в екокритичному підході почалися з простого запитання, що походить із гуманітарної сфери: «Чи може річка памʼятати?». Тоді я над ним посміялася, адже була абсолютно впевнена: те пригадування, про яке ми звикли говорити у студіях памʼяті це повністю людська риса! Унікальний, доступний тільки людині спосіб осмислювати теперішнє у призмі минулого.

Тепер я думаю, що дуже помилялася. Читаючи більше про це, у мене виникали нові питання: чому б річка не могла памʼятати? Вона точно може розповісти історію через власні зміни, якщо ми готові її слухати. Чому концепт памʼяті здавався мені настільки людиноцентричним? 

Екофілософ Девід Абрам також, певно, це помітив (щоправда, набагато раніше за мене), адже у 1996 році запропонував термін «більш-ніж-людський світ» («more-than-human world»). У своїй роботі він відходить від уявлення про людину як про істоту, унікальнішу за все унікальне і цілком іншу. Навіть те визначення, що ми повсякчас використовуємо для опису природи, «навколишнє середовище», має на увазі середовище, де людина перебуває в центрі, як головний герой пʼєси. Абрам ставить це під питання. А я доповню: бути унікальним значить бути самотнім? Значить, прагнути до відокремлення від «навколишнього»?

У сні, пробираюся далі крізь хащі.

У часи Антропоцени Антропосцени питаю себе: чи може людина залишити забагато слідів на землі? Здається, той дивний біль у кістках це усвідомлення, скільки ми завдаємо шкоди самим своїм існуванням, раз у раз відтворюючи завчасні, жорстокі смерті. Кожен день, коли ми спускаємо воду з крана, заводимо машину, їмо тварин, ми бездумно виражаємо власне панування. 

Я їду містом та уявляю, що воно з усіма дротами, асфальтними дорогами й мостами це жили та мʼязи тіла мертвого велетня, якого ми вполювали. Він розкинув руки й ноги, а ми існуємо в ньому, як найнижча ланка у харчовому ланцюзі, що раптом перемагає. Мені дивно та зле. У своїй смерті місто здається неприроднім. Смерть чи не найпростіший в поясненні біологічний процес — стає штучною. Таким є наш технологічний прогрес.

У сні підходжу до торгового центру, який нахилився так, ніби збирається зʼїсти сам себе, зібратися в орігамі.

Іноді я ходжу в ТЦ сама (такі в людини хобі). Найчастіше просто беру щось з фудкорту та сідаю на віддалений диван, поближче до вікон та спиною до стіни. Спостерігаю за людьми навколо, вдивляюся у темне вікно. І тоді будівля у моїй фантазії зрушує з місця: уявляю її великим кораблем, що пливе посеред вічного океану, і люди на ньому — єдині, що залишилися на землі. Постіндустріальний Ноїв ковчег.

Стає так самотньо — серед людей, пластикових столів й паперових пакетів. Часто я хочу цієї самотності: бува, зашторю вікна в кімнаті, ляжу на підлозі в самісінькому її центрі. Уявляю, що крім цієї кімнати нічого не існує. Вона ширяє посеред пустоти, легко хитаючись, як повітряна кулька.

Цікаво, для когось ще торговий центр пливе крізь темряву? Хто ще на моїй вулиці зашторив вікна?

Здається, ми прагнемо цієї самотності, маскуючи її під унікальність. І для цього знищуємо та змінюємо природний світ та називаємо це «прогресом»

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель давним-давно запропонував ідею того, що історія має завершення. У цьому кінці історії людська цивілізація прогресує до найвищої точки самопізнання. Та після років всесвітніх і локальних катастроф виявляється, що «кінець історії», про який писав Гегель — порожній та гладкий, як днище Ноєвого ковчега. Виявляється, що ідеал прогресу — це уявний підпорядкований хаос, а реальність прогресу — наслідки довіри до цього уявного порядку. Бо природа – у всіх своїх проявах — є наймайстернішим практиком адаптивності й переживе все, навіть нас. «Верх» еволюції виявиться лише її новим витком.

У сні я йду далі, до степу. Останнє людське обличчя пече агресивне сонце. Сонце виглядає більшим, яскравішим. Його промені чітко простежуються від одного краю горизонту до іншого. Маю відчуття, що от-от випаруюся, стану всім.

Моє постійне фонове відчуття завершення, отого Кінця — глибоке, майже постапокаліптичне. Він мені уявляється у сні, де я є останньою людиною на землі. Почуття фінальності, врешті, так тісно повʼязано з почуттям власної унікальності. Моє підсвідоме уявлення про «кінець світу» є найвищим проявом антропоцентричності — недалеко від «кінця історії». Тож говорю собі зараз: досить бути такою егоїсткою. 

Ми не маємо посипати голову попелом та звинувачувати себе у всіх «гріхах» антропоцени проти Землі. Такі акти присоромлення й жалю, здається, стають для нас такими ж бездумними, як акти панування. Відповідь простіша: пропоную глибше усвідомлювати власне позиціювання у світі та брати за себе відповідальність.

Головним уроком екокритичного підходу для мене стало те, що людина — не та центральна фігура, якою себе уявляє. Ми перейняли на себе забагато. Усвідомити власну неунікальність — абсолютну рівність — означає розкривати у природі не лише інструмент для виживання. Ми робили це раніше, а у різноманітних культурах це зберігається й зараз: говорити про душі дерев чи священність (читай «важливість») будь-якого життя, й не просто думати про це, а щоднини свідомо вирішувати не ставати на авансцені. У кризі прогресу ми можемо спробувати повернутися до відчуття власної неунікальності. Нехай остання вечеря в моєму житті буде веганською.

У сні я йду далі, до степу. Останнє людське обличчя пече агресивне сонце. Сонце виглядає більшим, яскравішим. Його промені чітко простежуються від одного краю горизонту до іншого. Маю відчуття, що от-от випаруюся, стану всім.

Ілюстрації і світлини надані авторкою есею, фотографка Ярослава Мельниченко

Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Екокритика: європейські контексти для української культури», який реалізовує Літературна платформа «Фронтера» за підтримки програми Британської Ради «Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії».

Пам’ятати, забувати, посипати голову попелом Нотатки про виставу «Хованка»

авторка Яна Яригіна - 19.11.2025 в Есеї, Театр

Луцький незалежний театр «Гармидер» втілив на сцені п’єсу «Попіл» сучасного іспанського драматурга і режисера театру Льятцера Ґарсії. Постановка Євгена Карнауха та режисера пластики Гліба Зельгіна отримала назву «Хованка». Теми смерті, самотності, тиші, що виникає від недомовленостей, і вічна — стосунків батьків та дітей щільно сконцентровані у виставі без антракту.

Старіння батьків — невідворотність, що ріже око гостро наточеним ножем. В’янення квітів помітно так само добре. Але ми купуємо чи зриваємо квіти, аби спостерігати за їхньою смертю. Або більше — спричиняємо її. Чи не виходить тепер, що батьки дають життя нам, аби ми спостерігали зворотне — їхнє повільне тління, відходження?

Мені здавалось, що втрата — найшвидший спосіб подорослішати. Свого роду ініціація. Так було в мене. Але потім з’явився Жакоб — він про смерть свого батька забув. І забув розповісти про це своїй сестрі Рут. Багато речей мають забуватися, аби звільнити місце для чогось нового. Питання в тому — чи навмисно ти забуваєш. Чи навмисно забув Жакоб?

Нестабільний, нерідко агресивний, він часто не завершує речення, не доводить справи до кінця (якщо взагалі за них береться, хоч обіцяє), бреше, освідчується дівчині свого старшого брата. Ось Жакоб, головний герой п’єси «Попіл». Драма розгортає перед нами півтора дня з життя юнака: від новини про смерть батька до поховання. І хоч би як я намагалася розгледіти у ній історію дорослішання — марно. Все впиралось у запитання середульшої сестри, з якого починається вистава: «Чому ти не сказав мені, що тато помер?» і відповіді молодшого брата: «Я не знаю».

