Cниться сон: світ без людей. Я пробираюся високою сухою травою крізь свій рідний, як стара сорочка, Виноградар. Бачу, як асфальт потріскався та заріс до невпізнаваності. Навколо церкви та всередині неї вʼється бурʼян. З лісу — тепер без широких стежок — вигулькують олені та вовки. Між розколів доріг просковзують змії. У мене болять кістки.
Мої спостереження та дослідження в екокритичному підході почалися з простого запитання, що походить із гуманітарної сфери: «Чи може річка памʼятати?». Тоді я над ним посміялася, адже була абсолютно впевнена: те пригадування, про яке ми звикли говорити у студіях памʼяті — це повністю людська риса! Унікальний, доступний тільки людині спосіб осмислювати теперішнє у призмі минулого.
Тепер я думаю, що дуже помилялася. Читаючи більше про це, у мене виникали нові питання: чому б річка не могла памʼятати? Вона точно може розповісти історію через власні зміни, якщо ми готові її слухати. Чому концепт памʼяті здавався мені настільки людиноцентричним?
Екофілософ Девід Абрам також, певно, це помітив (щоправда, набагато раніше за мене), адже у 1996 році запропонував термін «більш-ніж-людський світ» («more-than-human world»). У своїй роботі він відходить від уявлення про людину як про істоту, унікальнішу за все унікальне і цілком іншу. Навіть те визначення, що ми повсякчас використовуємо для опису природи, «навколишнє середовище», має на увазі середовище, де людина перебуває в центрі, як головний герой пʼєси. Абрам ставить це під питання. А я доповню: бути унікальним — значить бути самотнім? Значить, прагнути до відокремлення від «навколишнього»?
У сні, пробираюся далі крізь хащі.
У часи Антропоцени — Антропосцени — питаю себе: чи може людина залишити забагато слідів на землі? Здається, той дивний біль у кістках — це усвідомлення, скільки ми завдаємо шкоди самим своїм існуванням, раз у раз відтворюючи завчасні, жорстокі смерті. Кожен день, коли ми спускаємо воду з крана, заводимо машину, їмо тварин, ми бездумно виражаємо власне панування.
Я їду містом та уявляю, що воно — з усіма дротами, асфальтними дорогами й мостами — це жили та мʼязи тіла мертвого велетня, якого ми вполювали. Він розкинув руки й ноги, а ми існуємо в ньому, як найнижча ланка у харчовому ланцюзі, що раптом перемагає. Мені дивно та зле. У своїй смерті місто здається неприроднім. Смерть — чи не найпростіший в поясненні біологічний процес — стає штучною. Таким є наш технологічний прогрес.
У сні підходжу до торгового центру, який нахилився так, ніби збирається зʼїсти сам себе, зібратися в орігамі.
Іноді я ходжу в ТЦ сама (такі в людини хобі). Найчастіше просто беру щось з фудкорту та сідаю на віддалений диван, поближче до вікон та спиною до стіни. Спостерігаю за людьми навколо, вдивляюся у темне вікно. І тоді будівля у моїй фантазії зрушує з місця: уявляю її великим кораблем, що пливе посеред вічного океану, і люди на ньому — єдині, що залишилися на землі. Постіндустріальний Ноїв ковчег.
Стає так самотньо — серед людей, пластикових столів й паперових пакетів. Часто я хочу цієї самотності: бува, зашторю вікна в кімнаті, ляжу на підлозі в самісінькому її центрі. Уявляю, що крім цієї кімнати нічого не існує. Вона ширяє посеред пустоти, легко хитаючись, як повітряна кулька.
Цікаво, для когось ще торговий центр пливе крізь темряву? Хто ще на моїй вулиці зашторив вікна?
Здається, ми прагнемо цієї самотності, маскуючи її під унікальність. І для цього знищуємо та змінюємо природний світ та називаємо це «прогресом».
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель давним-давно запропонував ідею того, що історія має завершення. У цьому кінці історії людська цивілізація прогресує до найвищої точки самопізнання. Та після років всесвітніх і локальних катастроф виявляється, що «кінець історії», про який писав Гегель — порожній та гладкий, як днище Ноєвого ковчега. Виявляється, що ідеал прогресу — це уявний підпорядкований хаос, а реальність прогресу — наслідки довіри до цього уявного порядку. Бо природа – у всіх своїх проявах — є наймайстернішим практиком адаптивності й переживе все, навіть нас. «Верх» еволюції виявиться лише її новим витком.
У сні я йду далі, до степу. Останнє людське обличчя пече агресивне сонце. Сонце виглядає більшим, яскравішим. Його промені чітко простежуються від одного краю горизонту до іншого. Маю відчуття, що от-от випаруюся, стану всім.
Моє постійне фонове відчуття завершення, отого Кінця — глибоке, майже постапокаліптичне. Він мені уявляється у сні, де я є останньою людиною на землі. Почуття фінальності, врешті, так тісно повʼязано з почуттям власної унікальності. Моє підсвідоме уявлення про «кінець світу» є найвищим проявом антропоцентричності — недалеко від «кінця історії». Тож говорю собі зараз: досить бути такою егоїсткою.
Ми не маємо посипати голову попелом та звинувачувати себе у всіх «гріхах» антропоцени проти Землі. Такі акти присоромлення й жалю, здається, стають для нас такими ж бездумними, як акти панування. Відповідь простіша: пропоную глибше усвідомлювати власне позиціювання у світі та брати за себе відповідальність.
Головним уроком екокритичного підходу для мене стало те, що людина — не та центральна фігура, якою себе уявляє. Ми перейняли на себе забагато. Усвідомити власну неунікальність — абсолютну рівність — означає розкривати у природі не лише інструмент для виживання. Ми робили це раніше, а у різноманітних культурах це зберігається й зараз: говорити про душі дерев чи священність (читай «важливість») будь-якого життя, й не просто думати про це, а щоднини свідомо вирішувати не ставати на авансцені. У кризі прогресу ми можемо спробувати повернутися до відчуття власної неунікальності. Нехай остання вечеря в моєму житті буде веганською.
