Колективна травма та виклик самоізоляції. Рефлексія післявоєнної Японії у манзі Хаджіме Ісаями «Атака титанів»

Хаджіме Ісаяма народився у невеличкому містечку Ояма. Пробувати малювати манґу він почав ще у старшій школі, а згодом, отримавши художню освіту, у двадцятирічному віці переїхав до Токіо, де, підробляючи в інтернет-кафе подавав свої роботи на різні конкурси. 

Ваншот, який став прототипом «Атаки титанів», він створив у 2006 році для конкурсу Magazine Grand Prix, отримавши нагороду Fine Work. Він запропонував роботу відомому шьонен-журналу Jump, утім, там йому запропонували змінити стиль і подачу на більш відповідні формату журналу. Не згодний, Хаджіме звернувся у Weekly Shōnen Magazine, журнал видавничої компанії Kodansha Ltd, тої самої, яка проводила конкурс. 

Після того, у 2008-му дві його одиночні роботи отримали заохочувальні призи на конкурсах Freshman Manga Award, а в 2009-му в журналі почали серійне видання «Атаки титанів», яке триватиме до 2021 року і включатиме 34 томи, а також декілька спіноф-серій, аніме-адаптацію, дві кіноадаптації, серію з трьох ранобе, себто ілюстрованих повістей переважно для юнацтва, а також відео та настільні ігри і навіть кросовер із «Месниками» від Marvel. Українською серія почала виходити у 2025 році у видавництві ARTBOOKS у перекладі Юлії Саржан.

Успішність манґи визначається інакшими критеріями, ніж у звичних нам західних медіа. Справа в тому, що манґа за визначенням має серіальний формат, який початково видається розділами в щотижневих журналах. Ці розділи, залежно від успішності, згодом починають видаватися томами (танкобонами) — кишеньковим форматом у м’якій обкладинці, по 200 сторінок. Саме вони є основним форматом видання за межами Японії, зокрема й в Україні. І лише згодом — знов-таки, за фактом успіху серії — вона може бути перевипущена як масштабніші, дорожчі видання.

«Атака титанів» має загальний наклад у 140 мільйонів проданих копій, майже досягнувши десятки найпродаваніших манґа-тайтлів усіх часів. І хоча ця цифра звучить вражаюче, треба розуміти, що вона охоплює як цифрові продажі, так і наклади вже надруковані, але такі, що поки лишаються на складах. І найголовніше — це наклади всіх наявних видань, себто у випадку Атаки — 34 томи плюс кілька спінофів та додаткових видань. На кожен том це близько 4 мільйонів копій, усіма мовами з усіма різними виданнями. Не думайте, що це спроба применшити успіх і вплив «Атаки». Це дивовижна цифра, недосяжна для більшості манґак та коміксистів світу. Важливо, що серії, які опинилися вище за продажами, як правило, мають суттєво більшу кількість томів, таким чином маючи перевагу кількості. Я ж згадую це, щоб пояснити відмінність японського творчого підходу від європейського.

Для сучасної західної літератури (зокрема, графічної прози) притаманне очікування нового, радше ніж продовження старого. Навіть у часи довгих детективних серій, Артур Конан Дойл втомлювався від Шерлока Голмса, а Аґата Крісті мала кількох героїв-детективів. Так чи інак, ця серійність мала епізодичну, а не суцільну сюжетну структуру. Для японського ж автора створити історію, яка стане настільки успішною, що триватиме десятиліттями, — це фактично ціль-максимум, визнання його сталості й успішності як творця. Це суголосно з традиціями працевлаштування в Японії. Там, на відміну від США, де зміна місця роботи вважається прийнятною і навіть бажаною, намагаються лишатися в одного працедавця протягом усієї кар’єри, а зміна місця роботи вважається подією майже ганебною. Звісно, в останні роки ця традиція починає поволі відступати, але загалом різниця в ставленні все ще дуже наочна.

У такому підході до історій є світла і темна сторони. Сила довгої історії — у тому, що вона може з часом набрати якщо не глибини, то об’єму, а поступовість публікації дозволяє авторові еволюціонувати разом зі світом і героями. Судіть самі, який сюжетний поворот відчуватиметься потужнішим: той, що стається на сотій сторінці прочитання, чи той, який спіткає читача після п’яти років, проведених разом із серією? 

Темний же бік полягає в тому, що автори стають заручниками бажання продовжувати серію якомога довше і часто навмисно затягують події, не даючи сюжетові належного розвитку. І то вже не кажучи про небезпеку вигорання і творчого виснаження, які можуть перетворити історію на холодний попіл.

Утім, «Атака титанів» вирізняється саме продуманістю загальної лінії і планомірною розбудовою оповіді, де кожна різка зміна супроводжується чіткими «передвісниками», які роблять її в очах читача виправданою і логічною. Ну, принаймні намагаються. У більшості випадків.