Фото з артбуку Катерини Лесів I Love You, видання ist_publishing

Коли ми говоримо про втрату чи смерть, то завжди говоримо про пам’ять. Пам’ять як частину ідентичности. Нову ідентичність можна будувати, забуваючи події й людей, викреслюючи їх із минулого. Парадокс історії Жакоба в тому, що, навіть коли він забуває, його внутрішнє Я не змінюється. Можливо, всупереч його бажанню. Якщо це історія не про дорослішання, то що тримає увагу глядачів приблизно півтори години вистави? На відміну від оригінальної п’єси, вона називається «Хованка», і десь тут може ховатись відповідь.

Найщиріше зізнання Жакоба

У камерному приміщенні мистецького простору «Ангар» темно та задушливо. Кілька прожекторів кольорами освітлюють сцену, де немає нічого, крім десятка підвішених за нитки кубків (трофеїв Рут) і старого рудого крісла, що протягом усієї дії повернуте спинкою до глядачів. Хто за ним ховається? 

Глядачі особливо нічого не дізнаються про батька. Ні причини його смерті, ні віку, навіть його імені. Смерть спричиняє клопоти, але поміж них: хто з героїв справді усвідомлює й відчуває відсутність батька? Ба більше, когось колись обходила його присутність? Руде крісло як символ одночасної відсутності і присутності людини — точка, довкола якої все відбувається, але яка лишається в тіні до кінця. Хованка триває, та ніхто не звертає уваги на очевидне й важливе, що перебуває прямо перед ними. Інших однозначно більше турбує реакція й емоції Жакоба, які обов’язково мають відповідати загальноприйнятому словнику. Брата, який не з’являється ні в будинку матері, ні на месі, Рут виправдовує тим, що він «приголомшений». Бо ж неможливо насправді забути про смерть батька, так? Неможливо нічого не відчувати після такої новини.

Найщирішим зізнанням Жакоба стосовно своїх почуттів і дій виявляється: «Я не знаю». Він рефреном промовляє цю відповідь на різні запитання Рут та дівчини брата Альби. Засудження, що його він отримує за своє незнання, очікуване, але не виправдане. Хто ж бо з цих людей живе не вперше і знає, як давати собі раду з тим болем?

Подумки відходжу в неосвітлений чорний кут навпроти сцени. Цікаво, звідки в людини береться це бажання повсякчасно й безпомилково знати, що і до чого. Бажання запевнити інших, що ти завше певен, що робити. Навіть якщо, наприклад, твій батько помер. «Невідомо, коли розпочався дощ», — писав український поет Микола Воробйов. Так влучно чотири останніх слова вірша натякають, що не все в житті дано знати напевно. Додам ще лиш, що це також стосується і власних почуттів. Про це, зокрема, говорить Альба, розповідаючи Жакобу про оповідання «Рудий поні» Джона Стейнбека: «Хлопчик осягнув дещо… Ось ці горді гори… це… Слухай, це як відчуття, яке неможливо пояснити. Ось про що насправді йдеться. Про те, як важко пояснити цей біль. Про біль та ностальгію, які невідомо які».

Невідомо якими можуть виявитись і наші батьки. «Ви можете все життя прожити з ними й не знати, що вони за люди: чого хочуть, чого прагнуть», — ділиться режисер-постановник Євген Карнаух. Постать батька у виставі відверто розмита, і це дає важливу підставу називати її універсальною. Так, це перевага.

Контекст і універсальність, що враховує досвід війни

Щодо універсальності, тут має прозвучати теза про діалог культур, адже оригінальна п’єса все ж написана іспанською мовою. Українською драму переклала Олександра Лактіонова 2023 року, а наступного «Попіл» вийшов друком у «Видавництві Анетти Антоненко». Сімдесят сторінок діалогів трьох героїв протягом півтора дня. Одна зрежисована вистава, що здатна будувати культурні містки між двома країнами. Принаймні на рівні цього зрозумілого людського досвіду.

І неодмінно універсальність, що враховує досвід війни. Будь-який мистецький прояв сьогодні так чи інакше опиняється в цьому контексті. Навіть перекладена сучасна драма не може бути поза цим, бо ж адаптації та інтерпретації — інструменти митців. Війна всюди, її постійно приносить вітер. Ми всі певною мірою цей вітер — носії власних історій і страхів. Але тому, можливо, здатні змінювати напрям руху: звертати увагу інших (світу) на те, що болить.

Болить, що смерть перестала бути несподіванкою. Що можна забути про неї не через плани на нову ідентичність, а тому, що теперішня вже складається з сотень імен і назв втраченого. Пам’ятати усе — брехати. Памʼять має свій ліміт, вона вибіркова, і вона ніколи не розповість, що саме вважає важливим. Тобто я, звісно, можу вивчити вірш — змусити її фіксувати потрібне мені, але — що це у порівнянні зі згустками досвіду, з яких ми складаємось? Згустками досвіду, не всі з яких визначаємо.

А «Хованка» провокує збирати розсіяне і фрагментарне у власних спогадах, притрушених попелом. Це трансформація болю через мистецтво. Це частина шляху, котрим ми рухаємось на рівні індивідуальному й так само на рівні суспільства.

Фото з вистави й ілюстрації з видання інстаграм-сторінка незалежного театру theatre.garmyder, volynnews.com, suspilne.media/lutsk, improvisator.com.ua, vivat.com.ua

Текст написаний в межах Школи культурних компетенцій від Промприлад Артцентру за кураторства арткритика Костянтина Дорошенка.
Школа культурних компетенцій здійснюється за меценатської підтримки Єгора Гребеннікова.

авторка
Яна Яригіна

Rouge Мони Авад у світі літератури жахів

авторка Анастасія Кузьміна - 18.11.2025 в Книжки

Мабуть, коли натрапити десь на слово «горор», насамперед на думку спадає якась історія про страшне. З акцентом на страшному. Утім, згодом ми розуміємо, що відчуття справжнього жаху зʼявляється лише завдяки добре розказаній історії — і буде навіть краще, якщо ця розповідь нагадуватиме читачу щось із його дійсності. От і письменниця Мона Авад у романі Rouge лякає саме в такий спосіб.

Мона Авад — канадська письменниця, авторка пʼятьох романів та, за словами Маргарет Етвуд, її «літературна спадкоємиця». У передостанньому романі Rouge, що вийшов у 2023-му (українською в 2025 році у видавництві «Жорж»), авторка занурює читачів у моторошний світ, де питання стандартів краси наближається впритул — навіть ближче, ніж воно вже є у реальності.

«Це постмодерний текст, що оперує різноманітними символами, підтекстами та дискурсами (зокрема, рекламним, казковим), не обмежуючись елементами одного чи кількох жанрів. Авад використовує горорні образи (смерті, двійників, канібалізму), коли анатомізує фундаментальну “безвихідь”: нашу залежність від шкіри, її сприйняття, наше одвічне прагнення трансформуватися», — розповідає літературознавиця Серафима Біла.

За сюжетом головна героїня Бель, дізнавшись про смерть матері, повертається до Каліфорнії на похорони. У її валізі не знайшлося місця чорному вбранню, натомість усе заповнене доглядовими засобами — зокрема думки Бель. Під час перерахунку всієї косметики здається, що авторка використовує стилістичну фігуру градації і вдається до згадки безглуздих найменувань. Утім, найбезглуздішим зрештою виявляється справжність існування всього згаданого. У моменти, коли на обличчі героїні зʼявляються сльози, вона подумки стверджує, що це лише побічний ефект відновлювальної формули з діамантами для шкіри навколо очей. І це дійсно так. Важлива зустріч у цій історії стається на похороні — саме там Бель уперше зустрічає жінку в червоному, яка чомусь знала її маму. Вдруге дівчина бачить цю жінку в спа-салоні Rouge.

Як зазначає літературознавиця Серафима Біла, Rouge не можна цілком маркувати одним жанром, але все ж елементи горору є домінантними. Тож у цьому матеріалі міркуємо, у який спосіб можна досліджувати літературу жахів та роман Rouge зокрема.

