Місяць: Грудень 2024

Юлія Нагорнюк — українська перекладачка й авторка, яка пише у жанрі фентезі. У 2021 році вона стала фіналісткою міжнародного конкурсу «Коронація слова», а у 2023 році здобула грант на річне навчання в школі Litosvita. Її дебютна книга «Діва, матір і третя» вийшла друком влітку 2024 року у видавництві «Ще одну сторінку». Цей роман — гумористичне cosy fantasy (або затишне фентезі) про жіночі досвіди, де магічне перетинається з буденними, романтичними та навіть соціальними контекстами новітнього часу. На поличках книгарень «Діва, матір і третя» може сусідити з такими cosy fantasy романами-посестрами, як «Легенди та лате» Тревіса Болдрі, «Надтаємне товариство незвичайних відьом» Санґу Манданни або «Академія Аматерасу» Наталії Матолінець.

У центрі сюжету — столичне життя трьох подруг-чаклунок: Марини, Орисі та Елізи. Дівчата дуже різні як за обраним фахом та життєвими цілями, так і за талантами: магія Орисі — рвучка й потужна, Елізина сила — більш спокійна та тиха, Марина ж свої чари сприймає як навичку більш практичну та підтримувальну. Юлія Нагорнюк описує суть відьомського сестринства, яка полягає у єдності та взаємопомочі — саме дружба та кооперація роблять тріо відьом сильнішими супроти карколомних подій та особистісних викликів. Всесвіт роману утворено двобічним простором: повсякдення Києва існує паралельно до потойбіччя, а Грань між Цим і Тим боком проходить через Межу. Лад між двома вимірами підтримує Шабаш — відьомська організація, що покликана моніторити магічні практики та вчасно реагувати на проблемні ситуації. Чари набувають форми як буденного дійства — начаклувати бісквіт для торту «Червоний оксамит», зростити кактус зі співзалежної закоханості, порятувати спортивних манекенів, — так і безпосередньо стосуються більш суспільно орієнтованих ініціатив: як-от збереження архітектурних історичних памʼяток, яким загрожує занепад і знесення.

У своєму телеграм-блозі «На роздоріжжі історій» авторка зазначає, що має завершений рукопис, події якого також відбуваються в описаному в «Діві…» всесвіті, однак сюжетні лінії її книг будуть завершеними та допускатимуть читання в будь-якому порядку. Розділи роману сприймаються як цілком окремі сценки та замальовки, що поєднані плетивом наскрізних конфліктів: організація весілля Елізи, ризиковане завдання від відьомської спільноти України та розвʼязання проблем в особистому житті Марини. Як «затишне» фентезі «Діва, матір і третя» сюжетно фокусується на відтворенні атмосфери товариського співжиття, де важать побутові деталі та локальні пригоди, як-от перипетії залицяння до сусідки Нонни Аристархівни або пошуки Орисиної баби. Подеколи структура оповіді ностальгійно наслідує ситкоми 2000-х, однак опис кумедних колізій та цілком розмірених затишних буднів за посиденьками з млинцями швидко підхоплюється наростанням кульмінаційних подій. Серед головних інтриг, наприклад, приборкання норовливої свекрухи та весільно-застільна розсадка гостей з боку родини нареченого (чий родовід за складністю конфліктів наближений до родини Буендіа). Відьомська спільнота нерідко випробовує дівчат — насамперед на характер та навички комунікабельності. Так, особливо значуще для сюжету завдання полягатиме у дослідженні проблем збереження історичної спадщини на Київщині. Ще одним локусом сюжетної напруги стає палац Остен-Сакенів під Києвом — таємниче місце, якому банальне занедбання загрожує більше за нечисть.

У фентезійному всесвіті «Діви…» існують цілком переконливі протиборчі сили: так, Центральний шабаш є більш відкритою структурою на противагу консервативному Західному, за нагоди відьми співпрацюють із чаклунським товариством ТУР (особливо у цій співпраці відзначається Орися), а також єднаються проти пергачів — іншого чаклунського обʼєднання, що скидається на бандитське угрупування з девʼяностих. Ці та інші другорядні персонажі подеколи увиразнюються через мовні акценти, візуальні деталі або й цілком прямолінійне підкреслення кінематографічної подібності: авторка підказує, що уявляти заступницю голови Центрального шабашу можна подібно до Міранди Прістлі зі стрічки «Диявол носить Прада», а вампір Лилик нагадує Луї Ґарреля з «Мрійників» (та й загалом завдяки своїй харизмі має величезний потенціал для фанатської творчості). Серед більш химерних персонажів: пружники, аспиди та ліхтарниці — «Діва, матір і третя» заохочує чекати на розвиток цього захопливого бестіарію в наступних книжках Юлії Нагорнюк.

