10 думок співзасновниці old khata project Анни Ільченко

old khata project — творчий тандем сестер Анни Ільченко та Світлани Ославської, які поєднали документалістику, мистецтво й етнографію, аби досліджувати сліди традиційної культури в сучасному повсякденні. Їхня співпраця — це водночас і незалежний продакшн, і видавництво, що фіксує народну архітектуру, побут та людські історії як живі прояви пам’яті.

Фотокнига «Old Khata Book. Фотокнига про хати й людей» стала не просто колекцією світлин, а спробою зберегти унікальні «обличчя» українських сільських хат, що несуть відбитки часу, поколінь і звичок. Сьогодні команда розвиває додатковий субпроєкт «Пелехата», у якому архітектурні мотиви й елементи старих будинків перетворюються на принти, прикраси та предмети дизайну, а також працює над новим артбуком, присвяченим хатнім розписам.

До 16 листопада в Українському Домі триватиме виставковий цикл «Подорож», де можна побачити експозицію проєкту. З цієї нагоди ми поспілкувалися з Анною Ільченко про витоки їхніх задумів, експедиції українськими селами, історії, що стоять за кожною світлиною, і про те, як збереження старих хат стає сучасним мистецтвом і способом говорити про себе.

old khata project народився десь у 2020 році. Ми з сестрою і водночас колегою Світланою (я — фотографка, а вона працює з текстами) багато подорожували українськими містами й селами, багато знімали, хати зокрема. І, зрештою, у якийсь момент ми усвідомили, що маємо сотні світлин, і треба щось із цим зробити. 

Але якщо говорити не раціонально, а чуттєво-поетично, ми родом із Сіверськодонецька, а наша бабуся — із села на Волині. Усе дитинство ми їздили через усю Україну по два дні поїздом, бачили зміни ландшафтів, і, мабуть, тоді в нас народжувалось відчуття розлогості й різноманітності сільської архітектури. Мені здається, ця історія правдивіша.

Коли ти з міста, тебе приваблює щось дивне й незнайоме: ми не жили постійно в цих хатах, не бачили їх щодня, тому десь навіть трішечки їх романтизували. Хоч у книзі навпаки — намагалися уникати цієї романтизації.

Нас вражали і екстер’єри, і інтер’єри. Ці хати було поставлено переважно в радянський час, і ми дивувалися, як люди, маючи обмежені ресурси (тоді не було такого різноманіття матеріалів, як зараз), вигадували неймовірно креативні, навіть крейзі рішення — естетичні, індивідуальні, абсолютно неповторні.

Ми торкалися широкого спектра тем, і, коли питання відгукувалося, люди інтуїтивно виходили на якийсь глибший філософський рівень, ділились пережитим досвідом.

Зараз усі намагаються говорити про переосмислення традицій, але чи можна взагалі переосмислити те, що є живим, органічним, автентичним і безперервним? Традиція — це те, що просто є. Щойно ми починаємо її пояснювати — ми вже її змінюємо. Думаю, ми можемо віднаходити й нові традиції, часто на основі старих.

Шлях був цікавим, бо від самого початку експедиції ми мали ціль: видати фотокнигу з історіями людей. Ми подорожували, збирали матеріал, фотографували, записували розмови. Перша велика поїздка тривала від весни до пізньої осені. Ми закінчили її в мами в Сіверськодонецьку, трішки видихнули й почали збирати спільний наратив із матеріалу, але тоді вже був інакший настрій суспільства: усі почали говорити про війну. 

Ми зробили першу верстку книжки, але через пару місяців сталося повномасштабне вторгнення, і ми відклали роботу, бо здавалося, що то було не на часі. Хотілось робити щось руками, бути поряд із людьми, бути в спільноті. Але навесні ми зрозуміли: ми маємо велику аудиторію у соцмережах (серед якої було й багато іноземців), тож почали їздити на деокуповані території, збираючи історії про життя в окупації. Ми не знімали хати, а тільки портрети людей. І це змінило тон книги: із розділом про війну вона стала ближчою до реальності. Зрештою, ми узгодили дизайн і восени 2023 року видали «Old Khata Book. Фотокнига про хати й людей».

Ми балансуємо на межі документальної фотографії та репортажного тексту. У книзі є прямі цитати з розмов із людьми, але без великих оповідей — лише короткі, концентровані уривки, що зберігають емоцію. Це радше на межі фотографії, репортажу, антропології. 

Люди часто самі відчували потребу виговоритися. Ми приїжджали не лише «взяти історію», а й просто послухати. Деякі розмови тривали годинами, але звідти нічого не можна було взяти. Таке є, і це нормально. Це двосторонній процес: ти береш, але водночас і щось даєш у такій комунікації.

Ми прагнули охопити якомога більше етнографічних регіонів. Можливо, у книжці є не всі області, але ми намагалися представити всі куточки України. Це наша підбірка, наше бачення того, що здавалося достатньо глибоким, репрезентативним, індивідуальним, неповторним.

Ми хотіли дати речам фізичну форму. Книжка — це один вимір твоєї творчості, але коли тримаєш у руках щось «живе» — воно може жити іншим життям, яким ти не можеш керувати, і це прекрасно. Було дуже багато цікавих знахідок, які поступово зникають, тож нам хотілося інтегрувати їх у сучасність — наші будинки, одяг, прикраси. Так і народилася «Пелехата».

Думаю, у кожного є свій символ дому. Це може бути хата в селі, будинок у місті чи квартира. Мій дім у Сіверськодонецьку наразі окупований, а родинна хата на Волині вже інша. Ми не можемо зберегти все фізично, але можемо зробити це в пам’яті, фотографіях, думках.

Хотілося б, аби глядач побачив у цих хатах не лише естетику, а й життя, радість, біль, любов. Щоб експозиція нагадувала, що сільська архітектура — це теж мистецтво, індивідуальність, авторство. І що вона варта збереження не менше, ніж міські пам’ятки.

Це буде книжка про український хатній розпис — унікальний феномен, який уже зник. Ми хочемо показати його через авторок — жінок, що створювали ці наївні, але живі й неповторні малюнки, а також через дослідниць і дослідників, які вивчали розписи. У книзі будуть їхні імена, історії, архівні зображення з музеїв і тексти 1930-х років. Ця робота триває вже півтора року, і зараз ми на етапі дизайну.

Найперше — фіксувати, оприявнювати. «Old Khata Book. Фотокнига про хати й людей» — це про підсвічування речей, які для нас важливі, та бажання поділитися із кимось тим, що захоплює тебе. Нова книжка — більше про збереження і тяглість. Насправді в Україні ще немає книжки, яка демонструє широкий спектр українського хатнього розпису, тож ми стараємось це зробити. Багато зображень у ній датуються ще 1920–30-ми роками, деякі існують лише тому, що хтось їх колись надрукував. Оригіналів уже немає. Ми хочемо продовжити цей ланцюжок — дати нове життя призабутим образам та іменам.