Одвічний мотив одержимості

Якщо зводити сюжет книжки до чогось одного (що не так легко зробити з творчістю Мони Авад), то Rouge — історія про дівчину, одержиму своєю зовнішністю. Щось нагадує, так? У сюжеті, звісно, згадана казка про Білосніжку. У самому імені героїні знаходимо покликання й на «Красуню та Чудовисько» — тут також бачимо акцентування на красі; можливо, саме звідси запозичений образ троянд, яких у Rouge, здається, безліч. 

Утім, сама Бель — це Жасмін. Вона навіть колись грала арабську принцесу в парку розваг Disney. Померлий тато дівчини — єгиптянин, тому зовнішність Бель відрізняється від материної французької, тобто бажаної. В одному зі спогадів Бель черговий чоловік Ноель, мами героїні, дізнавшись про походження дівчинки, розповідає, що подорожував до Марокко — Ноель у відповідь каже, що вони з Бель теж там бували. Насправді ж вони їздили до Єгипту. Ноель розглядає дві країни як щось взаємозамінне. У відомій праці «Орієнталізм» Едварда Саїда є підхоже ословлення цієї ситуації: «…обмеженість орієнталізму полягає в тому, що він нехтує, зводить до примітивної суті, оголює людську природу іншої культури, людей або географічного реґіону».

Ще один показовий епізод стається, коли знайомий юрист у розмові плутає принцесу Жасмін з Мулан — бачимо, що текст цілком надається для дослідження зокрема з погляду постколоніальної критики. З постколоніальною критикою у цьому випадку тісно повʼязана феміністична, адже йдеться про стандарти зовнішності, які зазвичай накладаються на жінок. Хоч клієнтами Rouge також стають чоловіки, поряд із Бель наприкінці процедур стоять самі лише жінки. 

Світ Rouge зрештою видається химерним відбиттям реальності. Критику соціального ладу доволі часто можна відшукати серед сторінок горору, наприклад, у текстах «короля жахів» Стівена Кінга. Маргарет Етвуд на честь 50-річчя першого роману Кінга «Керрі» писала: «Так, він показує нам дивні речі, але в контексті дійсності. Годинник, диван, релігійні картини на стінах — усі повсякденні предмети, які Керрі підриває під час свого шаленства, — все це взято з життя, як і повсякденний садизм старшокласників, який робить “Керрі” такою жахливо актуальною». Доречно згадати, що покликання на «Керрі» можна знайти у попередній книжці Мони Авад «Зайчик».

Варто ще на трохи повернутися до мотиву одержимості зовнішністю, який видається дуже знайомим. Він зустрічається в уже згаданих казках й тягнеться донині. Прикладом є нещодавній фільм «Субстанція» Коралі Фаржи — бодигорор, проте сатиричний щодо безупинного потягу до вдосконалення своєї подоби. Звертаючись до давніших творів, згадаймо оповідання «Родимка» Натаніеля Готорна або ж «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайлда. У цих сюжетах здебільшого зовнішня ідеальність безпосередньо повʼязана із жертвуванням внутрішнього — душі та її складників (щось на кшталт угоди з дияволом). Подібне відбувається з відвідувачами спа-салону Rouge.

Спа-салон Фройда

Найбільш універсальною для дослідження літератури жахів зрештою може виявитися психоаналітична критика, якщо підходити до текстів більш компаративно, а не зосереджувати увагу лише на окремій книжці. Адже горор насамперед асоціюється з емоцією. Беручи до рук книжку цього жанру, ми вже знаємо, що герої будуть нажахані, а жахати кожного може відмінне. Якщо навіть жах викликаний лише інстинктом самозбереження, психічні реакції героїв завжди різнитимуться залежно від попереднього досвіду.

У процедурному кабінеті спа-салону Rouge незмінною художньою деталлю є масажний стіл, що чекає на відвідувачок, які дивитимуться на ньому фільми, зроблені з їхніх спогадів. Цікаво, що поза межами кабінету ці спогади недоступні. Важко не порівняти методи спа з психоаналізом Фройда. Найімовірніше, всі клієнти, які досягли «успіху» в покращенні свого зовнішнього вигляду, на процедурах переглядали саме травматичні події зі свого життя. Адже в книжці декілька разів нагадують про важливість «відпускання». Відпускання, але не осмислення, пропрацювання тощо.

Послуговуючись поняттями, що походять із теорії Фройда, можемо охарактеризувати дитячі спогади Бель придушеними. Із самого початку читачі розуміють, що стосунки мами та доньки були напружені, проте всі описані причини відчуття чужості між жінками здаються занадто абстрактними аж до останнього сеансу, де Бель нарешті згадує все, щоб остаточно забути. Події дитинства Бель видаються сатиричним обігруванням комплексу Електри Юнга, як протилежності до Едипового комплексу Фройда. Власне сатиричним воно є тому, що замість постаті батька, до якого має тягнутися дівчинка, з’являється Том Круз, який насправді навіть не є Томом Крузом. 

Також помітними є фройдівські обмовки, які зʼявляються у мовленні героїні, коли запускається процес забування. Ці похибки наче видають оточенню, що всередині зміненої дівчини досі присутня справжня Бель, яка потребує допомоги. До прикладу, замість шкіри дівчина каже офіра, плутає захват із жахом, маму з дамою й евкаліпт з апокаліпсисом.

Звідки походять персонажі горору?

Пригадуючи образи, в яких втілюється зло у відомих горор-історіях, можемо помітити, що багато з них є породженнями міфології чи фольклору, сконструйованими для світу окремого твору або ж знаними у позатекстовій дійсності, тобто нашій. Це навіює думку про жах як про щось незмінне, природне. Ростислав Семків зауважує, що жахливе супроводить літературу від початку: «…історії горору традиційно починають із грандіозних геноцидів “Іліади”, в якій і війна, і пошесть, та Старого Заповіту, де як не Всесвітній потоп, то Содом і Ґоморра». До новостворених міфологій відносимо, до прикладу, всесвіт Міфів Ктулху, вигаданий Говардом Лавкрафтом. А у «Вії» Миколи Гоголя знаходимо однойменного персонажа з довгими повіками, який має українське міфічне коріння, але здебільшого оприявнюється саме в згаданому тексті. Не обмежуючись літературою, пригадаймо фільм «Лабіринт Фавна» Ґільєрмо дель Торо, де персонаж римської міфології набуває химерного втілення і вплітається в іспанську історію 1944 року. Усіх привидів, вампірів та злих духів із текстів та кіно певною мірою можна зарахувати до фольклору, бо до початку розгортання подій вони зазвичай залишаються лише персонажами з легенд. 

Згадані твори і книжка Rouge, звісно, мають не так багато спільного. Утім, це намагання дослідити спільні витоки образів зла у доволі віддалених текстах. Зокрема віддалених часом та географією.

Тож у Rouge міфологія також закладена. Утім, якщо в усіх перелічених творах створіння постають у своїй подобі, хоч нерідко з додатковою інтерпретацією авторів, то в Rouge елементи давньогрецької міфології накладені на майже звичайних людей і радше натякають на сутність героїв.

Найбільш неприхованим натяком є відсилання до міфу про Деметру та Персефону, адже ім’я останньої згадане в книжці — так звати керівницю магазину, в якому працює головна героїня Бель. Проте історія про богиню родючості та її доньку ніяк не пов’язана з керівницею, а якраз стосується Бель та її Матері (саме з великої літери пише авторка). Тож у цей спосіб Авад хоче начебто завчасно попередити читачів про небезпеку — цей прийом, що називається антиципацією, доволі часто використовують у горорах, завдяки чому читачі передчувають щось лихе раніше за самих героїв твору.

