Покажи мені революцію в кіно

Український кінопроцес часів незалежності аж до Помаранчевої революції радше нагадував рідкісні випадки повернення до життя після коми. Якщо на початку 1990-х іще виходили блискучі картини Леоніда Осики, Михайла Іллєнка та Олександра Муратова, то з прийдешнім XXI століттям кіноіндустрія перетворилася на «козаксплоутейшн» — особливий жанр експлуатації української історії з дешевими декораціями, костюмами та сценарієм (так, він теж може бути дешевим). 

Коли кандидат у президенти Віктор Ющенко із командою зібрав людей на Майдані, щоб виступити проти результатів другого кола президентських виборів, — було не до фільмів. Лише через два роки після «помаранчевих» подій, якраз перед парламентськими виборами, про кіно згадали як про ефективний інструмент пропаганди. Зрештою, й під час виходу ігрових картин стало очевидно, наскільки ефективним він виявився. 

«Orange love» Алана Бадоєва з усієї трійки має найменш провокативний та безневинний вигляд. У фільмі російські актори Алєксєй Чадов та Ольга Макєєва (згідно з правилами дивної гри) не можуть вийти з замкненої київської квартири. Надворі — революція, яку герої можуть почути лише крізь невелику дірку в стіні, та їх однаково значно більше турбує інша проблема — ймовірність, що вони хворі на СНІД. Вийшло щось середнє між соціальною рекламою тривалістю у повний метр і дорогим кліпом Бадоєва. Тож нічого дивного, що у фільму виникли проблеми не лише із жанровою належністю та стилем, але й із прокатом. Картина зібрала $102 000 при бюджеті в $3,6 млн.

Революцію як тло використовує і режисер Олександр Кірієнко у фільмі «Помаранчеве небо». Тут російський актор Алєксандр Лимарєв і українка Лідія Оболенська розігрують «Ромео і Джульєтту» у київських реаліях 2004 року. Він — заможний син впливових батьків, вона — львів’янка, яка приїхала на Майдан з ідейних міркувань. Вони різномовні (він очевидно говорить російською, вона — українською), але їх об’єднує революція. Та й між собою головні герої спілкуються російською, як, власне, й у фільмі Бадоєва.

З огляду на наповнення політичних агіток, які Росія знімає про російсько-українську війну сьогодні, може здатися, що «Помаранчеве небо» теж належить до них. Це підкреслює і присутність популярних російських акторів — відомого за серіалом «Солдати» Лимарєва та фіна з російським бекграундом Вілле Хаапасало. Їхня впізнаваність додавала довіри до самого проєкту і точно зацікавлювала українського глядача. Втім, копати треба глибше.

Окрім росіян, режисер Кірієнко залучає до створення стрічки й обличчя революції. Наприкінці тут навіть з’являється Віктор Ющенко, якому головна героїня символічно передає іграшку-тигра, — епізод імітує документальний фільм, хоча відбувається одразу після сцени сексу у «майданному» наметі під трек «Не питай» Океан Ельзи.

Також зненацька з’являється й Олександр Мороз, який ставить свічку біля імпровізованого меморіалу Георгія Ґонґадзе. Вочевидь, такий епізод мав на меті додатково наголосити на нових цінностях справедливості, які несли «помаранчеві», на відміну від влади Леоніда Кучми.

І кульмінацією цієї тріади стає стрічка «Прорвемось», яку творці охрестили «першим українським блокбастером». У 2000-х це був потужний маркетинговий хід — називати все «першим українським», неначе раніше в нас нічого не було. У «помаранчевої» стрічки були ще й «народний сценарій», «народний актор», «народний саундтрек», хоч і зовсім не народний бюджет — $2 млн. Головним інвестором виступив Петро Порошенко, який навіть у 2014 році продовжував пишатися цим кінопродюсерським досвідом.