Часовий простір роману виказує не лише та прикрість, що пластунів тоді ще плутали з піонерами, а й соціальне тло, яке постає через обережне виписування викликів 2008-го року. Прикметними є стратегії життєвого успіху та характер добробуту, якого дошукується відьомська та невідьомська молодь. Один із наскрізних конфліктів «Діви…» — поколіннєвий. Стосунки Марини з її батьками відтінені спогадами про злиденні девʼяності, обтяжені розмовами про грошові проблеми, потребу в економії та «безпечних» карʼєрних рішеннях. Почасти це й зумовлює те, наскільки сильно Марині важать стабільність і безпека, яку може принести доросле життя, зокрема заміжжя.

Моделі стосунків у романі — доволі усталені, як і самі гендерні ролі, серед яких вирізняються ідеалізовані чоловічі образи — Данило-бізнесмен та Женя-толкініст. На перший погляд, ці акцентовано самодостатні герої моделюють різні життєві ситуації, необхідні для ідентичнісних пошуків Марини, однак в образах обидвох хлопців проглядається певна наративна доконаність — видається, що сприяти особистісному розвитку Марини хлопці можуть лише через призму власних інтересів, а їхні цінності співзвучні Марининим лише почасти. Прикметно й те, що структура магічного всесвіту накладає на жінок-відьом хоч і не невідворотний, але таки обовʼязок: для відьми народити дитину значить передати їй частку своєї сили й убезпечити себе від перетворення на нечисть. Це можна вирішити й магічним чином, однак деталей авторка не розкриває, тож аспект дітонародження вписується у ширшу проблематику тілесності та самоприйняття в тексті.

Конфліктні точки роману також розвиваються насамперед через рефлексивні проговорення, Юлія Нагорнюк прописує цілком реалістичні діалоги: комічні перемовляння, дружні суперечки та обмін вразливими досвідами надають читоме відчуття співприсутності бентежливим досвідам юності. Цей роман видається особливо актуальним для дозвільного читання у старшому шкільному віці, коли амурна тематика жартів та вихор університетських клопотів можуть відлунювати ще більше. Серед усіх турбот головною розрадою для Марини є залучення до скаутської організації «Пласт»: вона організовує поетичні вечори, вечорниці, тематичні походи. Пластун «словний» (завжди дотримується слова), точний та сумлінний — ці риси-заповіді відповідають характеру героїні якнайкраще. Певна розважливість інспірує і Маринине бачення майбутнього, у якому образ обручки з білого золота обрамлює її рефлексії щодо власної (а)сексуальної ідентичності.

У сьогоденному медійному просторі асексуальність представлена переважно через канонічні серіальні образи, як-от персонажка Флоренс із телесеріалу «Сексуальна освіта» або Тодд Чавес із анімаційного серіалу «Кінь БоДжек», у літературному ж вимірі асексуальність частіше висновується з фанатської рецепції — її не прописують імпліцитно. Попри те що роман Юлії Нагорнюк вносить свіжу та цікаву інтерпретацію до теми асексуальної видимості в образах української літератури, у тексті прочитуються класичні проблеми культурної недопредставленості асексуального досвіду. Насамперед це стосується складнощів із прописуванням асексуальності та аромантичності — двох доволі відмінних рис людської ідентичності, які можуть як перетинатися, так і виключати одна одну. Марина тонко помічає красу як у мистецтві так і в людях, насолоджується романтикою як однією з форм добре проведеного разом часу. В кульмінаційний момент Марина стикається із сумнівами щодо того, чи «правильною» є її поведінка у стосунках, чи достатньо вона докладає зусиль для підтримки романтичного союзу — питання симетричності внесків для неї важливе, як і проговорення того, що вона здатна до прихильних почуттів. Вона визнає, що вміє любити, однак до фізичної близькості бажання не відчуває — їй просто це не потрібно.