У згаданому міфі Персефону викрадає до підземного царства Аїд, і через це Деметра разом з усією рослинністю перебуває в розпачі. У романі Бель дійсно заволодіває якийсь демон у вигляді Тома Круза, що виходить із дзеркала. Через подальший вплив «Тома Круза» Ноель залишає доньку з бабусею на чотири роки — тобто мотив розлуки також присутній. Зокрема характерним є те, що Бель описує проминання цих чотирьох років з погляду змін пір року: «Чотири рази мушки затемнюють вікно. Чотири рази світ стає кольору Матері і знову тане. А потім на гілках зʼявляються бруньки, що врешті розпускаються зеленим листям». На відміну від міфу, бачимо, що в реальності бруньки продовжують розпускатися, незалежно від почуттів матері чи доньки. Ще одним звертанням до образності царства мертвих є згадка про гранатові зернятка, адже саме їх Аїд дав проковтнути богині перед її поверненням до матері, щоб зв’язати себе й Персефону шлюбом, і саме з ними подають воду в кімнаті очікування спа-салону Rouge.

Спа концепцією відпускання-забуття нагадує країну лотофагів з «Одіссеї», але насправді можна посперечатися щодо того, на кого більше схожі працівники салону — на лотофагів чи сирен, які зваблюють лише собою без зайвих лотосів. Або ж можна дійти згоди, що сиренами радше стають відвідувачі після перших процедур. Цікаво, що в післягомерівських переказах сирен подеколи зображали також з риб’ячими хвостами, а не лише з пташиним тілом. Спа-салон якраз розташований просто біля океану. Наостанок варто згадати про річ, яка стає повноцінним персонажем — це такі собі сандалі Гермеса, які набувають форм червоних підборів з пір’їстими носаками і протягом сюжету ведуть Бель до завершення однієї довгої історії.

Отже, бачимо, що до роману Rouge можна підступитися з доволі різних сторін — згадані способи є лише кількома прикладами. Rouge не можна назвати класичним представником горору, проте й виносити його за межі жанру не варто. Радше назвімо цей роман горором, що може здивувати.

Ілюстрації і фото — suejleonard.com, unpash.com, інстаграм видавництва zhorzhclub

Боланьйо як поет у прозі

автор Ілона Шелешко - 18.11.2025 в Книжки

Роберто Боланьйо — чилійський письменник, поет і критик, який прожив частину життя в Мексиці та Іспанії. У його прозі поєднуються автобіографічні елементи, літературна історія й детективна оптика, гостра іронія й любов до поезії. Боланьйо вважають одним із найвпливовіших голосів сучасної іспаномовної літератури.

Ранні роки письменника

Народжений у Чилі 1953 року, Роберто Боланьйо переїхав із родиною до Мехіко у п’ятнадцятирічному віці, де згодом, у 1975 році, став співзасновником бунтівного поетичного руху — інфрареалізму. Його прихильники вважають, що реальність не є цілісною і що жодне явище не можна осягнути повністю. Цей рух кидав виклик літературному істеблішменту й навіть зривав читання таких авторитетів, як Октавіо Пас, який у 1990 році отримав Нобелівську премію з літератури за «письмо з широкими горизонтами, позначене чуттєвим інтелектом і гуманістичною цілісністю». 

Коли Боланьйо було 20 років, він повернувся до Чилі за кілька місяців до державного перевороту. Під час цієї подорожі він перетнув Латинську Америку з метою приєднатися до опору, а після восьми днів ув’язнення повернувся до Мексики. Але що з цього правда, а що вигадка — як і більшість «фактів» із життя Боланьйо, — залишається загадкою.

Лише в 1990-х він почав активно публікувати прозу, залишивши по собі значну літературну спадщину — романи, оповідання й есеї, які сформували його репутацію одного з найвпливовіших авторів іспаномовної літератури кінця ХХ століття. Серед його найвідоміших романів: «Дикі детективи» (1998) й «2666», опублікований посмертно у 2004, та повість «Чилійський ноктюрн» (2000).

Текст, який приніс автору славу

«Дикі детективи» змістили Роберто Боланьйо з позиції практично невідомого імені в літературі (адже до цього йому послідовно відмовляли і великі, і малі видавництва) на позицію автора, чия книжка отримала найбільшу літературну нагороду Латинської Америки. Роман, опублікований уперше іспанською мовою у 1998 році, здобув премію Ромуло Гальєгоса та увійшов до списку 100 найкращих книжок XXI століття за версією The New York Times у 2024.

Цей текст поєднує безліч структурних маневрів та оповідає про юних поетів, які мало читають, зате багато крадуть книжок, вступають у літературні товариства й щиро прагнуть зробити якомога більше помилок, поки ще молоді.

Пригоди, мандри й пошуки зниклого поета (і себе)

Насправді роман «Дикі детективи» про щирість, про те, що зрештою усі люди схожі, а ті, хто хочуть писати — й поготів. Та замість того, щоб обирати легші шляхи, герої часто обирають абсурдні, але такі, що можна буде згадати на старості. Це й буквально мандрівка: герої намагаються відшукати поетку Сесарею Тінахеро, яку вони ідеалізували в межах свого поетичного руху вісцеральних реалістів (йдеться про вигаданий поетичний рух, створений Роберто Боланьйо для його роману «Дикі детективи», натхненний інфрареалізмом, — авт.). Вони підсвідомо вірять, що знайомство з нею допоможе їм знайти себе як поетів та пояснить реальність і мистецтво. Хоча на перший погляд їхня двадцятирічна мандрівка світом здається низкою безкінечних розваг, зустрічей з митцями та безперервної пиятики.

Боланьйо не намагається когось навчити чи дати урок — він просто пригадує власну юність у цьому частково автобіографічному романі, вводячи як персонажа своє альтер-его Артуро Белано, яке з’являється і в його короткій прозі. Він пише про життя без підсумків і гучних висновків, зате з безмежною любов’ю до літератури й поезії.

«У Реєсі я б міг знайти собі прихисток. Від читання його самого або тих, кого він любив, можна відчути неосяжне щастя. Але це занадто просто».

Ритм і голос Боланьйо

Мова його текстів — повсякденна, але ритмічна, жива й сповнена іронії. Боланьйо зачіпає важливі й важкі теми, але відразу намагається повернути до реальності і приземлити читача:

«Чи то книжка, яку він читав, справляла на нього гнітюче враження, чи його мучив зубний біль».

Усі ці риси формують голос автора, а ще — продумана структура «Диких детективів». Перша частина роману подана у формі щоденника молодого поета Хуана Ґарсія Мадеро. Вона починається з його вступу до руху вісцеральних реалістів і поступово веде до другої частини, складеної з оповідей і сповідей численних персонажів, поки головні герої вирушають на пошуки зниклої поетки.

Друга частина охоплює понад двадцять років і кілька континентів. Через розповіді різних персонажів читач поступово складає мозаїку історії Артуро Белано й Улісеса Ліми — поетів, що з часом перетворюються на легенди й тіні власного минулого. Цей розділ звучить як багатоголосий спогад про молодість і про пошук сенсу у світі, де поезія й життя невпинно міняються місцями.

Третя частина повертає читачів до початку — у мексиканську пустелю, де перетинаються всі лінії сюжету. Вона завершує коло, але не дає остаточної розв’язки. Радше залишається відчуття дороги, що триває поза сторінками. Боланьйо ніби каже, що життя, як і література, не має фіналу — лише безкінечний рух у пошуках чогось, що постійно вислизає. І, мабуть, найкраще підсумовує це цитата з роману:

«Проблема літератури, як і всього життя, — каже дон Криспін, — полягає в тому, що врешті-решт ти перетворюєшся на йолопа».

Бунт, смуток, іронія й ніжність проходять у текстах Роберто Боланьйо водночас. Його проза нагадує довгу подорож, у якій головне не пункт призначення, а сам факт, що людина проходить крізь життя, літературу й власні помилки і шукає відповіді. Такі тексти йдуть поруч із прозою Джека Керуака, Генрі Міллера чи, якщо розглядати українську літературу, Сергія Жадана. Бо всі вони пишуть про молодість, втрати, пошук істини і про те, що література рятує не тому, що дає відповіді, а тому, що дозволяє ставити запитання.

