Бриньчання струн бандури: як проєкт «ВЦІЛІЛО» зберігає пам’ять про харківського кобзаря Івана Кучугуру-Кучеренка

Робота з національною пам’яттю в сучасній Україні — складний та кропіткий процес. Тут потрібне глибоке дослідження і водночас обережне втручання в камерний простір. Тим паче якщо мовиться про історію регіонів, яку намагалися нищити, приховувати, а мешканців уводили в стан амнезії. Так тривало століттями: від часів Російської імперії до розпаду Радянського Союзу. Тепер сучасне покоління намагається не тільки віднайти цю історію, а й перепрочитати її — новою сучасною мовою. Мовою мистецтва, яку зрозуміє кожен, хоч і кожен по-своєму.

Робота з історією як матерією стала якщо не мейнстримом, то окремим напрямком в українському культурному дискурсі, особливо серед музичного поля. Це і про відновлення голосів розстріляних поетів, над чим активно працює гурт «Пиріг і Батіг», і про роботу з піснями окремих громад — лемків, бойків чи то мешканців Слобожанщини, — як це втілює аудіовізуальний перформанс «ВЦІЛІЛО». Культурно-мистецький проєкт зосередився як на відновленні пам’яті про традиції та життя Краснокутської громади Харківської області, так і на житті конкретної особи — кобзаря, уродженця Харківщини Івана Кучугури-Кучеренка. Це спроба зафіксувати спадок регіону та історію важливої постаті — через звуки і візуальні елементи.

Організатори зосередилися на триканальному перформансі: три екрани показують різні візуально оформлені частини життя Івана Кучугури-Кучеренка, на фоні — аудіальний світ Харківщини, який поєднує звуки лісу, дерев, дзюрчання джерела чи звуки качання нафти, жвавих доріг і невпинної роботи людей на промислових машинах.

Окрім якісного поєднання візуальної та аудіальної частини, важлива і та ланка, що пов’язує між собою різні історичні елементи, — пісні кобзаря та короткі монологи / діалоги у виконанні гурту «ЯРИ», Назара Божинського, Костя Черемського, Максима Трубнікова.

«ВЦІЛІЛО» — це величезна деталізована мапа, за якою варто рухатися обережно. Вона заглиблює, веде стежками, але водночас — навмисно заплутує у просторі між рядків, строф та звуків. Бавиться з простором, як із чимось максимально означеним та суб’єктним, але водночас пластичним та гнучким. Здатним піддаватися впливу, але лишатися незмінним у своїх законах.

Важливим у формуванні аудіовізуального перформансу «ВЦІЛІЛО» є поєднання екстернального й інтернального простору. Прем’єра проєкту відбулася не просто в самому серці Краснокутської громади, звідки родом сам Іван Кучугура-Кучеренко, а ще й біля пам’ятного знака вчителю кобзаря Павлу Гащенку та у приміщенні Костянтинівського ліцею. Таке місце вибрали недарма: крім очевидного зв’язку головного героя перформансу з місцем проведення, це і про зв’язок кожного присутнього з подіями вистави. 

Костянтинівка сьогодні — прифронтове місто Харківської області, мистецьке життя якого попри все не зупиняється, як і ніколи не зупинялося мистецьке життя кобзарів, які б події не вирували навколо. Кобзарі були незрячі і завжди спиралися на відчуття: шелестіння трави, тривожність вітру чи радість співу. Це не про відірваність від контексту, а навпаки, максимальне заглиблення в нього: коли ніщо не відволікає, музика стає уособленим самостійним продуктом рефлексії. 

До такої рефлексії та переживань запрошують глядачів і організатори перформансу «ВЦІЛІЛО». І це не тільки про колективне переживання одного конкретного культурного досвіду, а й переосмислення загальної регіональної пам’яті, яку найбільше зрозуміють ті, хто все це відчуває в реальному житті — чують усі ці звуки, залучені в аудіовізуальну екосистему кожного дня.

У жовтні 2025 року прем’єру «ВЦІЛІЛО» відвідали як жителі Костянтинівки та Краснокутської громади, так і гості з Полтави, Харкова, Одеси. Тож цей проєкт хоч і є якоюсь мірою місцевим досвідом, водночас залучає і представників інших громад. Бо пам’ять — багатошарова і поєднує в собі різні відтінки: індивідуальні переживання та колективні звершення та болі.

Постать Івана Кучугури-Кучеренка — частина національної пам’яті, яка вціліла. І завдяки таким проєктам не піддалася культурній амнезії.

Так звучать рядки однієї з пісень, які Іван Кучугура-Кучеренко виконував у різних громадах Харківщини. Співець належав до антирадянського руху — намагався доносити до малих сел, де як такої комплексної освіти не було, ницість тоталітарного режиму тих часів. Частиною перформансу «ВЦІЛІЛО» є виконання однієї з тих уже народних пісень, які колись лунали з вуст самого кобзаря. Під струни його бандури.

Спів поєднується зі звуками давніх народних інструментів: «Сумно стало на Вкраїні, дзвони скрізь мовчали. Тільки струни на бандурах сумно заридали». Іван Кучугура-Кучеренко був запрошеним до Київської музичної школи на посаду викладача бандури — цей інструмент значив для нього і для збереження пам’яті про національне минуле України надзвичайно багато.

