Що таке есеїстика?

авторка Анастасія Крупка - 09.12.2024 в Есеї

Що об’єднує есей та якісний детектив? Починаючи читати їх, ви не зможете точно передбачити завершення. Есей як жанр довго залишався невизначеним, суперечки між фахівцями тривають дотепер.

Есеїстика — один із жанрів, про межі та визначення якого досі сперечаються автори, дослідники й укладачі тлумачних словників. Це тип письма, в якому автор не скутий певними правилами й може більш вільно ділитися своїми думками та почуттями про певні проблеми чи події. Через це зміст есею складно переказати, а його кінцівку неможливо передбачити.

На думку літературознавиці Віри Агєєвої, есеїстика — це «простір інтелектуальної свободи». Журналіст Віталій Портников наголошує, що завдання есеїста — знати, про що говорити зі своєю аудиторією, добирати правильні слова та приклади. А есеїст Тарас Прохасько вважає, що написання есею подібне на роботу детектива, бо передбачає «незатаювання свого шляху і своєї роботи, а навпаки, як то робив Шерлок Голмс, коли розказував Ватсону, як і що було, як йому подумалося».

Віра Агєєва, Віталій Портников, Тарас Прохасько

У європейській традиції есей започаткував французький філософ і письменник Мішель де Монтень наприкінці ХVІ століття, виклавши у серії книжок «Проби» свої думки, що часто навіть були за межами його світогляду. Жанри, подібні до європейського есею, розвивалися й на Сході: у Китаї виник вільний за формою і простий за лексикою стиль гувень Хань Юя, а в Японії — дзуйхіцу («письмо за пензлем»), коли автор у довільній формі записував усе, що йому спадало на думку.

Юрій Шевельов, Євген Малянюк, Улас Самчук

Українська есеїстика спочатку була присвячена переважно проблемам державотворення, духовного відродження та національній ідентичності. Щодо перших авторів есеїв, то думки різняться: деякі дослідники вважають, що витоки варто шукати в бароковій прозі Йоаникія Ґалятовського чи Лазара Барановича, інші — у щоденнику Тараса Шевченка чи у 20-х роках XX століття. Серед відомих есеїстів: Дмитро Донцов, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Улас Самчук, Юрій Шевельов. 

Оксана Забужко, Ростислав Семків, Вахтанґ Кебуладзе

Нині, у час великої війни, есеїстика привертає увагу багатьох авторів, які досліджують родинну чи колективну пам’ять, переглядають цінності та намагаються долучити Україну до ширшого, європейського контексту: Оксана Забужко, Тарас Прохасько, Юрій Андрухович, Костянтин Москалець, Ростислав Семків, Сергій Плохій, Сергій Жадан, Вахтанґ Кебуладзе.

Зараз стрімко розвивається і напрямок воєнної есеїстики, який дає змогу військовим та їхнім близьким ділитися своїм досвідом та переживаннями, фіксувати реальність. Це, наприклад, «Смерть солдата» Олесі Хромейчук про втрату брата на війні, «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» Олександра Михеда, «Деокупація. Історії опору українців» Богдана Логвиненка, «Повітряна й тривожна книжка» Ірини Славінської.

Окрему роль есеїстиці визначають і в низці премій, як, наприклад, «Книга року ВВС-Есеїстика». З 2018 щороку в Києві відбувається мініфестиваль «Дні есеїстики», що популяризує жанр есею та напрацювання найвідоміших авторів-есеїстів не лише в Україні, а й у загальносвітовому контексті. У межах фестивалю відбувається церемонія нагородження лауреата Премії імені Юрія Шевельова, яку започаткували у 2013 році на честь зачинателя модерної української есеїстики. Її присуджують раз на рік авторам за художню та наукову есеїстику.

Протягом минулорічного мініфестивалю, тема якого — «Інтенсивність читання», зосереджувалися на особливостях жанру есеїстики та його дослідженні через розмови з різними митцями та мисткинями про читацькі досвіди.

У 2024 «Дні есеїстики» триватимуть з 9 до 12 грудня, а цьогорічна тема — «Цінність тяглості». Так, мініфестиваль стане своєрідним проміжним підсумком програм попередніх років: під час серії авторських лекцій запрошені спікери й спікерки говоритимуть про особливості жанру, зокрема в українській літературній традиції, на прикладі видатних есеїстів. У центрі опиняться постаті Юрія Шевельова, Олега Лишеги, Євгена Сверстюка. У програмі мініфестивалю також дискусія режисерів та режисерок, кінокритиків і кінокритикинь про кіноесеїстику, що стане продовженням розмов попередніх років про есеїстику в інших жанрах і медіумах.

16 грудня презентуватимуть видання «Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики», яке підсумовує п’ять років фестивалю «Дні есеїстики», — це збірка міркувань про жанр від 27 есеїстів, письменників, журналістів та дослідників. А 17 грудня в день народження есеїста Юрія Шевельова відбудеться церемонія нагородження Премією.

Дайджест культурних подій (з 9 до 15 грудня)

авторка Софія Богуславець - 09.12.2024 в Події

9 грудня, понеділок

Дні есеїстики

Київ, kmbs big space
Тривалість події: з 9 до 12 грудня

Фестиваль, що розповідає та популяризує жанр есеїстики в українській літературі та в культурі України і світу загалом. Цьогоріч «Дні есеїстики» відбудуться вже вшосте. Тема — «Цінність тяглості»: сам фестиваль стане своєрідним проміжним підсумком подій минулих років. 

У межах програми відбудеться серія авторських розмов та дискусій про особливості есеїстиці зокрема в інших жанрах мистецтва, а також про персоналію Юрія Шевельова.

Ознайомитися з програмою фестивалю на сторінці.

10 грудня, вівторок

Чому шрифт matters?

Київ, Drugstore
Початок: о 19:30

Благодійна дискусія про українські шрифти, які сьогодні перестали існувати тільки у площині типографії, а стали частиною процесів деколонізації та дерусифікації. Подію організовують школа попкультури Skvot та агенції Taktika і TWID і стане продовженням циклу лекцій про попкультурні феномени та ініціативи агенцій до створення й використання оригінальних шрифтів. 

Учасники дискусії: співзасновник і креативний директор Taktika Ілля Почкун, співзасновник і креативний директор TWID Алекс Твіста, шрифтовий дизайнер Дмитро Растворцев, графічна та діджитал дизайнерка Олександра Корчевська, а модераторка — співзасновниця дизайн-бюро Spiilka та ведуча подкасту «Звукопис українського дизайну» Настічка Жеребецька. 

Відвідати подію можна офлайн за реєстрацією або онлайн.

Про подію на сайті.

Під Різдвяною Зіркою

Київ, Київська картинна галерея
Графік роботи: щодня крім понеділка і четверга з 11:00 до 18:00
у вівторок з 11:00 до 19:00
Тривалість виставки: до 19 січня 2025 року

Спільний етнопроєкт Національного музею «Київська картинна галерея» та Національного музею народної архітектури та побуту України. У межах експозиції відвідувачі ознайомляться з різдвяними традиціями, що надихнули чи перегукуються з мистецтвом сучасності, а також із атрибутами свята, що відсилають до культурної ідентичності народу. Так можна буде побачити народні ікони, свічники-трійці, колекцію різдвяних зірок і роботи майстрів і майстринь сьогодення, що творять у межах декоративного мистецтва.

Детальніше в інстаграмі та фейсбуці.

День Незалежності

Дніпро, Центр сучасної культури
Початок: о 18:30

Перший фільм тижня у кінотеатрі простору — «День Незалежності» режисера Володимира Тихого. Це стрічка про те, як цей день бачили та прожили мешканці різних міст та регіонів України: від «пляжних» патрульних в Одеси до працівниці пабу в Харкові чи мисткині в Києві.

Відвідини кінопоказу за реєстрацією.

Про події в Центрі сучасної культури в Дніпрі (DCCC) на сторінках в інстаграмі та фейсбуці.

11 грудня, середа

Аби ДобраНіч

Київ, Музей «Кам’яниця київського війта»
Графік роботи: з середи до п’ятниці з 11:00 до 15:00
у вихідні з 11:00 до 17:00
Тривалість виставки: до 29 грудня

Фотовиставка українського фотографа і військовослужбовця Юрія Костишина (Кіт Характерник). На події представлять його роботи, зроблені на Донецькому та Запорізькому напрямах.

Більше про подію на сайті, а також в інстаграмі і фейсбуці.

World Press Photo 2024

Одеса, Національний художній музей
Графік роботи: з середи до четверга 11:00 до 17:00
з п’ятниці до неділі з 11:00 до 18:00
Тривалість виставки: до 12 січня 2025 року

Фотовиставка здійснює тур Україною в межах Odesa Photo Days Festival за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні. У музейному просторі представлять 129 робіт світових митців та журналістів. Фото експозиції присвячені фіксації та документації війни, протестів, міграційним та кліматичним кризам з 2023 року.

Про проєкт на сторінках Музею в інстаграмі і фейсбуці.

12 грудня, четвер

Тут і Зараз

Київ, кінотеатр «Оскар» (ТРЦ Gulliver)
Початок: о 18:15

Прем’єра в українському прокаті стрічки Роберта Земекіса, яку вперше показали на кінофестивалі AFI Fest 25 жовтня. Це історія про одну локацію й глядач матиме змогу поспостерігати за зміною місцини у часі: від зародження життя й динозаврів до сучасності, коли побудують дім, а сім’ї, що проживатимуть тут, залишаючи свої радості та проблеми, ділитимуться власними історіями. 

Дивитися трейлер.

Концерт гурту «Фіолет»

Київ, Caribbean Club
Початок: о 19:00

Відбудеться перший концерт гурту після мобілізації вокаліста і фронтмена Сергія «Колоса» Мартинюка. На події колектив виконає вже відомі свої пісні, серед них, наприклад «Кохана», «Тиша», «Заряджай».

Про концерт на сайті.

На Адаманті

Дніпро, Центр сучасної культури
Початок: о 18:30

Документальна стрічка «На Адаманті» режисера Ніколя Філібера розповідає про незвичайний психіатричний лікувальний центр, його пацієнтів та команду, яка працює й допомагає дорослим із психічними розладами. Щоби відвідати кінопоказ, потрібно зареєструватися.

Більше про фільми від Центру сучасної культури в Дніпрі (DCCC) в інстаграмі та фейсбуці.

13 грудня, п’ятниця

Таємний всесвіт Антена Вузлика

Харків, Some People
Початок: о 19:00

Прем’єра квест-вистави режисера, засновника незалежного театру «Нафта» й лауреата премії Курбаса Артема Вусика. В основі дійства — Харків 90-х крізь призму особистої історії. Так через відвідини знайомих локацій міста, через проходження різних рівнів пам’яті та минулого, що мимоволі нагадують виконання квестів та проходження платформ у різних ретро комп’ютерних іграх, головний герой намагається відшукати втрачену радість.

«Таємний всесвіт Антена Вузлика» — це друга вистава у майбутній авторській трилогії після «Веселки на Салтівці», що продовжує міркувати про роль митця і мистецтва в житті міста.

Анонс події в інстаграмі театру, а більше про виставу — на сайті.

Візьми зараз із собою

Львів, Jam Factory Art Center
Початок: о 19:00

Режисер Алін Уберті визначає жанр своєї вистави як перформативне прощання: персонажі на сцені наче перебувають у знайомому для більшості просторі, щоби поговорити про свої переживання, згадати й поностальгувати над минулим і врешті подумати про майбутнє. 

Водночас ця вистава — мистецьке осмислення львівського району Підзамче, яке перед роботою над п’єсою досліджувала команда і на прикладі якого міркує про те, що вже минулося, і тим, що буде.

Детальніше про подію на сайті, також в інстаграмі і фейсбуці.

Культурна Пʼятниця. Мистецтво під тиском: цензура та переслідування митців

Кривий Ріг, Grusha Georgia
Початок: о 19:00

Подія від Криворізького Центру Сучасної Культури у межах проєкту «Культурна п’ятниця» — це серія зустрічей та обміну досвідом із представниками культури, креативних індустрій та всіх охочих дізнатися про ту чи ту культурну сферу більше. 

Цього разу подія присвячена обговоренню актуальних викликів, із якими можуть зіткнутися митці, зокрема з обмеженням свободи вираження. Також на зустрічі розмовлятимуть про роль мистецтва у підтримці ідентичності в умовах окупації та як мистецька спільнота може посприяти захисту свободи слова і творчості.

Для участі в обговоренні потрібно зареєструватися.

Більше про подію в інстаграмі і фейсбуці.

14 грудня, субота

Tender Ground

Львів, PROSTIR
Графік роботи простору: на вихідних з 12:00 до 18:00
Тривалість виставки: до 5 січня 2025 року

Виставковий проєкт-співпраця скульптора Олександра Дяченка та художника Олександра Бабака, які представлять свої доробки. Кожен із них досліджує українську культуру у свій спосіб — через відсилання до української архаїки та ландшафтів країни і її народу.

Це своєрідний діалог двох видів мистецтва — скульптури та живопису. Водночас цей проєкт — спроба осмислити й показати, що культура — важлива частина різних сфер суспільного життя, його першооснова.

Детальніше про виставку на сайті.

День німого кіно

Київ, Сцена 6 Довженко-Центру
Початок: о 17:00 («Страсті Жанни д’Арк») та о 19:00 («Генерал»)

У межах події відбудуться два кіноперформанси — це демонстрація чорно-білих стрічок з оригінальних 16мм плівок та живим музичним супроводом. Відвідувачі зможуть ознайомитися з двома фільмами. Перший — драма «Страсті Жанни д‘Арк» (1928) Карла Теодора Дреєра про процес суду над однією з найвідоміших жінок Франції XV століття. Супроводжуватиме показ стрічки музика українського композитора Костянтина Бушинського.

Другий фільм — комедія «Генерал» (1926) Клайда Брукмана з Бастером Кітоном про один день із життя відчайдушного Джоні. Показ відбудеться під композиції електронного гурту Hungry Boys.

Детальніше про подію на сторінці.

При Пам’яті

Львів, Подієво-виставковий простір Дому Звуку
Тривалість події: 14 і 15 грудня
Початок: з 13:00

«При пам’яті» — це низка подій, що присвячені розмовам про практики пам’ятання й мислення себе в умовах війни через різні мистецькі практики. Подія вихідних — підсумок проєкту. Відвідувачі зможуть ознайомитися з експозицією «Місце пам’яті. Приватне/Публічне» під час кураторської екскурсії Влодка Костирка, побувати на читці п’єси «Надовго не планували», що присвячена історії сучасних львів’ян, а також послухати тематичні розмови про музичний ландшафт міста, жіночу оптику війни, про дослідження історії й пам’яті чи послухати музичні імпровізації.

Щоб відвідати події, потрібно зареєструватися.

Ознайомитися з програмою у фейсбуці Дому та на інстаграм-сторінці.