Жити, а не відгороджуватись: біофільний дизайн як нова філософія простору

авторка Хануна-Неллі Амаш - 17.11.2025 в Есеї

Війна в Україні оголила крихкість архітектури та поставила під сумнів наше уявлення про стабільність і безпеку простору. Ми звикли будувати міста, відгороджуючись від природи — ховаючи життя за бетонними стінами, створюючи ізольовані мікросвіти. Та сьогодні стає очевидно, що справжня стійкість не в матеріалах, а взаємозв’язках: між людиною, природою та середовищем. Природа продовжує своє життя навіть серед руїн, демонструючи те, чого не вистачає сучасній архітектурі — здатність до відновлення, гнучкість і гармонію.

Біофільний підхід пропонує нове бачення архітектури — не як протиставлення людині природи, а як спільного творення середовища, де обидві сторони збагачують одна одну. Цей підхід дозволяє нам не просто відбудовувати зруйноване, а переосмислити саму ідею відбудови — зробити її природною, чутливою й живою.

У цьому есе ми розглянемо основні принципи біофільного дизайну, проаналізуємо, що таке біофільне мислення як спосіб сприйняття світу, а також дослідимо, як ці ідеї можуть бути впроваджені у відбудову України, щоб створити середовище, яке не лише захищає, а й зцілює.

Що таке біофільний дизайн

Urban farming office. Фото Hiroyuki Oki

Для більшості людей біофільний дизайн асоціюється з додаванням рослин у простір. Наприклад, в архітектурі — це зелені дахи, клумби в інтер’єрі, у графічному дизайні — рослинні патерни. Але насправді це лише поверхневий рівень, а суть біофільного дизайну набагато глибша. Можу посперечатися, що ви навіть не здогадуєтеся, яка саме. Біофільний дизайн — це про прийняття природи як рівноправного учасника, а не як ресурсу чи потенційної загрози. Це результат глибокого й щирого навчання у природи — того, як вона створює, адаптується й підтримує рівновагу.

З огляду на мій професійний — архітектурний — ухил і тему цього тексту, зосереджуся на тому, чим є біофільний дизайн саме в архітектурі. Одразу зазначу: біофільний дизайн такий же всеосяжний, як і сама природа. Тож те, чим я поділюся, — радше спроба зазирнути за лаштунки, ніж повноцінна екскурсія.

Щоб усвідомити складність біофільного дизайну, розглянемо його елементи та атрибути. 

  1. Природне середовище: елементи, через які людина сприймає природу навколо себе.
    Приклади: колір, стихії, флора та фауна, матеріали.
  2. Форми природи: використання форм, притаманних природі.
    Приклади: спіралі мушель, овальні лінії, хвилясті контури.
  3. Природні закономірності: відтворення принципів росту, циклів і взаємозв’язків, що існують у природі.
    Приклади: саморегуляція, відновлення, вмирання, адаптивність.
  4. Зв’язок із місцем: підкреслює невідривність від оточення і неповторність певного місця.
    Приклади: використання місцевих матеріалів, ландшафтна орієнтація.
  5. Взаємодія людини й природи: створює контакт між людиною та довкіллям через елементи, що викликають інтерес, спогади або залучення.
    Приклади: дослідження простору, зміни й метаморфози.

Отже, біофільний дизайн — це не про додавання зелені, а про створення середовища, яке працює за принципами природи та разом із ними.

Біофілія як спосіб мислення

Heatherwick Studio. Azabudai Hills. Фотографія від Raquel Diniz Kenji Masunaga

Створювати біофільні простори для людей і для природи — не одне й те саме. Коли ми міркуємо: «А як буде зручніше людині?» або «Ой, ця квітка тут негарно виглядає, перенесу її деінде», то часто забуваємо про потреби самих рослин, тварин, комах тощо. У такому випадку біофільний дизайн перетворюється лише на красиву картинку.

Проілюструю це прикладом. Зараз дуже популярно облаштовувати зелені сади всередині офісних будівель — нібито для кращого самопочуття працівників. Проте чи знаєте ви, що вони можуть стати смертельними пастками для птахів? Пташки мають особливості зору, через які вони не сприймають прозорі поверхні. Тож коли бачать сад чи будь-яку іншу рослинність за вікном, то не помічають скла й летять туди, де, як їм здається, можна відпочити або знайти їжу. На жаль, у більшості випадків це завершується їхньою загибеллю. Так, наприклад, у Варшаві біля Палацу культури щороку гинуть тисячі перелітних птахів.

Справжній біофільний дизайн має на меті створювати простори, у яких ні людина, ні природа не завдають шкоди одне одному.

Біофільний дизайн у контексті відбудови України

Війна в Україні принесла невимовне горе й втрати. Та водночас, я волію думати, що вона дала нам шанс зупинитися й замислитися: чи правильним є шлях, яким ми йдемо? чи справді хочемо й далі йти ним?

Відбудова, що триває просто зараз, здебільшого є спробою повернутися до того, «як було». Але чи справді ми цього хочемо? Можливо, настав час відкрити дискусію про інше — те, якою ми бачимо Україну після війни.

Війна показала, що природа для нас — не просто супутник чи ресурс, а щось значно глибше, майже невимовне. Згадайте фото домашніх улюбленців в укриттях — тих, кого в багатьох країнах заборонено брати туди на законодавчому рівні. Згадайте поля, які замість соняхів тепер укриті руїнами від бомбардувань. Згадайте Каховську ГЕС, руйнування якої знищило тисячі гектарів землі. Ці образи викликають у нас хвилю емоцій, болю й турботи.

Усі ці руйнування природи створені руками людини. Проте не лише війна нищить довкілля — ми самі продовжуємо це робити у мирному житті. Ми закатували площі в асфальт і бетон, вирізаємо дерева, щоб звести черговий дім, засипаємо озера й річки, бо так зручніше. Усе ХХ століття ми жили в парадигмі бетону й вседозволеності людини. Але чи справді це відповідає нашій сутності? Хіба українська культура, мистецтво, повсякдення не виростають із природи? Якщо так і серце й справді лежить до неї, то й наше майбутнє має бути не серед бетонних стін, а поруч із природою.

The Knoted House концепція дім-ткацька майстерня від Хануна-Неллі Амаш
The Knoted House скетчі до концепції дім-ткацька майстерня від Хануна-Неллі Амаш

Біофільний дизайн може стати основним принципом відбудови України — створенням середовища, яке більше відповідає нашій сутності й гармонійно підкреслює зв’язок людини з природою. Впровадження цього підходу, його принципів і атрибутів можливе на різних рівнях — від містобудування до архітектури, ландшафтного та інтер’єрного дизайну. Уявімо: на рівні міста це не просто озеленення вулиць, а створення простору, де природа має власне місце і значення. Зелені та блакитні коридори можуть повернути біорізноманіття в міста й зробити їхній мікроклімат комфортнішим. На рівні архітектури — це будівлі, що стають частиною природного циклу. Зелені фасади дають прихисток комахам і птахам, допомагають регулювати температуру всередині приміщень. А дощова вода, зібрана на зелених дахах, може використовуватися як для потреб мешканців, так і рослин та тварин, що співіснують поруч.

Ось кілька прикладів студій та архітекторів, які вдало працюють з біофільною архітектурою. Pablo Luna використовує принципи природних форм і матеріалів, а також орієнтацію будівель відповідно до природних умов місцевості. Heatherwick майстерно інтегрує сади й природні структури у сучасну архітектуру. Vo Trong Nghia зосереджується на вертикальних садах і використанні природних матеріалів. А Geoffrey Bawa у своїх проєктах спирався на природні закономірності та тісний зв’язок із ландшафтом і місцем. Кожна з цих студій чи архітекторів по-своєму працює з принципами біофільного дизайну, і я рекомендую надихатися ними. Проте не забуваймо, що біофільний дизайн — це передусім про особливість місця. Те, як вони використали його принципи, необовʼязково може спрацювати в нас, тому свідомо аналізуємо їхню діяльність та адаптуємо ці знання під український контекст.

