Ігор Пошивайло очолює Музей Майдану і є одним із тих, хто був усередині процесу створення цієї інституції з самого початку — з етапу перших дискусій про цінності проєкту та методи передачі непростої пам’яті наступним поколінням. У цьому інтерв’ю Ірина Славінська та Ігор Прошивайло говорять про те, на що сьогодні схожий цей музей і які його найцінніші експонати, а також про те, як на роботу інституції впливає війна. І головне — які запитання та відповіді про себе сформулювали українки та українці після всіх прожитих революцій?
На що сьогодні взагалі схожий Музей Майдану?
Сьогодні Музей Майдану зосереджений в різних локаціях у середмісті Києва. Це інформаційно-виставковий центр у Будинку профспілок, галерея протестного мистецтва і Бібліотека Музею Майдану з медіатекою на вулиці Липській, меморіальна територія на колишній вулиці Інститутській, нині — Алеї Героїв Небесної Сотні. Також маємо виставкові проєкти, переважно під відкритим небом у публічному просторі. Та інформаційну навігаційну систему, яка з 2016 року встановлена на Території гідності, тобто у центрі Києва, де відбувалися події Євромайдану.
Цьогоріч ми запустили новий інтерактивно-освітній та інформаційний проєкт — «Територія гідності у доповненій реальності. Музеєфікація пам’яток Майдану». У межах проєкту ми замінили старі стенди, і тепер, окрім загальної інформації українською та англійською про конкретну важливу локацію протестного простору в центрі Києва, крім мап, світлин, тут ще з’явилися інтерактивні складові. Зокрема, ми додали QR-коди, за якими можна переглянути відтворені важливі об’єкти доповненої реальності. Така VR-складова — це також Музей Майдану. В умовах, коли будівля ще проєктується, коли нам потрібні видимість і поширення наративів.
А ще, із часу повномасштабного вторгнення, Музей Майдану — це й Штаб порятунку спадщини, який ми заснували спільно з ГО «Тустань» буквально за тиждень після брутального вторгнення московитів на нашу територію у 2022 році.
Зараз Музей Майдану бере активну участь у документуванні пошкоджень об’єктів культурної спадщини, у збиранні доказів воєнних злочинів проти культури, у допомозі культурним закладам, у тренінгах щодо реагування на надзвичайні ситуації.
Припускаю, що наразі найцінніше не в Києві. Але не запитую де.
Так, бо нас попереджали ще задовго до лютого 2022 року — що треба бути обережними та готуватися до евакуації колекції, тому що колекція Музею Майдану — в переліку тих об’єктів, які росіяни будуть зачищати в першу чергу. Саме тому ми й закликали владу готуватися до реагування на вторгнення, щоб максимально зберегти культурну спадщину від окупантів.
Тут, напевно, можна було би коротко нагадати історію і контекст, у якому поставав Музей Майдану.
Музей Майдану від початку задумувався як майданчик для обговорення тих питань і викликів, які ставив перед собою Майдан як протест. Тобто йшлося про цінності, про спроможності змінювати і розбудовувати українську державу, забезпечувати її незалежність, мобілізувати соціально відповідальних і активних громадян, виховувати молоді покоління патріотами і борцями за свободу, незалежність і права людей.
На початку нашого поступу ми шукали аналоги в різних країнах і зрозуміли, що не варто зосереджуватися лише на історичній події, тобто не зациклюватися лише на 2013–2014 роках. Натомість від цієї історичної події треба відштовхнутися і проєктувати її в майбутнє. І саме тоді, під час тих дискусій, народився концепт Музею свободи — свободи як однієї з найголовніших цінностей вільної людини, того, за що стояв Майдан.
Ми мріяли, що це буде сучасна, динамічна, відкрита інституція, яка створює майданчик для діалогу, обговорення й переосмислення нашої історії, складних тем. Міркували, що проблемні питання можуть вирішуватися не тільки на майданах через драматичні чи трагічні події, але й за круглим столом. Уявляли інституцію як місце порозуміння, діалогу, розвитку критичного мислення — місце, що допоможе забезпечити контроль народом влади у сучасній цивілізованій формі.