Святкове відкриття Книгарні «Є» на Оболоні

Київ, Книгарня «Є» на Лук’яненка, 29
Початок: з 14:00 у суботу та з 11:00 у неділю
Тривалість події: 14-15 грудня

Відкриття Книгарні «Є», що має стати культурним хабом, де відбуватимуться різні мистецькі досвіди: від літератури, музики чи театру до візуальних інсталяцій. У просторі поєднають кавову зону, дитячу та івентну зону, а ще однією особливістю стане серія розписів та ілюстрацій у залах.

У програмі відкриття: публічні розмови і тематичні воркшопи з українськими письменниками та літературознавцями, серед яких Дара Корній, Юрій Андрухович, Богдана Романцова, Ростислав Семків; музичні виступи колективу «Сон Сови» та зустріч із гуртом Schmalgauzen, а також показ вистави-дослідження «ПЧІЛКА» театру «Гармидер».

Частину подій можна відвідати за реєстрацією.

Більше про події на сторінках Книгарні «Є» на Оболоні в інстаграмі.

Школа №3

Дніпро, Центр сучасної культури
Початок: о 18:30

Підліткова історія про перше кохання, дружбу та дорослішання на прикладі життя учнів школи №3 на Донеччині. Для відвідин кінопоказу потрібно зареєструватися.

Про фільми від Центру сучасної культури в Дніпрі (DCCC) в інстаграмі та фейсбуці.

15 грудня, неділя

Carlo Muscat Jazz Quartet

Львів, Jam Factory Art Center
Початок: о 19:00

Вечір джазової музики. На події звучатимуть уперше у Львові композиції нового альбому The Body Is Only Light. Виступатимуть лідер квартету, саксофоніст і композитор Карло Мускат, клавішник і композитор Родіон Іванов, контрабасист і бас-гітарист Костянтин Іоненко та за ударними — Артур Фролов.

Про подію в інстаграмі та фейсбуці.

Крила ІІІ

Дніпро, Культурно-діловий центр «Менора»
Початок відкриття: о 16:00

Відкриття інсталяції живописця, теоретика мистецтва, куратора, засновника й співзасновника різних мистецьких угрупувань Тіберія Сільваші. «Крила ІІІ» — це величезні полотна, що втілюють метафоричний символ руху, прагнення, творчої енергії. Уперше твір презентували у 2008 році, і в межах мистецької перформативної практики розділили на 16 частин, які потім увійшли до різних приватних колекцій. Тож тепер «Крила» «повернуться» знову.

Більше про подію на сайті, а також в інстаграмі та фейсбуці простору.

Музика українського Різдва

Львів, Львівська національна філармонія
Початок: о 18:00

Концерт-презентація альбому з 12 українськими колядками Ukrainian Christmas («Українське Різдво») у живому виконанні Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії з диригентом Сергієм Хоровцем та скрипалькою Соломією Івахів. Аранжував композиції Богдан Кривопуст. Серед колядок звучатимуть «Добрий вечір тобі», «Бог ся рождає», «Народився Бог на санях», «Павочка ходить», а також відомий «Щедрик» Миколи Леонтовича.

Більше про альбом та подію на сайті.

Перформерка Ганна Віноградова: «Мені цікаво побудувати тоненький місточок між тим, хто я є, і тим, як мене бачать»

авторка Катерина Лукʼяшко - 06.12.2024 в Театр

Восени 2024 року в Києві відбувся перформанс «Коли все руйнується, я тримаюся за пілон» — це проєкт про фізичний вимір самопідтримки, створений перформеркою й хореографкою Ганною Віноградовою у співпраці з Настею Дзюбан.

Перформанс складається з двох частин: під час першої глядачі перебували в кімнаті та переглядали запис онлайн-заняття Ганни Віноградової з її pole-dance викладачкою Дар’єю Паничевою. Вони говорили про побутові проблеми, серед яких утома або ж способи зекономити, а в розмову також впліталися пояснення окремих танцювальних рухів. Далі в кімнаті зʼявляється наживо сама Ганна Віноградова та запрошує глядачів перейти до другої кімнати, де відбувається інша частина перформансу, — у зал із пілонами. Так мисткиня унаочнює, як працює саме фізичний вимір самопідтримки — через хореографічні рухи та реквізити: блискучі червоні підбори, електричні крила метелика.

Ганна Віноградова часто вибудовує свої перформативні практики навколо танцю. Ми поговорили з мисткинею про перформанс і танець як способи підтримати себе, а також про ментальну та фізичну стійкість.

«Коли все руйнується, я тримаюся за пілон» почався з вашого захоплення pole-dance. Як до цього прийшли?

Я займалася класичною хореографією, джаз-модерном, контемпорарі-денсом, трішки хіп-хопом. А пілон з’явився у ковідні часи. У мистецькій практиці я помістила його в сучасний танець. На заняттях із пілоном у залі люди поводяться інакше: анімалістичні назви трюків здавалися смішними; тіла, закручені на палці у вузлики… Я не розуміла, чому це ніхто не помічає. Мене це вразило й надихнуло зробити перший перформанс із використанням пілону під назвою «Моя культура». Я довго шукала локацію, як у старих фільмах. Було важко, бо більшість таких місць зараз сучасні і скляні. У стрип-клубі «Яскравий носоріг» у готелі «Турист» на Лівобережній знайшла червоні шкіряні диванчики, камерність і необхідний вайб. І там у шахтарській касці з ліхтариком я підіймалася на пілон, проводила конкурси і кричала в білій пачці.

А рік тому потрапила на подію, яка мене страшенно вразила: вечір, де люди танцювали довкола пілона, без змагання, без духу суперництва. Це дуже підтримуюча спільнота. Я такої перформативності не бачила в жодному перформансі останнім часом. Там була настільки потужна енергетика, що мені здавалося, що от-от із підлоги вирвуть цей пілон і злетять у космос. Для мене на тій вечірці був присутній дух війни. Це був дуже агресивний простір. І ця агресія не спрямована на мене. Бо на пілон можна залазити метеликом, а можна злітати блискавкою.

Я залізла на підвіконня, щоб краще бачити виступи. Стояв хлопець, який вболівав за танцівників. Він був у довгому шкіряному плащі й видавав звуки, схожі на диких птахів. У когось з учасників на підборах було пір’я. У мене виникло відчуття нереальної актуальності цього всього, такого насиченого, присутнього і живого. Я намагалася написати про це есей не вийшло, але ідея залишилася. З цього й народилась назва наступного перформансу: «Коли все руйнується, я тримаюся за пілон».

Другий показ припав на день після обстрілів. І оцей контраст — між війною за вікном і звуком руху дитячих крилець у вас на спині під час підняття на пілон — викликав дисонанс. Ви навмисне це хотіли підкреслити?

Усе, що я роблю, виникає з практики. Обрала робити те, що мені приємно. Не самоексплуатувати себе, а шукати задоволення. Могла зробити щось агресивне, але воно не приходило. Крила, як щось світле й ніжне, з’явилися від темноти листопаду, передчуття важкої зими — у такі часи підсвідомо хочеться ліхтариків. Під час репетицій не могла залишити крильця у студії, тож кожного разу носила додому. Вони не були ввімкнені, але перехожі були щасливі їх побачити. До того ж ти не можеш знати, як і на що зреагує публіка. 

Цю виставу я показала двічі. Для мене вона починається з моменту, коли в першому залі вмикається аудіозапис. Це моя розмова з тренеркою під час заняття. Перша група людей його навіть не помітила. 8-хвилинний запис повністю поглинув гамір. Тоді як друга принишкла, слухала й навіть повторювала деякі рухи, про які йшла мова.

Я завжди думаю, що пропоную людям і куди їх занурюю. Мені дуже подобається ця зала з великими вікнами з видом на Львівську площу. Уявляла собі напівсоціальну ситуацію, коли в цей простір потрапили люди, трохи знайомі між собою, і чують розмову, яка була колись тут записана. У ній ішлося про розминку. Була думка, що це спонукатиме звернути увагу на своє тіло або теж заохотить із кимось побалакати. А в цей час, в іншій залі, я повністю повторювала цю розминку. Коли закінчила, відчинила двері й запросила до себе людей, де продовжував лунати запис, що тепер слугував переходом і чимось спільним між нами.

Для вистави обрали обмежений простір: люди сиділи на підлозі, дуже близько до дії, але при цьому було присутнє відчуття, наче для тебе нікого нема. Неначе глядачі підглядають за приватною практикою. Ти насправді на виступі занурюєшся в себе?

Я розуміла, що виникатиме таке відчуття. По суті, це моє заняття в залі, але переформатоване в щільну перформативну практику.  Здається, що я, як перформерка, в цій ситуації схожа на людину, яка сидить сама в кімнаті й щось робить, і я була готова до того, що люди наче підглядатимуть. Якось просила Настю Дзюбан побути на моєму місці, а я б тоді поглянула на це збоку. Така інтимність для  мене зараз є бажаною. Якби я побачила таку людину, яка буркоче щось під ніс, шкрябає підлогу, то проасоціювала б себе з нею. У мене наразі присутнє бажання до споглядання чогось неспішного й інтимного, але відкритого до спостереження.

Моя інтенція — це м’яке перформерство. Погляд глядача автоматично робить мене акторкою. Але мені цікаво побудувати тоненький місточок між тим, хто я є, і тим, як мене бачать. Стараюсь на себе не тиснути.

У цій виставі я конкретно не знала, що робитиму з туфлями, і чекала, що прийде: у мене є структура, на яку спираюсь, але дії не заплановані. Мій інтерес — це не повторювати, що було вчора, а дивитися, що виникає. Тому кожного разу я танцюю по-іншому. Це дуже хвилює — бути перед поглядами людей, у такій інтимній ситуації, де я не розділена з ними. Мені здається, що я взагалі побула з кожним і з кожною.

Під час показу ви вдягаєте туфлі на руки, витираєте їм підошву і взагалі активно взаємодієте. Звідки вони з’явились?

Я ніколи не танцювала на підборах раніше і придбала їх спеціально для цього перформансу. А спробувати вмовила дівчина з Миколаєва — Дар’я Паничева, у якої я брала приватне заняття. Цей досвід з нею був дуже потужним, напівсестринським-напіввідьмацьким. Я постояла на цих підборах і вразилася, як змінюється тіло, мені сподобалося, як воно вкорінюється. Нога стає важкою, ти мусиш постійно думати про опору. 

Там є основний крок, ніби промазування туфлі об підлогу. Щось схоже на копита коняки. А коли ноги відривалися від підлоги, відчувала себе метеликом. У своєрідному взаємопроникненні символом цього дійства став пегас.

Під час всього дійства ви щось бубоніли, але дуже нерозбірливо, це якийсь прийом?

Це почалося з того, що я знімала себе на камеру під час занять. Почала розмовляти з пілоном і запитувати, що ми сьогодні будемо робити, у якому він настрої. Я розумію, що це лише гра в моїй голові. А одного разу підійшла і просто обійняла його. У виставі є цей момент, бо раніше на відео я побачила, що це було вдало.

Тобто перформанс — це й фіксація ідей, що виникають під час репетицій, і шепотіння — також про це. Але Настя підказала, що шепотіння лише біля пілона виглядає, як молитва. Тому режисерським рішенням було застосувати його на всю дію. Також це про інтимність, перебування на самоті.

На прем’єру прийшла ваша мама, вона балерина в минулому. Як оцінила виступ?

Я їй написала, що буде перформанс, і запросила подивитись в один із днів. Вона обрала один, а прийшла на обидва. Раніше вона такого ніколи не робила. Привезла із собою київський тортик і мала дуже натхненний вигляд. У перший день не знала, чого очікувати, а у другий змогла заглибитись.

Дитячі крила з ліхтариками, чарівна паличка на постері додавали відчуття казковості й чарівності. Це ваша особиста внутрішня потреба чи підтримуюча складова?

Крильця я придбала ледь не перші за пошуком у ґуґлі, а коли отримала й зібрала — просто закохалася. У моєму дитинстві такого не було. Чарівна паличка не ввійшла в перформанс, хоча вона теж світиться й навіть видає звук. Над пілонами були лампи, я хотіла їх торкатися паличкою, а вони мали загорятися. Але від цього рішення відмовились.

У мене є бажання магічного й казкового, і я його сама легко собі забезпечую — можу створити умови, щоб пограти. Також думала про те, чи не є це ескапізмом, спробою втекти від реалій у світ внутрішній. З боку виглядає, що так. Але для мене це вписано в буденність.

Іноді з’являється щось надмірне й потребує виходу, тоді я можу заспівати, чи одягнути якийсь капелюшок, змавпувати щось. До того ж я виросла в танцювальній спільноті. Усе дитинство — як один концерт. А концерт — це відчуття свята, навіть якщо виступаєш ти.

Для мене піти на пілон, одягти золоту спідничку, червоні туфлі, зробити рух і відірватися від землі з відчуттям польоту — річ дуже підтримуюча. Натхнення і сил ще на тиждень уперед, а якщо це з кимось розділити — ще надовше. Тому, коли все руйнується, я тримаюся за пілон.

Ілюстрації — фото перформансу «Коли все руйнується, я тримаюся за пілон». Фотографка: Женя Перуцька

12 українських книжок з атмосферою різдвяних свят

авторка Ксенія Ідрічан - 06.12.2024 в Книжки

Період зимових календарно-обрядових свят — час тепла й затишку. Наприклад, Різдво споконвіків надихало письменників на створення особливих історій, які дарують читачам святковий, піднесений настрій та віру в дива. І дорослі, і діти знаходять у таких творах щось близьке серцю: казкові пригоди, сімейний затишок чи роздуми про важливе.

Ми зібрали 12 книжок українських авторів й авторок, які ідеально передають різдвяну атмосферу. Серед них — класичні історії, сучасні бестселери й новинки, які щойно потрапили на книжкові полиці та допоможуть створити у вашому домі справжній дух свята.

«Різдвяна класика», «Віват» (2024).

Антологія, що збирає найкращі українські різдвяні твори, створені різними авторами й авторками, від класичних до сучасних. 60 оповідань українських письменників, які не бояться заглиблюватися в найтемніші куточки Різдва. Серед авторів: Василь Стефаник, Леся Українка, Микола Гоголь, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Панас Мирний, Гнат Хоткевич, Михайло Грушевський, Богдан Лепкий, Осип Маковей, Петро Франко, Степан Васильченко, Михайло Івченко, Модест Левицький, Юрій Андрухович, Лариса Денисенко, Любко Дереш, Тарас Прохасько, Ганна Осадко, Марина Гримич, Надійка Гербіш.

Тут переплітаються ідеї, що провокують — від реалістичних до фантасмагоричних, від глибоких філософських роздумів до шалених фантазій. Це не просто святкові історії, а справжні емоційні вибухи, що розповідають про народження світла, яке не тільки здобуває перемогу над темрявою, але й викриває її найстрашніші обличчя. Різдво тут не просто свято — це битва за душу, за правду, за віру.

«Три королі повертаються додому. Різдвяні історії для всієї родини», Галина Пагутяк, «Ще одну сторінку» (2024).