У самій виставі бандура виступає ніби окремим героєм, який виголошує власний монолог. Матеріальний носій зберігає в собі дотики, звуки та історію, яка напрочуд гармонійно поєднується зі звуками сучасності. Пісні супроводжує тихе таємниче торохкотіння. З одного боку, схоже на порив вітру, що розбурхує дерева навколо виступу ніби реального Івана Кучугури-Кучеренка. З іншого — на рух залізниці, яка була транзитом: між світом камерного, капсульованого села і світом буремного та невпинного міста; між світом свого, збереженого у хатах та полях, і чужого — вивезеного на заслання в далекі суворі краї Радянського Союзу.

Залізниця залишається символом постійних змін часопростору. На екранах з’являється образ ніби сучасного Івана Кучугури-Кучеренка, який проводжає залізну машину в різні міста: Харків, Дніпро, Краснокутськ, Варшава, Мінськ. Потяги рушають туди й сюди, а кобзар спостерігає за цим рухом, за полишенням рідного. І тужить за домом, «який вміє чарувати».

Іван Кучугура-Кучеренко завжди дотримувався чіткої позиції — за вільну та незалежну Україну. Його постать героїзували, як кобзарів за козацьких часів. У своїй творчості Іван Кучугура-Кучеренко багато звертався до козацтва як визначної епохи в українській історії, і це ілюстровано у візуальному матеріалі перформансу «ВЦІЛІЛО». Саме на нього варто звернути окрему увагу.

На трьох екранах протягом всієї вистави зʼявляються різноманітні зображення. То листи, які палають у вогні, мов та Гетьманщина після своєї руйнації. То сучасне зображення козаків — те, як вони подорожують між місцями і часами, але завжди долають ворога чи то навіть міфічних істот. Таке сучасне переосмислення козацького періоду і, зокрема, впливу його на життя та творчість Івана Кучугури-Кучеренка представлено як у візуалі, так  і в музиці. У музичному супроводі бере участь не тільки бандура як певне ядро всього виступу, а й сучасні електронні інструменти. Вони звучать радше на периферії, заповнюють прогалини в понад століття між життям кобзаря та сучасним світом. І в цих прогалинах Іван Кучугура-Кучеренко постає вічним романтичним героєм, який бореться за свободу. Десь він козак, який долає ворога, десь — співець і виступає перед харківською громадою, а десь — спостерігач і свідчить, як збереглися хати Харківщини в наші часи. І все ще грає на своїй вірній бандурі.

Один із найвідоміших текстів, написаних Іваном Кучугорою-Кучеренком, — пісня про Тараса Шевченка «На високій дуже кручі». У цій баладі співець оплакує долю національного поета і возвеличує його життя після смерті: нехай письменник помер, він все одно буде жити в серці кожного українця.

Кобзар неодноразово повертається до образу струн бандури та кобзи як струн життя: поки бринять вони, бринить і його душа. Поки бринять музика та голос, бринять і душі всіх тих, хто боровся за волю України. І навіть якщо доводиться говорити вже з домовиною, голос поета — як Шевченка, так і Івана Кучугури-Кучеренка — не змовкає.

«На високій дуже кручі, скільки видно над Дніпром, спить Шевченко в домовині непробудним вічним сном», — лунають слова кобзаря під час вистави «ВЦІЛІЛО». І хоч вони викликають у глядачів печаль: сон Шевченка вічний, як і сон багатьох, кого репресувала та нищила російська влада, — та все ж ми й надалі можемо звертатися до поета. Образ домовини постає то тут, то там — у монологах про кобзаря і в текстах самого поета. І цей символ несе не лише відчай. Це ще й про пам’ять — вцілілу, пошкоджену, але відновлену попри все.

Івана Кучугуру-Кучеренка розстріляли 24 листопада 1937 року за «участь в контрреволюційній організації». На нього написали донос, ніби він намагався здійснити громадянський переворот, поширював християнські погляди. Зараз кобзаря пам’ятають не тільки як учасника українського визвольного руху, який тривав століттями. Іван Кучугура-Кучеренко — це ще й співець Харківщини, який завжди змальовував пейзажі Слобожанщини як щось рідне та сакральне. Як дім.

Останні кадри вистави «ВЦІЛІЛО» — це хутори, зелені ліси і шум дерев та річок, які переплітаються в щось тепле та рідне, хоч і дещо тривожне. У цих звуках можна розрізнити музику — звук бандури, який переплітається зі звуками Харківщини. І можна побачити дім — все ж таки творчість кобзаря завжди оберталася навколо нього: дому як місця приналежності і дому як місця, яке потрібно боронити.

Аудіовізуальний перформанс «ВЦІЛІЛО» від команди громадської організації «Грін Арт Тур» є тим самим способом зафіксувати пам’ять тут і зараз: виступ зафільмований для YouTube, а триканальна версія перформансу доступна до перегляду. Це про те, як пам’ять важлива не тільки в контексті минулого чи в контексті впливу на теперішнє. Це ще й про абсолютну циклічність буття: усе повторюється, усе переосмислюється, але завжди незмінним лишається прагнення не забути; прагнення чути музику; прагнення вберегти дім.