Pablo Luna Studio. Shell Restaurant Intaaya

Нова етика простору

Біофільний дизайн — це не просто про красу зелені, а про глибоке усвідомлення нашої взаємозалежності з природою. Його мета — не прикрасити простір, а створити середовище, у якому людина, рослина, живність й інше існують у взаємоповазі та підтримці одне одного. Для України, що переживає процес відбудови, це можливість не лише відновити зруйноване, а й переосмислити сам принцип творення простору. Таке проєктування може стати основою нової культури архітектури — тієї, що не відгороджується від природи, а підсилює і живе разом з нею.

Ілюстрації і скетці до концепції The Knoted House надані авторкою Хануна-Неллі Амаш
Фото з відкритих джерел
Головне — проєкт Heritance Kandalama від Geoffrey Bawa

Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Екокритика: європейські контексти для української культури», який реалізовує Літературна платформа «Фронтера» за підтримки програми Британської Ради «Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії».

Тези лекції Наталки Ворожбит про драматургію і п’єсу

авторка Наталка Ворожбит - 17.11.2025 в Театр

У серпні в Івано-Франківську пройшов фестиваль-воркшоп для молодих авторів і авторок «Прописи», який організували Український ПЕН та програма промоції читання «Текстура» від інноваційної платформи «Тепле місто». У фокусі цьогорічного фестивалю, зокрема, й драматургія як спосіб оприявнити і підсвітити актуальні проблеми. 

У межах професійної програми для учасників фестивалю про театр своїми думками поділилася драматургиня й кураторка театрально-соціальних проєктів Наталка Ворожбит. Режисерка і сценаристка фільму «Погані дороги», який зняла за власною п’єсою; сценаристка стрічки «Кіборги» режисера Ахтема Сеітаблаєва, серіалу «Спіймати Кайдаша». Наталка Ворожбит також лауреатка премії Women in Arts, державної премії імені Олександра Довженка за внесок в кіномистецтво та Національної премії імені Тараса Шевченка. 

Спікерка поділилася особливостями драматичних текстів і порадами щодо їх написання. У матеріалі — ключові тези з події Наталки Ворожбит.

Особливості драматургії як жанру

П’єса дуже сконцентрована і обмежена в часі. Драматург не має можливості розлого описувати внутрішній стан героїв, природу, як у прозі. Тому за умовні півтори години нам потрібно розповісти головне. В літературі драма — це як хірургія в медицині, немає часу на роздуми і зайві рухи. Точність понад усе.

Головний інструмент драматургічного тексту — діалоги, вони рухають дію, розкривають персонажів. Ремарка носить технічний характер, коротко описує простір і дії.

Сучасні п’єси майже не видають у вигляді книжок, тому автори мають бути готовими до того, що їхні твори прочитають тільки актори і режисер; а режисер завжди трактує по-своєму — і мало хто дізнається, про що ви насправді написали. Водночас написання і втілення п’єс дає неймовірну можливість відсторонитися і побачити створений вами світ на сцені, що іноді має терапевтичний ефект. А також допомагає більш структуровано мислити і відсіювати зайве в реальному житті.

Про що писати: тема й ідея

Маючи стільки обмежень, драма виграє за рахунок теми й ідеї. Перед написанням можна почати із запитання до себе: чому це потрібно мені і чому саме зараз? Потрібно «влучити» у глядача, а це неможливо, якщо вам ця тема не болить, не торкає вас по-справжньому. 

Не варто братися за глобальні драми, почніть із власних або з драм близького оточення. Навчившись писати про себе відверто, сміливо, небезпечно, ви навчитеся писати й про інших. Писати треба так, щоб боятися запросити на прем’єру своїх батьків. Писати треба про те, про що не наважуєтеся або не вмієте говорити в широкому колі. Відштовхуйтеся від реальності, бо вона драматичніша за будь-яку фантазію.

Персонажі

Шукайте героїв свого часу. Герой — це не людина, що чинить героїчні вчинки. Герой проявляє час, у якому живе, народжується з його конфліктів, він — як ген часу, як флешка з емоційною пам’яттю, яку будуть зчитувати глядачі або читачі через багато років. Він має бути не пласким, не однозначним, він може бути негідником, а його внутрішні й зовнішні конфлікти допоможуть нам розказати історію: що яскравішим і суперечливішим він буде — то кращою в межах сторітелінгу буде історія.

Для свого тексту візьміть одного або кількох прототипів, додайте і себе (ви теж герої цього часу) і додумайте те, чого, на ваш погляд, не вистачає. Усі теоретики радять робити паспорт персонажа, у якому описувати біографічні дані, також страхи, мрії, таємниці, мовні особливості, характер. Спробуйте також написати монолог персонажа, щоб намацати його природу.

Ви не можете бути на боці якогось персонажа, вони для вас, як для бога, всі рівні. Ви маєте також розуміти мотивацію найгірших вчинків, щоб персонаж міг себе переконливо виправдовувати, щоб навіть глядач засумнівався в своїй правоті — настільки, щоб протилежні правди героїв були однаково сильні й мали справжню битву, бо тільки переконливі протилежні правди здатні зробити конфлікт непримиримим або таким, що його складно вирішити.

Конфлікти

Конфлікт завжди в основі п’єси, без конфлікту не буде драми. Драматург має знатися на конфліктах не тільки теоретично, а бути і в житті ранимим скандалістом і маніпулятором. І в той же час великим емпатом.

Теоретики визначили, що існує чотири типи конфліктів:

  • внутрішній (іти чи не йти на війну, — мучиться герой);
  • міжособистісний (ми тебе не пустимо на війну, — плачуть батьки, а дружина каже — йди);
  • соціальний (чому він не йде на війну, — засуджує суспільство);
  • глобальний (я прийшла до тебе, — каже війна).

Що більше типів конфліктів у вашому тексті, то він драматичніший і об’ємніший.

Діалоги

Попри те, що на діалоги припадає найбільше навантаження, вони не повинні озвучувати зайвого. Читач-глядач не потребує розлогих пояснень: про більшість речей варто лише натякати, недоговорювати, щоб зберегти інтригу. Треба завжди пам’ятати як люди говорять в житті. Вони ніколи не розповідають усе, а багато чого приховують, навіть якщо дуже балакучі. 

Люди не говорять літературною мовою, якщо не йдеться про якогось професора. Колекціонуйте мовні особливості, слухайте уважно людей на вулиці. Спробуйте розшифрувати інтерв’ю з усіма обмовками, і ви побачите, як недосконало, але цікаво говорять люди.

Пригадайте ситуацію, коли вас образили, і ви не змогли вчасно влучно відповісти, а потім як довго уночі в думках відповідали опоненту — блискуче, вбивчо. Так можна писати діалоги, як пінг-понг. Продумуючи кожну репліку, хоча в житті так, як правило, не говорять. Або писати так, як це було в житті, з вашою недолугою відповіддю і довгою рефлексією на цю тему. І в тому і в іншому випадку глядачі отримають сатисфакцію — вони або впізнають себе, або переживуть досвід, який мріяли пережити, але стратили.

Сюжет і структура

За підрахунками теоретиків, існує від 4 до 36 сюжетів. І все. Ми не можемо створити нічого нового. То як уникнути кліше і що робить нашу історію не банальною, а відмінною, особливою, авторською, якщо сюжет не новий? Відповідь: час, у якому це відбувається, бо «тут і зараз» ніколи не повториться. Ще — деталі, якими ми описуємо цей час; авторський стиль, атмосфера. Враховуючи це, не робіть ставки на сюжет. Сюжет вторинний. Розповідаючи долю героїв, робіть ставку на емоцію.

Більшість шедеврів у переказі звучать доволі нудно, а, навпаки, гостросюжетні фільми класу Б або комедійні антрепризні п’єси можна переказувати під час блекаутів — стільки там усього накручено. Обирайте, що ваше.

Структура драми описана в багатьох підручниках і часто схожа на кардіограму. Найчастіше ви відчуваєте інтуїтивно, де має бути кульмінація, а де розв’язка. В реальному житті ці закони також працюють, просто ми не завжди розуміємо, в якій точці перебуваємо.