Збірка Галини Пагутяк про внутрішні пошуки та магію Різдва, яка сподобається як молодим читачам, так і їхнім батькам. Через зустрічі з дивами та незвичайними героями авторка нагадує, що Різдво — це час переосмислення, повернення до справжніх цінностей і внутрішнього дому. Книга пропонує не просто святкову атмосферу, а й філософські роздуми про сенс, що ховається за традиціями та символами цього свята.

«Різдвяна книжка», Ярослав Грицак, Надійка Гербіш, «Портал» (2023).

Потужний калейдоскоп думок, що руйнує стереотипи про Різдво. Ярослав Грицак та Надійка Гербіш створюють справжній інтелектуальний вибух, де історія та сучасність переплітаються, а кожна сторінка — це новий погляд на святкову магію. Читач потрапляє у світ, де Різдво не лише про подарунки й обрядовість, а й про перемир’я під час війни, спільне співання колядок на фронті, про історичні втрати й надію.

«Коли сніг пахне мандаринками», «Видавництво Старого Лева» (2020).

Підліткова збірка, яка зриває завісу між святковим чарівництвом і реальністю, 24 історії про найгірші та найкращі моменти життя. Серед авторів: Оксана Лущевська, Гаська Шиян, Мар’яна Савка, Аліна Штефан, Андрій Бачинський, Богдана Матіяш, Валентина Захабура, Дорж Бату, Євгенія Завалій, Саша Кочубей, Слава Світова, Юлія Смаль, Юлія Стахівська, Надія Біла, Оксана Давидова, Олена Захарченко, Ольга Войтенко, Оля Русіна, Марія Титаренко, Наталія Ясіновська, Марта Ліпша та Анна Сидор. У книзі є місце і дивам, і жорстокій правді, і несподіваним відкриттям, що змушують переосмислити все, у що ми віримо. Чи існує справжня магія у світі дорослих? Герої цієї книги весь час шукають відповіді, переживаючи миті радості, смутку й болю.

«Кутя-челендж та інші різдвяні оповідання», «Видавництво Старого Лева» (2024).

Young adult збірка таких авторів, як Катерина Єгорушкіна, Андрій Бачинський, Віталіна Макарик, Зоряна Живка, Уляна Чуба, Олександра Орлова, Юлія Олефір, Ольга Ренн, Оксана Куценко та Інна Данилюк. Книга розкриває історії 17 підлітків, для яких Різдво стає не просто святом, а випробуванням. Одні з них заблукали у чужій країні, інші таємно колядують в окупованому Криму, хтось стикається з непоправною втратою, а для деяких свято взагалі не має значення. Однак навіть у найтемніші часи, коли здається, що все втрачено, Різдво дарує іскру надії героям, бо це час, коли можна знайти не тільки любов, а й силу для нових починань.

«Ніч перед Різдвом», Микола Гоголь (пер. Максим Рильський), «А-ба-ба-га-ла-ма-га» (2014).

Справжня класика, повість, що переповнена магією українських традицій, козацьким духом і гумором. Це захоплива історія про коваля Вакулу, який через своє кохання до Оксани вирушає в подорож, щоб здобути царські черевики для своєї коханої. На його шляху постають нечисті сили, які підкидають йому безліч випробувань. Книга відрізняється чудовим перекладом Максима Рильського, який зберігає всі глибини гоголівського тексту, не втрачаючи його містичної атмосфери.

«Сім ночей перед Різдвом», Наталка Данькова, «Чорні Вівці» (2023).

Магічно-реалістичний роман Наталки Данькової занурює читачів у атмосферу Різдва, міфології, магії та боротьби між добром і злом. Злата порушує обітницю, щоб провести сім ночей перед Різдвом у замку Яна, брата її зниклого чоловіка. Вона не підозрює, що ці ночі — пастка для її душі. Ян, органіст, чия музика приносить прокляття, викликає розпад каменів і блискавки, а його мелодії несуть голос Адама, вигнанця з Раю. Злата пообіцяла бути з ним, але чи є вона лише «жінкою», чи її душа вже належить іншому світу? Сім ночей у замку — це не просто час, а зустріч із силою, що прийшла по її душу.

«Різдво і мої дванадцять бабусь», Катерина Єгорушкіна, «Портал» (2020).

Сімейна книга, яка відкриває для дітей та їхніх батьків світ різдвяних традицій різних країн. Марія, головна героїня, подорожує світом, святкуючи Різдво в Мексиці, Фінляндії, Ефіопії та інших куточках планети, порівнюючи їхні звичаї з українськими. Це не просто цікава історія, а можливість пізнати різноманіття культур, навчитися цінувати родинні зв’язки та дізнатися про українську діаспору по всьому світу.

«Коляда з лицарями», Ольга Купріян, «Портал» (2020).

Захоплива історія для дітей та дорослих про пригоди, магію та справжню сміливість, загорнута у смачну порцію історичних фактів і народних традицій. Книга розповідає про двох малих героїв — Анничку та Мстислава, які, переживаючи різдвяні святкування, відкривають для себе глибокі таємниці минулого. Вони занурюються в події Великого князівства Литовського, намагаються знайти зниклий прапор лицаря й відновити честь родини.

«Містичне Різдво», Юрій Грузін, «Фабула» (2024).

Збірка оповідань Юрія Грузіна, де кожне Різдво приносить не тільки святкову магію, але й несподівані випробування. Різдво змушує героїв не просто шукати дива — вони їх створюють, ламаючи все на своєму шляху. Від альтернативної Буковини XIX століття до холодної Гренландії — кожна історія вибухає магією, коханням і боротьбою за життя, де на кону не просто щастя, а сама доля. У цей час навіть найтемніші закутки світу стають ареною для чудес, де, додавши трохи різдвяної магії, можна перемогти будь-яку темряву.

«Амстердам — Київ. І трохи святого Миколая», Галина Рис, «Дискурс» (2017).

Історія про випадковість, що стає поворотним моментом у житті. Переплутані валізи в аеропорту, чужий рукопис про Святого Миколая та двоє незнайомих людей, що опиняються в центрі магічної історії. Олена та Марко поринають у пошук незавершеного тексту, що поєднується з їхнім власним життям, де сучасність і минуле переплітаються в дивовижну гру. Книга про кохання, диво і пошук сенсу в звичайному житті, де кожна випадковість може стати початком великої зміни.

«19 різдвяних історій», «Видавництво Старого Лева» (2018).

Збірка 19 сучасних українських авторів, які через різдвяні історії розкривають різноманіття людських переживань і вражень від цього магічного свята: Катерина Бабкіна, Дорж Бату, Володимир Бєглов, Костянтин Москалець, Ірина Савка, Мар’яна Савка, Галина Вдовиченко, Христя Венгринюк, Богдан Волошин, Надійка Гербіш, Сергій Гридін, Богдан Жолдак, Мирослав Лаюк, Богдана Матіяш, Маркіян Прохасько, Любомир Серняк, Сергій Осока, Катерина Міхаліцина, Ілларіон Павлюк. Від яскравої фантасмагорії до гірких роздумів про самотність, минуле й дорослішання — кожна з цих історій немов маленький подарунок, що залишає після себе відлуння тепла і глибоких переживань. 

Тут Різдво не тільки святковий момент, а й час для рефлексій, пошуку сенсів і змін у житті. Автори та авторки виводять нас за межі стереотипів, показуючи різноманіття людських доль і способів святкування, але всі ці історії мають одну спільну рису — вони дарують надію, нагадують про важливість традицій, любові та єдності.

Текст створено в межах студентського стажування.

Фантастичні історії, нариси про морські мандри та історії цепелінів. Перший номер «Універсального журналу»

авторка Марія Стахів - 05.12.2024 в Культура

Листопад 1928 року був звичайним листопадом міжвоєнного світу:

— у США відбуваються президентські вибори, перемагає Герберт Гувер. Він стане 31-м президентом;
— у Туреччині ухвалюють закон про перехід на алфавіт, що базується на латинці;
— виверження вулкана Етна майже повністю руйнує сицилійське місто Маскалі;
— виходить «Пароплавчик Віллі» — перший звуковий фільм студії Діснея, що знайомить нас з Мікі Маусом;
— паризька опера вперше ставить оркестрову п’єсу «Болеро» Моріса Равеля;
— в газеті Vossische Zeitung почали публікувати уривки з роману Еріха-Марії Ремарка «На Західному фронті без змін»;
— у Львові на десятиріччя Листопадового чину панахида переходить у стрілянину та кількаденні погроми українських бізнесів;
— у Харкові офіційно відкривають один із перших українських хмарочосів — Держпром;
— на підрадянській території України триває впровадження колективізації, через посуху реалізовують систему продовольчого нормування.
— уже два місяці, як нарком Микола Скрипник затвердив новий правопис, який згодом назвуть «скрипниківкою».

А ще виходять друком нові номери літературних журналів «Гарт», «Нова генерація», «Молодняк», «Друкар» та багатьох інших. І з’являється перший номер «Універсального журналу».

«Універсальний журнал», або «УЖ»

«Універсальний журнал», або «УЖ» — це експериментальне явище, що з’явилося з ідеї, натхнення та запрошення на чай з варенням. Так, Майк Йогансен та Левко Ковалів підступно запросили Олексу Слісаренка, щоб той став редактором нового медіа, але той був зайнятий і цю роль довелося взяти на себе Юрію Смоличу. Журнал став платформою для митців з різних мистецьких угруповань. Ілюстрований літературно-художній місячник мав команду, яка часом змінювалася, рубрики, що наче і були сталими, але все одно трансформувалися, щедру кількість ілюстрацій та фото.

Отож: журнал уже в кіосках із пресою, за один номер правлять 50 копійок і обіцяють, що «УЖ виходить щомісяця, не запізнюється (спойлер: ні, це трішки заамбітна мета — ред.) і має в кожному місячному зошиті 96 сторінок (середнього формату з найцікавішим і найрізноманітнішим матеріалом»

Засновники

За журналом, гасло якого «Немає на світі такої речі, що про неї не можна було б цікаво розповісти», стоїть непересічна команда. Наповнення цього та решти номерів можна умовно поділити на літературну та суспільно-політичну частини. А збирав це докупи Юрій Смолич.

Юрій Смолич

Юрій Смолич

Юрій Смолич (який у ранніх документах був Георгієм) повноправно вважається одним з творців української наукової фантастики. Про його фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» поговоримо трохи далі, а от до решти іпостасей перейдімо уже зараз. На час виходу першого номера йому 28 років. Він редактор не тільки «УЖа», а й низки інших видань, письменник і театральний критик. Любить жінок, і вони відповідають йому тим самим.

У майбутньому його вважатимуть чудовим мемуаристом (написав спогади про своїх сучасників, на які дослідники часто покликаються і зараз: мемуарну трилогію «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969) і «Розповіді про неспокій немає кінця» (1970) та окремі книги «Я вибираю літературу» (1970) і «Мої сучасники» (1978)).

мемуари Юрія Смолича

Обкладинки мемуарів Юрія Смолича

А ще в його біографії є темний бік: співпраця з КҐБ. За словами сучасної дослідниці Ярини Цимбал, «Юрій Смолич був секретним інформатором КДБ (тоді УДБ НКВС) з 13 лютого 1935 року до 20 лютого 1953 року». Але за вікном 1928 рік, листопад, трошки погана погода і свіжий номер новоствореного журналу на столі.

Інша іскриста та мінлива зірка «УЖа» — тридцятитрирічний Майк Йогансен. Поет, прозаїк, критик, поліглот, автор в’їдливих ремарок та іронічних оглядів преси і просто людина з чарівним фотопортретом з люлькою.

Майк Йогансен

Майк Йогансен

Як згадував Юрій Смолич у «Розповіді про неспокій», Йогансен «шукав способу уникнути літературної групівщини і сподівався знайти це якраз у “безорганізаційному літературному бутті”, та швидко зрозумів, що “Літературний ярмарок” (щомісячний художньо-літературний журнал-альманах, який виходив у Харкові з грудня 1928 по лютий 1930-го — ред.) фактично перетворюється на нову організацію, ще й завуальовану колишню ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури — літературне об’єднання, засноване в Харкові, яке проіснувало з 1926 до 1928 року — ред.)». І заснував «УЖ» разом з Левком Ковалівим. Його ремарки, коментарі та просто матеріали супроводжуватимуть нас всі 10 номерів.

Третій з батьків-засновників «УЖа» Левко Ковалів. Йому на момент виходу першого номера журналу теж 33, як і Йогансену.

Ковалів Левко Борисович

Левко Ковалів

Левко був фундатором радіомовлення в Україні — першим головою першого Радіокомітету УРСР. А ще захоплювався спортом, теорією та практикою фотографії (навіть напише підручник) і логічними іграми. Рубрика з ломиголовками (головоломками) у журналі саме від нього. Крім того, Ковалів писав фейлетони, кожен підписуючи інакшим псевдонімом. Також він любив науку, тому в 40 років вступив на хімічний факультет і блискуче його закінчив. В «Універсальному журналі» в нього була важлива роль: завдяки своїй впевненості та посидючості він допомагав Майку Йогансену втілювати його часом хаотичні ідеї.

Олекса Слісаренко, який таки став співредактором «УЖа», теж з’являвся на сторінках зі своїми текстами. Він трохи старший від цієї компанії, на момент виходу першого номера Олексі 37. Його твори — гостросюжетні психологічні новели, а згодом романи й повісті.

Олекса Слісаренко

Олекса Слісаренко

Починав він як поет-символіст, підписував маніфести футуристів і конструктивістів, потім обстоював чисте мистецтво. Він бачить нових талановитих людей та витягує їх на світло. Один епізод характеризує його дуже повно. У 1928 році (як пише наш сучасник Олександр Гандзій) Ніколай Ґорький висловлюється категорично проти перекладу свого твору «Мать» українською мовою. Олекса Слісаренко був серед тих, хто вступив у полеміку із ним. Основним його аргументом було те, що думка російського діяча про українську мову не має ваги проти народу з тисячолітньою історією та культурою. Коли ж Ґорький пізніше приїжджає до Харкова, то провідні письменники ігнорують зустріч із ним, підкреслюючи самодостатність українського літпроцесу.

Слісаренко стильно вдягається, перетворює чаювання на літературні дискусії, носить канотьє та портфель, у якому ховається рибальське та мисливське начиння. А про решту поговоримо пізніше.

Отож маємо натхненну амбіційну команду, харизматичних авторів та жагу зробити щось інакше. 

Журнал — обличчя часу

У першому номері редакція обіцяє читачам багато ілюстрацій — і виконує цю свою обіцянку — та новий номер щомісяця. А ще шукає собі нові кадри та приймає рукописи (обов’язково надруковані на машинці, щоб чужий почерк зайве не розбирати). Спойлер: з новим номером 1 числа кожного місяця не склалося, часом підготовка затримувалася (редакція щиро перепрошувала і навіть трішки посипала голову попелом), при цьому в дизайні та верстці експериментували від душі.

Перший номер «УЖа», зворот титульної обкладинки

На обкладинці першого номера — рекурсія, хлопчик тримає перший номер «УЖа», на якому хлопчик тримає перший номер «УЖа», на якому хлопчик тримає перший номер «УЖа»… а всередині читачів чекають як літературні твори, так і суспільно-політичні матеріали.