Переказати сюжет «Прорвемось» — усе одно що переказувати «Володаря перснів» у трьох реченнях. У картині змішалися спортсмени-парашутисти, бандити, ліквідатори аварії на ЧАЕС і, звісно ж, Помаранчева революція. Після прем’єри стрічку критикували за сценарну сумбурність (подібні відгуки й надалі супроводжуватимуть численні українські фільми) та використання російської мови, яку важко уявити в наших кінотеатрах через 10 років після заборони російського продукту.

Сьогодні жоден з трьох ігрових фільмів про революцію не є доступним для перегляду в гарній якості — що вже й казати про легальний формат перегляду. І це говорить не так про доступність українського кіно загалом або цінність такого кінопродукту, як про зацікавленість глядача у такому кіно. Тогочасна авдиторія шукала розради в політичних шоу й розважальних серіалах, але врешті-решт показала, що в кіно розбирається не гірше, ніж критики. Саме тому подібні картини регулярно провалювалися в прокаті. Жоден український фільм не зміг подолати позначку бокс-офісу в $2 млн, а «Помаранчеве небо» з 25 млн грн бюджету не змогло відбити й мільйона. 

Натомість створення українського документального кіно про той самий період обходиться меншою кров’ю, та й авдиторія приймає його краще. «Помаранчева революція» американця Стіва Йорка вийшла 2007 року, тому їй важко закинути підігравання парламентським виборам в Україні. Втім, саме надмірною симпатією до «помаранчевих» вона найбільше і запам’ятовується. Йорк починає стрічку з історії вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе і розкручує клубок розслідувань у зібрання людей на Майдані 2004 року. У фільмі немає інтерв’ю з представниками «Партії регіонів», але грамотно вибудувана драматургія політичного трилера, в якому і отруєння Ющенка, і судова справа проти ЦВК блискуче працюють на створення напруги.

«Помаранчеве» ігрове кіно справляє враження втраченого потенціалу після перегляду фільму Стіва Йорка. За цілком непоганих наявних можливостей сценаристи конструюють цнотливі історії, в яких явно бояться зачепити серйозні теми. Аполітичність у кіно та дистанціювання від історичного контексту призвели до тривалого домінування телевізійного контенту, який міг запропонувати хіба мюзикли з російськими попзірками та однакові мелодрами Оксани Байрак. І так тривало аж до 2010 року, коли держава суттєво збільшила фінансування українських фільмів через Держкіно. Тоді сума, виділена на розвиток української кіногалузі, становила 42 мільйони гривень, і страшно згадати, хто виступив ініціатором такого розвитку — Віктор Янукович, який таки одержав перемогу на виборах після завершення каденції Віктора Ющенка. 

Зазвичай новою українською хвилею називають картини, які вийшли починаючи з 2014 року, після Революції гідності. Але насправді найпомітніший тогочасний стрибок у нашому кінопромі — це саме перемога Ігоря Стрембицького з його коротким метром на Каннському кінофестивалі. Щоправда, повторити цей успіх вдасться лише 2011 року, коли вже можна буде оцінити результати фінансування від Держкіно.

Лише у 2011 році вийшли короткі метри: «Нитка» Дмитра Сухолиткого-Собчука, дебют Олега Сенцова «Гамер», український блокбастер «Той, хто пройшов крізь вогонь» Михайла Іллєнка, збірка короткометражних фільмів «Мудаки. Арабески», яку курував Володимир Тихий. Того ж року короткий метр «Крос» Марини Вроди приносить Україні «Золоту пальмову гілку» вдруге після перемоги Ігоря Стрембицького. 

В цей час помірний інтерес до кінематографа України все ще асоціювався з Чорнобильською трагедією. Не в останню чергу так сталося через картину росіянина Алєксандра Міндадзе «У суботу». Дія фільму відбувається у вигаданому місті 1980-х, в якому чудово вгадується Прип’ять. Втім, від українського тут — лише підтримка від Міністерства туризму та продюсер Олег Кохан, який асистував пізнім проєктам Кіри Муратової та Романа Балаяна.