Авторське післяслово містить важливий дисклеймер: «…головна героїня не є репрезентацією всіх (чи узагальненого образу асексуала), а її вибори — не єдиний можливий варіант стосунків для людей без статевого потягу». Однак у спектрі безтілесної любові історія Марини набуває додаткових сюжетних значень, які лише підсилюються у фіналі роману. Так, до прикладу, акцентується на витлумаченні шлюбу як «ділової пропозиції», що надає заманливу перспективу фінансової упевненості та добробуту. Американська філософиня Елізабет Брейк у своїй книзі Minimizing Marriage запровадила термін «аматонормативність» на позначення усталеного переконання, що класичний шлюбний союз є основним пріоритетом у житті людини. Цей термін поєднує латинське amatus (кохана або коханий) та посилання на феномен нормативності як соціально бажаної поведінки. Таке витлумачення є суголосним історії Марини, у житті якої є віддана дружба та всебічна підтримка серед відьомської спільноти, однак бажаної повноти та успішності життя такі стосунки їй не надають.

Роман Юлії Нагорнюк почасти відгукується реальним переживанням людей у спектрі асексуальності, адже розвиток самосвідомості Марини щодо власної сексуальної ідентичності описано як чесний та складний шлях від боязні, сорому і зламаності до усвідомлення власних потреб та вивільнення від соціально навʼязаної моделі стосунків. Однак кульмінація роману все ж може викликати в читачів закономірні питання до того, чому між свобідним почуванням асексуального романтичного досвіду (якраз актуального для Марини) і бажанням мати ексклюзивні та надійні партнерські стосунки авторка надає сюжетну перевагу шлюбній моделі у форматі комерційної домовленості, що покликана запропонувати її героїні пакет соціальних гарантій та забезпечити психологічну підтримку.

Логічна вмотивованість казкового фіналу «Діви…» дещо сумнівна: дивує, що основною умовою емоційного та соціального благополуччя героїні має стати насамперед формально узаконена форма стосунків. Такий ступінь пропрацьованості теми вказує, що українським письменникам і письменницям варто ще досліджувати  способи художнього говоріння про асексуальні стосунки та досвіди. Проблема репрезентації асексуальності, безумовно, складна, а її особливості в кожному випадку індивідуальні — та хоча це питання й не передбачає обговорення на пластовій гутірці, все ж вимагає дослуховування та емпатії до справжніх людських історій та читацьких рецепцій, для багатьох із яких стереотипно романтичний гепіенд не завжди є найбільш вдалим способом окреслення оптимістичної життєвої візії асексуальної героїні.

Гумор, абсурд і невимовна краса людських стосунків у фентезійній оповіді набувають особливого значення — тамуючи читацький голод до літературного ескапізму, затишне фентезі може сприяти ненавʼязливій рефлексії читачів та читачок щодо самих себе. У літературі, яка тематизує асексуальний спектр, цінним є різноманіття образів та сюжетів, які ще чекають на ословлення в майбутніх творах українських письменників та письменниць.

Українці прагнуть волі та свободи, але не вміють користуватися ні тим, ні іншим; ми шукаємо лідера-месію, але обираємо не того президента; ми звикли багато працювати, але наша робота залежить від особистих зв’язків; ми проти корупції, але не здати гроші «на подарунок учительці» — вияв неповаги і до вчительки, і до батьківського комітету. Усі ці приклади — незначна частина того, про що пише Марина Стародубська в книжці «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд». Це перша книжка авторки, ад’юнкт-професорки Києво-Могилянської Бізнес Школи (kmbs), викладачки кількох європейських бізнес-шкіл і консультантки з 15-річним досвідом у сфері кроскультурної взаємодії.

Про українців побутує чимало стереотипів як усередині країни, так і зовні. Якісь із них позитивні, якісь — негативні, і для всіх них є пояснення. Щоправда, у цьому ми не самотні та не унікальні, адже без стереотипів не обходяться уявлення про жодну країну. Марина Стародубська пропонує шукати ключі до розуміння суспільства в найближчому та очікувано найосяжнішому для нас контексті — українському. І ці ключі, що відмикають двері до роботи з нагальними та одвічними темами й питаннями українського суспільства, заховані в нашій національній культурі — менталітеті.