Загальні поради щодо написання п’єс

У п’єсі тягніть інтригу до кінця, і навіть в кінці не відповідайте на всі питання. Нехай буде простір для роздумів глядача, який ставитиме свої питання, дописуватиме свої фінали. Вашою метою не має бути пояснення, ви не маєте все в кінці розплутати, на все відповісти. Ви маєте правильно і гостро поставити питання, які торкають усіх, і ви разом над ними працюєте під час вистави.

Уникайте дидактизму і моралізаторства, не ставте за мету «дати надію». Мистецтво радше дзеркало, ніж уроки чи ліки. Якщо після вашої вистави хтось кине пити чи матюкатися, впізнавши себе в героєві, це добре, але це не основна задача.

Драматург — також ловець парадоксів. Колекціонуйте їх у житті й використовуйте у ваших історіях, вони своєю природою драматичні.

Ось приклад парадоксу, який змусить глядача відчути спектр протилежних емоцій: дворічна дівчинка в бомбосховищі на Донеччині під час обстрілів кричала «ура» і плескала в долоньки, бо батьки їй пояснили, що це салют, щоб їй не було страшно. Всі плескали разом з нею.

Драма — це гойдалки з комедії в трагедію і назад, туди-сюди, туди-сюди, і зупиняється десь посередині, або не зупиняється взагалі.

Дайджест культурних подій (з 17 по 23 листопада)

авторка Софія Богуславець - 17.11.2025 в Події

17 листопада, понеділок

Презентація книжки «Столик з видом на Кремль»

Луцьк, Мистецький простір «Ангар»
Початок о 18:30

Книжка польського журналіста та воєнного кореспондента Павела Решки «Столик з видом на Кремль» оповідає про сучасність через безліч голосів і досвідів. Це такий щоденник дорослішання і потрактування реальності. 

Подія проходитиме українською та польською мовами з перекладом. Автор та модератор Олександр Бойченко розкажуть про автобіографічні та репортажні елементи книжки, а також про досвід автора як кореспондента у Москві та на війнах. Під час події можна буде придбати книгу та отримати автограф автора.

Вхід за вільний донат. Більше в інстаграмі.

Перевідкриття культурного простору «ПІЧ»

Вінниця, культурний простір «ПІЧ»

Культурний простір «ПІЧ» після безстрокових канікул повертається до роботи до свого 5-річчя, яке відмічатимуть у грудні. Подія присвячена пам’яті Вовчика Подоляна («ПІЧ»), одного із засновників простору, який загинув під час виконання бойового завдання. 

Організатори, засновники громадської організації PLAI, обіцяють оновлення, комфортнішу та затишнішу атмосферу для відвідувачів. Запуск супроводжуватиметься збором коштів на покращення простору, а донат від 250 грн автоматично бере участь у розіграші цінних лотів.

Більше про простір в інстаграмі. Посилання на збір на перезапуск.

Можливості для спеціалістів сфери: Освітня програма CMYK Education

онлайн, дедлайн для заявок — до 24 листопада включно

До участі у восьмитижневій освітній програмі запрошують саундпродюсерів/-ок та електронні музикантів/-ок з будь-яким бекґраундом. Протягом курсу охочі дізнаються більше про будову традиційної музики, її жанрові та регіональні особливості і та долучаться до поєднання автентики з електронікою.

Куратори курсу мультиінструменталіст і саундпродюсер Symonenko, фольклористка, перша скрипка гурту «ДваТри» Марія Кононьчук. Проєкт реалізують у співпраці з Goethe-Institut в Україні.

Заповнити заявку за посиланням.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Можливості для спеціалістів сфери: фільми на 15-й Taiwan International Documentary Festival (TIDF)

онлайн, дедлайн для заявок — 4 грудня

Це можливість для документалістів подавати свої роботи на кінофестиваль, який пройде з 1 по 10 травня 2026 року в Тайбеї. До участі приймають документальні стрічки на будь‑яку тему, форму та тривалість, проєкти мають бути не старішими за 1 грудня 2023 року. Учасники, чиї фільми потраплять на фестиваль, отримають запрошення, а також підтримку з проживанням. Передбачено і грошові призи.

Більше на сайті.

Реліз дебютного треку «Єноти» виконавиці VIDANA

онлайн

З 17 листопада можна почути трек «Єноти», який розкриває емоційну силу залишатися собою після розставання. Пісня поєднує сучасний поп із ніжним вокалом та глибоким змістом, де навіть у самотності «є ноти» — музика та внутрішній голос допомагають відчути себе знову. Пісня стає дебютом для виконавиці VIDANA.

18 листопада, вівторок

Танцювальна вистава «ТУТ БУДЕ САД»

Харків, Some People
Початок о 19:00
Вхід за квитками

Вистава створена за мотивами текстів письменниці і культурної критикині Олівії Ленґ, а як мистецькі засоби діалогу в постановці використовують і танець, й українську жестову мову. Вистава досліджує теми утопії, втрати, повернення та побудови спільного простору. Вона поєднує танець, рух і музику, створюючи образ саду як символу стійкості, дбайливості та опору, навіть у складних умовах війни. У події присутні гучні звуки та вібрації.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Відкриття виставки творів Ігоря Гусєва

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей
Початок відкриття о 12:00
Графік роботи: з вівторка по неділю, 10:00–18:00

У межах музейного проєкту «Будьмо!» простір знайомить із творчістю художників-ювілярів. Так і цього разу представлять твори Ігоря Гусєва, який працює у живописі, графіці, об’єктах, інсталяціях, відеоарті, перформансах і гепенінгах. Також він куратор, письменник, організатор мистецьких акцій і лідер руху «Арт-рейдери». Відвідувачі зможуть ознайомитися з понад 40 персональними проєктами художника та його участю у великих виставкових подіях в Україні й за кордоном.

Більше в інстаграмі.

Виставка «Заграви Параски Плитки-Горицвіт»

Львів, Мистецька бібліотека
Графік роботи: з вівторка по неділю, 12:00–20:00
Виставка триває до 2 грудня

Виставка робіт легендарної гуцульської мисткині, письменниці та фотографки Параски Плитки-Горицвіт, експонати привезені з Криворівні, де й народилася мисткиня. Проєкт присвячений 55-річчю першого тому роману Параски «Індійські заграви». 

На виставці можна побачити оригінальні ілюстрації, фотографії, книжечки, витинанки та скульптури на індійську тематику, почути голос мисткині через аудіоінсталяцію, а також переглянути рідкісні відеоматеріали. Паралельно представлені роботи підлітків із Криворівні, створені під час першої фотографічної лабораторії ім. Параски Плитки-Горицвіт. 

Більше в інстаграмі.

19 листопада, середа

Лекції «Революція Гідності: осмислення та історичний контекст»

Київ, мілітарний простір «Гальт»
Початок о 18:30

Друга лекція відбудеться 20 листопада у мілітарному просторі «Гальт» о 18:30

19 листопада відвідувачі дізнаються про ключові події Майдану, персональні історії його учасників та значення Революції Гідності у національній пам’яті сьогодні. Лекцію проведуть дослідниця музею Наталія Дараган та учасниці Майдану Юлія Смірнова-Пішта і Катерина Чепура.

А 20 листопада буде лекція від Хорунжої служби 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», зокрема військовослужбовець, історик філософії та релігієзнавець Друг «Родріго» розкриє Революцію Гідності в контексті попередніх українських революцій та її роль у формуванні сильної української нації та держави.

Більше в інстаграмі.

Відкриття виставки «Те, що болить»

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Початок о 16:30
Графік роботи: щодня крім понеділка й четверга, 11:00–18:00, у вівторок, 11:00–19:00
Виставка триває до 7 грудня

Це документально-мистецький проєкт про людей, чиї життя назавжди змінила війна: дітей, для яких вибухи стали частиною буденності; дорослих, які стали воїнами; творців, що поєднують службу, волонтерство та мистецтво. Експозиція складається з трьох тематичних розділів: воєнне дитинство, історії захисників та мистецтво, що допомагає віднайти внутрішню рівновагу. Серед представлених робіт — фотографії Юрія Білака, скульптура «Тінь надії», фотоколажі про бійців 82-ї бригади та мистецькі твори ветеранів і волонтерів. У межах події-відкриття також відбудеться показ короткометражного фільму «По-людськи».