Гортаючи майже столітні журнали, важливо пам’ятати контексти, у яких вони видавалися. Цей журнал — обличчя свого часу. Й оскільки немає такої речі, про яку не можна цікаво розповісти, то це правило поширюється на всі сторінки. Як на подорожні нариси чи рекламу, так і на ідеологічні матеріали чи звіти з партконференцій.

Розпочинається номер портретом Станіслава Косіора — генерального секретаря ЦК, розповіддю про підпільну друкарню і перебування в Києві у 1903–1904-му родини Владіміра Лєніна і фотографіями свідків тих часів. Формальностей дотримано, важливих людей згадано, гарні літери намальовано — можна йти перебивати все мистецтвом.

Літературні твори

Оскільки, видання має фокус на літературу, то у кожному номері неодмінно є кілька свіжих художніх текстів. Наприклад, оповідання «Молодість» письменника та перекладача Василя Вражливого з ілюстраціями художника Анатолія Бондаровича, який працює в «УЖі» керівником-консультантом художньої частини журналу. В цьому оповіданні йдеться про життя трьох колег, які мешкають разом на квартирі, а ще про пристрасті, отруту, невзаємна любов та одруження. Оповідання Василя Вражливого зараз можна знайти в антології «Молодість. Любовна проза 20-х років» від видавництва «Темпора». 

Оповідання Василя Вражливого

Антологія «Молодість. Любовна проза 20-х років» від видавництва «Темпора» (2019); обкладинки до творів Василя Вражливого, що вийшли за його життя.

У цьому номері знайшлося місце і для легких розваг. Художник та педагог Григорій Бондаренко ілюструє одну з пригод лікаря Піддубного — детектива-аматора з творів Юрія Шовкопляса. Детективу та читачам випадає розплутати складну справу: у Харкові з в’язниці втік один злодій та бандит, і треба з цим розібратися. Сучасна дослідниця Марина Рябченко зауважує, що в Піддубного, як і в знаменитого Шерлока Голмса, є своєрідні способи продемонструвати задумливість. Але оскільки час розслідування зазвичай триває не більше кількох годин, грати на скрипці чи курити люльку ніколи. Тож він просто «періодично завмирає з відчуженим виглядом», дивуючи цим інших.

Що цікаво, лікарю у цьому оповіданні байдуже, чи знайшов він убивцю. Найбільше йому важить, що вдалося відвести підозри від невинного. Наступні номери «УЖа» теж можуть похвалитися детективними сторінками. В антології «Постріл на сходах. Детектив 20-х років» від «Темпори» можна почитати більше. І зокрема, ще один текст, який вийшов у цьому номері — «Господарства доктора Гальванеску» Юрія Смолича. 

Антологія «Постріл на сходах. Детектив 20-х років» від видавництва «Темпора» (2019); «Пробудження вночі» — збірка трьох оповідань із серії «Проникливість лікаря Піддубного» Юрія Шовкопляса.

Над літерами та ілюстраціями до роману «Господарства доктора Гальванеску» Юрія Смолича попрацював художник Борис Фрідкін, який десь за два роки до виходу першого номера «УЖа» закінчив Харківський художній інститут, де навчався у Бернарда Кратка. Роман «Господарства доктора Гальванеску» виходив частинами у перших пʼяти номерах журналу саме з його ілюстраціями. 

«Господарства доктора Гальванеску», ілюстратор — Борис Фрідкін

Оповідка про лихого румунського генія є першою книжкою у трилогії «Прекрасні катастрофи». Українка-аспірантка (із таємним завданням) Юлія Сахно має розгадати таємницю, яка тримає у страху селян з однієї румунської місцини, і бажано не загинути у процесі. Вона приїжджає до доктора Гальванеску в його маєток, щоб розібратися з усім. Тут і питання біоетики та євгеніки, і антагоніст, схожий на доктора Моро й доктора Франкенштейна, і елементи горору, і кінематографічні описи. Смолич закінчує оповідь на дуже гострому кліфгенгері та змушує чекати на наступний номер, щоб дізнатися, чи не примарилося це все нашій героїні перед сном у тому моторошному маєтку.

Що за чорт? Що за почвара? аж захолола Сахно. Що за привид з колекції старого ідіота! Привид тихо минув прогалявину і пішов стежкою в глиб парку. Коли він обернувся до Сахно боком, Сахно не могла не відзначити, скільки подібна його хода, всі його рухи до ходи і рухів Хаквілавіліса.
Але це не він. Коли та червона потвора — нащадок якихось хамитів, то це вже якийсь альбінос… чи що.
Місяць зайшов за хмари. Вся таємничість ночі зникла. В глиб парку віддалялася звичайна людська постать, тільки що гола.
Чи це звичайний місячний міраж? пробувала впокоїти себе Сахно, пригадуючи все відоме їй за південні міражі. Чи я галюциную з перевтоми?
Але мова розуму мало впокоювала роздратовані нерви і не здатна була розвіяти пригнічености.
Марно силкуючися відігнати моторошний образ і прикликати сон, загорнулася Сахно в холодні тканини вигідної постелі.

У наступній частині «Що було потім» лишаться ці ж головні герої, правда, діятимуть вони вже на території підрадянської України. Якраз розв’язуватимуть проблеми, які перед ними постали у першому фрагменті. А от третя частина — «Ще одна прекрасна катастрофа» — відрізняється від попередніх і місцем дії, і головними героями. 

Володимир Ґжицький вирізняється на тлі решти авторів, твори яких ми гортали до цього, саме походженням з Тернопільщини. 1928 року Ґжицький у складі кінописьменницької експедиції, яку очолював Олександр Довженко, вирушив на Алтай, щоб вивчати життя тамтешніх мешканців. На основі вражень з цієї поїздки він напише роман «Чорне озеро», а в «УЖі» опублікують оповідання «Кам Кабир». Це історія про кохання, духів, підступність та жорстокість, переслідування та погоні й возз’єднання закоханих.

Вірш номера — «Рейд» від футуриста Олекси Влизька. Тут трішки урбанізму, метафор, маяка та елеватора.

вірш «Рейд» Олекси Влизька

Сторінка «Універсального журналу»

Нарис

До речі, «УЖ» допоміг становленню жанру нарису в українській пресі тих часів. Нарис — це малий оповідний художньо-публіцистичний жанр, де автор відтворює сучасні йому події чи зображає людей, яких особисто знає. Дослідниця Ярина Цимбал вбачає в цих нарисах риси нової журналістики (її ще називають наративною журналістикою чи літературою факту).

Олександр Мар’ямов

Олександр Марʼямов

Молодий Олександр Мар’ямов (на момент виходу першого номера журналу йому 19 років, але він уже пише не тільки для «УЖа») подорожує різними цікавими місцинами й регулярно привозить яскраві фото та екзотичні розповіді. 

Ілюстрація Веніаміна Брискіна (до нарису про Іран Олександра Мар’ямова)

«Там, за Паглеві» — подорожній нарис про Іран. Проілюстрував розповідь художник-плакатист Веніамін Брискін. Мар’ямов гуляє, спостерігає за людьми, літає літаком, спілкується з місцевими, стежить за протестами, пробує щось нове і рушає далі мандрувати світом. Детальні описи та відтворення діалогів дозволяють також відчути себе подорожніми, наче ми провалилися в часі та мандруємо разом з ним.

Аероплан робить сім кругів. Безнадійно порожній аеродром постає внизу гаряче-зеленим квадратом, вихопленим на вузькій, витягнутій в море стежці. «Юнкерс» іде вниз, плигає на траві, біжить далі й спиняється, нещадно мнучи буйні травневі паростки. Ми пролетіли шість аеродромів, Паглеві сьомий; і на всіх сімох однаково панує травень, на всіх сімох згинаються вже високі стебла; аероплан вгрузає в зелений полон, стаючи на свої передзначені пів години, щоб пити бензину й летіти далі.

До речі, ціна перельоту від Харкова до Баку складала 68 карб., тоді як 3 години шляху від Баку до Тегерану — цілих 130 карбованців. А ще Укрповітрошлях дає страховку на 5 000 карб. на випадок аварії, тоді як німецька компанія «Юнкерс» тільки запропонувала підписати документ, що у разі катастрофи жодних претензій до неї не предʼявлятимуть.

Обличчя буржуазної преси

Майк Йогансен як поліглот і майстер метафор та іронії не може залишатися у межах редакторства чи художньої літератури, тому в «УЖі» публікують не тільки його художні твори. Він має свою окрему нерегулярну рубрику, у якій оглядає закордонну пресу. У першому огляді пильну увагу Йогансена привертає газета The Times. Вона постає джентльменом-велетнем:

В двох номерах «Таймсу» стільки тексту, скільки є в третьому томі «Капіталу», кожна сторінка його вміщає на своїх семи шпальтах рівно друкований аркуш, а їх, сторінок, над двадцять. Щоб прочитати ввесь номер «Таймсу», всі ці двадцять два аркуші друкованого тексту, треба сидіти цілий день з рання до вечора. Отож ніхто, очевидно, не вправляється читати всю газету, а продивляється лише ті відділи, що його найбільше цікавлять. Та ми спробуємо прочитати цілий номер «Таймса», хоча б у найхарактерніших рисах, і почнемо з самісінької маківки цього шановного джентльмена.

Йогансен безжально проходиться по обсягу газети, зачіпає оголошення, критикує рубрику з новинами з парламенту і не забуває наблизити великобританську реальність до української:

Треба сказати, що туристам живеться в Англії здорово. Можна за відносно невеликі гроші поїхати куди завгодно. Англійці, приміром, їздять у Париж на weekend (кінець тижня, от як харківський робітник їздить на суботу й неділю рибалити на Дінець).

А ще описує таємний візит принца Вельського (йдеться про Едуарда VIII, який буде королем з 20 січня до 11 грудня 1936 року, але відречеться від престолу через зв’язок з Волліс Сімпсон) і згадує нативну рекламу. Виявляється, майже сто років тому газети теж писали про гріхи та з ностальгією думали про Римську імперію. 

Майк Йогансен, розбір «Таймсу»

Позичена гумористична вставка

Рубрика «Сторінка гумору» у наступних номерах буде не настільки окресленою. Хоча для іронічних текстів місце знайдеться. Якщо почитати цей блок з позиченими у львівського «Світу» анекдотами (таке трапиться тільки раз, більше у цього ілюстрованого двотижневого журналу, що виходив у 1925–1929 роках, «УЖ» контент не позичатиме), то можна сказати, що майже за сто років деякі жарти не дуже змінилися, просто перекочували зі сторінок журналів у тіктоки та рілзи. Чи у номери гумористичних шоу різної свіжості.

Вічні теми стосунків у подружжі чи родині можуть спокійно стати основою для скетчу, тільки потрібно змінити міри на звичні. А якщо вони потраплять на екрани шоу, то мають усі шанси засвітитися в рубриці «Антоніна» від «Детектора медіа».

Чоловік роздумує: Моя дружина важить 150 фунтів. Щороку їде до курорту і тратить 15 фунтів. За десять років буду мати спокій…
— Сьогодні уперше пробудився я від будильника. — Такий поганенький? — Та ні: жінка влучила мені тим будильником у голову.
— Як ви гадаєте, чи добре спати в цім готелі? — Мабуть, що добре: я вже пів години дзвоню і не можу нікого добудитися.
Учитель. — Що буде з золотом, коли лишити його на вільному повітрі? Учень. — Вкрадуть його.

Візуальні рішення

«Універсальний журнал» є майданчиком для промоції не тільки письменників, а й інших митців. Про театральних діячів і діячок можна почитати у наступних номерах, а в першому — подивитися на нову гравюру Івана Падалки. Він був учнем Опанаса Сластіона та Михайла Бойчука. Встиг попрацювати професором Київського художнього інституту. З 1925 року викладав у Харківському художньому інституті. Автор теоретичних праць у журналах «Нове мистецтво» та «Мистецтво». У журналі гравюра чорно-біла, але існує і кольоровий варіант.

гравюра "Селянки" Івана Падалки

Гравюра «Полільниці», Іван Падалка (1928)

Журнал тримає руку на пульсі мистецтва — наприклад, автор під псевдонімом Леонід К. показує читачам ілюстрації італійського художника Карло Біскаретті. Маємо своєрідну альтернативну історію, де автівки опиняються на місці визначних подій та вічних сюжетів. Тут і Одіссей повертається до Пенелопи на лімузині, і Троянського коня затягують за допомогою вантажівки, Ганнібал переходить через Альпи на «танковому автомобілі», а Цезар десантується в Англію з купою нової військової техніки.

Малюнки Карло Біскаретті.

Автор статті зауважує, що такий прийом контрастів уже використав театр, як-от постановці відомої оперети драматурга Вільяма Гілберта та композитора Артура Саллівана (український текст якої адаптував Остап Вишня) «Мікадо», яку в 1927 році поставили на сцені театру «Березіль», де стару Японію осучаснено не лише на рівні мови, але й в загальному антуражі.  Оформленням сцени та костюмів займався Вадим Меллер. Цікаво, як би він зреагував на постановку «Марії Стюарт» від Івана Уривського чи на балет «Тіні забутих предків» на музику Івана Небесного та лібрето Василя Вовкуна.

Марʼян Крушельницький у ролі Ко-Ко; сцена з вистави; ескіз костюма Міністра війни

Свідчення наукового прогресу

Окрім мистецтва, літератури й гумору, журнал пропонує звернути увагу на новини авіаіндустрії. Міжвоєнний період — час експериментів, винаходів, подорожей та експедицій. Тому поява неординарних речей закономірна і цікавить людей в усьому світі. А оскільки це щось цікаве, то воно має бути на сторінках «УЖа».

Літак «Ромар», фото з «Універсального журналу»

«Німецька цивільна повітряна флота поповнилася величезнішим у світі гідропланом.

Розмах його крил досягає 37 метрів, а довжина — 23 метри. Гідроплан устатковано трьома моторами загальною потужністю у 2.400 кін. сил. Новий літак «Ромар» належить до категорії човнів до літання; на воду він сідає не поплавцями, а самим корпусом».

Перший літак такого типу вперше злетів 7 серпня 1928 року. У жовтні того ж року його представили на Берлінській авіаційній виставці. Таких літаків зробили всього чотири, три Deutsche Luft Hansa використовувала на балтійських рейсах, а один поставили французьким ВМС.

Саме час зупинитися на історії появи дирижаблів-цепелінів, занотованої автором під псевдонімом Б. В. Поряд з ефектними фото — розповідь, у якій фігурує Девід Шварц (названий у замітці Давидом), його патент на каркасні дирижаблі, аварія та граф Цепелін, який викупив патенти через один нещасний випадок. З моменту виходу цієї статті в «Універсальному журналі» до сумнозвісної катастрофи «Гінденбурґа» — найбільшого пасажирського дирижабля фабрики фон Цепеліна, — коли після 60-годинного перельоту через Атлантику літальний апарат повністю згорів за 34 секунди і впав на землю, лишалося ще дев’ять років.