Теми на кшталт срачів і питань, які часто обговорюють на кухні у вузькому колі, винесені в анотацію книжки й одразу зацікавлюють. Це те, що нас давно хвилює, болить нам і просто змушує замислитися, що робити в ситуації безвиході, коли, здавалося б, від себе не втечеш, а з цими — часто негативними — проявами українськості треба жити, бо наш менталітет — саме такий. Нині, коли ми десять років перебуваємо в стані війни, з них три — у повномасштабній фазі, піднявся рівень соціальної напруги, виросли «негативні» стовпчики та рядки в результатах опитувань, а неоднорідність у суспільстві увиразнилася ще більше, потреба аналізувати актуальний контекст усередині цього-таки суспільства загострилася. До того ж, пише Марина Стародубська, з початком повномасштабного вторгнення виникла й інша велика потреба: збагнути, чому росіяни діють так, як діють, зокрема — воюють із «братнім» з їхнього погляду народом. Тобто є запит як на розуміння своєї національної культури, так і на розуміння ворожого менталітету. І саме в цих питаннях внесок кроскультурної науки є вагомим серед інших суспільних і гуманітарних наук.

Важливо, що авторці залежить не на тому, аби вдаватися в жалі та скарги хоча б через те, що за типом моралі ми схильні довіряти «ближньому колу» (родині, кільком найближчим друзям і партнерам) і не довіряти «чужим» (до яких належать як окремі люди поза своєю «бульбашкою», так і інститути загалом), що в суспільних відносинах є кумівством (непотизмом). Дослідниця пояснює, які механізми працюють у цих та подібних ситуаціях і як про це можна говорити з погляду головно соціології, антропології, політології та психології; за якими принципами будуються робочі й не лише стосунки в інтернаціональних колективах. Звісно, ці переліки не є вичерпними: кроскультурний підхід передбачає, що спільноти (а отже, і ті ж срачі чи «вчительські подарунки») досліджуються з позиції різних наук, а досліджуваними спільнотами можуть бути як давно наявні великі суспільні групи, так і малі чи нещодавно утворені.

Сама авторка визначає тип видання як «популярний експлейнер (пояснювальник) простою мовою, але з науковим підґрунтям». Хоча цей нонфікшн не є академічним дослідженням, поріг входження в текст — середній: попри спрямованість на широку аудиторію, книжка не зовсім легка для читання й вимагає певної підготовки чи готовності вдумливо читати й аналізувати, передбачає інтерес до теми. І те, як текст структурований, це підтверджує.

Уже в першому розділі авторка перекидає гачки до всіх наступних. Початок — своєрідний концентрат того, що буде далі. З одного боку, це плюс: є вступна частина-мапа, де шукати потрібну інформацію (наприклад, у якому розділі на якій системі аналізу зосереджується дослідниця та які питання розглядає). З іншого боку, це передбачає певний рівень повторюваності. У кожному розділі є теоретичні частини та умовно практичні, у яких дослідниця на багатьох прикладах пояснює різні підходи в кроскультурному аналізі.

Усій книжці не бракує «бази»: підкріпити фактами й за допомогою фактів розвіяти неправдиві, стереотипні судження — принцип видання. Авторка послуговується профільною термінологією та працює з вісьмома системами аналізу національних культур, детально пояснюючи їх і наводячи приклади з досліджень в Україні та за кордоном, нещодавні кейси, переліки країн відповідно до різних соціологічних рейтингів. Усе це — аби показати Україну контекстуалізовано та ствердити: хай якими незбагненними чи хаотичними ми здаємося самим собі та представникам інших культур, раціональний підхід теж про нас.