«Атака титанів» розповідає про світ, у якому майже знищене людство змушене переховуватися за трьома кільцями п’ятдесятиметрових стін. Циклопічні споруди слугують водночас захистом і обмеженням, позбавляючи можливості досліджувати зовнішній світ. І недарма — бо той захоплений титанами, гротескними велетнями з інтелектом на рівні в кращому випадку рептилії (або стандартного кіношного зомбі) і єдиним чітко вираженим бажанням — зжерти будь-яку людину, що опиниться в полі зору. Невтомні, невблаганні, гротескно-комічні і жахливі водночас, титани — це постійна й непозбувна загроза. На зріст вони сягають від трьох до десяти метрів, а також мають здатність до неймовірно швидкої регенерації, що робить їх майже невразливими для традиційної зброї, навіть потужної артилерії. Для вбивства титанів людство розробило спеціальні прилади та зброю, вивчило їхні вразливості та вимагає жорстокого вишколу від тих, кому випаде протистояти нападу цих чудовиськ. Але основний захист забезпечують саме стіни.

Забезпечували, якщо бути чеснішим.

Досить швидко виявляється, що, крім звичайних титанів, існують ще особливі (абнормальні), кожен зі своїми унікальними і часто надпотужними силами та властивостями. І, що важливіше, такі особливі титани — це насправді люди, здатні набувати подоби титанів на певний час.

Хто вони, як набувається здатність перетворення на титана, на чиїй стороні абнормальні титани і звідки беруться титани звичайні — саме ці питання визначають сюжет серії та арки персонажів. Історія розкриває свої таємниці поступово, майстерно переплітаючи їх між собою, вибудовуючи взаємозв’язки і розкриваючи світ з різних точок зору. Кожен том тут додає нові, неочікувані аспекти, у певні моменти буквально перевертаючи все з ніг на голову і змушуючи повністю переоцінювати попередні події.

Титани як зброя визначають екшн-складову серії, а саме вона чималою мірою створює атмосферу і настрій, градус сприйняття читачем. Абсолютну більшість розділів, принаймні в перших 20 томах, становитимуть саме епічні бойові зіткнення, ставки в яких будуть завжди високими, емоційна напруженість — максимальною, а хореографія — потужною і вишуканою. Утім, було б несправедливим вважати, що основним сенсом існування титанів у цій манзі є саме потреба сходитися в захопливих баталіях. Символізм «Атаки» набагато глибший, і рефлексія, яка зрештою розкривається та стає зрозумілою читачеві, справді вражає. Утім, навіть у перших томах стає зрозуміло, що титани — це певна алегорія. Вони — це зброя, і то потужна зброя, застосування якої може якщо не знищити людство цілком, то принаймні завдати масштабної шкоди.

Багато хто, аналізуючи серію, знаходить у ній відгомони колективної травми масованих бомбардувань Японії наприкінці Другої світової, ядерних та конвенційних, а також наслідків поразки, які привели країну в жахливі злидні. Мегазброя як жаданий приз і водночас як страшне прокляття — це одна з центральних тем «Атаки титанів».

А інша тема — вибір і відповідальність за цей вибір.

Ще одною виразною рисою серії є досить велика кількість героїв першого плану, таких, що матимуть не тільки власну сюжетну лінію, але й відіграють вагому роль в основному сюжеті. З якимись із них нас знайомлять із перших сторінок, якісь з’являються пізніше, утім, більшість матиме свої таємниці, мотиви, травми та шлях, який вестиме їх крізь перипетії основного сюжету. Здебільшого це бійці 104 тренувального корпусу: Ерен Єгер, Мікаса Аккерман, Армін Арлет, Райнер Браун, Бертольд Гувер, Ані Леонгарт, Кріста Ленц та Імір. Якщо цей список уже видається вам задовгим, то, по-перше, він не повний, а по-друге, ключові персонажі манґи не обмежені 104 корпусом. Командувач Підрозділу Спеціальних операцій Левій Акерман, командувач Розвідки Ервін Сміт, командир Четвертого підрозділу Зої Ганс. Попри позірно надмірну кількість, усі вони (а також ті, хто тут не згаданий), своїми діями, мотивами та позицією визначатимуть хід історії, а також, що не менш важливо, занурюватимуться в минуле їхнього світу, поступово розвіюючи морок, який вкриває його — для себе і для читача.

Персонажі, поза сумнівом, є важливим аспектом цієї історії, її важливою перевагою, але в чомусь також і недоліком. Їхньому розкриттю, розвитку і змінам приділена колосальна увага, і саме вони створюють ті лінзи, крізь які ми бачимо сюжет. Утім, основним інструментом роботи з ними автор вибрав внутрішні монологи та рефлексії. Кожна бойова сцена обов’язково супроводжується докладною передачею думок героя, його страхів, провин, фрустрації та сумнівів, які згодом переростають у мотивацію і дозволяють йому чи їй зібрати достатньо сил, щоб зрештою перемогти (або хоча б не померти). І, якщо відверто, іноді це дуже втомлює, до того ж сповільнюючи сюжет до равликових швидкостей, коли загальний опис подій цілого тому можна вкласти в два-три речення, і то досить деталізовано.

