З часів відновлення незалежності України наше мистецтво переживало багато фаз і активно змінювалося протягом десятиріч, у різний спосіб відгукуючись на мінливу політичну та економічну реальність. Українську історію сучасного мистецтва найчастіше описують через концепт «поколінь». Із такої перспективи кожне десятиріччя народжувало нове покоління, а з ним — і нові інтереси та нові методи у мистецтві. Таким десятиріччям стали і «нульові», що породили покоління критичних, політично ангажованих митців. Це було перше покоління, що надало перевагу вуличному активізму перед роботою в майстерні. Сьогодні, в світлі повномасштабної війни Росії проти України, думка про неможливість мистецтва поза політикою є суспільним консенсусом. Проте саме художники «нульових» першими заявили про політичність мистецтва у своїх роботах.
Мистецтво 90-х, попри загальну асоціацію цього періоду з економічним занепадом та криміналізацією суспільства, було експериментальним, грайливим і провокаційним. Художники відкривали для себе нові медіуми — відео, інсталяція, перформанси, — захоплювалися постмодернізмом з його карнавалізацією та іронічністю і були цілком аполітичними. Втомлені від радянського застою і нав’язаної політики державного апарату, в 90-х митці ізолювались від політичних коментарів і намагалися мінімізувати контакти з державою. Натомість цей період став моментом відкриття в Україні нових галерей, культурних центрів, візитів західних кураторів, появи арт-ярмарок, які стали новими осередками мистецтва. «З’явилося два паралельні світи — сучасний художній процес зі своїми власними ресурсами та стратегіями виживання та державний апарат — декоративний фасад, що створював симуляцію “управління культурою” й керувався абсолютно неефективними, відірваними від реальності й непрозорими принципами діяльності», — пише дослідниця мистецтва Катерина Стукалова.
2004–2013 — це період появи великих приватних інституцій мистецтва, орієнтованих на популярність, розмах і масштаб, типовий для докризового періоду надлишку. Водночас для митців доба «нульових» стає часом критичного антагонізму щодо державних інституцій. Після протестів Революції Гідності починаючи з 2014 року мистецтво входить у постмайданну фазу. В умовах відсутності державної культурної стратегії, що так і не була випрацювана за цей час, митці та культурні діячі вдаються до практик самоорганізації та будують низові інституції, самостійно розвиваючи систему культури. Врешті в цей період настає усвідомлення необхідності співпраці з державою замість дистанціювання від неї, аби реформувати її інституції зсередини.
У цьому тексті ми спробуємо розібратися, які зміни в сучасному мистецтві спричинила саме Помаранчева революція, чого досягли мистецькі рухи нульових та чи вдалося їм втримати ці зміни. Зрештою, хвиля «помаранчевих» протестів розблокувала для мистецтва стратегії політичної взаємодії, які культурна спільнота використовувала потім на Євромайдані і звертається до них знову у 2022 році.
У жовтні 2023-го, напередодні річниці Помаранчевої революції, до якої пишеться цей текст, інстаграм-акаунт вінтажного одягу suchipesek запостив новий набір на продаж — оригінальний светр броварської фабрики «Софія», створений у 2004 році як мерч протестів того року. На рукавах чорного светра написи revolution, а по центру — великий апельсин з підписом «POMARANCH». У такому светрі на сцені Майдану у 2004-му стояла Юлія Тимошенко. В наборі, що коштує $120, також оригінальні прапорець, стрічка, ручка і пакетик з написом «Україна у нас одна!». Цією знахідкою магазин suchipesek підхопив тренд, який напередодні відчув і виробник шкарпеток Dodo socks, розробивши колекцію помаранчевих шкарпеток з написом «Ющенко Так! Вірю Знаю Можемо» — девізом політичної кампанії третього президента України.
Постіронічна популярність періоду нульових серед сучасного покоління — головний маркер того, що тепер ця доба цілком відійшла в історію, яку легко міфологізувати, естетизувати або перетворювати на кемп і мем.
У теперішнього повернення аксесуарів Помаранчевої революції в моду є цікава рима. В 2004 році херсонський художник Стас Волязловський представив серію жіночих купальних костюмів, суконь та інших речей, пошитих з помаранчевих шарфів, прапорів та шапок протестувальників, і доповнив її фотографіями виробів на моделях в рамках свого проєкту «Мечі на орала». Як назва серії, так і зміст інсталяції іронічно натякають, що на зміну революційному запалу прийшла буденна практичність, а гарячі сподівання революції досить швидко довелося адаптувати під прохолодну реальність
Стас Волязловський. Проєкт «Мечі на орала». 2004. Виставка-інсталяція з елементами документації.