Музей свободи був покликаний стати платформою, яка нестиме ідеї захисту прав людей, розвитку демократичних свобод, плекання цінностей, переосмислення історичної пам’яті, зміцнення ідентичності. Він мав стати майданчиком для обговорення складної історії, можливо, навіть для посттравматичної терапії через проговорення табуйованих чи спірних тем і прислухання одне до одного.
Вектор і фокус задуманого нами Музею було спрямовано в майбутнє, а не на консервування, не на ув’язнення важливих історичних подій та їхніх суб’єктів за скляними вітринами.
Проте, припускаю, певні референси, приклади для наслідування зі світової практики вам вдалося знайти?
Ми побували в Польщі, де побачили два музеї, що були найближчі до нашої мети: музей Варшавського повстання у Варшаві та Європейський центр солідарності у Гданську. Останній став для нас важливим прототипом, тому що мав не просто тематично відповідну експозицію, але й архів, бібліотеку, медіатеку, а також публічний простір для проведення заходів. Важливим елементом також є символізм у конструкції самої будівлі.
Ми знаходили цікаві для нас приклади і в інших країнах — у них ми бачили окремі елементи, які хотіли би застосувати, наприклад, у подачі матеріалів. Так, Музей опору в Амстердамі нам дуже сподобався, оскільки він розповідав про складну історію не в чорно-білому варіанті. Історія цього музею мультинаративна, що цікаво, бо ми з самого початку шукали неполітичних способів розгортання нашої історії, яка б розповідала не лише про переможців. Ми вважали необхідним розповідати не лише про одну сторону історичної події. Наприклад, у Музеї Майдану нам важливо говорити і про антимайдан як соціальне та політичне явище, бо це теж частинка суспільства. І важливо розуміти мотивацію, причини, чому люди мали зовсім інше бачення та сприяли злу, адже так ми могли б упереджувати чи не допускати появи цих елементів у майбутньому.
Меморіал 11 вересня у Нью-Йорку також був для нас дуже важливим. А в контексті, коли наш державний музей уже було засновано (на базі громадської ініціативи «Музей Майдану / Музей Свободи») і коли до музейної складової нам додали ще й меморіальну, тобто Меморіал Героїв Небесної Сотні, виникли дуже очевидні паралелі. Для нас було показовим, що історична дистанція між самою подією та побудовою музею-меморіалу 9.11 у Нью-Йорку також була короткою, як і в нас. Так само було дуже багато викликів, зокрема, щодо різних візій — наприклад, з боку родин загиблих. При створенні меморіалу американцям довелося шукати консенсусів, вони досягли порозуміння і створили сучасний меморіальний і музейний простір, не застрягли у суперечках та амбіціях. І ще важливо, що цей меморіал побудований на місці, де відбулася трагічна подія, — це автентичне місце драматичних подій.
Також ми вивчали досвід, зокрема, Музею апартеїду в Південно-Африканській Республіці, який має дуже повчальну історію залучення місцевих громад до формування експозиції, колекції та наративів.
Назвіть два-три найцінніших експонати, які у вас є в колекції. Я розумію, що музей — це не тільки про речі. Але і про них теж — про автентичні предмети пам’яті.
Одним із найцінніших у нас, очевидно, є об’єкт, відомий як «йолка».
Ще серед таких знакових об’єктів — особисті речі Героїв Небесної Сотні, зокрема, прострілені металеві каски, прострілені щити, прострілені сітілайти. Це категорія предметів, які містять травматичну складову.
Також у нас збереглася знаменита різдвяна шопка, яка вистояла у вогні на Майдані. І ще багато всього: незвичні коктейлі Молотова з електричних лампочок, художні обʼєкти, які творилися на Майдані. Розмальовані каски та щити, які пережили атаку в Українському домі — ми їх звідти винесли в перші години по тому, вони мають цю особливу, унікальну цінність для нас.
І, звичайно, маємо щоденник із Майдану, який вів один із майданівців, вчитель із західної України. Він сьогодні воює на фронті. Цей щоденник нагадує захалявну книжечку — його зберігали в пляшечках з-під ліків, а потім передали нам.
Ми маємо предмети з конкретними історіями. Наприклад, «бімба» — саморобна гранатка з холодильних компресорних установок. Її подарував нам майданівець, який сам зробив цю «бімбу», але не використав, бо вона впала в дірку в підкладці куртки та загубилася там. Або ж велосипед Ґійома Аламі, француза, котрий на експериментальному велосипеді з сонячними батареями планував проїхати від Німеччини до Владивостока. Він саме проїжджав Україну, а тут якраз Майдан, барикади. Ґійом зупинився та став активним учасником Майдану. Його велосипед довгий час стояв на основній сцені, і нам вдалося його зберегти.