Фото цепелінів з «Універсального журналу»

Нарешті, 13 січня 1897 року дирижабль Шварца був готовий. Того дня — іронія судьби — винахідник умер від апоплексичного удару. У листопаді того ж року відбувся перший політ повітряного корабля. Він мав 38 метрів завдовжки й мотор на 16 сил.

Харків чи Харьков

Читати роздуми В. Іволгіна (справжнє ім’я Володимир Зегерс) про ідентичність Харкова як столиці підрадянської України, з висоти 2024 року досить незвично. 

Наприклад, за свідченнями 1808 року, вулиці в місті були настільки брудними, що доводилося запроваджувати грязьові канікули: «Часи були класичні, і тому незвичайним канікулам дали назву: feriae luti, що більш відповідало академічному стилю». 

«Харьков» — це минуле обличчя міста, зараженого смородом, із постійними приїздами царських чиновників, дивними розвагами та засмаженим биком із золоченими рогами на народних гуляннях. Тоді як «Харків» у цьому нарисі зовсім інший.

Олександрівська каплиця на Сергіївській площі. Фото з «Універсального журналу»

Проблеми з дорогами здаються вічним урбаністичним явищем. Немає покоління, яке б на них не скаржилося, часом передаючи міські легенди далі.

Якщо через бруд університет мав «брудні вакації» і просив перевести його в інше місце, а школи просто закривали на 2–3 місяці, то все ж таки треба визнати, що становище їхнє не було найгірше. За 30-х років XIX століття колишні Московська, Катеринославська, а також і Сумська вулиці були майже невилазні. Самі мешканці засипали камінцями й різними покидьками ями…
Дуже цікаве брудне минуле й Театральної площі. 1820 року тут була в’язниця. Все це місце було заражене неймовірним смородом. Покидьки ніколи не вивозили за місто…
Але чи не найцікавішим явищем у житті старого Харкова була незвичайна хроніка сумних подій; люди втопали й душились у болоті.

Можна критикувати дивні рішення попередників, насміхатися з дурості та шахрайства царських чиновників, зносити зайве і застаріле, щоб показати нове обличчя Харкова, бо, знаєте, «ХАРКІВ! Немає жодного сумніву, що незабаром нове місто розкинеться там, на горі, де сьогодні вже панують над просторами корпуси Будинку Промисловости. Не дарма ж околиці міста цього року вже сполучено з цим палацом трамвайними коліями».

Місто росте і змінюється, і 1928 року в нього зовсім інше обличчя.

стадіон «Металіст» Харків

Стадіон «Металіст». Фото з «Універсального журналу»

Оскільки поважне медіа не може обійтися без рубрики про спорт, а харків’яни якраз змагалися з ленінградцями у різних видах спорту на стадіоні «Металіст», то матеріал має поетичну назву «Війна Півночі з Півднем», яка зараз сприймається зовсім інакше, бо Харків для нас аж ніяк не південь, а щоб його так назвати, треба хіба що відкривати карти СРСР, які, на щастя, припали пилом.

Свідки свого часу

Так, цей журнал — дзеркало свого часу з усім спектром існування в УРСР. 

Тому не дивно, що тут є нарис про дітей, родина яких заселяється у квартиру непманів (підприємців, так званої нової буржуазії — орендодавців, маклерів, комісіонерів тощо, які провадили свою діяльність у той час, коли більшовики тимчасово відійшли від генеральної лінії партії й були дозволені ринкові відносини та різні форми власності). Проте політика НЕПу була нетривалою, тому колишніх господарів, найімовірніше, виселили як незручних для партії, і зараз новим жителям лишилося здерти зайві кольорові шпалери, з’ясувати, як користуватися незрозумілим приладдям і бути щасливими.

Залишились тільки легкі, ледве вловимі сліди непманського перебування в квартирі: не зірвана з парадних дверей дощечка і густий нафталінний запах у спільному коридорі. Але й це швидко щезне, вивітриться, вичиститься. Правда, спочатку, з незвички дітвора плутає призначення речей, і тому у ванній плавають паперові кораблі, а у водяну раковину моторна дівчинка посадила купатись свого брата…. Великі вікна і високі поверхи перестануть лякати дітей, переселених сюди з вогких, гнилих підвалів і дощаних бараків.

Час книгарень і книжок

У цьому номері навіть є огляд вітрин харківських книгарень, на якому ми зупинимося детальніше. Сама редакція пише, що вони не брали статистики та не розпитували книгарів, бо вітрини говорять самі за себе. Часом, щоб зробити хороший та актуальний матеріал, достатньо взяти фотоапарат і піти фотографувати вітрини книгарень: «Фотоплівка не бреше, це найправдивіший свідок». 

Тут автори розмірковують, що, власне, варто додавати на вітрину та на яку аудиторію орієнтуватися. Так ми дізнаємося, що у видавництва та книгорозповсюджувача «Книгоспілка» на майдані Тевелева (зараз майдан Конституції) були темні й малі вітрини, де на українську книжку віддали дуже мало місця. І знайти там книжки самої «Книгоспілки» складнувато. А все решта — з російськими книжками (яке неподобство!).

Тут на площі в півтора квадратних метра і портрет С. Семенка, і «Наукові записки ВУАН», і «Свійські тварини», і Георг Грос. Бракує тільки видань самої «Книгоспілки», що з честю прикрашають вітрини інших книготорговельних організацій.
Даремно ви шукали на фото прекрасних видань «Творів» Л. Українки чи Гі де Мопассана. Немає там і книгоспілчанських новинок, як-ото монографії В. Юринця про Тичину, Смолича «Фальшива Мельпомена», Копиленка «Твердий матеріал» і багато інших.
Вся ця література не варта уваги, за переконанням книгоспілчанських торговельників.
Інша справа — «Записки» і «Матеріали» Академії.
Немає на вітринах і тих сотень дитячих книжок, що їх видала «Книгоспілка», зате продукція «Радуги» і «Меріманова» має своє певне місце і разом з іншими дитячими книжками посідає цілу вітрину, цебто рівно стільки, скільки вся українська книжкова продукція з академічними виданнями, що їх, певно, маси розкуповують, як пиріжки.

Вітрини харківських книгарень. Фото з «Універсального журналу»

А от книгарня «Пролетарий» спокушає несподіваними поєднаннями. Складно зрозуміти, чим саме керувалися власники, оформлюючи вітрини, але все надто еклектично. Книгарня ДВУ (Державного видавництва України) торгує тільки своїми книжками. І тільки «Український робітник» пропонує всі цікаві новинки. Тому редакція дає універсальні поради, які звучать ну дуже сучасно.

Любі торговельники, давайте умовимося, що книжку українську все одно просувати треба, що на вітрині вона мусить зайняти своє місце, а не так, як у «Книгоспілці» (10% вітринної площі), що торгувати треба всіма книжками, а не тільки свого «изготовления». Пожалійте, нарешті, покупця, якому плювати на міжвідомчі тертя, на патріотизм, на русотяпство. Зробіть так, щоб нам у наступний раз не довелося б бігати по Харкову, шукаючи вітрину, яку можна б було похвалити, а щоб ми, висунувши язика, шукали вітрину, яку треба було б вилаяти.

Наша система — п’ять хвилин розумової гімнастики щодня

Нехай інші відділи годують читача готовою поетично-літературно-науковою юшкою. Наш відділ, навпаки, вимагатиме від читачів самостійної праці.
Нехай-но гаслом нашого відділу буде парадоксальне твердження, не скрізь, правда, досі визнане навіть в наукових колах:
«Голова на плечах — як коли до речі!»
Випробуйте-но на наших ломиголовках свої голівоньки, дорогі читаченьки.
І пам’ятайте: хто з вас, мої голуб’ятка, ставитиметься до цього діла ретельно й серйозно, того наша редакція всіляко преміюватиме, не спиняючись перед жодними витратами.
А спробуйте лише ухилитися, ми знайдемо способи вас зганьбити, заплямувати, накрити мокрим рядном, викрити перед усім світом, записати на чорну дошку, оголосити ворогом розумового розвитку і взагалі…
Проте найбільшою вашою карою залишиться нікчемний гарбуз на плечах, нездатний розв’язати найпростішого ребуса, як і найважчого життьового питання.
Живіть собі з таким овочем замість голови!

Ілюстрація з «Універсального журналу»

Редакція ще не спішить показувати читачам, у що ж вони вплуталися. Тільки у блоці з ломиголовками  або ж головоломками (найсерйознішого та найкориснішого для читача, на думку автора цього блоку) трішки обережно пускається берега, натякаючи, що чекатиме далі: геометричні загадки, гра в японську гру ґо та інші забавки. 

Одне з перших завдань пропонує читачам стати тревел-блогерами та помандрувати за межі обійстя, сидячи в себе в кімнаті, та не просто так, а щоб отримати нагороду, якщо вдасться спланувати ідеальний та бюджетний маршрут. Олекса Слісаренко робить все, щоб вам захотілося вирушити в таку подорож. Редакція журналу прагне не проґавити шанс і відкрити для себе нові таланти завдяки цій колонці зворотного звʼязку. Бо раптом є хтось, хто досі не пише для «Універсального журналу».

ПРАВИЛА ГРИ «ПОДОРОЖНІЙ»

Ми ставимо вам завдання, сидячи у себе в кімнаті, подорожувати от одного населеного пункту до другого. Користуючись якими завгодно шляхами (вода, суходіл, повітря і таке інше) і всіма можливими способами пересування (пішки, кіньми, волами, у возі чи верхи, велосипедом, авто, мотоциклом, моторовим човном, пароплавом, аеропланом і таке інше). Але ви повинні добре зважати на всі перешкодні й другорядні особливості подорожі (пора року й інше).

Учасники цієї гри мусять подати до редакції «Універсального Журналу» описання такої подорожі у формі або оповідання, або щоденника, або записок в живому викладі, причому в літературному відчиті про подорож мусять неодмінно бути такі відомості:

а) Відстань в кілометрах між кінцевими пунктами подорожі та окремими населеними пунктами (значнішими).
б) Описання характеру шляху між окремими пунктами подорожі.
в) Вартість проїзду, коли подорожній користається найманим транспортом (залізницею, кіньми, авто, аеропланом)
г) Обрахунок речей, що потрібні для подорожі, та їх приблизна вартість.
д) Скільки часу потрібно, щоб покрити всю відстань та окремі дільниці шляху між кінцевими пунктами.
е) Дати загальний обрахунок вартости подорожі.
ж) Описати найцікавіші місця (історія населення, соціальні стани, економіка, природа, етнографія, місце в революції, фабрики, рукомисла і т. ін.).

Учасники гри, коли вони самі не бували в пунктах (хоча б окремих), що лежать на шляху подорожі, можуть користатися з усяких літературних джерел, оповідань живих людей і інш. та мапами».

Якби вам вдалося зробити все так, як того прагне редакція, то ви отримали б місце для публікації, гроші (від 10 до 100 карбованців) та «цілорічну» передплату на «УЖ». Тільки треба встигнути надіслати все до 1 січня 1929 року (відповідь — у 4 номері). А щоб уникнути шахрайства і не роздавати премії тим, хто не купив журналу, учасники конкурсу мали надіслати разом зі своїми оповідками сторінку із завданням. 

Перший номер «Універсального журналу» закінчується рекламою наступних випусків, загадками та обіцяє більше, ніж ми мали до того. Щоб читачі точно знали: саме тут їм цікаво розкажуть про все на світі.

До речі, а чи розгадаєте ви ці загадки «УЖа»?

    1. Що тій козі буде, як їй сім літ мине?
    2. В воді росте, в воді кохається, а кинь у воду — злякається?
    3. Ріжуть мене ножакою, б’ють мене ломакою. За те мене отак гублять, мене дуже люблять?
    4. Прийшов хтось та й узяв щось. Бігти за ним, та не знати за ким?

Джерела:
Цимбал Ярина. «УЖ» — радісне дзеркало нашої бадьорої епохи. Читомо
Цимбал Ярина. Мій улюблений сексот: 10 фактів про Юрія Смолича. Український тиждень
Смолич Юрій.  Розповідь про неспокій. Київ. Радянський письменник. 1968 р.
Гандзій Олександр. Інтелігенти думають, що їхня «неполітична» група врятує їх від політичної хуртовини. Нехай. Час покаже. Gazeta.ua
Рябченко Марина. Класичний детектив в українській літературі (на матеріалі циклу «Проникливість лікаря Піддубного» Юрія Шовкопляса). Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2022. с. 63–67.
Проєкт «Цей день в історії»
Хомяков Родіон. Фантастика в часи індустріалізації: 6 найдивніших романів. Амнезія

Джерела ілюстрацій:
Фотографії письменників — з сайтів ProSlovo.com та Енциклопедія сучасної України
Обкладинки книжок — з сайтів Книгарня Є та електронної бібліотеки «Чтиво»
Ілюстрації, повʼязані з театром — з сайту openkurbas.org
Вирізки із журналу «УЖ» — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»

Рекапи про 10 номерів «Універсального журналу» — проєкт студії онлайн-освіти EdEra і медіа про культуру «Сенсор».

авторка
Марія Стахів

Коло містами Львівщини: Самбір, Стрий, Дрогобич і Трускавець

авторка письменниця Світлана Тараторіна - 03.12.2024 в Книжки

«Фантастична Україна» — це проєкт, реалізований у межах конкурсу Українського інституту книги, під час якого письменниці й засновниці спільноти «Фантастичні talk(s)» Світлана Тараторіна, Наталія Довгопол, Ірина Грабовська, Наталія Матолінець і Дарія Піскозуб проводять літературні заходи в десятьох містах України.

Уже відбулися заходи в містах Київського та Вінницько-Житомирського кола. Протягом подорожі Львівщиною мисткині відвідали Самбір, Стрий, Дрогобич та Трускавець. У своїх щоденниках письменниці проєкту «Фантастичні talk(s)» поділилися враженнями про бібліотеки, їхніх працівниць та аудиторію, з якою поспілкувалися на зустрічах.

Самбір

Дарія Піскозуб: Я з нетерпінням чекала на Львівське кільце туру «Фантастична Україна»: частково тому, що це Львівщина, де я прожила все своє життя, і частково тому, що нагода побачитися з усіма «фантастичними» для мене — це велика рідкість і велике щастя. Зазвичай, що б не відбувалося, яка б не була погода, ми здатні зарядити одна одну, придумати нові плани й синхронізуватися по поточних, а також при цьому класно й гідно виступити. 

Наталія Матолінець: Загалом склалося так, що перші поїздки нашого туру припали на великі книжкові події: Книжкову країну в Києві та Форум видавців у Львові. Тож це було цікавим контрастом, коли з такого велелюдного масштабного книжкового свята ти менш ніж за годину потрапляєш в абсолютно інші обставини, в іншу атмосферу, зокрема в бібліотеках.