Джерело: Research Platform PinchukArtCenter
Відчуття Волязловського не поодинокі — в сучасному українському мистецтві на тему Помаранчевої революції багато іронії, викликів та спроб переосмислення спадку протестів. А проте саме революція задала інерцію змінам у мистецтві, вивела його на вулиці й зіштовхнула чолом до чола з соціальною проблематикою, змусивши звернути увагу не лише на пошук форм і методів, але і на системи та умови виробництва мистецтва. Саме в цій напрузі між митцями та революціями (Помаранчевою, а потім Євромайданом) сформувалось українське мистецтво, яким ми знаємо його сьогодні.
Але почнімо спочатку. Період нульових в українській історії змістовно описує вираз «блиск і злидні». На руїнах соціальних інфраструктур, більшість з яких не пережили дев’яності, починають квітнути приватні ініціативи — підприємства, бізнеси, а також індустрія культури та розваг. У мистецькій площині, де ледве жевріли державні культурні інституції, за розвиток культури беруться олігархи та заможні артдилери, чий ресурс дозволяє надмірні, гламурні та мегаломанські проєкти.
У 2004 році щойно заснований олігархом Віктором Пінчуком PinchukArtCenter влаштовує свою першу виставку — «Прощавай, зброя!» під кураторством Олександра Соловйова та зіркового французького теоретика Ніколя Бурріо. Виставка проходить у приміщенні колишнього оборонного заводу «Арсенал», щойно переданого в управління Міністерству культури. З перспективи сьогодення виставка читається не лише як метакоментар щодо зміни функції будівлі київського «Арсеналу» з оборонної на культурну, але і як натяк на роззброєння України і вихід колишньої радянської республіки з парадигми «холодної війни» у нову епоху незалежності та інтеграції у багатополярний світ.
Сергій Панич, «Як з білих яблунь дим». З серії «Проекти монументів», 2004, олія, полотно.
Джерело: Research Platform PinchukArtCenter
У планах PinchukArtCenter було перетворити Мистецький арсенал на великий центр сучасного мистецтва. Проте у листопаді 2004 року почалася Помаранчева революція. Нова влада, що прийшла на хвилях протестів, вирішила перетворити Арсенал на державний артцентр, що у баченні новообраного президента Віктора Ющенка мав стати «українським Лувром» з найбільшою колекцією традиційної української спадщини. Врешті, цьому задуму не судилося збутися — у 2007 році культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал» відкрився як платформа сучасного мистецтва, а разом з ним запустився товстий друкований журнал ARTUkraine. Двома роками раніше, у 2005-му, PinchukArtCenter відкрився у новобудові на Бессарабській площі, амбітно проголосивши себе найбільшим артцентром Східної Європи. Тоді ж іще один олігарх, Рінат Ахметов, відкрив свій фонд «Розвиток України» (тепер «Фонд Ріната Ахметова»), що також продюсував мистецькі проєкти.
Новостворені великі платформи окреслили новий тренд у сучасному українському мистецтві — фокус на атрактивних проєктах за участі міжнародних зірок артсцени та великі і амбітні виставки. PinchukArtCenter виставляє твори світових зірок мистецтва — Андреаса Гурскі, Деміена Гьорста, Джефа Кунса, Олафура Еліасона — поруч з українцями Олегом Тістолом, Арсеном Савадовим, Іллею Чичканом. Мистецький арсенал проводить на своєму майданчику художні ярмарки, фестиваль ГОГОЛЬfest та скульптурний салон з роботами імпресіоністів, а згодом, у 2012 році розпочинає бієнале сучасного мистецтва ARSENALE.
Водночас із цими масштабними подіями відбувається третя, не менш знакова для сучасного мистецтва, проте цілком протилежна за естетичним спрямуванням подія — Помаранчева революція, яка сформувала нове покоління українських митців, перше пострадянське покоління.
Діяльність групи відповідала протестній естетиці часу — акції, інтервенції, провокації та активна взаємодія з вулицею. Р.Е.П. не боялися бути відверто політичними — політичне ж мистецтво для покоління попередників, які реалізовувалися в умовах радянської системи, було назавжди дискредитоване як пропаганда.
Натомість політичні форми Помаранчевої революції на тлі радянського формалізму звучать як перші ковтки свободи і демократії для суспільства. «[…] Помаранчева революція […] у версії київського Майдану була не лише суспільною, але й культурною, і навіть мистецькою подією. Стратегія безупинного хеппенінґу, вуличного перформансу, насиченого революційною естетикою (колір як головний носій символу революції), була панівною і в результаті переможною. Ось у такому революційному контексті на сцену виходить наймолодше покоління українських митців, які самі себе охрестили терміном Р.Е.П.», — це слова куратора та директора Центру сучасного мистецтва при НауКМА (1997–2005) Єжи Онуха.