Далі поговорімо про смисли. Ви вже казали, що в основі музею — смисли, які несе з собою Майдан, зокрема — Свобода. І тут, напевно, було би цікаво поговорити про ті зміни, які відбулися з Україною, з нашим суспільством під впливом кожної з революцій. Звичайно, це не перша наша революція, але почнімо з часу між 2004 і 2013 роками — періодом після Помаранчевої революції.
Як на мене, всі українські революції, починаючи від Революції на граніті, — Помаранчева революція, Революція гідності, також Мовний майдан, Податковий майдан тощо — це все етапи однієї боротьби, одного процесу змін в Україні, відстоювання української незалежності, гідності та прав громадян.
Революція на граніті після її перемоги та виконання вимог студентів не призвела до створення нової впливової політичної структури за участі молоді. Не було створено механізму забезпечення подальшого розвитку та реалізації цих вимог. А самим учасникам Революції на граніті не вдалося належно інтегруватися у велику політику України, не вдалося впливати на ухвалення рішень у парламенті.
Помаранчева революція також дала українському суспільству важливі уроки. Думаю, найважливіший з них — усвідомлення, що не можна після перемоги революції заспокоюватися та розходитися по домівках. Треба створювати конкретні механізми не лише по горизонталі, але й по вертикалі. Потрібні контроль за владою та особиста, безпосередня участь активу революції в усіх гілках влади, аби вона справді змінилася.
У ході цих трансформаційних процесів українські громадські ініціативи досить сильно розвинулися. З’явилися авторитетні молоді лідери, які ставали пізніше впливовими політиками або брали участь у наступних важливих революційних подіях уже з новим політичним досвідом. Але критичної маси таких реформаторів все ж не набралося.
Звичайно, після Помаранчевої революції був великий шанс провести важливі для України реформи. Тоді ж почалося потужне економічне зростання, аналогу якому в нас дотепер не відбулося. Було започатковано розвиток громадянських свобод, але все було втрачено через політичну боротьбу та відсутність нової політичної еліти.
Тому мені здається, досвід до цього періоду — це також усвідомлення необхідності формування нової української політичної еліти. Вона мала би бути патріотичною, спрямовувати всю свою енергію і всі свої спроможності на забезпечення незалежності і розбудову української держави, на гарантування громадянських прав і добробуту громадян.
І так ми плавно підходимо до етапу Революції гідності. Що тоді з нами сталося як із суспільством?
Революція гідності завершила етап попередніх революцій. Наприклад, започаткувала процес декомунізації і зафіксувала прощання з радянським і пострадянським минулим, допомогла позбутися страху перед Росією і двовекторності зовнішньої політики.
Також соціальна активність і відповідальність громадян стали в рази вищими, ніж були до того.
Чому? Тому що ми вже були натреновані Помаранчевою революцією?
Я думаю, що так. 21 листопада на Майдан вийшли свідомі журналісти, політики, громадські діячі, активна молодь, лідери думок. Однак відразу великої соціальної підтримки вони не мали, оскільки в багатьох людей були велике розчарування попереднім Майданом і певний скептицизм щодо подібних мирних революцій. Але за 9 днів, коли відбулося шокуюче для пересічних українців порушення прав — побиття мирних протестувальників, — уся країна мобілізувалася і вийшла на протест.
Тригером стала не так корупція Януковича чи згортання показників України щодо рівня свобод та економічного стану. Тригером став сам факт отакої наруги. Це обурило пересічних громадян, тому вони і вийшли на Майдан — і це була зовсім інша якість протестів. Тут визначальну роль відігравали не штаби політичних партій, а самоорганізація суспільства у відповідь на порушення прав, а також готовність боротися за своє право вибору.
Які запитання ми тоді до себе сформулювали як суспільство?
Напевно, найголовнішим було запитання, куди ж ми рухаємося і яке майбутнє чекає на нас. Перед початком Майдану актуальним став екзистенційний вибір — чи ми рухаємося вперед у майбутнє до процвітаючої, демократичної, вільної України, а чи повертаємося назад до СРСР, під вплив та окупацію Москви.