За мою книжкову кар’єру я мала багато досвіду з подіями та зустрічами в бібліотеках: так, були дуже класні заходи, часто непередбачувані, коли, наприклад, приводили заплановану вікову категорію — буває, що коли подія для когось запланована, ця аудиторія виходила геть холодна опісля, а от молодші чи старші школярі, навпаки, загорялися. І це також цікавий досвід, який часто залежить від учителів або бібліотекарів. 

Наталія Довгопол: Цього разу ми їхали всі впятьох на кілька днів, і, звісно, це також змінює динаміку, тому що нас більше й потрібно дещо інакше планувати. Зрештою, дуже шкода, що все так швидко проходить і ти не встигаєш справді роздивитися місця, у які потрапляєш, бо, наприклад, Самбір — симпатичне містечко з красивезними будівлями. І якби було більше часу на кожне місто, то можна було би знайти цікавинки, оглядаючи це все. Але виходить, що на кожне місто ми маємо дуже обмежену кількість часу. І здебільшого це просто презентація і потім доїзд до іншої точки.

Цього разу в Самборі до бібліотеки прийшов мер з усією своєю командою. Вони хотіли, щоб ми якнайшвидше почали, а тоді швидко вручили квіти і пішли. Це скоріше був такий символічний жест для місцевої преси, далі ми продовжували захід уже без них.

Робота бібліотекарок

Світлана Тараторіна: У Самборі ми проводили зустріч в абсолютно новій бібліотеці — «Фантастичні» були першими гостями в цьому просторі. Людей було достатньо, вони активні й живі, ставили запитання, цікавилися нашою діяльністю. Опісля ми залишилися ще поговорити з бібліотекарками, нас пригостили чаєм, і це було дуже мило. Вони також поділилися своїм болем.

Зокрема це дві бібліотекарки, які працюють у сфері вже близько 40 років. Як нам сказали, зараз в ОТГ дуже скоротилась кількість бібліотек. Конкретно та, де ми були, віднедавна стала об’єднанням кількох міських. Зараз її працівниці займаються переважно тим, що списують книжки у старих бібліотеках, які через закриття передають їх університетам, школам. Фонд поповнюється також завдяки читачам та донорам.

Наталія Довгопол: Цікаво, що працівниці бібліотеки обдзвонювали своїх читачів особисто, аби вони прийшли на зустріч, і деякі навіть принесли із собою стос наших книжок. Здебільшого на події були студенти, а серед постійних читачів — старші люди. Тож у нас був своєрідний мікс за віковими категоріями.

Узагалі приміщення дуже гарне, хоча й розташоване в під’їзді житлового будинку. Незважаючи на візит мерії, подія пройшла вдало й позитивно, а після неї бібліотекарки пригощали нас канапками й із радістю ділилися нюансами своєї роботи. Це, на нашу думку, була для них своєрідна психотерапія.

Стрий

Світлана Тараторіна: Мене дуже вразила кількість муралів із героями війни у Стрию. І взагалі яскраво відчувається, як місто переживає цей важкий час. Нас попросили дещо затримати подію, адже в цей момент люди якраз прощалися з воїном. Усі, хто був тоді на центральній вулиці, ставали на коліна, за загиблим військовим їхав оркестр. Це було дуже зворушливо.

У Стрию, як і в більшості бібліотек, було страшенно холодно, тому що опалювальний сезон ще не почався. Попри це подія пройшла добре. Загалом до нас на зустрічі часто приходили місцеві письменники й поети. Цього разу ми познайомилися з пані, яка назвала себе ученицею Тичини та розповіла про свої зустрічі з теперішніми вже класиками літератури. Це було цікаво, а у відповідь ми розповіли їй про себе та подарували книжки.

Дарія Піскозуб: Саме у Стрию ми зустріли бажану аудиторію: в місцевій бібліотеці чекала активна молодь, зокрема ті, хто нас уже знав, та ті, хто ще не читали наших творів, але все одно були щиро зацікавлені в розмові. Нам вдалося поспілкуватися з внутрішньо переміщеними людьми. Особливо для тих із них, чиї регіони ми згадували у своїх книжках, ця зустріч була начебто можливістю простягнути ниточку до свого дому, до того місця, куди вони не можуть повернутися.

Стрий виявився щирим та автентичним. Це місто, у яке ми з «Фантастичними» ще будемо повертатися, адже тут, вочевидь, слід зачіпати нову аудиторію, спраглу до української культури.

Дрогобич

Світлана Тараторіна: Після Стрия у цей же день ми відвідали прекрасний і старовинний Дрогобич. А бібліотека, де відбувалася подія, також ніби відповідає духові міста — це приміщення старої єврейської синагоги. Водночас було дуже холодно. 

У Дрогобичі ми мали дорослу аудиторію. Прийшли представниці філологічного факультету тутешнього університету, тому в нас навіть відбулася запальна дискусія стосовно жанру фантастики й того, як він розвивається. Тут у нас були також цікаві й незвичні запитання, на кшталт того, як ми ставимося до християнського фентезі або як саме видаємо книжки. Ми розповіли про те, чим сьогодні живе видавничий ринок і як узагалі відбувається шлях від рукопису до книжки на прикладі нашого досвіду.

Наталія Довгопол: Бібліотека у Дрогобичі сильно вразила, адже це будівля колишньої синагоги. Всередині було неймовірно гарно. Втім, у таких великих залах, коли люди сидять за партами далеко одне від одного, досить складно виступати без мікрофона. 

Протягом туру ми спостерегли, що важливо створити комфортний простір для презентації, тобто не лише виділити залу, а й подбати про те, аби все і всіх було чутно, видно. Бібліотеки завжди намагаються зробити це відповідно до свого планування чи можливостей. Навіть наявність води для спікерів відіграє значну роль.

У Дрогобичі також вдалося трішки прогулятися, а тому враження про це місто та подію вийшли повнішими: коли маєш додаткові враження про локацію, то \ наче відчуваєш певну віддачу від цього місця, ти фіксуєш і запам’ятовуєш усе краще.

Трускавець

Світлана Тараторіна: Наступна подія була у Трускавці. Це відчутно інакше місто порівняно з попередніми — воно туристичне, і це відчувається в усьому, зокрема в тому, які люди навколо і як вони ставляться до свого простору проживання.

Зустріч відбулася в дитячій бібліотеці — до цього ми зустрічалися в дорослих бібліотеках, тож це єдиний дитячий простір у нашому турі. Аудиторія також була змішана. Нам ставили найрізноманітніші запитання, і не тільки про те, що стосується безпосередньо творчості, а й про процес письма, час і ресурси на історію. Опісля було неформальне спілкування, яке вже встигло стати невід’ємною складовою наших зустрічей. 

Також ми прогулялися Трускавцем — зробила екскурсію Наталія Матолінець, адже вона знавчиня Львівського регіону. 

Різні досвіди

Дарія Піскозуб: Приїхавши в бібліотеку у Трускавці, ми зайшли в холодне приміщення. Уже на місці бібліотекарки повідомили нам, що слід було вдягатися тепліше й недоречно виступати в куртках. Окрім наших глядачів, у залі чекали трійко сопілкарів, які на привітання заграли патріотичну пісню, опісля нам передали слово.

Попри такий трішки натягнутий початок, розмова з аудиторією стала плідною і яскравою. Але часом виникали й дивні запитання, наприклад, хто нас фінансує і чи ми заміжні. Ми відгороджувалися від особистих тем професійною лексикою, переводячи на жарт та намагаючись знайти спільну мову з людьми. Це було аж ніяк не спробою аудиторії зачепити, радше складалося враження, ніби простір бібліотеки перебуває в минулому часі, коли українське суспільство було зовсім іншим і по-іншому сприймало події та зустрічі з письменниками й письменницями.

Наталія Матолінець: Коли ми рушали в цей тур, мені було цікаво, який досвід нас чекає. Бо все таки найчастіше бібліотеки — це різна аудиторія, і переважно вона холодна. Під час туру бувало різне: були люди, що не знають і не читають фантастику. Були люди, що прийшли на зустріч із юними поетесами, тому що нас так прорекламували без нашого відома, або ж поширилася неправильна інформація про нас — водночас це досвід, на який варто зважати надалі. Але й були люди, які люблять і читають жанр, у якому ми творимо. Наприклад, я познайомилася зі своєю читачкою, яка спеціально приїздила на подію з іншого міста.

Тобто це абсолютно різна аудиторія, з якою треба балансувати. Наші зустрічі були на загал ознайомчі: ми розповідали і про свою творчість, і трохи намагалися говорити про письменництво, про український книжковий ринок, про фантастику. Це балансування наче спрацьовувало, а часом здавалося, що не завжди. Так, наприклад, нам ставили несподівані запитання про особисте життя. 

Можливо, це певна локальна специфіка, а може, це зацікавлення людей здебільшого практичним аспектом письменницької роботи. І до цього також треба бути готовим надалі — мені здається, що тепер ми вже готові до всього.

Теорія про загрожену культуру

Дарія Піскозуб: Під час поїздки ми обговорювали теорію, яка зародилася від початку подорожей Україною. Ми припустили: що більш небезпечною є територія, то більше загроз там виникає для культури і її розвитку, тож і люди хочуть більше читати, слухати й пізнавати українське. Така тенденція впливає і на бібліотеки.

За кар’єру я мала кілька зустрічей у бібліотеках. Так, минулоріч разом із Іриною Грабовською, Павлом Дерев’янком та Андрієм Новіком виступала в Чернігові, і місцевий простір спеціально для нас відкрився в неробочий день — це був несподівано приємний та неймовірний вклад від них: вони виклалися не на 100, а на всі 200. Також прекрасно організованими були онлайн-події з бібліотеками Луганська та південних регіонів. 

Тож коли ми подорожували просторами Львівщини, поділилися своїми «за» і «проти» в цій теорії. З одного боку, були цікаві розмови з аудиторією про жанр та книжковий ринок, з іншого — часом некомфортні умови для виступу та несподівані зауваги до того, що, наприклад, у наших текстах мало імен питомо українських, тому їх складно запам’ятовувати під час читання, або ж що факти про жанр не зовсім релевантні до реальної ситуації на ринку.

Ми розуміємо, що населення такої великої країни, як Україна, буде різнитися. Розуміємо й те, що війна, яку ми проживаємо, впливає на людей по-різному. І ми страшенно хотіли б, аби ті аргументи з наших щоденників використали для росту, для того, аби більше й більше авторів їздили в бібліотеки, знаючи, що приміщення підготують, що їх там чекатимуть, не плутатимуть їхні прізвища, а аудиторія спілкуватиметься активно, на одному рівні з ними.

Наталія Матолінець: Заразом траплялися дуже гарні моменти, коли фактично на кожній зустрічі і на Київщині, і на Львівщині було щонайменше кілька людей, які приходили з книгами, дуже-дуже радісні, тому що події з улюбленими авторами в невеличкому місті трапляються нечасто. У Дрогобичі прийшла моя читачка, принесла підписати книги і сказала, що ось тут тільки дві книги, тому що інші залишилися в Харкові, бо вона внутрішньо переміщена особа. І для мене було цінно бачити, що людина навіть у таких умовах знаходить і час на книжки, і змогу займатися тим, що їй подобається, та отримувати задоволення від цього. Такі зустрічі з тими, хто приходили з сяючими очима, компенсували якісь некомфортні чи холодні моменти. І я рада, що в нас на кожному івенті були оці люди з сяючими очима. 

Ми абсолютно точно багато досвіду отримали з цих зустрічей і також розуміння, який розрив є між тим книжковим життям, яке ми бачимо в містах, де зараз мешкаємо, — в Києві, у Львові, — і просто за годину чи й менше від них. Ми побачили цей розрив між заходами, між аудиторією, між наповненістю, і цікаво, куди це рухатиметься далі.

Світлана Тараторіна: Бібліотеки на Львівщині, безперечно, прагнуть нових людей, хочуть, щоб до них приходила нова аудиторія, оскільки поки найчастішими відвідувачами є люди старшого віку, які не мають особливих ресурсів для покупки книжок, або діти, що приходять на спеціальні події. Всі потребують оновлення аудиторії, перетворення бібліотек на сучасні хаби чи центри, які би приваблювали такими зустрічами зокрема й молодь. 

Ми також із колегами говорили про феномен загроженої культури: якщо на Київщині це дуже відчутно — люди чіпляються за книжки, книжкові події, можливість гуртуватися на базі бібліотек, — то на Львівщині це виражено меншою мірою. Тут радше певна зашкарублість і зупиненість у часі, коли, мабуть, змінюватися не дуже хочеться, а реальність не надто до того підштовхує. 

Я насправді не знаю, що тут можна було б запропонувати, але мені здається, що хоча б те, що ми робимо, ось такі мистецькі тури, намагання якось оживити діяльність бібліотек — це теж добре. Бо ми оприявнюємо ці простори, якими потрібно користуватися, у яких потрібно вкладати як мінімум людські ресурси, які потрібно оновлювати.

Фото надані авторками матеріалу.

авторка письменниця
Наталія Довгопол

авторка письменниця
Світлана Тараторіна

авторка письменниця
Дарія Піскозуб

День другий. Завершення подорожі Київщиною: Біла Церква

авторка письменниця Світлана Тараторіна - 03.12.2024 в Книжки

«Фантастична Україна» — це десять літературних заходів у десяти містах нашої держави, які об’єднали українських читачів і читачок навколо сучасної фантастики, проблем літературної творчості під час війни та світових трендів. Проєкт реалізовано в межах мистецького конкурсу Українського інституту книги. 

Протягом вересня-жовтня письменниці й засновниці спільноти «Фантастичні talk(s)» Світлана Тараторіна, Наталія Довгопол, Ірина Грабовська, Наталія Матолінець і Дарія Піскозуб провели зустрічі в бібліотеках і волонтерських книжкових просторах Київщини, Львівщини, Вінниччини та Житомирщини.

Про власні враження від другого дня туру й читацьку аудиторію, яка чекала на письменниць у Білій Церкві, розповідають у своїх щоденниках Світлана Тараторіна та Наталія Довгопол.

Дари бібліотеки

Світлана Тараторіна: Новий день — нова подорож. Цього разу — Біла Церква. І, що цікаво, крім живої комунікації з відвідувачами, ми отримали ще й справжнє спілкування з бібліотекарками: вони підходили до нас і розказували про професійні проблеми. Наші зустрічі гуртують бібліотекарів не лише з тих бібліотек, де відбуваються події, але й із сусідніх.

Нам не вдалося подивитися саму Білу Церкву через брак часу, але бібліотека подарувала мені дуже класне видання «Історія Білої Церкви». Я щиро в захваті, тому що це книга місцевого автора, яку більше ніде не знайти, бо вже просто закінчився тираж. Тож я як письменниця ще й через це неймовірно щаслива.

Наталія Довгопол: Зазвичай у бібліотеках працюють жінки старшого віку, і для мене радісно бачити, як вони вивчають щось нове, зокрема техніку, співпрацюють із нею. Я знаю, що це далеко не ідеально, тому що сама не завжди розумію, як щось під’єднати, хоча й ближче до цієї технологічної генерації. Але все одно приємно бачити, коли люди розвиваються, бо в їхньому середовищі потрібен цей розвиток, і докладають зусиль, незалежно від віку. Коли ти бачиш роздруковані плакати, усвідомлюєш, що іноді навіть не потрібні надзусилля для того, аби пропагувати культуру і ставати кращими.