Р.Е.П., учасники якого згодом стали знаними українськими митцями (Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Леся Хоменко, Лада Наконечна, Володимир Кузнєцов, Ксенія Гнилицька, Анатолій Бєлов, Анатолій Бєлов, Борис Кашапов, Ярослав Коломійчук, Артур Бєлозьоров, Олександр Сємьонов, Олександра Сулименко, Кирило Гриньов, Саша Макарська, Володимир Щербак, Аліна Якубенко та інші), працювали колективно і не боялися займатися як політикою у мистецтві, так і політикою самого мистецтва. У своїх інтервенціях група використовувала форми політичної мови, водночас деконструюючи поверхневість гасел і лозунгів і умовність демонстрацій.
В акції «We Will R.E.P You» (2005) митці вийшли на Майдан з транспарантами з дещо абсурдними вимогами, що водночас послуговувались мовними кліше: «За мистецтво пасть порвьом!», «Вимагаємо жертв!» або ж бойсівське «Кожна людина — художник». Акція, що проходила в один час і поруч з мітингами і націоналістів, і комуністів, і викликала незадоволення обох, добре означила особливу роль, яку зайняли Р.Е.П.: натхненні Помаранчевою революцією, вони захищали свій критичний скепсис до її політичної програми, прагнучи просувати в українському суспільстві ідеї сучасного, експериментального та універсального і підважувати сам спосіб життя тогочасного суспільства.
Р.Е.П., акція «We Will R.E.P You» (2005), відеодокументація.
На хвилях протестів акціонізм стає поширеною формою мистецтва не лише у Києві. Паралельно з існуванням київської групи Р.Е.П. у Харкові в 2005 році була заснована група «SOSka» (Микола Рідний, Анна Кривенцова, Белла Логачова та Олена Полященко), згодом відома своїми політично ангажованими соціально-критичними творами. Як і Р.Е.П., «SOSka» сформувались у реальності Помаранчевої революції та політичного дискурсу довкола неї. У своїй акції «Вони», проведеній у 2006 році, художники у масках Віктора Януковича, Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка з картонкою з написом «Кусочек хлебушка» та кружкою для монет пройшлися вулицями Харкова та Києва. У цій акції група продовжує свою послідовну критику політичної агітації та політтехнологічних маніпуляцій, до яких вдавався український політикум нульових.
Група SOSка (Микола Рідний, Анна Кривенцова, Сергій Попов), «Вони», 2006, відеодокументація акції.
Політична сатира стає однією з ключових рис мистецтва після Помаранчевої революції, хоча її прояви не були чужими і для художників попереднього покоління. Бачимо їх, наприклад, у роботах «Мавзолей для президента» (1994) групи «Фонд Мазоха» або «Ящик для трьох літер» (1994) Групи швидкого реагування.
Загалом об’єднання у групи як форма художньої співпраці, відома ще з пізньорадянського періоду, на той час набирає ще більше обертів. За браком артінституцій і розвиненого мистецького середовища працювати у групах молодим митцям простіше та практичніше з точки зору обмеженого ресурсу. Молоді художники, непомітні для галерей чи артдилерів, не зацікавлені у миттєвій комерціалізації свого мистецтва, політично ангажовані, через практику групових проєктів, акцій та виставок створюють для себе альтернативні майданчики для висловлювання і розбудовують альтернативну мережу мистецтва. Молоде покоління цікавиться формами самоорганізації та через групові дії наважується на прямі конфронтації з державним апаратом.
Сергій Братков, «Банка супу», 2004, відео.
Джерело: Research Platform PinchukArtCenter
Оксана Брюховецька, Із книги Тіло №. Папір, туш, гуаш, Малюнок, колаж, 80x105 см, 2012.
Фото: Secondary Archive
Попри обіцянки Помаранчевої революції принести зміни і реформувати пострадянську країну відповідно до західних ідеалів, часи доби Ющенка у культурі позначились вектором у бік обскурантизму та відкату порівняно з 1990-ми. У листопаді 2004 року, за кілька днів до Революції, за постановою Кабміну була створена Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі, згодом відома скандальними заборонами романів, кіно та серіалів і навіть інформаційної кампанії «Не дай СНІДу шанс» через сексуальні теми. «Естетизувати добу Ющенка не варто», — говорить художник Ларіон Лозовий. На його думку, пост-помаранчевий вакуум, заборона на репрезентацію оголеного тіла та одностатевого кохання в мистецтві — усе це позначило відкат від 90-х з його активним індивідуальним розкріпаченням.
У 2009 році на знак протесту проти цензури Нацкомморалі художник і активіст Олександр Володарський провів акцію біля Верховної ради, де, роздягнувшись догола, зімітував статевий акт. Після закінчення акції він був заарештований за хуліганство та провів півтора місяці у СІЗО, а згодом отримав умовний вирок.