Але це запитання породжувало низку інших. Що ми робимо сьогодні? Що ми маємо зробити, щоб бути незалежними і рухатися до визначеної народом мети, якщо йдеться про загрозливу агресивну політику Росії та проросійського уряду в Україні, який ігнорує волю народу та не має підтримки західних держав?
Так Майдан вибудовував свої головні вимоги: демонтаж проросійської влади Януковича конституційно-правовим чином, забезпечення подальших демократичних виборів, покарання винних за вчинені злочини, реформування країни, запровадження нових інституцій, підписання Угоди про асоціацію та вступ до Євросоюзу.
Майдан у цьому ж контексті започаткував активні процеси декомунізації, які сьогодні переростають у деколонізації процеси. Чому? Бо під час Революції гідності навіть ті українці, які були нейтральними чи байдужими до Майдану, побачили справжнє обличчя Росії, проросійських сил, уряду Януковича.
Які відповіді на ці запитання дало собі українське суспільство?
Наприклад, одна з відповідей — що ми точно йдемо в Європу та НАТО, без варіантів.
Друга — що ми повинні зупинити гібридну агресію Кремля, яка в той час уже стала явною, і зберегти українську державу. Думаю, тоді ж суспільство вже почалося готуватися до мобілізації: досвід майданівський став підготовкою до реагування на окупацію Криму та подальші бойові дії на сході України.
Третя — потреба та важливість запуску реформ. Важливо розуміти, що більшість реформ, яких вимагав Майдан, було розпочато, — і деякі з них навіть успішно реалізовано.
Четверта — усвідомлення, що ми можемо перемогти, якщо будемо єдиними, якщо будемо соборними.
Ще одне прозріння сталося в усвідомленні ролі московської церкви в антимайдані та гібридній війні проти України.
Та найголовніше відповідь — про нашу національну ідею. Виявилося, що вся Україна, попри політичні симпатії, погляди, мови, етнічну належність, готова підтримати ідею, що важливо захищати гідність людей і свободу нації.
Які речі ще буде потрібно осмислити або переосмислити в майбутньому?
Як забезпечити прямий вплив суспільства на владу.
І як говорити про складні травматичні речі. Це питання травми і консолідації самого суспільства. Травма дуже глибока, вона робить людей вразливими одне до одного і до зовнішніх впливів. Але щоб побудувати правду, нам треба бути сильними. Саме тому потрібні майданчики, де можна проговорювати складні речі, незручні й замовчувані питання.
Ми не можемо знову законсервувати ситуацію і допустити подальші спроби політиків розколоти українське суспільство за територіальним, мовним або політичним принципами. Саме тому з травми має народитися пробудження, відродження.
Окремо хотіла би поговорити про особливості меморіалізації пам’яті обох революцій і війни, що відбувається ad hoc, у моменті, просто під час перебігу цих подій.
Саме в цій точці дуже важливо документувати історію, яка твориться просто тепер на наших очах. З одного боку, це один із викликів, у якому ми як учасники-суб’єкти історичних процесів можемо перетворюватися на об’єкти.
Ми маємо досвід того, як зник на Помаранчевій революції весь доказовий матеріальний предметний простір. Майже нічого не збереглося, а те, що збереглося, було знищене проросійською владою.
Саме тому ми активно збираємо артефакти, записуємо свідчення людей, розуміючи цінність цього моменту. Це не застрягання в рутинній щоденній роботі, а навпаки — спроба бути на передньому краї цих подій. Експедиції, які ми проводили вже як Штаб порятунку спадщини, свідчать про те, що вся ця активність ризикова, але виправдана. Так можна зібрати унікальні речі, які завтра точно зникнуть. Так можна зустріти людей і записати їхні не прикрашені та не спотворені часом історії, зафіксувати емоції, записати максимально достовірну інформацію.
Але, звичайно, є багато проблем подачі цих матеріалів. Існують різні типи пам’яті та підходів до роботи з нею.
Але поруч із тим існує комунікативна пам’ять, що передається особисто від її носіїв, учасників важливих подій.
Різні підходи мають свої ризики та виклики. Але я бачу, що зараз історична дистанція щодо меморіалізації важливої травматичної історії скорочується, а отже, є шанс зберегти для нащадків правду.