Більше в інстаграмі.

Відкриття виставки «Post Scriptum»

Львів, Палац Лозинського
Початок о 16:00
Графік роботи: щодня крім понеділка, 10:00–16:30, у вівторок, 10:00–15:30
Виставка триває до 11 січня

Виставка-ретроспектива творчості українського скульптора, графіка, медальєра, педагога та мислителя Юрія Дворника. Експозиція розкриває його мистецький шлях, що охоплює понад пів століття викладання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. На виставці представлені графічні роботи, об’ємно-просторова пластика. Йдеться про твори, які демонструють глибину роздумів автора про мистецтво як процес постійного пошуку й самопізнання. 

Більше в інстаграмі.

Виставка «Тендітна квітка Катерини Білокур»

Київ, Національний музей декоративного мистецтва України
Початок о 16:00
Виставка триває до 4 січня

Виставка присвячена 125-річчю від дня народження видатної української художниці Катерини Білокур. Експозиція презентує 11 авторських творів, серед яких ранні полотна, натюрморти 1950-х років та всесвітньо відомі картини, зокрема «Цар Колос» (1949). 

Вперше на виставці представлять тактильну копію твору для незрячих та слабозорих відвідувачів. Окрім цього, відвідувачі зможуть долучитись до VR-проєкту «Пізнай мистецтво через гру: віртуальний квест “Світ Катерини Білокур”», який створив eMuseume за підтримки Українського культурного фонду.

Більше в інстаграмі музею.

Показ фільму «Громадянин Гавел»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 18:30
Вхід за реєстрацією

У просторі покажуть документальну стрічку режисера Павела Коутецького про життя та діяльність Вацлава Гавела — чехословацького дисидента і першого президента Чехії. Фільм занурює глядача в особисті та політичні моменти Гавела, показуючи його щоденні виклики, переговори та непублічні ситуації. 

Після перегляду відбудеться модероване обговорення з кінокритикинею Катериною Сліпченко, а найактивніші учасники отримають у подарунок книгу Вацлава Гавела. Подію реалізовують у партнерстві з Чеським центром у Києві.

Щоб відвідати показ, потрібно зареєструватися.

Більше на сайті та в інстаграмі.

20 листопада, четвер

Соціокультурний проєкт «Антидот»

Запоріжжя
Вхід за реєстрацією
Подія триватиме 20 і 21 листопада

Це перший масштабний соціокультурний проєкт, спрямований на протидію фейкам та інформаційним маніпуляціям через мистецтво. Упродовж двох днів у прифронтовому Запоріжжі зберуться провідні українські митці, дослідники, культурні менеджери та представники міжнародних інституцій, аби разом із глядачами дослідити механізми пропаганди й виробити «імунітет» до дезінформації. Формат передбачає інтерактивний простір, у якому учасники на власному досвіді переживають маніпуляційні практики, отримують інструменти для розпізнавання фейків і формують власні навички критичного мислення. Серед спікерів — Владислав Троїцький, Ніка Селега, Алім Алієв, Рена Марутян, Дмитро Тіщенко.

Спеціальною подією стане кіноперформанс «Василина» — поєднання німого фільму 1928 року зі живою музикою гурту ДваТри та саундпродюсера Symonenko. Цей перформанс був створений у співпраці зі Довженко-Центром, а показ у Запоріжжі відкриє всеукраїнський тур проєкту.
Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

Кінопрем’єра «Ти — Космос»

у різних містах в кінотеатрах

Фільм «Ти — Космос» — це поєднання драми, комедії та наукової фантастики від режисера Павла Острікова. Історія розповідає про українського космічного далекобійника Андрія, який після вибуху Землі залишається останньою людиною у Всесвіті. Неочікувано на зв’язок виходить француженка Катрін і це стає для нього шансом урятувати іншу людину й зберегти надію.

Дивитися трейлер.

Більше в інстаграмі.

21 листопада, п'ятниця

Історично-мистецький діалог «Свічка памʼяті»

Київ, локація і вхід за реєстрацією
Початок о 18:00

Перформанс відбудеться також 23 листопада, неділя
Львів, Львівський академічний обласний театр ляльок, Нижній зал
Початок о 19:00

Заходи до Дня пам’яті жертв Голодомору. У програмі розмови про історію та мистецтво як спосіб пам’ятати, культуру і досвід українського спротиву. Організовують мистецька агенція «Територія А» спільно з Фундацією Пилипа Орлика. За підтримки Державної агенції промоції культури України (ДАПКУ) та Центру фольклору та етнографії ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка.

Щоб долучитися, потрібно зареєструватися.

Кіноперформанс «Василина»

Запоріжжя, Запоріжжя сіті
Початок о 18:00

Перформанс відбудеться також 23 листопада, неділя
Львів, Львівський академічний обласний театр ляльок, Нижній зал
Початок о 19:00

«Василина» — це німий фільм 1928 року, екранізація твору Івана Нечуя-Левицького «Бурлачка» зі зміненим фіналом. Ідеться про право жінки на професійну реалізацію.

А цього тижня всі охочі зможуть відвідати перформанс — фільм «Василина» супроводжуватиме живий музичний супровід від капели «ДваТри» та саундпродюсера Симоненко. Це звучання, що поєднує традиційну українську музику з електронним експериментом. Кіноперформанс створили громадська організація «Спільнота Мистецького Арсеналу» у співпраці з Довженко-Центром і струнно-смичковим рейвом «СМИК».

Більше за посиланням.

22 листопада, субота

Концерт «DA PACEM DOMINE»

Київ, Національна філармонія України
Початок о 18:00

Концерт у виконанні Національного академічного духового оркестру України присвячений Дню пам’яті жертв голодоморів. Програма об’єднує композиції композиторів різних країн, які відображають теми миру, духовності та сили людського духу. Це, зокрема, твори Гарді Мертенза, Девіда Хілінґхема, Еріка Вітакера, Вірка Балея, Девіда Масланки та Яна ван дер Руста. Ведучий і читець — заслужений артист України Олександр Рудько.

Більше на сайті та в інстаграмі.

7-й Всеукраїнський театральний фестиваль-премія GRA (Great Real Art)

Львів, Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької
Перші вистави відбудуться 22 і 23 листопада
Тривалість фестивалю з 22 листопада по 1 грудня

Стартує фінальний етап однієї з головних подій театрального року. Протягом дев’яти днів члени міжнародного журі у трьох містах України (Львів, Івано-Франківськ, Київ) переглядатимуть 14 вистав, щоб вибрати переможця фестивалю-премії GRA. Переможців визначатимуть у 7 загальних та 7 індивідуальних номінаціях, церемонія нагородження відбудеться 1 грудня.

Починають покази у Львові — на вихідних мешканці і гості міста зможуть побачити постановки «Червона рута» та «Я, “Побєда” і Берлін».

Більше на інстаграм-сторінці фестивалю-премії.

23 листопада, неділя

Прем’єра відеоопери «Індекс металів»

Київ, Український дім
Початок о 17:00

«Індекс металів» — культовий сучасний мультимедійний твір італійського композитора Фаусто Ромітеллі, що поєднує інструментальну музику, електроніку та естетику психоделічного року. У виставі немає традиційної сценографії чи персонажів — візуальний ряд створюється через відеоарт Паоло Пакіні, а музичну частину виконує Ансамбль 24 разом зі співачкою та диригенткою Вікторією Вітренко. 

Подія досліджує тему штучності, трансформації та сучасного сприйняття реальності, пропонуючи глядачам занурення у радикальний експериментальний звук. Перед прем’єрою відбудеться лекція композитора Олексія Шмурака, а після показу — обговорення з учасниками постановки.

Це другий захід, який відбудеться в межах циклу «Звуки» від Українського дому, українську прем’єру «Індекс металів» реалізовують за ініціативи Центру музики молодих.

Більше на сайті та в інстаграмі.