Але якщо ви звикаєте до такого темпоритму оповіді, то загалом отримуєте цілу плеяду різнобарвних персонажів, кожен з яких із часом набуває форми та глибини, має зрозумілий модус операнді й дуже чітко вписується в загальне полотно оповіді, через свою історію збагачуючи і пояснюючи світ.

До речі, у манзі така подача сприймається краще, ніж в аніме. У манзі читач сам визначає темп оповіді й може опрацьовувати графічну і текстову складові певною мірою незалежно, охоплюючи малюнок не окремими панелями, а цілою сторінкою чи розгортом, а текст читати з комфортною швидкістю. Аніме ж, як і будь-який подібний медіум, передає події послідовно, задаючи власний темп, під який глядач мусить підлаштуватися. І тут довгі монологи можуть обтяжувати розповідь, бо часто, через потребу закцентувати на них увагу, відтіняють все решту. У результаті, ми не бачимо бій та рефлексію одночасно, як у манзі, а отримуємо трохи дивний калейдоскоп, де одне змінюється іншим.

Ну, якщо бути зовсім точним, то «Атака титанів» розрахована не на підліткову, а на юнацьку авдиторію, себто це не шьонен (твір для хлопців 14–18 років), а сейнен (для юнаків 18–24). Та менше з тим, твори для такого вікового діапазону (що на Заході підпадає під категорію янгедалт) зазвичай намагаються бути якщо не аполітичними, то досить обмеженими у своїх меседжах.

Можна довго розбиратися в причинах популярності «Атаки титанів», і така причина, вочевидь, не одна. Але серед інших не можна не відзначити те, як (свідомо чи несвідомо) Хаджіме Ісаяма відтворює і осмислює важливі віхи історії своєї країни. Іноді це подається просто «в лоба», іноді ця рефлексія обережно вплетена в основні сюжетні події. Зброя масового знищення, націоналізм, державна пропаганда та її вплив, викривлення дійсності на потреби політичних сил, місце людини у війні — усе це і набагато більше поступово розкривається читачеві, змушуючи переосмислювати світ і місця героїв у ньому. Часом це може відчуватися наївним, але масштаб зрештою бере своє. Мірою прочитання мозок починає відкидати спогади про кострубаті й не надто вдалі моменти, залишаючи концентрований спогад про попередні епізоди, у якому не лишається неважливого. Небагато західних авторів можуть видати серію подібного масштабу. Навіть серед японських авторів довгі серії часто втрачають задану на початку генеральну лінію і завертають деінде або взагалі перетворюються на калейдоскоп епізодів, у якому загального прогресу майже не відчувається. «Атака» сприймається цілісною від самого початку і залишається такою до кінця, попри всі непередбачувані повороти. І це, поза сумнівом, ще один аспект її крутості.

Не знаю, чи очікує нас нова робота пана Хаждіме. Не можу уявити, якою вона буде, але можу уявити, яка вага відповідальності покладена на нього попереднім творінням. Історії довжиною в життя (чи навіть довші) — це щось, що не так легко усвідомити, вмістити в голову. Тому думка про наступну історію Хаджіме Ісаями після «Атаки титанів» чимось нагадує теоретизування про життя після смерті або теорію реінкарнації. 

Насправді навіть трохи більше турбує, чи матимемо ми повне українське видання. Звісно, існує аніме-адаптація, утім, як уже було зазначено, манґа та аніме сприймаються досить по-різному. Біда в тому, що ми не звикли до такої тяглості у паперових виданнях — навпаки, ми радше очікуємо, що через погані продажі серія буде покинута десь на середині, щоб ніколи вже не відновитися. І це теж нагадує, наскільки важливою для авторів та авторок є можливість творити у своєму культурному середовищі, маючи певність, що зможеш продовжувати робити це й через двадцять років і що будеш відчувати тяглість та спадковість, а для читачів та читачок — відчувати сенси і усвідомлювати, як відносно них еволюціонував світ навколо.

1. Ерен Єґер — герой чи антигерой?
2. Чому чисті титани, попри незграбну комічність, так жахають?
3. Мікаса Акерман — хто вона насправді: сліпа послідовниця чи свідома і самостійна особистість?
4. Гарнізон, Розвідка чи Військова поліція — з якого ви підрозділу?
5. Коли людину перетворюють на зброю — чи може вона залишитися людиною?
6. Де межа між особистою амбіцією і служінням суспільству?
7. Манґа vs Аніме vs Кіно. Що подобається і що не подобається в кожному з медіа?
8. У кожній манзі мусить бути персонаж, що бісить. Хто в «Атаці» бісить вас найбільше і чому?
9. Як гадаєте, чи є серед героїв-випускників зрадники? Кого підозрюєте і чому?
10. Як досвід повномасштабної війни змінив наше сприйняття «Атаки титанів»?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.