2010-і нагадували важке похмілля після світової фінансової кризи. У Тунісі розпочалася революція, яка поступово перекинулась і на країни-сусіди, що спровокувало феномен Арабської весни. До сьогодні кінематографії країн, які приєдналися до Арабської весни, навряд чи можна навіть назвати помітними, але інтерес до самих революцій з’явився й у європейських документалістів. Так світ побачили фільми «Революціонер з примусу» (2012) британця Шона Маккалістера чи «Назад на площу» (2012) чеха Петра Льома. Не втрачається й оптика самих країн-революціонерів: яскравий приклад — туніський «Завтра було краще» Гінде Бужемаа. 

У 2000-х після Революції Троянд гучно пролунало ім’я француза грузинського походження Ґели Баблуані з його фільмом «13». Через п’ять років на нього навіть зняли голлівудський авторемейк (тобто сам Баблуані його і перезняв). Це історія про сина емігрантів, якому випадає шанс виграти гроші у «російській рулетці». 

У 2010-х, попри невелику кількість кінотеатрів у країні, грузинський уряд, крім активного фінансування кіно, працював і над створенням європейських копродукційних картин. Замість одного великого фільму на рік виходило 3–4 стрічки. Потужним поштовхом стала і кримінальна драма Левана Когуашвілі «Дні вулиць», яку показали на низці міжнародних кінофестивалів. 

Спостережливий глядач зауважить, що частина грузинських режисерів (зокрема Ґела Баблуані та Резо Ґіґінешвілі)  після 2010-х пішли на російське виробництво. Втім,  були й такі, яких зацікавив український продукт. Після «Мандаринів», де йшлося про естонця, який прихистив грузина та чеченця під час війни в Абхазії, режисер Заза Урушадзе працював над стрічкою «Антон і червона химера» про терор більшовиків на півдні України у 1920 році. З 2008 року в Україні працює і Заза Буадзе («Червоний» за однойменним романом Андрія Кокотюхи про воїна УПА в концтаборах ГУЛАГу та «Мати Апостолів» про жінку, яка шукає сина-льотчика на окупованій території під час російсько-української війни). 

Втім, 2013 рік змінив політичні та кінематографічні ситуації в обох країнах. Якщо в Україні Революція гідності створила сильний прецедент для розвитку документальної школи, то президентські вибори в Грузії у 2013 році не надто помітно відрефлексовувалися в тамтешньому кіно. 

2013 рік в Україні й далі тішив дебютами режисерів, які лише намацували власні теми та стиль. Так, Валентин Васянович спершу випускає повнометражні «Звичайну справу» про лікаря, який мріє стати поетом, і «Креденс» про різдвяне застілля у Львові з прихильниками комунізму. Володимир Тихий показує київський психологічний трилер «Зелена Кофта» про пошуки семирічного хлопчика. Колишній «довгоносик» Віктор Андрієнко пробує себе в кіно про українського супергероя «Іван Сила», Ахтем Сеїтаблаєв знімає перший ігровий фільм про депортацію кримських татар «Хайтарма».

Якщо згадувати розважальне кіно, то 2013-й відчувався як рік горорів. Любомир Левицький випустив «Тіні незабутих предків» про студентські пошуки мольфара у містичних Карпатах, а брати Альошечкіни прем’єрують «Синевир» про загублених дітей в Карпатах 1970-х з російським дубляжем на, страшно подумати, Московському міжнародному кінофестивалі 3D-фільмів. Ці дві стрічки стають останніми помітними розважальними проєктами перед нетривалою відмовою від подібного контенту — принаймні на деякий час після початку Революції гідності. 

Втім, саме цим онлайн-контентом більше послуговувалися журналістські та телевізійні фільми. Документалісти створили інший феномен Майдану — кіноформування та продакшени зі спільними цінностями. 