Марина Стародубська пише про український менталітет не як про щось унікальне (саме в собі, непридатне до аналізу, метрик, показників і категорій, а від того й незбагненне), а як про один серед багатьох. Це продуктивний підхід, адже часто ми стикаємося з тезою, що саме українці надміру емоційні (дослідження свідчать, що ми такі і є — емоційне для нас важливе та превалює) і через це безладні, непостійні й ненадійні. Видається, що кордоцентризм (життя за покликом серця, емоцій і душевних поривань, одна з парадигм національного менталітету) не просто в основі всього, а притаманний лише нам. Відповідно, сильний фокус на емоціо в українському менталітеті виключає можливість його раціонального осягнення. Натомість, доводить Марина Стародубська, емоційний складник хоча й переважає, не стоїть на заваді аналізу та розумінню себе через чіткі заміри, а є одним із аспектів досліджень.

Інший важливий вимір, на якому зосереджується авторка, — це відносини України та Росії. Дослідниця присвячує весь останній розділ фронтирному статусу України (тобто перебуванню на межі). Саме в цій частині ми впізнаємо та пригадуємо найбільше прикладів з історії (від давньої до новітньої), коли прірва між національними культурами двох країн ставала наріжним каменем конфліктів, загарбань і воєн. Авторка професійно, з великим завзяттям, посилаючись на соціологічні дослідження, розвінчує наратив про «братні народи». Хай українці та росіяни в певних проявах національних культур і є близькими, це не є підставою Україні й далі бути сферою впливу Росії — а саме таку позицію РФ досі насаджує через пропагандистські та «відкриті до співпраці» медіа, замовні дослідження й рейтинги на своїй території та за кордоном).

Добре розуміти менталітет — це не просто застосувати провідні системи класифікації та аналізу національних культур на кшталт системи Герта Хофстеде чи Гаррі Тріандіса, щоби поставити результати, отримані в українському контексті, поруч із результатами інших країн. Це не лише спостерігати за переміщенням України в різних соціологічних рейтингах. Один із аспектів роботи з національною культурою — це також враховувати, що попри історичні й політичні зв’язки, близькість на континенті, сусідні кордони чи сусідні позиції в рейтингах, Україна, як і будь-яка інша країна, має притаманний лише їй набір проявів національної культури, тобто рухається власною траєкторією.

Наприклад, за рівнем прояву взаємозалежності (коли суспільні інститути та системи працюють, лише маючи за основу плетиво суспільних відносин і зв’язків, коли без «знайомого» довідку не отримати, а вибиватися з колективу не можна) Україна сусідить із країнами Південної Америки, Близького Сходу та Росією. А от за рівнем уникання невизначеності (чи прийнятна для суспільства майбутня невизначеність; чи суспільству важливий контроль) Україна сусідить із Бельгією, Німеччиною, Японією та Південною Кореєю. Така строкатість країн-сусідок у різних проявах національних культур свідчить про те, що лише один прояв не є надійним визначальним фактором, а національний менталітет — це завжди про цілий комплекс факторів. Тобто робити висновки про той самий менталітет надійніше, враховуючи різні його аспекти.

Через це працюють або не працюють і реформи. Приміром, те, що виявилося ефективним у Норвегії, без належної адаптації може не спрацювати в Україні лише тому, що Норвегія є країною з середньо-низькою довгостроковою орієнтацією (суспільство, гнучке до змін, для якого важливі результати роботи), тоді як Україна — країна з високою довгостроковою орієнтацією (важливо слідувати традиціям, неписаним правилам і робити «як заведено»). Впроваджувати успішні принципи один-в-один — нерезультативно ні в малих спільнотах, ні в великих, якщо ми не враховуємо розбіжності національних культур, хай якими близькими вони є за менталітетом чи хай як сильно ми на них взоруємося.

«Як зрозуміти українців» — один із небагатьох текстів на українському ринку, у яких ідеться про кроскультурну взаємодію. Ми можемо пригадати, що у 2020 році вийшов український переклад нонфікшну «Культурна карта. Бар’єри міжкультурного спілкування в бізнесі» Ерін Меєр, і фактично ці дві книжки — ледь не все, що є українською, якщо йдеться про дослідження менталітетів. Як і Ерін Меєр, Марині Стародубській залежить на тому, аби розмова про національні культури та їхні спільності й відмінності була жвавою і заохочувала цікавитися темою далі, а не просто згорнути книжку й забути. І це помітно: живий інтерес до того, про що пише дослідниця, виникає і в нас — читачів. Стає очевидно, що однієї науково-популярної книжки про український менталітет замало, як і бракує академічних розвідок з цієї теми.