Олександр Володарський, акція проти Національної комісії з питань моралі біля Верховної ради, 2009.
Акція позначила розкол у суспільстві на тих, хто вимагав свободи слова та мистецтва, та тих, хто нападав на будь-які критичні прояви незгоди з чинною цензурою владного апарату. Цей розкол, який деякі вважали розколом на «лівих» і «правих», проявлявся в атаках на мистецькі платформи, зривах культурних подій з боку правих радикалів та регулярних акціях протесту з обох боків. У 2009 році невідомі підпалили «Я Галерею», залишивши напис «Ні содомії. ОУН». Тоді ж відбувались атаки на видавництво «Критика» за видання антології квір-літератури. У 2012 році розгорівся скандал довкола виставки «Українське тіло», представленій у Центрі візуальної культури (ЦВК) при НаУКМА. Присвячена питанням страждання українського тіла внаслідок жорсткого соціального устрою країни, виставка містила зображення оголених тіл та виражала критику дискримінації тіла у суспільстві. Зміст робіт викликав обурення ректора Могилянки Сергія Квіта, який ухвалив рішення про закриття не лише експозиції, але і Центру візуальної культури. Після інциденту ЦВК продовжив діяльність як незалежна платформа.
Вова Воротньов, інсталяція «Синя панель» на виставці «Українське тіло», 2012.
Анатолій Бєлов, з серії «Моє порно — моє право» на виставці «Українське тіло», 2009.
Національна комісія з моралі була ліквідована лише у 2015 році внаслідок післямайданних політик, а от конфлікти між правими групами та митцями і атаки на виставки та клуби продовжились аж до повномасштабного вторгнення Росії.
З розвитком мистецького поля у другій половині нульових і появою систем мистецтва, до складу яких увійшли молоді митці, художники Майдану інтегруються у великі інституції. У 2008 році Польський інститут заснував Премію ім. Малевича, якою щодвароки, аж до 2020-го, нагороджувалися українські митці. У 2009 році PinchukArtCenter створює одразу дві премії — міжнародну Future Generation Art Prize та національну PinchukArtPrize. Соціально критичне мистецтво в нових інституціях зосереджується на осмисленні радянського спадку і його співіснування з новим турбокапіталістичним порядком як у культурних інституціях, так і в публічному просторі.
Жанна Кадирова, «Монументальна пропаганда», 2013.
Фото: Secondary Archive
Р.Е.П., «Колона для музею», 2012.
Конфлікти і суперечки, що назрівали, втілились у справжній розкол мистецької спільноти через випадок цензури в Мистецькому арсеналі на виставці «Велике і величне». Масштабний проєкт, приурочений до 1025-річчя хрещення Київської Русі, зібрав твори від найдавніших часів до сьогодення і відбувався за підтримки тогочасного президента України Віктора Януковича, який мав особисто відвідати подію. В процесі підготовки виставки директорка Мистецького Арсеналу Наталія Заболотна замалювала мурал художника і учасника групи Р.Е.П. Володимира Кузнєцова, який працював над work-in-progress проєктом у просторі виставки. Причиною став антиклерикальний зміст муралу та сатира на корупційну владу в роботі художника.
Володимр Кузнєцов, «Коліївщина: Страшний суд», 2013.
Фото зі сторінка художника у фейсбуці
Цей епізод став причиною бойкоту Мистецького арсеналу частиною професійної спільноти і розпочав багаторічний судовий процес Володимира Кузнєцова проти Мистецького арсеналу.
Випадок «Великого і величного» став фінальним акордом доконаної втрати досягнень Помаранчевої революції. Не лише через повернення свавілля як модусу робочих стосунків у культурному середовищі, але і через відкат ідеологічних та соціальних змін. Сподівання Помаранчевої революції на зміни державної системи в культурі не справдилися. Державні організації, навіть попри ситуативні союзи з новими незалежними мистецькими ініціативами, залишились у режимі пострадянської стагнації. Митці остаточно переключились на співпрацю з приватними майданчиками, намагаючись за їхньою допомогою втілювати західні моделі культурного виробництва.
Але головне — те, що за ці роки Україна так і не виробила власну культурну стратегію та політику, або розглядаючи культуру як інструмент політичного декору, або цілковито ігноруючи її. Політична критика, заявлена в «нульові», так і не змогла перетворитись на політичну реформу. Наступна нагода заявити про себе художникам випаде під час Революції Гідності.
2013 рік завершує цей період в українському мистецтві у точці, де країна, що дев’ять років тому вийшла на протест проти авторитаризму, готує виставку, гостями якої мали стати московський патріарх Кіріл та російський президент Владімір Путін. За кілька місяців ця парадигма зміниться, і ці вулиці знову наповняться натовпами протестувальників, серед яких буде багато митців і багато мистецтва…