Після загибелі людей у центрі Києва телеканали не припиняли прямих трансляцій. Це була миттєва фіксація, картинка, яку можна було отримати відразу, увімкнувши телевізор. А ось документальне кіно для прокату та фестивалів почало з’являтися вже у березні на Docudays UA.

Тодішній фестиваль фактично відкрився збірником коротких метрів «Євромайдан. Чорновий монтаж», хоча самі організатори наполягають, що це не фільм-відкриття. Це і зрозуміло, адже картину, зіткану з болючих спогадів та хроніки Євромайдану, показували незадовго після, власне, закінчення Євромайдану.

Це і зрозуміло, адже картину, зіткану з болючих спогадів та хроніки Євромайдану, показували незадовго після, власне, закінчення Євромайдану. Стрічку зібрали з епізодів, знятих Володимиром Тихим, Андрієм Литвиненком, Романом Бондарчуком, Романом Любим, Олександром Течинським, Юлією Гонтарук, Андрієм Кисельовом, Олексієм Солодуновим, Дмитром Стойковим та Катериною Горностай. Зокрема у Горностай матеріалу виявилося так багато, що на тому ж фестивалі він сформувався в інший фільм «Скрізь Майдан». 

Тієї ж весни вийшов альманах кіноформування «Вавилон’13» разом з телеканалом «1+1» «Зима, що нас змінила». Це перший повнометражний фільм об’єднання, яке утворилося з ідеї режисера Володимира Тихого та зібрання у кафе «Будинку кіно». Як і будь-яке кіноугрупування, воно має свій маніфест, що зводиться до можливості зміни уявлення про реальність через документальне кіно. У команди «Вавилону’13» вже було обладнання та сформовані поняття про кінематограф, тому не вистачало дрібниці — брати та знімати.

У форматі спеціального показу на Каннському кінофестивалі у 2014 році показали і «Майдан» Сергія Лозниці. Якщо картина «Вавилону’13» пропонувала відточену рефлексію з поясненнями подій у кадрі, то фільм Лозниці схожий на стримінгові трансляції, що їх українці спостерігали взимку. Режисер зачудовується зображенням великого скупчення людей, не вдаючись до контексту. Це викликало дискусію на прем’єрі на Одеському кінофестивалі та згодом у Києві. 

У рецензіях на «Майдан», зокрема у Андрія Кокотюхи, згадується мета таких режисерських методів — експортність стрічки за кордон. Статичності, відсутності широкого контексту та уникнення зображення ключових подій революції міжнародні кінокритики навіть не помітили. Втім, усе одно розхвалили Лозницю за художні рішення — на RottenTomatoes стрічка досі утримує 100%. 

Сьогодні через неоднозначне ставлення до особистості режисера та його висловлювань про російсько-українську війну «Майдан» начебто випав із загальної картини обговорень про Революцію гідності. Однак його все ж важливо зберегти як перше кіно про українське повстання, яке побачили на великому міжнародному кінофестивалі. У Каннах цю картину оцінили як «важливу» та «сувору», що змогла достукатися до глядачів відсутністю інтерпретацій.

Помаранчева революція і Революція гідності створили умовний поділ фільмів на три категорії, що демонструють різну оптику:

1. Прореволюційні фільми, що показують революцію очима її учасників («Євромайдан, Чорновий монтаж»).
2. Контрреволюційний продукт, який замовила Росія або її прихильники в Україні, щоб змінити уявлення про революцію як негативне явище («Maidan Massacre»).
3. Закордонне кіно, яке ідеологічно може перебувати по різні боки барикад, але в центр історії намагається поставити зручну для автора позицію («Україна. Маски революції»). 

Такий поділ доречний, і коли згадуємо картину Стіва Йорка, який симпатизує «помаранчевим» і робить кульмінацією їхній виграш у суді.

