Тези лекції Наталки Ворожбит про драматургію і п’єсу

У серпні в Івано-Франківську пройшов фестиваль-воркшоп для молодих авторів і авторок «Прописи», який організували Український ПЕН та програма промоції читання «Текстура» від інноваційної платформи «Тепле місто». У фокусі цьогорічного фестивалю, зокрема, й драматургія як спосіб оприявнити і підсвітити актуальні проблеми. 

У межах професійної програми для учасників фестивалю про театр своїми думками поділилася драматургиня й кураторка театрально-соціальних проєктів Наталка Ворожбит. Режисерка і сценаристка фільму «Погані дороги», який зняла за власною п’єсою; сценаристка стрічки «Кіборги» режисера Ахтема Сеітаблаєва, серіалу «Спіймати Кайдаша». Наталка Ворожбит також лауреатка премії Women in Arts, державної премії імені Олександра Довженка за внесок в кіномистецтво та Національної премії імені Тараса Шевченка. 

Спікерка поділилася особливостями драматичних текстів і порадами щодо їх написання. У матеріалі — ключові тези з події Наталки Ворожбит.

П’єса дуже сконцентрована і обмежена в часі. Драматург не має можливості розлого описувати внутрішній стан героїв, природу, як у прозі. Тому за умовні півтори години нам потрібно розповісти головне. В літературі драма — це як хірургія в медицині, немає часу на роздуми і зайві рухи. Точність понад усе.

Сучасні п’єси майже не видають у вигляді книжок, тому автори мають бути готовими до того, що їхні твори прочитають тільки актори і режисер; а режисер завжди трактує по-своєму — і мало хто дізнається, про що ви насправді написали. Водночас написання і втілення п’єс дає неймовірну можливість відсторонитися і побачити створений вами світ на сцені, що іноді має терапевтичний ефект. А також допомагає більш структуровано мислити і відсіювати зайве в реальному житті.

Маючи стільки обмежень, драма виграє за рахунок теми й ідеї. Перед написанням можна почати із запитання до себе: чому це потрібно мені і чому саме зараз? Потрібно «влучити» у глядача, а це неможливо, якщо вам ця тема не болить, не торкає вас по-справжньому. 

Не варто братися за глобальні драми, почніть із власних або з драм близького оточення. Навчившись писати про себе відверто, сміливо, небезпечно, ви навчитеся писати й про інших. Писати треба так, щоб боятися запросити на прем’єру своїх батьків. Писати треба про те, про що не наважуєтеся або не вмієте говорити в широкому колі. Відштовхуйтеся від реальності, бо вона драматичніша за будь-яку фантазію.

Шукайте героїв свого часу. Герой — це не людина, що чинить героїчні вчинки. Герой проявляє час, у якому живе, народжується з його конфліктів, він — як ген часу, як флешка з емоційною пам’яттю, яку будуть зчитувати глядачі або читачі через багато років. Він має бути не пласким, не однозначним, він може бути негідником, а його внутрішні й зовнішні конфлікти допоможуть нам розказати історію: що яскравішим і суперечливішим він буде — то кращою в межах сторітелінгу буде історія.

Для свого тексту візьміть одного або кількох прототипів, додайте і себе (ви теж герої цього часу) і додумайте те, чого, на ваш погляд, не вистачає. Усі теоретики радять робити паспорт персонажа, у якому описувати біографічні дані, також страхи, мрії, таємниці, мовні особливості, характер. Спробуйте також написати монолог персонажа, щоб намацати його природу.

Конфлікт завжди в основі п’єси, без конфлікту не буде драми. Драматург має знатися на конфліктах не тільки теоретично, а бути і в житті ранимим скандалістом і маніпулятором. І в той же час великим емпатом.

Що більше типів конфліктів у вашому тексті, то він драматичніший і об’ємніший.

Попри те, що на діалоги припадає найбільше навантаження, вони не повинні озвучувати зайвого. Читач-глядач не потребує розлогих пояснень: про більшість речей варто лише натякати, недоговорювати, щоб зберегти інтригу. Треба завжди пам’ятати як люди говорять в житті. Вони ніколи не розповідають усе, а багато чого приховують, навіть якщо дуже балакучі. 

Люди не говорять літературною мовою, якщо не йдеться про якогось професора. Колекціонуйте мовні особливості, слухайте уважно людей на вулиці. Спробуйте розшифрувати інтерв’ю з усіма обмовками, і ви побачите, як недосконало, але цікаво говорять люди.

За підрахунками теоретиків, існує від 4 до 36 сюжетів. І все. Ми не можемо створити нічого нового. То як уникнути кліше і що робить нашу історію не банальною, а відмінною, особливою, авторською, якщо сюжет не новий? Відповідь: час, у якому це відбувається, бо «тут і зараз» ніколи не повториться. Ще — деталі, якими ми описуємо цей час; авторський стиль, атмосфера. Враховуючи це, не робіть ставки на сюжет. Сюжет вторинний. Розповідаючи долю героїв, робіть ставку на емоцію.

Більшість шедеврів у переказі звучать доволі нудно, а, навпаки, гостросюжетні фільми класу Б або комедійні антрепризні п’єси можна переказувати під час блекаутів — стільки там усього накручено. Обирайте, що ваше.

Структура драми описана в багатьох підручниках і часто схожа на кардіограму. Найчастіше ви відчуваєте інтуїтивно, де має бути кульмінація, а де розв’язка. В реальному житті ці закони також працюють, просто ми не завжди розуміємо, в якій точці перебуваємо.

У п’єсі тягніть інтригу до кінця, і навіть в кінці не відповідайте на всі питання. Нехай буде простір для роздумів глядача, який ставитиме свої питання, дописуватиме свої фінали. Вашою метою не має бути пояснення, ви не маєте все в кінці розплутати, на все відповісти. Ви маєте правильно і гостро поставити питання, які торкають усіх, і ви разом над ними працюєте під час вистави.

Уникайте дидактизму і моралізаторства, не ставте за мету «дати надію». Мистецтво радше дзеркало, ніж уроки чи ліки. Якщо після вашої вистави хтось кине пити чи матюкатися, впізнавши себе в героєві, це добре, але це не основна задача.

Драма — це гойдалки з комедії в трагедію і назад, туди-сюди, туди-сюди, і зупиняється десь посередині, або не зупиняється взагалі.