Молода читацька аудиторія

Світлана Тараторіна: Цього разу в нас було багато молоді. Прийшли студенти педагогічного коледжу — здається, філологи, — це дуже активні дівчата-читачки, вже знайомі з нашими книжками, що було приємно. Мені страшенно сподобалося, що долучилися молоді хлопці, які сказали, що представляють чоловічий читацький клуб: прийшло кілька, інші не змогли відвідати подію, оскільки був робочий день, але присутні хотіли переказати від усіх, що брали мої книжки на обговорення клубу. А після зустрічі просили про спільне фото — це було дуже щиро, дуже приємно. 

Наталія Довгопол: Загалом цього разу завітало близько 70 людей. Ми були вдвох зі Світланою, решта коліжанок по проєкту приєдналися онлайн. Це теж були складні та стресові технічні моменти, які потрібно було узгодити й зробити гарно, але зрештою все вийшло.

Після заходу дівчинка з Білої Церкви надіслала мені сториз і написала: «Класно, коли в місті проводяться книжкові події». Так, Біла Церква досить велике місто, з великою кількістю бібліотек, щонайменше двома книгарнями, про які я знаю. Так, недалеко від Києва, але я не можу сказати, що це місто, де постійно щось діється.

І для мене було важливо відчути цю молоду аудиторію в тих містах, де відбувається набагато менше. Цього разу мені це вдалося: долучився місцевий гурток журналістики, чоловічий читацький клуб і студенти, яких, напевно, направили, тож хтось просто відбував, а хтось все ж таки приєднався й цікавився тим, що діялося, ставив досить багато запитань про письменництво. І я відчуваю, що це речі, які справді класно робити. 

Директорка бібліотеки

Світлана Тараторіна: Директорка Центральної бібліотеки для дорослих Білої Церкви дуже ініціативна й активна, вона поділилася своїм досвідом, як їй вдалося переконати місцеву владу виділити півтора мільйона гривень на придбання нових книжок. Навіть про боротьбу із самою громадою, адже зараз будь-які такі рухи викликають і критику, тому що хтось може сказати, що «ці гроші краще на дрони».

І пані Людмила влаштовувала цілу піар-компанію; казала, що одним з аргументів, що це дуже потрібно, було те, що одна книжка умовно коштує 500 гривень, а прочитають її 100 людей. Значить, вони не куплять собі нові книжки, а дадуть ці гроші на допомогу армії. І таким чином, навпаки, бібліотеки економлять кошти громади цими закупівлями. Водночас вони підтримують і українську культуру, й економіку, і сприяють оновленню фондів, тому що багато застарілої російськомовної літератури справді викидають і хочуть замінювати сучасними творами. Ну і бібліотеки щоразу дуже радіють новим книжечкам, які ми привозимо, хоча це лише 5 примірників. 

Наталія Довгопол: Багато що залежить від самих бібліотекарів. І от директорка Центральної міської бібліотеки розповідала, як сама ходила до мерії за фінансовою підтримкою і натрапляла на певні бар’єри. 

Люди казали: «Навіщо нам книжки? Нам потрібні дрони». А мені згадалося, як у Бородянці так само говорили: «Навіщо вам цей культурний центр? Навіщо вам будинок культури в такому місці? Це взагалі простріляне, повністю зруйноване місце, навіщо його відновлювати, яка культура?» І казали, що «в Бородянці люди депресивні». 

Ну от, власне, тому й потрібно робити такі речі й створювати місця для людей, де б вони могли бути собою, бути в спільноті, знайти потрібну літературу, твори для ескапізму — все, будь-що. 

Проблеми бібліотек

Наталія Довгопол: Як і в усіх попередніх відвіданих нами бібліотеках, тут були бібліотекарі з різних закладів, які купували книжки. Здебільшого, я впевнена, своїм коштом, і дуже шкода, що бібліотекарі самі вимушені поповнювати фонди власних бібліотек.

Фото надані авторками матеріалу.

авторка письменниця
Наталія Довгопол

авторка письменниця
Світлана Тараторіна

Спочатку було ім’я: як називають домашніх улюбленців письменники

авторка Валерія Сергєєва - 02.12.2024 в Культура

Ще тільки плануючи взяти до себе тварину, майбутні власники вже сушать голову, перебираючи вдалі імена: згадують хатніх улюбленців друзів, сусідів, колег, шукають порад в інтернеті й бентежаться, якщо той самий варіант не виходить знайти миттєво. Через цей подекуди напружений пошук проходять усі — навіть письменники, для яких гра зі словами й називанням, як здається, не мала би бути аж такою складною. Про імена їхніх хутряних і пернатих компаньйонів і пропонуємо поговорити, виділивши декілька закономірностей, які можуть надихнути й інших.

Якщо ж на вигадування зовсім не стає сил, можна, звісно, називати кота Котом, але спробуйте перекласти назву тварини іноземною. Наприклад, чорняву кішку партнерки Туве Янссон звали Псіпсіна — тобто «кіт» із грецької. Універсальне ім’я — з однаковою доречністю підійде і якомусь собаці-інтелектуалу.

Жити з кумиром під одним дахом

Багато письменників висловлювали любов до тварин, називаючи їх на честь тих, хто й так багато важить у їхньому житті. Дехто справді бачив у новому приятелі реінкарнацію древнього філософа чи копію колеги-літератора, а хтось просто засвідчував таким чином повагу чи дотепно жартував.

Наприклад, на хуторі Пантелеймона Куліша жив Сенека — але не той давньоримський мислитель, про якого ви згадали, а звичайний український кіт (певно, як на мурчика був вельми головатий). За спогадами небоги Олександри Слинько, у перервах поміж письмом Пантелеймон Олександрович виходив із кабінету в зеленому халаті й у супроводі котофілософа — тоді-то розпочиналося найцікавіше: як любитель котячих, Куліш розважав племінниць Лесю й Галю, розповідаючи казки із Сенекою в головній ролі, а також малював хвостатих у різних позах.

Дуже опосередковано, та все ж дотичним до філософії був і гриф Александра Дюма. Придбавши птаха, французький письменник спочатку назвав його на честь стародавнього царя Нумідії Югурта. Однак гриф мав на це власні погляди й обмірковував… житлові плани. У господі Дюма він поселився в порожній бочці — і не дивина, що був одразу перейменований на Діогена — давньогрецького філософа, який мав схожі вподобання в помешканнях.

Трапляються поміж улюбленців і складніші назвиська, як-от кіт аргентинського автора Хуліо Кортасара — Теодор В. Адорно, наречений на честь відомого німецького філософа, соціолога й музикознавця ХХ століття. Кажуть, що Кортасар завжди називав улюбленця без скорочень й не піддавався спокусі спростити звертання. Такий котячий етикет.

А от англійська письменниця Джоан Ролінґ, називаючи своїх собак, вирішила не віддалятися від літератури. Тому першу її тер’єрку звуть Бронте (так Ролінґ віддала шану авторці ХІХ століття Анні Бронте — сестрі дещо відоміших у нас Шарлотти й Емілі), а другу — Емма (прямо як головну персонажку однойменного роману Джейн Остін). Та, будьмо відвертими, все це інтерпретації самої Джоан, її діти натомість переконані, що Бронте — це скорочено від Бронтозавр.

Локальна ідентичність

Іноді народна мудрість «де народився, там і згодився» має звучати як «де народився, так тебе і зватимуть». Адже саме за цим принципом здобув ім’я не один письменницький улюбленець.

Після відпочинку в Карпатах влітку 1903 року сім’я Івана Франка повернулася у Львів не сама, а з новим вірним другом і невсипущим сторожем — цуценям породи «гуцульський вівчур». А як взяли його із села Буркут, то з іменем сильно не фантазували: стали кликати Буркусем.

Що ж до географії сходу України, то вона відбилася в імені кішки поетки Любові Якимчук. Наважившись узяти із собою харківське кошеня, Любов Якимчук мала донести його до готелю, перейшовши місцеву річку Лопань. У казках перетинання мосту завжди позначає глибинну трансформацію в житті героя чи героїні. Саме так сталося і з кішкою: з безіменного ковтунця шерсті вона стала Пенелопанню.

«Їстівні» імена

Якщо любите своїх тваринок так, що аж з’їли б їх (спокійно, це всього лиш метафора!), то можна поміркувати щодо «їстівних» імен.

Американський прозаїк Курт Воннеґут так назвав свого собаку Гарбузом (Pumpkin) — на спільних світлинах вони весело біжать піщаним пляжем, дрімають на дивані й вирішують телефонні питання.

А в письменницькій родині Ірини Цілик та Артема Чеха живе киця Паннакотта — представниця одного з найлітературніших котячих родів: мама Паннакотти — кішка поетки Анни Малігон, а її бабуся муркоче в хаті Сашка Дерманського. Як то кажуть, яка хатка, така й паніматка: сама киця, ймовірно, теж у захваті від книжок. Принаймні друзі Ірини Цілик кажуть, що вона подібна на одного українського літературознавця — і називають її саме так. Ваші версії?

Внутрішню сутність видно й ззовні

Обрати ім’я можна й відштовхнувшись від зовнішності тваринки, зокрема від кольору хутра. У грудні 2014 року святий Миколай привів до української письменниці Галини Пагутяк руденького приятеля. Напередодні свята вона зустріла на квітковому базарі миршаве кошеня. Першою реакцією авторки був вигук: «Абрикосовий ти мій!» Так кіт і лишився Абрикосом. Між іншим, живе він із цілою котячою спілкою. Галина Пагутяк подає добрий приклад своїм читачам, регулярно рятуючи тварин, як-от кота Боніфація, який до того поневірявся підвалами.

Безперечно впливає на вибір імені й розмір улюбленця: раптом чотирилапий більший за інших представників породи або ж навпаки — радше нагадує «крихту» від кота чи собаки, а не цілу особину. Письменник Сергій Осока назвав блакитнооке кошеня Ашшурбанапалом (як асирійського царя VII століття до н. е.), але його «домашнім» іменем лишилося прізвисько Кусок. Зараз дорослий кіт аж ніяк не нагадує маленького Кусочка — але що зробиш, якщо прізвисько вже приліпилося.

Так само лагідно й, так би мовити, по-дитячому назвала чорне кошеня донька Марка Твена Клара Клеменс — Бамбіно (у перекладі з італійської — маленька дитина). Перебуваючи в санаторії, Клара серйозно порушила дисципліну, принісши у свою спальню живу тварину. Тож щоб урятувати Бамбіно від гніву інших пацієнтів та медсестер, вона подарувала його батькові. Марк Твен був у захваті від нового члена сім’ї й писав Кларі заспокійливі листи про те, що малюк Бамбіно відмовляється від молока та м’яса, бо потай ловить мишей. Та це був не єдиний його талант — щовечора, переконавшись у тому, що письменник лягає спати, Бамбіно тушив лапою світло в лампі.

Фокус на емоціях

Там, де не допомогло раціональне мислення, можуть зарадити емоції та інтуїція. Багато письменників називали дорогих серцю улюбленців на честь речей, без яких вони буквально не могли уявити життя.

Екзистенціаліст і затятий курець Альбер Камю дав коту ім’я Цигарка, натякаючи, що любов до нього така ж сильна, як і його тютюнозалежність. А він, на секундочку, не відмовився від куріння навіть попри важку форму туберкульозу.

Натомість Джордж Орвелл пішов слідом інших почуттів. Дружина письменника не надто любила його тітку Муріель. Угадайте, як подружжя Орвеллів назвало козу? Отож бо й воно. Та ця історія доводить, що ім’я не програмує вдачу — коза не стала хитрою дерезою. Згодом Орвелл зобразив її в антиутопії «Колгосп тварин» як одну з найбільш притомних персонажок.

Зрештою, окрім guilty pleasure та стосунків у родині, емоції може викликати й робота. Микола Хвильовий назвав своє псяче тріо Пом, Зав, Бух, тобто Помічник, Завідувач, Бухгалтер. Але це вже для людей із дуже хорошим почуття гумору й без схильності до вигорань.

Зважаючи на те, що «котячо-собачих святців» не існує й календар не спростить вибір, важливо дослухатися до себе й свого улюбленця, щоб обрати ім’я, яке справді йому пасуватиме. Як бачимо, письменники на цьому знаються.

7 фільмів до Міжнародного дня боротьби за скасування рабства

авторка Олеся Лелека - 02.12.2024 в Кіно

1949 року на 4-й сесії Генеральної Асамблеї ООН ухвалили Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й з експлуатацією проституції третіми особами. Відтоді людство щорічно 2 грудня нагадує про те, що боротьба за свободу ніколи не завершується. Ця дата стала символом надії для мільйонів людей, які досі страждають від різноманітних форм рабства: торгівлі людьми, примусової праці, сексуальної експлуатації та дитячого поневолення.

Цифри говорять самі за себе. За даними Департаменту комунікації МВС, в Україні лише з лютого 2022 року по жовтень 2023 року виявили 264 кримінальних правопорушення, пов’язаних із торгівлею людьми. У межах цих розслідувань підозри отримали 169 осіб, а постраждалими визнали 215 людей, із яких 23 — діти.

Жахливі реалії підштовхують до важливого питання: як донести чинні проблеми до суспільства, аби кожен відчув їхнє існування? Одним із найсильніших інструментів залишається кіно.

Фільми, що відображають жорстокість рабства, можуть допомогти розкрити його справжню природу. Вони розповідають історії постраждалих та показують, як легко потрапити до тенет експлуатації, і врешті закликають діяти. Саме до цього дня пропонуємо добірку кінострічок, що відкривають очі на реальність і нагадують про те, що свобода — це неподільне право кожної людини.

12 років рабства (12 Years a Slave), режисер — Стів Макквін, 2013

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 95% свіжості на основі 377 рецензій, рейтинг на IMDb — 8,1 з 10.

Історія, що пробирає до кісток і змушує замислитися над цінністю свободи: Соломон Нортап був вільною людиною, талановитим музикантом і люблячим батьком, і одного дня потрапляє до пастки, влаштованої підступними викрадачами. Він стає рабом, позбавленим не лише прав, а й власного імені, і змушений виживати у світі жорстокості, зради та байдужості. 

Шлях головного героя — це шлях болю та принижень, яким протистоїть його неймовірна сила духу. Цей фільм, зрештою, більше, ніж історія: це заклик проаналізувати минуле, щоб не припуститися помилок у майбутньому.

Белль (Belle), режисерка — Амма Асанте, 2013

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 84% свіжості на основі 154 рецензій, рейтинг на IMDb — 7,3 з 10.

Ніжна та одночасно прониклива драма, яка показує світ Англії XVIII століття очима жінки, чиє життя опинилось на перехресті двох світів. Дайда Елізабет Белль — позашлюбна донька адмірала та чорношкірої жінки, вихована у вищому суспільстві, де її походження стає і прокляттям, і силою. Її боротьба за любов, гідність і справедливість розгортається на тлі гучного судового процесу про масове вбивство рабів на судні «Зонг». 