Адже є й інший бік — «Україна. Маски революції» француза Поля Мойрера. Його реліз спровокував падіння акцій телекомпанії Canal+, що займалася виробництвом доку. Причиною скандалу стало те, що Мойрер перемкнув фокус із самої революції на травневі події в одеському Будинку профспілок, чим неабияк підіграв російській пропаганді. Втім, разом з Canal+ сам режисер також потрапив під медійну критику, зокрема і від Charlie Hebdo у їхніх сатиричних ілюстраціях.

Ще одним французьким слідом в українській революції стала комедія «Вишня» (Cerise) Жерома Енріко про підлітку, яка приїздить у Київ у розпал протестів на Майдані, щоб познайомитися з батьком, доти відсутнім у її житті. Картину показували 2015 року на кінофестивалі «Молодість», але нічим особливим вона не запам’ятовується. Це легка спекуляція на темі Майдану і — увага — Чорнобильської трагедії. Так-так, попри тему виборювання справедливості, європейці у середині 2010-х все ще асоціювали з Україною радше набір штампів, аніж сильну державу. 

Якщо в 2010-х порівняння з Грузією в аспекті кількості виробленого контенту працювали, то після Революції гідності ми сильно вирвалися вперед. І тут важко знайти країну, яка пережила дві такі різні революції у короткий проміжок часу й так потужно проявила себе у кіно, та ще й у перші десятиліття незалежності. 

Кіно — один із найдорожчих видів бізнесу та мистецтва водночас. Низькі збори «помаранчевих» фільмів надовго відкинули перспективу знову подивитися щось на цю тему, хоча кістяк для міцного сюжету присутній. І знищили цю перспективу не кінокритики, які вбачали у тих фільмах політичні замовлення, а глядачі, які обирали голлівудський продукт та телевізор на противагу картинам про знайомі події.

Революція гідності стала для кінематографістів іще більшим викликом, адже кожен документаліст мав безпосередній доступ до її джерела — натовпу. Ймовірно, з таким викликом не змогли би впоратися режисери ігрового кіно. Це великі бюджети, масштаби, переконливість та делікатність, з якою варто знімати стрічки на такі теми. На відміну від Помаранчевої революції, тут маємо жертви, без яких цю історію неможливо розповісти, а ігрове кіно — це так чи інакше інтерпретація подій, що не мусить слідувати мові фактів. 

До того ж є спокуса романтизувати революції, адже кінематографісти ставали їхніми учасниками з власної волі. Намагатися зберегти об’єктивність у документальних фільмах — марна справа для режисера. Тепер ідеться про близькість автора до свого героя, а також про етичні рамки у процесі виробництва та на монтажі. Остання революція допомогла вибудувати дистанцію, в якій герой та автор залишаються друзями, але при цьому не грають одне перед одним, коли вмикається камера.

Вдалий приклад — «Петро Цимбаліст» Лізи Сміт, у якому Революція гідності — етап для головного героя, і саме кіно наближає авдиторію до його способу життя. Картина стежить за долею Петра, який грає на цимбалах, бере участь у шоу «Україна має талант», але не втрачає зв’язку з родиною, здобувши популярність. Ось де змінилося українське кіно — воно стало відвертішим і з персонажами, і з глядачем.

Це оптимістичний фінал для тренду українського кіно загалом, але де тут місце для осмислення обидвох революцій? Це запитання залишається відкритим з обмеженою кількістю фільмів про Помаранчеву революцію та Євромайдан. Але з фіксованим дедлайном: допоки не закінчиться війна. Принаймні таку умовність доводиться ставити в рамках перерозподілу коштів на озброєння замість створення численних нових фільмів. А нечисленні нові фільми ще поки виходять у кіно. Їх небагато, вони не про революції, але без цих революцій їх не було б. Ці картини створюють люди, які були на обох Майданах і тому розуміють, чим може закінчитися протест без лідера (і з лідером теж), конфлікт без зброї і країна без кіно.