«Белль» — це історія про особисту перемогу й нагадування про те, як одна людина може вплинути на історію.

Народження нації (The Birth of a Nation), режисер — Нейт Паркер, 2013

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 72% свіжості на основі 269 рецензій, рейтинг на IMDb — 6,5 з 10.

Ця стрічка — потужний крик проти несправедливості. Нат Тернер, раб і проповідник, який усе життя вчився слухняності й покорі, одного дня усвідомлює, що його віра може бути зброєю, а не кайданами. Право голосу та можливість вибору — ось за що боровся Нат. Повстання, яке він очолює, стає символом боротьби за людську гідність, попри його трагічне завершення. Протестувальники, що боролися за права чорношкірих, все ж не змогли перемогти еліту суспільства. 

«Народження нації» відображає героїзм та безнадію, залишаючи глядачеві запитання: чи так легко змінити світ, у якому живемо?

Гарріет (Harriet), режисерка — Касі Леммонс, 2019

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 74% свіжості на основі 233 рецензій, рейтинг на IMDb — 6,7 з 10.​

Це історія про жінку, яка перетворила свій страх на відвагу, а рабство — на свободу. Гаррієт Тубман стала символом визволення, що рішуче крокує на шлях боротьби за себе й сотні таких, як вона. Її подорож починається з відчайдушної втечі заради спасіння, але зрештою стає місією змінити долі багатьох. Дорогою до свободи стала підземна залізниця, якою героїня переправляла рабів-утікачів. 

В основі фільму — реальна історія, що розповідає про силу, здатну перемогти найтемніші сторінки історії людства. «Гаррієт» — це заклик до боротьби за гідність і рівність.

Джанґо вільний (Django Unchained), режисер — Квентін Тарантіно, 2012

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 87% свіжості на основі 296 рецензії, рейтинг на IMDb — 8,5 з 10.

Легендарна стрічка режисера Квентіна Тарантіно ілюструє божевільний світ Дикого Заходу, де мисливець за головами звільняє раба для відстрілу злочинців. Джанґо погоджується допомагати рятівникові заради власних мотивів: його ціль — знайти та звільнити кохану, що перебуває в неволі. Кінг Шульц та Джанґо стають союзниками в боротьбі за справедливість, яка тече червоною ниткою крізь пейзажі небезпек і беззаконня. 

Унікальний стиль Квентіна Тарантіно робить цю історію вибуховим міксом драми, гумору й розправи над злом. Цей вестерн — гімн свободі та чутлива історія про непрості долі чорношкірих рабів.

Звук свободи (Sound of Freedom), режисер — Алехандро Гомес Монтеверде, 2023

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 57% свіжості від критиків, але 99% схвалення аудиторії, рейтинг на IMDb — 7,6 з 10.

Ця історія заснована на реальних подіях, де кожен крок героя — це крик про допомогу, надія на визволення і світло в темряві. 

Колишній урядовий агент іде на ризик, якого не змогли б витримати навіть найсміливіші, аби врятувати дітей із полону рабства. Під час власної боротьби за справедливість головний герой усвідомлює, що реальні масштаби работоргівлі виходять далеко за межі США, але відомство не готове їх вирішувати. Уряд ігнорує важливість співробітництва в цьому напрямі, а майбутнє полонених осіб стає їхньою ж проблемою. «Звуком свободи» є дзвін, що закликає до змін на краще.

Вільний штат Джонс (Free State of Jones), режисер — Гері Росс, 2016

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 48% свіжості на основі 192 рецензій, рейтинг на IMDb — 6,9 з 10.

Коли переконання сильніші за страх, то можна самостійно змінити хід історії. 

Фермер Ньютон відкинув закони рабства і війни після участі в боях під Коринфом, щоби створити власну спільноту вільних людей в окрузі Джонс. Разом вони стали символом опору, борючись не тільки за свої права, а й за майбутнє, де кожна людина має цінність. 

Стрічка розповідає про звичайних героїв, які не підкорилися системі й почали писати нову історію, та демонструє, наскільки далеко може зайти людський дух, коли перед ним стоїть вибір між свободою та поневоленням.

авторка
Олеся Лелека

Дайджест культурних подій (з 2 до 8 грудня)

авторка Анастасія Шевчук - 02.12.2024 в Події

2 грудня, понеділок

Олена Пчілка. Грані Українського ренесансу

Київ, Музей видатних діячів української культури
Тривалість події: з 28 листопада до 15 лютого 2024 року
Графік роботи: щодня з 10:00 до 17:00

Виставка присвячена письменниці, публіцистці, перекладачці, видавчині, етнографці, культурній та громадсько-політичній діячці, феміністці Олені Пчілці (Ользі Косач). Будуть представлені унікальні артефакти, які окреслюють різні етапи її життя і творчості: письмове приладдя, елементи одягу, колекція сторінок з українськими узорами з журналів, які свого часу видавала Олена Пчілка.

Більше про виставку фейсбуці та інстаграмі.

Святий Миколай приходить несподівано

Київ, Книгарня Є
Початок: 18:00

Презентація дитячої книжки письменниці Марії Литвин «Святий Миколай приходить несподівано». Модераторка — Оксамитка Блажевська.
На події можна буде почути уривки з книжки, а також написати листа Святому Миколаю. Вхід вільний.

Детальніше про подію читайте на сайті.

3 грудня, вівторок

БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ. Акустична програма

Київ, МЦКМ «Жовтневий палац»
Початок: 19:00

«БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ» — український рок-гурт, що розпочав свою діяльність у 1999 році в закарпатському місті Мукачево. У «Жовтневому палаці» вони виконають свої найкращі хіти, які отримають нове звучання. Серед них: «Без неї ніяк», «ДИМ», «Весь світ», «Зорі запалали», «Вільні люди».

Більше про подію на сайті.

1984. Інша. Anima Oscura. Insha Dance Company

Київ, Київська опера
Початок: 18:30

Це дві одноактні балетні вистави від колективу Insha Dance Company. «1984. Інша» створена за мотивами твору Джорджа Орвелла «1984». Виставу супроводжуватиме музика від лауреатки премії «Оскар» Гільдур Ґуднадоттір, а на сцені танцюватимуть Ілля Мірошніченко та Катерина Кузнєцова. 

Друга частина — балет Anima Oscura на музику Джованні Батисти Перголезі, поставлений італійським хореографом Франческо Аннаруммою. Це історія про силу любові, що перетворює на світло найтемнішу душу. Музичною основою балету є твір Перголезі Stabat Mater, який визнаний мистецький шедевром та однією з найвизначніших композицій XVIII століття. 

Більше про подію в інстаграмі.

4 грудня, середа

Теплі зв’язки

Київ, Музей Шевченка
Графік роботи: з середи до неділі
Тривалість проєкту: з 28 листопада до 15 грудня

Це інтерактивний проєкт-простір, у межах якого митці й мисткині Леся Патока, Василина Буряник, Олександр Грехов та Heinali (Олег Шпудейко) через свої медіуми та представлені серії інсталяцій досліджують тему емоційної підтримки одне одного, захищеності під час скрутних часів і війни, а також про важливість захисту прав дітей. Це простір затишку, тож відвідувачі зможуть полежати на м’яких ковдрах чи загорнутися у спеціальні кокони, щоб відчути захищеність.

Вхід вільний, відвідати простір можна до 15 грудня. Проєкт реалізує Громадська організація Port of Culture за підтримки Українського Консорціуму із Захисту, ініціативи Save the Children, Данської ради у справах біженців (DRC) та БФ «Право на захист». 

Більше про проєкт у фейсбуці, інстаграмі та на сайті музею.

Геометрія

Київ, Portal 11
Тривалість події: з 30 листопада 2024 року до 12 січня 2025 року
Графік роботи: середа-неділя з 11:00 до 19:00

Це виставка про геометрію як засіб діалогу між мистецтвом і наукою. Через трикутники, квадрати й кола митці, а серед них: Аграновська Світлана, Возіянов Олексій, Ігнатюк Сергій — передають ідеї гармонії, буття та вселенської структури. 

Роботи сучасних художників показують, як форми перетворюються на символи, що відображають стабільність, рух і духовність.  

Більше про виставку на сайті

Учні — вчителю. До 100-річчя Льва Венедиктова

Київ, Національна філармонія України
Початок: 19:00

Гала-концерт до 100-річчя від дня народження українського хорового диригента Льва Венедиктова. У програмі — твори класиків світової музики, серед яких Георг Фрідріх, Вольфганг Амадей Моцарт, а також лунатимуть українські композиції та пісні у виконанні різних хорових колективів. 

Детальніше про подію на сайті.

5 грудня, четвер

Кілька кілограм виставок

Київ, thesteinstudio
Тривалість події: з 29 листопада до 15 грудня 2024 року
Графік роботи: четвер-неділя з 11:00 до 19:00

Виставка художника, автора пісень, дослідника інклюзії та волонтера Станіслава Туріни, роботи якого присвячені темам пам’яті та цінності мистецтва. Вхід вільний.

Більше про виставку в інстаграмі.

Майбутнє настало

Харків, Художня галерея ім. Генріха Семирадського
Тривалість події: з 5 грудня 2024 року до 25 січня 2025 року
Початок: 17:00

Виставка українських скульпторів Олександра Рідного та Анни Іванової. Проєкт створено за форматом тотальної інсталяції — художнього простору, в якому кожен елемент наче занурює глядача всередину себе. Автори звертаються до української народної казки «Івасик-Телесик» і до творів мандрівного філософа Григорія Сковороди, щоб розповісти про важливі життєві принципи, які допомагають українцям зрозуміти себе та навколишній світ. Вхід на відкриття вільний.

Детальніше про виставку на фейсбуці та в інстаграмі.

Спорідненість

Київ, Національна філармонія України
Початок: 17:00

Концерт за участі мецо-сопрано Діани Зябченко та піаністки Дар’ї Шутко, а ведуча проєкту — Тетяна Новицька. У програмі твори сучасних українських композиторів — Святослава Луньова, Романа Горобця, Юрія Іщенка та Адріана Мокану. Концерт досліджує взаємодію музики та слова: як ці два світи впливають один на одного, створюючи нові сенси та емоції. 

Більше про подію на сайті.

Миколай у Дивограмі, або Гаджетна Халепа

Львів, Emily Resort
Початок: 19:00

Це вистава-мюзикл для дорослих та дітей про Миколая та його помічників. За сюжетом вони створили чарівний Dyvogram, щоб ділитися добрими справами, але, захопившись популярністю, Миколай із помічниками потрапляють у віртуальний світ, забувши про свята й подарунки. Виставу можна відвідати також 6, 7 і 8 грудня. 

Більше про подію на фейсбуці.

6 грудня, п’ятниця

Scrooge Fest

Рівне, Рівненський драматичний театр
Тривалість події: з 6 грудня 2024 року до 12 січня 2025 року

Різдвяний театральний фестиваль за участі представників культурної, наукової, виробничої та бізнесової сфери діяльності. Окрім показу вистав на різдвяну тематику від театрів України та світу, запланована низка подій: святковий ярмарок, локації з майстер-класами, фотозони, лекції та виставки на тему різдвяних традицій. 

Деталі на фейсбук-сторінці фестивалю. 

Концерт гурту «ЦВЯХ»

Тернопіль, Na Пошті
Початок: 18:30

ЦВЯХ — це український рок-колектив, який у своїх піснях прагне нагадати українцям про їхню стародавню культуру. Гурт став дипломантом всеукраїнського фестивалю «Червона рута» та взяв участь у багатьох інших музичних фестивалях, зокрема «Рок Булава», а тепер вирушає у свій новий тур «Страшні казки на ніч».

Детальніше про концерт на сайті.

Шиття-2. Анастасія Подерв’янська

Київ, галерея Демчука
Тривалість події: з 6 грудня 2024 року до 12 січня 2025 року
Графік роботи: середа-неділя з 12:00 до 19:00

Це виставка художниці декоративного мистецтва Анастасії Подерев’янської. До експозиції ввійшли вишиті й ткані твори, а також живопис авторки. Центральний образ виставки — композиція «Дівчина і олень». Це популярний сюжет у декоративному мистецтві, і зазвичай це зображення дівчини у вінку, яка обіймає оленя. У своїх роботах авторка пропонує власне трактування композиції. 

Детальніше про подію в інстаграмі та на сайті.

7 грудня, субота

Концерт-презентація «Епоха»

Київ, Secret Place
Початок: 17:00

Третя штурмова бригада запускає проєкт, де артисти донатять свої пісні. Серед учасників проєкту: «ДК ЕНЕРГЕТИК», «Два Два Дев’ять [229]», PVNCH, Renie Cares, «Проклятий ***», Zwyntar і «Пророки».  

Усі зібрані кошти від продажу квитків спрямують на придбання БТР для бійців бригади. Це можливість підтримати захисників України та насолодитися музикою, створеною з душею, для спільної мети.

Детальніше в інстаграмі.

Ярмарок святковий

Київ, музей Івана Гончара
Тривалість події: з 7 грудня до 8 грудня
Графік роботи: з 11:00 до 19:00

До Дня Святого Миколая понад 50 народних майстрів з усієї України представлять свої унікальні вироби: гончарний посуд, ароматні свічки, солом’яні дідухи, «павуки», а також вишиті, ткані, плетені й в’язані речі, дитячі іграшки з дерева, соломи, глини та інших природних матеріалів.  

Ярмарок — це не лише шопінг, але й можливість долучитися до українських традицій і підтримати народних майстрів. 

Детальніше про подію в інстаграмі та фейсбуці.

Зимові мрії у Львівській опері

Львів, Львівська національна опера
Початок: 12:00

Святковий концерт до дня Святого Миколая, на якому учні Львівської хореографічної школи продемонструють витончені танцювальні номери. У другій частині події можна буде побачити дитячий балет «У світі казок».

Більше про подію на сайті.

8 грудня, неділя

Концерт джазового квартету Ярослава Казмірчука

Львів, Jam Factory Art Center
Початок: 19:00

На концерті звучатимуть авторські композиції, що поєднують традиції джазу та сучасні музичні ідеї. Чуттєві імпровізації, витончена робота з ритмами та майстерність виконавців створять незабутню атмосферу.  

Виступатимуть Ярослав Казмірчук — джазовий музикант і композитор; Віталій Ємельяненко — соліст біг-бенду; Костянтин Іоненко — контрабасист, бас-гітарист, композитор та Ігор Пожидаєв — барабанщик. 

Детальніше про подію на фейсбуці.

Крижана історія — Легенда про дракона

Київ, Центр культури і мистецтв КПІ
Початок: 11:00 або 15:00

Вистава для всієї родини за мотивами історії скандинавського казкаря Ганса Крістіана Андерсена «Снігова Королева». Різдвяний спектакль розкриває таємницю Снігової Королеви, яка пов’язана з легендою про дракона.

Більше про подію на сайті.

Матеріал створений в рамках студентського стажування.